Фінанси

1. Органи управління та інституції фінансової системи: склад, функції і зв’язок зі сферами і ланками фінансової системи.

2. Фінансові методи державного регулювання економіки.

3. Джерела формування доходів держбюджету. Аналіз тенденцій які спостерігаються в дохідній частині державного бюджету України.

4. Характеристика майнового, особистого, соціального, медичного страхування, а також страхування відповідальності і фінансових ризиків.

Список використаної літератури.


1. Органи управління та інституції фінансової системи: склад, функції і зв’язок зі сферами і ланками фінансової системи

Фінансова система України за внутрішньою будовою охоплює різносторонні фінансові відносини, які відображаються в різноманітних грошових потоках. При всій єдності них відносин за ознаками категорії "фінанси" у них виділяються окремі елементи, які мають свої характерні ознаки, особливості. Крім того, виділення елементів (ланок) фінансової системи важливо з позиції управління фінансами.

В науковій та практичній літературі існує декілька варіантів розподілу фінансової системи на ланки. Такий поділ не носить принципового характеру, і на окремих етапах суспільно-економічного розвитку держави кількість ланок може бути різною. В найбільш загальному вигляді сукупність ланок сучасної фінансової системи України за внутрішньою будовою представлена на рис. 1 [4, c. 56].

Фінансова система за організаційною будовою представляє собою сукупність фінансових органів і інструментів, що входять до системи управління фінансами. Така побудова пов'язана з тим, що рух грошових потоків не здійснюється об'єктивно сам по собі, а спрямовуються за певними правилами, тобто у відповідності до фінансового механізму і керується управлінськими структурами. Формування фінансової системи держави за організаційною будовою віддзеркалює конкретні умови кожної країни і відповідає типу фінансової політики рис. 2 [4, c. 58].

Органи управління та фінансові інститути можуть бути згруповані в чотири блоки:

I-й блок - Міністерство фінансів України та його відособлені та відокремлені підрозділи (Казначейство, Контрольно-ревізійна служба, Податкова адміністрація);

ІІ-й блок - контрольно-регулюючі органи (Рахункова палата, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Комітет з нагляду за страховою діяльністю, Аудиторська палата й аудиторські фірми);

ІІІ-й блок - органи управління цільовими фондами (Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування);

ІV- блок – фінансові інститути, які працюють на фінансовому ринку (Національний банк України і комерційні банки, Міжбанківська валютна біржа, фондові біржі, фінансові посередники, страхові компанії, інвестиційні фонди) [2, c. 71].

Існує складний взаємозв’язок органів управління, фінансових інститутів з окремими сферами і ланками фінансової системи. Основна увага зосереджена на сфері державних фінансів і її головної ланки – бюджеті. Тому, що саме у цій сфері концентруються фінансові потоки та зв’язки. Крім того, слід відмітити, що окремі сфери і ланки фінансової системи України не мають відповідних фінансових органів чи інститутів управління (державний кредит, фінансовий ринок).

Організаційна структура фінансової системи — це сукупність фінансових органів та інституцій, яка характеризує систему управління фінансами. Необхідність розподілу і перерозподілу ВВП є об’єктивним явищем, форми і методи фінансових відносин відображають установлену у світовій практиці внутрішню структуру фінансової системи. Разом з тим рух грошових потоків здійснюється не сам по собі, а спрямовується певними управлінськими структурами, юридичними і фізичними особами. Це суб’єктивна сторона побудови фінансової системи, яка, маючи певні закономірності, відображає умови конкретної країни[3, c. 65].

В основі формування органів управління фінансовою системою лежить її внутрішня структура. Загальне керівництво фінансовою діяльністю в будь-якій країні здійснюють органи державної влади й управління.

До організаційного складу фінансової системи України входять:

а) органи управління:

· Міністерство фінансів;

· Державна податкова адміністрація;

· Державна контрольно-ревізійна служба;

· Державне казначейство;

· Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

· Рахункова палата;

· Аудиторська палата;

· Пенсійний фонд;

· Фонд соціального страхування;

· Українська державна інноваційна компанія;

б) фінансові інституції

· Національний банк;

· комерційні банки;

· страхові компанії;

· небанківські кредитні установи (кредитні спілки, ломбарди тощо);

· міжбанківська валютна біржа;

· фондові біржі;

· інституційні інвестори [1, c. 56].

