Огляд сучасної наукової літератури по темі "Кант і сучасна етика"

Вступ.

1. Огляд літератури про роль Канта в сучасній етиці.

2. Вплив Канта на сучасну етику.

3. Роль та значення Кантової етики.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Ціннісним аспектам Кантової спадщини присвячено чимало публікацій. Виділимо, зокрема, дослідницький доробок Г. Гегеля, Ф. Ніцше, В. Віндельбанда, М. Гайдеггера, Ю. Бохенського, Я. Леговича та ін. Втім, дається взнаки та обставина, що дослідники здебільшого наголошують на автономності моральних настанов Канта й залишають поза обговоренням сотеріологічний смисл його моральнісних ідей. Тож завдання цієї статті можна звести до виявлення в надрах Кантової етикотеології тих аспектів, які свідчать про сотеріологічний смисл та спрямованість його уявлень про моральність. У цьому контексті доцільно осмислити особливості утвердження Кантом образу Бога та віри в нього.

Відомо, що Кантова етика, як і теологія, дістають смисловий грунт не на рівні теоретичної свідомості, а в царині так званого практичного розуму. Це сфера, яка актуалізує особистісний вимір людського існування, вимір людської свободи. В основі практичного розуму лежить автономна добра воля, яка протистоїть усім емпіричним, чуттєвим нахилам (котрі стосуються натурального, природного в людині). Автономна добра воля виводить життя особи на рівень ноуменальний, коли вона виявляє свою моральну здатність розпочинати ланцюг зумовленого, спираючись на категоричний імператив, що вимагає вбачати в іншій людині мету й діяти так, щоб наша поведінка могла бути об'єктивно визнана за взірець загального закону.

Це, на нашу думку, свідчить про те, що етика Канта є сотеріологічно заангажованою, тобто крім власне моральної спрямованості, передбачає й задоволення людської потреби в безсмерті.


1. Огляд літератури про роль Канта в сучасній етиці

На сьогоднішній день видається література, яка розкриває особливості кантівської етики та розкриває роль вченого у науці.

За останній час було видано працю Апресян Р., Баум М. та ін. Иммануил Кант: наследие и проект: [материалы Международного кантовского конгресса (24-28 мая 2004 года)] / В.С. Степин (ред.), Неля Васильевна Мотрошилова (ред.). — М., 2007 – ця книга, що поєднує доповіді найвизначніших кантоведов Росії, Німеччини, США й інших країн на Міжнародному кантовском конгресі в Москві 24-28 травня 2004 року, пропонує відповіді на животрепетні питання: у чому значення філософії етики Канта для сучасності? У чому секрет її зростаючої актуальності?

Кантовське навчання – живий компонент сучасного філософського дискурсу. Твори Канта, що зберегли свою значимість незважаючи на незліченні спроби "критичного подолання", являють собою зразок нетлінної й дорогоцінної спадщини.

У цій книзі аналізуються ідеї й концепції Канта, що ставляться до проблематики "вічного миру" і союзу держав, філософії права й держави взагалі (концепції прав і воль людини зокрема й особливості), моральної філософії й вчення про цінності. Велика увага приділена й логіко-гносеологічній проблематиці - неминущому значенню творів Канта для розробки вчення про пізнання, про метод, релевантному для сучасної філософії науки.

Наступна книга - Іммануїл Кант і сучасність: Філософські семінари автора Г.Є. Аляєва. — Полтава, 2005. В цій книзі розкривається кантівська формула: «Ти повинен, отже ти можеш!» Ідеться про те, що за будь-яких умов людина мусить лишатися людиною, і цей заклик не може не викликати відгуку, одначе він не знімає проблеми нелюдських і антилюдських обставин, що формують людину.

Кант: pro et contra: рецепция идей немецкого философа и их влияние на развитие русской философии:антология підредакцією Д.К. Бурлака, А.И. Абрамов (сост.). — СПб, 2005 – це праця з великої колекції російської кантіани в антологію "Кант: pro et contra" включені роботи, що відбивають різні періоди функціонування ідей німецького філософа в Росії. У книзі простежується феномен освоєння, рецепції й впливу Канта на становлення властиво російської філософської традиції.

Автор монографії - Т. И. Ойзерман в книзі «Кант и Гегель. Опыт сравнительного исследования» - 2008р. шляхом критичного зіставлення філософських навчань Канта й Гегеля доводить, що Кант, всупереч точці зору, що панувала в марксизмі, є не тільки попередником Гегеля, по являє собою самобутнього, геніального філософа, що суцільно й поруч ставив проблеми, які виявилися незрозумілими або перекрученими у філософії Гегеля, хоча й опиналися, незважаючи на розвинену їм діалектикові, у ряді відносин поступаючих філософському навчанню Канта.

