Фінансові системи зарубіжних країн

1.Грошові реформи, їх форми та роль у стабілізації грошових систем зарубіжних країн у ХХ ст

2.Основні види фінансових установ у кредитних системах розвинених зарубіжних країнах.

3.Комерційні банки США : особливості розвитку і функціонування у сучасних умовах.

4.Необхідність реформи “Біг Бенг” 90-х років у фінансовій системі Японії та етапи її здійснення.

5.Принципи функціонування мережі народних банків і банків Райффайзена в Німеччині та можливості їх використання у вітчизняній практиці

Список використаної літератури.



1.Грошові реформи, їх форми та роль у стабілізації грошових систем зарубіжних країн у ХХ ст.

Однією з найрадикальніших за змістом грошових реформ конфіскаційного типу вважається реформа, проведена в Західній Німеччині у червні 1948р. Тоді криза в економіці охопила всі ланки виробництва. Але найсильніше вона вдарила по грошовій системі, яка фактично повністю занепала. Про масштаби конфіскації свідчать такі дані. В перший день реформи - 20 червня всі громадяни, що проживали на території Західної Німеччини одержали можливість поміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші - німецькі марки. В серпні за цим же курсом було здійснено обмін ще 20 марок. За таким же принципом було переоцінено й депозитні рахунки: 70% їх суми було анульовано; 20% переведено на строкові (на 20 років) сертифікати; 10% перераховано в нову грошову одиницю. У підсумку в процесі реформи було анульовано 93,5% депозитних грошей і готівки, що знаходилась на руках населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг. Ефект реформи був надзвичайно високим, а головне - стабілізувався ринок, почався реальний процес економічного відтворення і розвитку.

3. Реформи паралельного, або, як їх ще називають консервативного типу є надзвичайно складною за технікою реалізації процедурою. У цьому випадку нова грошова одиниця, розширюючи сферу свого функціонального застосування, витісняє старі гроші поступово. В результаті протягом певного часу, коли в обігу знаходяться дві грошові одиниці - стара й нова, відбувається відповідна сегментація сфери грошового обігу.

Одночасне функціонування в обігу двох грошових одиниць породжує ускладнення не лише технічного порядку. Існує реальна загроза завчасного знецінення “падаючої” валюти (грошової одиниці, що витісняється), сплеску спекулятивних і “тіньових” операцій. Водночас система паралельного обігу має і явні переваги. Вона є найменш ризикованою формою грошової реформи, дозволяє не вдаватися до заходів конфіскаційного характеру, забезпечити стабільність нової грошової одиниці за умов відсутності достатнього товарного наповнення ринку та необхідного стабілізаційного фонду, розширює діапазон маневру грошово-кредитної політики[1, c. 64-67].

Згідно з реформою в обіг було введено нову грошову одиницю - німецьку марку. Реформа розпочалася в неділю, 20 червня, коли всі громадяни дістали можливість обміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші. Пізніше було обмінено ще 20 марок. Пенсії, заробітна та квартирна плата повинні були виплачуватись новими марками. Готівку та половину приватних збережень обмінювали за співвідношенням 1:10, другу половину було "заморожено", а згодом ці гроші обмінювались за курсом 1:20. Безготівкові кошти було перераховано за курсом 1:10. Реформу було проведено таким чином, що монополії не лише не втратили, а навіть збільшили свої капітали. Отже, в цілому переоцінка грошей відбулася у співвідношенні 6,5 нових марок до 100 старих. Під час реформи було анульовано 93,5% грошових рахунків і готівки, що перебували на руках у населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг.

Архітектор цих реформ Л. Ерхард добре розумів, що грошова реформа сама собою не забезпечує оздоровлення економіки, вона створює передумови для її успішного розвитку. Адже лише стійка і надійна валюта робить можливим повне використання праці, капіталу, матеріальних ресурсів. Вона забезпечує збалансування купівельної спроможності і товарної маси, упорядкування валютно-фінансових відносин і створення фінансових установ, відповідальних за стабільність грошової системи.

