Культура і цивілізація

Вступ.

1. Поняття культури, її зміст і головні сфери.

2. Особливості розвитку культури. Суспільство і культура.

3. Цивілізація — соціальна форма буття культури.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Культура — надзвичайно складне утворення: існують різні її типи, форми, рівні. Різноманітні етнічні, національні форми культури. Кожен народ створює свою, в чомусь своєрідну, навіть унікальну культуру. Ця своєрідність культури, традицій, особливості мови й навіть способу мислення і світорозуміння (того, що називається «менталітетом»), свого роду концентрат історичного досвіду, відбитокдолі народу — принаймні не менш суттєва ознака етносу, нації, ніж спільність економічного життя, яку звичним було ставити на перший план.

Оскільки культура виражає насамперед родову сутність людини, те, що виділяє людину з природи, підносить її над тваринами, то в ній (культурі) завжди було і є загальнолюдське начало і відповідні цінності. Але кожне конкретне суспільство (народ, нація) має свою внутрішню структуру, складається з різних соціальних груп, класів, прошарків, у ньому проявляються різноманітність, навіть розбіжність і протилежність інтересів, життєвих позицій, форм організації життя. І це не може не позначитися на структурі культури.

Отже, в кожній національній культурі є не дві (як це вважалося за ленінською схемою), а більше культур (чи точніше субкультур), бо кожна соціальна група, відмінна від інших за своїми класовими, професійними, релігійними та іншими ознаками, створює в чомусь «свою» особливу культуру. Специфічні риси властиві зокрема молодіжній субкультурі, оскільки молодь відрізняється від інших вікових груп за своїми соціально-демографічними, психологічними характеристиками.

1. Поняття культури, її зміст і головні сфери

Людство існує не тільки в певних природних умовах, але й в культурному середовищі, яке створене ним самим. Феномен культури, оскільки він має багато граней і компонентів, вивчається різними науками; цілісне, інтегральне його розуміння дається філософією.

На відміну від природи (лат. natura), тобто матеріальної дійсності, існуючої поза людиною, культура(лат. cultura - оброблення) - це продукт цілеспрямованої діяльності людей, включаючи й ту частину природи, яка зазнала впливу цієї діяльності (так звана «друга», олюднена природа).

Світ культури становить сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених відповідно матеріальним і духовним виробництвом. Але людина не тільки перетворює зовнішню дійсність, вона формує й сама себе. Це формування, «самопородження» людини власною працею є суттєвою стороною, «нервом» процесу, який можна в точному смислі назвати історією — на відміну від природної стихійної еволюції. Отже, до культури відносяться і ті якості самої людини, які є історичним продуктом, виділяють людину з природи, мають надбіологічний характер. У людині природне начало поєднане з культурно-історичним; це останнє визначає специфіку людського буття[2, c. 194].

Поділ культури на матеріальну і духовну зумовлений видом діяльності, функціями, які виконують культурні цінності, характером потреб, що ними задовольняються. Цей поділ має свою об'єктивну основу, але він не жорсткий, деякою мірою навіть відносний: предмети матеріальної культури втілюють у собі певні знання, ідеї, навички тих людей, які їх створили; з іншого боку, цінності духовної культури мають матеріальні форми вираження і саме їх створення нерідко вимагає не тільки розумової праці, духовної напруги, але й фізичних зусиль.

До матеріальної культури відносяться засоби виробництва, зокрема знаряддя і продукти праці, які самі є продуктом попередньої діяльності, техніка — від примітивної до найскладнішої, всілякі споруди, оброблені лани, насаджені і культивовані ліси, штучні водоймища, заводи й фабрики, шляхи сполучення, засоби зв'язку і передачі інформації, предмети повсякденного вжитку і т. п.

До духовної культури належать знання, наука, мораль, право, релігія, філософія, різні форми ідеології, норми поведінки й міжлюдського спілкування, освіченість людей, інтелігентність і т. п. Міра оволодіння духовними цінностями, потреба в них, а також здатність їх створення характеризують рівень духовності людини, суспільства.

Особливим — і надзвичайно важливим - елементом культури є мова, і не тільки мова сама по собі, але володіння мовами — рідною й іншими; крім «природних», ще й «штучні» мови, різноманітні знакові системи, вміння ними користуватися. В наш час ознакою культурності стає володіння кібернетичною, інформативною технікою[4, c. 79].