У книзі «100 этюдов о Канте» представлені судження про Канта провідних світових і вітчизняних філософів і істориків філософії, висловлені ними в рамках Міжнародного кантовського інтерв'ю, проведеного під егідою кафедри історії закордонної філософії філософського факультету МГУ наприкінці 2004 року. Сполучення різних оцінок філософії Канта дозволяє створити об'ємний образ цього мислителя й краще відчути глибину самої філософії.


2. Вплив Канта на сучасну етику

Мораль, як вважає Кант, не можна розглядати лише як засіб досягнення якого-небудь результату. При такій інтерпретації моральність перетворюється в чисто технічну, прагматичну задачу, в питання про “розважливість”, уміння і спроможності ефективно досягати поставлені цілі. Такі принципи чинності, звичайно, мають місце в людському житті; Кант називає їх умовними, гіпотетичними імперативами: якщо бажаєш досягнути якогось результату, слід робити так. Але вся справа в тому, що такі правила, визначаючи засіб здійснення цієї мети, залишають в стороні питання про визначення самої мети. Справді, моральні вимоги до людини не можна звести до яких-небудь технічних приписів, що вказують лише те, якомога найбільш ефективно досягнути мету, що переслідується.

По-перше, далеко не кожна мета може бути визнана моральною; успішна дія може мати і протиморальне спрямування.

По-друге, навіть в ім’я благої мети можуть бути застосовані засоби, при цьому ефективні, які можуть бути аморальними. Таким чином, гіпотетичний імператив, будучи керівництвом до чинності технічного порядку, ще нічого не говорить про моральний характер дії. Доцільність зовсім не завжди співпадає з вимогою моралі – от що за проблема виникає в даному випадку. Рішення її зводиться до наступного: в житті люди переслідують різноманітну мету, але з цієї – особливої, приватної, “емпіричної” – мети ще неможливо вивести моральність. Навпаки, це моральність визнає правозгідність однієї і засуджує іншу мету. Мабуть, не поняття мети обґрунтовує моральну повинність, а навпаки, емпірична мета може бути обґрунтована або відкинута з точки зору моралі. Тому “мета, яку ставлять, вже припускає моральні принципи. Наприклад, ідея вищого добра в світі... Слідує з моралі, а не є її основа”.

Кант прибічник пріоритету повинності над цінністю в моралі, в цьому він бачить специфіку моральності, крім того, він першим в історії етики звернув увагу на загальний характер моральних вимог, на те, що вони в своєму примусовому значенні розповсюджуються на усіх людей, в кінці кінців на людство в цілому. Кант звертає особливу увагу на те, що в моралі людина повинна сама усвідомлювати необхідність (повинність) певних дій і спонукати себе до цього. В цьому він і бачить специфіку моральності, відрізняючи її від легальності (просто виконання осудних людині вимог, зовнішнього підпорядкування). Мораль не виводиться Кантом з аналізу людського буття, історії, суспільства, а просто постулюється як щось початково дане розумом і як деякий особливий вимір світу. З ототожнення Кантом моралі і свободи (як спроможності людини давати самому собі закони) випливає його формалізм в розумінні моральності. По Канту “безумовно добра воля, принципом якої повинен бути категоричний імператив, невизначена в відношенні всіх об’єктів, буде містити в собі тільки форму воління взагалі, і при цьому як автономію”; це і є “єдиний закон”. Він вважає, що з чисто формального закону в рішенні будь-якої конкретної моральної проблеми завжди слідує тільки один можливий висновок, припис до чинності, принцип [4, c. 23-24].

Тісніше за все моральність у Канта з’єднана з правом. Якщо яку-небудь людину борг змусив зробити вибір не в користь свого ближнього, то для Канта це служить свідоцтвом його моральності. В дійсності тут виявляється лише абстрактний гуманізм – адже зовсім не завжди це справедливо насправді, то є зовсім не завжди “любов до дальнього”, скоріше “любові до ближнього”. Кант правий в тому, що моральний імператив вимагає надання людям потрібної допомоги, але зовсім не примушує любити їх за це. “Цілком недоречно було б говорити: ви повинні любити інших людей. Слід було б сказати: у вас є всі підстави любити свого ближнього, і це справедливо навіть в відношенні ваших ворогів”. І, справді, почуття обов’язку мов виключає почуття любові, бо любити по обов’язку неможливо. Але Кант не правий, вважаючи, що вони ніколи не можуть співпасти, оскільки справжня людяність припускає любов до всіх людей, а тоді і співчуття, і жалість будуть адекватним обов’язку (скоріше навіть буде замінювати обов’язок). Але Кант знижує цінність таких добрих прагнень: це скоріше інстинкти, що не слід переоцінювати, хоча і потрібно хвалити, бо більше всього на світі людей, незмінно маючих “перед очима своє улюблене “Я” як єдину точку опори своїх зусиль” і що домагаються того, щоб все оберталося навколо власного зиску.

