Державний борг України

1. Державний борг України, його обслуговування і вплив на фінансове становище України.

2. Механізм оподаткування фізичних і юридичних осіб в Україні, напрями його вдосконалення.

Список використаної літератури.

1. Державний борг України, його обслуговування і вплив на фінансове становище України

Державний борг — об'єктивне економічне явище, зумовлене залученням державою додаткових фінансових ресурсів на умовах кредиту для забезпечення реалізації функцій і завдань, покладених на неї.

Дефіцит державного бюджету, залучення й використання позик для його покриття призвели до формування державного боргу в Україні. Великі розміри внутрішнього і зовнішнього боргу, а також відповідно зростання витрат на його обслуговування зумовлюють необхідність розв'язання проблеми державного боргу, а відтак і пошуку шляхів удосконалення механізму його управління. Як переконує досвід багатьох країн, чим обтяжливішим стає для держави нагромаджений зовнішній і внутрішній борг, тим активніше входить його обслуговування у взаємодію з функціонуванням економіки та її фінансової системи. Розв'язання проблеми обслуговування державного боргу є одним із ключових факторів економічної стабільності в країні.

Основою системи управління державним зовнішнім боргом є безперервний моніторинг — збір, обробка та аналіз інформації — з метою оптимізації процесу управління ним. Аналізуючи інформацію про державний борг, розраховуючи оптимальні та критичні значення його показників, оцінюючи ризики, визначають рівень кредитоспроможності країни та необхідність застосування інструментів активного управління боргом. Важливою складовою аналізу державного зовнішнього боргу є дослідження періодизації його розвитку.

Державний борг за своєю економічною сутністю визначає економічні відносини держави як позичальника з її кредиторами (резидентами та нерезидентами) з приводу перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту на умовах строковості, платності та повернення[2, c. 23].

За умовами залучення коштів розрізняють внутрішній та зовнішній борг.

Внутрішній державний борг - сукупність зобов'язань держави перед резидентами (заборгованість держави всім громадянам, які тримають внутрішні державні облігації).

Державний внутрішній борг складається із заборгованості, що виникає щорічно за новими борговими зобов'язаннями уряду. Він формується в результаті випуску державних цінних паперів, отримання кредитів та виникнення інших боргових зобов'язань.

Зовнішній державний борг - сукупність боргових зобов'язань держави, що виникли в результаті запозичення держави на зовнішньому ринку.

Державний зовнішній борг складається з:

• позик на фінансування державного бюджету та погашення зовнішнього державного боргу;

• позик на підтримку національної валюти;

• позик на фінансування інвестиційних та інституціональних проектів;

• гарантій іноземним контрагентам щодо виконання контрактних зобов'язань у зв'язку з некомерційними ризиками;

• державних гарантій, що надаються Кабінетом Міністрів України для кредитування проектів, фінансування яких передбачено державним бюджетом України.

Відповідно до Закону України про Державний бюджет на відповідний рік, визначається граничний розмір дефіциту бюджету та джерела його покриття за рахунок внутрішнього та зовнішнього фінансування, а також встановлюється граничний розмір державного внутрішнього та зовнішнього боргу України на 1 січня наступного за бюджетним роком з визначенням напрямів використання фінансових ресурсів.

Загальний державний борг України з 1992 року поступово зростав. Це обумовлювалося різними чинниками: дефіцитністю державного бюджету та платіжного балансу, високою залежністю від імпорту енергоресурсів, неефективним використанням залучених кредитів та відсутністю належного контролю за цим процесом, несприятливим інвестиційним кліматом. Найбільшою мірою формування боргу було пов'язане з бюджетними дефіцитами, які мали місце до 2000 року. Прийняття бездефіцитного державного бюджету на 2000 та 2001 рр. дещо стабілізувало ситуацію. Але основні причини та джерела дефіциту, і насамперед, незбалансованість державного споживання і фінансових можливостей, залишалися. Це може призвести у перспективі до подальшого зростання державного боргу.

