Розкрийте основні положення філософії Томи Аквінського

Вступ.

1. Ф.Аквінський та його філософські ідеї.

2. Томістська філософія та її особливості.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «доречей» (у божественному промислі це була позиція "реалістів"), «у речах» (як їх сутність та необхідність - це позиція "концептуалістів"), «після речей» (як результат людського пізнання це позиція "номіналістів"). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме - і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно виливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.

Навчання Фоми користувалося більшим впливом у середні століття, римська церква офіційно визнала його. Це навчання відроджується й в XX столітті за назвою неотомізму - одного з найбільш значних течій католицької філософії на Заході.

Таким чином, не схвалюючи "книгарів", християнство породило традицію книжкової вченості, спохватившись лише в 13 ст. - в особі Франциска Ассизського, що знову виступили проти книгарів, що живуть заради книжкової мудрості, а не любові Божій.


1. Ф.Аквінський та його філософські ідеї

Ф. Аквінський - систематизатор схоластики. Поступово патристика трансформується у схоластику (з лат. schola - школа) - шкільну науку, що представляла собою основну теоретичну дисципліну Середньовіччя, яке об'єднувала теологію, христологію, дияволо-гію, логіку, діалектику та ін. Формування схоластики починається в VII - VIII ст., а розквіт припадає на XIII ст. Слід зазначити три ключові етапи розвитку схоластики:

· І етап (VIII - XII ст.) - рання схоластика, яка ще не розглядає як окремі автономні системи знань науку, філософію і теологію, всі вони знаходяться у стані взаємодоповнення та розчиненості одна в одній;

· II етап (XIII ст.) - середня схоластика. Цей період характеризується відокремленням науки і філософії від теології, а також упровадженням у філософське мислення вчення Арістотеля;

· III етап (XIV ст.) - пізня схоластика - формування природно-наукового і філософського мислення, розробка логіки та метафізики ірраціоналістичного напрямку, відокремлення містики від церковної теології.

Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію «симфонії (співзвучності) розуму та віри».

Тому істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбудеться, слід надати перевагу істинам теології.

Вчення Томи Аквінського про умови симфонії розуму та віри:

- існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та філософії);

- існують істини, які перевищують людські можливості (вони даються піше в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі);

- існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).

Отже, «симфонія» передбачає підпорядкування природного розуму істинам об'явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на:

· теологію об'явлення;

· природну теологію;

· філософію (яка об'єднувала і всі інші науки).

Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «доречей» (у божественному промислі це була позиція "реалістів"), «у речах» (як їх сутність та необхідність - це позиція "концептуалістів"), «після речей» (як результат людського пізнання це позиція "номіналістів"). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме - і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно виливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.

Одним із найбільш цікавих періодів у розвитку схоластики був період суперечки між двома напрямками суспільної думки цього часу - номіналізмом (з лат. потеп - ім'я) та реалізмом (з лат. realis - реальний). Сперечання було з проблеми всезагального або універсального. Філософська основа спору - відношення загального та одиничного. Представники реалізму (Ансельм Кентерберійський, Іоанн Скот Еріугена та ін.) приписували загальному реальне існування. Радикальні теоретики цього напрямку стверджували, що загальне існувало до одиничних речей і може існувати поза ними (наприклад, ідея). їх методологічною основою було вчення Платона. Помірні реалісти, базуючись на ідеях Арістотеля, вказували, що загальне реально існує в речах, але ніяк не поза ними. Представники номіналізму (Росцелін, Іоанн Дуне Скот, Уільям Оккам), навпаки, не допускали реального існування універсалій, проголосивши, що загальне існує лише після речей. Радикальні номіналісти називали загальні поняття умовними знаками, ілюзією, продуктом людської уяви. Помірні представники цього напрямку розглядали загальні поняття не як самостійні речі, а як думки, слова, окремі поняття, що створюються свідомістю людини.

Одним із найвизначніших представників схоластики, безсумнівно, є Фома Аквінський (1225 - 1274) як систематизатор теоретичної думки цього періоду. Фома Аквінський пропонує ієрархічну модель організації світового порядку. Він вважає, що все, що існує у світі, поділене на декілька обумовлених ступенів. Така модель має вигляд піраміди. Самий широкий ступінь - це світ неживої природи. Над ним возвишається світ рослин та тварин. Далі йде світ людей, який виступає переходом до духовної сфери. Досконалішою реальністю, що увінчує цю піраміду, філософ проголошує Бога. Саме він і є сенсом та метою існування всіх і вся.

Мислитель пропонує ідею гармонії віри та розуму. Віра не тільки не протистоїть розуму, але й допомагає в його пізнавальній діяльності, їх загальна основа - Божественний розум - першоджерело вищих істин. У тих випадках, коли людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших божественних істин, він повинен «смиренно» схилитися перед вірою. Тобто фактично мова йде не про гармонію розуму і віри, а про підпорядкування одного іншому. Наслідком такої позиції є запропоновані філософом п'ять доказів існування Бога, які за своїм характером є опосередкованими:

· усе, що рухається, руйнується чимось іншим, такий ряд неможливо продовжувати до нескінченності, отже, першодвигуном є Бог;

· неможливо, щоб дещо було причиною самого себе, тому першопричиною є Бог;

· випадкове завжди залежить від необхідного, яке має, у свою чергу, свою необхідність; перша необхідність - це Бог;

· ступені якостей, що йдуть один за одним і мають місце в усьому, що існує, повинні припускати найвищий ступінь удосконалення, яким і є Бог;

· усе, що існує, має свій сенс, мету, корисність, навіть і те, що, на перший погляд, бачиться як випадкове, некорисне, тому є істота, що спрямовує всі природні речі до мети, якою і є Бог.