Фінансові органи та інституції можуть бути згруповані в чотири блоки. Перший блок становлять органи, які функціонують у сфері бюджету держави. Це насамперед Міністерство фінансів України та Державне казначейство і Державна контрольно-ревізійна служба. До цієї ж групи також належить Державна податкова адміністрація. Другий блок становлять контрольно-регулюючі органи — Рахункова палата, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Аудиторська палата й аудиторські фірми. Третій блок становлять фінансові інституції, які працюють на фінансовому ринку: Національний банк України і комерційні банки, міжбанківська валютна біржа, фондові біржі, інституційні інвестори, страхові компанії. До четвертого блоку входять органи управління цільовими фондами: Пенсійний фонд України, фонди соціального страхування, Українська державна інноваційна компанія [1, c. 57].


2. Фінансові методи державного регулювання економіки

Ефективне функціонування ринкової економіки можливе лише за умов високорозвинутої системи державного регулювання, але активізація ролі держави у вирішенні завдань підйому економіки повинна не протиставлятися процесам ринкового реформування, а поєднуватися з ними. Йдеться про взаємодію та взаємодоповнення механізмів державного регулювання і ринкове саморегулювання для досягнення як короткострокових, так і довгострокових цілей економічного розвитку.

Становлення і зміцнення держави як суспільного інституту супроводжується розвитком економічних функцій, а історія їх розвитку – невід’ємна складова еволюції суспільства в його організаційних формах. Необхідність державного регулювання економіки витікає з економічних функцій, що об’єктивно формуються, виконання яких покладається на державу. Виникнення і розвиток економічних функцій держави – це результат розвитку продуктивних сил і об’єктивних суспільних потреб. Це підтверджується практичним досвідом державного регулювання економіки в різних країнах [3, c. 46].

Державне фінансове регулювання відображає суб’єктивну сторону функціонування фінансів. Самі по собі фінанси і фінансова система є об’єктивними явищами і в цілому відображають об’єктивні закономірності розвитку. Відзначається, що механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків відбувається в процесі їх організації конкретними суб’єктами, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальносуспільні, так і власні інтереси.

Цілий ряд економічних проблем, з якими вперше зіткнулася Україна, не нові в міжнародній практиці. Багато які з них не лише мали місце в різних країнах в певні періоди часу, але і частково були успішно подолані. Об’єктивно оцінюючи структурні складові, методи реалізації, кінцеві та проміжні результати різних моделей державного фінансового регулювання в зарубіжних країнах, зроблено висновок, що кожна з них має певні позитивні риси, а це дає змогу визначити ефективні напрями розвитку ринкових відносин в Україні (рис. 3). Але механічне копіювання західного досвіду на першому етапі формування економіки України супроводилося різким обмеженням державного регулювання, що призвело до поглиблення кризових процесів, економічного спаду і соціальної напруженості [8, c. 28].

Формування моделі державного регулювання трансформаційної економіки України повинно відбуватися на основі комбінації найбільш придатних до умов вітчизняної економіки рис розглянутих нами основних макроекономічних концепцій, з урахуванням національних особливостей і специфіки соціально-економічної ситуації в країні. В Україні необхідно змінити стратегію реформування, орієнтуючись в основному на власні ресурси та інтелектуальний потенціал країни. Завдання ж державних структур – розробити механізми для їх мобілізації і ефективного використання. Ефективність державного фінансового регулювання залежить від правильного вибору напрямів, засобів, методів та регулюючих інструментів [7, c. 39-40].


3. Джерела формування доходів держбюджету. Аналіз тенденцій які спостерігаються в дохідній частині державного бюджету України

Базою для формування доходів державного бюджету України виступають фінансові ресурси країни. Фонди фінансових ресурсів є об`єктивно необхідною умовою здійснення процесу розширеного відтворення на всіх його стадіях і у всіх формах. Джерелом фінансових ресурсів є валовий внутрішній продукт.

Створення й використання фінансових ресурсів одночасно передбачає їхній рух. При переміщенні фінансові ресурси відокремлюються від матеріальних цінностей. Проте рухові матеріальних цінностей завжди передує рух фінансових ресурсів [9, c. 58].

