Формування видаткової частини Державного бюджету

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти формування видатків Державного бюджету.

1.1. Економічний зміст видатків бюджетів в Україні, їх склад та структура.

1.2. Видатки бюджетів та їх роль у фінансовому забезпеченні потреб економічного і соціального розвитку суспільства.

Розділ 2. Фінансування видатків за бюджетними призначеннями.

2.1. Видатки бюджету на державне управління і судову владу.

2.2. Видатки на національну оборону, правоохоронну діяльність і забезпечення безпеки держави.

2.3. Видатки бюджету на соціальний захист і соціальне забезпечення населення.

2.4. Фінансове забезпечення соціально-культурних закладів і установ.

2.5. Фінансування розвитку освіти і науки.

2.6. Фінансове забезпечення охорони здоров'я.

Розділ 3. Основні напрями вдосконалення видаткової частини бюджетного процесу.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

Актуальність теми. У сучасних умовах реалізація законодавчо закріпленого права кожного адміністративно-територіального утворення на економічну самостійність неможлива без наявності у кожного органу влади власного бюджету і права його складання, затвердження і виконання без втручання ззовні. А це означає, що кожен орган влади повинен володіти своїми фінансовими джерелами, достатніми для організації управління економікою та соціальною сферою на своїй території та відносною самостійністю в їх управлінні.

Так чи інакше питання державних видатків у перехідних економіках розглядаються у працях А. Гальчинського, В. Геєця, В. Голікова, С. Дзюбика, Б. Кваснюка, В. Кравченка, А. Кредісова, М. Павлишенка, Д. Полозенка, В. Суторміної, В. Федосова, C. Слухая, А. Філіпенка, В. Черняка та ін.

Що ж стосується дослідження питань управління державними видатками в контексті їх впливу на такі важливі соціально-економічні процеси як структурна перебудова, стабілізація економіки, розподіл ресурсів, інвестування, субсидіювання, зайнятість робочої сили, заробітна плата, державна заборгованість, соціальне забезпечення та інші, то на відміну від проблеми надходжень (насамперед, податки в усій їх різноманітності) вони не знайшли адекватного наукового опрацювання, як в колишній радянській економічній літературі, так і в сучасній вітчизняній літературі.

Об`єктом дослідженняє стан, основні тенденції розвитку державних видатків в перехідних економіках, сукупність економічних взаємовідносин, які виникають в процесі формування, розподілу, обміну, споживання (витрачання) фінансових коштів в Україні.

Метою роботиє науково-теоретичне обґрунтування системи заходів, рекомендацій щодо формування механізмів ефективного управління державними видатками.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти формування видатків Державного бюджету

1.1. Економічний зміст видатків бюджетів в Україні, їх склад та структура

Видатки бюджетів різних рівнів відображують економічні відносини, що виникають у зв'язку з розподілом фінансових ресурсів держави та їх використанням за галузевим, територіальним та цільовим призначенням. Це грошові кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідними бюджетами. Видатки бюджетів безпосередньо пов'язані з доходами. З одного боку, обсяг видатків обмежується бюджетними надходженнями, тобто доходами, які визначаються економічними можливостями держави. З іншого боку, видатки можуть впливати на доходи, сприяючи розвитку виробництва, науково-технічному прогресу тощо.

Видатки бюджетів класифікуються за чотирма ознаками:

а) функціональна класифікація;

б) економічна класифікація;

в) відомча класифікація;

г) програмна класифікація.

Функціональна класифікація здійснюється відповідно до основних функцій держави. При цьому виділяються три рівні функціональної класифікації:

- перший рівень — розділи, що визначають видатки бюджетів на здійснення загальних функцій держави (загальнодержавні функції, оборона, громадський порядок тощо);

- другий рівень — підрозділи та групи, що конкретизують напрямки спрямування коштів бюджету на здійснення відповідних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування в межах відповідних розділів (розділ «Загальнодержавні функції», підрозділ «Фінансова та фіскальна діяльність», «Зовнішньоекономічна діяльність» тощо);

- третій рівень — відображає цільові видатки за конкретними напрямками діяльності головних розпорядників бюджетних коштів у межах відповідних підрозділів (розділ «Загальнодержавні функції» — перший рівень, підрозділ «Фінансова та фіскальна діяльність» — другий рівень, конкретні напрямки спрямування коштів головних розпорядників кредитів: окремі державні податкові адміністрації — третій рівень).

Економічна класифікація видатків бюджетів відображає предметно-цільове призначення коштів. Вона визначає чотири групи конкретного спрямування коштів:

а) поточні видатки, які відображають усі платежі бюджету, що спрямовуються на поточні цілі. Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів управління у бюджетному році та витрати на фінансування заходів із соціального захисту населення тощо;

б) капітальні видатки, які спрямовуються на придбання основного капіталу, створення державних запасів і резервів, землі і нематеріальних активів, а також капітальні трансферти;

в) нерозподілені видатки, які є видатками з резервних фондів Кабінету Міністрів України та фондів непередбачених видатків Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних та місцевих адміністрацій, виконкомів місцевих рад;

г) кредитування з вирахуванням погашених коштів, які відображають платежі бюджетів усіх рівнів з метою проведення економічної політики, в результаті чого у них виникають фінансові вимоги до інших суб'єктів господарської діяльності. При здійсненні кредитування обов'язковою умовою є зобов'язання щодо повернення коштів[13, c. 3-5].

Відомча класифікація видатків бюджету дає можливість у кожній групі бюджетних видатків виділити безпосередніх розпорядників коштів: конкретне міністерство, державний комітет, державне відомство або іншу юридичну особу, якій виділяються асигнування з бюджету.

Бюджетне фінансування — це форма централізованого виділення фінансових ресурсів юридичним і фізичним особам на проведення заходів, передбачених бюджетом. Бюджетне фінансування здійснюється за такими принципами:

- цільовий характер використання бюджетних коштів;

- отримання максимального ефекту від використання бюджетних коштів на основі нормування витрат та мінімального обсягу державних витрат щодо отримання результату;

- поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінансування;

- безповоротність та безоплатність надання бюджетних коштів.

Бюджетне фінансування може здійснюватися у таких формах:

а) кошторисне фінансування окремих бюджетних програм — закладів, установ і організацій бюджетної сфери;

б) трансферти населенню;

в) бюджетні кредити юридичним особам, включаючи податкові кредити на сплату податків;

г) субвенції і субсидії фізичним і юридичним особам;

д) бюджетні інвестиції у статутний капітал діючих або новостворених юридичних осіб;

є) бюджетні позики державним позабюджетним фондам;

є) розподіл міжбюджетних трансфертів у формі дотацій вирівнювання, субвенцій, дотацій;

ж) кредити іноземним державам.

Програмна класифікація видатків бюджетів застосовується при формуванні бюджетів за програмно-цільовим методом і щорічно визначається у Законі «Про Державний бюджет України». Обов'язковою умовою формування програмної класифікації видатків Державного бюджету є прив'язування конкретної бюджетної програми до функціональної класифікації. Останнє забезпечує можливість автоматичного групування показників бюджетних програм за функціональною класифікацією.

За основу визначення бюджетної програми здебільшого беруться бюджетні призначення окремого головного розпорядника за функціональною класифікацією, виявляється його організаційна структура, визначається мета бюджетної програми, яку необхідно досягнути, та завдання, які потрібно виконати для досягнення визначеної мети за рахунок коштів бюджетного фінансування[7, c.96-97].

