Співвідношення еволюції та революції у розвитку людства

Вступ.

1. Прогрес та регресс в історії суспільства. Рушійні сили історії.

2. Проблема сенсу історії в філософії ХІХ-ХХ ст.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

З давніх-давен люди почали замислюватись над питанням: чи мають історичні зміни в суспільстві певну спрямованість? Куди саме йде історія? Чого можна чекати в майбутньому? Чи людство йде до вищих форм суспільного життя, до більш справедливих і гуманних соціальних відносин, до більш високої культури й моральної свідомості, чи, навпаки, воно рухається по низхідній лінії (назустріч термоядерній катастрофі, до згубного перенаселення Землі, до біологічного виродження людини і т.п.)? Як бачимо, суперечки ведуться навколо питань, пов'язаних з проблемою історичного прогресу, перспектив людства.

Ідея суспільно-історичного прогресу набула помітного поширення переважно з XVIII ст. В перекладі з латинської дослівно означає «успіх», «рух уперед». Прогрес означає напрям розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від простішого до складнішого, від менш досконалого до більш досконалого. Це такий тип розвитку, при якому відбувається ускладнення певної системи (в даному випадку — суспільства), зростає міра її організованості, цілісності, динамічності, рухомості, її інформаційна насиченість, стають більш різноманітними функції, розширюються можливості дальшого розвитку. Про прогрес можна говорити стосовно системи в цілому, її окремих елементів, структури й інших параметрів виміру об'єкта, що досліджується в процесі його розвитку.

Регрес можуть спричинити зовнішні сили - природні і суспільні. В період занепаду суспільства у дію вступають нові сили. Після розв'язання конфлікту суспільство починає нове сходження щаблями прогресу. Отже, історичний процес - надто суперечливий.


1. Прогрес та регресс в історії суспільства. Рушійні сили історії

Розглядаючи суспільство як самоорганізовану систему, що саморозвивається, слід підкреслити, що цей саморозвиток характеризується якісними змінами і певною спрямованістю. Залежно від спрямування якісних змін суспільного розвитку той характеризується як прогресивний чи регресивний.

Першу теоретично обґрунтовану концепцію соціального прогресу висунув французький філософ-просвітитель, економіст Анн-Робер-Жан Тюрго (1727—1781), який і сформулював тезу про прогрес як загальний закон історії. Він наголошував, що маса людського роду завжди перебуває у стані розвитку, хоча й повільно, дедалі вдосконалюється. Основою прогресу, на його думку, як і суспільного життя в цілому, є людський розум. Він має дивовижні можливості — звершує в історії значущі акти і стає дієвішим та активнішим у наступні епохи. А. Тюрго висловив надзвичайно конструктивну на той час думку про три стадії культурного прогресу людства: релігійну, спекулятивну і наукову.

Ідею прогресу як прогресу розуму і науки розвивав також французький мислитель Жан Кондорсе (1743—1794).

Найбільш ґрунтовний і всебічний розвиток концепція прогресу знайшла у поглядах на історію суспільства Г. Гегеля. Він розглядав історію як єдиний закономірний процес, у якому кожна епоха є унікальним і водночас необхідним щаблем у загальноісторичному розвитку людства. У межах цілісного соціально-історичного процесу відбувається всесвітнє сходження до свободи, де у кожної історичної епохи є своя міра усвідомлення і реалізації свободи. Міра усвідомлення і реалізації свободи визначається рівнем розвитку культури як царства Духа, як результату формотворень людського духу в його загальноісторичних, "цивілізаційних" вимірах. Гегель дає діалектичне тлумачення проблем прогресу, розглядаючи історію і з боку накопичення жорстокості, і з боку людинотворчого злету культури.

Подібні ж погляди на розвиток людської історії як на поступальний прогресивний рух до стрибка з царства необхідності у царство свободи обстоювали К. Маркс і Ф. Енгельс. Проте механізм цього руху у них суттєво відмінний від гегелівського. Історія людства постає у них насамперед історією суспільно-економічних формацій. Носієм прогресу завжди є передовий клас, який виступає проти консервативних суспільних відносин, що гальмують розвиток суспільства. Проблема ж регресу в марксизмі виявилася практично не розкритою. Мова здебільшого йшла про суспільно-економічні формації як щаблі прогресу. Теорія прогресу "замкнулася на самозабезпеченні".

