Фінансовий менеджмент

12. Управління фінансовими ризиками:

а) поняття і основні види фінансових ризиків;

б) політика управління фінансовими ризиками, її зміст і принципи розробки;

в) методи оцінки виникнення фінансових ризиків.

14. Прибуток від реалізації продукції:

а) фактори, які впливають иа формування прибутку;

б) собівартість продукції та її вплив на прибуток;

в) встановлення цін на продукцію і її вплив на формування прибутку, рентабельність продукції.

24. Фінансове планування на підприємствах:

а) зміст і завдання фінансового планування;

б) методи фінансового планування;

в) інформаційна база фінансового планування.

Список використаної літератури.


12. Управління фінансовими ризиками:

а) поняття і основні види фінансових ризиків;

Ризик – це ймовірність виникнення збитків або недоотримання доходів у порівнянні з прогнозованим варіантом. Ризик – категорія ймовірнісна і його вимірюють як ймовірність певного рівня втрат. Ризик – рівень непевності настання якого-небудь фінансового випадку (в нашому разі, пов’язаного з інвестуванням). Оцінка ризикованості та доходів – основа, на якій базуються раціональні та розумні рішення про вкладання коштів. Між ризиком та доходами існує пряма залежність.

Фінансовий ризик є однією з найбільш складних категорій, яка пов’язана з здійсненням господарської діяльності, якій властиві наступні основні характеристики:

1.економічна природа. Фінансовий ризик проявляється у сфері економічної діяльності підприємства, прямо пов‘язаний з формуванням його прибутку і характеризується можливими економічними його збитками в процесі здійснення фінансової діяльності. З врахуванням перелічених економічних форм свого прояву фінансовий ризик характеризується як категорія економічна, що займає визначене місце в системі економічних категорій, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності.

2.об’єктивність прояву. Фінансовий ризик є об’єктивним явищем в функціонуванні будь-якого підприємства; він супроводжує майже всі види фінансових операцій і всі напрямки його фінансової діяльності.

3.ймовірність реалізації. Проявляється в тому, що ризикова подія може як відбутися, так і ні в процесі здійснення фінансової діяльності підприємства..

4.невизначенність наслідків. Фінансовий ризик може супроводжуватись, як суттєвими фінансовими втратами для підприємства, так і формуванням додаткових його доходів.

5.очікувані несприятливі наслідки. Це пов’язано з тим , що ряд негативних наслідків фінансового ризику визначають втрату не лише доходу, а й капіталу підприємства , що приводить його до банкрутства ( тобто до неминучих негативних наслідків для його діяльності ).

6.суб’єктивність оцінки. Рівень ризику носить суб’єктивний характер. Ця суб’єктивність, тобто нерівнозначність оцінки даного об’єктивного явища, визначається різним рівнем повноти і достовірності інформаційної бази, кваліфікації фінансових менеджерів, їх досвіду в сфері ризик- менеджменту та іншими факторами.

7.Варіабельность рівня. Перш за все фінансовий ризик змінюється в часі, тобто залежить від тривалості здійснення фінансової операції, так як фактор часу безпосередньо впливає на його рівень.

Розглянуті характеристики категорії фінансового ризику дозволяють наступним чином сформулювати його поняття:

Під фінансовим ризиком підприємства розуміється ймовірність виникнення несприятливих фінансових наслідків у формі втрати доходу чи капіталу у ситуацій невизначеності умов здійснення його фінансової діяльності.

До фінансових ризиків належать:

· кредитний ризик;

· відсотковий ризик;

· валютний ризик;

· ризик упущеної фінансової вигоди;

· бізнес-ризик;

· інвестиційний ризик.

Кредитні ризики – небезпека несплати позичальником основного боргу та відсотків, належного кредитору.

Відсотковий ризик – небезпека втрат комерційними банками, кредитними установами, інвестиційними фондами, селенговими компаніями в результаті перевищення відсоткових ставок, що виплачуються ними на залучені кошти, над ставками за наданими кредитами.

Валютні ризики є небезпекою валютних втрат, пов’язаних зі зміною курсу однієї іноземної валюти щодо іншої, в тому числі національної валюти при проведенні зовнішньоекономічних, кредитних та інших валютних операцій.

