Проблема виникнення філософії: соціально-культурні та духовні передумови

Вступ.

1. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія.

2. Формування філософського знання в історії культури.

3. Світоглядні уявлення народів нашої країни дохристиянської доби.

4. Питання виникнення філософії.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Становлення філософії як особливої різновидності знання потребувало тисячолітніх зусиль. Певні труднощі тут створювало те, що позірність абстрактності філософського знання заважала її предметності.

Розуміння предмета філософського знання створювалось досить важко і змінювалось у спільному зв'язку з розвитком суспільства, всіх аспектів духовного життя. Філософи відносно рано зрозуміли, що йдеться про новий спосіб мислення, де предметом виступає реальний світ. Реальний світ розглядається не як різноманітність речей, явищ, подій, а як єдність різноманіття речей, явищ, подій. Тому філософи античності прагнули здебільшого відкрити єдине джерело різноманітних явищ. Так, засновник Мілетської школи філософ Фа-лес (625 -бл. 547 pp. до н. є.) - вважав матеріальною причиною існування воду. Анаксімен (бл. 585 - 525 pp. до н. є.) - повітря, Геракліт (бл. 520-460 pp. до н. є.) - вогонь. Акцентування уваги на «природі речей» обумовило ту обставину, що першою історичною формою філософії стала натурфілософія. Але філософія не зупинилась на проблематиці буття - космосу. Мірою нагромадження знань, створенням спеціальних методів, способів дослідження почався процес розгляду буття людини. Це виразно сформулював Сократ (469-399 pp. до н. є.) у тезі «Пізнай самого себе». Із трактування тези Платон робить висновок, що Сократ мав на увазі людину з її духовним світом. Звідси висновок: людина перебуває в центрі земного буття та побудови світу. Безумовно, для світогляду IV ст. до н. є. ще не характерне чітке розрізнення культури та природи. Проте висунення в центр упорядкованого всесвіту людського розуму, як повноважного представника світового логосу, відображало ідею космосу як культури. Античні філософи вважали, що предметом філософії є внутрішній світ людини.


1. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія

Філософія як теорія не може бути найпершою формою світогляду, бо будь-яка теорія передбачає попереднє існування простіших форм знання. Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) - розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін.

На перший погляд може здаватися, що міфи - це казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм - "злиття всього із усім"; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших форм свідомості постає майже неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи розповіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку у деяких видах мистецтвознавства називають "зникненням ефекту рамки" (або "екрану"): коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, а повністю зануритись у той зміст, який вони нам несуть, можемо навіть щось вигукувати, жестикулювати.

Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності, а окремо міфу як розповіді про дійсність; ні, міф і був єдиною та єдино можливою дійсністю. Особливою силою володіло в міфі слово, оскільки воно також розглядалось як певний вид реальності, навіть, як ключ, відмичка до проникнення у особливу реальність; виголосити слово дорівнювало тому, щоб заволодіти сутністю речі. Через це міфи зберігались, передавались незмінними та недоторканими із покоління у покоління. Міф інколи називають "машиною для знищення часу", оскільки і справді час над ним ніби не владний.

Чим були зумовлені саме такі характерні риси міфологічної свідомості? Можна стверджувати, що вирішальну роль тут відіграло фактичне злиття архаїчної людини із природою: давня людина поставала майже органічною частиною природних процесів, була інтегрована у ці процеси, перебувала у великій залежності від них. Між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж, тому ця людина, з одного боку, розглядала саму себе як частину природи, а, з іншого боку, переносила на природу свої власні сили та властивості, наприклад, одухотворювала природу, бачила у природних явищах наміри, бажання, прагнення.

Проте вже давня людина не була тотожною із природою хоча б тому, що вона не лише пристосовувалася до неї, а й впливала на природу, до певної міри змінювала її. Між людиною та природою існували опосередковуючі ланочки, серед яких найперше значення мали штучно зроблені знаряддя праці. Згодом сфера штучно створених речей та явищ почала розростатися та все більше віддаляти людину від природи[13, c. 56-58].

Сферу створених людиною речей, засобів життєдіяльності, знарядь та інструментів, що у відношенні із природою постають явищами штучними, називають сферою соціально-культурних процесів.

