Поняття культури мислення і роль філософії в її формуванні

Вступ.

1. Поняття культури мислення.

2. Основні вимоги до сучасної культури мислення людини.

3. Філософські аспекти сучасної культури.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поняття культури міцно усталилося в сучасному мовленні (і щоденному, і науковому). Однак філософське поняття культури і далі є невизначеним. Стосується воно, насамперед, сфери людського мислення в його найзагальніших, інваріантних характеристиках, які виявляються у формах діалектичного процесу (перехід, рефлексія, розвиток). Дослідження цієї проблеми безпосередньо пов’язане із завданням сформувати науковий метод вивчення природних, соціальних та духовних об’єктів і практичної об’єктивації наукового знання.

Принципові ідеї щодо розуміння діалектики як культури мислення висунув німецький філософ Гегель. У «Науці логіки» він виокремив основні види зв’язку категорій мислення: перехід, рефлексія, розвиток. У працях М.О. Булатова («Деятельность и структура философского знания». – К., 1976. – 215 с.; «Диалектика и культура». – К., 1989. – 216 с.) проаналізовано сутність вираження суперечності в логіці понять, зв’язку діалектики і культури. Е.В. Ільєнков у своїх роботах (зокрема в «Философии и культуре». – М., 1991. – 463 с.) порушує питання діалектичної суперечності як основи культури мислення загалом, критичності й самокритичності як вищих ознак філософської культури мислення. В.А. Босенко («Всеобщая теория развития». – К., 2001. – 470 с.) розглядає сутність теоретичної культури мислення та місце в ній «зовнішньої» і справжньої діалектики. Однак важливо спрямувати дослідницькі зусилля на аналіз конкретних форм діалектичного (перехід, рефлексія, суперечність, розвиток) у контексті загальних характеристик філософської культури мислення.


1. Поняття культури мислення

Ефективність мислення людиною визначається здатністю вирішувати завдання, які встають перед нею. Ця спроможність залежить, з одного боку, від природної інтелектуальної обдарованості індивіда, а з іншого — від виховання індивіда, навчання, самоосвіти, життєвого досвіду і, нарешті, від її залучення до культури.

З культури людина черпає знання, використовуючи їх для рішення різних завдань; уявлення про цінності і ідеали, які визначають її відношення до цих завдань; і, нарешті, навички, прийоми, правила мислення, що допомагають вирішувати ці завдання.

Саме мислення відноситься до числа важковизначених понять. Якщо сказати, що мислення — це узагальнене відображення дійсності людським мозком, то у даному випадку буде виявлений гносеологічний, тобто теоретико-пізнавальний аспект мислення. Фізіолог надав би перевагу іншій формуліровці: мислення — це ідеальне виявлення вищої нервової діяльності мозку. Психіатри кажуть, що мислення — це інтелект в дії. Але у такому разі приходиться з'ясовувати — що таке інтелект? Ми ризикуємо попасти в коло взаємодоповньованих визначень: мислення — це продукт мозку, а мозок це матеріальний носій мислення.

На теперішньому рівні наших знань про процеси мислення сформульовані інформаційні визначення мислення. Так, англійський кібернетик У. Росе Ешбі розглядає мислення як процес обробки інформації за деякою програмою, що передбачає відбір у меншій мірі на рівень вище випадкового.

Звісно, не можна ототожнювати людське мислення з процесом обробки інформації: бо воно має і біологічний і соціальний аспекти. Але пізнавальний аспект мислення полягає в активному вилученні інформації із зовнішнього світу і її опрацюванні. І коли кажуть, що мислення є обробка інформації, то не стільки визначають мислення, скільки вказують на одну із його особливостей.

У кожній культурі мислення пристосовується до вирішення тих завдань, які постають перед нею. Тому якісно різні культурні світи характеризуються і якісно різними культурами мислення. Процес мислення ніколи не розпочинається «на пустому місці», «з нуля». Застосовуючи образ мислення дорослих, дитина починає використовувати його для визначення своїх завдань. Таким чином, осмислення будь-якого завдання будується за відповідними канонами, які у самому узагальненому вигляді утворюють сценарій процесу мислення. У відповідності з цим сценарієм людина намічає питання для обдумування, висуває якісь передбачення, підбирає аргументи, визначає їх істинність тощо.