В етиці Кант розвиває вчення про автономію моралі: затверджуючи свободу, людина виступає творцем власного морального світу, вона сама собі призначає закон дій. Кант проголошує моральну настанову, характер і закони якої, істотно відрізняються від тих, що домінують в періоди спокійного і розміреного поступового розвитку, відрізняються радикалізмом поданих вимог: “ці закони беруть верх безумовно, який би не був результат їхнього виконання, більш того, вони навіть змушують цілком відволіктися від нього“, людям “достатньо того, що вони виконують свій обов’язок, що б не було з земним життям і навіть якщо б в ній, можливо ніколи не співпадали щастя і гідність його”. На відміну від умовних правил поведінки обов’язок виступає по своїй суттєвості абсолютною вимогою, слідувати якому потрібно безумовно. В обстановці гучних вимог прав людини і його свобод Кант своїм категоричним імперативом нагадав про відповідальність[3, c. 90-91].

Поведінка, закон якої співпадає з законом природи, не має, по Канту, жодного відношення до морального закону. Те, чого немає в природному законі, – це внутрішнє примушення. Моральну спроможність “вільного самопримусу” Кант називає доброчесністю. “Доброчесність є твердість максими людини при дотриманні свого обов’язку – всяка твердість пізнається через ті перешкоди, які вона може подолати, для доброчесності ж такі перешкоди – це природні схильності, які можуть прийти в зіткнення з моральним наміром... Всякий обов’язок містить поняття примушення з боку закону, етичний борг містить таке примушення, для якого можливо тільки внутрішнє законодавство”.

Кант піклується про чисто інтелектуальний “точний образ думок”, що підпорядкує емпіричні судження і дії “принципу винятки між добрим і злим”. Він пише: “Для вчення про моральність взагалі дуже важливо не припускати, наскільки можливо, жодної моральної середини а ні в вчинках, а ні в людських характерах, бо при такій подвійності всім максимам погрожує небезпека втратити визначеність і тривалість”. По Канту, з двох осіб, якщо вони конфліктують один з одним, справді доброчесним може бути тільки один, той, що складає обов’язок. Або обов’язок не може суперечити обов’язку, або він не є істинний обов’язок і може відноситись до області моралі тільки як негативне, аморальне. Промова тут іде про диктатуру обов’язку, що може привести до загострення “розірваності” людини, врозріз його цілісності, врозріз гуманності. Для Канта моральне начало зводиться лише до суб’єктивної свідомості обов’язку. Обов’язок є обов’язок – чистий обов’язок, виконувати його слід єдино з поваги до нього. Обґрунтовуючи цю вимогу Кант апелює до совісті. Справді, совість людини є найкращим суддею в питаннях моралі, вищою спроможністю знаходження моральної істини і вироблення правильного рішення і справжньої моральної точки зору, якщо вона не тільки суб’єктивна, але і з’єднана зі знанням об’єктивної істини. Але у Канта, як це видно в “Критиці чистого розуму”, совість якраз і з’являється там, де голос розуму замовкає, де мислення не справляється з пізнавальними проблемами. Так що совість у Канта вже в своїй появі по необхідності виявляється суб’єктивною. У вченні Канта поняття совісті нерозривно зв’язане з дуалізмом його філософської системи, яким проникнуте все людське життя і що він підкреслює, розрізняючи антропологію і антропонімію. В кантівському вченні поряд з естетичною і розумною потребою людини в совісті має значення і сфера релігійного досвіду, свого роду “релігійно-совісна” настанова. Йдеться про першопочаткові завдатки моральності, в які схильності, порив до чинності; тимчасові східці вираження цих завдатків, а також форми їхнього усвідомлення (смутна, чітка і релігійно-віруюча) придають вченню про совість закінчений вигляд. Вчення про совість – це, по суті справи, вчення про добро, що має загальне значення; це – вчинок, воля і свідомість моральної людини.

Неможливо замкнути всю багатогранність проблем, поставлених Кантом в етиці, на діяльності чистої свідомості. Тому в останні роки відзначається тенденція розглядати фізичні, соціальні, термінологічні аспекти його практичної філософії. В частковості, велика увага приділяється аналізу проблеми діяльності, умови реалізації свободи[5, c. 16-17].