Означена сфера заснована на технологіях людської діяльності (технологію у даному випадку слід розуміти у широкому значенні -як будь-які соціально вироблені способи та процедури людської діяльності), а останні вимагають і особливого мислення, не міфологічного, де все здатне переходити в усе, а такого мислення, яке фіксує себе у своїх послідовних діях. Пізніше таке мислення назвали дискурсивним, таким мисленням, яке рухається послідовно, впорядковано, через чітко фіксовані пункти власного руху до певних результатів.

Дискурсивне мислення суперечить міфологічному, тому внаслідок історичного розвитку людської діяльності, внаслідок розростання сфери соціально-культурних процесів, разом із появою та формуванням дискурсивного мислення міфологічна свідомість починає руйнуватися.

Міф розкладається, і із нього виділяється ціла низка напрямів духовної діяльності, яка постає характерною вже для цивілізаційно розвинених суспільств

Всі ці напрями духовної діяльності зберігають свою певну і первинну спорідненість із міфологією, тобто всі вони прагнуть до того, щоб репрезентувати реальність, проте вони втрачають вихідні властивості міфу, стають внутрішньо диференційованими та частковими.

Внаслідок того масова суспільна свідомість час від часу відчуває своєрідну ностальгію за міфологією, її цілісністю, її спорідненістю із людськими мріями, бажаннями, за міфологічною одухотвореністю та обжитістю світу. Наприклад, своєрідний "міфологічний ренесанс" Європа пережила у XX ст., коли внаслідок величезної раціоналізації життя, його технізації та технологізації виникла зворотна реакція - підсвідоме прагнення повернутись у живий, цілісний світ, пронизаний бажаннями, душевними пориваннями, живими пристрастями.

Отже, можна зробити висновок про те, що історично філософія виникла шляхом виділення із первинного, синкретичного міфологічного світогляду; причиною її виділення постало формування дискурсивного, тобто принципово нового - усвідомленого та послідовно розгорнутого - типу мислення.

Звідси випливають деякі суттєві відмінності між: філософією та міфологічним світоглядом, відмінності, які дають можливість краще зрозуміти особливості філософії[16, c. 29-31].

2. Формування філософського знання в історії культури

Філософія є теоретичною формою світогляду. Явище людського світогляду багатогранне, звідси і багатство світоглядних теорій. Філософія як наука, узагальнюючи відповідний тип світогляду, відображає певний історичний рівень розвитку культури, насамперед пізнавальний. Гегель дуже влучно назвав філософію «дзеркалом епохи». Розвиток людської культури постійно спричинює розвиток світогляду людини: від культури кам'яного віку і до сучасного рівня розвитку людства. Відповідно до певного етапу розвитку культури змінювався і світогляд, а звідси не могла не змінюватись філософія і як наука, і як форма суспільної свідомості. Оволодіти філософією неможливо бодай без короткого ознайомлення з історією розвитку світогляду людини, а звідси й з історією розвитку філософії. У зв'язку з тим, що наука сформувалась значно пізніше ніж склалась людська свідомість, а філософія виникла пізніше ніж з'явився світогляд людини, необхідно з'ясувати, якими особливостями характеризується світогляд донаукового періоду розвитку суспільства.

До появи перших цивілізацій основою суспільної, а відтак, й індивідуальної свідомості був міф. У кожного історичного етносу був певний обсяг міфів, якими мусило на той час задовольнятись суспільство. Людина була тим розумніша і освіченіша, чим більшу кількість міфів почула, запам'ятала і могла переповісти. Особливістю міфу є те, що у ньому розповідається про якісь реальні чи фантастичні події, а у певну сюжетну канву вплітається технологічне знання. Так само як сучасні педагоги передають дітям у дошкільному віці певні знання про людські моральні норми на конкретних прикладах поведінки героїв казок, так і первісні люди вбирали зерна знання через подібну дію - прослуховування міфів.

Особливість міфологічної форми знань полягає в тому, що вони не розкривають сутності буття. Міфологічне знання показує дію і результат, за своєю характеристикою це знання технологічне. Світогляд людини, що базувався на міфах, був технологічним, він вказував, як необхідно діяти за певних конкретних умов. Класичним прикладом є біблійні притчі. Свого часу процес формування світових релігій відбувався на базі міфологічного світогляду, звідси і релігійний світогляд у своїй основі технологічний. Релігія навчає, як робити, а чому саме так, а не інакше відповідь теж технологічна — для спасіння. Міфологічний світогляд відповідає на запитання: «Як слід діяти ?».