Заслуга Л. Ерхарда полягала у тому, що він відкинув чимало пропозицій щодо оздоровлення грошової системи через те, що вони мали однаковий недолік - не забезпечували стимулів розвитку виробництва та обмежувалися адміністративним регулюванням цін та заробітної плати. І всупереч цьому зробив усе, аби відновити заінтересованість у праці через оплату її грошима, забезпечити помітне зростання продуктивності праці, завоювати довіру до нової валюти, забезпечити розвиток товарообороту і припинення бартерних угод тощо[4, c. 121-123].

Реформа дала швидкі позитивні результати. Якщо на початку 1948 р. обсяг промислового виробництва в західних зонах становив лише 53% від рівня 1936 p., то вже в другій половині того самого року ця цифра сягнула до 73%, а в листопаді 1949р. досягла 100%. У листопаді 1950 р. обсяг промислового виробництва збільшився на третину порівняно з попереднім роком. Після реформи знову з'явилась заінтересованість у праці, яка оплачувалася грошима. Помітно зросла продуктивність праці, виростала довіра до нових грошей, до нового економічного укладу. Безробіття швидко пішло на спад, і вже з другої половини 1950 р. виявилась стійка тенденція до зростання зайнятості. Дедалі ширші верстви населення стали на собі відчувати позитивні результати економічного піднесення.

Обіцянка прийти через соціальне ринкове господарство до "добробуту для всіх", дана Л. Ерхардом, почала набувати реальності. Щоправда, у зв'язку з дуже великим попитом на товари широкого вжитку незабаром з'явилися інфляційні тенденції, які похитнули авторитет соціальної ринкової економіки та її творця Л. Ерхарда. Та вже через кілька місяців виробництво стало на ноги.

У травні 1949 р. після прийняття Конституції Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) у країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи було встановлено золото-доларовий стандарт, курс німецької марки до долара становив 3,33 марки за долар США. Але вже у вересні того самого року в період масової девальвації валют німецька марка була девальвована, її курс був знижений до 4,2 марки за долар США. У 1953 р. ФРН вступила до Міжнародного валютного фонду, який зафіксував золотий вміст марки в 0,211588 г золота.

У 50-ті та у першій половині 60-х років марка ФРН була найстабільнішою валютою, платіжний баланс зводився з активним сальдо, зростали золото-валютні резерви. ФРН першою із західноєвропейських країн запровадила часткову конвертованість своєї валюти в 1958 р.

Порівняно низькі темпи інфляції, майже стабільний платіжний баланс та стабільне валютне становище в умовах заборони на виробництво та купівлю озброєння стимулювали зовнішньоторговельну експансію концернів ФРН та неодноразову ревальвацію марки (у 1961,1969,1971 та 1973 pp.). Західнонімецька марка займала лідируючі позиції в Європейській валютній "змії" (1971 p.), на базі якої в 1979 р. була створена Європейська валютна система, на марку припадало 33% валютного кошика екю.

Сьогодні німецька марка посідає друге місце після американського долара, у міжнародних валютних резервах її частка становить 25%. Так само, як і американський долар, німецька марка відіграє велику роль у міжнародній економічній політиці, хоча в основному інтереси Німеччини сфокусовані на її соратників по Європейському Союзу[1, c. 74-75].

Франція, так само як і Великобританія, унаслідок грошової реформи перейшла до золотого стандарту у зливковій формі. (До цього з 1926 р. була золотодевізна система.) Мінімальна сума банкнот для обміну на золото становила 215 тис. фр., що дорівнювало 12,5 кг золота. Це була недосяжна сума для дрібних власників банкнот. Золотозливкова система у Франції проіснувала до 1936 р.

Спираючись на великі золоті резерви, Франція виступила ініціатором створення "золотого блоку" (1933-1936 pp.) з метою збереження золотого стандарту. До нього, крім Франції, увійшли Бельгія, Голландія, Швейцарія та Італія.