Розмір державного боргу розраховується у грошовій формі, як непогашена основна сума прямих боргових зобов'язань держави. Залишаючись достатньо високим, рівень державного боргу України водночас не є критичним. Згідно з міжнародними стандартами (Маастрихтською угодою) критичними вважаються боргові зобов'язання держави, які перевищують 60% від ВВП.

Відповідно до нової бюджетної класифікації України, прийнятої Постановою Верховної Ради України від 12.07.1996 р. № 327/96-ВР "Про структуру бюджетної класифікації України", як внутрішній, так і зовнішній державний борг класифікується за типом кредитора і типом боргового зобов'язання (класифікація державного боргу розглядається у темі "Бюджетна класифікація")[1, c. 42-46].

За формою залучення коштів державний борг поділяється на державні запозичення та гарантії.

Державні запозичення - залучення державою в особі Кабінету Міністрів України, через Міністерство фінансів України грошових коштів, іншого майна та майнових прав, яке передбачає прийняття зобов'язань щодо грошових коштів на умовах строковості, платності та повернення.

Розрізняють: державне внутрішнє запозичення, що здійснюється шляхом укладання угод з резидентами України про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на внутрішньому ринку; державне зовнішнє запозичення - державне запозичення, що здійснюється шляхом укладання з

нерезидентами України угод про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на зовнішньому ринку.

Державне запозичення може здійснюватись лише з метою:

• фінансування дефіциту державного бюджету;

• підтримки платіжного балансу та поповнення валютних резервів;

• на інші цілі, встановлені законом України в кожному окремому випадку. Державна гарантія - зобов'язання держави в особі Кабінету Міністрів

України, що діє через Міністерство фінансів України, повністю або частково виконати платежі на користь кредитора у випадку невиконання позичальником, іншим німе Україна, зобов'язань щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності.

Формою надання державної гарантії є державна порука. Основними способами реалізації державних гарантій та запозичень можуть бути:

• випуск (емісія) державних цінних паперів;

• укладення угод про позику та гарантійних угод;

• інші способи, передбачені законодавством України.

При наданні державних гарантій виникає потенційний державний борг, який стає реальним за умови відшкодування кредитору суми зобов'язань позичальника, за якими держава була гарантом.

За валютою залучення державний борг поділяється на борг у національній та іноземній валюті.

Внутрішній борг переважно формується в національній валюті. Для залучення коштів емітуються цінні папери, які розміщуються на внутрішньому фондовому ринку. Державний борг в іноземній валюті виникає в результаті здійснення безпосереднього запозичення коштів в урядів зарубіжних країн, міжнародних фінансово-кредитних організацій, іноземних банків, а також розміщення державних боргових зобов'язань на міжнародних ринках капіталів.

Залежно від терміну залучення коштів розрізняють: короткостроковий борг (з терміном погашення до одного року), середньостроковий (від одного до п'яти років), довгостроковий (від п'яти років і більше).

Державний борг можна поділити також на:

- капітальний, який включає всю сукупність боргових зобов'язань держави на певну дату;

- поточний, що складається з платежів по зобов'язаннях, які позичальник повинен погасити у звітному періоді.

Основними причинами виникнення та зростання державного боргу в Україні є дефіцит державного бюджету та постійний дефіцит платіжного балансу країни. Для фінансування дефіциту Державного бюджету України залучаються кошти міжнародних фінансових організацій.

Погляди представників різних наукових шкіл щодо впливу державного боргу на економіку держави й добробут населення мають плюралістичний характер. Так, А. Сміт у своїй праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" наголошував, що зростання державного боргу може спричинити банкрутство держави як позичальника. Д. Рікардо вважав, що державний борг призводить до відпливу капіталу, а дефіцитне фінансування скорочує приватні заощадження. Досить категорично про державні запозичення висловлювалися такі відомі вчені, як Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Р. Масгрейв, Е. Меаде, Ф. Модільяні та інші.

Посідаючи односторонню позицію щодо державного кредиту, яка проявляється у повному його несприйнятті або необґрунтованому схваленні, не варто абсолютизувати ту чи іншу точку зору. На цьому етапі серед українських економістів і науковців переважають негативні погляди на залучення державою зовнішніх фінансових ресурсів. На нашу думку, слід детальніше зупинитися та актуалізувати питання впливу державного боргу на економічне зростання держави[4, c. 94-102].

