Істина як загальнолюдська та правова цінність

Гуманістична функція права полягає в тому, щоб здійснювати регулювання суспільних відносин відповідно до загальнолюдських цінностей, які виражають універсальні начала буття людини. Право робить їх своїми основними цінностями.

Цінності тісно пов´язані й утворюють систему. Один із варіантів такої системи запропонований автором цієї статті [1]. До неї входять такі цінності, як людське життя, гідність, власність, свобода, рівність, справедливість тощо.

Сьогодні постало питання про критерії значущості цінностей [2, 6]. На нашу думку, таким критерієм є істина. Йдеться про справжні, істинні цінності, що, на відміну від хибних, відповідають природі людини, визначають істинні норми її життя. У сучасному світі вибір істинних цінностей життя та їх практичне утвердження стають настільки актуальними, що від цього залежить не лише конкретний шлях розвитку суспільства, а й можливість його існування. Цінності повинні мати природне джерело. їх потрібно віднайти шляхом людського пізнання, звернення до експериментального та філософського досвіду людей, саме віднайти, а не винайти, сконструювати або створити.

Американський психолог А. Маслоу підкреслює, що наш інтерес до проблеми цінностей пояснюється не лише внутрішньою логікою науки і філософії, а й історичною ситуацією, в якій існує нині наша культура або навіть увесь людський рід, — адже принаймні в очах мислячих людей усі традиційні ціннісні системи зазнали краху. «Оскільки ми не можемо жити без цінностей, в які віримо і які схвалюємо, — пише вчений, — ми перебуваємо у процесі вироблення нового, а саме наукового підходу до цінностей. Ми розпочинаємо новий експеримент..., сподіваючись виявити цінності, в які можемо вірити тому, що вони істинні, а не тому, що вони дарують нам ілюзії» [3, 151].

Істина також є цінністю homo sapiens, якщо розглядати її у функціональному плані як ідею, мету, метод, принцип пізнання і перетворення дійсності. Практична цінність істини стала підґрунтям філософії прагматизму. Отже, предметом цієї статті є аналіз істини як необхідної складової системи загальнолюдських (і водночас основних правових) цінностей.

Найважливішою цінністю є людське життя, без неї не можна вести мову про жодну іншу цінність. Йдеться про існування усього суспільства в єдності з життям кожної окремої людини. Право покликане захищати їх у першу чергу. Злочини проти безпеки людства і життя особи (найбільше благо, яке не можна поновити чи відшкодувати) мають найвищий рівень суспільної небезпечності і належать до особливо тяжких.

Прагнення людини до життя насамперед виявляється в розширенні нею на найближчу сферу навколишнього предметного світу того середовища, в якому вона живе, в освоєнні та змінюванні його згідно з власними цілями, інтересами і потребами, у перетворенні його на свою власність. Суть власності можна розглядати як безпосередню владу людини над певною частиною зовнішнього світу.

Але людині як духовно-тілесній істоті потрібне водночас і духовне оволодіння світом, його осмислення, розуміння. Феномен розуміння проймає усі ставлення людини до світу. Й. Гете казав: «Чого ви не розумієте, те не належить вам» [4, 86]. Розуміння сприяло виживанню людини й її розвитку. Воно проймає усі види людської діяльності. Прагнення до розуміння веде до пізнання. Людина намагається здобути істинні знання про світ. Вони необхідні для виживання, для адекватних реакцій на зміни у соціальному та природному довкіллі. Прагнення до істини можна розглядати як похідне від прагнення до збереження життя і як вроджену рису людини.

