Предмет філософії як форми суспільної свідомості

Вступ.

1. Формування предмета філософії в історії культурно-історичного розвитку суспільства.

2. Філософія і наука.

3. Специфіка філософії як форми суспільної свідомості

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Слово"філософія" давно увійшло до нашого буденного мовлення. Філософією зараз називають не тільки відповідну науку чи навчальну дисципліну, а й загальнотеоретичні засади та сукупність принципів будь-якої діяльності - наприклад: "філософія рекламної кампанії", "філософія управління підприємством", "моя життєва філософія" і т.п.

Таке вживання слова "філософія", хоч і не відповідає тому значенню, яке вкладають в нього сьогодні професійні філософи, має певні підстави. З виникненням в Європі системи освіти і встановленням відповідної останньої системи наук, філософія набула статусу головної (і довгий час єдиної) теоретичної дисципліни, без оволодіння якою вважалось неможливим отримання вищої освіти взагалі.

Отже, філософія покликана тримати весь час у полі уваги та у ак туальному стані всі основні виявлення людини як людини.

Саме тому Р. Декарт був правий, коли стверджував, що лише філософія відрізняє нас від дикунів. Зазначений момент історичного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впливати (використовуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має свою активно дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається втілюватись у реальні процеси життя.

Через це філософію завжди треба розглядати не лише в аспекті вічного, характерного для людини завжди, айв аспекті конкретних окреслень. І коли ми сьогодні, наприклад, використовуємо здобутки античної філософії, ми повинні розуміти, що це наше саме сьогоднішнє її бачення, а не власне антична філософія, як органічна частина давньої цивілізації.

1. Формування предмета філософії в історії культурно-історичного розвитку суспільства

Термін "філософія" має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. Перша частина цього терміна походить від слова "філе" - схильність, любов, бажання, відданість та слова "софія" - мудрість, яке, у свою чергу, складається із двох слів і буквально значить - казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у XIX ст. існував слов'янський термін "любомудріє", який можна вважати дослівним перекладом слова "філософія".

Розглядаючи історичні корені філософії, ми вже дали її найперші та найпростіші визначення, проте на сьогодні не існує якогось єдиного та загальноприйнятого розуміння та визначення предмету філософії. Цей факт має свої виправдані підстави: якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані засоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних виявлень. У найпростішому варіанті філософія могла би виконати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити їх основні можливі виявлення і на цій основі сказати людині, що вона с і що їй належить робити у цьому житті та у цьому світі. Проте як світ, так, тим більше, і людина постають незавершеними і майже безмежними у своїх характеристиках, діях та проявах. Через це і філософія постає багато в чому незавершеною, або, як кажуть у науці, "відкритою системою знання.

Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко зафіксувати те, якими вже проявили себе людина та її дійсність як історично, так і в їх інтелектуальних осмисленнях. Через це філософія постає перед нами формою випробовування буттєвих спроможностей людини; вона засвідчує той стан самоосвідчень людського єства, якого останнє спромоглося реально досягнути. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує "стартовий майданчик " для руху у майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок "топографії" людського універсуму, тобто допомагає людині зорієнтуватися у власній реальності та отримати певні інтелектуальні інструменти для подальшого життя і діяльності.

Означена "широта" предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні особливості предмету філософії:

Отже, філософія покликана тримати весь час у полі уваги та у актуальному стані всі основні виявлення людини як людини[5, c. 16-18].

Саме тому Р. Декарт був правий, коли стверджував, що лише філософія відрізняє нас від дикунів. Зазначений момент історичного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впливати (використовуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має свою активно дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається втілюватись у реальні процеси життя.

Через це філософію завжди треба розглядати не лише в аспекті вічного, характерного для людини завжди, айв аспекті конкретних окреслень. І коли ми сьогодні, наприклад, використовуємо здобутки античної філософії, ми повинні розуміти, що це наше саме сьогоднішнє її бачення, а не власне антична філософія, як органічна частина давньої цивілізації.