Фінансові ресурси - це грошові фонди, які створюються в процесі розподілу, перерозподілу й використання валового внутрішнього продукту, що створюється упродовж певного часу в державі. Фінансові ресурси держави включають ті з них, що перебувають у розпорядженні органів державного управління, всіх видів і форм підприємницьких структур і населення. У розпорядженні держави перебувають ресурси бюджетної системи й різних видів централізованих та децентралізованих фондів, а також державних страхових органів, державних кредитних установ). Інша частина фінансових ресурсів у держави знаходиться в розпорядженні господарських підприємств, установ і організацій різних форм власності та видів діяльності. Третя частина - у розпорядженні населення в формі вкладів, заощаджень і депозитів у банківській системі та в інших фінансових установах [1, c. 89].

З трансформацією вартості валового внутрішнього продукту у відповідні фонди фінансових ресурсів фінанси починають впливати на процес розширеного відтворення й працювати як складова економічного механізму. Усе це зумовлює актуальність розгляду суті й складу фінансових ресурсів, їхньої специфіки у відтворювальному процесі.

Доходи бюджетів усіх рівнів в Україні класифікуються за різними ознаками.

1. За джерелами утворення:

а) доходи, отримані від розподілу новоствореної вартості;

б) доходи, що включаються до фонду відшкодування;

в) доходи від реалізації багатства.

2. За джерелом надходження соціально-економічного характеру:

а) доходи від господарської діяльності;

б) доходи від використання природних ресурсів;

в) доходи від зовнішньоекономічної діяльності;

г) доходи від реалізації дорогоцінних металів з Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння;

д) державне мито;

є) митні платежі;

є) збори та інші неподаткові доходи;

ж) доходи від приватизації;

з) доходи від громадян тощо.

3. Залежно від способу зарахування до певної ланки бюджетної системи доходи бюджетів поділяються на закріплені й регулюючі [4, c. 87].

Закріплені доходи — це обов´язкові платежі, які на тривалий період повністю або частково закріплюються як джерело доходів конкретного бюджету (бюджетів). Вони створюють основу дохідної бази бюджетів усіх ланок бюджетної системи України. Регулюючі доходи -це обов´язкові платежі, що можуть надходити до бюджетів різних ланок бюджетної системи України.

Віднесення тих чи інших доходів до закріплених чи регулюючих не є стабільним. Залежно від політичних і економічних завдань того чи іншого періоду соціально-економічного розвитку суспільства ті чи інші доходи можуть бути віднесені як до закріплених, так і до регулюючих.

4. За методом залучення фінансових ресурсів доходи бюджетів в Україні поділяють на п´ять груп:

а) податкові надходження (податки на доходи, податки на прибуток, податок на додану вартість, акцизний збір, мито, збори за використання природних ресурсів тощо);

б) неподаткові надходження (доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу, надходження від штрафів та фінансових санкцій та інші неподаткові надходження, які включають доходи від зовнішньоекономічної діяльності, від приватизації державного майна тощо);

в) доходи від операцій з капіталом (надходження від продажу основного капіталу, державних запасів матеріальних цінностей, землі, нематеріальних активів, а також отримання дивідендів від акцій та інших цінних паперів, що належать державі в акціонерних товариствах, створених за участю підприємств загальнодержавної власності, плата за спеціальне використання природних ресурсів, отримання відсотків за надані кредити тощо);

г) державні цільові фонди (збір на обов´язкове соціальне страхування на випадок безробіття до Фонду загальнообов´язкового державного страхування України на випадок безробіття, збір на обов´язкове соціальне страхування до Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності, платежі до Фонду України соціального захисту інвалідів тощо);

д) офіційні трансферти (грошові кошти, отримані від державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, від інших держав, міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі у формі дотацій, субвенцій, надходжень) [5, c. 104-105].

На нашу думку, для науково обґрунтованого визначення поняття фінансових ресурсів треба чітко визначити ті критерії, яким воно повинно відповідати. До них належать джерела створення, форми виявлення, цільове призначення.

