Бюджет України

1. Характеристика доходів державного бюджету і особливості їх формування в Україні.

2. Склад і характеристика фінансових ресурсів держави та фактори їх скорочення, або зростання в Україні.

3. Форми і методи страхового захисту.

Список використаної літератури.


1. Характеристика доходів державного бюджету і особливості їх формування в Україні

Базою для формування доходів державного бюджету України виступають фінансові ресурси країни. Фонди фінансових ресурсів є об'єктивно необхідною умовою здійснення процесу розширеного відтворення на всіх його стадіях і у всіх формах. Джерелом фінансових ресурсів є валовий внутрішній продукт.

Створення й використання фінансових ресурсів одночасно передбачає їхній рух. При переміщенні фінансові ресурси відокремлюються від матеріальних цінностей. Проте рухові матеріальних цінностей завжди передує рух фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси - це грошові фонди, які створюються в процесі розподілу, перерозподілу й використання валового внутрішнього продукту, що створюється упродовж певного часу в державі. Фінансові ресурси держави включають ті з них, що перебувають у розпорядженні органів державного управління, всіх видів і форм підприємницьких структур і населення. У розпорядженні держави перебувають ресурси бюджетної системи й різних видів централізованих та децентралізованих фондів, а також державних страхових органів, державних кредитних установ). Інша частина фінансових ресурсів у держави знаходиться в розпорядженні господарських підприємств, установ і організацій різних форм власності та видів діяльності. Третя частина - у розпорядженні населення в формі вкладів, заощаджень і депозитів у банківській системі та в інших фінансових установах.

З трансформацією вартості валового внутрішнього продукту у відповідні фонди фінансових ресурсів фінанси починають впливати на процес розширеного відтворення й працювати як складова економічного механізму. Усе це зумовлює актуальність розгляду суті й складу фінансових ресурсів, їхньої специфіки у відтворювальному процесі.

Фінансові ресурси є матеріальними носіями фінансових відносин, що дає змогу виокремити фінанси із сукупності інших економічних категорій, жодна з яких не характеризується матеріальним носієм. Ця особливість характерна для фінансів будь-якої економічної системи, проте в кожній із них застосовуються різні форми й методи створення та використання фінансових ресурсів.

Тому введення в науковий обіг поняття „фінансові ресурси” дає змогу точніше визначити об'єкт фінансового прогнозування й балансових розрахунків, а за його допомогою обґрунтувати форми й методи впливу фінансів на увесь відтворювальний процес. Тут можна виявити таку взаємозумовлену залежність: фінанси як сукупність економічних відносин знаходять своє безпосереднє вираження в фінансових ресурсах, формою руху яких є фонди. Отже, процес створення й використання фондів фінансових ресурсів є об'єктом фінансового прогнозування та балансових розрахунків і наукових досліджень[7, c. 158-159].

Місце і роль фінансових ресурсів у розширеному відтворенні можна чітко визначити лише тоді, коли матимемо їхнє теоретичне обґрунтування як економічної категорії. В економічній літературі й досі немає єдиної думки щодо визначення фінансових ресурсів, їхнього змісту, методів впливу на ефективність господарювання.

На нашу думку, для науково обґрунтованого визначення поняття фінансових ресурсів треба чітко визначити ті критерії, яким воно повинно відповідати. До них належать джерела створення, форми виявлення, цільове призначення.

З огляду на це фінансові ресурси - це грошові накопичення і доходи, що створюються в процесі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту й зосереджуються у відповідних фондах для забезпечення безперервності розширеного відтворення та задоволення інших суспільних потреб.

Наведене вище визначення фінансових ресурсів дає змогу пов'язати їхній обсяг і склад із вартісною структурою валового внутрішнього продукту й закладає основу для забезпечення єдності прогнозування динаміки валового внутрішнього продукту й фінансових ресурсів. Це дає змогу активніше використовувати фінанси як інструмент господарського механізму для впливу на всі елементи структури процесу виробництва. У цьому визначенні виражена економічна основа й зв'язок фінансових ресурсів з відтворювальними процесами, що, в свою чергу, дає змогу визначити їхній склад і структуру.

При формуванні доходної частини державного бюджету України необхідно дотримуватися принципів бюджетної системи, які визначені ст. 7 БК. Деякі з цих принципів поки що реалізується недостатньо ефективно.

