Середньовічне світобачення

1.Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньовічного світобачення.

2. Проблема реальності свідомості та її суттєві ознаки.

Список використаної літератури.


1.Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньовічного світобачення

Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального (традиційного землеробського) суспільства. А феодалізм ще не визнавав особи. Щоправда, європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свободою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості.) Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа. Духовна особа — це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Патристика (від лат. pater - батько) - загальна назва літератури, написаної так званими батьками церкви. У теології патристика є частиною догматики, з якої вона по перевазі ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнської теології й філософії І-VІІІ ст., коли її представники захищали християнську доктрину від "язичників", євреїв, державній владі й античній філософії. Починаючи з ІІІ сторіччя патристика, навпаки, прагне пристосуватися до неоплатонізму й використовувати його філософські основи для обґрунтування християнства.

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (II - IV ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" - захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання[3, c. 69-70].

Середньовічна філософія являє собою той тривалий відрізок в історії європейської філософії, що безпосередньо пов'язаний із християнською релігією. Лише ті філософи, які розділяли релігійні й світські позиції християнства могли розраховувати на популярність і визнання. Цим чітко певним змістом і спрямованістю середньовічна філософія відрізняється від попередньої античної й наступної філософії Ренесансу.

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цього часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.

Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до Середньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, * збільшує світовий потенціал добра та світла, а, по-друге, & сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія — часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття.

Філософію патристики по тій ролі, що вона грає в суспільстві, можна розділити на апологетичну й систематичну; з погляду місця виникнення на філософію Заходу й Сходу, на грецьку й латинську. На Сході переважала систематика, на Заході - апологетика.

Важливу роль у даному процесі відіграла середньовічна патристика. Якщо у ранньому періоді християнської думки вирішується питання про раціональні засади віри та місце в ній розуму, зокрема філософії, то патристика, спираючись на позитивне його розв’язання, створює самостійну систему мислення християнської філософії. Завдяки вченням “вчителів церкви”, особливо Августина Блаженного та Григорія Ниського, філософія не тільки була допущена до справи віри, а й внесла свій вагомий внесок у розбудову її метафізичних засад. Саме в патристиці відбувається метафізичне визначення християнського канону, його раціоналізація та імплантація у тканину попередньої філософської традиції. А тому у справі з’ясування того, як християнська думка вирішує питання щодо метафізичного статусу тілесності, передусім варто звернутися до патристики[7, c. 28-29].

Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.

Прихильники позитивного ставлення - Юстин Мученик (бл. 100 - 165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Ориген (185 - 254) - вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більше істинне, ніж попереднє.

Концептуалізація в ній тілесності визначила подальшу долю даного концепту у християнській метафізиці і є найбільш автентичним його первинному (оригінальному) значенню. Адже патристика як форма середньовічної християнської філософії ще відчутно пов’язана з попередньою (принагідно зазначимо, не у хронологічному, а теоретичному, адже значний період середньовічної думки, зокрема і патристика, часово співіснують з античною філософією) античною традицією мислення і є водночас репрезентантом нового способу мислення, для якого істини Святого Письма є визначальними. Перехід від однієї онтології до іншої у вченнях отців церкви простежується найбільш чітко. Розглянемо, яким чином подолання грецького онтологічного монізму сприяє встановленню християнського онтологічного поліфонізму. Або, іншими словами, про те, що вдалось християнському монотеїзму, але виявилось не під силу античному політеїзму.

Патристика представлена вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина.

Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона.

Певний інтерес представляє концепція історії Августина. На противагу циклічним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле[4, c. 54-56].

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження — переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе через дію. З моменту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі.

На відміну від схоластів (9-14 ст.) з їхнім прагненням до раціонального обґрунтування християнського віровчення, батьки церкви в тлумаченні Священного писання й, у цілому, у збагненні Бога опиралися більше на надрозумне споглядання й містичне одкровення. До числа видних представників патристики належить Августин Блаженний[2, c. 116-118].

Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій Авґустин - Авґустин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки) (354 - 430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Августин виступив сміливим новатором.

Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут Авґустин вважає основним наявність "внутрішньої людини" (або душі), до якої входять пам'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння (що дарує людині свідомий вибір поведінки).

Авґустин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення.

Суттєву роль в утвердженні християнського світоосмислення відіграли Ієронім Стридонський (340 - 420), що переклав Біблію латиною; Марціан Капела (V ст.), алегоричний опис наук якого лежав в основі дисциплін «тривіуму» та «квадривіуму» протягом усього Середньовіччя; Северин Боецій (480 - 524), твір якого "Розрада філософією " доволі органічно поєднував грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Касіодор (511 - 570), який у своєму маєтку Віварії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для Ієронім християнської освіченості.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала в широкому обсязі досягнення античної філософії. З огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за цілою низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати основні положення на віру[2, c. 120-122].


2. Проблема реальності свідомості та її суттєві ознаки

Свідомість не можна звести до інформації, тоді як комп'ютери та електронні машини працюють лише на основі опрацювання інформації. Крім того, у межах інформаційних процесів, як свідчить про це так звана "теорема Гьоделя", неможлива повна й остаточна формалізація будь-якої сукупності знання. Оскільки електронні машини працюють лише з формалізованою інформацією, остільки їх, за наявності незаперечних переваг у сфері операціональних можливостей, очевидно, не можна ототожнювати з діями свідомості.

Людська свідомість - це унікальне явище дійсності. Будучи внутрішнім фактором людської життєдіяльності, за своїм змістом та можливостями вона виходить далеко за межі життєвих потреб. Завдяки свідомості людина вибудовує у своєму знанні цілий універсум, що має внутрішню систему зв'язків та підпорядкувань. Свідомість пов'язана з продукуванням всеохоплюючих, еталонних, універсальних систем відліку та предметних орієнтацій, завдяки яким людина створює поняття, принципи, ідеї, тобто такі форми знання та мислення, що мають усезагальний та необхідний характер.

За статусом буття свідомість є ідеальною (на противагу фізичному, чуттєво-матеріальному). Це означає, що вона формує завершені, кінцеві та еталонні предметні характеристики реальності, набуваючи здатності вимірювати та оцінювати будь-що. З іншого боку, це означає, що свідомість не має просторово-часових вимірів.

Могутність та унікальність свідомості яскраво виявлена в її складній будові та в розмаїтості її життєвих функцій.

Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські школи, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін. Враховуючи результати останніх досягнень, слід зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає у необхідності розмежувати її функціональні та результативні властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, пам'ять - це і здатність актуалізувати минуле (функція свідомості), і, водночас, наявність у свідомості певних образів, понять та переживань (структурні одиниці чи форми свідомості).

Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них (чи результативних) форм прояву[3, c. 106-108].

Враховуючи це, структуру свідомості можна унаочнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого та підсвідомого, за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.

Розглядаючи структуру свідомості, ми повинні розуміти певну умовність та відносність будь-яких її внутрішніх поділів: якщо свідомість передбачає ідеацію, то вона початково (і принципово) постає у характеристиках цілісного явища. Звідси випливає, що в людській свідомості не існує чіткої та однозначної межі між мисленням та волею. Тому ми здатні радіти інтелектуальним винаходам, прозрінням відкривати нові горизонти для мислення; волю, наприклад, можна вважати свідомістю в її дійовому спрямуванні, а сама воля неможлива без свідомого людського самоконтролю. Через це в сучасній філософії інколи вживаються дещо несподівані характеристики свідомості: свідомість це є можливість більшої свідомості.

Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття "психіка людини" ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. У свою чергу, значна кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість — це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Самосвідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Іншими словами, самосвідомість - це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог "Я" з самим собою. В основі самосвідомості лежить рефлексія - специфічний спосіб мислення, що його можна назвати "подвійним баченням", тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.

Виходячи з цієї схеми та вдаючись до значного спрощення, весь цілісний світ людського духу можна уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення, емоцій та почуттів, волі. Ядро свідомості становить мислення - оперування предметним змістом, який свідомість має у вигляді знання. Предметний зміст свідомості означає, що ми завжди бачимо в речах значно більше, ніж: те, що дають нам відчуття. Наприклад, скульптор бачить у дереві майбутню скульптуру, різьбяр - майбутній виріб, хоча чуттєво їм надано лише дерево.