Видатки Державного бюджету України на фінансування заходів економічного і соціального розвитку держави включають:

- фінансування загальнодержавних централізованих програм підтримання життєвого рівня населення і заходів щодо соціального захисту населення;

- фінансування заходів у галузі освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення та молодіжної політики;

- фінансування виробничого і невиробничого будівництва, геологорозвідувальних та проектно-пошукових робіт;

- утримання національної оборони;

- охорону довкілля;

- утримання правоохоронних і митних органів, органів Державного казначейства, податкової і контрольно-ревізійної служб, служби захисту прав споживачів;

- утримання органів державного управління: законодавчої, виконавчої, судової влади та прокуратури;

- фінансування зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної діяльності;

- виплата всіх видів пенсій, коштів, спрямованих на захист громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, виплата допомоги з безробіття, на професійне навчання вивільнюваних працівників і незайнятого населення та заходи для створення додаткових робочих місць;

- створення та поповнення державних матеріальних та фінансових резервів;

- обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргів та їх повернення;

- інші заходи, що фінансуються з Державного бюджету України згідно з діючими законами України.

У Державному бюджеті України в обов'язковому порядку передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі до 1 % обсягу видатків загального фонду Державного бюджету України з метою фінансування непередбачених витрат у народному господарстві для соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбаченими при затвердженні Державного бюджету. Понад передбачені видатки у бюджеті утворюється оборотна касова готівка. Вона може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і має бути відновлена у тому самому році до розмірів, установлених під час затвердження Державного бюджету[4, c. 73-75].

Склад видатків республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів формується, виходячи із заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджетів кожної адміністративно-територіальної одиниці. У згрупованій формі їх можна відобразити у таких видатках:

- фінансування установ та органів освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжних організацій, соціального забезпечення і соціального захисту населення, що перебувають у підпорядкуванні виконавчих органів влади Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також соціально-культурних заходів відповідно до покладених на ці органи влади функцій;

- утримання органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів державної влади і самоврядування;

- фінансування підприємств і господарських організацій, що входять до складу місцевого господарства, та природоохоронних заходів;

- фінансування інших заходів з республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів відповідно до законодавства України.

Видатки бюджетної системи України поділяються на три групи:

а) видатки, що здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету і не можуть бути передані на виконання в Автономну Республіку Крим та іншим місцевим бюджетам. Вони включають видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, належного судочинства та ін.;

б) видатки, які визначаються функціями держави і можуть бути передані на виконання в Автономну Республіку Крим та іншим місцевим бюджетам з метою забезпечення найефективнішого їх виконання;

в) видатки, зумовлені реалізацією прав та обов'язків органів влади Автономної Республіки Крим та місцевих органів влади, що мають місцевий характер.

Структура основних статей витрат Державного бюджету України наведена в додатку А.

Видатки зведеного бюджету України у 2001 р. становили 55,5 млрд грн (27,2% до ВВП), у 2002 р. - 60,3 млрд грн (26,7% до ВВП), у 2003 р. — 75,8 млрд грн (28,7% до ВВП ). Витрати на соціально-культурні заходи у 2003 р. становили 52,4%, на підтримання промисловості, енергетики і будівництва — 4,1%, на утримання національної оборони — 5,9%. Наведені дані показують, що динаміка поточних видатків Державного бюджету України має тенденцію до зростання. Особливо збільшилися витрати на управління: у 2003 р. порівняно з 2001 р. вони зросли на 6,5 пунктів. Абсолютна сума витрат на управління за згаданий період зросла на 6279,1 млн грн тобто більше ніж у два рази[3, c. 12-14].

Законом України «Про Державний бюджет» затверджується перелік захищених статей видатків, що відображають пріоритети бюджетної політики і виконання яких обов'язкове й першочергове. Так, Законом України «Про Державний бюджет України» на 2005 р. передбачено такий перелік захищених статей видатків:

- оплата праці працівників бюджетних установ;

- нарахування на заробітну плату;

- придбання медикаментів та перев'язувальних матеріалів;

- забезпечення продуктами харчування;

- виплата процентів за державним боргом;

- трансферти населенню;

- трансферти місцевим бюджетам.

Крім того, визначено захищеними видатками Державного бюджету України на 2005 р. видатки на будівництво (придбання) житла для військовослужбовців, реформування та розвиток Збройних Сил України, розвідувальну діяльність, забезпечення збереження та вибухопожежобезпеки арсеналів, баз і складів озброєння, ракет і боєприпасів Збройних Сил України, утилізацію звичайних видів боєприпасів, непридатних для подальшого зберігання та використання, забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними виробами, засобами пересування та реабілітації, а також видатки на підготовку кадрів вищими навчальними закладами І—IV рівня акредитації, фундаментальні і прикладні дослідження та дослідно-конструкторські роботи[14, c. 37-38].

1.2. Видатки бюджетів та їх роль у фінансовому забезпеченні потреб економічного і соціального розвитку суспільства

За економічною сутністю видатки бюджетів відображають розподільні і перерозподільні процеси централізованого фонду грошових коштів держави та їх цільове використання для забезпечення суспільних потреб. Вони спрямовуються на задоволення найважливіших потреб суспільства у розвитку економіки і соціальної сфери, державного управління, оборони, забезпечення громадського порядку, безпеки держави та судової влади тощо. Видатки бюджетів значною мірою характеризують рівень забезпечення потреб діяльності держави.

Видатки бюджетів відображають кількісну і якісну характеристики. Кількісна характеристика зумовлюється обсягом фінансових ресурсів, що забезпечує рівень задоволення потреб суспільства відповідно до визначеної економічної політики. Якісна характеристика дає можливість виявити суспільне призначення кожного виду бюджетних видатків та рівень ефективності їх спрямування. Конкретні види бюджетних видатків та їх величина зумовлюють ту роль держави, яку вона виконує у функціонуванні економіки суспільства та здійсненні соціальних перетворень.

За своїм суспільним призначенням склад та структура видатків бюджетів України характеризуються даними, наведеними у додатку В.

Дані додатку В показують, що частка видатків зведеного бюджету України до ВВП за 2001—2003 pp. коливається у межах 26,7—28,7%. Водночас світовий досвід переконує, що з розвитком ринкових відносин роль держави у розподільних процесах має зростати. У більшості розвинених країн світу через видатки бюджетів перерозподіляється від 30 до 60% валового внутрішнього продукту. Визначення оптимального співвідношення перерозподілу ВВП через видатки бюджетів та знаходження виважених форм і методів цього перерозподілу в Україні становить одну з важливих проблем сучасного розвитку.

Структура видатків бюджетів та їх частка у ВВП значною мірою відображає основні напрямки діяльності держави. Головне спрямування цієї діяльності має соціальний характер. Саме видатки бюджетів на соціальні заходи, які включають соціальний захист і соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, духовний та фізичний розвиток, є пріоритетними в Україні. У 2003 р. вони становили 15% ВВП. Обсяг коштів бюджетів, спрямованих на фінансове забезпечення заходів щодо вирішення соціальних проблем і програм, щороку збільшується. Наведені дані показують, що їх обсяг у структурі видатків бюджету з 2001 р. по 2003 р. зріс на 6,4 пункту і у 2003 р. становлять 52,4% видатків зведеного бюджету, а зростання у абсолютній сумі становить 14172,0 млн грн. Стійка динаміка збільшення витрат на соціальні заходи характеризує посилення соціальної спрямованості бюджету[11, c. 82-84].

Домінуюча спрямованість діяльності держави у соціальній сфері в Україні відіграє особливу роль для розвитку суспільства. Це зумовлено не лише значним зниженням доходів переважної більшості населення з переходом України до ринкової економіки, а й традиційною орієнтацією громадян на одержання соціальних послуг саме від держави. Головне спрямування діяльності у соціальній сфері - зниження рівня бідності та зменшення диференціації доходів населення за рахунок посилення адресності соціальної підтримки, стимулювання випереджувальних темпів зростання заробітної плати, поетапне наближення мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму. Саме на це спрямована діяльність сучасних урядових структур. Динаміка планового підвищення мінімальної заробітної плати у 2005 р. характеризується такими даними:

а) мінімальної заробітної плати з 01.01.05р. до 31.03.05 р. - 262 грн

б) з 01.04.05р. до 30.06.05 р. - 290 грн

в) з 01.09.05р. - 332 грн

Обсяг прожиткового мінімуму з 20 січня 2005 р. на одну особу у розрахунку на місяць становить 423 гривні, а для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення:

а) дітей віком до 6 років — 376 гривень;

б) дітей віком від 6 до 18 років — 468 гривень;

в) працездатних осіб — 453 гривні;

г) осіб, які втратили працездатність, — 332 гривні.