2. Особливості розвитку культури. Суспільство і культура

Розвиток культури детермінований процесом суспільного виробництва, економікою, соціальними відносинами, політичним життям; у свою чергу, він впливає на всі ці сфери, що виражається зокрема в таких поняттях, як культура виробництва, політична культура, культура міжнаціональних стосунків тощо. Власне, всі види людської суспільної діяльності включені в систему культури.

Зрозуміло, що стан і рівень матеріальної культури передусім залежить від виробництва, економічних факторів. Щодо впливу економіки на духовну культуру, то він має опосередкований характер і не однозначний: періоди розвитку духовної культури не завжди збігалися з періодами економічного піднесення.

Необхідною передумовою початку культурного прогресу був суспільний поділ праці, особливо відокремлення розумової праці від фізичної. Істотний вплив на стан ідинаміку культури справляють соціально-класові відносини, а також процеси і події політичного життя. На розвитку культури позначалася взаємодія між якісно відмінними сферами і явищами самої культури.

Історично змінювалося розуміння культури і її співвідношення з природою; саме це розуміння було культурно-історичним фактором, який і зумовлювався соціокультурними обставинами, і, в свою чергу, впливав на них.

Для міфологічного мислення ще не існувало поділу на природне і культурне (хоч об'єктивно культура вже зароджувалася).

В античному світорозумінні (греко-римська культура) природне начало осмислювалося як первинне стосовно людського; космос — як досконалість, гармонія, з якими людина повинна узгоджувати свої дії і вчинки.

Середньовіччя, навпаки, протиставило духовно-культурне начало (в релігійному його розумінні) природно-фізичному, плотському, яке вважалося джерелом гріховних потягів і спокус. Пануюча, офіційна культура цієї історичної доби мата підкреслено спіритуалістичний характер (від лат. spiritus—дух), але ж, — як реакція на це, - в народній «сміховій» культурі (як її називає М.М.Бахтін) інтерес спрямований на цю «гріховну» плоть і навіть на людський «низ». Вже в епоху Відродження цю народну традицію яскраво і досить відверто виразив Ф.Рабле (1483/1500—1553) в романі «Гаргантюа і Пантагрюель»[3, c. 106-107].

Культура епохи Відродження (XIV-XVI ст.) відновлює на новому рівні античний космізм, але разом з тим підносить людину як істоту, що поєднує в собі духовне і тілесне начала, здатну не тільки пізнавати, але й творити прекрасне — істоту, яка має право на всю повноту щастя.

Спрямованість на людину, утвердження самоцінності її буття, гуманізм, які були яскраво виражені вже в перший період Відродження (XIV—XV ст.), пізніше доповнюються, а почасти й відтісняються на другий план зростаючим інтересом до природи, її вчення і оволодіння нею; сама людина розглядається насамперед як природна істота, яку можна досліджувати методами природничих наук. Натуралізм став певною мірою протистояти відродженському естетизму, установці на милування красою природи і людини; народжувалося «технічне» ставлення до природи, в якому бачили вимогу висхідного розвитку людської цивілізації. У XVIII ст. виявляється розходження і певного протистояння поглядів «просвітників», безумовних прихильників ідеї прогресу, які в світоглядному плані стояли на позиціях метафізичного матеріалізму, з одного боку, і Ж.-Ж.Руссо та його послідовників, які вважали, що цивілізація зіпсувала людину, — з іншого.

В епоху розвинутої індустріальної цивілізації в її капіталістичній формі, коли почали виявлятися суперечності прогресу, протистояння позицій набуло нового вигляду і характеру. З одного боку, захоплення досягненнями наукової і технічної культури, віра в її необмежені можливості, в те, що людина здатна панувати над природою, а з іншого — розчарування в технічному прогресі, страх перед ним, ностальгія по втраченій близькості до природи, прагнення відновити її. В наш час це виражається як протистояння технологічного оптимізму технократизму і технологічному песимізму, побоювання за долю людської культури. На думку деяких сучасних філософів (М.Хайдеггер і ін.), західна цивілізація дійшла до втрати розумного буття, яким воно справді є, до втрати почуття таємниці буття — тієї таємниці, яку не можна розкрити, не знищуючи її. І ця «втрата буття» почалася з тих пір, як з'явилася «метафізика», яка намагається раціональними методами осягнути сутність речей. Ці філософи роблять спробу повернутися до «досократичного мислення», тобто до того способу світорозуміння, який існував на початку культурної історії, до Сократа, Платона, Арістотеля — творців раціонально-метафізичного способу мислення.

