Соціально філософські ідеї середньовічної філософії

1. Формування середньовічної філософії.

2. Релігійний характер філософської думки Середньовіччя.

3. Схоластика та патристика.

Висновок.

Список використаної літератури.


1. Формування середньовічної філософії

Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцентризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думки і тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес — релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов'я. Та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми — питання про першооснови буття, сенсу людського життя, пізнання. Проблема походження світу вирішувалося в дусі біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор — ченець Скот Еріунена), бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї концепції дотримувався, зокрема й схоласт Сігер Брабанський. Обидві космологічні моделі суворо засуджені церквою.

Прослідкуємо хронологію, процес виникнення й розвитку Середньовічної філософії. Спочатку зупинимося на аналізі патристики, в основі якої лежить сукупність теологічних та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II—VIII століть. Першими носіями її ідей були апологети, серед яких виділявся Оригена. Йому належить спроба побудувати цілісну філософську систему на основі положень християнської релігії. Свого апогею патристика досягла в діяльності каппадокійського гуртка на грецькому Сході і творчості Августина на латинському Заході. Істотною рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Остання безпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядала філософствування як пояснення Біблії, а Біблія — як підкріплення відповідних положень платонізму та арістотелізму. В основі онтології патристики була ідея бога як абсолютного буття. Якщо в катафатичній теології бог розглядався як зосередження благости, справедливості, всемогутності, то в апофатичній — бог як абсолют позбавлявся будь-яких атрибутів на тій підставі, що він перебуває за межами буття. Космос як витвір бога оцінювався як нескінченно нижчий від свого творця. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір бога, сповнений доцільності. Для космології патристики характерні теологізм, визнання універсальної гармонії і співвіднесеності речей, естетичне виправдання світу.

Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний (354—430). Пропаганді і захисту християнства він присвятив чимало років. Онтологію і вчення про бога як абсолютне буття запозичив із неоплатонізму. За Августином, буття бога можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини. Час він розглядав як корелят пам'ятаючої, споглядаючої і чекаючоїдуші. В автобіографічному творі "Сповідь" уперше в історії філософії аналізує проблему суперечливої динаміки людської особистості. Проблема ж історичного процесу була поставлена і знайшла містичне тлумачення в трактаті" Про град божий" (фактично йшлося про державу).

Августин справив значний вплив на релігійну і філософську думку Європи. Протестантизм використовував його ідеї з метою обґрунтування релігійного індивідуалізму і своєї віри. Представники сучасного екзистенціалізму вбачають у Августині одного із своїх попередників

2. Релігійний характер філософської думки Середньовіччя

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст.). Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. — “теос” —бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. ІVст.). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена “служницею богослів'я”, і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. По-друге, в середньовічному світосприйнятті панує ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол.

Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.

По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

Загальновідомо, що св. Августин, формулюючи позицію крайнього реалізму, яка була результатом раціональної інтерпретації християнського Богооб’явлення в термінах платонівської філософії, обґрунтовує ідею самодостовірної свідомості, що знаходить своє втілення в понятті “внутрішньої людини”. Ця відправна точка філософії свідомості нібито закреслює будь-яку метафізичну виправданість людського тіла. Проте Августин у таких своїх творах, як “Про безсмертя душі” “(De animae immortalitate)” та “Про велич душі” “(De quantitale animae)”, і особливо в “Граді Божому”, говорить про відношення душі до тіла у певній позитивній констатації. Так, Августин стверджує, що “всяке тіло – частина чуттєвого світу” або “світового тіла”, яке отримує своє життя від душі. Остання у свою чергу “невід’ємна від розуму і тісно поєднана з ним”. Але “що найбільш важливо, – усьому, що з’єднується з розумом, розум тим самим надає буття: протилежним цьому є знищення” [7, 6]. Отже, сутність тіла виводиться з того, що воно створено такою субстанцією, що перевершує його і є довершеною. А тому, хоча тілесна субстанція і “могутністю слабша, і походженням більш низька, і за якостями своїми значно відмінна” [7, 6], вона є онтологічно виправданою. Саме форма, а не маса, робить тіло тілом, бо “верховна сутність надає тілу за допомогою душі того вигляду, в якому воно існує, наскільки існує”. “Тіло тоді гарніше, коли воно благовидніше та красивіше, а чим більш воно незначне, тим воно огидніше та потворніше”. Як бачимо, Августин на основі християнського переосмислення ідей Платона надає тілесності метафізичного значення.

