Своєрідність філософського пізнання

Вступ.

1. Сутність філософського пізнання.

2. Проблеми та засоби пізнання філософії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична установка: природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична установка: людина може бути вільною щодо природи, діяти за "законом" сваволі (своєї волі). Це може бути й установка ф. Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства.

Пізнання визначається як процес одержання й удосконалювання знань, діяльність людей по відкриттю понять, схем, образів, концепцій, що полегшують відтворення й удосконалюють їхнє буття й самозбереження. Сутність процесу пізнання полягає в актуалізації спадкоємної інформації. Під знанням розуміється результат процесу пізнання, закріплений у культурі й готовий до використання, що погоджений із законами природи.

При пізнанні реального об'єкта органи почуттів взаємодіють із зовнішнім об'єктом і оцінюють його вид і стан, у першу чергу з погляду самозбереження. Важливою операцією при цьому є ідентифікація образа предмета з його образом як елементом спадкоємної інформації. Потім на несвідомому рівні формується реакція, що забезпечує безпечне, доцільне поводження людини. Ця реакція абсолютно точно відповідає наявному об'єкту й ситуації, у якій він перебуває.

Для реалізації процесу пізнання необхідні: суб'єкт, що володіє цілком розвиненим інтелектом, що містить у собі спадкоємну інформацію, об'єкт і їхню взаємодію між собою.

1. Сутність філософського пізнання

Пізнання - вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення, і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях. Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього - пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки і т.п. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія)

Пізнанням називають як (неточно) процес, який правильніше було б позначити словом «пізнавання», так і результат цього процесу. У пізнанні завжди міститься також впізнавання. Нове, не залежне від внутрішнього і зовнішнього досвіду пізнання може виникнути тільки як наслідок творчої фантазії.

Пізнання досліджується з часів грецької філософії. Це дослідження пізнання складає предмет вчення про пізнання, яке тільки з Канта визначилося як особлива область філософії, одержавши назву «Теорія пізнання», і яке в 19 ст., а також на початку 20 ст. іноді домінувало майже над всіма іншими напрямами філософії.

Усередині пізнання проводять відмінність між (несправжнім) формальним або абстрактним, пізнанням і (справжнім) змістовним або конкретним пізнанням; у свою чергу усередині цього ділення відбувається розчленовування на багато видів пізнання відповідно до найбільш важливих наочних областей.

Прогрес пізнання знаходить свою остаточну межу в межі пізнаваності. За цією межею починається непізнаване (часто помилково зване ірраціональним). Існування непізнаваного — це таке існування, яке не дає припинитися процесу пізнання.

Питання пізнання займають центральне місце у філософії Канта. Узагальнюючи філософію британського емпіризму, він погоджується з тим, що всяке наше пізнання починається з досвіду. Проте досвід має складну структуру. З одного боку, досвід є дією предметів на наші органи чуття. Проте дивитися і бачити — різні речі. Ця різниця продиктована трансцендентальним — ключовим поняттям Канта. Трансцендентальне — це призма розуму, яка відкриває і спотворює справжню реальність. Трансцендентальне — це те, що ділить реальність на світ в собі (ноуменальний) і світ для нас (феноменальний). До області трансцендентального відносяться простір і час — форми апріорного споглядання (трансцендентальна естетика); категорії свідомості, що оформлюють сприйняття (трансцендентальна логіка); нерозв'язні питання (трансцендентальна діалектика), намагаючись відповісти на які ми неминуче потрапляємо в область трансцендентальної ілюзії, бо це знання лежить за межами можливого досвіду (елементи, Бог, свобода, вічність світу).

За версією Канта світ відчуттів і сприйнять є повним хаосом, нагромадженням безладних відчуттів і подій. Потрібно навести в цьому хаосі порядок. Цей світ перетворюється за допомогою апріорних форм, якими є час і простір. Час і простір існують тільки у феноменальному світі. Вони існують без досвіду і поза досвідом. Накладення зв'язків у світі феноменів знаходиться за допомогою категорій розуму. За допомогою цих зв'язків пізнаючий перетворює хаос на порядок і закономірний рухомий світ[2, c. 74-76].

Пізнанням так чи інакше супроводжуються всі життєві зусилля й починання людини, всі форми, види й сфери діяльності людей. Воно є в літературі й мистецтві, у боротьбі партій і ідеологій, у занятті спортом і бізнесом. Але, поряд із цим пізнавальним розосередженням, є у світі людської діяльності ціла "країна", що спеціалізується на виробництві, зберіганні, переробці й поширенні знань - це наука. Визначити її можна як динамічну систему в цілому щирих знань про істотні зв'язки дійсності, одержуваних у результаті спеціальної дослідницької діяльності суспільства й перетворюваних завдяки їхньому застосуванню у важливу продуктивну силу суспільства.