Такі пошуки і повороти філософської думки є симптомом суперечності між нестримним науково-технічним прогресом і станом духовної культури.

В розвитку культури наявна наступність, традиція (лат. — дослівно «передача»), — хоч кожне покоління та й кожна соціальна група вибірково ставляться до створеного попередниками. Небезпечно нехтувати традиціями, відкидати, а тим більше знищувати культурні цінності минулого. В історії (давній і недавній) прикладами такого знищення були наслідки вторгнення «варварів» у культурний античний світ (недарма слово «вандалізм» походить від найменування одного з «варварських» племен — вандалів), рух «пролеткульт» у перші роки після революції 1917 p., руйнування храмів, спалення ікон у ході антирелігійних кампаній, маоїстська «велика культурна революція 60-х років у Китаї» і т.п. «Заперечення» минулого повинне бути діалектичним, тобто поєднуватися із збереженням і засвоєнням всього цінного. Не треба ніколи поспішати з «переоцінкою всіх цінностей».

Але культурний процес — це неодмінно і творчість — створення нового, відхід від рутини. Живій культурі протипоказане топтання на місці, консерватизм, стереотипність. Співвідношення традицій і новаторства відмінне в суспільствах різних типів — «традиційного», яким було стародавнє і середньовічне, і динамічного, яким є суспільство Нового часу і сучасне. При цьому, незважаючи на всі суспільні трансформації, справжні культурні цінності зберігають неминуще значення, і в цьому розумінні вони «вічні». Саме випробування часом і виявляє справжні цінності. Кожне нове покоління засвоює їх, по-своєму сприймає і осмислює, включає в «живу», функціонуючу культуру і в той же час створює нові культурні цінності. Так виникає ланцюг культурної спадковості, так відбувається культурний прогрес[1, c. 144-147].

3. Цивілізація — соціальна форма буття культури

Поняття «цивілізація» близьке до поняття «культура» і в широкому смислі збігається з ним. Це слово походить від лат. civis — «громадянин», civitas «громадянство», «громадянське суспільство», а також «держава». Але вже етимологічний підхід (з точки зору значення слова) виявляє деякі відтінки змісту цього питання. Це зокрема виражений у ньому соціально-історичний аспект.

Історично цивілізація приходить на зміну «дикунству» і «варварству» (А. Морган, Ф. Енгельс), коли людські спільноти втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні (кровно-родинні) відносини починають підпорядковуватися соціальним і саме ці останні стають визначальними. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Виникає письменність; замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше — нації.

Інший відтінок значення поняття «цивілізація» дозволяє відносно відрізняти цивілізацію від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, «інструменти», «механізми» такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички.

Виходячи з цього, можна вважати, що «цивілізація» є соціо-культурним утворенням. Якщо поняття «культура» характеризує людину, визначає міру її розвитку, способи самовираження в діяльності, творчості, то поняття «цивілізація» характеризує соціальне буття самої культури.

Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що поняття «культура» більше виражає внутрішньо-змістовну сторону людського буття, а поняття «цивілізація» — зовнішньо-формальну. Вони обидві істотні і взаємопов'язані, але інколи можуть розходитися.

Поняття цивілізації вживається також стосовно особливого історичного — локалізованого в просторі й часі — соціокультурного утворення, суб'єктом якого є один або кілька близьких між собою етносів і яке характеризується особливостями суспільної організації, способу життя, культури, менталітету[5, c. 186-187].


Висновки

Отже, стосовно суспільства культура - це все створене і використовуване ним матеріальне і духовне багатство, щодо людини — це міра власне людського в ній: знання, освіченість, моральність, інтелектуальність, художній смак, здатність діяти по-людськи - працювати, творити, спілкуватися і т. д. Культура людини виражається і у володінні власною біологічною природою — культурою їжі, пиття, кохання; фізичною культурою і, безумовно, вихованістю розуму, волі, почуттів, тактовністю, ввічливістю, делікатністю, повагою до інших і почуттям власної гідності.

Як бачимо, до культури відноситься не тільки сукупність цінностей, але й процес їх створення, оволодіння і користування ними.

Культура і людина нероздільні. Людина може жити, мислити, почувати, діяти по-людському тільки тоді, коли вона прилучається до світу культури. Саме в такому прилученні до культури, засвоєнні її — смисл освіти й виховання. Ставлення людини до природи опосередковане культурним середовищем.


Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

2. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

3. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

4. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

5. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

6. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

загрузка...
Top