Така його позиція щодо тілесності дає підставу Августину піддати критиці стереотип про тіло як джерело гріховності. Так, у християнській метафізиці конечність (смертність) людського тіла як умова його гріховності розглядається як наслідок первородного гріха, за який несе відповідальність душа. Смертність не є сутнісною ознакою тіла. Августин Блаженний у “Граді Божому” критикує античну інтерпретацію тіла як темниці душі і відмежовується від неї. Він пише: “Але наша віра вчить інакше. Бо пошкодження тіла, котре обтяжує душу, було не причиною першого гріха, а покаранням. Не плоть тлінна зробила душу грішною, а грішниця-душа зробила плоть тлінною” [7, 6]. З цього випливає принциповий висновок: “Хоча ми і обтяжені тлінним тілом, але достеменно знаємо, що причиною обтяження є не природа або сутність тіла, а його пошкодження. Тому бажаємо не позбутися тіла, а оповитись його безсмертям” [7, 7].

Головною проблемою, через яку людське тіло отримує концептуальну обґрунтованість, є проблема співвідношення душі та тіла. Сучасні дослідження середньовічної теоретичної думки показують, що у філософсько-теологічних текстах ХІІІ–ХІV ст. зв’язок між душею та тілом є більш тісним, ніж це вважалося раніше, а сама людина тоді розглядалась як психосоматична єдність. Тому особливого значення набуває усунення з інтерпретації середньовічних текстів тих стереотипів, що спрощують у них проблему тілесності, вбачаючи в останній лише пасивну сутність, яка є похідною від душі.

Тома Аквінський іде ще далі. Зневага до тілесного в людині, на думку середньовічного мислителя, являє собою рецидив маніхейства [8], для якого тілесне було виявом абсолютного зла. Для Томи проблема душі та тіла стає провідною. Вирішує він її з позицій уже аристотелівської інтерпретації християнського віровчення. Зв’язок душі та тіла він уподібнює співвідношенню матерії та форми. Він відкидає ідею людського тіла як лише знаряддя душі і стверджує, що душа тоді більш уподібнюється Богу і тоді є більш довершеною, коли вона поєднана з тілом, а не відділена від нього. Тому душа як “першопочаток життя є не тіло, але акт тіла” [8, 75]. “Відповідно, душа відноситься до тіла як форма до матерії. Але тіло має і певну субстанціальну форму, завдяки якій воно є тіло. Отже, душі передує в тілі якась субстанціальна форма, завдяки якій воно є тіло” [8, 75]. Так, використовуючи дихотомію форми та матерії Аристотеля, Аквінат доводить, що догмат про воскресіння тіла після Страшного Суду є необхідним. Безтілесна душа твориться Богом для певного тіла і за життя є відповідною йому. Тому після смерті тіла душа як субстанціальна форма, хоча і переживає тіло, але не втрачає свою індивідуальність – пам’ять про тіло. Повна особистість не існує доти, доки тіло (матерія) не відновить свою форму. “Душа не є повна особистість, і моя душа не є Я” , – говорить Аквінський. Але душа визначає, яким бути тілу, яку форму має набути матерія, щоб стати її тілом. Отже, Тома надає людському тілові значення інтегральної функції у процесах становлення особистості та досягнення нею спасіння і робить його філософськи необхідним концептом.

3. Схоластика та патристика

Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.

Ще у кінці V — на початку VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи "семи вільних мистецтв", але в обмеженому вигляді — трьохдоріжжя, чотирьохдоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика (школа). Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких схоластика набуває класичного виду.

Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування примату теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона).

Схоластику поділяють на ранню та пізню. Рання схоластика (XI-XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).

Між ранньою та пізньою схоластикою виділяють період зрілої схоластики (XII-XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся арістотелізмом (Альберт Великий, Фома Аквінський).

Пізня схоластика (XIII-XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, яка руйнує "гармонію" віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є “Сума теології”.

За часів Ф.Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія “двох істин”. Згідно з даною теорією наука і пов'язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них, теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином, теорія “двоїстої істини” поділила, так би мовити, сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії, недоступне розуму.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні".

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати “остання” і головна ціль — Бог.

Проте, деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обгрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні, ірраціональні, а тому саме, що вони “надрозумові”, їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії:

Хоча Ф.Аквінський і підпорядковує науку релігії, але розмежувавши сфери їх застосування, він відкрив певні можливості і для розвитку наукового знання.

Висновок

Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення.

Не зайве зауважити, що ортодоксальні мислителі Середньовіччя (філософи і теологи) були одними з перших теоретиків, висновки-присуди яких були логічною підставою для переслідування інакомислячих і навіть фізичної страти.


Список використаної літератури

  1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
  2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
  3. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
  4. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
  5. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
  6. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
  7. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
  8. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
загрузка...
Top