3. Роль та значення Кантової етики

Джерелами Кантової етики є гуманістичні, людиноствердні морально-етичні доктрини минулого. Водночас Кант збагатив скарбницю філософських уявлень про мораль і моральність низкою принципово нових ідей, які дають підставу вважати, що в особі Канта людство зробило великий крок уперед на шляху морального самоусвідомлення.

Здобутком Кантової філософії є те, що в її контексті утверджено відносну автономність моральної свідомості, вказано на самодостатність моральних вартостей і моральної поведінки. Таке розуміння свідчить про поступ в усвідомленні проблем співвідношення свободи і відповідальності як сутнісних характеристик самосвідомої особи. Етика Канта (і зокрема ідея категоричного імперативу), апелюючи до розумної доброї волі людини, закликає її навіть усупереч повсюдній аморальній практиці приборкувати власний егоїзм і бути завжди вірною моральному обов'язкові, смисл якого полягає в тому, щоб вбачати в кожній людській особі мету, а не засіб. Такі настанови Кантової філософи, безперечно, вплинули на становлення ідеології відкритого суспільства, де людина, її життя та гідність визнаються найпершими пріоритетами. У цьому плані ідеї Канта є особливо актуальними для нинішнього українського суспільства, яке на шляху до відкритого демократичного ладу так болісно намагається скинути з себе тягар історично успадкованих проблем, що мають своїм джерелом неадекватні моральні орієнтири.

Принципова орієнтація Кантової етики на ідеї свободи та людяності свідчить про наявність глибинного смислового зв'язку між нею і християнським вченням, в основі якого лежить уявлення про любов до ближнього як першу засаду життєвого самовизначення людини.

Заклик Канта неодмінно зважати на те, чи може той чи той наш вчинок або намір бути взірцем для загального законодавства, свідчить про утвердження ідеї загальної ціннісної рівності людей, заперечує практику подвійних стандартів у стосунках між ними. Попри певну (позірну) формальність, цей критерій, гадаємо, залишається безальтернативним "компасом" для нашого сумління[3, c. 93-94].

Аналіз Кантової етики дає підстави стверджувати, що її антропологічний і водночас сотеріологічний смисл полягає в утвердженні тієї ідеї, що людина, яка гідна своєї свободи, тобто відповідальна за свій вибір між добром і злом, між красою і безладом, може піднестися у своїй людяності до божественності. Людина спроможна своїм особистим вибором світоглядно й життєво утвердити добро як всесвітній закон належного, своєю моральнісною практикою наснажити світ ідеалом сакральної мудрості, у власному образі висвітити образ спасенної людини.

Підсумовуючи, зазначимо, що поширене в літературі тлумачення Кантової етики як автономної належить сприймати з істотними застереженнями, підстави для яких містяться в логіці Кантової етикотеології. Можемо говорити лише про відносну автономність змісту його етики, але аж ніяк не про абсолютну. Справді, для Канта зміст моралі не є чимось похідним від натуральних, природних якостей людини. Не є він також і чимось "продиктованим", а отже, певною мірою нав'язаним людині згори. Ідейний і практичний зміст моралі постає для Канта виявом антропологічної достеменності: тією мірою, якою реальним є справді людське в людині, реальною є й моральність. Але водночас для Канта саме тією мірою, якою моральність є реальною, людське набуває права вимагати для себе буттєвої субстанційності, що протистоїть життєво-екзистенційній скінченності. Якщо реальною є людська гідність, вважає Кант, то реальною має бути і вселенська мудрість, яка б уможливила винагороду гідності. Народжена моральністю гідність людини для свого вивершення вимагає вічності, вимагає задоволення фундаментальної антропологічної потреби - потреби безсмертя. Тим-то й постає ідея Бога, що мислиться як запорука здійненності цієї сотеріологічної настанови. Отже, Кантове поняття практичного розуму, на відміну від теоретичного, охоплює сферу сотеріологічної практики, сферу пошуків спасіння-вічності, і саме через таку спрямованість практичний розум визнається антропологічно пріоритетним.