Зазначені особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати їй одне єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського мислення, які дозволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснення. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мислення[10, c. 21-23].


2. Філософія і наука

Зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.

Тодішня філософія була наукою взагалі, вона включала в себе інші науки, і поділялась на такі розділи:

1. Раціональна філософія - логіка - наука про правильне мислення, яка вчила керувати діями розуму.

2. Моральна філософія - наука про правильні вчинки, яка поділялась на монастику, тобто етику - науку про управління діями окремої людини, економіку - науку про управління державою.

3. Натуральну філософію - науку про природу речей, що поділялась на фізику - науку про якісну природу матеріальних речей, математику - науку про кількісну природу матеріальних речей та метафізику - науку про нематеріальні речі.

До ХVІІІ століття європейські університети мали тільки три факультети та спеціальності, і, для того, щоб отримати диплом доктора теології, права чи медицини, потрібно було спочатку отримати диплом доктора філософії. З того часу кількість спеціальностей, які отримують випускники вищих учбових закладів значно зросла, від філософії відокремились ряд наук, проте чільне місце в системі теологічної підготовки у вищій і особливо університетській освіті зберігається за філософією.

Виконання філософією цих завдань витікає із методологічної функції філософії, яка полягає в тому, що вона не дає готових відповідей на запитання, які стоять перед людиною чи окремими науками, а дає зразки форм, способів, прийомів мислення, що дозволяють самостійно розв’язати ці питання.

Виходячи із значення, яке відіграє філософія як наука в житті та діяльності людини можна виділити, поруч із методологічною, такі її функції:

а)світоглядну - філософія дозволяє людині осмислити проблеми сенсу людського життя: чому і для чого живе людина? Яке її місце та призначення в світі і т.п.

б)аксіологічну - філософія дозволяє людині осмислити природу та значення власних життєвих цінностей.

Означені характерні риси філософського мислення дозволяють нам не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності.

Видатний німецький філософ XIX ст. Г. Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією[15, c. 24-27].

Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте кожна наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначеним, майже безмежним, та ще й історично змінним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах.

Хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення.

Філософія та мистецтво схожі між: собою утому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено; окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги.

Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності.

Філософію та релігію споріднюєте, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також: претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння.

До того ж релігія - це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим - не погодиться, та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання.

Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення[7, c. 17-19].

Філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.

Отже, певна схожість науки і філософії пов’язана передусім з теоретичної формою їх змісту. Ця схожість виявляється також у націленості обидвох гілок людського осягання світу на пізнання загального, що включає у свій зміст не просто суму наявного одиничного, але й містить у собі все багатство можливих проявів одиничного. Загальне містить у собі не тільки те, що дійсно було, а й те, що могло б бути; не тільки те, що дійсно є, а й усе те, що може бути; не тільки те, що буде, але й те, що може бути.

З цією схожостю філософії і науки пов’язана і їхня розбіжність – принципово різна орієнтованість на це загальне. “Наука “схоплює” загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів і оцінок – і в цьому плані наука репрезентує, так би мовити, “незацікавлене”, “байдуже” знання. Що ж до філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як єдність дійсного та можливого, але й як бажане (чи небажане), не тільки суще, але й належне. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знання “зацікавлене”, “небайдуже”, тобто – світоглядне” [5, c.21].

Показо, що вже мислителі давнини усвідомлювали відмінність між філософією та наукою. В античності цій відмінності відповідала розокремленність понять “софія” (мудрість) та “епістеме” (знання).

На початку своєїх історії філософія як сукупність знань про світ містила елементи природознавчих наук, які згодом поступово відгалужувалися. В міру свого кількісного зростання ці елементи “звільнялися” від світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бути філософією і стаючи водночас наукою.

