Вісь світової історії. Що це таке? Ясперс К. "Смысл и назначение истории"

Вступ.

1. Поняття осьового часу К.Ясперса.

2. Сутність концепції Осьового часу Карла Ясперса.

3. Передумови становлення “нового” Осьового часу”.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Для конструктивного аналізу специфічних реалій кінця ХХ – початку ХХІ століття та для розробки соціальних прогнозів й реальних планів розвитку конкретного суспільства необхідним є осмислення попередніх етапів суспільного поступу. Рівень сучасного суспільного поступу характеризується різноманітними та багатоплановими проявами явищ, співвідносних, по-суті, з розвитком людства у минулому. Мова йде про “минуле”, яке охарактеризоване німецьким філософом ХХ століття Карлом Ясперсом як “Осьовий час”.

Розгляд розробленої К.Ясперсом концепції Осьового часу в умовах сучасного суспільного поступу визначає соціально-філософський контекст цієї концепції. Вважаємо, що розроблена К.Ясперсом концепція Осьового часу має евристично – методологічний потенціал та вмотивовує дослідження можливих проявів „нового” Осьового часу, що постає як актуальна та цікава проблема. Сучасний глобальний цивілізаційний процес конституюється в межах утвердження Постмодерну як моделі суспільного світосприйняття. Постмодерн поступово приходить на зміну іншій суспільній теорії - Модерну. Трансформація Модерну в Постмодерн відбувалася в досить вузьких хронологічних рамках. Можна припустити, що теорія Модерну знайшла практичну реалізацію протягом другої половини ХХ століття, коли проявилася залежність людини від Машини – універсалії технократизованого Розуму.

Становлення Постмодерну як однієї із моделей суспільного світосприйняття супроводжується формуванням нового типу особистості – людини епохи Постмодерну, завданням якої є збереження власної природи, переосмислене використання надбань науково–технічного, суспільно–політичного розвитку. Таким чином можна зробити припущення: сучасний етап історичного розвитку суспільства постає як „новий” Осьовий час.


1. Поняття осьового часу К.Ясперса

У цей час відбувається багато надзвичайного. У Китаї жили тоді Конфуцій і Лао- Цзи, виникли всі напрямки китайської філософії, мислили Мо- Цзи, Чжуан-цзи, Ле- Цзи й незліченну безліч інших. В Індії виникли Упанишады, жив Будда; у філософії - в Індії, як і в Китаї,- були розглянуті всі можливості філософського збагнення дійсності, аж до скептицизму, до матеріалізму, софістики й нігілізму; в Ірані Заратустра вчив про світ, де йде боротьба добра зі злом; у Палестині виступали пророки - Ілія, Исайя, Ієремія й Второисайя; у Греції - це час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Платона, трагіків, Фукидида й Архімеда. Все те, що пов'язане із цими іменами, виникло майже одночасно протягом деяких сторіч у Китаї, Індії й на Заході незалежно друг від друга.

Нове, виникле в цю епоху в трьох згаданих культурах, зводиться до того, що людина усвідомлює буття в цілому, самого себе й свої границі. Перед ним відкривається жах миру й власна безпорадність. Коштуючи над прірвою, він ставить радикальні питання, вимагає звільнення й порятунку. Усвідомлюючи свої границі, він ставить перед собою вищі цілі, пізнає абсолютність у глибинах самосвідомості й у ясності трансцендентного миру.

Все це відбувалося за допомогою рефлексії. Свідомість усвідомлювала свідомість, мислення робило своїм об'єктом мислення. Почалася духовна боротьба, у ході якої кожний намагався переконати іншого, повідомляючи його свої ідеї, обґрунтування, свій досвід. Випробовувалися самі суперечливі можливості. Дискусії, утворення різних партій, розщеплення духовної сфери, що і в суперечливості своїх частин зберігала їхня взаємозумовленість,- все це породило занепокоєння й рух, що граничить із духовним хаосом.

У цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо донині, закладені основи світових релігій, і сьогодні визначальне життя людей. У всіх напрямках відбувався перехід до універсальності. Цей процес змусив багатьох переглянути, поставити під сумнів, піддати аналізу все неусвідомлено прийняті раніше погляди, звичаї й умови.

2. Сутність концепції Осьового часу Карла Ясперса

Філософія історії виконує такі методологічні функції: субстанціональна - відображає філософське дослідження та розуміння історичного процесу як форми існування людини; рефлективна (формальна) - здійснює філософське осмислення природи історичного пізнання та теоретичних способів вивчення історії.

У контексті свого становлення та розвитку, філософія історії вирішує в субстанціональній та рефлективній частині наступні завдання:

- констатація головних причин та рушійних сил історії, виявлення закономірностей історичного розвитку, природних, соціальних, культурних, політичних факторів, які обумовлюють зміст та мету історії, етногенез, соціогенез та культурогенез.

- членування історії на епохи, етапи, періоди, стадії. Це дає можливість розглядати історію як впорядкований процес, де кожний наступний історичний проміжок обумовлений попереднім.

- виявлення загальної форми поступу історії (лінія, коло, спіраль та ін.), що уможливлює розуміння співвідношення між минулим, теперішнім та майбутнім.

- з’ясування смислу історії, що визначається як реалізація конкретних принципів, ідей, сенсу або цінності в історичному розвитку.

Об’єктом філософського аналізу є історія суспільства у поєднанні з імпульсами та поштовхами, які зумовлювали історичний розвиток як окремих цивілізацій та етносів, так і всієї планети.

Розвиток філософії історії відображається в прагненні тлумачити події та факти у їхньому узагальненні та у проникненні в сутність історичного процесу. Історичний поступ, рушієм якого є людина, ґрунтується на природному та соціальному факторах у їхній єдності.

Основою доведення К.Ясперсом можливості Осьового часу історії виступає Філософська віра. Взаємозалежність Осьового часу та Філософської віри постає як основа лінійності та єдності всесвітньо-історичного поступу суспільства. Окрім того, Філософська віра уможливлює вирішення співсумісності розуму та екзистенції, яка об’єднує, а не роз’єднує суспільство.

Формуючи власну лінійну схему історії, К.Ясперс заперечував, що її віссю є боговтілення, наголошуючи на загальному значенні вісі історичного поступу для всього людства, тоді як поява Христа важлива лише для християн.

Розглядається механізм утвердження Осьового часу як поворотної історичної епохи людства. Характерним для цього періоду є одночасність виникнення у культурах давнього світу важливих для всього людства основотворчих понять філософії, релігії та усвідомлення людиною своєї історичності. Одночасне виникнення основ духовного життя суспільства конституюється як певний паралелізм розвитку, на якому наголошував німецький філософ. К.Ясперс вважав, що питання про паралелізм подій Осьового часу, який він спостерігає у Китаї, Індії та на теренах первісного Заходу, не можна пояснити простою зміною соціальних умов, оскільки зміна соціальних умов є частиною феномену Осьового часу. Виходячи з цього, К.Ясперс говорить про таємницю одночасності, заперечуючи гіпотезу про контакти між культурами цих регіонів.

Феномен Осьового часу пов’язаний із феноменом Філософської віри. Момент появи Філософської віри був початком Осьового часу. Осьовий час постав як ряд грандіозних змін у свідомості людини, її світовідчутті. Людина вперше осягнула межі власного буття, переживши граничну ситуацію. Людині стала зрозумілою історія, - вона осягнула свою історичність. Зміни у розвитку свідомості людини, які спостерігалися протягом 800 та 200 рр. до н.е., виявили існування того типу людини, який існував до другої половини ХХ століття.

Умовна полярність між Заходом та Сходом у творенні історичної картини історії після прориву Осьового часу. Протистояння Сходу та Заходу проходить через увесь історичний поступ останніх. К.Ясперс користується цим прийомом для того, щоб наголосити на загальному, що характеризує Захід та Схід з точки зору взаємозв’язку та взаємодоповнюваності цих регіонів.