Франції, на відміну від інших країн, вдалося під час світової економічної кризи 1929-1933 pp. зберегти золотозливковий стандарт. Це пояснюється тим, що криза охопила Францію пізніше за інші країни, бо народне господарство на початку кризи ще мало внутрішні потенційні можливості для свого розвитку, оскільки Франція пізніше інших країн розбудувала свою економіку після першої світової війни. Крім того, з поновленням золотого стандарту французька буржуазія почала інтенсивно повертати капітали із зарубіжних країн, почався інтенсивний приплив іноземних капіталів до країни.

У середині 30-х років економічне та фінансове становище Франції погіршилося. Індекс її промисловового виробництва знизився за 1933-1935 pp. на 12%, бюджетний дефіцит збільшився з 4,6 млрд фр. у 1932 р. до 16,9 млрд фр. у 1936 p., за той самий період золотий запас Банку Франції знизився з 83 до 50 млрд фр. У жовтні 1936 р. уряд на чолі з правим соціалістом Блюмом девальвував франк на 25% та припинив розмін банкнот на золото. Було створено стабілізаційний фонд.

Унаслідок трьох девальвацій за період 1936-1938 pp. франк утратив 58% того золотого вмісту, який було встановлено під час проведення грошової реформи 1928 р. Ці девальвації означали крах золотого стандарту та подальше знецінення франка. Загалом же через низку девальвацій у міжвоєнний період франк утратив 91,5% золотого вмісту, який він мав напередодні Першої світової війни, тобто Франція вступила в Другу світову війну з помітно знеціненою валютою.

До Другої світової війни франк був вільно конвертованою валютою, тобто вільно обмінювався на валюту інших країн. З початком війни всі країни запровадили валютні обмеження, франк став неконвертованою валютою.

Особливість військової інфляції у Франції визначалася тим, що ця країна, як і ряд інших, була пограбована Німеччиною. Загальна сума окупаційних витрат Франції (контрибуції, заборгованість Німеччині за клірингом, позика Італії та ін.) становила біля 1 трлн фр. Фінансування цих витрат здійснювалось за рахунок позик, податків, кредитів Банку Франції.

Інфляція поглиблювалася збитками від війни. Промислове виробництво скоротилося на 70%, сільське господарство удвічі. Все це призвело до дефіциту державного бюджету, який у післявоєнні роки був хронічним, що було зумовлено великими військовими витратами, а також витратами, пов'язаними з державним регулюванням економіки та здійсненням "політики зростання".

Тимчасовий уряд Шарля де Голля провів грошову реформу в 1945 р. Грошова маса була зменшена на 37%, але потім знову почала зростати. До 1959 р. в країні розвивалася інфляція. За період 1945-1958 pp. у Франції було проведено сім прихованих девальвацій. За цей період курс франка знизився з 1 дол. США = 37,5 фр. До 1 дол. США = 493, 7 фр. Ці девальвації були малоефективними, бо здійснювалися в умовах незбалансованості державного бюджету, пасивності платіжного балансу, зменшення офіційних золотовалютних резервів, високих темпів інфляції. За період 1913- 1958 pp. масштаб цін зменшився у 161 раз - з 0,3 г до 0,0018 г золота[5, c. 36-38].

Відносна валютна стабілізація настала у Франції в 1959-1967 pp. її об'єктивною основою було зростання виробництва на базі оновлення основного капіталу.

У 1973 р. Франція відмовилася від підтримки курсу франка до долара у межах офіційно встановлених точок коливань ± 2,25% та перейшла до режиму вільно плаваючих курсів. З 1979 р. Франція - член Європейської валютної системи, а з 1 січня 1999 р. вона увійшла до числа країн, які ввели спільну європейську валюту - євро - у безготівковий обіг.