Відмінність між наукою та філософією можна порівняти з відмінністю між об’єктом і суб’єктом. Наукове пізнання абстрагується від самого відношення суб’єкта до об’єкту прагне набути інформації про об’єкт сам собі – про природу (фізика, хімія, геологія та ін.), суспільство (історія, соціологія, політологія та ін.), людину (антропологія, психологія та ін.). Щодо філософії, то її предметом (про це вже йшлося в першій частині контрольної роботи) є реальність, розглядувана під кутом зору суб’єкт-об’єктного відношення.

Аналізуючи співвідношення філософії та науки, не можна обійти увагою явище сцієнтизму – уявленню про те, що єдиною істинною формою пізнання може бути тільки раціональне, наукове пізнання, причому в тому розумінні слова “наука”, яке застосовується щодо природознавства. За своє сутністю сцієнтизм (від англ. science – наука) применшує роль і значення всього, що не має суворо раціональної форми.

А.Г.Спіркін передає нарікання сцієнтистів на адресу філософії наступним чином : “Передусім сцієнтист закине філософії, що її істини недовідні й принципово не піддаються перевірці, що філософія не є точним знанням і навіть, навпаки, вона настільки неточна, що наближається в цьому розумінні скорше до мистецтва, ніж до науки…Чи можна сьогодні серйозно ставитись до філософського способу міркування, якщо кожному аргументу тут може з однаковою переконливістю бути протиставлений і контраргумент, якщо філософи не спроможні застосовувати у своїй області суворі наукові доказові і верифіковані методи, вироблені математикою та природознавством ?”[4, с.12-13].

Відповідаючи на ці звинувачення на адресу філософії, А.Г.Спіркін висловлює впевненість, що між наукою та філософією не можна ставити знак рівності, але між ними немає і непрохідної перешкоди. “Наука будується на експерименті і на створенні такого знання, яке зберігає свою істинність незалежно від зміни умов людського існування…Але і філософія також шукає передовсім свою об’єктивну сторону особливу форму узгодженості з дійсністю…Філософія так само об’єктивна, як і наука в тому розумінні, що предметом філософії є не суб’єктивне відчуття людини, а об’єктивна природа її відношення до світу” [4, c.15].

Таким чином, виявляється, що визначальними особливостями філософії, що відрізняють її від науки, є, по-перше, її власний предмет дослідження, сутність та ретроспектива формування якого вже схарактеризовані вище, а по-друге, специфічні форми і методи, за допомогою яких філософія здійснює пізнання.

3. Специфіка філософії як форми суспільної свідомості

У суспільстві мають місце багатоманітні відносини: матеріальні (економічні), політичні, правові, моральні, культурні тощо. Але не всі вони рівнозначні. Матеріальні (економічні) відносини складають основу життя людини і суспільства. Вони є визначальними, однак, щоб зрозуміти складні взаємовідносини людини і суспільства, людини з людиною цього ще не достатньо. Бо люди у своїй діяльності керуються не лише матеріальними (економічними) інтересами, але і духовними. Вони мають відповідні політичні, правові, філософські, моральні, естетичні і т.п. ідеї та погляди. Останні виділяються, стають загальними для певних соціальних груп і носять суспільний характер. Вони складають суспільну свідомість.

Суспільна свідомість – це сукупність ідей, теорій, концепцій, поглядів людей, котрі відображають їх суспільне існування або буття. Оскільки суспільне буття людини є складним і багатоманітним, остільки такою є і суспільна свідомість. Викристалізованими формами суспільної свідомості є політична, правова, філософська, моральна, релігійна і т.п. Всі ці форми представляють собою відображення різних сторін життєдіяльності людини і суспільства.