Можливість значного нарощування державного боргу з метою стабілізації економіки визнається, зокрема, кейнсіанською школою. При цьому її представники зазначають, що наростання державного боргу не загрозливе, оскільки борг частково може погашатися після подолання кризових явищ. Так, вступ економіки в стадію піднесення супроводжується зростанням податкових надходжень, а державні витрати за проведення економічно обґрунтованої політики мають зменшуватися. Надлишок бюджету, що виникає на цій основі, має спрямовуватися на погашення боргів, які виникли під час кризи.

Проте залучення державних позик для фінансування капітальних вкладень може застосовуватися і за нормальних умов суспільного відтворення. Реалізація інвестиційних проектів за участю держави сприяє задоволенню суспільних потреб, економічному зростанню і водночас має забезпечувати повернення позикових коштів, залучених на їх фінансування.

Іншим механізмом впливу державних позик на економічний розвиток є збільшення зайнятості виробничих факторів. В економіці, яка характеризується неповною зайнятістю виробничих факторів, додаткові державні видатки, фінансовані позиками, дають поштовх внутрішньому виробництву, що, в свою чергу, сприяє повнішому завантаженню матеріальних факторів виробництва й підвищенню рівня зайнятості.

Важливо також зазначити, що, допускаючи бюджетний дефіцит, держава стимулює внутрішнє виробництво через підтримання сукупного попиту. Адже дефіцит бюджету є елементом сукупного попиту, тому скорочення дефіциту або балансування бюджету веде до скорочення внутрішнього попиту. А таке скорочення макропопиту дуже небажане, оскільки має мультиплікативний ефект: спад виробництва веде до зменшення зайнятості й падіння попиту на товари виробничого призначення. Це знижує споживчі витрати домашніх господарств та інвестиційні витрати підприємств, що, в свою чергу, ще більше обмежує макропопит.

Стимулювальний вплив на розвиток економіки має залучення зовнішніх позик, оскільки в реальних термінах означає надходження додаткових ресурсів, що можуть дати поштовх економічному зростанню.

Зовнішня заборгованість, зокрема, дає змогу країні здійснювати більші сукупні витрати, ніж вироблений національний дохід.

Показниками, на підставі яких приймається рішення про управління державним боргом, є:

• відношення державного та гарантованого державою боргу до валового внутрішнього продукту;

• відношення загальної суми річних платежів за державним боргом до валового внутрішнього продукту;

• відношення загальної суми річних платежів за державним боргом до доходів Державного бюджету звітного року;

• валютна структура державного боргу;

• відношення державного боргу в іноземній валюті до золотовалютних резервів Національного банку України

• відношення платежів за державним боргом в іноземній валюті у відповідному році до обсягу валютних резервів Національного банку України на початок відповідного періоду;

• відношення річних виплат за державним боргом в іноземній валюті до величини експорту за відповідний рік;

• відношення короткострокового зовнішнього державного боргу до золотовалютних резервів Національного банку України.

Заборгованість Національного банку України перед Міжнародним валютним фондом за кредитами, отриманими з метою підтримки платіжного балансу та реалізацією грошово-кредитної політики, відноситься до гарантованого державою боргу.

Звичайно, щоб Україна відчула практичний вплив стимулювального ефекту зовнішніх і внутрішніх запозичень, уряду необхідно проводити обґрунтовану й зважену боргову політику, яка має враховувати ймовірні макроекономічні наслідки, пов'язані з процесом управління державним боргом. Основним фактором, що викликає зростання державної заборгованості й нівелює позитивний вплив державних запозичень в Україні, є нецільове використання запозичених фінансових ресурсів і відсутність урядового контролю за рентабельністю їх залучення у виробничий процес.

Отже, Україні необхідно дотримуватися "золотого правила" державних фінансів: розмір бюджетного дефіциту (сума випущених боргових зобов'язань уряду) має дорівнювати сумі державних інвестицій[5, c.14-18].