Найважче, як свідчить практика, забезпечити принцип збалансованості бюджету, згідно з яким повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період. Цей принцип не був дотриманий при прийнятті Закону України про Державний бюджет України на 2002 рік. Не вдалось його дотримати і при прийнятті Закону України Про Державний бюджет України на 2003, 2004, 2005 та 2006 роки. Приймаючи Закон, Верховна Рада України, за поданням Бюджетного комітету, доходну частину Державного бюджету «пристосовувала» під видаткову частину бюджету. Непомірно збільшуючи видатки Державного бюджету, Верховна Рада України у Законі про Державний бюджет на 2003-2005 рр. набагато збільшила доходну частину Державного бюджету порівняно з обсягами, поданими до Верховної Ради Кабінетом Міністрів України у своєму проекті[1, c. 94-96].

Однією з головних проблем щодо наповнення Державного бюджету в Україні є необхідність кардинальної реформи системи пільг, які надаються платникам податків та платежів. Розвинена система пільгового оподаткування та протекціоністська політика держави щодо окремих галузей економіки призвела до того, що загальний обсяг пільг з оподаткування у 2004 - 2006 рр. сягнув 71,3 та 85,1 мільярди гривень відповідно, що співставно, практично, з 95-ма відсотками доходів бюджетів України.

Податок на додану вартість втратив основну роль джерела доходів бюджету і фактично використовується як інструмент регулювання виконання Державного бюджету. Залишок невідшкодованих сум за цим податком на перше січня 2006 року сягнув 6,4 мільярда гривень, прострочена бюджетна заборгованість 1,8 мільярдів гривень Там же.

Податок на додану вартість є найбільш криміналізованим видом податку, за яким скоєно, за даними Державної податкової адміністрації, більше 50 відсотків злочинів у податковій сфері, в основному при експортно-імпортних операціях платників податку. Очевидно, найкращим за цієї ситуації було б запровадження іншого, зрозумілого і простого, адміністрування податку. Таким міг би бути, наприклад, податок з продажу.

Враховуючи, що обсяг роздрібного товарообігу на 2007 рік прогнозується на рівні 55,5 мільярда гривень, запровадження цього податку у розмірі 10 відсотків ціни забезпечило б надходження до бюджету майже 6 мільярдів гривень, що дорівнює надходженню податку на додану вартість. До того ж це призвело б до позитивного соціального ефекту через зниження цін на 10 відсотків та зменшення рівня криміналізації бюджетної сфери.

Таким чином, можна констатувати, що проблема наповнення доходної частини Державного бюджету України на сьогодення є однією з найбільш гострих.

Щодо порівняння бюджетних показників у міжнародному форматі, Україна перебуває на 54-му місці серед 197 країн світу та 9-му місці серед країн вибірки, випереджаючи Словаччину, Болгарію, Казахстан та інші[8, c. 228-229].


2. Склад і характеристика фінансових ресурсів держави та фактори їх скорочення, або зростання в Україні

Як економічна категорія фіскальні ресурси виражають відносини між державою та іншими учасниками суспільного відтворення з приводу податкового вилучення частки доходів економічних суб’єктів, їх трансформації у державні доходи і видатки та користування останніх державою при виконанні регулюючих функцій.

Починаючи свій рух у формі податків, фінансові ресурси надходять до зведеного бюджету держави, де, зливаючись з доходами з інших джерел, стають складовою бюджетних ресурсів і утворюють реальне економічне підґрунтя витратної частини бюджету. У подальшому вони трансформуються у державні видатки, у формі яких і повертаються у реальний економічний оборот [8].

Фінанси об'єднань, підприємств і галузей являють собою систему економічних взаємозв'язків, пов’язаних із кругообігом ресурсів, утворенням, використанням грошових прибутків, контролем за виробництвом, розподілом, використанням національного продукту.

Функціонування фінансово-кредитної системи безпосередньо залежить від ступеня використання товарно-грошових відносин у керуванні й організації господарських відносин. На сучасному етапі гроші, фінанси поступово стають самостійним і вирішальним ресурсом виробництва. За матеріальним змістом фінанси - це цільові фонди грошових ресурсів, що у сукупності представляють собою фінансові ресурси підприємств.