З огляду на це фінансові ресурси - це грошові накопичення і доходи, що створюються в процесі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту й зосереджуються у відповідних фондах для забезпечення безперервності розширеного відтворення та задоволення інших суспільних потреб.

Наведене вище визначення фінансових ресурсів дає змогу пов`язати їхній обсяг і склад із вартісною структурою валового внутрішнього продукту й закладає основу для забезпечення єдності прогнозування динаміки валового внутрішнього продукту й фінансових ресурсів. Це дає змогу активніше використовувати фінанси як інструмент господарського механізму для впливу на всі елементи структури процесу виробництва. У цьому визначенні виражена економічна основа й зв`язок фінансових ресурсів з відтворювальними процесами, що, в свою чергу, дає змогу визначити їхній склад і структуру [6, c. 78].

При формуванні доходної частини державного бюджету України необхідно дотримуватися принципів бюджетної системи, які визначені ст. 7 БК. Деякі з цих принципів поки що реалізується недостатньо ефективно.

Найважче, як свідчить практика, забезпечити принцип збалансованості бюджету, згідно з яким повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період. Цей принцип не був дотриманий при прийнятті Закону України про Державний бюджет України на 2002 рік. Не вдалось його дотримати і при прийнятті Закону України Про Державний бюджет України на 2003, 2004, 2005 та 2006 роки. Приймаючи Закон, Верховна Рада України, за поданням Бюджетного комітету, доходну частину Державного бюджету «пристосовувала» під видаткову частину бюджету. Непомірно збільшуючи видатки Державного бюджету, Верховна Рада України у Законі про Державний бюджет на 2003-2005 рр. набагато збільшила доходну частину Державного бюджету порівняно з обсягами, поданими до Верховної Ради Кабінетом Міністрів України у своєму проекті [2, c. 91-92].

Однією з головних проблем щодо наповнення Державного бюджету в Україні є необхідність кардинальної реформи системи пільг, які надаються платникам податків та платежів. Розвинена система пільгового оподаткування та протекціоністська політика держави щодо окремих галузей економіки призвела до того, що загальний обсяг пільг з оподаткування у 2004 - 2006 рр. сягнув 71,3 та 85,1 мільярди гривень відповідно, що співставно, практично, з 95-ма відсотками доходів бюджетів України.

Податок на додану вартість втратив основну роль джерела доходів бюджету і фактично використовується як інструмент регулювання виконання Державного бюджету. Залишок невідшкодованих сум за цим податком на перше січня 2006 року сягнув 6,4 мільярда гривень, прострочена бюджетна заборгованість 1,8 мільярдів гривень.

Податок на додану вартість є найбільш криміналізованим видом податку, за яким скоєно, за даними Державної податкової адміністрації, більше 50 відсотків злочинів у податковій сфері, в основному при експортно-імпортних операціях платників податку. Очевидно, найкращим за цієї ситуації було б запровадження іншого, зрозумілого і простого, адміністрування податку. Таким міг би бути, наприклад, податок з продажу.

Враховуючи, що обсяг роздрібного товарообігу на 2010 рік прогнозується на рівні 55,5 мільярда гривень, запровадження цього податку у розмірі 10 відсотків ціни забезпечило б надходження до бюджету майже 6 мільярдів гривень, що дорівнює надходженню податку на додану вартість. До того ж це призвело б до позитивного соціального ефекту через зниження цін на 10 відсотків та зменшення рівня криміналізації бюджетної сфери.

Таким чином, можна констатувати, що проблема наповнення доходної частини Державного бюджету України на сьогодення є однією з найбільш гострих [4, c. 62].


4. Характеристика майнового, особистого, соціального, медичного страхування, а також страхування відповідальності і фінансових ризиків

Страхування, як і будь-яка інша сфера діяльності людини, будь-яка інша система знань, потребує внутрішньої структурно-логічної впорядкованості. Без такої впорядкованості неможливо організувати складну справу, виробити методологію наукових досліджень, побудувати навчальний процес. Щоб досягти необхідної впорядкованості, застосовують класифікацію. І потреба в ній тим нагальніша, чим складніший об'єкт, який має бути класифіковано.

