Якого роду питання складають коло світоглядних питань?

Вступ.

1. Поняття та сутність світогляду.

2. Основні світоглядні питання

3. Типологія світогляду.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В суспільній історії виникають особливі напрями духовного життя, спрямовані на вироблення засад людського життєвого самоутвердження. Ці напрями формують те, що за усталеною термінологією (з подачі німецького філософа І.Канта) називається світоглядом.

У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості.

Світогляд в цілому постає духовним ґрунтом для виникнення та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх із життя, із живого функціонування світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв'язання.

Отже, світогляд постає формою загального людського самовизначення в світі. Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.

1. Поняття та сутність світогляду

Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:

а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням;

б) предмет світогляду - відношення "людина - світ " постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним.

Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.

Найперша ознака світу — це його цілісність. Він є цілісним саме тому, що являє собою те єдине одне, з яким співвідноситься у ставленні до світу людина. Бо те, що є єдиним, не має поза собою нічого, що могло б його доповнити. Як цілісність, світ включає в себе нескінченну множинність своїх частин, причому не тільки реально існуючих, але й можливих, і таких, що вже закінчили своє існування, відійшли у минуле. Власне, саме окремі частини світу й доступні людині в її практичній діяльності і в її пізнавальних актах.

У світогляді ми повинні визначити різні його структурні виміри зокрема компонентну, рівневу й функціональну структури.

Компонентну структуру світогляду утворюють різні притаманні людині форми духовного осягнення світу. Це і почуття, і знання, і цінності та оцінки, і різного роду приписи, і настанови, нарешті, переконання. Складовими світогляду їх робить саме те, що вони всі разом, у своєму поєднанні здійснюють акт самоувідомлення залученості людини до світу. Тому в межах світогляду вони можуть набувати деяких рис, яких не мають поза ними.

Саме в межах світогляду й відкривається недостатність знання у процесі духовного відтворення цілісності світу. Знання як таке не має в собі імпульсу до самозавершеності, що виразно виявляється, скажімо, у художньому творі. Воно принципово відкрите у своєму самозростанні, завжди приховує в собі деяку невизначеність, можливість подальшого його доповнення. Проте для визначення своєї позиції у світі людина й не потребує об'єктивного й точного знання — розгалуженого, перевірюваного, доказового. Щоб вправно користуватися електроприладами, не потрібно знати закони Ома, Ленца-Джоуля тощо. Так само, щоб мати чітку орієнтацію у світі, вибудовувати свою життєву стратегію й здійснювати її, людині не потрібні докази істинності знань про світ і про себе. їй достатньо лише підстав для впевненості в їхній істинності. А їх вона дістає через вибір. Вибір зумовлений не стільки знанням ситуації або стану речей загалом, скільки їх оцінкою. Завдяки виборові одна з можливих цілей людської діяльності закріплюється як бажана, корисна або необхідна. Мета надає сенсу й людській діяльності, й об'єктивній ситуації, в якій вона здійснюється, а через них — і позиції людини в світі. Тривка й продуктивна у смисловому відношенні мета, яка є для людини чимось стало бажаним і водночас життєво необхідним, — це цінність[2, c. 27-29].

Цінності є дуже важливою складовою світогляду. Завдяки їм світогляд у своєму реальному функціюванні набирає духовно-практичного характеру. Будь-які вияви реального світу ввіходять до духовного світу людини, підлягаючи попередньо певним оцінкам. Вони немовби проходять випробування на відповідність притаманним конкретній людині уявленням про добро та зло, прекрасне та потворне, істинне та хибне, справедливе та несправедливе. Отже, цінності певним чином членують світ, дають йому смисловий лад і тим самим полегшують орієнтацію людини у світі. Та головне те, що цінності вможливлюють сам вибір як достотний спосіб залученості людини до світу.

Порівняно з іншими компонентами світогляду переконання відзначається якоюсь остаточністюю (До речі, саме слово "переконання" дослівно означає "остаточне закінчення"; ще раз дослухайтеся до нього — староукраїнське "конати" означає "кінчати, закінчувати".) У ньому немовби згорнутий попередній ціннісний вибір. Якщо я в чомусь переконаний, то інші можливості, інші погляди й варіанти для мене вже не цікаві. Ніякі розмірковування над ними мені вже не потрібні. У цьому сила й слабкість переконання. Сила — бо, спрямовуючи в одному якомусь напрямку й даючи тільки одне якесь пояснення, переконання позбавляє мене сумнівів і вагань.