Філософія як наука, що розкриває сутність буття, відповідає на запитання: «Що це?» і «Чому?». Світогляд цивілізованої людини, а відтак, і філософія розкриває внутрішні, суттєві зв'язки природного та соціального буття. Дає можливість свідомо і вільно поводитися в навколишньому світі. Зрозуміло, що світогляд людини не відразу, не миттєво перетворився з міфологічного на науковий. Відрив від міфу і перехід на наукові позиції світорозуміння та світовідчуття відбувався тисячоліттями, а подекуди цей процес не завершився і дотепер[9, c. 18-20].

Початок виділення наукового світогляду з міфологічного сягає сивої давнини. Десь у 1-му тисячолітті до н.е. в Єгипті та Месопотамії люди починають замислюватись над природою всіх речей і оголошують воду, без якої не може бути зрошувального землеробства, основою всіх речей. У 2-му тисячолітті до н.е. перші філософські уявлення про реальність з'являються в Індії та Китаї. У 1-му тисячолітті до н.е. філософія як наука формується у тодішній Скіфії (територія України), Стародавній Греції. У філософських поглядах того часу міф, релігійні уявлення і наукове знання поєднувались в єдину «мудрість» саме через нестачу знань.

Починаючи з 4-го тисячоліття до н.е., в основних осередках світової цивілізації відбувається перехід від кам'яного віку спочатку до бронзового, а потім і до залізного. Відбувається стрибок у розвитку продуктивних сил, з'являються товарно-грошові відносини, укорінюється соціальна нерівність, формуються перші держави, і, водночас, послаблюються родоплемінні стосунки, слабне язичницьке ідолопоклонство, зростає критичне ставлення до міфів, збільшується наукове знання, виникає авторитет науки.

У ході історичного розвитку в філософії сформувався ряд її проблем. Це насамперед проблема буття, тобто того, що можна висловити про будь-які речі, явища, системи, відношення, процеси лише тому, що вони дійсно існують, наявні в світі. Відповідно, виникла й така галузь філософської думки, як онтологія (вчення про буття взагалі, про суще). Оскільки ж є різні види буття - природа, людина, суспільство, то відповідно виділяються й філософія природи (раніше її називали натурфілософією), філософія людини (філософська антропологія), філософія суспільства (філософська соціологія).

Предметом філософського аналізу стали й різні види, аспекти, відношення людини до дійсності—практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема естетичний, морально-етичний. Відповідними філософськими розділами є праксеологія (від грец. praxis — діло, діяння), гносеологія (gnosis — знання), аксіологія (axios — цінний, достойний), а також естетика (вчення про прекрасне в житті й у мистецтві, про творчість за законами краси), етика (вчення про моральність).

Всі перелічені проблеми ґрунтуються навколо центральної, вузлової світоглядної проблеми — "людина і світ". У цій формулі очевидне певне протистояння: людина — це щось відмінне від зовнішнього світу, який її оточує і до якого вона в кінцевому підсумку належить. У чому полягає відмінність людини, її суттєва специфіка? Перш за все в тому, що їй притаманна свідомість, що вона наділена здатністю до самовизначення, активної, цілеспрямованої діяльності. Вона є не просто річчю серед речей чи істотою серед істот (тварин), а суб'єктом практичної діяльності, пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлення насамперед до собі подібних. У всьому цьому проявляється духовність людини.

На рівні філософського мислення проблема "людина і світ" виступає як питання про відношення свідомості до буття, духу до матерії. В марксистській філософській традиції це питання розглядається насамперед в онтолого-гносеологічному плані: що є первинним і що вторинним, похідним? Чи може людина пізнати світ?

Але цим питанням проблема "людина і світ" не вичерпується, а альтернативна (антиномія) не має такого абсолютного характеру, який їй іноді приписується. В загальносвітоглядному і смисложиттєвому плані не менше значення, ніж онтолого-гносеологічна, має аксіологічна проблема — проблема цінності, сенсу самої людини і всього, що для неї є значущим. І тут зберігаються протилежності між тими нормами світогляду, які визнають абсолютну цінність людини (й окремої особи) і тими, які такої цінності не визнають або вважають її лише відносною. На відміну від інших антиномій між цими протилежними позиціями компроміс неможливий, їх примирення виключається. Людяність і нелюдяність, гуманізм і антигуманізм, моральність і аморалізм, у найзагальнішому виразі — добро і зло — тут необхідний однозначний вибір, принцип діалогізму і толерантності стає незастосовним[3, c. 32-34].