У 2005 р. значно збільшилася державна допомога сім'ям з дітьми.

Зокрема, одноразова допомога при народженні дитини з 01.04.05 р. становить 22,6 прожиткових мінімумів, тобто 8497,60 грн. Значно збільшена допомога по догляду за дитиною до 3-х років, допомога на дітей самотнім матерям, самотнім усиновителям (вдовам, удівцям), матері (батькові) у випадку смерті одного з батьків, шлюб між якими було розірвано до дня смерті, що мають дітей до 16 років тощо. Позитивні зміни відбуваються у пенсійному забезпеченні. Мінімальна пенсія за віком за наявності страхового стажу (чоловіки — 25 років, жінки — 20 років) встановлена на рівні прожиткового мінімуму (332,00 грн), а максимальна — 3690 грн. Такі розміри пенсій будуть діяти до наступних відповідних змін.

У видатках зведеного бюджету України за 2003 р. найбільша частка припадає на освіту 37,8 %, на соціальний захист і соціальне страхування — 32,6% і 24,5% — на охорону здоров'я. Видатки на культуру і мистецтво становили 2,9% та по 0,8% — видатки на фізичну культуру і спорт та засоби масової інформації.

Значні видатки зведеного бюджету України на соціально-культурні заходи (52,4% видатків зведеного бюджету України за 2003 р.) потребують підвищення ефективності використання бюджетних коштів та необхідність підвищення рівня і якості послуг цих заходів. Останнє зумовлює необхідність встановлення оптимізації мережі закладів та установ згаданої соціально-культурної сфери, що фінансуються з державного і місцевих бюджетів. Очевидно, програми та заходи, що не належать до пріоритетних, доцільно перевести на фінансування за рахунок позабюджетних ресурсів. Важливим є також визначення переліку платних і безоплатних послуг, які можуть надаватися бюджетними установами й організаціями, та завершення процесу відокремлення державних позабюджетних фондів, які формуються: на страховій основі, від державного бюджету. При цьому доцільним вважається розвиток страхових систем формування соціальних бюджетів[8, c. 37-39].

Окрім соціальних видатків, надзвичайно важливим є інвестиційна діяльність держави та підтримка пріоритетних галузей економіки, зокрема структурної перебудови економіки. Україна зможе посісти належне місце в Європі і світі за умови опанування інноваційного шляху розвитку, підвалини якого мають бути закладені в процесі структурної перебудови економіки. Тільки таким чином можна змінити сировинний вектор розвитку економічних процесів, що формується нині. Відтак основою стратегічного курсу держави, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави.

Щороку обсяг видатків на розвиток таких галузей, як вугільна, сільське господарство, транспорт, має тенденцію до зростання, хоча в цілому видатки на економічну діяльність держави зменшуються (у зв'язку із скороченням державного сектора). Якщо в 1998 р. видатки на економічну діяльність держави становили 19,2% всіх видатків бюджету (5,8% від ВВП), то в 2002 р. - 12% (3,2% від ВВП).

Зниження ставок оподаткування підприємств та населення, вирівнювання умов господарювання стане основним чинником утвердження в Україні інноваційно-інвестиційної моделі економічного розвитку. Скасування численних пільг дає змогу вирівняти умови господарювання для всіх суб'єктів ринку. Запровадження справедливої конкуренції на ринку як для ефективних підприємств, так і для нерентабельних виробництв сприятиме оздоровленню економіки через механізми банкрутства та санації. Як наслідок, в економіці прискориться процес переливання фінансових ресурсів з відповідною активізацією інвестиційної діяльності.

Уже в 2004 р. мав відбутися перехід від безпосередньої активної ролі держави у процесі виробництва до створення умов для розвитку виробництва і приватної ініціативи. Це дасть можливість зберегти достатні темпи економічного зростання та закріпити таку тенденцію у довгостроковій перспективі.

Активний вплив бюджетної системи на фінансові зв'язки і потоки між секторами економіки — необхідна умова подальшого економічного зростання. У свою чергу, фінансове оздоровлення підприємств реального сектора економіки, створення сприятливих макроекономічних умов і проведення зваженої податкової реформи мають забезпечити стабільні й достатні надходження до бюджетів.

Уже найближчими роками необхідно забезпечити частку централізованих капітальних вкладень з Державного бюджету на прийнятному рівні від ВВП. У проекті бюджету на 2005 р. запропоновано розподіл державних капітальних вкладень, що спрямовуватимуться на будівництво та реконструкцію, між головними розпорядниками і за рахунок субвенцій місцевим бюджетам на виконання заходів з попередження аварій та із запобігання техногенних катастроф у житлово-комунальному господарстві. Це нововведення забезпечує прозору та чітку систему розподілу державних капітальних вкладень в об'єктах саме на стадії планування всіх показників проекту бюджету, а не після його затвердження, як це було у минулі роки[3, c. 14-15].

Важливу роль відіграють видатки бюджету на загальнодержавні функції, зокрема, на державне управління, фундаментальні дослідження, обслуговування державного боргу.

На сучасному етапі суспільного розвитку вкрай необхідним завданням є створення ефективної системи державного управління, яка б відповідала стандартам демократичної правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути прозорою, забезпечувати верховенство права, неухильне дотримання конституційних прав та свобод людини, утвердження дієвих механізмів громадського контролю за діяльністю законодавчої та виконавчої гілок влади. Важливим наступним завданням є проведення конституційної реформи. У поєднанні з адміністративною реформою вона має усунути наявну розбалансованість між трьома гілками влади — законодавчою, виконавчою та судовою.

Видатки бюджету на державне управління мають узгоджуватись із завданнями адміністративної, конституційної реформ. Частка видатків на управління у загальній сумі видатків зведеного бюджету має тенденцію до зростання: якщо в 1998 р. вони становили 5,0% зведеного бюджету (1,5% від ВВП), то в 2002 р. - 6,9% (1,8% від ВВП).

Успішне вирішення завдань соціально-економічного розвитку значною мірою залежить від подальшого обмеження боргової залежності держави, особливо зовнішньої. При цьому вирішального значення набуває дотримання принципу бездефіцитності Державного бюджету.

Видатки бюджету на обслуговування державного боргу мали тенденцію до зростання до 2000 p., а починаючи з 2001 p., вони почали зменшуватися і становили у 2002 р. 5% видатків зведеного бюджету (1,3% від ВВП). Загалом потрібно виробити узгоджену стратегію держави у питаннях запозичень, особливо зовнішніх. Доцільно законодавчо заборонити використання таких запозичень для фінансування поточних бюджетних витрат, передбачити після завершення програми розширеного фінансування перебудову відносин з МВФ, обмеживши їх лише консультативними угодами[6, c. 15-17].


Розділ 2. Фінансування видатків за бюджетними призначеннями

2.1. Видатки бюджету на державне управління і судову владу

Видатки на державне управління — одну із основних функцій держави — фінансуються з бюджетів різних рівнів.

З Державного бюджету України фінансуються видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності й суверенітету, незалежного судочинства та інші непередбачені Бюджетним кодексом України видатки, які не можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим і місцевому самоврядуванню. Вони включають видатки на функціонування законодавчої, виконавчої і судової влади, утримання Президента України та його апарату, фінансових і фіскальних органів, загальне планування і статистичні служби. За рахунок коштів республіканського Автономної Республіки Крим і бюджетів місцевого самоврядування, у тому числі трансфертів з Державного бюджету, фінансуються видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим і місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найефективнішого їх використання на основі принципу субсидіарності. З обласних, районних і бюджетів самоврядування здійснюються видатки на утримання відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування. Вони спрямовуються на забезпечення прав та обов'язків Автономної Республіки Крим і місцевого самоврядування, які мають місцевий характер і визначені законами України. Відповідальність за здійснення видатків за рахунок коштів Державного бюджету України несуть відповідні органи державної влади. А відповідальність за здійснення видатків за рахунок коштів місцевих бюджетів і трансфертів покладається на Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад, міських, селищних, сільських голів (якщо виконавчі органи не створені).

