Питання до семінарів «Філософія»

Світ і людина у філософії античності

1. Космоцентризм і антропологізм античної філософії

На відміну від східної філософської парадигми, яка пояснювала світ реальних речей і явищу химерно-фантастичному дусі, західна філософська парадигма, вироблена насамперед давньогрецькими мудрецями, характеризувалася пильною увагою саме до речово-предметного світу.

Для давньогрецьких філософів світ був живим, гармонійно упорядкованим предметно-речовим цілим — Космосом, що нагадує собою грандіозний художній витвір. До речі, в давньогрецькій мові слово "космос" означало стрій, порядок, світо-порядок.

Центральне місце в давньогрецькій філософії займали онтологічні проблеми, зокрема пошуки об'єктивної основи всього сущого, яке тлумачилося або в матеріалістичному дусі (основою всього сущого є вода, повітря, вогонь, атоми), або в ідеалістичному: першоосновою всього є числа, ідеї тощо. Великим здобутком цієї філософії було атомістичне вчення Левкіпа, Демокріта, Епікура.

Поворот від зовнішнього світу до людини зумовлений також дискредитацією натурфілософії, яка пропонувала різні, часто суперечливі схеми пояснення світу. Знання про світ виявилось неусталеним, нестійким, не таким, що заслуговує довіри. Це зумовило поворот уваги мислителів від об'єкта до суб'єкта, від світу до людини як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання. Такий підхід називається антропоцентризмом.

Антропоцентризм (грец. anthropos — людина і centrum — центр) — філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Людина як проблема філософії вперше була усвідомлена софістами (з давньогрецької — «мудреці») — ідеологами давньогрецької демократії. Софісти першими усвідомили протилежність людини і світу, суб'єктивного й об'єктивного. Устами Протагора (480—410 до н. е.) людину було проголошено «мірилом усіх речей».

Усвідомлення особливого місця людини в космосі, того, що космос, речі визначаються людьми, є безумовною заслугою софістів в історії філософії. Адже «корисні» копалини, «гарна» погода, «шкідники» є не якостями самої природи, а означеннями, застосованими щодо природи людиною. Навіть сучасне природознавство в певному сенсі — це людський вимір природи, своєрідний засіб перетворення природи в інтересах людини. Бачення космосу, природи крізь людський мікрокосм, з позиції людини, яка виділилась з природи і протиставила себе природі як щось рівнозначне і рівноцінне їй, було новим словом софістів у філософії.

2. Проблема права і держави у філософії античного світу

У соціальному розвитку давньогрецького суспільства виділяють два періоди. Перший (гомерівська Греція), який тривав XII—VI ст. до н. е., характеризувався пануванням землеробської аристократії, патріархальними родовими відносинами. Те суспільство багатьма рисами було схоже на європейське ранньофеодальне. На другому етапі, який розпочався в VI ст. і тривав до початку нашої ери, активно розвивалися ремесла, товарно-грошові відносини, набула широкого застосування рабська праця в усіх сферах виробництва. В політичному житті змагалися аристократія та демократія (торгово-ремісничі прошарки міста), що спричинило поступове відсторонення аристократії від влади. Наслідком цих змін стало переміщення центру соціально-економічного життя із села в місто, перетворення міста з осередку аристократії на ремісничо-торговий центр.


Основні проблеми філософії середньовіччя

1. Теоцентризм філософії середньовіччя

Теоцентризм - (від грец. theos - Бог), таке розуміння світу, у якому джерелом і причиною всього сущих виступає Бог. Він центр світобудови, активний і його початок є дія.

Принцип теоцентризма поширюється і на пізнання, де найвищу сходинку в системі знання займає теологія; нижче неї - філософія, яка знаходиться на службі в теології; ще нижче - різні приватні і прикладні науки.

Середньовічна філософія була нерозривно зв'язана з християнством, тому загальнофілософські і християнські ідеї тісно в ній переплітаються. Основна ідея середньовічної філософії – теоцентризм.

Корені філософії середніх століть ідуть у релігії єдинобожжя (монотеїзму). В основі християнського монотеїзму лежать два найважливіших принципи, далеких релігійно-міфологічній свідомості і відповідно філософському мисленню язичницького світу: ідея утворення й ідея одкровення. Обидві вони тісно між собою зв'язані, тому що припускають єдиного особистого Бога, Бог є реальністю, що визначає все суще. Ідея утвору лежить в основі середньовічної онтології, а ідея одкровення складає фундамент навчання про пізнання.

Таким чином, розходження у функціях, виконуваних людьми, є результатом не суспільного поділу праці, а цільової діяльності бога.

Ясно, що в середні століття, в епоху теоцентризму, прагнули обґрунтувати правомірність представлень про Бога. Повсякденна релігійна свідомість вважала буття Бога очевидним остільки, оскільки кожна людина має поняття про нього.

2. Співвідношення віри і знання

Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості — античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

Співвідношення знання й віри багато в чому неясно. Очевидно тільки, що вони істотно переплетені, нерідко взаємно підтримують один одного й поділ їх і віднесення до різних, несопоставимих одна з одною сторін дійсності може бути тільки тимчасовим і умовним.

Якщо міркувати чисто формально, то наука й релігія, будучи формами суспільної свідомості, ставлять об'єктом свого розгляду ідеї про природу, суспільство, людину й уже тільки із цієї причини неприйнятний той факт, що їх розділяють «китайською» стіною. Але це, однак, не самий вагомий аргумент. Більш важливо, що протягом всієї історії культури людства наука й релігія відігравали визначальну роль у духовному житті, часом, ведучи непримиренну боротьбу між собою, а часом, навіть співпрацюючи.[ 3 с. 8 – 15]

Зупинимося на співвідношенні релігійної віри й знання. У рамках релігійної філософії це питання одержало особливу актуальність. Релігійна філософія, власно, і виникла у зв'язку з потребою прояснення й розуміння догматів віри. На перший погляд здається парадоксальною сама необхідність особливого зусилля розуму по освоєнню так званих істин віри, тому що «вірити» - у релігійному значенні цього слова – значить приймати ці істини всією душею, серцем, поза всяким сумнівом, якого б то не було скепсису. Інакше кажучи, там, де є віра, не потрібні докази, а там, де вимагають таких доказів, з'являється сумнів - немає вже віри. Не випадково в Біблії зустрічаються висловлення про те, що знання не збільшує віру, що надмірне прагнення до знання пов’язано з єрессю й скепсисом.

Тим самим, проблема взаємин знання й віри має давню історію. Вона активно обговорювалася в середньовічній схоластичній філософії. Так, уже Тертулліан відкрито виступав проти розуму, проголошував парадоксальну тезу: «Вірую, тому що абсурдно».[2 с.61]

3. Про сутність та існування Бога

Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові.

По Августину, Бог осягається в глибинах людської душі, варто тільки зануритися в них, і ви знайдете Бога неминуче.

Дамаскін виходив з того, що поняття про Бога укорінено в серці кожної людини. Розглянуті погляди одержали своє узагальнення в так називаному онтологічному доказі Ансельма. Ансельм вважав, що ідеї існують реально. Якщо є ідея Бога, тобто і сам Бог. Спростовуючи Ансельма, класик середньовічної схоластики Хома Аквінський прагнув йти від світу до Бога і приводив на цей рахунок ряд «доказів».

Перший «доказ» повторює міркування Аристотеля про першорушій: кожен предмет спонукуваний іншим, окрім першорушія. В другому «доказі» стверджується, що світ - а тут багато випадкового - повинен мати абсолютно необхідні причини. У третьому «доказі» Бог розуміється як вихідна основа всього сущого, відсутність якої вважається безглуздим. У четвертому «доказі» Бог розуміється як вершина досконалості, у п'ятому «доказі» - як остання мета, що гармонізує всі доцільні процеси.