2. Томістська філософія та її особливості

Виражаючи платонівсько-гуманістичну лінію в середньовічній філософії, августиніанство тривалий час виявляло себе провідним напрямом середньовічної думки. Замикаючи рух філософсько-теологічного мислення на людині, її внутрішньому світі, духовності як втіленні справжньої реальності, платонівсько-августиніанське спрямування мислення з часом (наприкінці X — на початку XI ст.) натрапляє на все зростаючі труднощі- Через ряд соціокультурних обставин все помітніше місце серед моментів, що вимагають свого пізнавального осягнення, починає займати «натуралістична» тематика. Згадаймо, що предмет філософії — не людина і не світ самі по собі, а відношення «людина — світ», у якому на різних етапах розвитку філософського знання на перший план висувається то один, то інший його моменти. Йдеться про «натуралістичні» інтенції Шартрської та Оксфордської (Р. Гроссетест, Р. Бекон) шкіл і особливо арістотелівсько-аверроїстську «агресію», яка в XI—XII ст. починає серйозно загрожувати ідеологічним підвалинам християнсько-католицького світогляду. Традиційні репресивні заходи не дають позитивного результату, скоріше, навпаки, репресії привертають пильнішу увагу громадської думки до переслідуваних ідей.

І перший успіх у боротьбі з аверроїзмом, що його пропагував у Паризькому університеті Сігер Брабантський, приносить застосування саме цього специфічно витлумаченого арістотелізму. Один із провідних домініканських схоластів Альберт фон Больштедт (1193 або 1206/1207—1280), або, як його частіше називали, Альберт Великий, застосовує в боротьбі проти Сігера специфічно препаровані в дусі католицької ортодоксії (засобами екзегези, що була сформована ще в Алексаіщрійській школі) ідеї Арістотеля.

Проте найбільший успіх у подоланні арістотелівської «загрози» шляхом екзегетичного витлумачення ідей великого мислителя давньої Еллади в католицько-теологічному дусі і перетворення заново «прочитаного» арістотелізму в потужну філософсько-світоглядну опору католицької церкви припадає на долю учня Альберта Великого, який іще за життя затьмарив славу свого вчителя, — Фоми Аквінського (1225 або 1226—1274).

У молоді роки Фома навчався в Неаполітанському університеті. В 1244 р. вступає до Домініканського ордену. Обдарованого юнака посилають до Паризького університету, де він стає учнем славнозвісного Альберта Великого. Певний час Фома проводить з учителем у Кельнському університеті, а в 1252 р. повертається до Парижа як магістр теології і читає (до 1259 р.) в університеті лекції з теології. У 1259—1268 pp. Фома на прохання папи Урбана IV читає лекції в різних університетах Італії, а з 1269 p., знову ж таки за дорученням римської курії, повертається до Паризького університету, де августиніанці тоді зазнавали поразки за поразкою від Сггера Брабантського.

На той час Фома розробив уже в загальних рисах свою систему «покатоличеного» арістотелізму — томізму, як стали називати це вчення за іменем автора (латиною ім'я Фома вимовляється Тома, звідси «томізм»). Фома активно включається до боротьби і швидко (на початок 70-х років) здобуває остаточну й переконливу перемогу над аверроїзмом. У 1272 р. він повернувся до Неаполітанського університету, а в 1274 р., застудившись по дорозі на церковний собор у Ліоні, помер в монастирі Клюні.

За життя Фоми Аквінського його «новації» не дуже схвалювалися августиніанськи орієнтованими теологами, а саме вони панували в Паризькому університеті. Лише римська курія підтримувала талановитого мислителя. Всесвітнє визнання і слава прийшли до нього тільки після смерті, він був удостоєний почесного звання «ангельський доктор», а в 1323 р. канонізований. У 1879 р. філософія «ангельського доктора» офіційно (папською енциклікою «Aeterni Patres») проголошується філософською доктриною Ватикану. Виникає і набуває всесвітнього авторитету сучасна версія томізму — неотомізм.

Свою філософсько-теологічну систему Фома Аквінський виклав у численних працях. Найзначніші серед них: «Сума істини католицької віри проти язичників» (1259—1264) та «Сума теології» (1265—1274). Фома визнає відмінність між філософією і теологією, але вбачає її лише в методах досягнення результатів. Що ж до предмета, то він відрізняється у філософії і теології лише частково. Фома визнає, що деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією (бутгя Бога, єдність та інші властивості Бога, безсмертя людської душі тощо).