Ідею прогресу людства від її виникнення майже всі мислителі пов'язували з розвитком тієї чи іншої сфери культури, проте лише у XX ст. дійшли висновку, що без гармонійного розвитку всіх сфер культури в їхній цілісності неможливий не тільки прогрес у розвитку людства, його удосконалення, а й гідне людства існування загалом. Сучасні мислителі вибудовують концепції прогресу, виходячи з визнання системи факторів: ефективності виробництва, рівня споживання, організації соціального управління, стану сфери побуту, розвитку науки і культури, освіти і виховання, правового захисту людини, її загального статусу і самопочуття в соціальній системі[8, c. 219-220].

У світовій суспільній думці існували й існують і так звані антипрогресистські концепції, серед яких окреслилися три порівняно самостійні тенденції заперечення прогресу.

Перша виходить із твердження про те, що кожний народ має свою неповторну історію і творить власну унікальну культуру, які не підлягають порівнянню з іншими і не можуть вимірюватися системою категорій прогресу. Не можна говорити про більш прогресивні чи менш прогресивні, більш високі чи менш високі культури. Найбільш послідовно цю точку зору обґрунтує французький культуролог Клод Леві-Стросс (нар. 1908).

Друга лінія заперечення прогресу ґрунтується на положеннях про суперечливість розвитку історії, де здебільшого регрес домінує над прогресом і нейтралізує його. У суспільній думці XX ст. дотримувалися цієї лінії та обґрунтовували її такі мислителі, як Бертран Рассел (1872—1970) та інші.

Третю лінію можна розглядати як часткове заперечення прогресу, що ґрунтується на запереченні прогресу в цілому і визнанні його щодо окремих сфер життєдіяльності або щодо певних історичних періодів розвитку суспільства. В основі цього підходу — концепція коловороту локальних цивілізацій А.Дж. Тойнбі.

Сучасна світоглядна культура ставить питання про радикальне переосмислення як класичних теорій прогресу, так і концепцій його заперечення[13, c. 241-243].

З питанням суспільного прогресу пов'язана проблема періодизації суспільного розвитку. Так, Ж. Кондорсе поділяв усю історію людства на десять самостійних епох — етапів людського розуму, що втілює свої результати та надбання в різних предметах виробництва та способах організації життєдіяльності. Кожну з епох він розглядав як прогресивнішу за попередню. На першому етапі, зазначав Ж. Кондорсе, люди об'єднуються в племена для зосередження своїх сил у боротьбі з природою. Далі, завдяки інтелектуальному прогресу, відбувається перехід до скотарства і землеробства та виникає писемність. Як своєрідні епохи він виділяє такі: прогрес людського розуму в Греції; розвиток наук до часів середньовіччя; культурне піднесення доби хрестових походів; відродження наук на Заході до винаходу книгодрукування; від книгодрукування — до секуляризації науки, звільнення її від іга авторитетів; від Декарта — до утворення Французької республіки. Десяту епоху Ж. Кондорсе залишає відкритою для прогресу людського розуму і водночас формулює ті проблеми, над якими він має "попрацювати" для забезпечення подальшого прогресивного розвитку людства. Перша і головна проблема — це знищення нерівності між націями, друга — досягнення рівності в межах однієї і тієї ж нації і, нарешті, остання — дійсне удосконалення людини.

Г. Гегель, у концепції якого масштабом виміру всесвітньої історії та міри її прогресу, як уже зазначалось, було усвідомлення свободи, виділяв у розвитку суспільства три стадії прогресу. Перша — це "східні деспотії", де свободу має лише один — цар, король, монарх. Друга стадія — це греко-римський світ, де прогрес в усвідомленні свободи торкнувся цілої соціальної верстви — громадян полісу. Третя і остання стадія — це германський світ, де розвиток самоусвідомлення свободи сягає свого апогею і означає свободу всіх громадян суспільства.

У марксизмі періодизація історії суспільного розвитку проводиться через категорію суспільно-економічної формації. Як відомо, К. Маркс виділив такі основні періоди суспільної історії:

а) деформаційний (його представляє первіснообщинний лад);

б) формаційний (рабовласницький, феодальний і буржуазний лад);

в) післяформаційний (комуністичний лад) Англійський мислитель Дж. Тойнбі (1889—1975) періодизує історію людства за принципом закономірного виникнення, розквіту і загибелі локальних цивілізацій. При цьому цивілізацію він розглядає як певну релігійну і культурну сутність. XX століття А.Тойнбі позначає існуванням п'яти цивілізацій: китайської, індійської, ісламської, православної і західної.