У науці відсутні достовірні докази існування Бога. Приводяться у філософії й у теології аргументи на користь дійсності Бога поки не дуже переконливі. Утім тому, хто вірує в існування Бога людині вони, мабуть, і не потрібні. Адже Бог відкрився людям з вигуком «Я - сущий». У будь-якому випадку - існує чи Бог ні - філософський зміст представлення про геоцентризм є органічною стадією розвитку філософських поглядів. Той, хто не визнає існування Бога, може в дусі середньовічного символізму стверджувати, що в монотеїзмі і теоцентризмі сховані могутні шари філософського знання.

Отже, теоцентризм - принцип, відповідно до якого Бог є центром, фокусом середньовічних філософських і релігійних представлень; конкретизує принцип абсолютної особистості.

4. Про сутності людини

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження — переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе через дію. З моменту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі.

5. Проблема праваі держави

Європейська середньовічна політична думка знаходиться під впливом християнської релігії і римсько-католицької церкви. Авторитетний богослов раннього Середньовіччя Августин Блаженний у своєму трактаті "Про град Божий" розвинув концепцію теологічного розмежування духовної (релігійної) і світської (державної) влади. Перша зображена ним у образі "Граду Божого", вираженням якого є церква, друга - як "град земний". Град Божий об'єднує праведників, що наслідують божественні настанови. Земний град, як результат гріховної природи людини, побудований на відносинах панування, підпорядкування і рабства. Хоча Августин виступав за самостійність кожної з влад, обґрунтування різноякісності двох "градів" фактично ставило духовну владу вище світської.

Ідея духовної зверхності над державною владою отримала подальший розвиток у вченні великого католицького теолога Томи Аквінського. Хоча будь-яка державна влада має божественне призначення, не виключено, що конкретні її форми можуть суперечити божественній волі: правителі забувають про заповіді Христа, справедливість і спільне благо. В цьому випадку церква має право на опір гріховній владі.

Учення Августина і Томи Аквінського були використані в католицизмі Середньовіччя для обґрунтування примату церкви над державою і права Римського Папи призначати та змішувати монархів. Практичне втілення цих ідей часто призводило до війн між світською і церковною владами.

Наприкінці Середньовіччя держави починають виходити з-під впливу церкви, відбувається процес становлення сучасних держав.


Людина і світ у філософії Нового Часу

1.Філософія емпіризму і її еволюція

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. Йому належить відомий вислів «Знання — це сила». Головні свої зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його основна праця «Новий Органон», яку він свідомо протиставив старому «органону» (методу) Арістотеля. Розвитку науки, на думку Бекона, перешкоджають схоластика з її догматизованим Арістотелем і різноманітні забобони, ухили розуму («ідоли», «привиди»), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей. Тому потрібно виявити і викорінити ці «привиди», «очистити» від них розум. Цей пошук «чистого суб'єкта», «чистої свідомості» зумовлений гносеологічним протистоянням суб'єкта і об'єкта, що виникло в науці та філософії Нового часу.

Систематичності й цілісності емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Дж. Локка. На відміну від попередніх мислителів-емпіриків, які ставили своїм завданням пізнання світу, він зосередився на дослідженні можливостей розуму, зробивши поворот від об'єкта (природи) до суб'єкта. Основна його праця називається «Дослідження людського розуміння». Локк є сенсуалістом, послідовно реалізує засади сенсуалізму в своїй концепції.

Емпіризм подолав шлях від оптимізму, віри в безмежні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обмеження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіризму намагалися вивести загальні наукові істини з чуттєвого досвіду (одиничного). Однак крайній емпіризм у формі сенсуалізму, який визнавав чуття єдиним джерелом знання, виявився неспроможним досягти цієї мети. Цим зумовлена інтерпретація загального — понять субстанції, причинності, простору і часу як логічно невмотивованої суб'єктивної звички мислення. Замість того, щоб обґрунтовувати наукове знання, побудоване на принципі причинності, він розхитував його. Причина цього, як стане зрозуміло з подальшого розвитку філософії, полягає в тому, що суб'єкт в емпіризмі був штучно сконструйованим Робінзоном. Культура як реальність, в якій живе суб'єкт і крізь призму якої він отримує чуттєві дані, до уваги не бралася.

Однак емпіризм простежив, до яких наслідків призводить моделювання пізнання, коли суб'єктом є окрема людина, яка всі ідеї черпає з досвіду.

2. Філософія раціоналізму і її розвиток

Раціоналізм значно тісніше, ніж емпіризм, пов'язаний із середньовічною схоластикою. Цим, зокрема, зумовлене намагання його представників довести існування Бога і часте апелювання до Бога як гаранта істини тощо. Якщо емпірики продовжували традиції номіналізму, то в раціоналізмі досить чітко проступав реалізм. Раціоналістичні філософські системи, як і схоластична мудрість, за формою є умоглядною філософією, побудованою на дедуктивних конструкціях. Багато раціоналістів писали й друкували свої праці латиною. Така специфіка раціоналізму мала своє соціальне підґрунтя, оскільки епоха буржуазних революцій на континенті, за винятком Нідерландів, настала лише наприкінці XVIII ст.

І все ж раціоналізм був новим типом філософії. На противагу схоластиці він намагався обґрунтувати нову науку. Декарт, як і Бекон, різко критикували схоластику. На передній план він висунув проблему методу наукового пізнання. Раціоналісти Декарт, Лейбніц були видатними вченими в галузі математики і фізики, що позначилося на їх системах. Вони вдавалися до переоцінки ролі розуму, загальних ідей, принципів, на основі яких вибудовується система знання, і недооцінки ролі чуттєвих фактів абсолютизували математику і математичне природознавство, недооцінювали дослідні науки.

Дещо спрощено філософську систему раціоналістів можна звести до такої схеми: світ побудовано на раціональних, логічних засадах: Бог творив його за принципами математики та логіки. Ці засади збігаються з принципами побудови людського розуму. Іншими словами, раціоналізм в тій чи іншій інтерпретації приймає за аксіому тотожність форм буття і форм мислення.

Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу загалом, є французький мислитель Декарт. Саме він заклав засади раціоналізму не просто як гносеологічної течії, де раціоналізм протилежний емпіризму, а раціоналізму як універсального світогляду протилежного ірраціоналізму.

3. Проблема держави і права у філософії Нового Часу

Світогляд, в основі якого лежить множинність субстанцій, називається плюралізмом. Лейбніц повернувся до арістотелівського вчення про ієрархію субстанційних форм; (мінералів, рослин, тварин і людини). Кожна монада, стверджував він, неділима, індивідуальна і неповторна, світ різноманітний до безконечності.

Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в який спосіб примиряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. "... подібно до того, як люди для досягнення миру та обумовленого ним самозбереження створили штучну людину, яку ми називаємо державою, так само вони створили штучні ланцюги, які називаються громадянськими законами". Свобода підданих випливає з замовчання законів. Взагалі "суверен має право на все лише за умови, що, сам будучи підданим Бога, він зобов'язаний через це дотримуватися природних законів".

Широке тлумачення прав суверена не залишає місця для волевиявлення підданих. Природний і державний закони збігаються за змістом, законодавцем же (творцем державних законів) є суверен. Суверен державним законам не підлягає та є підзвітним безпосередньо Богові.

Гоббсівська державно-правова концепція значною мірою вплинула на нідерландського мислителя Баруха (Бенедикта) Спінозу (1632—1677). У своєму "Богословсько-політичному трактаті" Спіноза обстоював тезу, що людина насамперед залежить від закону "природної необхідності", що випливає з самої природи. Але, крім цього, вона залежить і від законів, що встановлені волею самих людей для безпечного та зручного життя.