Особисте страхування поділяється на три підгалузі. їх існування пов'язане з різною тривалістю договорів страхування і різними обсягами страхової відповідальності (переліком подій, на випадок яких провадиться страхування). Підгалузями особистого страхування є страхування від нещасних випадків, медичне страхування, страхування життя. У рамках цих підгалузей виокремлюються види страхування[1, c. 49].

Страхування від нещасних випадків об'єднує короткострокові (як правило, до одного року) види особистого страхування. Обсяг відповідальності за видами, які входять до цієї підгалузі, передбачає виплату страхової суми або її частини в такому разі: а) смерті застрахованого; б) постійної втрати ним здоров'я (встановлення інвалідності); в) тимчасової непрацездатності. Необхідна умова настання відповідальності страховика - щоб перелічені події були наслідком нещасного випадку, передбаченого договором страхування.

Під нещасним випадком розуміють раптову, короткочасну, не передбачувану та незалежну від волі страхувальника (застрахованої особи) подію, що може призвести до травматичного пошкодження, каліцтва або іншого розладу здоров'я застрахованої особи [7, c. 144].

Страхувальником може бути як фізична, так і юридична особа (наприклад, підприємство, яке страхує своїх працівників), застрахованим - лише фізична особа. Якщо особа укладає договір страхування власного життя і здоров'я, то вона одночасно є страхувальником і застрахованим. При укладанні договору страхування життя і здоров'я іншої особи (наприклад, дитини) застрахованою буде саме ця особа, а страхувальником - особа, що уклала договір і сплачує внески. Страхування від нещасних випадків в Україні провадиться як у добровільній, так і в обов'язковій формі.

Конкретними видами страхування в цій підгалузі є, наприклад, індивідуальне страхування від нещасних випадків, колективне страхування працівників за рахунок коштів підприємств і організацій, страхування туристів, пасажирів, дітей, окремих категорій працівників, чия робота пов'язана з особливою небезпекою для життя і здоров'я, та інші такі види. Вони мають дуже багато спільних рис, і тому законодавством України передбачається можливість здійснення страховиком усіх цих видів страхування за однією ліцензією, а саме: ліцензією на право здійснення страхування від нещасних випадків [3, c. 97].

Друга підгалузь особистого страхування - медичне страхування. Воно виникло і почало розвиватися в нашій країні порівняно недавно, хоча Західні країни мають уже досить великий досвід у цій справі. За радянських часів потреби в медичному страхуванні начебто й не було, оскільки медична допомога надавалася на безоплатній основі. З переходом до ринкових відносин ситуація змінилася. Висока вартість кваліфікованої медичної допомоги зумовила інтерес населення до медичного страхування, що сприяло його розвитку.

Медичне страхування як самостійна підгалузь особистого страхування об'єднує всі види страхування, пов'язані з відшкодуванням витрат страхувальника у зв'язку із захворюванням і необхідністю лікування.

Особливістю цієї підгалузі є наявність тут як довгострокових, так і короткострокових видів страхування. До довгострокових видів медичного страхування належить, наприклад, безперервне страхування здоров'я, договір про яке страхувальник може укласти на невизначений період.

Прикладом короткострокових видів медичного страхування є страхування здоров'я на випадок хвороби, медичне страхування туристів, що від'їжджають за кордон, страхування на період вагітності та пологів тощо.

Ще одна особливість медичного страхування - це те, що страхова виплата може здійснюватися страховиком двома способами: по-перше, безпосередньо страхувальникові (застрахованому) у вигляді повної страхової суми або її частки; по-друге, у вигляді оплати медичній установі вартості лікування застрахованого (включаючи плату за перебування в стаціонарі, фізіотерапевтичні процедури, консультації провідних фахівців, витрати на придбання ліків і т. ін.). [7, c. 136]

Так само, як і в разі страхування від нещасних випадків, страхувальниками тут можуть бути і фізичні і юридичні особи; страхувальник і застрахований можуть поєднуватися в одній і тій самій особі.

Медичне страхування може здійснюватися як у добровільній, так і в обов'язковій формі. До переліку видів обов'язкового страхування, наведеного в Законі України "Про страхування", належить і медичне страхування. Проте досі системи обов'язкового медичного страхування в Україні немає, хоча, наприклад, у Росії вона діє вже кілька років [2, c. 105].