В ході реалізації задуму сценарій може мінятися, у ньому можуть бути певні «білі плями», для виявлення їх чіткості і виразності потрібні оригінальні і незвичні «стрибки» думки, але навіть вони (за випадком окремого творчого натхнення, інстинкту) не дуже далеко відхиляються за межі загальноприйнятого у даній культурі образу мислення[10, c. 169-172].

Сучасне мислення. У кожній галузі діяльності є свої сценарії мислення, специфічні для неї правила, прийоми і способи вирішення розумових завдань: думка художника формується дещо інакше, аніж думка вченого, гуманітарне мислення відрізняється від природничо-наукового чи технічного, методи медичного діагнозу одні, а методи аудиту в економіці зовсім інші. Є субкультурні розрізнення в мисленні людей, що належать до різних соціальних, вікових і професійних груп. Кажуть, наприклад, що «жіноча логіка» на відміну від «чоловічої» менш чутлива до протиріч і більш пластична, гнучка і варіативна, що жінки у своїх судженнях більш схильні спиратися на інтуіцію і емоційну оцінку конкретної ситуації, аніж на загальні принципи і абстрактно логічний аналіз причинних зв'язків, що дрібниці для них мають більше значення, ніж для чоловіків, і можуть дати підставу для великих висновків, тоді як для чоловіків такі дрібниці не заслуговують уваги.

Так чи інакше, але сценарії мислительних процесів можуть видозмінюватися у залежності від різних факторів. Проте існують і окремі загальні вимоги, які відповідають «нормальному мисленню». їх не завжди ретельно дотримуються, і можливі різні відхилення від них, але все ж організація мислительних процесів має у якійсь мірі підпорядкуватися цим нормам мислення[4, c. 98].

2. Основні вимоги до сучасної культури мислення людини

Розглянемо деякі з найбільш характерних вимог до сучасної культури мислення людини.

Рефлексивність. Організація мислнтельного процесу, що включає в себе не тільки роздуми над вирішуваним завданням, але й роздуми про те, як протікають роздуми над завданням.

Термін «рефлексія» з латинської: загинати, обертати — це унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає відночас і як самосвідомість, думка про щось — як думка про думку, знання про щось — як знання про саме знання.

Аргументованість. Потрібно чітко розрізняти тезу і її аргументацію. Думки, які не обґрунтовані, повинні вважатися не більш ніж гіпотезами. Ця норма передбачає критичність і самокритичність.

Критичність означає необхідність самостійної оцінки вірності будь-якої іншої думки — чи то «загальної», або думки «авторитету».

Самокритичність полягає у вмінні об'єктивно оцінювати аргументацію своїх власних думок і висновків. Емоції, бажання, «інтуітивне відчуття» можуть відігравати велику роль в мисленні, виступаючи як стимули цілеспрямованого і впертого пошуку на користь тієї чи іншої думки. В пошуках істини нічого не потрібно приймати на віру. Віра — не аргумент. Віра є лише суб'єктивна психологічна установка, яка без пояснюючих її аргументів не забезпечує достовірність знань.

Логічна культура. Логічна культура — це логічна грамотність. З тих пір, як Арістотель винайшов логіку, встановлені нею правила дедуктивних і індуктивних умовиводів стали вважатися обов'язковими нормами мислення. Подібно тому, як грамотна людина вміє писати без орфографічних помилок, так і логічна грамота є вмінням мислити без логічних помилок, у відповідності з законами логіки, послідовно і без протиріч.

Професіоналізм. Одночасно з загальними законами логічного мислення існує багато спеціальних методів, за допомогою яких вирішуються завдання у різних галузях знання (наприклад, в математиці метод Фур'є, методи математичного моделювання в техніці, статистичні методи в психології тощо). Сьогодні навряд чи віднайдеться така сфера інтелектуальної праці, у якій не було б подібних спеціальних засобів мислення. Час дилетантів пройшов, всюди потрібні спеціалісти, що мають відповідний рівень професійної культури і володіють засобами і способами професійного мислення.