Ризик упущеної фінансової вигоди – це ризик настання непрямого (побічного) фінансового збитку (неотриманий прибуток) у результаті нездійснення якого-небудь заходу (наприклад, страхування) або при зупинці господарської діяльності.

Бізнес-ризик – це здатність підприємства підтримувати доходи на вкладений капітал.

Інвестиційний ризик – це ризик втрати всього інвестованого капіталу, а також очікуваного доходу.

Ризик, притаманний усім суб’єктам ринку грошей, – це процентний ризик, який пов’язаний з непевністю напряму руху процентних ставок. Процентний, інвестиційний та бізнес-ризик можуть бути об’єднані під назвою систематичного ринкового ризику. Для комерційних банків – це ризик того, що протягом певного періоду вартість залучених банком коштів (процент, який банк повинен сплатити за їх зберігання) може обігнати середню процентну ставку за кредитами, тобто банк може вийти на негативний спред. Це відбувається, якщо виникає розрив, незбалансованість активів та пасивів зі змінною та фіксованою ставками.

б) політика управління фінансовими ризиками, її зміст і принципи розробки;

Необхідною умовою досягнення успіхів у сфері діяльності, яка характеризується підвищеною ризиковістю, є створення та вдосконалення систем управління ризиками, що дозволяють виявити, оцінити, локалізувати та проконтролювати ризик. Механізм прийняття рішень повинен не тільки ідентифікувати ризик, але й дозволяти оцінити, які ризики і в якій мірі може брати на себе компанія, а також визначати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик. Виправданий або допустимий ризик — необхідна складова стратегії і тактики ефективного менеджменту. Процес управління ризиками включає широкий спектр дій, які можуть бути представлені як послідовність наступних етапів:

— усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових сфер;

— аналіз та оцінка ризику;

— мінімізація або обмеження ризиків за допомогою відповідних методів управління;

— здійснення постійного контролю за рівнем ризиків із застосуванням механізму зворотного зв'язку.

Перший етап процесу управління ціновими ризиками реалізується досить просто, оскільки сам факт володіння балансовими та (або) позабалансовими позиціями, чутливими до зміни відсоткових ставок, валютних курсів або фондових індексів уже означає наявність ризику. Ідентифікувати ризик та проаналізувати його характер необхідно, але недостатньо. Важливо з'ясувати розмір ризику, тобто здійснити його квантифікацію. Ступінь ризику економічних рішень оцінюється очікуваними втратами, що є наслідками даного рішення. Через це системи оцінки ризику, які формалізують процес вимірювання та розрахунків, мають визначати три основні компоненти ризику: розмір (обсяг можливих втрат), імовірність негативної події, тривалість впливу ризику.

Даний етап процесу управління завершується порівняльним аналізом реального та допустимого рівнів ризиків. Якщо фактичний ризик не перевищує межі допустимого, то керівництво може обмежитися контролюючою функцією з метою недопущення зростання рівня ризиковості, тобто зразу перейти до останнього етапу управлінського процесу. Якщо ж рівень реального ризику перевищує допустимі межі, то виникає проблема пошуку оптимальних методів управління, вибір яких значною мірою визначається видом ризику, а також особливостями та можливостями конкретного підприємства, загальним станом економіки, ступенем розвитку інфраструктури їх елементів фінансової системи, законодавчим та нормативним середовищем. [5, c. 83-86]

Для управління ціновими ризиками використовується методика хеджування (від англ. hedge — захищатися від можливих втрат, ухилятися, обмежувати), під якою розуміють діяльність, спрямовану на створення захисту від можливих втрат у майбутньому. Більшість зарубіжних учених (Дж. Сінкі, Пітер Роуз) до хеджування відносять будь-які дії, спрямовані на обмеження чи мінімізацію цінових ризиків. Таким чином, хеджування включає способи впливу на структуру балансу з метою обмеження цінових змін і створення систем захисту від ризиків шляхом укладання додаткових фінансових угод, які дозволяють компенсувати можливі втрати. Дотримуючись такого ж погляду, конкретизуємо прийоми хеджування, згрупувавши їх за певними ознаками.

