Фінансовий ринок

Вступ.

1. Розвиток законодавства з ринку капіталів (фондового ринку) в Україні.

2. Ринок опціонів.

3. Визначення ціни капіталу.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Розвиток фондового ринку України відбувається за кількома напрямами, які передбачають: формування цінних паперів з новими властивостями та реквізитами; розвиток вторинного ринку; удосконалення процедури та документального супроводу обігу цінних паперів; раціональний розподіл функцій між учасниками фондового ринку; забезпечення конкурентного середовища; створення оптимальної інфраструктури; упорядкування обліку та звітності на підставі репродукування стандартів світового фондового ринку; спрощення процесу оформлення документів на всіх стадіях емісії та обігу цінних паперів; упровадження електронних інформаційних систем; зниження ризику інвестицій у цінні папери; запобігання порушенням правил і норм; узгодження фондового законодавства з іншими (суміжними) державними актами.

Опціон, або опціонний контракт, дає право, але не зобов'язує купити (опціон "колл") або продати (опціон "пут") визначений базовий інструмент чи актив за визначеною ціною – ціною виконання (страйк) – на визначену майбутню дату – дату закінчення терміну – чи до її настання. За отримання такого права покупець опціону сплачує його продавцю премію.

Основна відмінність опціонів від інших видів контрактів – вони дають право, а не зобов'язання, його власнику чи покупцю (Holder) купити/продати актив. Тимчасом як продавець (Writer, Grantor) опціону зобов'язаний виконати умови опціонного контракту. За це продавець опціону отримує від покупця премію.


1. Розвиток законодавства з ринку капіталів (фондового ринку) в Україні

З метою введення в дію системи державного регулювання ринку цінних паперів 12 липня 1995 р. указом Президента була створена Державна комісія по цінним паперам і фондовому ринку, її основні завдання визначені Законом України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”:

· формування і забезпечення реалізації єдиної державної політики в області розвитку і функціонування ринку цінних паперів і їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів міжнародним стандартам;

· координація діяльності державних органів по питанням формування в Україні ринку цінних паперів і їх похідних;

· державне регулювання і контроль за випуском і обігом цінних паперів і їх похідних на території України, забезпечення законодавчого регулювання в цій сфері;

· захист прав інвесторів шляхом здійснення заходів по попередженню і присіканню порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства в рамках своїх повноважень;

· сприяння розвитку ринку цінних паперів;

· узагальнення практики використання законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, підготування пропозицій по його вдосконаленню.

Крім того, комісія зосереджує свою увагу на проблемах, які являються найбільш актуальними для розвитку економіки України:

· сприяння розвитку інвестиційне привабливого середовища для залучення

· внутрішніх і іноземних інвесторів;

· сприяння реструктуризації акціонерних товариств для оживлення

· підприємницької діяльності;

· збільшення кількості робочих місць та доходів бюджету;

· інтеграція у міжнародні фінансові ринки, що може сприяти зміцненню міжнародного авторитету України;

· наближення вітчизняного законодавства до, міжнародних вимог.

Державно-правове регулювання здійснюється шляхом прийняття законів, постанов та інших нормативних актів, що регламентують ті чи інші сторони відносин, які зв’язані з обігом цінних паперів, а також встановленням контролю за дотриманням законодавства через державні органи[2, c. 75-77].

В умовах, що склалися в Україні, необхідний більш інтенсивний розвиток державно-правового регулювання ринку цінних паперів, який в свою чергу, створює умови для саморегулювання. Правову базу становлення та розвитку ринку цінних паперів в нашій країні становлять прийняті Верховною Радою закони України “Про господарські товариства”, “Про підприємства в Україні”, “Про підприємництво”, “Про власність”, “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про банки та банківську діяльність”, “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні”, а також закони, що стосуються приватизації.

Діяльність на українському ринку цінних паперів регулюють два основні законодавчі акти – Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18.06.91р. і Указ Президента України “Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії” від 19.02.94р. №55/94. У відповідності до Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” розрізняють два типи цінних паперів:

· іменні, як правило, передаються шляхом повного індосаменту;

· на пред’явника, що вільно обертаються.