Франція очолює зону франка, яка виникла у 1939 р. Особливістю її порівняно зі стерлінговою зоною було юридичне оформлення міждержавними угодами та створення централізованого керівного органу - Валютного комітету зони франка. З початку існування зони до неї входили колонії та залежні території. З розпадом колоніальної системи зона франка втратила свою колоніальну базу. Окремі країни покинули зону. Основа сучасної зони франка - незалежні африканські держави. Щоб послабити центробіжні тенденції, які породжуються національно-визвольним рухом, Франція постійно поновлює валютно-фінансовий механізм зони франка[6, c. 65-69].


2.Основні види фінансових установ у кредитних системах розвинених зарубіжних країнах

В останні роки на національних ринках позикових капіталів розвинутих країн важливу роль стали відігравати спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові інститути, які посіли важливе місце в накопиченні та мобілізації грошового капіталу. До числа цих установ слід віднести страхові компанії, пенсійні фонди, позиково-ощадні асоціації, будівельні товариства, інвестиційні та фінансові компанії, благочинні фонди, кредитні спілки. Ці інститути суттєво потіснили банки в акумуляції заощаджень населення і стали важливим постачальником позикового капіталу.

Зростанню впливу спеціалізованих небанківських установ сприяли три основні передумови: зростання доходів населення в розвинутих країнах, активний розвиток ринку цінних паперів, надання цими установами спеціальних послуг, які не можуть надавати банки. Крім того, коло спеціалізованих небанківських установ (страхові компанії, пенсійні фонди) на відміну від банків можуть акумулювати грошові заощадження на довготривалі строки, а значить здійснювати довгострокові інвестиції.

Основні форми діяльності цих установ на ринку позикових капіталів зводяться до акумуляції заощаджень населення, надання кредитів через облігаційні позики корпораціям та державі, мобілізації капіталу через всі види акцій, надання іпотечних та споживчих кредитів, а також кредитної взаємодопомоги. Вказані інститути ведуть гостру конкуренцію між собою як за залучення грошових коштів, так і в сфері кредитних операцій.

Інвестиційні компанії здійснюють кредитування малих та середніх фірм. Їх інвестиційні програми розраховані, як правило, на недовготривалий період і здійснюються в невеликих масштабах на відміну від інвестиційних банків. Інвестиційні компанії бувають двох видів: відкритого та закритого типу. В першому випадку інвестиційні компанії зобов'язуються викупити свої акції у акціонерів, в другому - ні.

Фінансові компанії здійснюють кредитування клієнтів шляхом купівлі їх боргових зобов'язань. Серед фінансових компаній важливе місце посідають холдинг-компанії. Купівля зобов'язань дозволяє їм тримати великі пакети акцій компаній і здійснювати контроль над їх діяльністю. До фінансових компаній відносяться і кредитні установи, що обслуговують гуртову та роздрібну торгівлю, зокрема, діючі у сфері споживчого кредиту.

Пенсійні фонди створюються фірмами для виплати пенсій працівникам і службовцям. Створення таких фондів дозволяє зменшити податкові платежі фірми та використовувати їх для купівлі акцій інших компаній, що забезпечує зміцнення фінансової могутності даної компанії. У західних країнах пенсійні фонди створюються приватними та державними корпораціями, фірмами та підприємствами для виплат пенсій та допомоги працівникам і службовцям. Кошти цих фондів утворюються за рахунок внесків робітників, службовців, підприємств, а також прибутків від інвестицій самих пенсійних фондів. У пенсійних фондах західних країн акумулюються значні кошти, які інвестуються переважно в акції акціонерних компаній як на національному, так і на міжнародному ринках позикових капіталів. Профспілкові фонди є самостійною ланкою західної кредитної системи. Уряд заохочує розвиток пенсійних фондів, тому що частина їх резервів розміщується у короткострокові і довгострокові цінні папери[5, c. 103-105].