Спіноза зазначав, що перший ("божественний") закон має на меті лише найвище благо, а інший ("людський") — це образ життя, він служить збереженню держави.

Життєдіяльність людини, за Спінозою, базується на "праві природи", тобто на законах або правилах, згідно з якими все відбувається.

І тому, зазначав мислитель, природне право всієї природи і, відповідно, кожного індивіда поширюється настільки далеко, наскільки може сягнути їхня міць.

Природний стан, природна міць і природне право — це те саме. Якби люди жили за приписами розуму, то "право природи" визначалося б могутністю розуму. Але люди частіше керуються нахилами, а не розумом.

Тому виникають дві можливості реалізації людської життєдіяльності: перша — загальна (як для тих, що керуються розумом, так і для тих, що керуються нахилами. Всі вони діють за законами природи, тобто за приписами природного права); друга спирається на розум і незалежну волю.

Аналізуючи проблеми виникнення держави і права, Д. Юм виходив із того, що люди поводяться під впливом афектів і віддають перевагу особистим інтересам. Задовольняючи їх, вони ніколи не погодяться добровільно коритися владі, яка вимагає від них відмови від природних прагнень. Тому ніякі правові норми не мають реального значення без примусу.

Державна влада апелює до основних законів людської психіки, з допомогою примусу і страху вимагає, щоб у дотриманні правових норм люди вбачали близький свій інтерес, а в їх порушенні — віддалений. Наприклад, безпосередній інтерес сильного полягає в тому, щоб силою заволодіти майном слабого. Але влада держави під страхом покарання прищеплює йому повагу до благ інших людей.

Завдяки примусові відбувається зміна в порядку інтересів: близький інтерес стає віддаленим, а віддалений — близьким. Особи, котрим у суспільстві доручено владу, складають уряд.

Від культу розуму до його заперечення

1. Німецька класична філософія. Її передумови виникнення н основні етапи розвитку

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта — перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об'єкта) і знання про неї. На цій основі Кант долає суперечність емпіризму та раціоналізму, що було першим його внеском у розвиток філософської думки. Другий внесок полягає в тому, що Кант теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфера людської діяльності (культура) була винесена за межі природної детермінації. Після Канта культуру розглядали за межами природи, не прив'язуючи її до природних закономірностей. Природа і культура постають для філософії як дві рівнозначні та незводимі одна до одної сфери.

2. Критична спрямованість філософії І. Канта

У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний, або, як він його називав, догматичний, період Кант перебував під впливом філософії Лейбніца і його послідовника X. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути закономірності природи, демонструючи це створеною космогонічною гіпотезою і теорією припливів та відпливів. Але ознайомлення з філософією Юма збудило Канта (за його словами) від догматичної сплячки. Під догматизмом Кант розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням. Юм, поставивши під сумнів цю позицію, не запропонував нічого взамін. Кант виробив свій підхід до розв'язання цієї проблеми, назвавши його конструктивним критицизмом.

Кант, за його словами, здійснив коперниканський переворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джерело всезагальності й необхідності знання він пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм). Світ науки є витвором розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) людині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб'єктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера феноменів) є результатом синтезу (поєднання) суб'єктивних апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хаотичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі. Апріорні форми Канта — це не «вроджені ідеї» Декарта. Вони позбавлені змістовності, а постають як певна здатність, певні правила (схеми) формування матеріалу.

Кант усвідомлював, що служіння обов'язку не обов'язково принесе щастя людині. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується моральних норм. Для того щоб утвердити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль, він постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теоретичного розуму їх буття проблематичне, для практичного — необхідне. Бог, безсмертна душа і «воздаяння» (відплата) в потойбічному світі необхідні, щоб людина була моральною істотою.

3. Від І. Канта до Г.Гегеля через філософію Й. Фіхте і філософію ф. Шеллінга

Дальший розвиток ідея активності суб'єкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Йогана-Готліба Фіхте, який проголосив себе послідовником Канта, хоча насправді вийшов за межі його вчення. У Канта об'єкт пізнання (світ явищ) конституюється суб'єктом, за винятком чуттєвого матеріалу, що походить від речей у собі. Але якщо річ у собі є мислимою сутністю («чистий розум» тільки допускає її існування), то вона, стверджує Фіхте, є зайвим припущенням, і всю систему філософського знання можна вибудувати на одному принципі — «Я». Отже, філософія Фіхте — це суб'єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. «Я» у Фіхте — це водночас індивідуальне обмежене «Я» (свідомість людини) і «абсолютне Я» (божественна свідомість). І в тому, і в іншому випадку «Я» — це свободна діяльність, а не субстанція раціоналістів. «Для ідеалізму розум є дія і ніщо інше... все інше можна вивести», — писав Фіхте. Якщо попередня метафізика виходила з принципу, що буття породжує дію (у Декарта субстанція мислить: «Я мислю», отже, «Я» є мислячою субстанцією), то Фіхте є основоположником іншого принципу — «дія породжує буття». Як висловився Гете у Фаусті: «В діянні початок буття».

Фіхте, як і Кант, досліджував проблему можливості наукового знання. Цьому присвячена основна праця мислителя «Науковчення», в якій «Я» постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього (творець не тільки форм, а й змісту знання).

Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шеллінг (1775—1854), який в університеті вивчав природознавство і перебував під впливом тогочасних наукових відкриттів (зокрема, дослідження електричних явищ), не прийняв концепції Фіхте, в якій об'єкту (природі) задавалось позірне, несправжнє буття. Виступивши як послідовник Фіхте, він невдовзі долає його суб'єктивний ідеалізм і переходить на позиції об'єктивного ідеалізму.

Його творчість розвивалася в кілька етапів. Спочатку він розвиває натурфілософські ідеї, пізніше створює філософію тотожності мислення і буття, а наприкінці життя основну увагу приділяє філософії релігії. Шеллінгу належить також оригінальна естетична концепція. Перейнявши у Фіхте ідею тотожності суб'єкта і об'єкта, Шеллінг переносить центр ваги з суб'єкта на об'єкт. Природа у нього є не пасивним матеріалом для діяльності суб'єкта, а творчим началом. Природа — це процес самотворчості, самореалізації Абсолюту, розуму. Вона — розум, який застиг у своєму бутті, має ступінчасту побудову (неживе, живе, людина), у творенні якої розум піднімався поступово від несвідомого життя до життя свідомого (в людині). В природі діють ті ж форми творчої діяльності (теза, антитеза, синтез), які Фіхте відкрив у суб'єкті.

Натурфілософія Шеллінга долає механіцизм попередніх мислителів. Він вказував на існування, крім механічних, також електричних, хімічних і органічних сил, кожній з яких притаманні свої протилежності — притягання і відштовхування, протилежні полюси тощо. У природі діє універсальний «закон полярності», вона динамічна і єдина. Вона — єдиний організм, пройнятий доцільністю, тобто не механічно-причинними, а доцільними телеологічними відношеннями.

Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагальнений у філософії Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831), який увійшов в історію філософії як творець найрозгорнутішої і найобґрунтованішої системи ідеалістичної діалектики. Кант, як відомо, відмовив метафізиці в претензії на науку, оскільки розум, якому даний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впадає в антиномії. Фіхте вважав, що всезагальне (абсолютне, тобто метафізичне знання) може бути дане розуму в інтуїції. Цим самим філософія відновила свої права науки про суще. Однак інтуїція як джерело філософського знання у Фіхте й у Шеллінга виступала суб'єктивним і недостатньо обґрунтованим актом.

Гегель подолав ці недоліки своїх попередників. Дві його ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи:

— переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

— розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.

Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосереднього знання, на якому можна побудувати філософію. На його думку, всяке знання опосередковане, це стосується і філософського, розумного пізнання (пізнання, здійснюваного розумом). Філософу абсолютне знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний результат осмислення наявного розсудкового знання. Розсудок, на думку Гегеля, є першою формою понятійного, логічного, нечуттєвого знання, яке побудоване за правилами формальної логіки і виключає суперечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання, на його думку, обмежене, конечне. Його істина зумовлена, залежна від обставин. Скажімо, твердження «паралельні прямі не пересікаються» втрачає істинність в неевклідовій геометрії, а судження «дощ іде» — як тільки дощ припиниться. Філософія, що прагне до абсолютного знання, до незумовленої істини, не може задовольнитись такими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку.

4. Л. Фейербах —останній представник класичної філософії і її перший реформатор

Після смерті Гегеля прихильники його філософії поділилися на два табори — старогегельянців, які трималися за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли деякі аспекти його методу. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 p., молодогегельянці — Бруно Бауер (1809—1882), Давид Штраус (1808— 1874), Макс Штірнер (1806—1856) — вважали головним завданням філософії критику релігії. До молодогегельянців належав і Людвіг Фейєрбах, роль вчення якого в історико-філософському процесі визначається передусім тим, що воно стало проміжною ланкою між Гегелем і Марксом. Фейєрбах був учнем Гегеля, але під впливом суспільних настроїв і нових досягнень природознавства, яке він вивчав в університеті, перейшов на матеріалістичні позиції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому, що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Отже, Бог — це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Людина — страждуща істота, природа не відповідає на її страждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.

Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності. Це, на його думку, повертає людині всю повноту її буття. Але Фейєрбах не ставив собі запитання: хто є гарантом того, що розуміння людиною божественного, яке вона проектуватиме на інших людей, є справжнім, а не свавільним? Якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.

Свою філософію Фейєрбах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії- суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю і чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно з попередниками, він приділяв культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.

Гуманістичні традиції вітчизняної філософи

1. Становлення н розвиток філософської думки Київської Русі

Філософські начала праукраїнської доби розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту — українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення. «Державність Києва, — як писав український вчений, професор Альбертського університету (США) Іван Лисяк-Рудницький (1919 - 1984), — носила на собі виразну печать духа свободи. Цьому сприяли такі чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазі-федеративний кшталт». Усе це давало простір для певної поліфонії думок, вияву інтелектуальних сил, здатностей розуму, без чого неможливий розвиток філософії.

3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. «Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою. Гідне уваги судження літописця, який, прославляючи Ярослава за сприяння книжності, порівнює його заслуги із заслугами самого Володимира, який охрестив руський народ. Володимира він уподоблює зоравшому ниву, а Ярослава — сіячу», — наголошував український історик Микола Костомаров (1817—1885).

Оскільки києво-руське суспільство сприйняло інтравертне східне християнство з його апеляцією до глибинно-внутрішнього пошуку потаємного сенсу, то цілком закономірно, що найавторитетнішими авторами перекладної літератури були здебільшого представники східної патристики: Василь Кесарійський (Великий), Григорій Назіанзин (Богослов), Григорій Ниський, Іоанн Златоуст. З їхніх праць, за словами одного з перших дослідників джерел української філософії Василя Щурата (1871—1948), Україна вчилася у християнському полі мислити по-філософськи, виробляючи окреслене розуміння понять «філософ» і «філософія». У культурі Київської Русі поширеними були кілька їх тлумачень. Так, Іоанн Дамаскін у «Діалектиці» давав шість таких визначень: «Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього... Філософія є пізнання речей божих та людських, тобто видимих і невидимих... Філософія є роздум про смерть як самовільну, так і природну... Філософія є уподібнення Богові... Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистецтва... Філософія є любов до мудрості й істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія».

Філософській думці Київської Русі властивий був і дуалізм сприйняття й тлумачення часу. З одного боку, домінував так званий лінійний час — від «створення світу» до «кінця світу», що замінив міфологічну ідею вічного колообігу, поділивши час на частини — до Христа й після нього (минуле, сучасне і майбутнє). А з іншого — існувало й циклічне сприйняття часу, оскільки дні тижня, християнські свята, закономірно повторюючись, перебували у колообігу.

2. Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України

Глибоке усвідомлення своєї національної належності характеризувало всіх найвизначніших представників гуманістичної культури України XV—XVI ст.: Павла Русина (1470—1517), Станіслава Оріховського-Роксолана (1513—1566), Івана Туробінського-Рутенця (1511—1575), Григорія Чуй-Русина (1523—1573) та інших, які не лише репрезентували українську інтелектуальну еліту в тогочасній європейській культурі, а й збагачували національну культуру західними ренесансно-гуманістичними ідеями, формували основу культури українського козацького бароко, яке, за словами І. Лисяка-Рудницького, в оригінальний спосіб поєднувало візантійські й західні елементи.

Розвиток гуманістичних ідей на українському ґрунті вплинув на організацію і розгортання освітньої справи в Україні. З'явилася мережа культурно-освітніх центрів, найвпливовішим серед яких був Острозький, заснований 1576 р. на Волині князем Костянтином Острозьким (1526—1608). У своїй структурі центр мав академію (греко-слов'яно-латинський колегіум), друкарню і літературний гурток, члени якого готували до видання навчальні посібники, інші книги, що їх друкував Іван Федоров (невід. —1583). Це «Азбука» і «Буквар» (1578), «Хронологія» Андрія Римші (1581), «Біблія» (1581), «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького (1587), «Книжиця» Василя Суразького (1588) та ін.

У розвиток української філософської культури вагомий внесок зробили також братства, що виникли в Україні в останній чверті XVI — на початку XVII ст. як громадські центри оборони української духовної культури від сторонніх впливів. Створюючи розгалужену систему шкіл, вони сприяли широкому розвитку освіти, її секуляризації та демократизації, що сприяло становленню професійної філософії в Україні.

3. Філософія України доби бароко. Києво-Могилянська академія

Академія мала дев'ять класів (шкіл): фара, аналогія, інфима, граматика, синтаксима, поезія, риторика, філософія, богослов'я. Філософський клас вважався одним із найвищих. Філософія складалася з трьох частин: філософії мисленної (розумової), зміст якої охоплював загальні закони і форми людського мислення; філософії природної, або фізики, що зосереджувалась на вивченні природи, космології, астрології, мистецтва тощо, і філософії божественної, або метафізики, з її загальними принципами буття.

В основу змісту тогочасної філософії було покладено синтез християнського неоплатонізму й арістотелізму, елементів філософії Ренесансу, Реформації та доби раннього Просвітництва з духовною спадщиною києво-руського візантинізму і особливостями українського менталітету. Тобто першою формою буття української філософії як самостійної сфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неї поєднанням ретроспективності (звернення до минулого) й традиціоналізму при розгляді глибинних філософських проблем.

Від розуміння філософії як мудрості, що досягається тільки через релігійний і містичний досвід (усталеної філософської традиції часів Київської Русі), філософи Києво-Могилянської академії поступово переходять до тлумачення філософії як засобу інтелектуального пізнання істин віри, раціонального осягнення (осмислення) природи і особливо людини, її самоцінності, специфіки пізнавальних здатностей тощо.

На першому етапі історії академії у змісті філософських курсів домінували теологія, поєднання догматичних передумов із раціоналістичною методикою, особливий інтерес до формальнологічної проблематики. Згодом все помітнішою стає тенденція до поступового розмежування філософії і теології, створення першого власного інформаційного поля, актуалізується філософська проблематика навколо співвідношення «людина — Всесвіт», переноситься акцент на натурфілософські питання, теорію пізнання, логіку та етику, простежуються пантеїстичні елементи й деїстичні тенденції в інтерпретації відносин Бог—природа тощо.