Усі складники людської свідомості предметно насичені. У зв'язку з цим, коли ми дивимося на картину, то відчуваємо емоції не з приводу барв або кольорових плям, а з приводу тих сюжетів із життя, що їх можемо угледіти в зображеному. Формою представлення предметного змісту дійсності в свідомості людини є знання, бо саме в знанні дійсність постає перед людиною як сукупність буттєвих одиниць. Внаслідок сказаного стає зрозуміло, що взаємодію свідомості людини з дійсністю можна виразити так: свідомість - знання – дійсність[1, c. 134-136].

а) опис феномену свідомості, тобто опис заходів, за допомогою яких предмети дані у свідомості (виділення в акті свідомості окремих послідовних етапів);

б) пояснення самого феномену свідомості, тобто того, як можлива сама свідомість (чому і як виникає суб’єктивний зв’язок людини із зовнішнім світом і з собою).

Визначальною умовою появи індивідуальної свідомості стає формування самосвідомості, тобто усвідомлення людиною самої себе як чуттєвої, мислячої і діючої істоти; розуміння власного “Я”. Таким чином людина виділяє себе зі світу природи та зі співтовариства інших людей. І завдяки цьому вона здатна пізнавати навколишній світ — “не-Я”. Питання про природу “Я” залишається відкритим. Відповіді на нього наведені у вигляді версій: природа “Я” божественна, соціальна та ін.

Філософи оцінюють наявність феномену свідомості у людини суперечливо: як велике диво і як велике випробування. Справа в тому, що завдяки свідомості людині дані не тільки радощі, але й страждання її буття в цьому світі. Ця обставина спонукає деяких людей звертатися до спокуси підміни пошуків реальних рішень проблем свого буття штучно викликаними змінами станів своєї свідомості.

Безпосередній контакт із зовнішнім світом людина здійснює за допомогою почуттів. В результаті цього контакту в її свідомості виникає образ якогось об’єкта — фрагмента дійсності. Процедура утворення такого образу, тобто згустку різного роду інформації про об’єкти реальності, називається сприйняттям. Сприйняття є основою свідомості. Процес майже миттєвого згортання чуттєвих даних про об’єкт в цілісний образ цього об’єкту багато в чому ще неясний. Образ — це результат скерованості уваги людини на зовнішній об’єкт. В даному процесі людина не зосереджується на собі, хоча неявно і усвідомлює свою відміну від об’єкту.

Без знання свідомості не існує, бо саме у знанні виявляється ідеальний статус її буття. У певному сенсі свідомість і знання є те ж саме, проте поняття свідомості дещо ширше, бо воно включає в себе не лише рефлексію на дійсність (знання, "відання"), а й рефлексію на результати першої рефлексії, тобто певні дії із знанням, певне їх використання. Специфіка мислення полягає в оперуванні предметним змістом свідомості, тобто мислення-це знання в дії; провідною формою мислення постають загальні поняття. Найпростіші поняття (наприклад "будинок") фіксують необхідні та суттєві властивості певного класу речей.

Дійові можливості свідомості виявляються в її функціях, єдність яких урешті-решт і забезпечує людині особливий спосіб буття. У скороченому, проте сфокусованому варіанті виділяють три основні функції свідомості: пізнавальну, самосвідомості та творчу. І дійсно, в них знаходять своє виявлення всі основні можливості свідомості. Докладніше вони розкриваються так: інформативна,пізнавальна, творча, оціночна, цілепокладання, прогнозування, організаційно-вольова,контрольно-регулятивна, соціально-адаптивна . їх зміст фактично вже висвітлений у попередньому розгляді проблем свідомості і проблем людського буття. До вищих функцій свідомості відносять функції сенсотворча, вироблення ідеалів та переконань, самовиховна; їх зміст ми також вже розглядали[8, c. 92-94].


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

загрузка...
Top