Специфічні риси Заходу, які, на думку К.Ясперса сприяли виникненню та розвитку науки та техніки. Такими рисами німецький вчений вважав географічне положення, політичну свободу та раціональність, які формувалися протягом історичного поступу останнього. Знайомство європейців з глибиною та значимістю східних культур розпочалося із праць Фрідріха Шеллінга (1775-1854), Фрідріха Макса Мюллера (1823-1900), Пауля Дойссена (1845-1919). У працях цих мислителів східна традиція постає не як екзотика чи як пройдений етап історії, а як рівноправна частина світового історичного процесу. Період Осьового часу слугує певним ферментом, який об’єднує людство в рамках єдиної світової історії. Окрім того, концепція Осьового часу визначає гуманістичну спрямованість історичного поступу суспільства, що ґрунтується на припущеннях філософа щодо можливого наступного Осьового часу історичного розвитку та визнанням людини як єдиного суб’єкта цього розвитку.

Виділені К.Ясперсом фактори, що впливали на формування людини, є важливими та значущими для тодішнього становлення природи людства в цілому та свідомості кожної людини. Найбільш цікавим і важливим фактором формування людської природи є утворення груп та співтовариств. Це, як підкреслює К.Ясперс, є основною відмінністю від груп де панує владарювання та покора, властивих приматам. Цей фактор розглядається як специфічно людський феномен: соціальність людини реалізується в створеній нею державі. Утворення груп, співтовариств та держави людиною, не відмовляючись від потреб статті (на відміну від тимчасових груп тварин, руйнуючих своє об’єднання під час періоду задоволення своїх потреб), є найхарактернішою рисою соціальності людини як доосьового періоду так і сучасності.

3. Передумови становлення “нового” Осьового часу”

Початки глобалізації були виявлені К.Ясперсом при характеристиці подій Осьового часу. Перші глобалістичні тенденції періоду Осьового часу, які ґрунтувалися на спілкуванні, проявилися у діяльності конфуціанців та даосистів у Китаї, буддистів, індусів та джайнистів в Індії, зороастрійців в Ірані та грецьких філософів.

Науково-технічний прогрес, інноваційні комунікативні засоби, інтенсивний розвиток світової економіки, стрімкий розвиток транспортних засобів стали матеріальними передумовами утвердження глобалістичних тенденцій ХХІ століття. Значними прискорювачами глобалізаційних процесів були наслідки погіршення екології планети, зміни в усвідомленні людиною свого положення в світі, у характері та змісті зв’язків між окремими особистостями, соціальними групами, народами та країнами.

На початку ХХІ століття термін „глобалізація” є зручним засобом висловлення думок різнофахових вчених стосовно переважної більшості аспектів людського існування. Кожен із них вбачає у цьому терміні певний сенс: для декого – це можливість вільного доступу до духовних цінностей різних культур, для інших – можливість пофантазувати на тему майбутнього розвитку економіки, екології, політики, культури, релігії, для третіх – привід для викладення своїх думок з приводу питань, які навіть опосередковано не належать до проблеми глобалізації.

Глобалізація постає як засіб боротьби проти нівелювання духовності, технократизації та інформатизації суспільства. Вирішуючи глобальні проблеми, люди досліджують не тільки власне становище у світі, а також й навколишню дійсність. Аналіз людиною свого становища у сучасному ситуативному контексті постає як прагнення звернутися до глибин своєї свідомості.

“Новий” Осьовий час постає як цілком можливий наступний етап історичного розвитку суспільства. Підґрунтям такого припущення можна вважати існування різноманітних технологій, які уможливлюють якісні зміни людини. Мова йде про інформаційні технології, біотехнології, нанотехнології, тощо.

Найяскравішим проявом модифікованого Осьового часу можна вважати формування постмодерністської свідомості людини. Відхід від модерністських світоглядних позицій, повернення людини до усвідомлення власної суті є, важливим кроком вперед. Справді, вплив технократизованого Розуму на окрему особистість та на суспільство взагалі, постає як неорабство, в яке потрапила людина, захоплено використовуючи технічні засоби задоволення потреб. Звільнення від пут технократизму було спровоковано самою людиною. Техногенні катастрофи, ілюзорно абсолютна надійність техніки, обмеженість природо–сировинної бази сприяли осмисленому, новому сприйняттю власного стану в світі.