Як уже підкреслювалося, світогляд, а отже й філософія як його теоретична серцевина, завжди звертаються до проблеми "людина — світ". Однак від світу, від природи людина суттєво відрізняється, і в першу чергу тим, що їй притаманна свідомість. Ця властивість обумовлена її активним, діяльно перетворюючим ставленням до світу і, в свою чергу, служить передумовою такого ставлення.

Свідомість - це не просто властивість матерії, а щось відносно протилежне їй. Сутність свідомості — її ідеальне відображення матеріального світу в мозку людини. Завдяки свідомості світ починає існувати "для себе". Активність свідомості, яка реалізується в практичній діяльності людини, стає дедалі більш значним фактором саморозвитку матерії, і вплив його не знає принципових меж.

Матерія і свідомість — об'єктивне й суб'єктивне — це найширша єдність протилежностей, якою коли-небудь оперувала філософія.

У процесі розвитку філософії, відокремлення від неї конкретно-наукового знання, визначення нею свого предмета, питання про відношення свідомості і матерії оформилось як основне її питання. Його зміст чітко визначив у свій час Ф.Енгельс у праці "Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії": "Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття...".

Сьогодні деякими філософами, особливо ідеалістами, це визначення все більше ставиться під сумнів. Вони по-різному формулюють основне питання філософії, проте, здається, що вони поступаються сформульованому Енгельсом.

Основним питанням філософії має бути саме людина в її ставленні до природи й до інших людей, тобто відношення "суб'єкт — об'єкт". Розв'язання цього питання і визначає тип та характер світогляду, відношення до природної і соціальної дійсності, життєві орієнтації. Воно пронизує постановку і розв'язання всіх світоглядних питань — про сутність руху, простору й часу, про причинність, співвідношення необхідності й свободи тощо.

В межах свого основного питання філософія виділяє дві взаємопов'язані між собою сторони[1, c. 26-27].


3. Світоглядні уявлення народів нашої країни дохристиянської доби

Становлення української філософської думки відбувається у складі дохристиянської культури. Якогось чіткого визначення часу виникнення філософії на території нашої країни не може бути, бо поява філософської думки - це тривалий процес відриву світогляду людини від міфологічних форм освоєння буття. Ще недавно історики філософії пов'язували появу філософської культури та філософського мислення в Україні з прийняттям християнства та засвоєнням тогочасним українством візантійської гілки середземноморської філософської культури, джерела якої містяться у старогрецькій філософії. Останні дослідження культури автохтонного населення України свідчать, що до появи християнства культура скіфів у своїх надрах розпочинає процес формування перших філософських ідей.

Через дослідження пізніших філософських джерел знайдено оригінальні натурфілософські, соціально психологічні, економічні, політологічні думки представників скіфської культури. Нині вже знайдено кілька уривків з листів Анахарсиса Скіфського (638 - 559 pp. до н.е.). Цей мислитель був відомий далеко за межами своєї батьківщини. У Греції Анахарсиса зарахували до семи видатних мудреців, куди входили разом з ним Солон, Фалес та інші. Як виявилось, на Анахарсиса свого часу посилались Аристотель, Сенека, римський політичний діяч Цицерон. Анахарсиса згадують Пліній Старший (23 р. до н.е. - 9 р. н.е.), Діоген Леатський (перша половина III ст.), про Анахарсиса згадує в своїх роботах Оріховський Роксалан - український філософ доби Відродження. Глибини порушених Анахарсисом проблем, сила його логічних доказів особливо виявились при аналізі проблем істини, можливостей людського розуму. На відміну від джерел старогрецької філософської культури, що концентрувала свої зусилля на пізнанні природи, скіфська думка більшою мірою намагалась осягнути світ людини та суспільства. У цьому відношенні філософську культуру наших далеких предків слід кваліфікувати як антропоцентричну.

У фрагментах робіт, що дійшли до нашого часу, Анахарсис, порівнюючи ментальність та світогляд скіфів і греків, показує їх різницю. Він критично ставиться до реформ Солона в Афінах, стверджуючи, що законодавством не переможеш несправедливість та користолюбство. У зв'язку з користолюбством ставить питання про справедливі відносини між народами у торгівлі. Критикує пожадливість афінської аристократії і на противагу багатству та владі грошей ставить як вищу цінність військову демократію скіфів. На натурфілософському рівні Анахарисис намагається розробляти проблеми пізнання. Філософ Секст Емпірик (початок Піст.) наводить значну за обсягом цитату з твору Анахарсиса, судячи з якої є можливість уявити пошуки автором критеріїв істини. Авторитет Анахарсиса у стародавній філософській культурі дає підстави стверджувати, що він не був винятком на території України[7, c. 13-15].