Успішність діяльності суб'єктів господарювання значною мірою залежить від прийнятої концепції управління ризиками. Але визначення мети процесу управління ризиками не таке вже й однозначне, як може здатися на перший погляд. Бажання уникнути або мінімізувати ризики є природним, але вирішення проблеми ускладнюється існуванням прямої залежності між ризиком та прибутком. Вищий рівень ризику надає потенційні можливості отримання підвищеного прибутку, але не виключає можливості додаткових втрат у випадку реалізації ризику. Отже, балансування між прибутковістю та ризиком, пошук їх оптимального співвідношення розглядається як одне з важливих і складних завдань, що постають перед керівництвом кожного суб'єкта господарської діяльності. [7, c.66-72]

в) методи оцінки виникнення фінансових ризиків.

При визначенні ступеню ризику важливе місце посідають методи математичної статистики. Суть оцінки ризику зводиться, по-перше, до розрахунку середнього очікуваного значення результату ризику (прибутку); по-друге, до врахування коливання можливого результату (прибутку) від середнього значення.

Для цього використовується розрахунок показників варіації - дисперсії та середнього квадратичного відхилення. Нагадаємо, що дисперсія - це середня арифметична квадратів відхилення кожного значення ознаки від загальної середньої:- дисперсія проста (незважена)- дисперсія зважена.

Узагальнюючою характеристикою абсолютних розмірів варіації очікуваного прибутку є середнє квадратичне відхилення:- середнє квадратичне відхилення незважене;- середнє квадратичне відхилення зважене,

де х - очікуване значення прибутку (доходу),

х- середнє значення прибутку,

п (f)- число (частість) спостережень,

а- середнє квадратичне відхилення (стандартне відхилення),

Якщо значення ймовірності одержання доходів є відомими, формула середньоквадратичного відхилення (стандартного відхилення) приймає інший вигляд:

де p - значення ймовірностей прибутків.

Зауважимо, що в економічній літературі інколи замість терміну «середнє квадратичне відхилення» використовують термін «стандартне відхилення від середнього або сподіваного доходу», яке вважається мірою ризику. Співвідношення ризику і доходу характеризується коефіцієнтом варіації (розраховується як відношення стандартного відхилення доходів до сподіваного (або середнього) доходу:- коефіцієнт варіації

Коефіцієнт варіації є мірою відносного коливання очікуваного прибутку від середньої його величини. Він може змінюватися, як правило, від 0 до 100%. Вважають, що до 10% - слабке коливання, 10-25% - помірне. Якщо коефіцієнт варіації перевищує 25%, роблять висновок про надмірно високе коливання очікуваного результату, яке свідчить про наявність дуже високого ризику. Таким чином, чим більше значення коефіцієнту варіації, тим більший ризик має місце.


14. Прибуток від реалізації продукції:

а) фактори, які впливають иа формування прибутку;

Узагальнюючим фінансовим показником діяльності підприємства є його прибуток. Протягом тривалого часу загальна сума отриманого підприємством прибутку визначалась як балансовий прибуток.

Отримання балансового прибутку було пов'язане з кількома напрямками діяльності підприємства

По-перше, це основна діяльність, її результатом є прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг). Як правило, цей прибуток займав основну питому вагу в складі балансового прибутку. Прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визначався відніманням з виручки від реалізації суми податку на додану вартість, акцизного збору, ввізного мита, митних зборів, а також витрат, що включалися в собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг). Залежно від сфери, виду діяльності підприємства мали місце деякі особливості формування цього прибутку, методики його розрахунку.

По-друге, це діяльність, що не є основною для даного підприємства, але пов'язана з реалізацією матеріальних і нематеріальних цінностей, деяких послуг, її визначали як прибуток від іншої реалізації.

Прибуток від іншої реалізації міг бути отриманий за реалізації на сторону продукції підсобних, допоміжних і обслуговуючих виробництв. У цьому разі прибуток розраховувався так само, як і від реалізації продукції основної діяльності. Прибуток від реалізації основних фондів (групи 1), нематеріальних активів розраховувався відніманням від ціни їх реалізації ПДВ, витрат з реалізації і залишкової їх вартості. Прибуток від реалізації цінних паперів обчислювався як різниця між ціною їх реалізації і ціною придбання. При цьому з ціни реалізації виключали витрати, пов'язані з реалізацією (комісійний збір).