Філософську традицію Києво-Могилянської академії, що проіснувала до 1817 р. (була закрита за наказом імператора Петра І), репрезентує когорта видатних мислителів, які відзначались не лише інтелектуальною самобутністю, високою загальною ерудицією, а й моральною солідарністю, взаємною підтримкою, що дало підставу дослідникам назвати їх незгасимою іскрою «національної української самосвідомості». Серед них особливо виокремлюється професор Інокентій Гізель (1600—1683), якого його сучасник, видатний громадсько-політичний, церковний та культурно-освітній діяч XVII ст. Лазар Баранович (1620—1693) назвав «українським Арістотелем». І. Гізель, прізвище якого, на думку деяких дослідників, є латинізованим українським прізвищем «Кисіль», увійшов в історію української філософії працями «Філософські аксіоми» (1646), «Твір про всю філософію» (1646—1647), «Мир з богом людині» (1669), в яких проаналізовані актуальні метафізичні натурфілософські проблеми, подані характеристики суспільної моралі українського населення середини XVII ст. Він був співавтором і редактором першого підручника вітчизняної історії — знаменитого «Синопсиса» (1674), редагував не менш відомий «Києво-Печерський Патерик».

4. Філософія соціального радикалізму як обґрунтування практичних дій

Якщо слідувати вченню Платона про ідею як мислиннєвий образ предмета, тоді національну ідею можна визначити як ідеальний образ буття нації, як спосіб її самовдосконалення. Національна ідея – філософія національного життя, його теорія й практика, особлива форма світобачення через призму національних цінностей та ідеалів. У числі інших найістотніших моментів вона включає в себе, передусім, мету існування етнічної спільності (на різних рівнях обґрунтування та проявів – від емоційних до науково виражених і ґрунтовно прорахованих), а також з'ясування її історичного призначення, системи ціннісних орієнтирів, стійких прагнень і уподобань (як усвідомлених, так і рефлекторних), визначення свого місця серед інших народів, ставлення до них. У національній ідеї концентруються відповіді на найскладніші питання: для чого живе нація? Як вона реалізує себе в оточенні інших спільнот? Вона формує особливий погляд на світ, його тлумачення крізь призму національних цінностей та національних цілей.

Українська національна ідея – теоретичний вираз самоусвідомлення українським народом своєї самобутності та індивідуальності, власної самоцінності, права на самовизначення та самостійний розвиток, на національну незалежність. Осмислення її сутності, зародження та функціонування, або те, що філософи називають рефлексією, становить зміст філософії української ідеї.

Якщо у період преромантизму (кінець ХУІІІ – початок ХІХ ст. ) національна ідея осмислювалася на етнографічно-фольклорному рівні, у добу романтизму (друга половина ХІХ ст.) – на рівні науково – просвітницькому, то в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. вона виступає на політично-державницькому рівні у формі національно-політичних вимог та програм, головним змістом яких є політично-етатичне самовизначення української нації. Цей етап підготувало покоління І. Франка та “Молодої України”, а репрезентують його ідеологи національного радикалізму М. Міхновський, Дм. Донцов та інші, які трансформували національну ідею у вимогу “самостійної України” (саме під такою назвою у 1900 р. у Львові вийшла праця М. Міхновського, що стала програмою Революційної Української Партії), реалізовану в утворенні Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки та їхньою Злукою актом від 22 січня 1919 року. Поразка української національної революції 1917 – 1921 років та подальші історичні колізії України у складі СРСР не заглушили національну ідею, не притупили її вістря. Як вияв власної самоцінності українського народу, його окремішності й права на вільне національно-політичне життя, вона була ідейним підґрунтям “розстріляного відродження” 20-30-х років ХХ ст., діяльності УВО – ОУН, визвольної боротьби 40 –50-х років ХХ ст., самопожертви В. Стуса та плеяди дисидентів – “шістдесятників”. У нинішній незалежній Україні національна ідея стала одним із державотворчих чинників, засобів консолідації української нації, національного відродження, побудови цивілізованого суспільства.

5. Від філософії "сродності" Г.С. Сковороди до філософії ноосфери В.І. Вернадського

Своє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Пліній, Е. Роттердамський); народної творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів'я та приказки); вітчизняного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрізнялася від філософії професорів Києво-Могилянської академії. Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода відходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсів києво-могилянців був арістотелізм, Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об'єктом критики. Сковорода створив власну філософську систему, специфічний стиль і форму філософського мислення. Його філософствуванню властиве органічне поєднання художнього і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслідком такого поєднання став універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи. Один із найавторитетніших дослідників його творчості Д. Чижевський писав: «Філософічний стиль Сковороди — це своєрідний поворот філософічного думання від форми мислення в поняттях до якоїсь первісної форми мислення в образах та через образи. Він повертається від термінологічного вжитку слів до символічного їх вжитку. Сковорода пристосовує скарб філософської термінології до свого стилю думання: поняття стають символами».

Наслідуючи традиції неоплатонізму і християнської символіки отців церкви, німецьких містиків та українських мислителів доби Київської Русі, Просвітництва, Сковорода розглядає символи як «іпостась істини», як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. У нього символи не мають твердого, усталеного значення, а постають як певна множинність значень, межі яких то суміжні, то перехрещуються, а інколи просто суперечливі. Та це не завадило йому, використовуючи образно символічне мислення, вести напружений діалог із власним сумлінням у пошуку правди, добра й істини, що було в руслі тогочасних культурних вимог.

Отже, вся філософська система Сковороди у своєму внутрішньому єстві пронизана антитезами видимого і невидимого світів, що постають у найрізноманітніших ракурсах. Це засвідчує, з одного боку, сприймання буття всього сущого у стані постійного неспокою, взаємодії протилежностей, а з іншого — така антитетичність є вираженням абсолютної повноти буття, в якій зливаються протилежні ознаки, які містить у собі все існуюче. З огляду на таку світоглядно-методологічну позицію Сковороди Д. Чижевський назвав його найвизначнішим представником традицій античної та християнської діалектичної методи.

Значний вплив на розвиток філософської думки в Україні та наближення її до західноєвропейського рівня мав П.Д.Юркевич. У своїх працях "Ідея", "Матеріалізм і завдання філософії", "Серце і його значення в духовному житті людини" та інших він виклав основи своєї "Філософії серця". В цій філософській концепції мислитель особливого значення надавав ідеї. На його думку, ідея потрібна не лише філософському, а й природничо-науковому пізнанню. Він високо цінував природничі науки, прийоми й методи цих наук і використовував їх дослідження психологічних явищ та наук про дух.

Юркевич відкидав як філософію матеріалізму, так і філософію ідеалізму, зокрема критично-негативно ставився до Гегеля. Недолік цих систем убачав у ігноруванні індивідуального, неповторимого, конкретного тощо. Подолання крайнощів матеріалізму та ідеалізму мислитель вбачав у розробці концепції "філософії серця". Серце — основа неповторності й унікальності людської особистості, тоді як розум виявляє (фіксує) загальне. В серці творяться такі події і явища історії, які неможливо раціонально вивести. Більше того, джерело явищ, що характеризують особливість людини також знаходиться в серці, вони не випливають "з жодного загального поняття чи закону".

Розум, "голова", зазначає Юркевич, керує, планує та диригує, але породжує — серце. Воно продукує явища душевного життя, які не можуть бути з'ясовані, виходячи із загальних закономірностей психіки. Туди, де діє правильність, загальна закономірність, — серце не втручається, алише "спостерігає", поступово, раз від разу, розкриваючи себе в цій сфері.