Українським законодавством визначені також наступні види цінних паперів:

· акції;

· облігації внутрішніх державних та місцевих займів;

· облігації підприємств;

· казначейські зобов’язання підприємств;

· ощадні сертифікати;

· векселі;

· приватизаційні папери;

· інвестиційні сертифікати.

Акції та облігації підприємств можуть бути випущеними лише після їх реєстрації у відповідному фінансовому органі. А в тому випадку, коли акції і облігації підприємств призначені для відкритої торгівлі, у тому ж фінансовому органі повинен бути зареєстрованим і проспект емісії.

Українське законодавство встановлює два серйозних обмеження діяльності акціонерних товариств в якості емітентів:

· акціонерні товариства мають право випускати облігації на суму, що це перевищує 25% оплаченого статутного фонду;

· кількість привілейованих акцій акціонерного товариства обмежена 10% статутного фонду.

Наказом Міністерства фінансів України (як регулюючого органу) від 20 07 95р №123, зареєстрованим Міністерством юстиції 24.07.95р. №233/769, затверджено “Порядок видачі дозволу на ведення діяльності по випуску і обігу цінних паперів, як виключної діяльності”.

Цей документ встановлює не тільки перелік і правила подання документів і отримання дозволу на роботу з цінними паперами, але і державний контроль за здійсненням операцій з ними.

Визначені нормативно-правові функції відбито і в інших документах, які не є законодавчими актами, тобто не мають сили закону і не обов’язковими для виконання, проте відіграють важливу роль у визначенні державних напрямів і методів державного фондовою ринку Прикладом таких документів може бути “Концепція функціонування та розвитку фондового ринку України”, схвалена Верховною Радою в 1995р., яка встановила загальні принципи та основну мету функціонування ринку цінних паперів в Україні, регульованого державою та інтегрованого у світові фондові ринки.

Одним з найголовніших принципів забезпечення інтересів суб’єктів фондового ринку та захисту їхніх майнових прав стала надійність захисту інвесторів, тобто створення необхідних умов як соціально-політичних, так і економічно-правових[8, c. 96-98].

Державне регулювання ринку має здійснюватися на принципах створення, гнучкої та ефективної системи регулювання, надійно діючого механізму обліку і контролю, запобігання і профілактики зловживань та злочинності на ринку цінних паперів.

Основними напрямками впровадження та розвитку новітніх фінансових інструментів на ринку капіталу є створення відповідної правової бази та застосування сучасних технологій, удосконалення та розвиток існуючих фінансових інструментів, а також забезпечення інвестиційної привабливості ФІ. На поточному етапі вкрай необхідним є вдосконалення законодавства про фінансові інструменти, зокрема, прийняття законів «Про похідні (деривативи)», «Про місцеві запозичення та місцеві гарантії», нормативно-правових актів про ф’ючерси, опціони, випуск та обіг райтів, а також розвиток норми Закону «Про акціонерні товариства» щодо розміщення привілейованих акцій різних класів (з різним обсягом прав).

Важливим кроком у цій сфері є законодавче забезпечення випуску державних облігацій для другого та третього рівнів накопичувальної пенсійної системи. У зв’язку з цим пропонується впровадження гнучкої відсоткової політики щодо ОВДП. Досвід розвинених країн свідчить, що в умовах фінансової кризи найменше страждають фондові ринки тих країн, де функціонує потужна накопичувальна пенсійна система.

Подальше вдосконалення законодавства про фінансові інструменти також передбачає: створення умов для інвестування коштів українських інвесторів у цінні папери іноземних емітентів; законодавче врегулювання випуску та обігу депозитарних розписок; розширення можливостей придбання депозитарних розписок інституційними інвесторами; законодавче та нормативно-правове врегулювання випуску облігацій та акцій з метою переведення в них зобов’язань емітентів у грошовій формі; врегулювання публічної пропозиції облігацій підприємств, забезпечених майном емітентів; надання простим і подвійним складським свідоцтвам статусу товаророзпорядчих цінних паперів, що уможливить поєднати фондовий і сировинний ринки.

Сьогодні потребує вдосконалення законодавство щодо ринку іпотечних цінних паперів та його інфраструктури (діяльності Державної іпотечної установи, іпотечних та сервісних агентів, довірчих керуючих об’єктами іпотеки тощо). Зокрема, Державна іпотечна установа не здатна повною мірою виконувати функції ринкового регулятора з рефінансування виданих іпотечних кредитів. Тому з метою підвищення ефективності діяльності ДІУ пропонується її перетворення на акціонерне товариство.