Поряд з цим фінанси підприємства займають одне з головних місць у відтворювальному процесі, формуванні власних грошових фондів і ценралізованих фінансових ресурсів держави, тому вимагають постійного контролю і належної уваги з боку керуючих органів.

Фінансова система пронизує всю національну економічну систему, починаючи від домогосподарств, індивідуальних і партнерських підприємств, корпоративних підприємств і закінчуючи державою.

Фінансові ресурси, які існують у державі, накопичуються на трьох рівнях економічної системи. Фонди фінансових ресурсів накопичуються перш за все на мікрорівні, тобто у межах домашніх господарств. У цьому випадку джерелом їх формування можуть бути як ресурси сфери державних фінансів, так і ресурси підприємництва. Тобто фінансові ресурси на мікрорівні накопичуються як в результаті створення ВВП, так і в результаті їх перерозподілу. На цьому рівні фінансові ресурси мають вигляд накопичень, депозитів та вкладів у банківську систему.

На мезорівні фінансові ресурси накопичуються у суб’єктів підприємницької діяльності і є безпосереднім результатом розподілу нового створеного ВВП. Фінансові ресурси підприємств мають форму фондів та капіталу підприємств.

В залежності від рівня, на якому проходить формування і використання фінансових ресурсів, їх поділяють на централізовані та децентралізовані. Централізовані – утворені на рівні держави, окремих адміністративно територіальних одиниць, об’єднань, міністерств. Данні ресурси, тобто централізовані, є основою забезпечення загальнодержавних потреб і формуються за рахунок стягнення різних податків і зборів, реалізації державних цінних паперів, кредитів і позик держави, золотовалютного резерву, за рахунок продажу корисних копалин. Централізовані ресурси: податки, кредити, цінні папери, страхові фонди, золотовалютний резерв. Децентралізовані фінансові ресурси – створюються окремими суб’єктами господарювання. Децентралізовані фінансові ресурси існують для забезпечення розширеного відтворення діяльності підприємств і утворюються за рахунок чистого доходу, прибутку, амортизаційних відрахувань, кредитів, позик, акціонерних капіталів, пайових внесків, виручки від реалізації майна, вибуло або зайве, кредитних зборів, а також за рахунок інших надходжень, грошових коштів(благодійні і спонсорські). Децентралізовані ресурси: дивіденди за цінні папери, прибуток, інвестиції, кредити, амортизаційні відрахування.

Державні фінанси складаються, по-перше, із власне державних фінансів (або федеральних фінансів, як їх часто називають у країнах із федеративним територіальним устроєм), по-друге, регіональних (обласних) фінансів, по-третє, місцевих (муніципальних) фінансів. Основою цих трьох видів державних фінансів є відповідні бюджети: державний, регіональний, місцевий, які являють собою грошовий фонд формування і використання грошових ресурсів відповідних рівнів управління державними структурами.

Основними джерелами формування грошових доходів держави є: податки (від доходу, благ і послуг, капіталу, землі, майна чи інших не рухомостей); різного роду збори (збори за візи, збори за різноманітні дозволи та підписи, ліцензійні збори і т. ін.); так звані неподаткові джерела (субсидії, позички шляхом випуску і реалізації облігацій, доходів від лотереї і доходів від державної підприємницької діяльності тощо) [4].

УпроцесірозподілуВВП формуютьсядоходиігрошовінагромадженнядержави, якіназиваютьфінансовими ресурсами.

За формами походження фінансові ресурси держави поділяють на ресурси накопичення (прибуток, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування) та ресурси вторинного розподілу та перерозподілу (прямі і непрямі податки, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, приріст довгострокових вкладів і т.п.). Між розподілом фінансових ресурсів за джерелами формування є обернена залежність. Чим більша частина ресурсів у державі утворюється як ресурси накопичення, тим менша частина їх утворюється у результаті розподілу та перерозподілу. Проте дана залежність не є прямою. Основним фактором є темпи накопичення амортизаційних відрахувань. Якщо амортизаційні відрахування лише відображують просте відтворення вартості основних фондів, то кількість ресурсів накопичення у державі загалом буде незначною. Слід зауважити, що при планово-адміністративній економіці амортизаційні відрахування є основним джерелом фінансових ресурсів держави.

Основним джерелом ресурсів розподілу є податки і прибуток. Прибуток прямим чином залежить від кількості амортизаційних відрахувань. Чим меншими є амортизаційні відрахування, тим більшим є прибуток і податок з прибутку [2].