Значно вплинула на розвиток філософії в Україні діяльність О.О.Потебні. У філософсько-лінгвістичних працях "Мысль и язык", "Из лекций по теории словесности" та інших він з матеріалістичних позицій вирішує проблеми пізнання, пов'язуючи їх з мовою. Основою пізнання він вважав чуттєвий досвід. Проте останній, сам по собі, не здатен дати знання загального та необхідного, досягнення якого забезпечує раціональне мислення. Розвиток мислення без мови неможливий.

Філософська онтологія: проблема буття Питання для обговорення

1. Буття світу і буття у світі

Поняття буття пов'язане з поняттям «світ», яке близьке за значенням до слів «свій», «община». (У російській мові й тепер «мир» означає і «світ», і «сільську общину».) В найдавніші часи воно означало саму общину і освоєне нею навколишнє середовище.

Поняття «світ» означало єдність, цілісність й упорядкованість всього сущого. Джерелом цієї єдності та впорядкованості світу було життя общини. Соціальний порядок, регламентація діяльності через звичаї, ритуали, табу накладалися на зовнішнє середовище, яке осмислювалось під впливом соціального порядку та діяльності. Так, світ давніх людей — це певна сукупність знань («смислова єдність»), яка утворилась на основі їх соціального життя і практичної діяльності. У цьому світі («смисловій єдності») можна виділити два аспекти: смисли, пов'язані з регламентацією життя общини (моральні норми, звичаї, ритуали) і смисли, пов'язані з практичною діяльністю (знання їстівних і лікарських рослин, навики полювання тощо), тобто об'єктивні знання. При цьому домінував перший момент: космос пояснювався на основі соціальної впорядкованості, навіть значення їстівного чи неїстівного (рослини чи тварини) часто регламентувалось через табу (соціальні норми).

Таке розуміння світу (модель формування смислової єдності) існувало впродовж тривалого часу. З освоєнням природи і виникненням держави «світ» набув ширшого значення — світ-космос греків, християнський (мусульманський, Піднебесна) світ, Новий і Старий світ. В основі утворення цих світів також був задіяний соціокультурний підтекст. Культура (мораль, право, релігія та ін.) задавала єдності й упорядкованості цим «світам». Такому впорядкованому світові (космосу) протистояв хаос. З одного боку, він — периферія світу, «чужий», незрозумілий світ («турки», «німота»), з іншого — постійна загроза соціальному порядку з боку природи людини. Цим породжена практика «узаконеного» виу хаосу — сатурналії (свята на честь Сатурна), карнавали, на яких допускався відхід від усталеного соціального порядку.

2. Спосіб існування, форма прояву і форма здійснення буття у світі

Проблема буття — одна з перших проблем, які намагалась розв'язати філософія. Поняття «буття» дуже часто фігурує в нашій мові. Бо кожне речення можна, як це і робить логіка, звести до форми S є (не є) Р. Деякі речення, наприклад, «Троянда є червона», «Василь не є мільйонер» безпосередньо відповідають цій формі, інші, скажімо, «Дерево росте біля будинку» можна звести до неї («Дерево є таким, що росте біля будинку»). Зв'язка «є» означає «має буття». На цій підставі можна зробити висновок: все, про що ми ведемо мову, ми підводимо під буття або небуття, надаємо йому статус буття чи небуття.

У філософії світ осмислювався крізь призму категорій буття і сущого. Традиційно світ розумівся як буття упорядкованого сущого (речей). Буттю світу як буттю сущого протистояло буття, яке не є сущим (не є річчю). Таким буттям, з одного боку, є Бог (Бог має буття, але не є сущим, річчю), з іншого — буття «Я» (свідомості), яке (в феноменологічно-екзистенційному варіанті) також не є сущим. Оскільки буття Бога досліджує теологія, а про специфіку буття свідомості (екзистенцію) заговорили лише з часів Керкегора, то в центрі уваги онтології як вчення про буття знаходився світ.

Перед онтологією як вченням про світ постали такі проблеми: як виник світ (підстави існування світу); яка будова світу (шари або сфери буття); який характер відношень між речами світу (категорії як найзагальніші характеристики цих відношень).

3. Принципи розвитку буття у світі і його загальні закони

При вивченні сутності буття філософи спираються на матеріальну й духовну діяльність людини, осмислюючи її не лише з допомогою категорії буття, але й споріднених з нею категорій "небуття", "існування" тощо. Першою серед них все ж залишається категорія "буття", оскільки вона фіксує як існування окремих речей, так і складний зв'язок загального характеру (предмети разом з їх властивостями, особливостями існування) і об'єднує їх з усім, що існує в світі.

Категорія буття має складний і комплексний зміст. При її осмисленні виникають труднощі й сумніви. Як відомо, в повсякденному житті ми пізнаємо речі тільки через їх конкретні властивості. А щоб зрозуміти, що таке буття загалом, треба, навпаки, абстрагуватися від цих властивостей. Про нього не можна говорити, що воно глибоке, поверхове, велике чи мале. При його аналізі мова й думка сягають того рівня мислення, коли ми абстрагуємося від окремих предметів, їх ознак і станів і переносимо нашу думку на граничний рівень абстрагування. Тут ми відходимо не лише від предметів та їх станів, а й відзагального, від відмінностей між природою і людиною, суспільством та індивідом, тілом і духом, шукаємо спільне між ними, всеоб'єднуюче. Результат цих пошуків і фіксує філософія з допомогою категорії "буття". Розуміння й використання останньої дозволяє розвивати необхідні здатності людського розуму, виявляти й досліджувати найзагальніші зв'язки дійсності. В осмисленні світу виділяються такі аспекти: світ існує як безмежна і неминуща цілісність; матеріальні об'єкти, явища існують і є передумовою єдності світу; матеріальний світ становить сукупну реальність, яка є передумовою людської свідомості і дій всіх поколінь людей.

Свідомість, пізнання й розуміння Нинішні для обговорення

1. Феномен свідомості в історико-філософській традиції

Проблема свідомості, духу, духовності — одна з головних у філософії. Основним питанням філософії є питання про відношення свідомості до матерії. Залежно від того, як ставиться і розв'язується це питання, визначається філософська, світоглядна позиція - належність того чи іншого філософа до матеріалістичного або ідеалістичного напряму.

За своїм змістом свідомість у кінцевому підсумку є відображенням зовнішньої (стосовно неї), об'єктивно існуючої дійсності. Це не просте, не пасивно-дзеркальне, а активне, творче відображення. Але вихідний матеріал для нього не породжується самою свідомістю, а повинен бути їй даний. Отже, свідомість залежна від об'єктивної, матеріальної реальності як у плані свого виникнення й існування (філософською мовою - онтологічно), так і за своїм змістом, який становлять наші відчуття, сприйняття, уявлення, думки, почуття і т.д., (тобто гносеологічно).

Нарешті, треба сказати, що свідомість — не просто природна, а соціально-зумовлена властивість людини як члена суспільства і учасника суспільного життя. Свідомість має свої природні, зокрема біологічні, передумови, але вона виникає, формується, розвивається на базі колективної предметно-практичної діяльності і процесів міжлюдського спілкування. Людина зі своєю свідомістю виходить за межі тваринного буття, біологічної еволюції і починає існувати в історичному просторі й часі. Для неї надприродною спадковістю надбудовується і стає визначальною культурна наступність.