Ще одним важливим питанням є створення правових засад для зниження трансакційних витрат для виходу українських емітентів на вітчизняний ринок капіталу. У цьому зв’язку пропонується: обмежити розмір і вдосконалити справляння державного мита за реєстрацію випуску цінних паперів; звільнити інвестора – юридичну особу – від оподаткування емісійного доходу, який сплачується на користь емітента акцій; встановити спрощений порядок випуску короткострокових облігацій підприємств (біржових облігацій).

Необхідним є також розширення пропозиції акцій приватизованих підприємств на організаційно-оформленому ринку через зміну концепції приватизації, здійснення розміщень додаткових випусків акцій підприємств, які перебувають під контролем держави, через фондові біржі, а також через встановлення вимог щодо проходження такими підприємствами процедур лістингу[4, c. 105-106].


2. Ринок опціонів

Опціонні угоди укладаються як на біржовому, так і на позабіржовому ринку. До 1973 р. торгівля опціонами проводилася лише на позабіржовому ринку. Учасниками таких угод є здебільшого банки та їхні клієнти — компанії, фірми. Іноді угоди укладаються на міжбанківському ринку, коли менший за розмірами банк купує опціони у великого банку.

На позабіржовому ринку опціони використовуються як банківський продукт або послуга, що надається клієнтам. Такі опціонні контракти не стандартизовані і можуть укладатися на будь-яку суму та термін за потребами покупця. Позабіржові опціони звичайно виписує банк своїм клієнтам і точно пристосовує до їхніх потреб. Якщо клієнт вирішить не виконувати опціон, він може продати його лише тому банку, в якому він був придбаний, і тоді умови повернення опціону диктує банк. Він купить опціон лише за умови, що в опціону залишилась часова вартість (тобто для банку має сенс виплатити деяку суму для ліквідації опціону).

Позабіржові опціони є низьколіквідними, вторинний ринок доволі вузький. Контракти на позабіржовому міжбанківському ринку укладаються за допомогою брокерів або дилерів, гарантію виконання бере на себе брокерська компанія. З розвитком біржової торгівлі опціонами обсяг позабіржового ринку скоротився.

Біржова торгівля опціонами відкрилася у США 1973 року на Чиказькій Біржі опціонів. Спочатку це були 16 опціонів на прості акції — предмет активних торгів на той час. Операції з опціонами на державні цінні папери розпочалися 1982 року [7, c. 39]. Завдяки високій ліквідності біржових опціонів та їх доступності біржова торгівля приваблива для учасників ринку.

Біржова торгівля опціонами за технікою багато в чому схожа на ф’ючерсну торгівлю. Біржові опціони мають стандартні суми та строки дії угоди, які збігаються з відповідними умовами ф’ючерсних контрактів. Терміни дії більшості біржових опціонів закінчуються в березні, червні, вересні та грудні. Клірингова палата біржі дає гарантію виконання всіх опціонних угод, якими торгують на даній біржі. Біржові опціони, як і ф’ючерси, є високоліквідними похідними фінансовими інструментами.

Для участі в торгах учасник ринку має відкрити рахунок у брокерській фірмі і зробити гарантійний внесок. За наказом клієнта брокер купить чи продасть зазначену кількість опціонів будь-якого типу. Після здійснення операції купівлі опціону клієнт займає довгу, а після операції продажу — коротку позицію. Позиції можуть бути закриті укладанням офсетної угоди в будь-який момент часу або виконанням опціону в зазначені терміни. За проведення операцій з опціонами на біржі клієнт виплачує брокерській фірмі комісійну винагороду.

Щодня клірингова палата провадить взаєморозрахунки за всіма відкритими позиціями учасників біржової торгівлі опціонами. Умови біржової торгівлі опціонами змінюються від біржі до біржі, але ці операції доступні як юридичним, так і фізичним особам. Загалом опціонні контракти використовуються в основному великими банками та фірмами у провідних фінансових центрах торгівлі. Невеликі банки та компанії віддають перевагу дешевшим інструментам хеджування.