З теоретико-пізнавальної точки зору філософія, як різновид суспільної свідомості, є формою відображення дійсності у свідомості людини. Це відображення є складним, теоретичним. Скажімо, людина відображає світ, вона бачить, насамперед, те, що очевидне, що дається у її відчуттях. Це відображення дійсності на рівні “світовідчуття”, “світосприйняття”. Для філософії як форми суспільної свідомості специфічним, притаманним їй, є “світорозуміння”, “світоз’ясування”. Останнє здійснюється людиною лише в процесі її теоретичного мислення, шляхом абстрагування, проникнення у найбільш суттєве, загальне. Такий спосіб осягнення дійсності дає можливість з’ясувати те, що не сприймається на рівні відчуттів. Об’єктивні закони розвитку природи чи суспільства не можна, наприклад, сприйняти з допомогою зору, дотику чи смаку. Вони сприймаються лише на рівні мислення.

Мислення – це процес відображення світу в поняттях, судженнях, умовиводах шляхом узагальнення – виділення найбільш загальних, суттєвих ознак, зв’язків, властивостей, відношень речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Філософія, як форма суспільної свідомості, ґрунтується саме на такому узагальнюючому відображенні дійсності і це є досить важливим для розуміння її специфіки, відмінності від інших наук. Філософія, за висловом Гегеля “є сучасна епоха, котра осягнута в мисленні”. Бо епоху, її сутність, тенденції розвитку можна осягнути не в процесі “світовідчуття”, а в результаті “світорозуміння” – теоретичного мислення. Це – єдиний спосіб охопити в цілому таке складне явище, як епоха[13, c.23-25].

Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософські дисципліни або основні розділи філософії.

На основі осмислення природи, світу виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія).

Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як таке, а не ліпне про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов'язана із буттям. Натурфілософія, або філософія природи ("натура" - з лат. природа), постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу перевалено на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи. Проте мимоволі вона торкається і питань людського буття, і буття суспільства, оскільки останні перебувають у органічних зв'язках із природою та поза останньою просто неможливі.

Космологія може існувати як різновид астрономії, а може поставати і як філософські міркування про сутність та природу космосу; коли ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породження) космосу, то тоді ми маємо справу із космогонією[8, c. 47-48].

На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу).

Соціологія як окремий напрямок дослідження суспільства і людини виникла у XIX сіп., хоча намагання осмислити закономірності їх розвитку присутні у філософії з давніх часів. В своєму реальному розвитку соціологія більше тяжіла до того, щоб бути наукою про факти соціального життя, тому вона перетворилася на емпіричну соціологію та соціологію окремих сторін суспільства, наприклад соціологія сім’ї. Філософські ж осмислення природи суспільного життя, зв'язків суспільства та природи, суспільства та людської індивідуальності поступово набули визначення як соціальна філософія, хоча і до сьогодні вони можуть називатися просто соціологією.

Філософія історії також ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного процесування, куди прямує історія, хто є її суб'єктом чи існують закони людської історії?

Культурологія виходить із тези про те, що специфічних якостей та ознак як людині, так і суспільному життю надає культуротворення, тому вивчення культури постає відмичкою до їх розуміння.

Етнософія — це новий напрям сучасної філософії, покликаний окреслити значення та роль етносів в історії людства та виявити історичний сенс того, що історія розвивається саме у варіанті етнічної багатоманітності; тупі також стоїть завдання окреслення того, яку свою вихідну екзистенціальну якість привносить кожний етнос у історію людства в цілому.

Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія ( на відміну від просто антропології - науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об'єкта), інколи - антропософія; в наш час до дисциплін цього напряму інколи зараховують структурну антропологію та соціобіологію.

Філософська антропологія ставить собі завданням вивчати людину у всіх її можливих виявленнях та характеристиках. Тут, зокрема, ставиться питання про визначення сутності людини та про відмінність останньої від природи людини, про її спосіб буття та ін. Антропософія претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи у світі, її всекосмічну функцію та причини саме таких її виявлень. На думку антропософіє, лише таке осмислення людини відкриє нам шлях до розуміння і всього іншого в світі.