Більшість догматів, проте, не підвладні філософським засобам доведення, тому що вони «надрозумні», тобто цілком раціональні з позицій «божественного розуму», який набагато переважає людський розум. Коли ж людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або тих «божественних істин», він має смиренно схилитися перед вірою, оскільки остання просто «вища» від розуму, знання, науки. Отже, проголошувана Фомою «гармонія» (ні в якому разі не «суперечність») віри та знання фактично означає підпорядкування другого першій.

Фома Аквінський заперечує одну з провідних августиніанських ідей про безпосередній характер пізнання буття Божого, вважаючи неправомірним «онтологічний аргумент» Ансельма Кентерберійського. Натомість Фома висуває свої п'ять доведень буття Божого. Всі вони не прямі, а опосередковані.

«Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше» — це перше томістське «доведення» виходить із неможливості саморуху предмета, в результаті чого утворюється ряд причин, серед яких остання — арістотелівський першодвигун, або Бог. Друге доведення виходить із арістотелівського поняття «продуктивної причини». Так само, як і в першому «доведенні», міркування доводиться до існування первинної «продуктивної причини», яка і є Богом. Третє доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру світу. Оскільки світ існує, має існувати і якась абсолютно необхідна причина, якою може бути лише Бог. Четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів тих або тих якостей. Але в такому разі мусить існувати якесь абсолютне мірило, стосовно якого ці різні ступені набувають визначеності. Таким абсолютним мірилом (найвищим і абсолютним ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П'яте доведення виходить із арістотелівського розуміння причинності як обов'язково цілеспрямованої. Але якщо світ причинно зумовлений, то він і цілеспрямований, отже, має бути той, хто цілеспрямовує існування світу, тобто — Бог.

Фома тлумачить людину як неповторну індивідуальну істоту, що знаходить свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі. Індивідуальність ця зберігається в безсмертній душі і після смерті тіла. Проте таке «безтілесне» існування душі є «неповним». «Повна» субстанція людини потребує єдності душі й тіла, що остаточно і має реалізуватись у день «страшного суду» возз'єднанням душі з воскресаючим тілом. Ідея єдності душі й тіла, так само як і їх неповторності, виявляє певну гуманістичну тенденцію в міркуваннях «ангельського доктора».

У своєму тлумаченні істини та процесу пізнання Аквінат, принаймні формально, погоджується з Арістотелем, визнаючи істину як «узгодженість», «адекватність» розуму та речі. Але подібність ця значною мірою формальна, бо речі для Фоми — не самостійні реальності, як в Арістотеля. Створені Богом, вони не мають власного буття і лише «беруть участь в бутті».

Томізм, виростаючи з «творчого» (з позицій католицької філософії) «прочитання» арістотелізму, допоміг Ватикану утримати свою ідеологічно-світоглядну монополію в складних умовах поширення альтернативних ідей аверроїзму. Через це томізм на довгі роки утверджується як панівна філософська доктрина католицизму. Лише загальна криза середньовічної філософії в XV—XVI ст. надовго усуває томізм зі світової ідеологічної арени. Проте наприкінці XIX ст., як уже зазначалося, відбувається своєрідний «ренесанс» томістської філософії, і вона знову стає протягом усього XX ст. одним із провідних філософських напрямів під назвою «неотомізм».


Висновки

Одним з найбільш видатних представників зрілої схоластики був чернець домініканського ордена Фома Аквінський (1225/26 - 1274), учень знаменитого середньовічного теолога, філософа й натураліста Альберта Великого (1193- 1280). Як і його вчитель, Фома намагався обґрунтувати основні принципи християнства опираючись на навчання Аристотеля.

При цьому останнє з перетворено ним таким чином, щоб воно не вступало в протиріччя з догматами утвору миру з нічого й із вченням про боголюдність Ісуса Христа. Як і у Августина і Боеція, у Фоми вище начало є саме буття Під буттям Фома розуміє християнського бога. мир, що створив, як про те розповідається в Старому завіті. Розрізняючи буття й сутність (існування й сутність), Фома проте не протиставляє їх, а слідом за Аристотелем підкреслює їхній загальний корінь. Сутності, або субстанції, володіють, відповідно до Фоми, самостійним буттям, на відміну від акциденцій (властивостей, якостей), які існують тільки завдяки субстанціям. Звідси виводиться розрізнення так званих субстанціальних і акцидентальних форм. Субстанціальна форма повідомляє всякій речі просте буття, а тому тільки вона з'явиться ми говоримо, що щось виникло, а при її зникненні - що щось зруйнувалося. Акцидентальна ж форма - джерело певних якостей, а не буття речей. Розрізняючи слідом за Аристотелем актуальний і потенційний стани, Фома, розглядає буття як перше з актуальних станів. У всякій речі, уважає Фома, стільки буття, скільки в ній актуальності. Відповідно він виділяє чотири з побутовості речей залежно від ступеня їхньої актуальності, що виражається в тім, яким образом форма, тобто актуальний початок, реалізується в речах.

На нижчому щаблі буття форма, відповідно до Фоми, становить лише зовнішню визначеність речі (causa formalіs); сюди ставляться неорганічні стихії й мінерали.


Список використаної літератури

1. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top