В Україні існує пенсійний фонд, який до проголошення незалежності був відділенням пенсійного фонду Радянського Союзу. Кошти пенсійного фонду формуються за рахунок обов'язкових строкових внесків підприємств, установ і організацій, осіб, які займаються індивідуальною діяльністю, в тому числі на основі індивідуальної (кооперативної) оренди або в особистому селянському господарстві, обов'язкових строкових внесків громадян, коштів направлених на виплату пенсій військовослужбовцям строкової служби та особам, які входять до органів внутрішніх справ і національної безпеки. Цей фонд включає кошти на фінансування виплати допомоги по догляду за дітьми до досягнення ними віку від 1,5 до 6 років, передбачених централізованими програмами.

У бюджет пенсійного фонду спрямовуються й добровільні внески підприємств, громадських організацій та громадян, інші грошові надходження.

Особливо багаточисельною групою е ощадні установи. Ощадні каси - це державні установи, які належать місцевим органам влади (муніципалітетам) або створювані при державних поштових установах. Вони залучають вклади дрібних вкладників, купуючи на них облігації державних позик. Так, наприклад, в США існують три види ощадних установ: ощадні банки, ощадно-позикові асоціації та кредитні спілки.

Особливістю ощадних банків є те, що вони купують цінні папери (облігації державних та місцевих органів влади). Ощадні банки можуть бути власністю клієнтів (взаємноощадні банки) або функціонувати як акціонерні товариства (фондові ощадні банки). В США існують також гарантійні ощадні банки, вкладники яких або отримують стабільний відсоток по вкладах ("звичайні вкладники"), або відсоток, що коливається в залежності від результатів діяльності банку ("спеціальні вкладники").

Ощадно-збережні асоціації продають сертифікати своїм клієнтам. Вони приймають на свої рахунки ощадні вклади та інші чекові депозити і видають позики під заставу нерухомості. Ощадно-збережні асоціації можуть бути організовані або як кооперативи (взаємні компанії), або як акціонерні товариства (фондові компанії).

Кредитні спілки є різновидом кооперативів, створюваних окремими групами населення з метою об'єднання коштів для вирішення практичних проблем. Кредитні спілки утворюються на паях для короткострокового кредитування їх учасників (для будівництва або ремонту будинку, купівлі автомобіля тощо).

Страхові компанії здійснюють страхування життя або майна. В нашій країні існує майнове і особисте страхування. Майнове страхування розрізняється залежно від категорії та за видами застрахованого майна - страхування будівель та споруд, сільськогосподарських культур та тварин, засобів автотранспорту і рибальських суден, домашнього майна тощо.

Особисте страхування поділяється на страхування життя, яке включає змішане страхування, страхування дітей, шлюбне, страхування пенсій, на випадок смерті та втрати працездатності (довічне і на певний строк), страхування від нещасних випадків, в якому розрізняються особисте страхування, страхування за рахунок підприємств і організацій, страхування пасажирів.

Кошти страхових організацій складаються із статутного фонду, поточних надходжень по страхових операціях та фондів спеціального призначення.

В міру розвитку в нашій країні ринкових відносин виникають нові форми страхування, альтернативні державному. За аналогією із західними державами утворюються страхові компанії, які бувають двох видів: акціонерні і взаємні.

Кошти акціонерної страхової організації формуються шляхом об'єднання індивідуальних капіталів окремих підприємств, організацій та приватних осіб. При створенні акціонерного товариства кожний акціонер повинен внести певну суму грошей.

Участь окремого акціонера в акціонерній компанії виражається у володінні ним акціями, які дають право на одержання пропорційної частки доходу. Акціонерні компанії, на відміну від взаємних, застосовують тверді тарифи[3, c. 54-56].

Взаємні страхові компанії представляють собою кооперативну форму організації. Їх капітал утворюється за рахунок платежів окремих осіб. Кожний застрахований згідно з правилами організації компанії стає частковим її співвласником. Тарифи взаємних компаній вищі, ніж акціонерних. Капітал цих компаній утворюється за рахунок продажу полісів, які дають право на участь у прибутках. Кожний застрахований вносить страхові платежі залежно від припустимої суми збитків компанії. Якщо внаслідок страхових операцій у компаній залишається прибуток, він розподіляється між її членами або спрямовується на рахунок майбутніх платежів чи на збільшення страхової суми.