Склад і обсяг прибутку від іншої реалізації міг значно коливатись на окремих підприємствах і в окремі періоди.

По-третє, це діяльність, пов'язана зі здійсненням фінансових інвестицій. У результаті підприємства одержують прибуток у вигляді дивідендів на акції, від вкладання коштів у статутні фонди інших підприємств (прибутки від володіння корпоративними правами); у вигляді відсотків за державними цінними паперами, облігаціями підприємств, за депозитними рахунками в банках. Обсяг цього прибутку і його питома вага в балансовому прибутку мали тенденцію до зростання, що було обумовлено розвитком ринкової економіки, фондового ринку.

На обсяг названого прибутку справляв вплив обсяг фінансових інвестицій, їхнє спрямування і структура, умови оподаткування. Слід зазначити, що з другого півріччя 1997 р. прибуток, отриманий від володіння корпоративними правами та державними цінними паперами суб'єктами господарювання, оподатковується.

По-четверте, це діяльність, пов'язана з отриманням позареалізаційних прибутків і виникненням позареалізаційних витрат (збитків) підприємств.

До них включали:

* прибутки і збитки минулих років, що були виявлені у звітному періоді;

* невідшкодовані збитки від надзвичайних ситуацій (стихійних лих, пожеж, аварій);

* надходження боргів, списаних раніше як безнадійні;

* штрафи, пені, неустойки, що надходили за порушення господарських договорів суб'єктами господарювання у зв'язку із застосуванням фінансових санкцій;

* штрафи, отримані за несвоєчасне погашення податкового кредиту з державного бюджету;

* кредиторська заборгованість між підприємствами недержавної форми власності, щодо якої минув термін позовної давності;

* дебіторська заборгованість, щодо якої минув термін позовної давності;

* прибуток від завищення цін і тарифів;

* курсова різниця від операцій в іноземній валюті;

* прибуток (збиток) від ліквідації основних засобів;

* вартісна різниця відвантаженої та отриманої частини виконаного повністю бартерного контракту;

* прибуток (збиток) від спільної діяльності.

Слід звернути увагу, що отримання прибутку суб'єктами господарювання було пов'язане з діяльністю не тільки на території України, а й за її межами.

Засоби або майно, отримані підприємством безкоштовно, до складу прибутку не включалися.

З прийняттям Закону "Про внесення змін і доповнень в Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств"" від 22 травня 1997 року податкові адміністрації здійснюють контроль за правильністю визначення оподаткованого прибутку. Установлена методика визначення оподаткованого прибутку безпосередньо не зв'язана з формуванням прибутку підприємств, як фінансового результату їхньої діяльності.

Однак послаблення контролю за формуванням прибутку з боку податкових органів не зменшує значення цього показника для підприємства. Прибуток залишається джерелом сплати податків, формування фінансових ресурсів підприємств. Тому формування загального прибутку, його збільшення мають важливе значення для кожного підприємства - суб'єкта господарської діяльності. Управління цими процесами займає важливе місце у фінансовому менеджменті.


б) собівартість продукції та її вплив на прибуток;

Собівартість продукції - - це виражені в грошовій формі сукупні витрати на підготовку і випуск продукції (робіт, послуг). Собівартість характеризує ефективність усього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та ін. Чим краще працює підприємство, ефективніше використовує виробничі ресурси, тим нижча собівартість продукції (робіт, послуг).

При обчисленні собівартості важливе значення має склад витрат, які до неї входять. Собівартість повинна включати до свого складу витрати необхідної праці, тобто витрати, що забезпечують процес відтворення всіх факторів виробництва (предметів і засобів праці, робочої сили і природних ресурсів), і не включати витрат додаткової праці, що відшкодовуються за рахунок прибутку.