Держава може передати Раді Міністрів Автономної Республіки Крим чи органам місцевого самоврядування право здійснення видатків лише з одночасною передачею бюджетних ресурсів у формі закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів) або їх частки, а також трансфертів із Державного бюджету України.

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад, міські, селищні, сільські голови зобов'язані забезпечити здійснення видатків з відповідних місцевих бюджетів з дотриманням розподілу цих видатків між бюджетами, визначеними Бюджетним кодексом. Не допускається здійснення видатків, не віднесених до місцевих бюджетів, та видатків на фінансування бюджетних установ одночасно з різних бюджетів упродовж бюджетного періоду[15, c. 202-203].

Видатки на державне управління включають такі витрати:

— на функціонування законодавчої влади (апарату Верховної Ради України, апарату Верховної Ради Автономної Республіки Крим, забезпечення діяльності народних депутатів, апарату Рахункової палати Верховної Ради України, інші видатки);

— на функціонування виконавчої влади (апарату Кабінету Міністрів України, апарату Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та її місцевих органів, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування);

— на утримання Президента України та його апарату;

— на утримання фінансових і фіскальних органів (Державної податкової адміністрації України, місцевих державних податкових органів, Головного контрольно-ревізійного управління України, Головного управління Державного казначейства України, місцевих органів Головного управління Державного казначейства України, Митної служби України, на створення державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів, витрати на Комп'ютеризацію Державного казначейства та інших фінансових органів, витрати на виготовлення марок акцизного збору на алкогольні напої та тютюнові вироби);

— на загальне планування і статистичні служби (проведення статистичних досліджень і переписів, інші видатки на загальнодержавне управління (виготовлення орденів, медалей, документів до них; виготовлення та перевезення національної валюти, придбання устаткування для виробництва цінних паперів і монет; виробництво бланків цінних паперів і документів суворого обліку; утримання Пробірної палати України, утримання центру правових реформ і законопроектних робіт; утримання Фонду сприяння становленню місцевого та регіонального самоврядування; видатки на паспортизацію населення України; видатки на запровадження нового податкового і бюджетного законодавства);

— на утримання судової влади і судів (Конституційного Суду України, Верховного суду України, обласних судів, районних (міських) судів, Вищого господарського суду, господарських судів, військових судів).

Планування видатків на утримання органів державного управління відбувається у формі складання індивідуальних і зведених кошторисів доходів і видатків. Разом з кошторисом затверджується штатний розпис органів державного управління, включаючи їх структурні підрозділи. У ньому вказується кількість штатних одиниць у розрізі структурних підрозділів, посадові оклади для кожної посади і місячний фонд оплати праці у розрахунку на одну посаду[5, c. 32-34].

Кошториси центральних органів виконавчої влади незалежно від джерел утримання, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій затверджуються Міністерством фінансів України. Кошториси і штатні розписи органів виконавчої влади, підпорядкованих міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, затверджуються керівниками цих міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Кошториси управлінь, відділів, інших підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, районних державних адміністрацій затверджуються відповідними державними адміністраціями після попередньої перевірки в обласних, Київському та Севастопольському міських фінансових управліннях. Кошториси управлінь, відділів, інших підрозділів районних державних адміністрацій затверджують районні державні адміністрації після їх попередньої перевірки районними фінансовими відділами.

Планування витрат на утримання органів державного управління за категоріями видатків економічної класифікації здійснюється у такому ж порядку, як і іншими бюджетними установами.

У складі видатків на державне управління найбільшу частку становлять кошти на оплату праці (близько 75%).

Для реформування державного управління потрібен системно-функціональний підхід, який дасть змогу визначити оптимальну для нашої держави структуру органів виконавчої влади і їх чисельність.

Виходячи з того, що система управління реалізується головним чином через взаємовідносини між працівниками органів управління, ці відносини і, відповідно, співвідношення чисельності апаратів різних органів управління також носять системний характер. Так, зростання частки приватних підприємств має зменшувати навантаження на середні ланки державного управління і відповідно збільшувати штати на рівні підприємницьких структур. Загалом скорочення державного сектора приводить до підвищення значення (на державному рівні) органів функціонального управління (комітетів та інших відомств) за рахунок міністерств, що здійснювали галузеве лінійне управління.

Становлення самоврядування також потребує істотних змін у розподілі управлінського персоналу, тому що підпорядкування комунальних підприємств в основному нижчим ланкам територіального управління вимагає їх зміцнення кадрами, якого можна досягнути за рахунок скорочення як штатів міністерств, так і середніх та вищих ланок територіального управління, з підпорядкування яких поступово виводиться комунальне господарство. Залежно від економічної ситуації змінюються і пріоритети у розвитку тих чи інших галузей, що також вимагає перерозподілу чисельності працівників міністерств і відомств, органів територіального управління[10, c. 95-96].

У системі органів управління надлишкова чисельність управлінців у тих чи інших ланках не лише не дає користі для управління на нижчих ланках, а й призводить до того, що на нижчі рівні надходить невиправдано велика кількість розпорядчих актів і вказівок, більше того, недовантажені вищі органи починають втручатися у справи нижчих, підмінювати їх. Ще шкідливішою є недостатня чисельність працівників у певній ланці. У такому разі природні недоліки в її роботі негативно позначаються на всіх нижчих ланках і не можуть бути ними компенсовані навіть при збільшенні штатів. Ліквідація проміжної ланки лінійного управління, як правило, викликає необхідність посилення функціональних служб вищого органу управління. Таким чином, ефективність зміни чисельності апарату даного органу управління слід розглядати не локально, а лише в системі органів управління.

Реформуючи державне управління, слід мати на увазі, що у складних економічних умовах різке скорочення апарату управління без вирішення проблеми суттєвого підвищення продуктивності праці державних службовців може призвести до подальшого погіршення керованості державою. Тому необхідний перехід на інтенсивний шлях удосконалення діяльності апарату органів управління, а це вимагає вирішення низки проблем як у теоретичному, так і у практичному напрямах, а саме: раціоналізації розподілу функцій органів управління; розроблення науково обґрунтованої нормативної бази (визначення загальної чисельності службовців у сфері державного управління з урахуванням можливостей їх утримання державою); підвищення кваліфікації службовців, поліпшення їх інформаційного забезпечення, підвищення дієвості матеріального стимулювання; законодавчого забезпечення вдосконалення державної служби та контролю за його дотриманням[2, c. 15].

2.2. Видатки на національну оборону, правоохоронну діяльність і забезпечення безпеки держави

Фінансування видатків на національну оборону зумовлюється необхідністю захисту інтересів держави у міжнародному співтоваристві. Обсяг витрат на оборону визначається системою офіційних поглядів військового характеру, виходячи із співвідношення різних воєнних угруповань у світі, напрямків зовнішньої політики України та інших факторів.

Видатки на оборону — це спрямування фінансових ресурсів на оборону держави для утримання збройних сил, розвитку оборонної промисловості, проведення військових досліджень та ліквідації їх наслідків. Вони включають прямі, побічні і непрямі витрати.

Прямі витрати на оборону включають витрати на міністерства і відомства оборони держави, які складаються із витрат на утримання та навчання особового складу збройних сил, придбання, утримання та експлуатацію озброєння, військової техніки та майна, військові науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, видатки на цивільну оборону, військову допомогу іноземним державам та інші витрати. Вони поділяються на поточні і капітальні.