В Україні до небанківських кредитних установ відносять також каси взаємної допомоги та ломбарди.

Каса взаємної допомоги - громадська кредитна установа, яка об'єднує на добровільних засадах громадян для надання взаємної матеріальної допомоги. Вони створюються при профспілкових організаціях для робітників та службовців - членів профспілки: у відділах соціального забезпечення місцевих рад народних депутатів - для пенсіонерів. Кошти каси взаємної допомоги формуються за рахунок вступних і членських внесків, пені за несвоєчасне повернення довгострокових позик, дотації профспілкових органів та інших грошових надходжень. За рахунок цих коштів надаються довгострокові (до шести, в окремих випадках до десяти місяців) та короткострокові (до чергового одержання заробітної плати) позики. За рішенням правління каси її членам може бути надана відстрочка повернення довгострокових позик до трьох місяців. Граничні розміри позичок встановлюються правлінням каси, причому довгострокових позичок - залежно від суми внесків, нагромаджених членом каси.

Позики надаються без стягнення відсотків. При їх несвоєчасному поверненні стягується пеня в розмірі 1 % від суми залишку боргу за кожний прострочений місяць. Вибулому з членів каси повертаються його членські внески за мінусом його заборгованостей по позиках.

Ломбарди - це кредитні установи, які надають грошові позики під заставу рухомого майна. В нашій країні вони виникли на початку 20-их років. Ломбарди є державними госпрозрахунковими підприємствами. Вони перебувають в розпорядженні місцевих Рад в системі установ побутового обслуговування. Ломбарди були створені з метою надання можливості населенню зберігати предмети особистого користування і домашнього вжитку, а також брати позику під заставу цих речей.

Ломбарди видають позики на строк до трьох місяців у розмірі 75 % від вартості оцінки заставлених речей і до 90 % - вартості виробів з дорогоцінних металів, каменів, годинників у золотій оправі тощо. Оцінка речей, що здаються на зберігання або під заставу для одержання позики, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів - за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом[1, c. 35-37].

3.Комерційні банки США : особливості розвитку і функціонування у сучасних умовах

Комерційні банки відкрають особливу роль у грошово-кредитній системі США і поділяються на універсальні комерційні банки та спеціалізовані комерційні банки.

Універсальні банки — тип комерційних банків, які здійснюють усі види банківських операцій, включаючи кредитування приватних компаній, фізичних осіб, фермерів та держави, розміщують депозити, здійснюють розрахунково-касове обслуговування, міжнародні валютно-розрахункові операції, управління активами та інші послуги.

У структурі активів універсальних комерційних банків близько 20% припадає на долю дрібних і середніх комерційних банків регіонального і місцевого типів.

До найпотужніших універсальних комерційних банків США належать, зокрема, "Сіті Корп.", "Бенк оф Америка", "Чейз Ман-хеттен Корп."

Спеціалізовані банки — тип комерційних банків, які спеціалізуються на проведенні певних банківських операцій.

Серед спеціалізованих комерційних банків Сполучених Штатів виділяються інвестиційні банки, котрі виникли в період громадянської війни (1861—1865 pp.) для розміщення облігацій федерального уряду, та Експортно-імпортний банк США.

Інвестиційні банки — спеціалізовані комерційні банки, які здійснюють фінансування інвестицій приватних підприємств та держави. Окрім надання кредитів інвестиційні банки здійснюють купівлю-продаж цінних паперів, організують злиття компаній.