Стратегічне управління. Вміння користуватися загально-логічними і спеціальними професійними методами дозволяє успішно справлятися зі стандартними завданнями, шлях до рішення яких відомий з самого початку. Але якщо справа стосується складних, нових, нестандартних проблем, відносно яких заздалегідь невідомо, у якому напрямку шукати їх вирішення, то одного цього вміння може бути недостатньо. Виникає запитання: як віднайти шлях, що веде до мети, як вибрати з великої кількості наявних засобів і методів ті, що потрібні для руху по цьому шляху і можуть бути найбільш ефективними і доцільними?[2, c. 177-179]

При недостатній культурі мислення людина може діяти «за інтуїцією», за принципом «проб і помилок», безсистемно, навмання тощо. Але у наш час існують багатоманітні форми стратегічного управління мисленням, що дають можливість найбільш раціональним чином організувати весь мислительний процес у цілому. Вони поділяються на два основних типи.

Перший — це алгоритмічні і напівалгоритмічні методики, за допомогою яких вирішуються стандартні завдання. Для цих методик характерним є те, ще вони повністю, або майже повністю визначають ланцюг операцій, із яких складається вирішення завдання з великим рівнем надійності гарантують отримання вірного рішення. Другий тип стратегії мислення — це евристичні стратегії (евристика). Вони використовуються головним чином при вирішенні нестандартних завдань. На відміну від стратегій алгоритмічного типу, вони не дають однозначних рішень відносно конкретних мисли-тельних операцій і не гарантують успіх. У них містяться лише деякі прийоми, які розширюють поле пошуку рішень і здатність наштовхнути думку на вірний шлях. Такі евристичні стратегії підвищують вірогідність успішного вирішення завдання і значно ефективніші, ніж «інтуїція» чи метод «проб і помилок».

«Стратегічність» — ознака сучасної культури мислення. Сьогодні важко досягти успіху в будь-якій сфері інтелектуальної діяльності без регуляції і організації мислительних процесів за допомогою алгоритмічних і евристичних стратегій, і кожен, хто займається розумовою працею, свідомо чи несвідомо їх використовує. Широке поширення в техніці сьогодні отримали спеціально розроблені евристичні стратегії винахідництва. Відомі такі евристики, як метод аналогій, методика «гірлянд асоціацій», евристичні прийоми Пойа, синектика, методика «шести шляп мислення», «мозкова атака», теорія рішення винахідницьких завдань Альтшуллєра та інші.

Вказані риси сучасної культури мислення — це принципи побудови сценаріїв мислительної діяльності життя сучасного цивілізованого суспільства[13, c. 294-296].


3. Філософські аспекти сучасної культури

У свій час древні греки розв'язали ситуацію (тільки почасти вона подібна із сучасною) багато- і різнодумства наступним чином: вони сформулювали уявлення про мислення, що підпорядковується системі правил (пізніше ці правила утворили каркас логіки) і описує устрій світу (тобто онтологію). При цьому можна сформулювати три основні постулати, яким підпорядковується мислення і на які фактично орієнтується традиційна філософія. Перший постулат - “паралелізму” звучить так :дійсність - не суперечлива, джерело помилок - у міркуваннях, у мисленні. Другий постулат - “автономності”: у мисленні, не звертаючись до інших форм досвіду і життя, можна вирішувати основні проблеми, одержувати знання, знаходити внутрішні стимули для власного розвитку. Відповідно до третього постулату - “єдності”: мислення одне і єдине, не може існувати багатьох і різних мислень. Вже Аристотель намагався створити правила і норми мислення, єдині для всього мислення, потім для свого часу цю ж задачу намагалися вирішити інші філософи.

В даний час інтелектуальна ситуація цілком інша: ми визнаємо існування різних мислень (класичного, тобто Арістотелівсько-Кантистського, природничо-наукового, гуманітарного, релігійного і т.д.), констатуємо відкритість мислення до різних форм досвіду і життя, вважаємо, що мислення описує різну дійсність, яку почасти і конституює. Іншими словами, на противагу постулатам класичного мислення можна сформулювати три наступних постулати сучасного, посткласичного мислення. Постулат “породження”: мислення породжує відповідні форми дійсності, об'єкти, реальності, що і відбиваються в думці. Постулат “контекстності”: мислення не автономне, а подібно до мови має різні контексти (контекстом мислення можна вважати ті форми досвіду і життя, що зливаються і переплітаються з мисленням, сприяючи його подальшому розвитку). Третій постулат - “поліфонічності”: сучасне мислення - це багато різних мислень, що знаходяться між собою в різноманітних відношеннях (доповнення, протистояння і заперечення незалежності, родства і т.д.). Наприклад, природничо-наукове і гуманітарне мислення з одного боку, знаходяться у відношенні опозиції і заперечення, з іншого боку - доповнення. Але якщо сучасне мислення поліфонічне, контекстне, породжуюче, то запитується, як у цьому випадку воно може виконувати своє призначення: упорядковувати і спрямовувати думку, давати правильне уявлення про дійсність - і як у таких умовах вести дискусії, що вважати істиною? Ще одне питання: яку роль у сучасному мисленні відіграє філософія? Тільки після відповіді на ці важкі запитання ми можемо судити про філософію культури.