У концепціях, які визнають виробничу діяльність людини віссю історії, критерієм для виділення етапів суспільного розвитку вважається відмінність у техніко-технологічних способах виробництва. Так, у технократичних теоріях XX ст. (О. Тофлер, Р. Арон, 3. Бжезинський та ін.) критерієм прогресу є технологія. Класичною в цьому плані є модель еволюційної послідовності від традиційного суспільства, тобто первіснообщинного та аграрного, через промислово-індустрі-альну стадію до сучасного суспільства, інтерпретація технологічного та соціального змісту якого у сучасних західних дослідників неоднакова. Одні вчені називають його "пост-індустріальним", другі "інформаційним", "кібернетичним", треті — "суспільством управлінців" тощо[5, c. 267-269].

Важливим питанням при вирішенні проблеми прогресу та періодизації суспільного розвитку є питання про критерії суспільного прогресу. Яке суспільство можна вважати більш прогресивним порівняно з іншим? Чи існують об'єктивні критерії для такого порівняння?

На необхідності об'єктивного критерію суспільного прогресу наголошує марксизм, беручи за такий критерій рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Сучасна суспільна думка не заперечує евристичних можливостей об'єктивного критерію суспільного розвитку, обґрунтованого марксизмом, але не визнає його єдиним і вирішальним. Сьогодні соціальні системи порівнюються за такими критеріями, як рівень споживання матеріальних і духовних благ, якість продукції, рівень розвитку соціальної інфраструктури, характер функціонування інформаційних систем, зайнятість населення і можливість оперативної перекваліфікації, рівень розвитку культури, освіти, науки, виховання, взяті в системній єдності. Про рівень розвитку (міру прогресу) тієї чи іншої суспільної системи можна говорити і з точки зору її незаперечного внеску в надбання світової культури і цивілізації. На думку переважної більшості сучасних зарубіжних і вітчизняних вчених, універсальним критерієм суспільного прогресу є загальне становище людини в соціальній системі, діапазон її загальнокультурного розвитку, рівень матеріальної, соціально-політичної і духовної свободи. Прогресивнішою вважатиметься та система, яка відкриває ширші можливості для задоволення людських життєвих потреб, забезпечення такого рівня і структури створення та споживання загальнокультурних благ і цінностей, що найповніше відповідають природі та призначенню людини, створюють сприятливіші умови для самореалізації її як особистості, розкриття індивідуальних обдаровань, реалізації повної духовної свободи, психологічної вдоволеності людини своїм життєвим статусом та життєдіяльністю.

Отже, суспільний прогрес — це такий поступальний розвиток суспільства, що сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для вільного розвитку її індивідуальності, утвердженню у взаєминах між людьми і соціальними групами гуманізму, соціальної справедливості, злагоди і демократи.

Джерелом суспільного регресу можуть бути різні ілюзорні ідеали, яким не судилося здійснитися, відсутність теоретичного обґрунтування варіантів досягнення майбутнього, нехтування історичним досвідом, брак компетентності в організаторів процесу, брак культурної підготовки учасників процесу[11, c. 46-47].

2. Проблема сенсу історії в філософії ХІХ-ХХ ст.

Питання сенсу історичного процесу є актуальним, виходячи із сучасної суспільно-політичної ситуації, яка складається в світі на сьогоднішньому етапі, оскільки в ХХст., яке завершилось, відбулись світові війни, які понесли за собою мільйони життів, незважаючи на те, що Європа в цілому, є християнською державою і мала б дотримуватись у політичних відносинах моральних вимог християнства.

Світова історія - це буття народу в світі: у своєрідній системі символів, цінностей, принципів, міфів. Зміст зафіксовано в мові і передається від покоління до покоління у традиційних звичаях. Завдання традиції - залучити молодь до розуміння міфу. Так формується цілісність народу, зберігається історичність як буття у світі. Суть історизму - ідейно-моральна та духовно-світоглядна єдність поколінь, що через віки несуть і втілюють у предметно-практичні форми культури свою однаковість - ментальність, що відрізняє їх від інших народів світу, забезпечує їм рівноправне співбуття в лоні всесвітньої історії. Сенс світової історії народу - зберегти задану міфом єдність землі, неба, смертних і богів.