2. Форми суспільної свідомості: право і політика, релігія і філософія, мистецтво і мораль, наука

Творча сила свідомості, її зв'язок із буттям по-різному проявляються в її різних формоутвореннях, вивчення і свідоме управління якими передбачає зведення цих формоутворень у певну систему. Доцільним методом для досягнення цієї мети може бути відповідне структурування свідомості, тобто виокремлення елементів свідомості і встановлення зв'язків між ними. Вчені звертають увагу на розмаїття свідомості, складні характеристики багатьох її формоутворень, особливості її форм і рівнів. Водночас у структурі свідомості мають місце такі її прояви, які не належать ні до форм свідомості, ні до її рівнів. Наприклад, вірування, точніше віра як феномен свідомості, але не в її релігійному контексті, а як певна установа свідомості на визнання істинним, гідним наслідуванням певного духовного явища.

У структурі суспільної свідомості провідне місце належить її формам. Саме через них здійснюється включення ідеальних компонентів людської життєдіяльності в соціальні процеси, точніше за їх допомогою (форм суспільної свідомості) ця свідомість стає реальним компонентом суспільного буття. До форм свідомості належать політична і правова свідомість, мораль, мистецтво, релігія, філософія і наука. Кожна з цих форм вивчається спеціальними науками: політологією, етикою, естетикою тощо. Щодо філософії, то перед нею стоїть завдання з'ясування природи форми як такої.

Наука і мистецтво супроводжують діяльність з боку взаємодії суб'єкта з об'єктом, у яких знаходить відображення сам об'єкт через призму його освоєння суб'єктом. Проте духовне забезпечення умов діяльності не обмежується ідеальним зняттям об'єкта у формі науки і мистецтва. Виразом суспільної природи діяльності постає необхідність її регуляції з боку міжсуб'єктних відносин засобами моралі, політики, права.

Люди - інтегровані одиниці соціуму, в який вони об'єднуються за допомогою моральних і політико-правових регулятивів. Отже, політика, право і мораль постають умовами матеріально-перетворюючої діяльності, з приводу здійснення яких утворюються і певні відносини. Відтворення цих відносин через відображення відбувається і в таких формах свідомості, як мораль і політико-правова свідомість.

Політико-правова свідомість відображає суб'єкт-об'єктні відносини одного виду (між класами, громадянами і суспільством тощо), єдина її інституційна форма (політична і правова свідомість має своїм основним гарантом силу держави). Мораль і політико-правова свідомість розрізняються між собою як форми свідомості, хоч обидві належать до регуляції міжсуб'єктних відносин як необхідної умови діяльності. Адже мова йде про різні зрізи міжсуб'єктних відносин: мораль регулює відносини людина-суспільство, політико-правова свідомість - відносини людина-політико-правовий інститут. Отже, йдеться про різні рівні самого суб'єкта, що суттєво позначається і на характері відносин між ними. У цих форм свідомості різні предметні й інституційні втілення.

Специфіка людської діяльності, її соціальний характер передбачають співвідношення діючого суб'єкта з об'єктом не лише крізь призму його певної дії, оскільки для її здійснення необхідне ретроспективне і перспективне бачення взаємодії суб'єкта з об'єктом.

Таким чином форми суспільної свідомості є ідеальним оформленням матеріально-практичного змісту діяльності. В них відображені в ідеальній формі різні компоненти суб'єкт-об'єктного зв'язку. Ідеально фіксовані у формах свідомості, ці компоненти перетворюються в соціальні умови здійснення діяльності кожного наступного покоління людей, стають її ідеальним забезпеченням.

3. Пізнання як процес взаємозв'язку чуттєвого та раціонального

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання — це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Процес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єктом, якому протистоїть об'єкт. У зв'язку з цим постає питання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» — запитує І. Кант. Протистояння суб'єкта та об'єкта надає питанню про можливість пізнання певну парадоксальність, що призводить до виникнення різноманітних концепцій пізнання.

4. Проблема істини, взаємозв'язок знання і віри

Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячували своє життя цим пошукам. Поняття «істина» людство поєднало з моральними поняттями «правда» і «щирість», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли, наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу.

Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях, судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання. Воно може бути фактичним (за змістом) і логічним (пов'язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання.

5. Загальнологічні, емпіричні і теоретичні методи пізнання

Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів:

  • всезагальні методи (діалектика і метафізика);
  • загальні методи;
  • спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології).

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження — цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент, які передбачають активне втручання в процеси.

Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація (лат. formalis — складений за формою) — відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.

Йдеться про оперування знаками, формулами у міркуванні про об'єкт. Формалізація відіграє важливу роль в уточненні наукових понять. Вона може проводитись із різною мірою вичерпності, але в теорії завжди є елементи, які не можна формалізувати, тобто жодна теорія не може бути повністю формалізованою.

Аксіоматичний (грец. ахіоmа — загальноприйняте, безперечне) метод (грец. methodos — спосіб пізнання) — спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Для такого доведення (теорем з аксіом чи одних формул з інших) є спеціальні правила.

Гіпотетико-дедуктивний метод — спосіб теоретичного дослідження, що передбачає створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.

Цей метод заснований на виведенні висновків (дедукції) з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є невідомою. Іншими словами, висновки, отримані за даним методом, неминуче матимуть вірогіднісний характер.

Феномен людини як філософська проблема

1. Природа, сутність і призначення людини в історико-філософській традиції

Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — з давніх часів хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені в останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина — високоорганізована істота, яка має природну основу, але здобуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві як його член. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона володіє свідомістю і самосвідомістю, членороздільною мовою, розумом, волею, певною (історично зростаючою) мірою свободи, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина — це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття і освоєння дійсності, істота творча, моральна, відповідальна за свої вчинки. Формування і розвиток людини - це в той же час формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

2. Діяльність як спосіб існування людини, її зумовленість

Діяльність — це специфічно людська форма активного ставлення до світу, спосіб буття людини. Тварина теж активна, але змістом її дій і поведінки є пристосування до природних умов життя. її дії визначені успадкованими біологічними особливостями, видовими ознаками тварини. Поведінка тварини регулюється в основному інстинктами, а також набутими умовними рефлексами.

Людина не тільки й не просто пристосовується до природи, але й пристосовує природу до себе, перетворює її предмети так, щоб вони служили людським потребам; вона «олюднює» природу. І робить це в таких формах, такими способами, які створюються в процесі самої діяльності, розвиваються історично. Л юдина перетворює діяльність, спираючись на свої знання про предмети і явища, їх властивості, причинні зв'язки, закономірності і т.д.; а самі ці знання вона здобуває, розширює, поглиблює на основі діяльності.

Таким чином, людська діяльність має свідомий, осмислений, цілеспрямований характер. Форми її різноманітні, вони залежать не тільки від властивостей самої людини, але й головне — від властивостей тих предметів, з якими вона має справу. Форми і способи діяльності закріплюються в колективному досвіді. За своєю сутністю діяльність соціальна. Люди виконують її або спільно, або так, що діяльність окремої людини є певною частиною, ланкою діяльності суспільства.

Аналізуючи діяльність, ми виділяємо такі моменти: потреби, інтереси, мотиви, цілі, засоби, процес діяльності, її результат.

Потреби — це ті «вимоги», які людина ставить до навколишнього світу, природи, речей, суспільства і задоволення яких необхідне для її життя і благополуччя. Людські потреби дуже різноманітні і належать до різних «рівнів» — від елементарних біологічних до найвищих духовних. Потребами визначаються інтереси.

Інтерес — це об'єктивно зумовлене і соціально опосередковане (тобто таке, що залежить від соціальної сутності людини, суспільних умов її життя) спрямування уваги й прагнень на ті предмети і дії, якими можуть бути задоволені певні особи. Потреби властиві й тваринам, інтереси мають тільки люди.

Усвідомлені потреби й інтереси стають мотивами — спонуками, рушійними силами діяльності. Що саме і для чого робить людина, безпосередньо визначається її мотивами. Знання мотивів — це умова правильної моральної оцінки вчинків, поведінки.