Перше положення, що у зв'язку з цим хотілося б сформулювати, наступне. Щоб перебороти хаос, взаємозаперечення і взаємонерозуміння в мисленні, про які говорив, зокрема, В.Дільтей, мабуть, потрібно в явній формі відрефлексувати особливості сучасного мислення і дискурсу. При цьому повинні бути дотримані такі загальні умови, що дозволяють мислити і вести дискурс іншим, тобто не посягають на інші види мислення і інтелектуальні території. Питається, проте як це можливо? Наприклад, якщо будуть артикулюватися і публікуватися особливості свого мислення і дискурсу, а також виявлятися їхні межі. Останнє, зокрема, припускає відмову в мисленні від "натуралістичної позиції", тобто віри в те, що вони прийняли умови культурної комунікації?[7, c. 241-244]

Здається, і це друге твердження, тут потрібно орієнтуватися на саму цю комунікацію, на ті її ознаки і контексти, які усі або основні учасники культурної комунікації починають визнавати і розділяти. На наш погляд, у сучасній культурі найбільше визнаним і значним є чотири контексти. Контекст наукової і технічної раціональності, заданий не тільки сучасною наукою і технікою, але і сферами проектування, виробництва, економіки і т.д. Контекст, заданий сферою впливу й активності особистості, реалізацією в мисленні її фундаментальних бажань, цілей, цінностей (назвемо цей контекст персоналістичним). Третій контекст можна назвати груповим: тут визначальним є не особистість, а група або співтовариство (наприклад, творчий колектив, наукове або езотеричне співтовариство, "школа" і академія і т.д.); у цьому контексті мислення і породжені в ньому ідеї стають для групи подіями, спілкування і творчість перетікають у мислення. Нарешті, четвертий контекст - це контекст самої культури. Як приклад такого мислення або кардинальної зміни мислення при переході від одних культур до інших.

Отже, рефлексія й упорядкування мислення ( і свого, і чужого), мабуть, повинні вестися з позицій наукової і технічної раціональності, від якої ми в нашій цивілізації, навіть якби хотіли, просто на можемо ухилитися, із позиції особистості, тобто "автора" мислення, із позиції групи або співтовариства, де мислення породжується й обертається, нарешті, із позиції культури (культурної традиції). Цей підхід можна збільшити, звернувшись до міркувань С.Нєрєтіної. "Філософські і наукові теорії, - пише С.Нєрєтіна- гранично розгорнувши свої елементарні поняття, виявилися перед необхідністю перегляду самого поняття елементарності, що підкосило при цьому аксіоматичні дедуктивні начала старої логіки. Класичний розум, що діє в сфері об'єктивної логіки розвитку людства, упав не в силах зрозуміти (пізнати, охопити) цю тотальну ірраціональність. Його падіння як єдине і загальне стало особливо наочним у зв'язку з перекроюванням карти світу, коли отримавший самостійність Схід відмовився прийняти західні зразки державності і розуміння: локомотив історичного процесу зійшов із рейок, і індивід, що вибрався з під уламків, знайшов себе на перехресті різноманітних смислових рухів, кожен з яких претендує на загальність, кожен з яких для іншого або беззмістовний, або потребує взаєморозуміння... У філософській логіці це виглядає так: при глибинному вичерпанні всіх засобів пізнання світу суб'єкт розуміння (як суб'єкт пізнання) доходить до повного свого заперечення; притиснутий до стіни власної безумності він пробуджується до виходу за власні межі, "у ніщо", у позалогічне. Використовуючи невизначену здатність судження, індивід у самому цьому “ніщо” виявляє нові можливості буття нового світу (“світу вперше”, у термінології В.С.Біблера) і відповідно нового суб'єкта, що і є носієм іншого розуму, іншої логіки”. Навряд чи краще можна охарактеризувати сучасну гносеологічну ситуацію. Будемо з цього виходити й відрефлексуємо наше “ніщо”, нашу “невизначену спроможність судження”[11, c. 59-60].