Людська думка не може не прагнути знайти певну логіку, певну упорядкованість історії, тим більше, що певний порядок в історії інтуїтивно розпізнається. Очевидно, що історичний процес не є лише калейдоскопом, хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні типи суспільства. Але чи можливо, виходячи з того, охопити історію в її цілісності, тобто з врахуванням майбутньої перспективи? Чи можливо однозначно відповісти на питання: куди саме йде людство, в чому полягає сенс історії і чи є вона прогресивним розвитком?

Жодне фактичне знання про минуле не дозволяє судити про історію в її цілісності. Історична наука, наприклад, не ставить перед собою таке завдання. Про історію людства не можна судити по історії окремих країн, народів, регіонів, навіть епох. "Оскільки в кожного покоління є свої турботи і проблеми, а від того - власні інтереси й власна точка зору, то з цього випливає, що кожне покоління має право на свій власний погляд на історію і свою власну реінтерпретацію історії, яка доповнює інтерпретацію попередніх поколінь. Зрештою, ми вивчаємо історію, оскільки зацікавлені в ній, і, можливо, тому, що бажаємо дізнатися дещо про свої власні проблеми. Підсумовуючи - не може бути історії такого "минулого, яким воно насправді мало місце", а можливі лише історичні інтерпретації, жодна з яких не є остаточною, і кожне покоління має право на створення власних інтерпретацій" (7, с. 290-291). Людська історія є принципово незавершеною. Знаходячись в середині незавершеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для порівняння (бо людство - єдине і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якій стадії всесвітньої історії як цілої людство знаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явищ, є процесом людської діяльності і творчості, який передбачити дуже складно[15, c. 271-273].

Таким чином, науково-теоретична відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обґрунтування чи спростування історичного прогресу. Але це не означає, що таке питання виявляється марним, цілком вигаданим, воно просто не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і сенсу історії - суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальность, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми - проблеми історичного прогресу.

Ідея прогресу була пануючою на протязі ХVIII-XIX століть. Саме в цей період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.

Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне обґрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння історії. Історія, за К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу суспільно-економічної формації. В основі такого розвитку лежить закон розвитку способу виробництва. К.Марксом був запропонований об'єктивний критерій історичного розвитку - рівень розвитку продуктивних сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з цим головним, економічним показником, визнавався і інший - гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі людини в соціальній системі, у можливостях, які відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.

Суспільно-економічна формація характеризує уже не світ людини в усьому його структурному розгалуженні й на всьому протязі, а лише те чи інше формоутворення всередині певного світу людини. Карл Маркс відзначаючи, що суспільні відносини, при яких виробляють індивіди продукти, змінюються, перетворюючись із зміною і розвитком матеріальних засобів виробництва, продуктивних сил, доходить висновку, що виробничі відносини у своїй сукупності утворюють те, що називають суспільними відносинами, суспільством, і при тому утворюють суспільство, що перебуває на певному ступені історичного розвитку. Античне суспільство, феодальне суспільство, буржуазне суспільство - такі сукупності виробничих відносин, кожна з яких разом з тим знаменує особливий ступінь історичного розвитку людства. Термін суспільно-економічна формація, точніше економічна суспільна формація, використовується Карлом Марксом для визначення первісного суспільства. Для визначення первісного суспільства Карл Маркс користувався терміном суспільна формація. Рабовласницьке, феодальне і комуністичне суспільства Карл Маркс називає суспільно-економічною формацією, порівнюючи з буржуазним суспільством. Суспільно-економічна формація частіше трактувалася як сукупність виробничих відносин, суспільна формація - як сукупність суспільних відносин. Використовуються і терміни історична формація, економічна формація, формації суспільного виробництва.