Експортно-імпортний банк США — державний спеціалізований банк, створений у 1934 р. Банк є важливою ланкою державного регулювання економіки, зовнішньої торгівлі та міжнародних кредитних відносин. Діяльність банку регламентується окремим законом, прийнятим у 1945 р. Головним завданням банку є сприяння експорту американських товарів шляхом надання позик іноземним імпортерам та гарантій американським комерційним банкам за зовнішніми позиками. Кредити іноземним компаніям та урядам, як правило, пов'язані з оплатою товарів найпотужніших американських компаній ("Дженерал Електрик", "Боїнг" та ін.). Ресурси банку складаються із власного капіталу, який належить міністерству фінансів, та позик казначейства[7, c. 121-123].

4.Необхідність реформи “Біг Бенг” 90-х років у фінансовій системі Японії та етапи її здійснення

Японський уряд після розпаду економіки «фінансової бульки» покладав великі надії на самостійне повернення економіки до шляху зростання. Цьому сприяла впевненість в ефективності існуючих механізмів регулювання (державне регулювання, специфічна промислова система). Тому усі заходи було спрямовано лише на пом’якшення наслідків економічного краху, а не на головну причину кризи 90-х- непідготовленість економіки до нових економічних реалій світу.

В першу чергу державну допомогу отримав реальний сектор економіки. Акцент було зроблено на утримання обсягів виробництва на належному рівні навіть в умовах скорочення попиту, падіння курсу акцій багатьох підприємств та скорочення кредитування. Японські підприємства отримали значні податкові пільги, було сформовано низку державних замовлень, завдяки діям Банка Японії компаніям було спрощено шлях до отримання кредитів.

Стосовно фінансової системи країни, на головні об’єкти державного регулювання перетворилися «погані борги» та зниження обсягів кредитування. З 1992 по 1997 роки було проведено низку заходів щодо зниження ставки рефінансування, описання «поганих боргів» інвестиційним компаніям «дзюсен» (компанії, що займаються нерухомістю). Держава також виступила гарантом кредитування малого та середнього бізнесу.

Обсяг державного стимулювання економіки протягом 1992-1995 рр. склав майже 66 трлн.єн. В основному керівництвом країни вживалися фіскальні методи, такі як зниження податків, державні інвестиції, кредитні гарантії, орієнтовані на стимулювання виробництва. Як правило, фінансування здійснювалось шляхом внесення відповідних пунктів до бюджету.

Сподівання щодо того, що скорочення частки державного регулювання компенсуватимемуться пожвавленням економіки виявилися помилковими. Японська економіка, що продемонструвала протягом 1995-1996 років деяке піднесення, знов опинилася у стані рецесії.

Безперечним був той факт, що стимулювання попиту не достатньо. Країні необхідні були справжні реформи.

Другий етап анткризових заходів був обумовлений загостренням у 1997 році фінансової кризи, коли майже одночасно збанкрутували декілька великих японських банків та інвестиційних компаній. Відповіддю держави стала активізація програми «Біг Бенг» або «Великий Вибух». Реформа проводилася в наступних напрямках: 1) лібералізація міжнародних фінансових операцій; 2) розширення кола фінансових інститутів; 3) створення конкурентоспроможної системи фінансових послуг; 4) підвищення ефективності фондових ринків; 5) забезпечення прозорої та безпечної схеми роботи фінансової системи. Економічну ефективність в разі втілення в життя цієї програми зображено в таблиці 1[6, c. 68-70].

Але ж і ці заходи виявилися недостатньо ефективними. В квітні 1998р. кабінетом Хасімото було запропоновано нову Програму всебічних економічних заходів. Вдосконалення полягали в двох аспектах: вперше було запропоновано підвищити ефективність управління та використання земельних ресурсів та підтримати економіки країн Азіатсько-Східного регіону. Розвиток Програми передбачав також продовження фінансування попередніх заходів, особливо зниження оподаткування та фінансування кредитів.

На цьому перелік прийнятих урядом Японії антикризових програм не закінчується. На протязі останніх двох десятиріч постійно розробляються та втілюються в життя нові й нові програми економічного розвитку. Але ж всі вони мають багато спільного. Проаналізувавши наслідки основних економічних програм можна зробити наступні висновки.