Згідно з зазначеним до собівартості продукції (робіт, послуг) входять витрати на підготовку, освоєння та обслуговування виробництва, охорону праці й безпеку праці, оплату праці та підготовку кадрів, інші витрати.

Отже, собівартість - це виражені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції.

При цьому дуже важливо "очистити" собівартість від невластивих її економічній природі елементів і їх оплати за рахунок прибутку. На практиці розрізняють:

1) цехову собівартість - всі затрати на виробництво, за виключенням загальнозаводських;

2) виробничу (фабрично-заводську) - всі затрати на виробництво без позавиробничих затрат;

3) повну собівартість - всі затрати, пов'язані з виробництвом продукції і послуг, і позавиробничі затрати (затрати на тару, упаковку, доставку продукції);

4) індивідуальну собівартість - затрати на одиницю окремих видів продукції.

Усі підприємства визначають планову собівартість. Вона обчислюється на початку виробничого циклу на основі нормативів, технологічних карт і т.п. при складанні виробничо-фінансового плану. Фактична (звітна) собівартість визначається на основі фактично зроблених витрат.

в) встановлення цін на продукцію і її вплив на формування прибутку, рентабельність продукції.

Ціна — це грошове вираження вартості товару. Ринок - це механізм товарно-грошових відносин, який пов'язує покупців та продавців, а також формує ціни на об'єкти купівлі-продажу. Принципово нове ціноутворення змінило всю сферу господарських відносин між суб'єктами ринку. По-перше, в структурі ціни з'явилася така складова, як прибуток. Виникла необхідність пошуку таких методів управління підприємством, які б дали можливість раціонального використання ресурсів для процесу виробництва та, в кінцевому підсумку, отримання максимальної суми прибутку. Доцільність, ефективність стали девізом в досягненні фірмами поставлених цілей. Раціонально — означає найбільш вигідно для всіх учасників угоди.

Задачами управлінців стало формування нових виробничих підрозділів та функціональних служб. Виникла необхідність дослідження ринку, аналізу ситуації, що склалася, пошуку ринків збуту готової продукції, організації роботи постачальників та підрядників.

Таким чином, процес формування ціни враховує, з одного боку, переваги споживача (які надають конкретному товару певну цінність), а з іншого — витрати підприємства (які неминуче несе товаровиробник перетворюючи ресурси на благо).

Рентабельність – один із головних вартісних показників ефективності виробництва, який характеризує рівень віддачі активів і ступінь використання капіталу у процесі виробництва.

Прибуток – один із основних господарських показників роботи підприємства. За його допомогою визначаються рівень рентабельності, тобто прибутковості, а також ефективність функціонування підприємства. Прибуток формується, як різниця між виручкою від реалізації продукції і витратами на виробництво та її продаж. Якщо власні витрати перевищують грошові надходження від реалізації, мають місце збитки від реалізації.

Фінансові результати діяльності підприємства характеризуються сумою отриманого прибутку та рівнем рентабельності. Прибуток підприємства отримують головним чином від реалізації продукції, а також від інших видів діяльності ( здача в оренду основних фондів, комерційна діяльність на фінансових та валютних біржах та ін.). Прибуток – це частина чистого доходу, який безпосередньо отримують суб’єкти господарювання після реалізації продукції. Тільки після продажу продукції чистий дохід приймає форму прибутку. Кількісно вона являє собою різницю між чистим виторгом ( після виплат податку на додану вартість, акцизного збору та інших відрахувань із виторгу до бюджетних і не бюджетних фондів) та повної собівартості реалізованої продукції.

Об’єм реалізації і величина прибутку, рівень рентабельності залежать від вибраної маркетингової і фінансової діяльності підприємства, ці показники характеризують всі сторони господарювання.

Основними задачами аналізу фінансових результатів діяльності є:

• Систематичний контроль за виконанням планів реалізації та отримання прибутку;

• Визначення впливу, як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів на фінансові результати;

• Вплив резервів збільшення суми прибутку і рентабельності;

• Оцінка роботи підприємства за використання можливостей збільшення прибутку та рентабельності;

• Розробка заходів, що до використання виявлених резервів.