Третя підгалузь особистого страхування - страхування життя.

Ця підгалузь об'єднує довгострокові види особистого страхування, обсяг відповідальності за якими, згідно з чинним законодавством України, передбачає одноразову або розстрочену виплату страхової суми в разі: а) смерті застрахованої особи в період дії договору страхування (або рішення суду про оголошення застрахованої особи померлою); б) дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування; в) досягнення застрахованою особою певного віку: пенсійного (пенсійне страхування) або віку, визначеного договором страхування; г) настання події в житті застрахованої особи, яка обумовлена у договорі страхування (укладання шлюбу, народження дитини, вступ до навчального закладу тощо).

Майнове страхування об'єднує найрізноманітніші види страхування, які іноді поділяють на дві підгалузі: страхування майна громадян і страхування майна юридичних осіб. Виокремлення цих двох підгалузей пов'язане з істотними розбіжностями у практиці проведення страхування майна юридичних і фізичних осіб [10, c. 95].

По-перше, розмір ризику (з огляду на обсяги можливих збитків) при страхуванні майна громадян, як правило, значно менший, аніж розмір ризику юридичної особи.

По-друге, перелік об'єктів страхування у громадян є досить обмеженим. До нього належать зазвичай власні житлові і дачні будинки, господарські споруди, автомобілі, домашнє майни, домашні і сільськогосподарські тварини. Перелік об'єктів майнового страхування юридичних осіб значно ширший. Він охоплює будівлі і споруди, машини і технологічне устаткування, електронне обладнання, транспортні засоби усіх видів, вантажі, будівельно-монтажні й інженерні ризики, фінансово-кредитні ризики тощо. Відповідно до перелічених об'єктів в обох підгалузях виокремлюються конкретні види страхування.

По-третє, ризики громадян достатньо прості й однорідні, тому Доволі часто страховик може страхувати їх за стандартними умовами (видавати стандартний страховий поліс). А ризики юридичних осіб складні та неоднорідні, тому часто доводиться створювати індивідуальні програми страхового захисту відповідно до потреб конкретного страхувальника.

По-четверте, процес прийняття на страхування ризиків громадян - річ, здебільшого, порівняно нескладна. Інколи страховики навіть не вдаються до попереднього огляду майна, що страхується. Чого не можна сказати про прийняття на страхування ризиків юридичних осіб. Тут майже завжди потрібен попередній огляд.

По-п'яте, складність ризиків юридичних осіб часто спонукає страховиків скористатися послугами професійних страхових посередників - брокерів - з їхнім досвідом і знанням. При страхуванні майна громадян страховик може сам пропонувати поліси клієнтам або використовувати послуги страхових агентів, якими можуть бути фізичні особи, кредитні установи, відділення зв'язку, туристичні фірми, станції технічного обслуговування автомобілів тощо [9, c. 118].

Страхування майна, як правило, здійснюється в добровільній формі.

На відміну від майнового та особистого страхування, особливістю страхування відповідальності є те, що крім страховика і страхувальника тут завжди присутня третя особа, майнові інтереси якої захищає конкретний договір страхування. Найчастіше ця третя особа є невідомою (виняток становить страхування відповідальності за невиконання договірних зобов'язань) [11, c. 121].


Список використаної літератури

1. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник. - Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. - 141 с.

2. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. - Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. - 356 с.

3. Опарін В. Фінанси: (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. - 2-е вид., доп. і перероб.. - К.: КНЕУ, 2002. - 238 с.

4. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. - К.: Каравела, 2007. - 447 с.

5. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. - 2-е вид., перероб. і доп.. - К.: ЦУЛ, 2002. - 299 с.

6. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 310 с.

7. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. - К.: Знання , 2007. - 235 с.

8. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. - К.: Знання , 2006. - 415 с.

9. Фінанси: Вишкіл студії/ Мін-во освіти і науки України, Тенопільська акад. народ. гос-ва, Ін-т фінансів; Ред. С.І. Юрій, Укл.: Т.О. Кізима, Н.П. Злепко, М.М. Тріпак. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 357 с.

10. Фінанси: Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Бла-гун, та ін.. - К.: Знання , 2006. - 247 с.

11. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 209 с.

загрузка...
Top