Структурна антропологія вважає, що існує певний, цілком конкретний та сталий набір інтелектуальних та реальних можливостей людини, який слід виокремити із історії, культури, способів людського життя; означений набір відкриває можливості для виправданого та надійного вивчення і розуміння людини. Соціобіологія, яку сьогодні інколи додають до дисциплін антропологічного напряму, - наука про те, як міняється людина під впливом соціальних факторів та на протязі історії. Цю науку далеко не всі згідні визнавати як філософську, проте заперечувати факт впливу соціальних факторів на людину, на її вихідні властивості було б невиправданим, а тому й не можна сьогодні не враховувати міркувань та результатів досліджень соціобіології у філософському вивченні людини[6, c. 36-37].

Нарешті, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук, що вивчає духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості; сюди входять логіка, гносеологія (чи епістемологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії.

♦ Логіка - одна із давніших філософських дисциплін - досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних помилок може зруйнувати усі доведення та аргументації певної філософської концепції.

♦ Гносеологія - це, у дослівному перекладі, теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін "епістемологія" (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання.

♦ Етика також: належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин.

♦ Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого.

♦ Філософія релігії, як свідчить назва, опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін.

♦ Філософія права намагається з'ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні.

♦ Історія філософії збирає історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення.

♦ До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають також "ноологію" як вчення про природу та сутність людської розумності; коротко кажучи, ноологія постає філософським вченням про свідомість.

Філософія як сфера духовної культури виконує певні функції

З огляду на окреслений вище поліфонічний характер філософського знання у філософії за весь час її історії було вироблено багато різноманітних теорій, вчень, концепцій, поглядів. Тому в історії філософії існує велика кількість різних філософських позицій майже щодо кожного її суттєвого питання. Всі ці позиції поступово будуть окреслюватись в подальших темах посібника, але зараз варто відзначити ті найперші з них, які випливають із наведеної структури філософського знання. Так, якщо у філософії робиться наголос на вирішальні ролі онтології для всіх філософських вирішень, то така позиція визначається як онтологізм. Якщо вирішального значення надають проблемам пізнання, то це буде характеризувати позицію гносеологізму. При наполяганні на тому, що всі теми філософських міркувань мають своїм джерелом людину, окреслюється позиція, що називається антропологізм (її різновид - персоналізм). Ті філософські теорії, в яких доводиться провідна роль суспільства та суспільного життя щодо всіх виявлень людини, прийнято характеризувати як соціологізм. Відповідно, у філософії виникають та окреслюються позиції культурологізму, логіцизму, етизму, естетизму та інші[2, c. 57-59].


Висновки

Отже, філософія є насамперед концептуальним вираженням світоглядних проблем. Як особлива сфера духовної культури, вона не зводиться до інших подібних сфер та напрямів, а доповнює і розвиває їх. Використовуючи такий специфічний вид мислення, як світоглядна рефлексія, філософія шукає відповіді на смислотворчі проблеми людського буття. Філософське знання розкриває реальний та духовний світ людини в їхньому взаємозв'язку та розвитку, має вільний, критичний, проблемний і творчий характер.

Отже, філософія на сьогодні є розвиненою та розгалуженою сферою знання; щоб виконати завдання людського світоорієнтування, вона повинна включати у свій зміст цілий комплекс наук про основні, найважливіші сфери людського життя.

Розглядаючи історичні корені філософії, ми вже дали її найперші та найпростіші визначення, проте на сьогодні не існує якогось єдиного та загальноприйнятого розуміння та визначення предмету філософії. Цей факт має свої виправдані підстави: якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані засоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних виявлень. У найпростішому варіанті філософія могла би виконати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити їх основні можливі виявлення і на цій основі сказати людині, що вона є і що їй належить робити у цьому житті та у цьому світі. Проте як світ, так, тим більше, і людина постають незавершеними і майже безмежними у своїх характеристиках, діях та проявах. Через це і філософія постає багато в чому незавершеною, або, як кажуть у науці, "відкритою системою знання".


Список використаної літератури

  1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
  2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
  3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
  4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
  5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
  6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
  7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
  8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
  9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
  10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
  11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
  12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
  13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
  14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
  15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
  16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top