2. Механізм оподаткування фізичних і юридичних осіб в Україні, напрями його вдосконалення

У чинній податковій системі України центральне місце з-поміж податків фізичних осіб посідає прибутковий податок. Фізичні особи є платниками кількох податків і зборів і за певних умов закріплюються як платники групи податків, що припускають змішаного платника. Проте, якщо можна так сформулювати, „чистих” видів податків у податковій системі України, де платниками виступають винятково фізичні особи, тільки два – прибутковий податок і податок на промисел. Звичайно, вони не однакові за значенням, розмірами податкових надходжень, змістом, часом існування. Прибутковий податок – найважливіший у цій групі. Його значення обумовлюється як певною досконалістю, чіткістю, що відпрацьовувалася тривалий час (прибутковий податок є одним із найдавніших у податковій системі України), так і розміром надходжень у бюджетні доходи: у 2000 р. – 12 %, 2001 – 19 %, 2002 – 24%, 2003 – 24,8% [6, с. 15-18].

Слід звернути увагу на особливе ставлення законодавця саме до надходжень від прибуткового податку, а також на характер закріплення цього механізму. В Україні цей податок має досить стабільну законодавчу форму – із 1992 року він регулювався Декретом Кабінету Міністрів України „Про прибутковий податок з громадян”, а з 1 січня 2004 року – Законом України „Про податок з доходів фізичних осіб”.

Попри досить стабільний характер відпрацьованості цілої низки механізмів, деякі положення характеризуються новизною та невизначеністю. Метою даної статті не є проведення порівняльного аналізу норм вказаних нормативних актів. Вбачаємо за можливе зупинитися на правовій оцінці окремих новацій податку з доходів фізичних осіб, проте при цьому намагатимемося обґрунтувати необхідні, на наш погляд, зміни. Теоретичні предметні дослідження в цій галузі – перспектива найближчого майбутнього.

Насамперед, слід визначитися зі змістом податку взагалі. Це положення, на наш погляд, має визначатися у законодавчому акті, а у першій статті потрібно давати зміст конкретного податку.

Зауважимо, що законодавець саме у такий спосіб і розташовує правові норми та визначає податок з доходів фізичних осіб як плату фізичної особи за послуги, які надаються їй територіальною громадою, на території якої така фізична особа має податкову адресу або розташована особа, що утримує цей податок. Але погодитись з подібним визначенням дуже складно. По-перше, не зрозуміло, про які послуги, надані територіальною громадою, йдеться. І по-друге, вважаємо, що при визначенні прибуткового податку акцент необхідно робити саме на доходах та джерелах їх отримання особою.

Із цих позицій податок на доходи з фізичних осіб можна трактувати як прямий податок, що сплачується фізичними особами безпосередньо або через податкових агентів з доходів, одержуваних від усіх джерел протягом податкового періоду.

Дійсно, податок на доходи з фізичних осіб, без сумніву, належить до категорії прямих, що стягуються в процесі придбання і накопичення матеріальних благ, і визначається розміром об'єкта оподаткування, включається в ціну виробництва товару. Грошові відносини, які регулюються податковим правом, виникають між державою і платником, який вносить податок безпосередньо в бюджет. З огляду на те, що прямі податки поділяються на особові (сплачуються з дійсно отриманого платником доходу (прибутку) і враховують фактичну платоспроможність платника) і реальні (податки, якими оподатковується не дійсний дохід платника податків, а гаданий, середній дохід, одержуваний у певних економічних умовах від того чи іншого предмета оподаткування, коли оподаткуванню підлягає, насамперед майно, податок на доходи з фізичних осіб належить віднести до прямого особового податку. На наш погляд, він має більш мобільний, динамічний характер, аніж інший різновид прямих майнових податків, які орієнтовані і прив'язані до стабільної, незмінної бази – вартості майна, яке розглядається як об'єкт оподаткування. Прибуткові ж податки орієнтовані на більш мобільні об'єкти регулювання – доходи, які можуть існувати або навіть зводитися практично до нуля.