3. Людина у світі культури. Духовний світ людини

Людина за своєю суттю є істотою творчою. Ще Платон довів невіддільність «еросу» (потяг недосконалого до досконалості, що підносить людину, «немовби щаблями сходів угору») від суті людини. У ній іманентно (лат. immanons — властивий, притаманний) існує «тенденція переступати власні межі» (Б. Паскаль), запал пристрасті піднестися над собою (В. Шекспір). І цей одвічний людський потяг до творення, вдосконалення виявляє себе в універсальному явищі, яким є культура.

Різноманітність виявів людського духу, життєвих і практичних установок, проривів у новий вимір історичного буття зумовила широкий спектр різноманітних індивідуальних форм культури, що пронизують усі сфери суспільства. Поліфонію форм культури доповнює інтенсивне взаємопроникнення культур, зростання їх ролі в житті людей. Культура стає формою буття і спілкування людей різних культур минулого, сьогодення і майбутнього, формою діалогу культур, самодетермінації (самообмеження) індивіда, засобом вільного вирішення і зміни власної долі.

Диференційовані культурні форми народів планети містять незліченну кількість усіляких творчих сил і станів, зовнішніх і внутрішніх форм життя. Осягнути їх, об'єднати в єдине ціле практично неможливо. Водночас людям необхідна єдність переконань, оскільки будь-яка культурна праця є свідомою творчістю життя, що, можливо, не завжди актуально усвідомлюється. Річ у тім, що всі окремі, безмежно різні культурні функції тісно пов'язані зі своїм окремим змістом, а носії цих функцій нерідко знають про них лише те особливе, що відрізняє їх одну від одної. Однак кінцева цінність їх дається лише в єдності системи, яка забезпечується єдністю культурної свідомості, світогляду. З огляду на це, щоб набути, усвідомити таку єдність, необхідно осягнути сутність функцій, які репрезентують те спільне, що наявне в усіх конкретних культурних діяннях, яким би різним не був їхній зміст. Це означає, як справедливо підкреслює В. Віндельбанд, самосвідомість розуму, що самостійно породжує свої предмети і в них царство власної значущості. Досягається це тільки на рівні філософського мислення, зокрема в царині філософії культури.

Сутність культури можна осягнути тільки через діяльність людини. Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється відповідно до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого існування, змушена постійно звертатися до навколишньої реальності в пошуках необхідної енергії, інформації, прагне віднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе і навколишній світ.

Людина створює світ культури і живе в ньому. Це ще раз підтверджує, що культура є надбанням людського буття. Тому з'ясувати її сутнісні засади можна лише завдяки аналізу даних антропології та історії. Культурогенез у контексті антропогенезу здебільшого розглядається як зародження матеріальної культури (знаряддя праці, предмети побуту), духовної культури (мислення, воля, мова) і культури людських відносин (суспільна воля, норми поведінки, табу).

4. Час людини як форма самореалізації та самоздійснення

Світ людини – наперед даний. Від народження людина опиняється у фактичності, локалізованій географічно та історично. Ця фактичність виступає світом співбуття з іншими – як світ соціальний, один і той самий для всіх. У такому аспекті етичність – це те, що впорядковує стосунки між людьми. Етичність обмежує індивідуальні можливості, і водночас вона дає можливість прогнозувати дії інших осіб, яких ми сприймаємо як моральні істоти. Існуючи в соціумі, ми виходимо з традиційного досвіду, спираємося на буденну свідомість як на наявні в культурі норми, проектуючи їх на власну індивідуальну поведінку та оцінюючи її в категоріях моралі.

Самореалізація людини не може здійснюватися заради самої себе, вона обов'язково повинна мати якусь мету, тому важливим є не тільки те, що і як у своєму житті реалізовувати, а й заради чого.

Якщо мета самореалізації насамперед в інших або для інших — то це одне, й зовсім інше, коли ця мета замикається тільки на самому собі, на досягненні власного добробуту або задоволенні пихи та честолюбства. У першому випадку завжди знайдеш і друзів, і союзників, у другому ж — спроби самовираження зіткнуться з прагненнями інших людей.

5. Сенс і мета життя людини, спосіб її життя

Людина без сенсу життя, без вищої мети є засобом для мети інших людей. Адже у кожної істоти є вбудована система поведінки, що допомагає в найширшому змісті жити. На найпримітивнішому рівні все зводиться до завдання вижити, тобто забезпечити цілісність окремих осіб і всього біологічного виду. Завдання такого механізму, вбудованого природою в тваринах, обмежено пошуками їжі, сховища, подоланням небезпеки і відтворенням потомства, щоб відвернути зникнення виду. Для людини мета жити не зводиться лише до простого виживання, але ще й до задоволення певних емоційних і духовних потреб.

Зі зміною історичних уявлень про сутність людини відповідно змінюються і уявлення про сенс її життя.

Сенс (тобто смислове значення) людського життя має історичний характер. Однак питання про сенс життя є питанням про призначення людини. Не чому, а для чого живе людина? Із давніх часів це питання стояло перед людиною. Відомий французький філософ А. Камю у своєму есе "Міф про Сізіфа" писав, що є лише одне фундаментальне питання філософії — це питання про те, варте чи не варте життя того, щоб його прожити. Інше все — чи має світ три виміри, керується чи ні наш розум дев'ятьма чи дванадцятьма категоріями, — другорядне. Вже виникнення цього питання свідчить про те, що воно народжується із сумніву в існуванні такого сенсу.

З-поміж багатьох підходів до вирішення цієї складної проблеми можна виділити три головні:

• сенс життя одвічно притаманний життю від самого його початку;

• сенс життя за межами життя;

• сенс життя створюється самою людиною.

Для першого підходу найбільш характерне релігійне тлумачення життя, згідно з яким не перетворення світу на засадах добра, а дійова співучасть у Боголюдському житті має для людини абсолютний сенс. Бог створив людину за своєю подобою, і ми своїм життям повинні виявляти його подобу.

Основою другого підходу є наполовину релігійна ідеях людина здатна перебудувати світ на засадах добра і справедливості. Рух до цього світлого майбутнього є прогресом. Прогрес передбачає мету, а мета надає сенсу людському життю. Тобто майбутнє тут обожнюється за рахунок сучасного і минулого. Прогрес, отже, перетворює кожне людське покоління, кожну людину, кожну епоху на засіб і знаряддя кінцевої мети — досконалості, могутності та блаженства майбутнього людства.

Відповідно до третього підходу життя не має сенсу, який випливає з минулого чи майбутнього, тим більше з потойбічного світу. В самому житті взагалі немає раз і назавжди визначеного сенсу. Лише ми самі свідомо чи стихійно, навмисне чи мимоволі самим способом нашого буття надаємо йому сенсу і тим самим обираємо і створюємо свою людську сутність. Попри суб'єктивізм, цей підхід здається найбільш плодотворним.

Отже, перший висновок із вчень про сенс життя можна сформулювати так: говорити про це поняття безвідносно до конкретної людини безглуздо, оскільки завжди існує індивідуально усвідомлений сенс життя. Одні вбачають його у праці, другі — в коханні, треті — у самовдосконаленні, пізнанні, четверті — у боротьбі, п'яті — у служінні Богу тощо. Отже, це залежить від розуміння життя людиною, вона сама визначає сенс свого життя.

Другий висновок полягає в тому, що сенс життя усвідомлюється і формується на певних світоглядних (міфологічних, релігійних, філософських чи наукових) засадах. Звідси нерозривний зв'язок сенсу життя з основами світогляду, особливо з філософією і релігією.

Список використаної літератури

  1. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
  2. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
  3. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
  4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
  5. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
  6. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
  7. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
  8. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
  9. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top