Пізнання розпадається як би на дві половинки, а вірніше частини: почуттєву й раціональну. Основні форми почуттєвого пізнання: відчуття , сприйняття , подання.

Відчуття - це відбиття окремих властивостей предмета або явища. У випадку стола, наприклад, - його форми, кольору, матеріалу (дерев'яний, пластмасовий). По кількості органів почуттів розрізняють п'ять основних видів ("модальностей") відчуттів: зорові, звукові, дотикальні (тактильні), смакові й нюхові. Найбільш важливої для людини є зорова модальність: через неї надходить більше 80% почуттєвої інформації.

Сприйняття дає цілісний образ предмета, що відбиває вже сукупність його властивостей; у нашому прикладі - чуттєво-конкретний образ стола. Вихідним матеріалом сприйняття, таким чином, є відчуття. У сприйнятті вони не просто підсумуються, а органічно синтезуються. Тобто ми сприймаємо не окремі "картинки" - відчуття в тієї або інший, (частіше калейдоскопічної) їхньої послідовності, а предмет як щось ціле й стійке. Сприйняття в цьому змісті інваріантно щодо вхідних у нього відчуттів.

Подання виражає образ предмета, відбитий у пам'яті. Воно є відтворенням образів предметів, що впливали на наші органи почуттів у минулому. Подання не таке чітке, як сприйняття. Дещо в ньому опускається. Але це й добре: опускаючи одні риси або ознаки й утримуючи інших, подання уможливлює абстрагування, узагальнення, виділення повторювані в явищах, що дуже важливо на другого, раціональної, щабля пізнання. Почуттєве пізнання виявляє собою безпосередня єдність суб'єкта й об'єкта; вони дані тут як би разом, неподільно. Безпосереднє не значить ясне, очевидне й завжди правильне. Відчуття, сприйняття, подання нерідко спотворюють дійсність, неточно й однобоко відтворюють її. Приміром , олівець, опущений у воду, сприймається як зламаний.

Поглиблення пізнання, виділення об'єктивного з тієї суб'єкт-об'єктної єдності, що дано на почуттєвому етапі пізнання, веде нас до раціонального пізнання (іноді його називають ще абстрактним або логічним мисленням). Це вже опосередковане відбиття дійсності. Тут теж три основних форми: поняття , судження й умовивід.

Поняття - це думка, що відбиває загальні й істотні властивості предметів, явищ і процесів дійсності. Становлячи собі поняття про предмет, ми відволікаємося від всіх його живих подробиць, індивідуальних рис, від того, чим конкретно він відрізняється від інших предметів, і залишаємо тільки його загальні, істотні риси. Столи, зокрема , відрізняються між собою по висоті, кольору, матеріалу й т.д. Але, формуючи поняття "стіл", ми як би не бачимо цього й зосереджуємо на інші, більше істотних ознаках: можливість сидіти за столом, ніжки, гладка поверхня...

Судження й умовиводи суть форми пізнання, у яких рухаються поняття, у яких і якими ми мислимо, установлюючи ті або інші відносини між поняттями й, відповідно, що коштують за ними предметами. Судження - це думка, що затверджує або заперечує що-небудь про предмет або явище: "процес пішов", "у політику не можна вірити словам". Судження закріплюються в мові за допомогою пропозиції. Пропозиція стосовно судження є його своєрідною матеріальною оболонкою, а судження становить ідеальну, значеннєву сторону пропозиції. У пропозиції виділяються підмет і присудок, у судженні - суб'єкт і предикат[5, c. 167-169].

2. Проблеми та засоби пізнання філософії

Проблема хвилює людину, тобто захоплює людину цілком та повністю, - її почуття, волю. А це означає, що людина включена у життєві ситуації, які спостерігає. Можна сказати, що людина спостерігає саму себе. Виходить, що філософія - зосереджене споглядання людиною її власного життя. Виникають питання з приводу трьох відносин: Я і Бог, Я та інша людина (суспільство), Я і природа. Отже, Людина, Природа, Суспільство - це головні проблеми філософії.