В процесі аналізу господарської діяльності використовують наступні показники прибутку: балансовий прибуток, прибуток від реалізації продукції, робіт та послуг, прибуток від іншої реалізації, фінансові результати від позареалізаційних операцій, прибуток до оподаткування, чистий прибуток.

Балансовий прибуток включає в себе фінансові результати від реалізації продукції, робіт та послуг, від іншої реалізації, доходи та витрати від позареалізаційних операцій.

Прибуток до оподаткування – це різниця між балансовим прибутком та сумою прибутку, що обкладається податком на дохід, а також суми пільг за податком на прибуток, згідно з податковим законодавством, що періодично змінюється.

Чистий прибуток – це прибуток, що залишається у розпорядженні підприємства після сплати всіх податків, економічних санкцій та відрахувань до доброчинних фондів. [3, c. 256]


24. Фінансове планування на підприємствах:

а) зміст і завдання фінансового планування;

Планування було прерогативою командно-адміністративної системи. Головна мета фінансового плану підприємства полягала у виявленні невикористаних ресурсів і визначенні суми платежів у бюджет, величина якої відповідала перевищенню доходів підприємства над його витратами. Сума та рівень витрат централізовано нормувались. Надмірна централізація фінансів за планово-директивної економіки послаблювала економічні стимули для розширення виробництва. Це негативно позначалось на результатах фінансово-господарської діяльності підприємств. Державні дотації в багатьох галузях сягали значних розмірів, оскільки ці галузі були збитковими або малорентабельними.

Галузеві Міністерства займалися перерозподілом доходів та прибутків підприємств. Значна частина прибутку й тимчасово вільних коштів ефективно працюючих підприємств вилучалась для фінансування державних видатків та на покриття витрат збиткових підприємств галузі. За ринкової економіки значно підвищується матеріальна відповідальність керівника підприємства за його фінансовий стан. Саме тому зросло значення перспективного, поточного та оперативного фінансового планування для забезпечення стійкого фінансового стану та підвищення рентабельності підприємств.

Фінансове планування є необхідним для фінансового забезпечення розширення кругообороту виробничих фондів, досягнення високої результативності виробничо-господарської діяльності, створення умов, які забезпечили б платоспроможність та фінансову стійкість підприємства. Ринок ставить високі вимоги до якості фінансового планування, оскільки нині за негативні наслідки своєї діяльності відповідальність нестиме само підприємство. За нездатності врахувати несприятливу ринкову кон'юнктуру підприємство стає банкрутом і підлягає ліквідації з відповідними негативними наслідками для засновників.

Сьогодні фінансове планування вимагає використання нових принципів організації. Його зміст та форми мають бути суттєво змінені у зв'язку з новими економічними умовами та соціальними орієнтирами.

За адміністративної економіки фінансове планування базувалось на директивних планових показниках виробничого та соціального розвитку підприємства. Нині ця база перестала існувати, оскільки підприємства вже не одержують директивних вказівок "зверху". Державне замовлення, яке збереглося, утратило своє колишнє директивне значення і розглядається підприємством лише як одна з можливих сфер реалізації продукції. Відтак фінансове планування має орієнтуватися на ринкову кон'юнктуру, ураховувати ймовірність настання певних подій і одночасно розробляти моделі поведінки підприємства за зміни ситуації з матеріальними, трудовими та фінансовими ресурсами. Фінансове планування - це процес визначення обсягу фінансових ресурсів за джерелами формування і напрямками їх цільового використання згідно з виробничими та маркетинговими показниками підприємства у плановому періоді. Метою фінансового планування є забезпечення господарської діяльності необхідними джерелами фінансування.

Фінансове планування втілює встановлені цілі у форму конкретних фінансових показників і забезпечує фінансовими ресурсами закладені в виробничому плані економічні пропорції розвитку.

Значення фінансового планування полягає в тому, що воно дає можливість визначити життєздатність проекту підприємства за умов конкуренції і є інструментом одержання фінансової підтримки від зовнішніх інвесторів.

Отже, основними завданнями фінансового планування на підприємстві є:

· забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;

· установлення раціональних фінансових відносин із суб'єктами господарювання, банками, страховими компаніями;

· визначення шляхів ефективного вкладення капіталу, оцінка раціонального його використання;

· виявлення та мобілізація резервів збільшення прибутку за рахунок раціонального використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів;

· здійснення контролю за утворенням та використанням платіжних засобів.