Поточні витрати на оборону пов'язані в основному з підтримкою бойової могутності збройних сил на досягнутому рівні. Вони включають грошове утримання військовослужбовців та заробітну плату цивільного вільнонайманого персоналу, витрати на медичне обслуговування, транспортування та інші види забезпечення діяльності особового складу, а також витрати, пов'язані з експлуатацією та ремонтом військової техніки.

Капітальні витрати пов'язані з відображенням матеріально-технічного переоснащення збройних сил та розвиток оборонної промисловості. Вони включають витрати на військові наукові дослідження і дослідно-конструкторські роботи, закупівлі озброєння та військової техніки, військове будівництво тощо.

Побічні видатки на оборону зумовлені утриманням збройних сил, ліквідацією наслідків війни, переозброєнням тощо. Вони включають виплати пенсій і допомоги ветеранам війни, інвалідам та сім'ям загиблих, витрати з відбудови руйнувань, спричинених війною, відшкодування збитків, завданих воєнними діями тощо.

Непрямими вважаються видатки, що за своїм характером значною мірою відносяться до оборонних, але включені до кошторисів витрат цивільних міністерств і відомств[3, c. 17-18].

Видатки на оборону фінансуються виключно з Державного бюджету у розмірах, які щорічно визначаються Законом України «Про Державний бюджет України». В останні роки видатки на оборону порівняно невеликі. Вони становлять 5—7% видатків зведеного бюджету. Водночас ефективність збройних сил визначається рівнем їх боєздатності і боєготовності. Ці якісні показники стану збройних сил вимагають значного збільшення фінансування національної оборони. Останнє зумовлюється сучасними умовами реальних зовнішніх загроз.

Фінансування органів і установ національної оборони здійснюється на основі їх кошторисів доходів і видатків. Зведені кошториси розглядаються у Міністерстві фінансів України і включаються до проекту Державного бюджету України. Фінансування видатків на оборону здійснюється через Державне казначейство України.

Видатки на правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави зумовлені необхідністю захисту її зовнішніх та внутрішніх інтересів. Фінансування правоохоронної діяльності і гарантування безпеки держави здійснюється в межах обсягу грошових коштів, затверджених у Державному бюджеті через систему головних розпорядників бюджетних коштів. Всі ці видатки фінансуються з Державного бюджету за виключенням видатків на утримання підрозділів міліції, які фінансуються за рахунок місцевих бюджетів.

Відповідно до функціональної класифікації видатки бюджету на правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави включають такі витрати:

— видатки на утримання органів внутрішніх справ, до яких належить матеріально-технічне забезпечення спеціальних підрозділів з боротьби із організованою злочинністю; підрозділів органів внутрішніх справ; підрозділів державно-патрульної служби та дорожнього нагляду; інспекції у справах неповнолітніх; приймальників-роз-подільників для неповнолітніх; спеціальних приймальників-роз-подільників;

— видатки на поточне утримання внутрішніх військ МВС України;

— видатки на утримання прокуратури, які включають видатки на поточне утримання Генеральної прокуратури України та місцевих органів прокуратури;

— видатки на кримінально-виправні системи: установи і підприємства України з виконання покарань;

— видатки на Прикордонні війська України, до яких належать видатки на утримання Прикордонних військ України та комплексну програму розбудови державного кордону України;

— видатки на Службу безпеки України, які включають видатки на поточне утримання Служби безпеки України, антитерористичного Центру Служби безпеки України та матеріально-технічне забезпечення спеціальних підрозділів із боротьби з організованою злочинністю;

— видатки на пожежну охорону, які включають державну пожежну охорону та професійну пожежну охорону;

— видатки на утримання Головного управління урядового зв'язку;

— видатки на утримання інших правоохоронних органів, які включають витрати управлінь державної охорони та спеціалізованих монтажно-експлуатаційних підрозділів;

— видатки на утримання розвідувальних органів;

— витрати, пов'язані із зміцненням правопорядку за рахунок реалізації конфіскованого митними органами майна, товарів та інших предметів, конфіскованих правоохоронними й іншими уповноваженими органами, а також конфіскованої валюти;

— видатки на утримання Національного бюро розслідувань.

Планування видатків на правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави здійснюється за програмно-цільовим методом. До найважливіших програм належать: «Забезпечення захисту прав і свобод громадян, суспільства і держави від протиправних посягань, охорона громадського порядку», «Охорона та оборона особливо важливих державних об'єктів і супроводження перевезення ядерних матеріалів по території України», «Участь внутрішніх військ в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю, конвоювання арештованих і засуджених та охорона підсудних під час судових процесів», «Розвиток фізичної культури і спорту серед працівників і військовослужбовців правоохоронних органів» та інші.

З метою задоволення потреб окремі служби правоохоронної діяльності поєднують свою діяльність з господарською для залучення додаткових грошових коштів. Це, зокрема, виконання певної господарської діяльності установ і підприємств з виконання покарань, служби пожежної охорони тощо[6, c. 21-23].

2.3. Видатки бюджету на соціальний захист і соціальне забезпечення населення

Провідне місце у видатках бюджетів України усіх рівнів належить видаткам на соціально-культурні заходи. За 2001—2003 pp. на них припадає 46,0 —56,2% видатків зведеного бюджету (додаток А). З усіх видатків на соціально-культурні заходи близько третини займають витрати на соціальний захист і соціальне забезпечення населення.

До витрат на соціальний захист і соціальне забезпечення населення належать видатки, спрямовані на адресну підтримку малозабезпечених громадян, забезпечення прожиткового мінімуму різних груп населення, соціальний захист осіб, що опинилися у скрутному становищі, пенсійне забезпечення. Фінансування закладів і програм соціального забезпечення неповнолітніх і молоді, витрати на утримання будинків-інтернатів для старих та інвалідів, видатки, пов'язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, інші видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення населення.

Законодавством України передбачається соціальний захист понад двадцяти різних видів допомоги та пільг. До них належать такі групи населення:

- ветерани праці та громадяни похилого віку;

- військовослужбовці;

- матері з дітьми;

- інваліди з дитинства і діти-інваліди;

- діти, які перебувають під опікою чи піклуванням;

- громадяни, що постраждали від Чорнобильської катастрофи;

- учасники бойових дій та ветерани Великої Вітчизняної війни;

- сім'ї з незначними доходами;

- молоді сім'ї;

- інші категорії населення[8, c. 39-40].

Видатки на соціальний захист економісти класифікують за певними ознаками. По-перше, за джерелами фінансування видатки на соціальний захист поділяються на ті, що забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету та за рахунок місцевих бюджетів. З Державного бюджету здійснюється фінансування заходів, пов'язаних з поверненням та облаштуванням депортованого кримськотатарського народу й осіб інших національностей, які повернулися в Україну, утримання пунктів тимчасового розміщення біженців, надання грошової допомоги біженцям та інші витрати. Переважна більшість видатків на соціальний захист населення адресного характеру, як державна допомога сім'ям з дітьми, державна допомога інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам, житлові субсидії та інші, фінансуються за рахунок виділення коштів з Державного бюджету у формі субвенцій місцевим бюджетам.

По-друге, забезпечення соціального захисту певних груп населення за витратами на реалізацію загальнодержавних та місцевих програм. До загальнодержавних відносяться програми усіх видів допомога і компенсацій, утримання установ та закладів соціального захисту, функціонування яких передбачено чинним законодавством та нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України. До них належать витрати, фінансування яких передбачається Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам», «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям», «Про органи і служби у справах неповнолітніх» та інші.

Запровадження місцевих програм соціального захисту населення відбувається на основі рішень органів місцевого самоврядування. їх фінансування проводиться за рахунок коштів місцевих бюджетів.