Тепер розглянемо рівневу структуру світогляду. За рівнями своєї організації світогляд може бути поділений на світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння. Вони виступають як певні щаблі узагальнення світоглядного змісту. Світовідчутгя — це найбезпосередніший за змістом спосіб ствердження світогляду. Світ і ставлення до нього людини відтворюються тут у чуттєво-емоційній формі. Світовідчуття — це передусім переживання й оцінки, звернені не до окремих явищ або ситуацій, а до світу загалом й до загальної позиції людини в ньому. Ще загальний духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття нею світу, її активність чи пасивність, довіру чи недовіру у ставленні до людей, до життя, до минулого й майбутнього тощо. Коли світовідчуття за своїми ознаками є загалом позитивним, ми визначаємо сформований на його ґрунті світогляд як оптимістичний, коли ж ні — як песимістичний. Можливе й нейтральне за своїм характером світовідчуття. Воно виникає на ґрунті того типу ставлення до світу, який ми визначили раніше як споглядання. Саме таке спокійне, позбавлене поспішних оцінок та упереджень світовідчуття й вважали традиційно ознакою мудрості.

Світорозуміння може бути буденно-масовим і теоретичним. Перше виступає в трьох головних своїх формах: міфологічне світорозуміння, релігійне світорозуміння, філософське світорозуміння. Друге ж має два головних своїх вияви: теологічне світорозуміння і філософське світорозуміння.

Таким чином, світогляд являє собою здійснюваний у процесі духовно-практичного освоєння світу перетин і певне злютовання образу світу, самообразу людини, її самопроекції на світ і самовизначення у світі. Це надає йому рис людської самосвідомості. Але, на відміну від індивідуальної або групової самосвідомості, які легко піддаються впливам з боку життєвих ситуацій, світогляд являє собою досить стійке утворення. Це самосвідомість людини, стало зорієнтованої у світі. Але сталості й міцності позиції людини у світі надає пов’язаність її з іншими людьми, необхідна включеність її до світу соціального[5, c. 51-53].

2. Основні світоглядні питання

Світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані; зрозуміло, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей із серйозними психічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по-різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перерахувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду.

Типологія світогляду - це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на. основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія посіпає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.

За будовою розрізняють світогляд: цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий;

за ступенем адекватності сприйняття дійсності: реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності;

за ставленням до визнання існування вищих сутностей - релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний.

Дуже поширеною є також типізація світогляду за ознакою соціальних станів та верств суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світоглядними питаннями, може додати до наведеної типології світогляду свої додаткові ознаки та вивести на їх основі інші види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарактеризувати власний світогляд хоча б тому, що це дасть можливість зрозуміти, що це зробити не просто і не легко[1, c. 62-63].

Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак:

За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана:

♦ інтегрувати людину у світ;

♦ надати їй найперших життєвих орієнтирів;

♦ подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях.

Досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків оточення, соціальні зв'язки, світоглядні уявлення і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знає про існування світогляду, проте у деяких ситуаціях життя уникнути зустрічі з ним просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень. Це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною і у більш простих та буденних ситуаціях, наприклад, коли йдеться про виховання дітей, неодмінно постають питання, чому вчити дитину, які якості прищеплювати їй насамперед; інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова: "Людина не повинна так робити", тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те, якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.

Розглянуті характеристики та різновиди світогляду дозволяють помітити, що філософія постає певним видом світогляду. у наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях.

Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду.

Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визначені терміни, на засадах певних законів чи їх необхідних внутрішніх зв'язків, тобто теорія постає перш за все аналітико-синтетичною інтелектуальною діяльністю. Значить, філософствувати - це не просто думати про світоглядні проблеми, а усвідомлювати їх необхідність, їх зв'язки, їх сторони, характеристики та складові, виражені через певну термінологію[6, c. 104-106].

3. Типологія світогляду

Типологія світогляду може бути здійснена за різними критеріями. Можна, наприклад, взяти за критерій сутнісні здатності людини. Тоді ми матимемо справу з такими типами світогляду, з якими ми щойно ознайомилися: сцієнтизм, моралізм, естетизм, релігійний світогляд, реалізм (світоглядна система на ґрунті здорового глузду), скептицизм тощо. За критерій типології світогляду може правити також і вік людини. Тоді кожному періоду людського життя відповідатиме своя система світоглядних знань, настанов, ідей. Про дитячий світ і світогляд ми вже докладно говорили раніше. Формування й ствердження світогляду підлітків досліджене у численних працях видатного нашого співвітчизника Василя Олександровича Сухомлинського (1918 — 1970). Юнацький світогляд з усіма його складностями й протиріччями добре висвітлений у працях Ігора Кона, які вдало підсумовують і узагальнюють наявні психологічні й соціально-психологічні знання. Що ж до дорослого, тим більше старечого світогляду, то тут ми не маємо ще переконливих досліджень узагальнюючого характеру.