Фінансове планування дає змогу розв'язати такі конкретні питання:

· які грошові кошти може мати підприємство в своєму розпорядженні; які джерела їх надходження;

· чи достатньо фінансових ресурсів для виконання накреслених завдань; яка частина коштів має бути перерахована в бюджет, позабюджетні фонди, банкам та іншим кредиторам;

· як повинен здійснюватися розподіл та використання прибутку на підприємстві;

· як забезпечується реальна збалансованість планових витрат і доходів підприємства на принципах самоокупності та самофінансування.

б) методи фінансового планування;

У фінансовому плануванні використовується балансовий метод. Його зміст полягає в тім, що не тільки балансуються підсумкові показники доходів і витрат, а для кожної статті витрат зазначаються конкретні джерела покриття. При цьому використовуються різні способи: нормативний, розрахунково-аналітичний, оптимізації планових рішень, економіко-математичного моделювання.

Суть нормативного способу фінансового планування полягає в тім, що на основі встановлених фінансових норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба суб'єкта підприємницької діяльності у фінансових ресурсах та визначаються джерела цих ресурсів. Згаданими нормативами є ставки податків, ставки, зборів та внесків, норми амортизаційних відрахувань, норми оборотних коштів. Норми та нормативи бувають галузевими, регіональними та індивідуальними.

За використання розрахунково-аналітичного методу планові показники розраховуються на підставі аналізу фактичних фінансових показників, які беруться за базу, та їх зміни в плановому періоді.

Оптимізація планових рішень полягає в розробці варіантів планових розрахунків для того, щоб вибрати з них найоптимальніший. Відтак можуть використовуватися різні критерії вибору:

· максимум прибутку (доходу) на грошову одиницю вкладеного капіталу;

· економія фінансових ресурсів, тобто мінімум фінансових витрат;

· економія поточних витрат;

· мінімум вкладення капіталу за максимально ефективного результату;

· максимум абсолютної суми одержаного прибутку.

Фінансове планування (крім уже згадуваних способів розрахунків) потребує широкого використання економіко-математичного моделювання. Цей спосіб уможливлює знаходження кількісного вираження взаємозв'язків між фінансовими показниками та факторами, які їх визначають. Економіко-математична модель - це точний математичний опис факторів, які характеризують структуру та закономірності зміни даного економічного явища і здійснюються з допомогою математичних прийомів. Моделювання може здійснюватися за функціональним та кореляційним зв'язком. Еко-номіко-математичне моделювання дає змогу перейти в плануванні від середніх величин до оптимальних варіантів. Підвищення рівня наукової обгрунтованості планування потребує розробки кількох варіантів планів виходячи з різних умов та шляхів розвитку підприємства з наступним вибором оптимального варіанта фінансового плану.

в) інформаційна база фінансового планування.

Розробка планів будь-якого виду, що стосується виробничо-господарської діяльності та соціального розвитку колективу - дуже складний, діалектичний процес, що знаходиться під впливом багатьох факторів навколишнього середовища: кон'юнктури ринку, змін у внутрішній та зовнішній політиці країни, господарського права, інших непередбачених обставин. Важливу роль при цьому відіграють інформаційна та нормативна база планування.

Інформаційна база планування - це сукупність систематизованих за певними ознаками даних, які використовуються для розробки планів на різних рівнях управління підприємством. До них належать показники, ліміти, економічні нормативи, відображені у формі, придатній для передачі й обробки за допомогою різних арифметичних та логічних операцій і які складають систему техніко-економічної інформації.

У плануванні використовується значний обсяг інформації, що зумовлює необхідність її класифікувати та систематизувати.

До вихідної інформації відносять контрольні цифри, ліміти, економічні нормативи і норми, які визначаються державними органами влади чи вищими органами управління підприємством, державні замовлення та звітні дані про виконання планів за минулий період.

До проміжної інформації - показники і техніко-економічні нормативи проектів стратегічних та поточних планів, а також розрахункові показники, призначені для забезпечення збалансованості планів і розрахунку потреби в ресурсах.