Вчення про моральність знаходиться в центрі всієї системі Канта. Канту вдалося показати, якщо і не пояснити повністю, цілий ряд специфічних рис моралі. Моральність не є психологія людини як такого, вона не зводиться ні до яких притаманних всім людям елементарним прагненням, почуттям, пробудженням, ні до яких особливих унікальних переживань, емоцій, відмінних від всіх інших психічних параметрів людини. Моральність, звичайно, може приймати форму тих або інших психологічних явищ в свідомості людини, але лише через виховання, через підпорядкування стихії почуттів особливій логіці моральної повинності. Взагалі, мораль не зводиться до “внутрішньої механіки” душевних імпульсів і переживання людини, а має нормативний характер, тобто ставить людині певні дії і самі пробудження до них по їхньому змісту, а не по психологічному вигляду, емоційному забарвленню, душевному настрою і т. п. Цим методологічним розмежуванням “логіки почуттів” і “логіки моралі” Канту вдалося виявити суть морального конфлікту в сфері індивідуальної свідомості в конфлікті обов’язку і схильностей, бажань, безпосередніх прагнень. Обов’язок по Канту – одностороння і тривка цільність, реальна альтернатива моральної м’якотілості і протистоїть останньому як принциповість компромісам. Одна з історичних заслуг Канта в розвитку поняття моралі полягає в його вказівці на принципову загальність моральних вимог, що відрізняє мораль від багатьох інших подібних з нею соціальних нормативів (звичаїв, традицій)[2, c. 22-23].

І. Кант звернув увагу на те, що для людської особи не стільки свобода є передумовою усвідомлення обов’язку, скільки усвідомлення обов’язку є передумовою свободи, потрібної для його реалізації: відчуваючи необхідність виконати свій обов’язок, особа створює собі можливості для цього. При всьому цьому свобода –це лише простір для відповідальності як особливої моральної скерованості людського суб’єкта. Тож, виявляючи здатність по-справжньому відповідально ставитися до своїх моральних проблем, особистість засвідчує тим самим і свою причетність до духовних якостей буття людини – його гідності, осмисленості, індивідуальної неповторності.

Парадокс кантівської етики полягає в тому, що, хоча моральна чинність і направлена на здійснення природної і моральної досконалості, досягнути її в цьому світі неможливо.

Порушення Кантом проблеми автономності етики, розгляд етичного ідеалу, міркування про практичний характер моральності і т. д. визнаються неоцінимим вкладом в філософію[3, c. 96-97].


Висновки

Етика Канта в багатьох відношеннях з’явилася вершиною філософії моралі нового часу. Серед класиків німецької філософії Кант приділив найбільшої уваги моральності (причому саме її специфіці), і її етичній концепції, послідовно розвинена в цілій лаві спеціальних праць, була найбільш розробленою, систематичною і завершеною. Кант поставив цілий ряд критичних проблем, пов’язаних з визначенням поняття моральності. Одна з заслуг Канта полягає в тому, що він відділив питання про існування Бога, душі, свободи – питання теоретичної свідомості – від питання практичної свідомості: що я повинен робити? Практична філософія Канта виявила величезний вплив на наступні за ним генерації філософів (А. В. Гумбольдт, А. Шопенгауер, Ф. Шеллінг, Ф. Гельдерлін та ін.).

Вивчення етики Канта продовжує розвиватися з 20-х рр. Існує багато різноманітних оцінок етики Канта. З точки зору метафізики, найбільш цінними є ідеї Канта про свободу і про автономію етики.

Сучасні дослідження кантівської етики є спробою дати нові засоби її переосмислення і нові підходи реконструкції критичної етики. Критична етика Канта своїм вхідним пунктом має усвідомлення практики, в якій втілюється розумна поведінка людини. Подібно тому як теоретична філософія з’ясовує питання про можливість істини і наукового знання, вся практична філософія присвячена людській практиці, причому розгляд співвідношення дійсної свободи і морального закону є однією з істотних проблем осмислення кантівської практичної філософії. По Канту, єдність критичної філософії з кантівською філософією моралі слід шукати в фундаментальному положенні людини в світі і в розумінні єдності. Справді, моральна поведінка вимагає не тільки усвідомлення повинності, але й практичного виконання боргу.


Список використаної літератури

1. Андреев И. С., Б. Т. Григорьян “Философия Канта и современный идеализм”, М.: Наука, 1987 – 272 с.

2. Бродецький О. Сотеріологічний смисл Кантової етико теології //Людина і світ. - 2004. - № 4. - C. 21-24

3. Веньхуа Ф. Об этике Иммануила Канта/ Фэн Веньхуа //Вестник Московского университета. - 2002. - № 4: Сер.7 Философия. - C. 90-98

4. Длугач Т. Б. “И. Кант: от ранних произведений к “Критике чистого разума”, М.: Наука, 1990 – 136 с.

5. Лолер Д. Кантовские постулаты бога и бессмертия в земной реализации высшего блага //Вестник Московского университета. - 2002. - № 1: Сер.7 Философия. - C. 11-18

загрузка...
Top