На початку ХХІ століття людське суспільство переходить на новий рівень існування. Цей перехід конституюється в межах утвердження глобалістичних тенденцій суспільства та трансформації Модерну в Постмодерн як однієї із моделей суспільного світосприйняття. На сучасному етапі історичного розвитку “новий” Осьовий час постає як цілком можливий етап розвитку людської історії. Початком “нового” Осьового часу пропонується вважати формування основ постмодерністської свідомості, які визначають якісно інший тип особистості. Це проявляється перш за все у переосмисленому застосуванні надбань науково-технічного, суспільно-політичного прогресу – спадщини Модерну, прагненні відродити основи власної духовності та моральності, постмодерністському усвідомленні неперехідності гуманізму, демократичних засад суспільства та свободи, розвитку всепроникаючої комунікації, становленні відкритого співтовариства націй.

Дослідження ознак та передумов становлення “нового” Осьового часу на сучасному етапі історичного поступу суспільства визначає евристичне та методологічне значення концепції Осьового часу К.Ясперса.

Висновки

Отже, обґрунтувавши феномен Осьового часу як початок історії, К.Ясперс структурує історичний процес. Він визначає період, який передував подіям Осьового часу, як доісторію. Доісторичний період характеризувався біологічним становленням людини, початком використання знарядь праці, вогню та прирученням звірів. Події післяосьового періоду історії відзначалися становленням історії народів, які змогли трансформуватися, відповідно до вимог Осьового часу. Саме протягом післяосьового періоду історичного розвитку відбулося становлення певних рис західного типу свідомості: раціоналізації, винахідництва та усвідомлення світу як певної даності. Саме ці риси сприяли інтенсивному науково-технічному розвитку та формуванню загальносуспільного прогресу.

Визнаючи переваги Заходу в розвиткові науки та техніки та в формуванні всезагального прогресу, К.Ясперс не надає виняткового значення народам Заходу у формуванні історичної картини. Для нього усі народи, які здійснили прорив Осьового часу, є виключно важливими для розвитку загальної картини історичного поступу людства. Він наголошує на відсутності пріоритету того чи іншого народу чи континенту у формуванні картини єдиної історії.

Зроблено висновок, що сучасна К.Ясперсу історична епоха створена європейським прогресом та раціональністю. ХХ століття охарактеризоване вченим як епоха техніки та початків глобалізації. Вчений розглядав техніку та науку як чинники, які справили грандіозний вплив на формування історичної ситуації ХХ століття. Окрім того, перевага технічного фактору у суспільстві призводила до утвердження апарату забезпечення та перетворення народу в маси. Поряд із проблемою становлення апарату забезпечення та нівелювання народу до рівня мас, ХХ століття, на думку К.Ясперса, постає як епоха утвердження нігілізму, який стає новою соціальною релігією, сприяючи швидкому перетворенню людини в маси. Користуючись термінологією постмодерністської теорії розвитку історії, можна визначити епоху ХХ століття як апогей Модерну.

Список використаної літератури

1. Губар О. Філософія: інтерактивний курс лекцій: навчальний посібник / Ольга Губар. - К. : Центр учбової літератури, 2007. - 415 с.

2. Котченко Т.Е. Феномен Осьового часу Карла Ясперса // Вісник Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. Вип. 58. - К.: ВПЦ “Київський Університет”, 2003. – C. 23–26.

3. Соціальна філософія: короткий енциклопедичний словник / Українська Академія політичних наук ; За заг. ред. В.П. Андрущенка, М.І.Горлача. - К.;Харків : ВМП "Рубікон", 1997. - 400 с.

4. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. / Карл Ясперс,. - М. : Политиздат, 1991. - 527 с.

загрузка...
Top