Опціонні контракти мають важливі переваги порівняно з іншими інструментами хеджування. Насамперед ідеться про можливість вибору під час прийняття рішення про виконання опціону.

Перевага полягає також у тому, що потенційний прибуток власника опціону не обмежується, як це характерно для інших інструментів хеджування, натомість ризик власника обмежено величиною опціонної премії, яка визначається в момент укладання контракту. Це дає змогу планувати діяльність у напрямі компенсації ймовірних втрат за опціоном. Наприклад, підприємство може включити вартість опціону в кошторис витрат на виробництво продукції або будівництво для замовника[3, c. 63-65].

Існування біржового та позабіржового опціонних ринків надає учасникам ширші можливості вибору для хеджування опціонами порівняно з іншими інструментами, оскільки для форвардних контрактів і свопів діє лише позабіржовий ринок, а для ф’ючерсів — лише біржовий. Використовуючи опціони можна найточніше дібрати саме той тип опціону (американський, європейський), його категорію (ITM, ATM, OTM), вид торгівлі (біржовий, позабіржовий), які найповніше задовольняють потреби учасника. Різноманітність опціонів є однією з переваг цього виду деривативів.

Головний недолік опціонів — їх висока вартість. Опціони — зручні й гнучкі фінансові інструменти страхування ризиків, але їх вартість досить висока і в середньому становить близько 3 % від суми угоди. Для порівняння: форварди — комісійні не стягуються, ф’ючерси — витрати мінімальні, свопи — близько 1 % від суми контракту, тоді як опціони — 3 % від суми угоди і вище. Інший недолік полягає в необхідності виплати всієї опціонної премії наперед, тобто в момент укладання угоди. Недолік біржових опціонів — це стандартні суми, терміни виконання та види базових фінансових інструментів, які не завжди відповідають потребам учасників ринку.

Існують первинний і вторинний ринки опціонів. На первинному ринку відбувається постійна реалізація опціонних контрактів, у яких фіксуються найрізноманітніші умови продажу, а на вторинному — перепродаж цих контрактів третім особам.

У біржовій торгівлі опціонами велику роль відіграють клірингові палати, які виконують такі функції:

• здійснюють облік всіх укладених угод;

• проводять експертизу документів, що надходять, реєструють угоди;

• після реєстрації угоди стають гарантом виконання умов угоди;

• забезпечують виконання контракту через проведення офсетної угоди з виплатою різниці між ціною продажу та ціною купівлі опціону без поставки реального активу.

На позабіржовому ринку велике значення мають брокерські контори, які виступають посередниками при укладанні опціонних угод. Крім брокерських контор в опціонних угодах можуть також брати участь фірми-індосанти, які виступають гарантами виконання сторонами своїх обов'язків. Фірми-індосанти виконують деякі функції клірингових палат і виступають четвертою стороною угоди.

Посередницькі та індосаторські функції не завжди розділені. Іноді їх виконує одна брокерська фірма або взагалі контракт укладається без посередників. Частіше це відбувається між партнерами, що мають давні фінансові зв'язки та першокласну кредитну історію[7, c. 81-82].

Основні відмінності опціонів, що перебувають в обігу на біржовому ринку, від тих, які перебувають в обігу поза біржею, полягають у тому, що:

1) біржові опціони мають стандартизовані страйкові ціни та дати виконання;

2) при торгівлі опціонами на біржі, як і при торгівлі ф'ючерсами, значну роль відіграють клірингові палати;

3) витрати з проведення операцій на біржовому ринку значно менші від витрат на ведення операцій поза біржею;

4) опціони, як і інші цінні папери, що перебувають у обігу на біржі, більш ліквідні, ніж позабіржові;

5) вторинний ринок позабіржових опціонних контрактів досить обмежений.

Механізм торгівлі опціонними контрактами на біржі дуже схожий на механізм торгівлі ф'ючерсами. Це можливість укладання офсетних угод, маржинальні вимоги, участь клірингових палат, стандартизація біржових контрактів. Однак існують суттєві відмінності між опціонними і ф'ючерсними контрактами:

• в опціонних контрактах один із учасників (покупець) має право не виконати умови контракту;

• покупець опціону при укладанні контракту обов'язково сплачує продавцю винагороду — премію;

• стратегія хеджування з допомогою опціонного контракту суттєво відрізняється від хеджування ф'ючерсними контрактами[9, c. 74-75].