3. Форми і методи страхового захисту

До фонду страхового захисту належать централізовані натуральні та грошові резерви держави, децентралізовані фонди у частині, що використовується на покриття шкоди, завданої стихійними та іншими непередбачуваними подіями, - самострахування), а також фонди, створювані методом страхування. у межах цих форм страхового захисту може існувати багато видів фондів цільового призначення.

Розмір і структура фондів, використовуваних із метою страхового захисту юридичних і фізичних осіб, залежать від багатьох чинників. Насамперед це - теоретичні концепції формування фонду, стан розвитку економіки, співвідношення між формами власності, методи залучення коштів для реалізації соціальних програм, традиції населення, міжнародні відносини тощо.

Відомо, що у країнах соціалістичної орієнтації існувала практика відносити витрати на страхування за рахунок прибутку, що залишався в розпорядженні підприємств. У капіталістичних країнах перемогли погляди, згідно з якими джерелом поповнення страхового фонду є витрати виробництва. Розмір страхового фонду тут розглядається як сума витрат, що їх бере на себе суспільство або окремий власник, компенсуючи шкоду, зумовлену страховими ризиками.

За часів Радянської влади власність на засоби виробництва, землю, її родовища, переважний обсяг фінансових ресурсів була державною. Тому в разі стихійного лиха або іншого серйозного надзвичайного випадку більшість збитків, яких зазнавали підприємства, відшкодовувались із державних коштів. Для цього створювались резервні фонди при урядах СРСР і кожної республіки, які входили відповідно до союзного та республіканського бюджету.

В Україні за рахунок централізованих фондів і досі фінансуються витрати, пов'язані із запобіганням та ліквідацією повеней, зсувів, аварій на шахтах і т. ін.

Забезпеченню страхового захисту досить довго відчутно сприяв державний позиковий фонд. Особливо характерним це було для сільського господарства та інших галузей, підприємства яких отримували великі суми кредиту під сезонну розбіжність між витратами виробництва та доходами. На випадок різкого зниження виходу продукції через природні аномалії чи з інших причин, не залежних від господарства, підприємствам надавалися тривалі (до 12 років) відстрочки у сплаті позик. Нерідко наприкінці відстрочки борги списувалися за рахунок бюджету.

Отже, позики за такого режиму їх використання частково виконували функції страхування. На кредит було покладено не властиві йому функції. Зрештою порушувалися основні принципи кредиту: цільове призначення, матеріальне забезпечення, терміновість і платність за користування, а через це кредит утрачав свої характерні властивості.

Майже кожне міністерство чи відомство на випадок непередбачуваних обставин мало у своєму розпорядженні фонди фінансової підтримки підлеглих їм державних підприємств. За рахунок відомчих фондів могла надаватися фінансова допомога на поповнення нестачі оборотних коштів, що виникала, як правило, із не залежних від позичальника причин. Часто допомога надавалася на безповоротних засадах. Проте надання такої допомоги не регулювалося чіткими нормами. Тому нерідко кошти йшли на покриття й таких збитків, які зумовлювалися безгосподарністю у виробничих формуваннях, помилковими рішеннями вищих організацій.

Централізовані кошти держави, а також фонди відомств становили в сукупності переважну частину ресурсів, що спрямовувалися на страховий захист.

Водночас із розширенням прав підприємств зростали можливості самострахування, для чого створювалися внутрішні натуральні та грошові резерви. Такі фонди дають змогу покривати шкоду, завдану переважно дрібними ризиками.

Перевага самострахування полягає в тому, що воно допомагає оперативно відшкодовувати невеликі збитки. Крім того, не потрібно платити на сторону страхові премії, які мають не лише відшкодувати збитки, заподіяні страховим випадком, а й покрити витрати з виплати комісії посередникам, утримання офісу і формування прибутку страховика.

Доходи від тимчасового інвестування вільних коштів цих резервів також залишаються юридичній чи фізичній особі, що організовує самострахування. Така особа завжди безпосередньо зацікавлена вжити заходів щодо зниження ризиків. До того ж витрати із власних (внутрішніх) резервів безпосередньо, як правило, не залежать від наслідків ризиків на інших підприємствах.