Філософи різних епох незмінно зверталися до людини, її природи, сенсу, змісту її життя, смерті і безсмертя. Проблема Людини займає центральне місце в філософії. Століття філософи аналізували природу і можливості людського розуму, особливості її почуттів, співвідносини біологічного і соціального в людині, а також різні прояви її духовного світу: мову, пізнання, мислення, мистецтво та ін. Ці проблеми втілились, відобразились у ряді філософських творів: Арістотеля «Про душу», Рене Декарта «Пристрасті душі», Люд-віга Фейербаха «Проти дуалізму тіла і душі, плоті і духу», Володимира Соловйова «Читання про боголюдство», Альбера Камю «Людина бунтівна». Не обійшли ЇЇ й українські філософи Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Іван Франко та ін. З моменту виникнення філософії вчених цікавить природа: як виникли Земля, Місяць та інші планети, які причини лежать в основі їх розвитку, чи можна існуючу різноманітність речей звести до початкових першоджерел та ін. Увага філософів зосереджувалась не на випадковостях, а на загальних принципах існування і розвитку природи. Так, ще у Стародавній Греції філософ Арістотель у творі «Метафізика» підкреслював: філософія досліджує в природі «причини і початки, наука про які є мудрість». Іншими словами, але, по суті, про той же невгасимий інтерес філософи до таємниць природи, пише англійський філософ Томас Гоббс. Предметом філософії або матерією, про яку трактує філософія, є будь-яке тіло, виникнення якого можемо осягти шляхом наукових понять і яке можемо у будь-якому ставленні порівнювати з іншими тілами. Не ослаблюється інтерес у представників різних філософських напрямів до питань суспільного життя людей: моральних, правових (справедливості і свободи, влади і власності), економічних проблем, проблем раціонального державного устрою[7, c. 213-216].

Сучасна філософська думка осмислює шляхи дальшого пізнання світу і людини, реалізації актуальних для людства проблем: збереження земної цивілізації, поліпшення біосфери, усунення міжнаціональних конфліктів тощо. Використовуючи засоби масової інформації, преси, філософи аналізують логіку подій, пропонують методи і шляхи реалізації насущних проблем. Головні проблеми: Людина, Природа, Суспільство, - хоча й існували у філософії завжди, мали у різні періоди історії різну значимість. Філософія Середньовіччя теоцентрична, її основна ідея - буття Бога. З XVII ст. акценти зміщуються: у центрі - природа, домінуючим типом світогляду стає натуралізм, а популярним поняттям - природне. Коло інтересів сучасної філософії (за всієї різноманітності) становлять, насамперед, антропологічні проблеми. Філософія займається людинознавством. Тема гуманізму, або проблема людини - ось головна її турбота. Філософствування пересувається у сферу етики. Це цікаве чергування тематичних пріоритетів явно простежується у зміні методологічних основ правознавства, у зміні ідеалів, на які орієнтуються реальні правові системи. Для Середньовіччя ідеалом вважалося Божественне право, а з XVI ст. - право природне. У сучасних умовах - ідея прав людини.

Отже, предметом розуміння філософії є Людина, Природа, Суспільство і Бог в усіх його іпостасях і у взаємодії всіх об'єктів. У процесі історичного розвитку філософії предметом її дослідження стала людина, її ставлення до природного і суспільного світу. А оскільки в свідомості людини, природи і суспільства філософія, як справедливо помітив Олександр Герцен, «... тримається у загальності...», то предмет філософії можна визначити так: філософія вивчає загальне (під загальним розуміють закономірний зв'язок речей і процесів у складі цілого, у даному випадку - світу) у системі людина - світ. Кожна із сторін підсистеми - світ і людина - поділяється на рівні взаємовідносини між сторонами - на чотири аспекти: онтологічний, пізнавальний, аксіологічний, предметно-перетворювальний. До предмета філософії входить загальне у матеріальному бутті і загальне, що характеризує цілісне буття людини. Та у матеріальному бутті інтерес є не будь-яке загальне, а таке, що зв'язане зі ставленням до нього людини. Загальність, граничність - найважливіша і визначальна риса філософських проблем.

Сучасна філософська антропологія спирається на вчення німецького філософа Макса Шелера (1874-1928 pp.) та інших. У вченні про людину знайшло повне відображення реальне людське існування в усій повноті, визначається місце і ставлення людини до навколишнього середовища, оточуючого світу[1, c. 204-206].

В арсеналі філософських засобів пізнання важливу роль відіграє формальна логіка (наука про загальнозначимі форми і засоби думки), індукція (наведення), що дозволяє передбачити явища природи і суспільного життя. Метод дедукції (виведення) — перехід у пізнанні від загального до окремого, одиничного, виведення окремого та одиничного із загального. У філософії широко застосовуються формально-логічні визначення - через рід і видову відмінність (наприклад, визначення понять духовний фактор, прогрес та ін.). Широко використовується також визначення через протилежність (наприклад, поняття ідеальне, якість та ін.).

Філософія через специфіку предмета відтворює картину світу. Але на кожному конкретному етапі розвитку суспільства знання про світ обмежені. Тому розробляти загальну концепцію світу можна лише за допомогою прийомів екстраполяції, ідеалізації, уявного експерименту. Екстраполяція (від лат. extra — над, поза і polio -виправляю, змінюю) - поширення висновків, зроблених про одну частину якого-небудь явища, на іншу. Екстраполяції спираються на індукцію, дедукцію та інші методи і засоби мислення. Сформульовано положення: природа у земних умовах перебуває у розвитку. На підставі екстраполяції виводимо: світ розвивається.