Нові дослідження відкривають нові імена - це Смик (Скіф) Боспоренін, Дефіл, Стратонік, Аббарис Гіпербореєць, але дослідження творчості та життєвого шляху стародавніх українських мудреців лише розпочато.

Специфіка тогочасної світоглядової культури скіфів полягала в антропоцентричній спрямованості натурфілософських поглядів. Щодо цього світоглядова культура далеких предків українців мала більше спільних чи схожих рис з індійською, ніж із давньогрецькою, і це за умов, що скіфи активно контактували із Стародавньою Грецією не лише в економічному, а й у духовному відношенні. Досить нагадати лише про критичне ставлення Анахарсиса до реформ Солона, до поглядів греків на проблеми свободи, аналіз торгових стосунків греків із варварами тощо.

Писана історія не донесла до нашого часу більшої кількості джерел, які б підняли завісу віків над минулою духовною культурою скіфів, тому обмежимось наведеним.


4. Питання виникнення філософії

Питання виникнення філософії пов'язане зі становленням світогляду, його розвитком та ступенями зрілості. Відомо, що ще в сиву давнину людина почала осмислювати свої дії стосовно природи та інших людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Люди не хотіли голодувати, вмирати. Тому й діяли, щоб вижити. Вироблялися програми таких дій, які б сприяли їх виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Та не всі з цих дій були ефективними, не всі вели до успіху. Тому людина почала приписувати природі певні риси, створювати програми, які б запобігли гніву природи, викликали її доброзичливість до себе. В результаті виникла міфологія.

Міфічний тип світогляду ґрунтувався на уособленні та одушевленні сил природи, приписуванні їм людських рис. Він відображав і закріплював досвід людей первісного суспільства. В міфології не було чіткого розмежування людини і середовища, природного й надприродного, думок та емоцій. Це було невіддиференційоване, цілісне світорозуміння. Будучи орієнтованою на переборення фундаментальних суперечностей людського існування, вона сприяла гармонізації індивіда, суспільства й природи, пояснювала зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім; формувала колективні уявлення соціальних спільнот про певну систему цінностей норм поведінки; забезпечувала духовну єдність поколінь, емоційно-вольову життєздатність людей. У її надрах зародились елементи моралі, релігії, філософії, мистецтва, науки.

Релігія як тип світогляду виростає з міфології і зберігає її в особі як свій власний елемент. Основою міфології і релігії є уособлення, уподібнення зовнішнього світу людині, перенесення на нього людських властивостей. Відмінність релігії від міфології не в тому, що міф визнає панування над людиною природи (в міфологічній свідомості природа ще не відокремлена від людини), а релігія визнає панування бога. Природа — це реальність, а Бог — продукт людської уяви. Реальне панування над людьми природи і соціальних процесів, переломлюючись в їх колективній свідомості, породжує уявлення про панування богів і над природою, і надлюдиною. До того ж саме уявлення про богів, а тим більше про єдиного Бога, відносно пізнього походження. Релігія виникає саме тоді, коли в свідомості людей надприродне починає відокремлюватись від природного, тобто коли відбувається роздвоєння світу на природний і надприродний (на ранніх ступенях еволюції міфологічного світогляду такого роздвоєння ще не було).

Лише з появою уявлень про богів як надприродних істот, які мають ознаки особистості, — творців і володарів світу, формується і система дій, покликаних впливати на богів, установлювати з ними "практичні" відносини. На місці первісних магічних культів (а частково переосмислюючи їх) виникають характерні для релігії хвалебні і умилостивельні культи. Стосовно цих останніх можна сказати, що релігія рекомендує молитися. Молитва — це перенесення на богів (Бога) тих відносин, які склалися в людському суспільстві з розпадом первісносуспільного ладу.

Та на зміну міфічних, релігійних, розпливчастих уявлень мали з'явитися сухі й точні поняття, які могли б показати, як одне явище виникає з іншого, породжує його[8, c. 25-27].