До результативної інформації відносять показники і техніко-економічні нормативи стратегічного та поточного планів, встановлені вищими органами управління підприємством.

У складі інформаційної бази особливе місце займає нормативно-довідкова база, що являє собою сукупність даних нормативного та довідкового характеру, систематизованих за видами ресурсів і функціо-нальними завданнями, і, зокрема, база техніко-економічних норм та нормативів.

Норма - це гранично допустима величина витрат певного ресурсу на одиницю продукції, виконання робіт, надання послуг в конкретних виробничо-технічних умовах (наприклад, норма трудомісткості виконання капітального ремонту 1 р.о., витрати матеріалу на виготовлення виробу і т.д.).

Норматив - це розрахункова величина, яка застосовується в нормуванні та плануванні й визначає витрати ресурсів по відношенню до певної базової величини (наприклад, при плануванні додаткової заробітної плати її розмір встановлюють у відсотках до основної).

Прогресивність норм та нормативів, глибина їх використання, а також ступінь охоплення ними всіх сторін виробничо-господарської діяльності складає організаційний рівень планування.

Норми і нормативи, відповідно до методів їх встановлення, поділяються на дві великі групи:

• науково обґрунтовані;

• дослідно-статистичні.

За об'єктом нормування всю багатогранність норм, які використовуються в народному господарстві і, зокрема, в машинобудуванні, можна розмежувати на такі групи:

• норми витрат ресурсів (1 л. на 100 км пробігу, кг/виріб);

• норми режимів (праці і відпочинку);

• нормативи ефективності.

Норми витрат відіграють особливо важливу роль у внутрішньогосподарському плануванні, оскільки безпосередньо мають відношення до величини використовуваних ресурсів.

Норми режимів регламентують використання й умови роботи виконавців (час роботи й відпочинку), обладнання (режими різання, температура, тиск, швидкість руху), виробничих площ (м на 1 робоче місце, освітленість), а також організаційний розпорядок виробництва та його обслуговування.

До групи ефективності належать такі нормативи, що характеризують в абсолютних та відносних величинах розвиток однієї або декількох сторін діяльності підприємства, цеху, дільниці:

• нормативи витрат на 1 грн. ТП;

• нормативи заробітної плати та її змін;

• нормативи відрахувань від прибутку.

При складанні річних планів застосовуються диференційовані норми та нормативи, а при стратегічному плануванні - більш масштабні з урахуванням їх можливої зміни.


Список використаної літератури

1. Єрмошенко М. Фінансовий менеджмент: Курс лекцій/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Сто-роженко та ін.; Національна академія управління (К.). - К., 2004. - 505 с.

2. Антонов В. Фінансовий менеджмент: сучасні інформаційні технології: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 431 с.

3. Брігхем Є. Основи фінансового менеджменту: Підручник / Євген Ф. Брігхем. - К.: КП "ВАЗАКО": Молодь, 1997. - 998,IV с.

4. Кузьменко Л. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник/ Людмила Кузьменко, Володимир Кузьмін, Валентина Шаповалова,. - Херсон: ОЛДІ-плюс, 2003. - 255 с.

5. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник/ С. Я. Салига, Н. В. Дацій, С. О. Корецький та ін.; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 273 с.

6. Фінансовий менеджмент: Навчально-методичний пос. для самостійного вивчення дисципліни/ Анатолій Поддєрьогін, Леонід Буряк та ін., Київський нац. економ. ун-т. - К., 2001. - 294 с.

7. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник/ М. М. Александрова, С. В. Бардаш, О. С. Бородкін, Т. А. Бутинець та ін.; За ред. Г. Г. Кірейцева. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 530 с.

8. Фінансовий менеджмент: Підручник/ Ред. А.М. Поддєрьогін; М-во освіти і науки України, Київ. нац. економ. ун-т. - К.: КНЕУ, 2004. - 535 с.

9. Шелудько В. Фінансовий менеджмент: Підручник/ Валентина Шелудько,. - К.: Знання , 2006. - 439 с.

загрузка...
Top