Шляхом розумового експерименту філософ конструює яку-небудь ідеальну модель, використовуючи прийом ідеалізації, наприклад, модель світ у цілому, модель річ - властивість ~ відносини ставлення та ін. Потім у мисленні експеримент з даними ідеальними об'єктами встановлює різні зв'язки з іншими ідеальними моделями і виводить відповідні наслідки. Важливим засобом філософського пізнання стає герменевтична інтерпретація: розкриття змісту різних текстів, їх внутрішнього змісту. Через текст виявляється мета, задум автора, його духовний світ, світорозуміння, соціокультурне тло його діяльності. У творчому процесі філософів важливе місце займає інтуїція. Під інтуїцією розуміють здатність прямим баченням, пізнанням досягти істини. Споглядальне пізнання істини дозволяє не вдаватись у визначенні істини до обґрунтування, доведення. Історія філософії багата на факти, зв'язані з інтелектуальною інтуїцією. Так, у філософській системі Георг Гегель поєднував безпосереднє (інтуїтивне) та опосередковане знання. Інтуїція розумілася Анрі Бергсоном як інстинкт, що визначає форми поведінки організму безпосередньо, без попереднього навчання. Для формування інтуїтивного рішення необхідне високе професійне знання подій, явищ, наявність проблемності, активний пошук розв'язання проблеми, аналогія. Філософи Рене Де-карт, Давід Юм, Френсіс Бекон та інші вважали, що значну роль у філософській творчості відіграє сумнів, гадали, що філософствувати - це сумніватися. Сумнів здатний відмежувати роздуми філософа від догматизму[6, c. 189-191].

Основними засобами філософського пізнання є засоби логіки, інтелектуальної інтуїції, герменевтичної інтерпретації, екстраполяції, розумовий експеримент, сумнів та ін. Центральне місце серед засобів філософського пізнання належить логічним, тобто умоглядним засобам. Та це не означає, що філософія не має своєї, за аналогією з наукою, емпіричної бази. Усе різноманіття реального світу - природного і суспільного - служить основою для розробки філософського, логічного рівня освоєння світу. Філософ має можливість спостерігати, порівнювати, узагальнювати світ явищ, що цікавлять, вивчати емпіричні і теоретичні надбання природничих і суспільних наук. Філософія, як учення про загальне, розсуває межі бачення речей, процесів, подій, явищ, дає можливість поглянути на річ буття з висоти загального, зрозуміти і визначити її місце у системі загального. Філософія втілює певний спосіб, логіку мислення, спрямовану на глибше і повніше розуміння предметів і явищ, з'ясування корінних причин їх існування і розвитку. Саме у різних видах духовного життя суспільства - літературі, театрі, живописі та ін., для яких характерний філософський підхід, високо цінуються твори, що відображують головні принципи буття людей, їх мораль, суть характерів, мотивів їх дій, і вважаються ознакою таланту, отже, для яких характерний філософський підхід[3, c.167-168].

Висновки

Філософське пізнання починається саме із сумніву, з очищення власного розуму від зовнішніх йому передумов, від забобонів і передсудів. І саме у філософії, як ніде, реалізується суверенність людського розуму, його незалежність від будь-яких зовнішніх чинників, чи то релігійна віра, чи науковий авторитет, чи дані чуттєвого досвіду. Розум сам, спираючись на власну діяльність, мусить створити систему вірогідного знання. В усіх інших науках його діяльність обмежується зовнішніми факторами, формальними критеріями. І тільки у філософії цей розум виявляє себе у повному обсязі. Таким чином, принцип універсального сумніву Декарта - це не просто методологічний прийом, покликаний відокремити вірогідне знання від сумнівного. Формулювання цього принципу стало у Декарта відкриттям самої суті філософії. У сумніві суть філософського мислення, основний спосіб його діяльності. Саме в акті сумніву народжуються вихідні принципи картезіанської філософії, відоме "cogito" Декарта, ідея Бога, ідея тілесної субстанції тощо. Сумнів тому - не просто очищення розуму, його підготовка до пізнання істини, а саме це пізнання. Він виконує не тільки руйнівну, а й будівничу, творчу функцію.

Метод філософського пізнання у Декарта, його розуміння особливостей "метафізичного умогляду" багато в чому нагадують трансцендентальний метод І.Канта. З певним припущенням можна казати про зародки цього методу у Декарта. Звичайно, Декарт був ще далеким від ясного усвідомлення різниці між логікою філософського і природничо-наукового, математичного мислення. У нього ще немає чіткого визначення властивих їм форм раціонального пізнання, особливостей логічного виведення і доказу. Але надзвичайно важливе те, що Декарт приходить до необхідності такого усвідомлення і робить перші кроки у вирішенні цієї проблеми.

Список використаної літератури

1. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top