Отже, основними значеннями формації у Карла Маркса є: по-перше, історично визначена сукупність суспільних відносин; по-друге, економічна структура суспільства взагалі; по-третє, ступінь історичного розвитку суспільства: первинний - докласове суспільство; вторинний - класове; третинний - безкласове суспільство, історичний тип суспільства і його різновиди (формації). Основні ж значення формації дещо інакше подаються Володимиром Леніним, який вказував, що суспільно-економічна формація є сукупність виробничих відносин, що суспільна формація історично визначена сукупність суспільних відносин і що суспільно-економічна формація жива, стержнем її є система виробництва. Пізніше формаційний підхід до історії вульгаризується, поступово трансформується у формаційний редукціонизм. В сучасних умовах відбувається наукове переосмислення марксистської концепції суспільства, визначається її обмеженість та надбання[3, c. 331-334].

Деякі напрямки сучасної західної філософії і соціології (зокрема технократичні) не заперечують ідею прогресу, важливість об'єктивного критерію (він доповнюється іншими техніко-економічними показниками - рівнем зайнятості, рівнем споживання тощо). Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та його критерію щодо окремого історичного процесу чи явища (наприклад, науки, техніки, технології), для порівняння певних параметрів окремих соціальних систем. Але навряд чи це дає підстави робити висновок щодо тенденцій історії в цілому. Чи можна вважати проявом прогресу історії науково-технічний прогрес, що поставив людство перед загрозою загибелі? Чи є дикун з комп'ютером більш досконалим за дикуна з кам'яною сокирою? Чи насправді сучасна епоха з її шаленим ритмом, економічними перегонами на виживання, з її масовою культурою дає більше можливостей для розвитку людини, ніж епоха середньовіччя, сповнена релігійного ставлення до природи, зосередженої уваги до духовного світу людини? Чи збільшує щастя і чи зменшує страждання перехід від племенного ладу до держави? Своєрідною відповіддю на це може стати запитання одного з філософів: чи не є ідея прогресу лише назвою стійкого інстинкту, що не дозволяє череді стояти на місці і що тягне її все далі в надії, що далі буде більш соковита трава?

Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до історії змінився у ХХ столітті на цивілізаційний. Поняття цивілізації передбачає розгляд історії не лише як історії економіки, а як історії людей, в єдності їх матеріального і духовного життя. Основу цивілізацій складають певні культурні цінності. Кожна епоха є відбитком неповторної унікальної культури, яка є самоцінною і не підлягає порівнянню, не може вимірюватись критеріями прогресу. М.Бердяєв вважав вчення про прогрес (як про поступальний розвиток ''по сходинках'' історії нижчого до вищого, від менш досконалого до більш розвиненого) хибним і невиправданим ні з філософської, ні з моральної, ні з наукової точки зору. При такому підході втрачається самоцінність кожної епохи, покоління, культури. Вони перетворюються лише на засіб майбутнього, більш досконалого суспільства. Насправді ж кожна епоха, кожна цивілізація і культура, за словами одного з істориків, рівною мірою наближена до Бога. Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності або меншовартості щодо періодів історичного розвитку не спрацьовує. Людство все більше розуміє необхідність ''рівноправного партнерства'', діалогу різних епох і різних культур. Не випадково, що в період кризи техногенної цивілізації людство все частіше звертається до культурних цінностей традиційного суспільства, вони виявляються такими, що потребують освоєння наново і по-новому[12, c. 307-309].

Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва - до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем.

Отже, історія може бути прочитана як екстенсивний розвиток смислу і як іррадіація смислу з численних духовних вогнищ. Причому жодна людина, занурена в історію, неспроможна впорядкувати тотальний смисл цих випромінювальних смислів. Так, на думку, П. Рікера, кожна “оповідь” бере участь у двох аспектах смислу: як єдність композиції вона робить свій внесок у тотальний порядок, в якому об’єднуються події, а як драматизована нарація вона перебігає від одного історичного вузла до іншого і т. д. І це власне становить зміст антиномії історичного часу, що відкриває таємницю вагання між двома нахилами людей тлумачити історичні події. Тоді як питання історії як “пришестя” свідомості схиляє їх до певного оптимізму, прочитання історії як виникнення вогнищ духовності приводить радше до трагічного бачення неоднозначності людини.