3. Визначення ціни капіталу

Капітал, як і інші фактори виробництва, має вартість, яка формує рівень операційних і інвестиційних витрат.

Виступаючи носієм економічних характеристик, капітал в першу чергу є об’єктом економічного управління як на мікро-, так і на макрорівні.

Серед теоретичних основ управління формуванням капіталу однією з базових є теорія його структури. Це пов’язано з тим, що теоретична концепція структури капіталу формує підґрунтя для вибору низки стратегічних напрямків фінансового розвитку підприємства, що забезпечують зростання його ринкової вартості. Отже, ця теорія має достатньо широку сферу практичного застосування.

На сучасному етапі значна кількість економістів дотримуються думки, що в понятті ”структура капіталу” необхідно розглядати всі види як власного, так і позичкового капіталу підприємства.

При цьому в складі власного капіталу слід розглядати не лише первинно інвестований обсяг (акціонерний, пайовий капітал, який бере участь у формуванні статутного фонду підприємства), а й частку у вигляді певних резервів та фондів, що створена в діяльності підприємства, та нерозподілений прибуток. Виходячи з цього, позичковий капітал необхідно розглядати за формами використання з урахуванням фінансового лізингу, товарного кредиту, кредиторської заборгованості та ін. Таке трактування поняття “структура капіталу” дозволяє суттєво поширити сферу практичного застосування даної теоретичної концепції в фінансовій діяльності підприємства, оскільки:

- ефективністю дозволяє дослідити особливості і розробити відповідні рекомендації для підприємств з обмеженими можливостями фінансування на ринку довгострокового капіталу;

- надає можливості пов’язати структуру капіталу з використання активів, які фінансуються за рахунок різних його складових.

З урахуванням розглянутих положень поняття “структура капіталу” має таке визначення: “структура капіталу - це співвідношення всіх форм власних і запозичених грошових коштів, що використовуються підприємством з метою фінансування активів.” Структура капіталу відіграє провідну роль у формуванні ринкової вартості підприємства. Цей зв’язок опосередковується показником середньозваженої вартості капіталу. Тому концепцію структури капіталу доцільно досліджувати разом з концепцією вартості капіталу та концепцією ринкової вартості підприємства[4, c. 217].

Вартість капіталу – це є його ціна, яку підприємство сплачує за його залучення з різних джерел.

Вартість капіталу виражається у виді відсоткової ставки (або частки одиниці) від суми капіталу, вкладеного в який-небудь бізнес, яку варто заплатити інвесторові протягом року за використання його капіталу. Інвестором може бути кредитор, власник (акціонер) підприємства або саме підприємство. В останньому випадку підприємство інвестує власний капітал, що утворився за період, що передує новим капітальним вкладенням і отже належить власникам підприємства. У будь-якому випадку за використання капіталу треба платити і мірою цього платежу виступає вартість капіталу.

Звичайно вважається, що вартість капіталу - це альтернативна вартість, інакше кажучи доход, що очікують одержати інвестори від альтернативних можливостей вкладення капіталу при незмінній величині ризику. Справді, якщо компанія хоче дістати кошти, то вона повинна забезпечити доход на них, який як мінімум дорівнює величині доходу, що можуть принести інвесторам альтернативні можливості вкладення капіталу.

Основна область застосування вартості капіталу - оцінка економічної ефективності інвестицій. Ставка дисконту, що використовується в методах оцінки ефективності інвестицій, тобто за допомогою якої всі грошові потоки, що з'являються в процесі інвестиційного проекту приводяться до дійсного моменту часу, - це і є вартість капіталу, що вкладається в підприємство. Чому саме вартість капіталу служить ставкою дисконтування? Нагадаємо, що ставка дисконту - це процентна ставка віддачі, що підприємство припускає одержати на зароблені в процесі реалізації проекту гроші. Оскільки проект розвертається протягом декількох майбутніх років, підприємство не має твердої впевненості в тім, що воно знайде ефективний спосіб вкладення зароблених грошей. Але воно може вкласти ці гроші у свій власний бізнес і одержати віддачу, як мінімум рівну вартості капіталу. Таким чином, вартість капіталу підприємства - це мінімальна норма прибутковості при вкладенні зароблених у ході реалізації проекту грошей[10, c. 127-129].