Насамперед ми хотіли б притримуватися філософської (у цьому змісті) традиції, розуміючи під цим певні історичні і сучасні засоби осмислення кардинальних проблем людського існування - співвідношення мислення і буття, проблему правильного вчинку і життя, питання про вищі духовні реалії і т.д. Далі ми розглядаємо всі наші розумові побудови і конструкції саме як інтелектуальне заняття, яке несе на собі відбиток нашої особистості і її пристрастей. У цьому плані наші пізнання є одночасно вираження цілком визначених устремлінь нашої особистості, реалізація наших цінностей. Світ і реальність, що ми пізнаємо, з одного боку, відтворюються моделюючою спроможністю нашого мислення, але, з іншого, вони конституюються роботою нашого мислення, породжуються ним в акті філософської об'єктивації. Що ж моделює, відтворює наше мислення, яку реальність? Ми стверджуємо, що сучасне мислення в рішенні проблем, подібних до тих, що ми аналізуємо, відтворює насамперед гуманітарну реальність. Гуманітарне ж мислення, вважає В. С. Біблер, припускає “роботу з текстом як із початком світової культури і як з орієнтиром на позатекстовий зміст, замкнутий в особистості й у вчинках його автора.” Ось необхідне для нас ключове вираження - світова культура. Наше “ніщо” - це культура. З одного боку, ми хотіли б зрозуміти культуру як твір думки, як форму культурного твору. З іншого, як “матеріал” культури, тобто як ідеї, уже втілені в мисленні і дії людей. З цього погляду культура для нас невіддільна від поняття культури. При цьому під культурою на цьому рівні міркування (але не тільки на цьому) ми, дійсно, також, як і Е.Орлова розуміємо не об'єкт, а визначений засіб мислення і пояснення. Він містить у собі: аналіз текстів культури, зіставлення різних культур, аналіз творчості представників культури, що створюють культурні тексти-твори, за рахунок чого тільки і можливе відтворення культурних реалій окремими людьми, розгляд того, як ці тексти твору визначають дії і поведінку представників культури, опис усталеності і динаміки культури і т.п. Культура - це теоретичний концепт, поняття, засіб мислення, що, звичайно, у рамках теоретичного мислення доводиться об'єктивувати, але наївно думати, що отриманий при цьому об'єкт схожий на об'єкт природи, наприклад, газ або Сонячну систему.

Сучасна філософія змушена визнавати не одне-єдине мислення, а багато різних. Проте філософія не відмовляється упорядковувати і нормувати мислення, але не віддає перевагу вирішення цієї задачі іншим шляхом. Замість установлення єдиної системи правил і онтології пропонується, по-перше, слідувати культурній комунікації, яка створюється, а це припускає урахування її основних контекстів (наукової і технічної раціональності, персоналістичної раціональності, групової, культурної), по-друге, здійснювати рефлексію основних структур мислення, а також указувати його межі.

Питання, проте, у тому, що необхідно врахувати в рамках реального мислення? Наприклад, на наш погляд, сучасні філософи повинні врахувати, що будь-яка соціальна дія реалізується в полі інших сил і дій, що в соціумі правлять не тільки розум, але і стихія і навіть зло. Реалізм філософського мислення сьогодні пов'язаний не тільки з наукою й інженерією, але і з досвідом мистецтва, досвідом життя окремих людей, досвідом соціальних рухів. Мабуть, у даний час реалізм філософського мислення - це інстинкт самозбереження людського роду, воля його до життя, до змін і самообмежень, до відмови від форм буття хоча і притягальних але згубних[16, c. 314-316].