По-третє, за метою використання видатки на соціальний захист населення економісти поділяють на такі групи:

а) видатки на соціальний захист у зв'язку з малозабезпеченістю. До них належать допомоги малозабезпеченим сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям тощо;

б) видатки за метою використання, до яких належать виплати для компенсації втраченого доходу. Вони включають витрати на виплату допомоги по вагітності і пологах, допомоги по догляду за дитиною-інвалідом та допомоги по догляду за дитиною до 3-х років. Сюди можна віднести індексацію грошових доходів громадян;

в) виплати, зумовлені компенсацією втрати здоров'я або майна, до яких належать компенсаційні виплати реабілітованим громадянам відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»;

г) витрати на соціальний захист населення за визначеною метою їх використання, зумовлені наданням допомоги в облаштуванні організацій чи тимчасових пунктів та наданням пільг окремим категоріям населення. Це, наприклад, витрати на утримання притулків для неповнолітніх та пунктів тимчасового розміщення біженців, а також надання пільг та привілеїв окремим категоріям громадян;

По-четверте, виплати на соціальний захист населення можуть здійснюватися у грошовій та натуральній формах. Причому грошові виплати на соціальний захист можуть відбуватися готівковими грошовими коштами та у безготівковій формі. Єдиною формою безготівкових виплат є житлові субсидії. Виплати у натуральній формі здебільшого застосовуються при реалізації місцевих програм соціального захисту населення[5, c. 38-40].

Розвиток ринкових відносин вимагає постійного аналізу стану соціального захисту населення та розробки заходів щодо встановлення раціонального балансу інтересів держави, виробників та споживачів соціальних послуг. Уся складність прийняття рішень у соціальній сфері полягає у необхідності одночасного забезпечення економічної ефективності видатків на соціальний захист і дотримання соціальної справедливості. Тому одним із найважливіших завдань забезпечення соціальних гарантій населення є недопущення послаблення стимулів їх економічної активності з одночасним підтриманням життєвого рівня усіх громадян на прийнятному рівні. Важливою умовою ефективності фінансування соціальних витрат є визначення державних соціальних стандартів і нормативів у формі мінімальної заробітної плати, пенсії за віком та інших видів соціальних виплат і допомоги.

Досить помітна роль у будь-якій державі належить пенсійному забезпеченню. Гарантом пенсійного забезпечення в Україні є держава - головна складова системи соціального захисту населення. Реалізацію державної політики у сфері пенсійного забезпечення здійснюють Міністерство праці та соціальної політики України і Міністерство фінансів України. Управління фінансовими ресурсами пенсійного забезпечення здійснює Пенсійний фонд України.

Пенсійне забезпечення здійснюється через виплату пенсій, надбавок і підвищення до пенсій, компенсаційних виплат, додаткових виплат непрацездатним громадянам похилого віку, інвалідам, особам, що втратили годувальника. Формування коштів на реалізацію Державної пенсійної програми забезпечується за рахунок таких надходжень:

- обов'язкових внесків суб'єктів господарювання;

- обов'язкових внесків громадян;

- додаткових і обов'язкових зборів;

- коштів Державного бюджету;

- інших надходжень.

Згідно із Законом «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV система пенсійного забезпечення в Україні складається із трьох рівнів.

Перший рівень — солідарна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (солідарна система), що базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій, надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду.

Другий рівень — накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (накопичувальна система пенсійного страхування), що базується на засадах нагромадження коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат.

Третій рівень — система недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об'єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, які передбачає законодавство про недержавне пенсійне забезпечення.

Перший і другий рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Другий і третій рівні пенсійного забезпечення становлять систему накопичувального пенсійного забезпечення[12, c. 39-40].

2.4. Фінансове забезпечення соціально-культурних закладів і установ

Результатом діяльності соціально-культурних закладів і установ є створення духовних цінностей, соціально-культурних і побутових послуг у формі нематеріальних благ і послуг галузями освіти, науки, культури, мистецтва, охорони здоров'я тощо. Фінансування соціально-культурних закладів і установ значною мірою залежить від рівня продуктивності праці у суспільстві: чим він вищий, тим більше можливостей є для спрямування фінансових ресурсів у соціальну сферу. Водночас розвиток соціальної сфери відіграє значну роль в утворенні ВВП. Як стверджує академік НАН України А.Чухно, починаючи з другої половини XX ст. науково-технічний прогрес забезпечує приблизно 70% приросту виробництва.

Сучасна економіка і суспільство докорінно відрізняються від попередніх. Це такий науково-технічний рівень виробництва і продуктивності праці, за якого при порівняно невеликій зайнятості матеріальне виробництво повністю забезпечує матеріальні потреби, а основна маса зайнятих зосереджена у соціальній сфері, яка задовольняє освітні, культурні, духовні потреби людей та їх всебічний розвиток. Уже зараз промисловий комплекс США функціонує завдяки лише 10% зайнятих, а у сільському господарстві 2,5% працюючих. Близько 80% зайнятих припадає на соціальну сферу — галузі, які забезпечують всебічний розвиток людини.

Розвиток техніки і технології виробництва збільшує вимоги до людини, до її освіти, професійної підготовки, майстерності. У відповідності з цим виникає потреба у підвищенні освітнього рівня і удосконалення професійного навчання, що, у свою чергу, потребує відповідного фінансування.

У даний час нематеріальні блага і послуги соціально-культурних закладів і установ надаються споживачам безоплатно або за плату. Але і у першому, і у другому випадках вони отримають грошову оцінку на рівні витрат соціально-культурних закладів і установ. Джерелом фінансування витрат на створення безоплатних нематеріальних благ і послуг є кошти, виділені для цих установ і закладів з бюджетів різних рівнів, а джерелом фінансування витрат при створенні платних нематеріальних благ і послуг є доходи, отримані від їх реалізації у формі виручки.

Характер створення нематеріальних благ і послуг та джерела формування засобів для їх відтворення визначаються фінансово-господарською діяльністю соціально-культурних закладів і установ. При безоплатному наданні нематеріальних благ і послуг організація діяльності здійснюється на кошторисному фінансуванні, а діяльність цих закладів і установ, що надають споживачам нематеріальні блага і послуги за плату, здійснюється на засадах комерційного розрахунку[15, c. 205-206].

Основним плановим документом, який підтверджує повноваження щодо отримання доходів та здійснення видатків, є кошторис доходів і видатків соціально-культурних закладів і установ. На його основі визначається обсяг і спрямованість коштів соціально-культурних заходів і установ для виконання своїх завдань і функцій та досягнення цілей, запланованих на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень.

Найбільший обсяг позабюджетних коштів мають у своєму розпорядженні вищі навчальні заклади. Вони становлять нині більше 40 відсотків загальної суми фінансових ресурсів, що перебувають у їх розпорядженні. Основними джерелами позабюджетних коштів є надходження за виконані госпрозрахункові, науково-дослідні роботи, за проведення курсових заходів, плати студентів за навчання, продажу машинного часу електронно-обчислювальної техніки, здавання в оренду на період літніх канікул гуртожитків тощо.

Діяльність соціально-культурних установ і закладів та формування їх фінансових ресурсів виходить за межі, відведені бюджетними можливостями, зокрема:

— розширення сфери їх діяльності зумовлюють відповідні зміни структури фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні цих установ;

— обмеження бюджетних ресурсів та збільшення позабюджетних коштів не передбачають їх взаємозв'язку та узгодження у фінансовому плануванні і практичному використанні;

— діючий порядок планування обмежує можливості раціонального й ефективного використання фінансових ресурсів, запровадження прогресивних норм і нормативів та дотримання режиму економії[6, c. 21-22].

2.5. Фінансування розвитку освіти і науки

Система освіти як специфічна галузь сфери розвитку головної складової продуктивних сил суспільства — людини здійснює формування знань та умінь молодого покоління, його виховання та підготовку кадрів. Це безпосередньо пов'язаний між собою комплекс послідовного навчально-виховного процесу людей: дошкільна освіта загальна середня освіта та професійно-технічна, вища і післядипломна освіта.