По-перше, досвід Японії підтвердив ідею необхідності орієнтувати антикризові заходи на причини, а не на наслідки кризи.

По-друге, приклад нового загострення фінансової кризи 1998 р. ще раз проілюстрував необхідність проведення всебічних антикризових заходів.

По-третє, протягом 1998-1999 рр., в умовах постійного погіршення становища державних фінансів, уряд Японії все більше переконувався в ефективності стимулювання приватного сектору економіки для подальшого розвитку країни.

Узагальнюючи, можна сказати, що антикризова економічна політика призвела до певного уповільнення темпів занепаду та навіть до тимчасового зростання економіки, але ж в середньо- та довгостроковій перспективі не призвела до позитивних результатів.

Питання щодо реформування японської економічної системи з метою пристосування цієї закритої країни до економічного розвитку в умовах глобалізації залишається відкритим й сьогодні. Далі розглянемо можливий шлях розвитку Японії та зосередимось на характерних рисах японської економіки, які на нашу думку могли б сприяти її ефективному розвиткові[2, c. 53-56].

5.Принципи функціонування мережі народних банків і банків Райффайзена в Німеччині та можливості їх використання у вітчизняній практиці

Кооперативні банки в Німеччині мають давню традицію. Вони виникли в 19 столітті для потреб дрібних підприємців та сільського господарства. Історія їх розвитку пов’язана з двома іменами: Германа Шульце-Деліша, який заснував кооперативні товариства в промисловості, та Фрідріха-Вільгельма Райффайзена, який зробив те саме у сільськогосподарській сфері. Тому багато кооперативних банків до цього часу мають назви “Райффайзен-банки”, а банки, історія яких пов’язана із Шульце-Делішем, називаються “Народними банками” (Фольксбанки).

Кількість кооперативних банків у Німеччині поступово зменшується: якщо у 1961 році діяло 12 000 банків, то до 2003 року – 1492 (з них у 2002 році за рахунок злиття – 135). На думку Союзу кооперативних банків Німеччини, оптимальна кількість кооперативних банків має бути близько 800, що забезпечуватиме економію витрат і конкуренцію з ощадними та приватними банками. Проте частка цієї групи кредитних установ залишається на банківському ринку стабільною – 20-25%.

Кооперативні банки в Німеччині є кредитними установами у повному обсязі, тобто банками: на них розповсюджуються ті ж вимоги, що і для комерційних, приватних та ощадних банків, зокрема щодо нормативів.

Вищим органом управління кооперативними банками є загальні збори акціонерів (для банків до 1500 членів), або починаючи з 1500 членів та на добровільній основі – збори представників, наглядова рада та правління. Кооперативні банки існують у багатьох країнах, зокрема у Франції, Італії, Фінляндії, Індії.

Кредити кооперативних банків, як правило, носять коротко- та середньостроковий характер.

Формування їх ресурсів здійснюється шляхом продажу акцій, залучення вкладів та запозичень у центрального кооперативного або великого комерційного банку. Оскільки всі кооперативні банки є дрібними, вони, зазвичай створюють регіональні асоціації, які виконують функції клірингової палати, а також кредитують своїх членів[8, c. 85-87].


Список використаної літератури

  1. Анулова Г. Н. Денежно-кредитное регулирование: опыт разви вающихся стран. - М.: Финансы и статистика, 1991.
  2. Іванов В. М, Софіщенко І. Я. Грошово-кредитні системи зару біжних країн. - К.: МАУП, 2001.
  3. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Микола Карлін,; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки . - К.: Кондор, 2004. - 382 с.
  4. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 163 с.
  5. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Лариса Миргородська,; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 240 с.
  6. Мишкін Ф. С. Економіка грошей банківської справи і фінансо вих ринків. - К., 1998.
  7. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Лариса Полякова, Володимир Мохняк,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів: Вид-во Національного ун-у "Львівська політехніка", 2006. - 240 с.
  8. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. – К., 2002
загрузка...
Top