Акцент на змісті податку на доходи з фізичних осіб як прямого в законодавчому акті фактично визначає найбільш фундаментальний орієнтир при окресленні місця й ролі даного податку в ціноутворенні й окреслює, що він – елемент ціни виробництва і ураховується саме виробником.

Слід зауважити, що структура Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб” не зовсім логічна. Так, після статті, що визначає об'єкт оподаткування, розташовані статті, що регулюють податковий кредит та соціальні пільги, на аналізі яких ми зупинимося далі. А тільки потім законодавець переходить до характеристики податкових ставок. Подібна структура порушує цілісність законодавчого акта і не дозволяє сформувати чітко врегульований, раціонально діючий податковий механізм. Саме тому після визначення бази оподаткування, вважаємо, мають закріплюватися норми, що регулюють ставки оподаткування. Доцільно підкреслити, що порівняно з раніше чинною прогресивною шкалою оподаткування, коли встановлювалися відносні ставки від 10% до 70% , на сьогодні ст. 7 Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб” передбачається шкала оподаткування, і з 1 січня 2004 року по 31 грудня 2006 року податкова ставка становить 13 %, а потім безстроково – 15%. Звичайно, про єдину ставку можна говорити умовно, тому що окремі види специфічних доходів підлягають оподаткуванню за іншими ставками. Так, наприклад, максимальна ставка податку 26% (з 1 січня 2007 р. – 30%) від об'єкта оподаткування встановлюється щодо доходів нерезидентів та доходів, отриманих як виграш чи приз (крім у державну лотерею) тощо.

Напевно, у даному випадку необхідно було закріпити систему ставок, в основі розподілу яких знаходитиметься особливість форми доходів, одержуваних платником податків. І при цьому ні в якому разі не повинно бути диференціації, що випливає з різного податкового статусу, і застосовуватися різні ставки щодо резидентів і нерезидентів, оскільки внаслідок цього може порушуватися принцип рівності в оподаткуванні – один із найважливіших і фундаментальних принципів побудови податкової системи.

Додатковим елементом правового механізму податку є пільги. У теорії податкового права існують загалом схожі погляди щодо визначення податкової пільги. Так, Н.І. Хімічева податкову пільгу тлумачить як повне або часткове звільнення від сплати податків яких-небудь категорій платників податків (7, с. 142). Її думку поділяє і П.Т. Гега, який доводить, що податкова пільга – це часткове або повне звільнення фізичних або юридичних осіб від податків (Гега П.Т. Правовий режим оподаткування в Україні. – К.: Юрінком, 1997. – 144 с.)

М.П. Кучерявенко дає більш повне трактування цієї категорії і визнає податкову пільгу як звільнення платника податків від нарахування і сплати податку або сплату ним податку в меншому розмірі за наявності підстав, зазначених законодавством України (Кучерявенко Н.П. Налоговое право: Учебник. – Харьков: Легас, 2001. – 584 с.). Доцільно також зауважити, що М.П. Кучерявенко підкреслює, що пільга – це звільнення саме від сплати, а не від податкового обов'язку, тому що при відстрочці останнього сплата податку залишається.

По-іншому характеризує податкові пільги С.Г. Пепєляєв, який підкреслює, що загальною їх метою є скорочення розміру податкового зобов'язання платника податків, а рідше переслідуються відстрочка або розстрочка платежу, що побічно також призводить до скорочення податкових зобов'язань платника податків (Налоговое право: Учеб. Пособие / Под ред. С.Г. Пепеляева. – М.: ИДФБК – ПРЕСС, 2000. – 608 с.). На нашу думку, подібний акцент є умовним саме стосовно наведених визначень. Проте, якщо виходити з того, що в широкому розумінні пільга передбачає надання яких-небудь переваг, зручностей, то дійсно відстрочку платежу при сплаті деяких видів податків можна розцінювати як пільгу. Саме з цієї позиції вважаємо за можливе розглядати податковий кредит як пільгу.