Принципи державної політики щодо освіти закріплені в Законі України «Про освіту», прийнятому 23 травня 1991 р. та у змінах і доповненнях від 23 березня 1996 р. До основних з них належать:

- доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надають державні освітні заклади;

- рівність умов для повної реалізації кожною людиною її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

- гуманізм, демократія, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

- органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями;

- незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій.

Україна володіє достатньо розгалуженою системою державної освіти, що відповідає сучасному рівню розвинених країн світу. Водночас належний розвиток освіти потребує значних фінансових ресурсів. Видатки на освіту в Україні щороку збільшуються. Так, у 2001 р. вони становили 17,2% зведеного бюджету, у 2002 р. — 20,3% і у 2003 p.-19,8%[6, c. 23].

Усі видатки на освіту в Україні поділяються за такими групами закладів і заходів:

1. Дошкільна освіта:

- дошкільні заклади освіти.

2. Загальна середня освіта:

- загальноосвітні школи (в т.ч. школа-дитячий садок, інтернат при школі), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми;

- вечірні змінні школи.

3. Заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації:

- загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати санаторного типу;

- загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків;

- дитячі будинки (в тому числі сімейного типу, прийомні сім'ї);

- спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи та інші заклади освіти для дітей з вадами у фізичному чи розумовому розвитку;

- загальноосвітні школи соціальної реабілітації;

- допомога дітям, які перебувають під опікою, піклуванням.

4. Позашкільна освіта:

- позашкільні заклади освіти, заходи із позашкільної роботи з

дітьми.

5. Професійно-технічна освіта:

- професійно-технічні заклади освіти;

- професійно-технічні училища соціальної реабілітації.

6. Вища освіта:

- вищі заклади освіти І та II рівнів акредитації;

- вищі заклади освіти III та IV рівнів акредитації.

7. Післядипломна освіта:

- заклади післядипломної освіти III—IV рівнів акредитації (академії, інститути, центри підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення);

- інші заклади і заходи в галузі післядипломної освіти.

8. Інші заклади та заходи в галузі освіти:

- придбання підручників;

- методична робота, інші заходи з народної освіти;

- служба технічного нагляду за будівництвом і капітальним ремонтом;

- централізовані бухгалтерії;

- групи з централізованого господарського обслуговування;

- інші заклади освіти.

Удосконалення змісту освіти з урахуванням нових соціально-політичних реалій суспільства, сучасного рівня науки і техніки заслуговує на особливу увагу. Для цього розроблено концепції мовно-літературної освіти, трудової підготовки, професійно-технічної освіти, нові навчальні програми з природничо-математичних предметів для середньої школи, а також освітні програми підготовки бакалаврів, спеціалістів, магістрів.

Важливим елементом державної політики в галузі освіти є реалізація національної доктрини розвитку освіти, затвердженої Указом Президента України від 17 квітня 2003 року №347/2002 для поліпшення якості навчально-виховного процесу, забезпечення рівня освіти достатнього для технічного, економічного і соціального прогресу країни. Визначивши орієнтир на входження в освітній простір Європи, Україна здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті Європейських вимог і все наполегливіше працює над практичним приєднанням до Болонського процесу[2, c. 14-16].

Фінансування установ, закладів та заходів освіти, що здійснюється на нормативній основі, не обмежується коштами державного і місцевого бюджетів, галузей економіки, підприємницьких структур. При збереженні орієнтації в основному на державне фінансування освіти навчальним закладам надано широкі права для самостійного заробітку грошей на своє утримання, вишукуючи і використовуючи альтернативні, позабюджетні кошти.

Додаткове фінансування освіти включає такі джерела:

- кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів згідно з укладеними договорами;

- плата за надання додаткових освітніх послуг;

- кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчально-виховним закладом на замовлення підприємств, установ, організацій і громадян;

- доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, цехів, підприємств та від надання в оренду приміщень, споруд, устаткування;

- дотації місцевих органів влади;

- кредити банків;

- добровільні грошові внески, матеріальні та інші цінності, отримані від підприємств, установ, організацій та окремих громадян.

Фінансування видатків за окремими групами освітніх закладів і заходів мають свої особливості. Значною мірою вони зумовлені типом закладів, режимом і характером діяльності (наприклад, дитячі садки з 9 і 11-годинним, та з 12 і 24-годинним перебуванням дітей, денна, заочна і дистанційна форми навчання у вищих навчальних закладах тощо). Водночас обсяг видатків значною мірою формується під впливом категорій витрат кожного освітнього закладу.

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку України важлива роль належить складовій соціально-культурних закладів і заходів — функціонуванню науки як результату діяльності суспільства і як виробничої сили. Наука виступає головною умовою розвитку науково-технічного прогресу, засобом зростання ефективності суспільного виробництва і забезпечення виробництва конкурентоспроможної продукції[4, c. 83-85].

2.6. Фінансове забезпечення охорони здоров'я

Охорона здоров'я в Україні являє собою розгалужену систему медичних закладів, діяльність яких спрямована на охорону здоров'я і лікування населення. Правові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров'я людей в Україні визначені Основами законодавства України, що прийняті у листопаді 1992 р. Вони регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності та довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що погіршують їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості. В Основах законодавства України про охорону здоров'я зазначається, що суспільство і держава відповідальні перед сучасними і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги і пропаганди здорового способу життя.

Фінансування охорони здоров'я в Україні здійснюється за рахунок Державного і місцевого бюджетів, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Обсяг бюджетних коштів, що спрямовується на охорону здоров'я в Україні, щорічно збільшується. За 2000—2003 pp. їх величина зросла більше ніж у два рази (з 4888,2 млн грн у 2000 р. до 9708,2 млн грн у 2003 р.). У видатках бюджетів на соціально-культурні заходи вони займають стабільне третє місце (після видатків на освіту та соціальний захист і соціальне забезпечення) на рівні 22,3—25,7% (див. табл. 11.1). Водночас тих коштів, що виділяються з Державного і місцевих бюджетів України для належного фінансування охорони здоров'я, недостатньо. Обмеження фінансування лікувально-профілактичних заходів ускладнює їх функціонування. За багатьма напрямами лікувальної та профілактичної діяльності медична допомога є платною. Відбувається не досить регульоване та контрольоване зростання цін на медичні послуги, поширюється неофіційне надання медичної допомоги.

Основний склад установ охорони здоров'я перебуває на кошторисному фінансуванні. Це лікувально-профілактичні установи (лікарні широкого профілю, спеціалізовані медичні заклади, поліклініки й амбулаторії, спеціалізовані поліклініки, фельдшерсько-акушерські пункти) і санітарно-епідемічна служба[6, c. 21-22].

Видатки на утримання установ охорони здоров'я визначаються за кошторисами доходів і видатків. Вихідною базою, що використовується для визначення асигнувань за категоріями видатків кошторису установи охорони здоров'я, є такі показники, як кількість лікарняних ліжок, кількість лікарських посад, кількість лікарських відвідувань, кількість ліжко-днів та чисельність прикріпленого населення.

Значну частку за кошторисами у переважній більшості установ охорони здоров'я становлять витрати на оплату праці. Умови оплати праці фахівців охорони здоров'я затверджені наказом Міністерства праці та соціальної політики та Міністерства охорони здоров'я України від 22.02. 2002 р. № 110/72. Оплата праці працівників здійснюється за фактично відпрацьований час, виходячи з посадових окладів, або залежно від виробітку і відрядних розцінок з урахуванням доплат і надбавок, передбачених діючим законодавством. Для заробітної плати працівників охорони здоров'я граничних розмірів не встановлено.

Відповідні видатки передбачаються категоріями «Нарахування на заробітну плату», «Предметів і матеріалів», «Видатки на відрядження», «Оплати послуг з утримання бюджетних установ», «Оплати комунальних послуг та енергоносіїв». Крім поточних витрат, установи охорони здоров'я здійснюють капітальні видатки на придбання транспортних засобів, меблів, комп'ютерної техніки, устаткування для їдалень, а також видатки на капітальне будівництво та капітальний ремонт. Капітальні видатки здійснюються лише після повного забезпечення фінансування поточних витрат[5, c. 41-43].