Схоже, що до цього бачення, не дивлячись на всю дотепність своєї (мета)історичної думки, дедалі дужче схиляється й Сергій Кримський. Попри концепції діалогу культур, іронія його висловлювань щодо історичних подій, як і історії в цілому, свідчить не лише про прихований сум, а й про те, що зустріч з історією ніколи не є діалогом. Бо первісною умовою діалогу, і тут треба погодитись із П. Рікером, є те, що інший відповідає. Історія ж займає той сектор комунікації, в якому не передбачена обопільність. А позаяк історія не може переступити через цю межу, то вона належить до такої собі однобічної прихильності і схожа на любов, що ніколи не знає взаємності. Зрештою, як висловлювався Діонісій Златоуст, “Гомер кожному – юнакові, мужу, старцю – дає стільки, скільки хто може взяти”.

Сенс історичного процесу слід шукати в самому соціумі, а не десь поза ним. Проте сам історичний процес пов'язаний із народом, з його територією, яку він населяє, а взаємодія народу і території реалізується в культурі. Історичний процес, процес життя є єдністю цих трьох начал, які корелюють одне одного. Дослідники відмічають, що "…народ та історія перебувають у кореляції: історичний сенс має внутрішні сили творення долі самого народу."[4,c.264], однак ця кореляція зі сторони історії не є фатальною, і народ може звільнитись від неї через розвиток освіти, і сам уже корелювати історичний сенс; причому доля народу, яка залежить від різноманітних факторів не є тотожня сенсу історії. Сенс в історії може покладати людина, направляючи свою діяльність в ту чи іншу сторону, однак і сам історичний процес може мати власний сенс і власну мету. М.Грушевський виходить із еволюційності історичного процесу, а вже в самій ідеї еволюції закладена апріорно ідея прогресу, ідея вдосконалення природи і людини. Звідси ця ідея вдосконалення переноситься і на суспільні відносини. Тому онтологічно, сам еволюційний процес буде направлений на досягнення найбільш досконалих форм у природі і відносин у суспільстві - це одна із основних ідей етичного позитивізму. Однак в такому випадку історичний сенс як він покладений сам по собі, співпадає з сенсом історичного процесу, який покладає людина, тобто онтологічний і гносеологічний аспекти в цьому випадку співпадають. Звідси людина при такій постановці питання не може відчувати тягар історичного процесу, якщо вона звісно не буде іти проти ідеї прогресу і вдосконалення. Таким чином еволюційний процес, який починається з природи переходить на еволюцію людини і суспільних відносин, і в кінцевому результаті завершується прогресом в моральній сфері, оскільки суспільні відносини направляються до все більшої їх гуманізації.

Питання про сенс історичного процесу є складним, тому "…все ще залишається відкритим питання, чи є історія творінням божественного направленого духу, чи вона породжує сили свого розвитку з самої себе…"[2,c.88], адже в залежності від цього вирішується в загальному питання і про сенс історії[9, c. 114-116].


Висновки

Сучасна філософія історії вважає інтегративним критерієм суспільного прогресу рівень гуманізації суспільства, становище в ньому особи - рівень її економічної, політичної, соціальної та духовної свободи; рівень задоволення її матеріальних та духовних потреб; стан її психофізичного та соціального здоров'я. Синтезуючим покажчиком усіх таких якостей є тривалість життя людини. Цей критерій показує, в якій мірі людина може самореалізуватися і забезпечити життєдіяльність суспільства як системи, що саморозвивається. З точки зору інтегративного критерію, кожна суспільна формація чи цивілізація настільки прогресивніша, наскільки розширює коло прав і свобод особистості, створює умови для її самореалізації, розвитку її потреб і удосконалення її здібностей. Тобто, змістом суспільного процесу є олюднення людини.

З аналізу критерію суспільного прогресу можна зробити висновки: абсолютного критерію суспільного прогресу немає; кожна історична епоха вимагає своїх відносних критеріїв; в сучасну епоху людині необхідно переключатися на розвиток духовності; економічна криза, особливості комп'ютерно-інформаційного прогресу вимагають утвердження самоцінності життя як вирішального критерію суспільного прогресу.

Прогрес від латинського progressus - є такий напрямок у розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого, це самопородження і самовідновлення суспільства. Саме поняття прогресу нерозривно зв'язане з тим чи іншим уявленням про характер розвитку і його спрямованість і є опозицією поняттю регрес. Поняття регрес означає перехід від вищого до нижчого, від більш досконалого до менш досконалого.


Список використаних джерел

  1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
  2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
  3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
  4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
  5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
  6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
  7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
  8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
  9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
  10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
  11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
  12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
  13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
  14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
  15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
  16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top