З їх появою у формі натурфілософії з'явився матеріалізм. Причиною виникнення натурфілософії було те, що природознавство тоді ще не було виділено в окрему галузь, природа мисленно не була розчленована. Проте зароджувався новий спосіб мислення, згідно з яким філософія пояснювала як одне явище випливало з іншого, одне знання — з іншого. Думка заглиблювалась у сутність. З'явилось теоретичне мислення.

Перед людством постало триєдине завдання:

зрозуміти світ таким, яким він є; пізнати людину (її внутрішній світ) такою, якою вона є; визначити місце людини в світі і на цій основі сформувати її цілі та завдання.

Вирішення першого завдання привело до появи природничих наук (в лоні філософії). Вирішення другого — до появи суспільних наук. Вирішення третього - до визначення головної мети людини, обґрунтування її ідеалів, оцінок, практичної й теоретичної діяльності. Останній блок питань належав і належить філософії. Сюди ж відносять ще й проблеми методології та ін.

Уже в рабовласницькому суспільстві чітко вималювалася тенденція, згідно з якою предмет сприймали таким, яким він є, без будь-яких вигадок. У XVII ст. з'явилась тенденція, відповідно до якої прагнули "розкласти" предмети по поличках (створювалась застигла картина світу). Проте була й протилежна тенденція, формувався діалектичний метод дослідження. За його допомогою людська думка проникала в "глиб" предмета. Річ розглядалася в її відношеннях і розвитку, з різних сторін та граней. Удосконалювався його апарат: формувалися наукові та філософські категорії. В межах філософії як "науки наук" паралельно з філософськими виникали й розвивались наукові знання. Вони були єдиною формою теоретичного освоєння дійсності, рухалися від емпіричного до теоретичного рівня.

В XVII столітті почався процес виокремлення з філософії наукових знань. її предмет змінився, хоч у своєму розвитку вона продовжувала перебувати в постійному зв'язку з науковими знаннями. Процес впливу на науку з боку філософії, і навпаки — завжди був плодотворним.

У процесі виникнення й розвитку філософія тлумачилась як знання, позбавлене чуттєвої конкретності (знання про сутність, про загальне). Які наука, вона виражає свої знання в теоретичній формі, хоч і відрізняється від неї, а також від релігії, яка орієнтується на непізнавальне осягнення сфери надприродного буття, фіксує його лише в актах віри.

З появою філософії виникають "зацікавлені", "небайдужі" знання. Тому філософія як світогляд відрізняється від інших типів світогляду. Вона реалізує світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, протиставляючи антропоморфізму міфології уявлення про світ як про сферу дії об'єктивних неперсоніфікованих сил, а традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук і вибір своїх стосунків і тверджень на основі особливих логічних і гносеологічних критеріїв. Теоретичне відношення до дійсності у філософії передбачає зіставлення суб'єкта й об'єкта та з'ясування взаємовідношення між ними[4, c. 136-138].


Висновки

За своїм змістом філософія є прагненням до всеохоплення та єдності. Якщо інші науки роблять предметом вивчення якійсь окремий зріз дійсності, то філософія намагається охопити всю дійсність у її єдності. Для філософії характерним є уявлення про те, що світ має внутрішню єдність, не дивлячись на зовнішню розрізненість частин.

Від свого виникнення філософія була позбавлена будь-якої єдності, являючи собою розмаїття окремих систем. Але справа полягає не в самому розмаїтті. А в тому, чи має воно єдину основу, з якої виникає образ світу як цілого. Саме від розуміння світу залежить розуміння Людини, її онтологічного статусу, сенсу життя, призначення.

Усі філософські вчення про світ можна звести до двох великих типів - східного та західного. При цьому йдеться не про світову філософію всіх часів, а лише про перші її кроки. Історично виникнення філософії відбулося майже одночасно в трьох регіонах планети: на Сході - в Давній Індії і Давньому Китаї, на Заході - в Давній Греції. І саме тут з самого початку склалися основні типи вчення про Світ (а на їх базі - і вчення про Людину).

Відмінність філософії від спеціальних наук полягає в тому, що кожна з них досліджує якийсь "фрагмент" дійсності, окрему галузь явищ. Філософія ж, як було сказано, розглядає найбільш загальні питання світорозуміння. її предмет — не окремі явища, а світ в цілому (не в розумінні простої суми всіх речей, а в розумінні їх загального зв'язку, загальних законів буття в розвитку).


Список використаної літератури

  1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
  2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
  3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
  4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
  5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
  6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
  7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
  8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
  9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
  10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
  11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
  12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
  13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
  14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
  15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top