На вартість капіталу впливають наступні фактори:

  • рівень прибутковості інших інвестицій,
  • рівень ризику даного капітального вкладення,
  • джерела фінансування.

Існують різні форми вартості капіталу: вартість власного капіталу, вартість додатково залученого капіталу, вартість позикового капіталу у вигляді банківських кредитів, вартість фінансового лізингу, вартість позикового капіталу, який залучається за рахунок емісії облігацій, вартість товарного кредиту, вартість внутрішньої кредиторської заборгованості, середньозважена ціна капіталу.

Як приклад можна привести розрахунок середньозваженої ціни капіталу підприємства (таблиця 1).

Оцінка вартості капіталу повинна бути завершена аналізом граничної ефективності капіталу, яка визначається відношенням приросту рівню рентабельності інвестованого капіталу до приросту середньозваженої собівартості капіталу[5, c. 140-142].


Висновки

Роль, яку відіграє держава у регулюванні та розвитку фондового ринку, досить таки велика. Політика, яку веде держава стосовно фондового ринку, називається фондовою політикою - вплив у сфері випуску й обігу інвестиційних цінних паперів.

Саморегулювання буває індивідуальним і колективним. Індивідуальне саморегулювання передбачає дотримання встановлених правил поведінки кожним із учасників операцій на фондовому ринку. Колективне саморегулювання пов’язане з відпрацюванням правил і положень, які повинні дотримуватися групами учасників ринку.

З метою введення в дію системи державного регулювання ринку цінних паперів 12 липня 1995р. указом Президента була створена Державна комісія по цінним паперам і фондовому ринку. Її основні завдання визначені Законом України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»:

· формування і забезпечення реалізації єдиної державної політики в області розвитку і функціонування ринку цінних паперів і їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів міжнародним стандартам;

· координація діяльності державних органів по питанням формування в Україні ринку цінних паперів і їх похідних;

· державне регулювання і контроль за випуском і обігом цінних паперів і їх похідних на території України, забезпечення законодавчого регулювання в цій сфері;

· сприяння розвитку ринку цінних паперів;

· узагальнення практики використання законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, підготування пропозицій по його вдосконаленню.


Список використаної літератури

1. Демківський А. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Анатолій Демківський,. - К.: Дакор, 2003,, 2005: ВИРА-Р. - 527 с.

2. Кузнєцова Н. Ринок цінних паперів в Україні: Правові основи формування та функціонування/ Наталія Кузнєцова, Ігор Назарчук ,. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 525с.

3. Мельник В. Ринок цінних паперів: Довідник керівника підприємства: Спец. випуск/ Віктор Андрійович Мельник,; Віктор Мельник. - К.: А.Л.Д.: ВІРА-Р, 1998. - 559 с.

4. Мендрул О. Фондовий ринок: операції з цінними паперами: Навчальний посібник/ Олександр Мен-друл, Ірина Павленко; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-е вид., доп. та перероб.. - К.: КНЕУ, 2000. - 156 с.

5. Мозговий О. Фондовий ринок: Навчальний посібник/ Олег Мозговий,; М-во освіти України; КНЕУ. - К.: КНЕУ, 2000. - 314 с.

6. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. - К.: Каравела, 2007. - 447 с.

7. Пальчевич Г.Т. Ринок цінних паперів: Навчальний посібник/ Г.Т. Пальчевич, В.В. Подплєтній. - Кіровоград: Мавік, 2002. - 238 с.

8. Словник-довідник фінансового ринку: словник/ Укл.: В. В. Фещенко, О. О. Резнікова, О. В. Романченко та ін.. - К.: Українське агентство фінансового розвитку, 2005. - 321 с.

9. Фондовий ринок України: законодавче регулювання: Практичний посібник/ М. О. Бурмака, В. В. Посполітак, Д. С. Бутенко та ін.. - 2-е вид., перероб. та доп.. - К.: АДС УМКЦентр, 2005. - 559 с.

10. Шелудько В. Фінансовий ринок: Підручник/ Валентина Шелудько,. - К.: Знання , 2006. - 535 с.

загрузка...
Top