З огляду на аналіз податкового законодавства слід зазначити, що його недосконалість щодо встановлення податкових пільг призводить до низки суперечностей. Це пояснюється відсутністю єдиного нормативного акта, який регулював би поняття, види податкових пільг, механізм їх надання, категорії платників податків, яким вони повинні надаватися. Попри те що ст. 1 Закону України "Про систему оподаткування" закріплює встановлення, зміну податкових пільг тільки Верховною Радою України, нерідко видавалися нормативні акти Президента України й Кабінету Міністрів України, які стосувалися встановлення або скасування податкових пільг.

З прийняттям Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб” законодавець ввів практично нову систему податкових пільг. Однією з найбільш активно використовуваних податкових пільг раніше була універсальна знижка – неоподатковуваний мінімум, що являє собою найменшу частину об'єкта оподаткування, яка цілком звільняється від оподаткування. Він застосовувався за кожний повний місяць, протягом якого було отримано дохід. З 1 січня 2004 року „несерйозний” розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян 17 грн. замінено соціальною пільгою в розмірі мінімальної заробітної плати.

Сутність податкових соціальних пільг полягає в наступному. Якщо заробітна плата працівника не перевищує певного рівня, йому дозволяється зменшити загальний місячний оподатковуваний дохід на суму однієї з податкових соціальних пільг, передбачених пунктами 61.1-6.1.3 Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб”. Причому, якщо працівник одночасно має право на кілька пільг, йому встановлюється одна – найбільша з них. До того ж законодавець встановлює деякі обмеження.

По-перше, діяти соціальна пільга буде тільки стосовно осіб, у яких місячна заробітна плата не перевищує 140% місячного прожиткового мінімуму, тобто встановлений граничний рівень, який визначається таким чином: розмір місячного прожиткового мінімуму, встановлений на одну працездатну особу, помножений на 1,4 та округлений до найближчих 10 гривень. Якщо в наступному році прожитковий мінімум залишиться без змін, то право на податкову соціальну пільгу отримають громадяни, чия заробітна плата не перевищує 510 гривень. На жаль, у Законі не зазначено, із чим необхідно порівнювати цю суму – із заробітною платою тільки за одним місцем роботи або за всіма місцями. Отже, для окремих категорій громадян неоподатковуваний мінімум може дорівнювати фактично від 150 до 200% мінімальної заробітної плати. Причому розмір цієї соціальної пільги збільшуватиметься поступово, і тільки починаючи з 2007 року досягне 100% встановленого розміру (у 2004 році – 30%).

По-друге, податкова соціальна пільга може застосовуватися до заробітної плати тільки за одним місцем роботи. За яким – згодом може визначити для себе кожний працівник шляхом подання заяви про застосування пільги, і саме з дня отримання роботодавцем такої заяви починає діяти пільга до нарахованих доходів.

Слід зауважити, що Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» вводиться таке нове поняття в оподаткуванні громадян, як «податковий кредит», котре у всіх нас більше асоціюється з податком на додану вартість. Податковий кредит включає різні витрати платника, фактично понесені ним протягом звітного року. Тобто на суму податкового кредиту платник зможе зменшити свій річний оподатковуваний дохід у річній податковій декларації.

До видів витрат, що включаються в податковий кредит, можна віднести такі:

частину суми відсотків за іпотечним кредитом, сплачених платником податку. Тобто з 2004 року законодавство України стимулює громадян до придбання (будівництва) житла на умовах іпотечного кредитування. Іпотечний житловий кредит – це фінансовий кредит, що надається фізичній особі, товариству співвласників квартир або житловому кооперативу строком не менше п'яти повних календарних років для фінансування витрат, пов'язаних з будівництвом або придбанням квартири (кімнати), які надаються у власність позичальника з прийняттям кредитором такого житла у заставу;

суму коштів або вартість майна, переданих платником податку у вигляді пожертвувань або благодійних внесків неприбутковим організаціям, зареєстрованим в Україні, у розмірі, що перевищує два відсотки, але не більше п'яти відсотків від суми його загального оподатковуваного доходу такого звітного року;