Проте зазначені переваги децентралізованої форми нагромадження й використання резервних коштів виявляються лише в певних межах. Адже в разі самострахування практично немає розподілу наслідків ризику. Один великий (а нерідко і середній) ризик може призвести до необхідності ліквідувати підприємство. Самострахування вимагає відволікання значних ресурсів до резервів. Крім того, кошти цих фондів не зосереджуються на окремому рахунку в банку. Вони перебувають у господарському обороті і на момент, коли постане реальна потреба використати їх за цільовим призначенням, можуть перебувати в неліквідній формі. Отже, цей канал формування коштів для страхового захисту об'єктивно не може бути визначальним у структурі сукупного фонду страхового захисту.

Фінансування за рахунок централізованих фондів поширювалося на покриття втрат від ризиків лише підприємств державного сектору. Кооперативні, громадські підприємства й населення вдавалися не лише до самострахування, а й організовували захист своїх матеріальних інтересів на випадок ризику за рахунок коштів фондів, що створювалися завдяки страхуванню. Так можна було нагромаджувати кошти не лише на захист майна, а й на вирішення низки соціальних питань (страхування на випадок постійної або тимчасової втрати працездатності, страхування на дожиття, довесільне страхування тощо). Проте відносно низький рівень доходів населення гальмував розвиток зазначених видів страхування.

Отже, оскільки у плановій централізованій економіці переважала державна форма власності, то й специфічні форми та методи її захисту відсунули страхування на другий план.

Зауважимо, що склад і структура фондів, призначених для страхового захисту, принципово змінюються в період поступового переходу до економіки ринкового типу. Адже роздержавлення власності вимагає відповідних змін і в її страховому захисті. Вони мають спрямовуватися на прийняття рішень про страховий захист від малих ризиків на рівні підприємства, розширення меж самофінансування.

На підприємствах доцільно мати фонд ризику. Чинне законодавство дає змогу доводити його розмір до 25 % від суми статутного фонду. Важливо, щоб кошти, призначені для страхового захисту, постійно перебували в ліквідній формі.

Тепер значно меншою мірою, ніж у минулі часи, використовуються централізовані грошові резерви держави на відновлення майна, знищеного або пошкодженого стихією чи іншим лихом. Тут позначаються зміни форм власності.

Значно ослабла роль у страховому захисті і позикового фонду. Він перестав бути єдиним державним фондом. Перебудова банківської справи на комерційних засадах зумовила появу сотень відносно автономних позикових фондів. Кожний банк самостійно володіє певними ресурсами. Банки, здебільшого, не в змозі і не мають економічного інтересу надавати тривалі (на кілька років) та ще й на безвідсоткових засадах відстрочки повернення позик. Не можуть розраховувати підприємства і на фінансову підтримку галузевих міністерств і відомств. Резервні фонди при цих органах ліквідовано.

На організації самострахування суб'єктів господарювання негативно позначилась жорстка податкова політика. Переважна частина підприємств позбавлена через це можливості мати у своєму розпорядженні необхідні грошові резервні фонди.

Отже, можливості забезпечення страхового захисту за рахунок перелічених щойно джерел дуже обмежені. Це означає, що надалі більше навантаження має припадати на фонди, створювані завдяки страхуванню. Якщо до цього додати завдання з переорієнтації програми соціального захисту громадян (охорона здоров'я, пенсійне забезпечення, частково освіта) на страхові засади, як це зроблено в країнах із ринковою економікою, то перспектива посилення ролі страхування в системі страхового захисту стає очевидною.

З огляду на сказане з'ясуємо витоки страхування, його еволюцію, а також розкриємо сутність, функції, основні принципи й роль страхування у нашому суспільстві.


Список використаної літератури

1. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник/ В. О. Корецька; М-во освіти і науки України, Кіровоградський державний педагогічний університет ім.В.Винниченка. - Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. - 141 с.

2. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. - Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. - 356 с.

3. Опарін В. Фінанси: (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. - 2-е вид., доп. і перероб.. - К.: КНЕУ, 2002. - 238 с.

4. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. - К.: Каравела, 2007. - 447 с.

5. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. - 2-е вид., перероб. і доп.. - К.: ЦУЛ, 2002. - 299 с.

6. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 310 с.

7. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. - К.: Знання , 2007. - 235 с.

8. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. - К.: Знання , 2006. - 415 с.

загрузка...
Top