Дещо докладніше спинимося на найзагальніших типах світогляду, які називають його історичними типами. Це міфологічний, релігійний, філософський світогляди. Вони дістали таку назву тому, що виникали в історичній послідовності один за одним, хоча в сучасному світі всі вони співіснують і взаємодіють між собою.

Виникнення світогляду як суспільної форми самосвідомості було одним з перших актів культурного буття людини. Воно означало закріплення у формах духовно-практичного освоєння світу виокремлення людини із світу природи й разом з тим обґрунтування створюваного соціального світу, Щоб виокремитися з навколишнього світу, щоб ствердити свою людську особливість, а разом з тим — щоб мати постійний зв'язок з усім існуючим, — для цього потрібен посередник. Цим посередником і стає міфічний світ та його духовне відтворення — міфологія.

Міфологія — це масовий світогляд первісно-родового й ранньокласового суспільства. Оскільки цей тип світогляду зростає на ґрунті недостатньо розвинених форм виробництва й відповідно слабко розвинених соціальних зв'язків, то в ньому передусім домінувало глибинне відчуття цілісності світу, необхідної пов'язаності всього з усім. Міф не знає відособлених від дії стихійних сил явищ і речей. Тим паче незнайома йому непримиренність протилежностей. Протилежності тут тяжіють одна до одної й легко переходять одна в одну. Природне й соціальне, індивідуальне й колективне, матеріальне й духовне, дійсне й належне та інші боки людського життя перебувають у постійній взаємодії та взаємопереході.

Міфологічний світогляд спирається на магію як на свій практичний грунт. Через магію й завдяки їй міф стверджується як спосіб і форма організації життя соціального цілого й кожної окремої людини. Міфологічні уявлення стимулюють до магічних дій, а магічні дії закріплюють і конкретизують міфологічні уявлення. Звідси настановча сила міфологічних оповідань. Вони правлять за життєві зразки й сталі моделі світотлумачення. Тому механізмом відтворення й передачі від генерації до генерації міфологічного, світогляду є традиція — безумовне збереження власне його смислової структури.

Власне міфологічним подвоєнням світу є його поділ на світ видимий та невидимий. Але, знову ж таки, тут не було протиставлення. Світ сприймався як сповнений невидимими духами, в тому числі духами померлих. За допомоги певних магічних дій з ними можна було спілкуватися (скажімо, годувати душу небіжчика) й у такий спосіб обертати їх на своїх друзів і помічників. Протиставлення двох світів як таких, що відмінні за своєю сутністю, відбувається пізніше, в межах релігійного світогляду[8, c. 38-39].

Коли йдеться про релігію, ми маємо добру нагоду зайвий раз переконатися, як потрібне чітке усвідомлення змісту понять, якими ми користуємося.

Мабуть, найзагальнішим тлумаченням релігії, прийнятним для прибічників різних позицій, буде таке: релігія — це соціальна форма організації людських вірувань. Воно вказує й на соціальне буття релігії (релігійні установи, певна обрядовість, практика богослужіння тощо), й на духовні форми її буття (віра, вірування — це провідна складова релігійного світогляду). Але таке розуміння релігії мало що дає для розкриття сутності релігійного світогляду. До того ж воно стає всупереч з найзагальнішими тлумаченнями релігійності, які стверджують необхідність для людини релігійної установки[7, c. 42].

Висновки

Отже, філософія:

1) це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень;

2) це усвідомлений світогляд;

3) вона повинна прагнути бути => аргументованою, => внутрішньо стрункою, => логічно послідовною.

Звідси випливають основні аспекти взаємозв'язку філософії та світогляду: філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою; як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому у ньому; це позначається в літературі у такий спосіб – «філософія є теоретичним ядром світогляду». З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження - світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що боротьба світоглядних ідей і цілих світоглядів є лишень одним з різновидів взаємодії, яка відбувається у процесі духовно-практичного освоєння світу людиною. Необхідно бачити не тільки само-замкненість і взаємну нечутливість різних світоглядів, але й наявність між ними певних опосередковуючих ланок, можливість переходу від одного до іншого, можливість діалогу й порозуміння між носіями відмітних між собою світоглядів. Світоглядна непримиренність (на ґрунті однобічності класового, національного або конфесійного інтересу) суперечить власне смисловій природі світу (його цілісності), а отже, й природі світогляду в його остаточності. Тому вона у кінцевому рахунку має бути підпорядкована взаємному смисловому обміну, широкому діалогу, вільному від упереджень та засторог. Саме у такий спосіб світогляд може виявити свою солідаризуючу спрямованість, ствердити притаманний самій сутності цілісного світу загальнолюдський зміст.

Список використаної літератури

1. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

2. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

3. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top