суму коштів, сплачених платником податку на користь закладів освіти для компенсації вартості середньої професійної або вищої форми навчання такого платника податку або члена його родини першого ступеня споріднення, у розрахунку за кожний повний або неповний місяць навчання протягом звітного податкового року. При оплаті навчання самого платника податку надання податкового кредиту здійснюється, якщо платник податку подає податкову декларацію, в якій визначається сума таких витрат;

суму власних коштів платника податку, сплачених на користь закладів охорони здоров'я для компенсації вартості платних послуг з лікування такого платника податку або члена його родини першого ступеня споріднення, у тому числі для придбання ліків, донорських компонентів, протезно-ортопедичних пристосувань у розмірах, що не покриваються виплатами з фонду загальнообов'язкового медичного страхування, крім витрат на косметичне лікування або косметичну хірургію; водолікування та геліотерапію тощо.

Яким чином платник податку зобов'язаний буде підтверджувати перераховані витрати, з норм самого Закону не випливає. Деталізація даного податкового механізму знаходить своє відображення на рівні відомчих нормативних актів. Зокрема, відповідно до інструкції Державної податкової адміністрації України від 22 вересня 2003 р. фактичні витрати, що включаються до складу податкового кредиту, повинні підтверджуватися платником податків винятково документально, а саме: фіскальним або товарним чеком, касовим ордером, товарною накладною, іншими розрахунковими документами або договором, які ідентифікують продавця товарів (робіт, послуг) та визначають суму таких витрат (наказ Державної податкової адміністрації „Про затвердження Інструкції „Про порядок нарахування платником податку податкового коедиту щодо податку з доходів фізичних осіб” від. 22.09.2003 р. // Вісник Податкової Служби України. – 2003. – № 9. – С. 4.). Причому ці документи не надсилаються до податкових органів, але підлягають збереженню платником податку протягом терміну, достатнього для проведення податковим органом податкової перевірки щодо нарахування такого податкового кредиту.

Слід зазначити, що законодавець паралельно вводить і низку обмежень щодо формування податкового кредиту, зокрема, чимало видів витрат лімітуються. Так, встановлюються такі обмеження щодо одержання права на податковий кредит і види витрат, які можуть бути включені до нього:

  • податковий кредит може нараховуватися винятково резидентом, що має індивідуальний ідентифікаційний номер;
  • загальна сума нарахованого податкового кредиту не може перевищувати суми загального оподатковуваного доходу платника податку, одержаного протягом звітного року як заробітна плата;
  • якщо платник податку не скористався правом на нарахування податкового кредиту за наслідками звітного податкового року, то таке право на наступні податкові роки не переноситься.

Таким чином, введення інституту податкового кредиту, з одного боку, дозволить багатьом громадянам певним чином зменшити суму податку до сплати за рахунок життєво необхідних витрат. З іншого боку, – ускладнить декларування і розрахунок податку. Платникові доведеться збирати розрахункові документи і вести розрахунок витрат.

Наостанку зазначимо, що запровадження такої шкали оподаткування та значне зниження розміру ставки загалом сприятиме підвищенню збирання податку, зменшенню стимулів до трансформації високих доходів у натуральні форми та до інших способів ухилення від оподаткування[7, c. 143-146].

Список використаної літератури

  1. Барановський О. Державний борг України в системі економічної безпеки/ // Вісник Національного банку України. - 1997. - № 4. - C. 42-46
  2. Барановський О. Державний борг України: на критичній межі? // Економічні реформи сьогодні. - 2000. - № 31. - C. 23-30
  3. Башинська О. Формування та обслуговування державного зовнішнього боргу// Фінанси України. - 2000. - № 12. - C. 67-77
  4. Бондарук Т. Зовнішній державний борг України та механізми його обслуговування // Фінанси України. - 1999. - № 5. - C. 94-102
  5. Бондарук Т. Механізм управління та обслуговування державного боргу // Фінанси України. - 2003. - № 4. - С.14-18
  6. Цыганюк Ю. Как изменится порядок расчета начислений и удержаний из заработной платы // Бухгалтерская неделя. – 2003. – № 40. – С.11-18
  7. Химичева Н.И. Налоговое право: Учебник. – М.: Изд-во БЕК, 1997

загрузка...
Top