Діючи в рамках такого підходу, філософія культури не намагається більше врятувати європейську і світову культуру, проте визнає різні культури і їхню самоцінність, конституює і спрямовує їхнє вивчення і дослідження, сприяє здоров'ю культури, тобто намагається діяти доцільно з культурою. Останнє означає, що культуролог як культурно і гуманітарно орієнтований спеціаліст і людина проводить у своїй діяльності етичні ідеї розуму і культури, з огляду на одночасно реальні можливості і межі своїх зусиль, постійно долаючи властиві всякому мислителю натуралізм і утопізм. Не заперечує сучасна філософія культури і теорії культури, науки про культуру. Навпроти, філософія культури здійснює по відношенню до наук про культуру, а також до історії культури важливі методологічну й аксіологічну функції. Тому важко погодитися з критикою філософії культури, що висловлена Е. Орловою, проте цілком можна прийняти наступний її висновок із приводу співвідношення філософії культури, історії культури і наук про культуру: “Зрозуміло, будь-який тип дослідження культури містить у собі всі три компоненти: метафізичну, впорядковуюче-описову, пояснювальну... Всі вони співіснують, виконуючи свої пізнавальні функції у вивченні культури. І можна стверджувати, що саме їхня сукупність і складає в сучасній науці галузі спеціалізованого знання про культуру”[5, c. 168-169].


Висновки

Мислення на рівні сутності є особливим рівнем його культури. Зрозуміло, що пробним каменем цієї культури є спроможність мислити суперечність як певне визначення сутності, адже істотна (суттєва) відмінність і є суперечністю. Тому, як слушно вважає Е. В. Ільєнков, «загалом ставлення до суперечності є найточнішим критерієм культури розуму, уміння мислити. Навіть просто показником його наявності чи відсутності» [3, с. 48]. Сам Гегель щодо цього визначився цілком чітко: «у цьому діалектичному, як ми його беремо тут, і, отже, в

осягненні протилежностей в їхній єдності, або, інакше кажучи, в осягненні позитивного в негативному, полягає спекулятивне. Це найважливіший, однак для ще не досвідченої, невільної здатності мислення – важкий бік. Якщо ця здатність мислення ще не позбавила себе чуттєво конкретних уявлень і резонерства, то вона спочатку має вправлятися в абстрактному мисленні, утримувати поняття в їхній визначеності й навчатися пізнавати, виходячи з них» [2, с. 110–111].

Важливо враховувати, що суть діалектики як культури мислення – це не тільки твердження, які просто засвідчують її як таку. Мова йде про глибше розуміння суті цієї культури, особливо щодо, знову-таки, здатності мислити суперечність. Йдеться не про розповідь, що таке суперечність, а про спроможність виразити, «показати» її в понятті, на власній стихії мислення. Бо «в окремому реченні негативність може лише називатися, коли просто сказано, що такі справи («усе на світі рухається і розвивається», «суперечність є джерелом руху» і т. д.). Усе це так, усі ці твердження правильні, вони фіксують факти, але діалектики в них ще немає. Якщо сказано: «У світі все здійснюється діалектично», то це потрібно показати і на мисленні, тому що, крім мислення, іншого засобу схопити діалектику речей немає. Форми тверджень, які ми навели, є не зображенням, не вираженням у діалектиці понять діалектики речей, а … констатацією її. Залишається невираженою «пульсація» і «життєвість», негативність і рухливість речей. А найосновніше те, що не схоплено сутності всього, що відбувається» [8, с. 106].

Звичайно, дослідження сутності діалектики як культури мислення не повинно обмежуватися сферою філософії Гегеля, тим більше тільки його «Наукою логіки». Необхідною умовою її формування є вивчення всієї історії філософії, а отже, це зумовлює необхідність досліджувати всю історико-філософську базу діалектики в її культурологічному значенні як єдино істинного способу філософського мислення, його культури. Адже історія філософії – це й історія самопізнання діалектики. Традиція останньої завжди актуальна в аспекті духовної культури загалом і культури філософського мислення зокрема. Тому «людям, які бажають виховати в собі діалектичний розум, уміння діалектично мислити, діалектично оперувати поняттями і діалектично ставитися до них, вірним помічником буде вивчення історії філософії, розвитку найкращих взірців класичної і сучасної наукової думки» [3, с. 56]. У тому числі й думки Г. В. Гегеля, автора останньої системи «світової філософії».


Список використаної літератури

  1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
  2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
  3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
  4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
  5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
  6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
  7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
  8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
  9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
  10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
  11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
  12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
  13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
  14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
  15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top