Розділ 3. Основні напрями вдосконалення видаткової частини бюджетного процесу

Бюджет має стати ефективним механізмом узгодження державних потреб із можливостями мобілізації доходів. Зокрема, у ході бюджетного процесу уряду слід діяти в напрямку забезпечення фінансовими ресурсами державних пріоритетів та найнеобхідніших із конкуруючих між собою запитів. Уряд визначає свої пріоритети при виборі потреб, на які він витрачатиме кошти. Процес складання бюджету та його виконання - це перетворення фінансових ресурсів у конкретні заходи щодо задоволення людських потреб,тому бюджет може бути описаний як набір цілей із зазначенням вартості їх досягнення.

У середньостроковій перспективі розв'язання проблем складання бюджету має спиратися на подальшу податково-бюджетну консолідацію і потребує здійснення реформ у сферах підвищення транспорантності й забезпечення фінансової стабільності, подолання слабких місць податкового адміністрування, зміцнення системи управління державними видатками. Для вирішення цих завдань слід докласти зусиль у трьох взаємопов'язаних сферах: формуванні доходів, складанні бюджету та контролі за державними видатками. Вдосконалення підходу до складання бюджету повинно ґрунтуватися на реалістичному аналізі можливостей країни витрачати кошти в окремих сферах забезпечення державними послугами. Це дасть змогу розпоряджатися бюджетними асигнуваннями на реалістичному рівні та встановлювати пріоритети для цих витрат під час підготовки бюджету ( тобто за допомогою чітко окреслених заходів бюджетної політики в бюджетній резолюції).

В Україні необхідно створити багатоканальну систему формування бюджету, на основі якої кожен рівень бюджетної системи повинен мати власні закріплені доходи. Обсяг цих доходів має бути достатнім для забезпечення функцій і обов'язків які покладаються на той чи інший рівень влади. При розв'язанні проблем бюджетного вирівнювання треба в першу чергу розробити правові засади і механізм бюджетного регулювання в Україні. На основі глибокого аналізу встановити рівні соціально-економічного розвитку територій і на цій базі визначити обсяги фінансових ресурсів, необхідних для бюджетного вирівнювання[1, c. 63-64].

На основі проведеного вивчення порядку і здійснення механізму бюджетного процесу можна зробити висновки: 1) Потребує вдосконалення бюджетний процес в такому напрямку, як розробка й обґрунтування принципів державної політики доходів для бюджетів різних рівнів. 2) При плануванні видатків необхідно обчислювати за єдиними або груповими мінімальними соціальними і фінансовими нормами та нормативами, встановленими вищими органами законодавчої влади на основі чинних законодавчих актів, з урахуванням індексу інфляції в межах фінансових можливостей держави. 3) Необхідно здійснювати глибоку і всебічну аналітичну роботу над обгрунтуванням показників доходів і витрат бюджету з урахуванням впливу змін цін, заробітної плати, норми матеріальних і грошових витрат. 4) Чітко встановити розмежування між бюджетами. Бюджетний процес – це багатогранне і динамічне явище, що потребує постійного вивчення й удосконалення відповідно до вимог економічного, соціального, демографічного,політичного, екологічного стану держави і відповідних цілей та завдань держави на певному етапі розвитку суспільства[14, c. 39].

У цілому на наш погляд, щоб досягти мети бюджетної політики, яка визначається пріоритетними функціями влади в окремі періоди розвитку територій, необхідно досягти розмежування витратних повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Потрібно також законодавчо закріпити механізм фінансового забезпечення окремих державних повноважень, які виконуються територіальними утвореннями.

Якщо розглядати проблему ефективності витрат, то вона багато в чому визначається цільовим витрачанням коштів. Водночас ефективність витрат безпосередньо залежить від своєчасності виділення бюджетних коштів, від якості контролю за використанням коштів за призначенням. Оскільки від цільового призначення коштів залежить ефективність їх витрачання, на наш погляд, правомірно здійснювати планування витрат знизу, від одержувачів бюджетних коштів[14, c. 44].

Отже, можна стверджувати, що втілення в життя вищезазначених пропозицій сприятиме вдосконаленню системи планування видаткової частини бюджету, підвищенню ефективності та раціональності її використання, підвищенню рівня спрямування видатків на цільові потреби суспільства та їх задоволення. Це дозволить удосконалити бюджетний процес.


Висновки

Отже, до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, належать видатки на:

1) державне управління: законодавчу владу; виконавчу владу; Президента України;

2) судову владу;

3) міжнародну діяльність;

4) фундаментальні та прикладні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки державного значення;

5) національну оборону;

6) правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави;

7) освіту;

8) охорону здоров'я;

9) соціальний захист та соціальне забезпечення;

10) культуру і мистецтво;

11) державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств;

12) фізичну культуру і спорт;

13) державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галузей економіки;

14) програми реставрації пам'яток архітектури державного значення;

15) державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики;

16) державні інвестиційні проекти;

17) державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха;

18) створення та поповнення державних запасів і резервів;

19) обслуговування державного боргу;

20) проведення виборів та референдумів, державне фінансування політичних партій;

21) інші програми, які мають виключно державне значення.

Основним критерієм, відповідно до якого розподіляються витрати між державним та місцевим бюджетами, є організаційна підпорядкованість підприємств та організацій.

Підвищення цін, що спричинило зростання видатків бюджетів усіх рівнів, у той же час доходи зростали в менших обсягах. Це стало однією з головних причин незбалансованості бюджету.


Список використаних джерел

1. Бондаренко В. Закономірності поєднання доходів та видатків в бюджеті міста через їх відношення до факторів виробництва //Статистика України. - 2003. - № 2. - С.62-69

2. Добровольська Л. Соціальні видатки бюджету України //Фінанси України. - 2002. - № 2. - C. 13-18

3. Луніна І. Політичні та економічні фактори зміни державних видатків //Економіка України. - 2004. - № 6. - C. 12-19

4. Павлюк К. В. Концептуальні підходи до аналізу державних видатків //Фінанси України. - 2007 . - № 8 . - С. 73 - 90

5. Павлюк К. В. Видатки бюджетів на розвиток людського капіталу як чинник економічного зростання //Фінанси України. - 2006. - № 9. - С.30-46.

6. Полозенко Д. В. Видатки бюджету на розвиток людського капіталу //Фінанси України. - 2006. - № 4. - С.15-23

7. Полозенко Д.В. Фінансова політика у сфері видатків бюджету //Економіка АПК. - 2006. - № 1. - С.96-99.

8. Ривак О. Соціальні видатки бюджету як джерело розвитку людського капіталу //Україна: аспекти праці. - 2007. - № 7. - C. 35-42

9. Саливон С. БЮТжжет: Бюджет-2008 //Бизнес. - 2008. - № 1-2. - C. 30-35

10. Федчук С. Публічні видатки та їх класифікація в сучасній державі //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 6. - C. 92-96.

11. Цвєтков А. Визначення поняття "Видатки бюджету" в теорії фінансового права та законодавстві України //Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 12. - C. 82-84

12. Чубенко А. Застосування програмно - цільового методу бюджетного фінансування видатків у сфері цивільного захисту //Право України. - 2007 . - № 12 . - С. 38 - 40

13. Чугунов І. Державні видатки у системі фінансового регулювання //Фінанси України. - 2003. - № 12. - С.3-8

14. Чугунов І.Я. Теоретико-методологічні засади удосконалення програмно-цільового методу планування видатків бюджету //Фінанси України. - 2004. - № 9. - С.37-44

15. Шевчук Н. Ю. Структура видатків місцевих бюджетів України та особливості їх побудови //Актуальні проблеми економіки. - 2008. - № 5. - C. 202 - 207.

загрузка...
Top