Володіння має бути раціональним. Людина мусить розуміти те, чим вона володіє, саму себе і світ, в якому вона живе. Накопичений людством досвід свідчить, що природі людини властива гармонія зі світом. їй потрібне життя у згоді, гармонії з природою, яка її створила і в межах якої (і за законами якої) вона існує. Крім того, людина живе у соціальному світі. Нормальному членові суспільства потрібні гармонійні стосунки з іншими його членами та з суспільством загалом, певна симетрія, рівновага у взаєминах. Важлива роль у досягненні таких взаємин належить праву. Доречно згадати, що Платон вважав закони і правопорядок зовнішнім виявом світової гармонії. Про природне право можна сказати, що через його принципи і норми індивідуальна правосвідомість пов´язує своє існування з універсальними першоосновами буття, його гармонією. Людина також повинна жити у мирі, злагоді із собою. Вона прагне до цілісності, самодостатності, внутрішньої гармонії. Народжується вона цілісною, єдиною, злитою з природою. У такому стані, мабуть, перебувають тварини. Але людина є духовно-тілесною істотою і не може все життя перебувати на цьому рівні, її розвиток полягає у переході від вихідної, нерозподіленої цілісності до розподіленої, усвідомленої. Вихід зі стану початкової цілісності для людської істоти є необхідністю.

Цікаво звернутися до міркувань про тлумачення гріха у Біблії, запропоноване Р. Дальке та Т. Детлефсеном [5]. Вони пишуть, що Бог створив Адама андрогіном, тобто істотою без статі, «і чоловіком, і жінкою». Цей стан єдності у Біблії описується як райський. В Адама виникає бажання відділити частину своєї сутності й зробити її самостійною. Слово, яке було перекладене як «ребро», пишуть Р. Дальке та Т. Детлефсен, звучить в арамійському оригіналі як &е/а/г («сторона», «бік»). Цей поділ спершу не торкнувся свідомості людей, яка продовжувала перебувати у райській єдності. Потім Змій звабив жінку (більш сприйнятливу, ніж чоловік) обіцянкою, що яблуко з Дерева Пізнання дасть можливість розрізняти Добро та Зло. Змій дотримав свого слова. Люди навчилися розрізняти Добро та Зло, чоловіка й жінку. Зробивши цей крок, вони втратили цілісність (космічну свідомість) і натомість отримали полярність (здатність пізнання). Тому вони змушені були залишити рай, тобто сади єдності, і потрапили до полярного світу матеріальних форм.

Р. Дальке та Т. Детлефсен доходять висновку, що гріх людини полягав саме у відокремленні себе від єдності. Людина має полярну свідомість — вона грішна. Полярність змушує людину прокладати свій шлях через протилежності. І так буде доти, пишуть ці автори, доки вона не навчиться всього і не сприйме усе, щоб знову стати досконалою настільки, наскільки є досконалим її Отець на небесах» [5, 54-55]. Спасіння від гріха вони вбачають у досягненні нової єдності [5, 57]. На шляху до неї потрібно навчитися бачити полярність в усьому і не боятися цього, необхідно пройти через конфліктність людського буття, щоб стати здатними об´єднати у собі протилежності, не тікати від них, а вирішувати проблеми, пропускаючи їх через себе.

Особистість має бути у гармонії із зовнішнім та своїм внутрішнім світом. Для цього у гармонії мають бути усі складові особистості, зокрема розум і продукти його діяльності. Уявлення, які гармонують з дійсністю, тобто відповідають їй, є важливим засобом досягнення гармонії зі світом і самої особистості. Такі уявлення і називають істинними.

Гармонія знання з дійсністю є підґрунтям кореспондентної теорії істини. За сучасної доби особливого значення набуває гармонія у суспільстві, потрібні спільні рішення, здатні задовольнити усіх учасників дискурсу. Це пояснює популярність консенсуальної теорії істини.

У кримінальному процесі інколи вживається поняття матеріальної істини, тісно пов´язане з категорією істини в її філософському трактуванні. Це істина у кримінальній справі, яка отримала фактичне («матеріальне») підтвердження [6, 150].

Варто зазначити, що людина пізнає істину, особливо про свій внутрішній світ і тіло, не лише розумом, а й усім своїм єством. Розум тісно пов´язаний з органами чуття. Тому істина є і переживанням. Г. Гегель свого часу зауважив, що істина народжується, як єресь, а вмирає, як банальність. Проте питання про банальні істини має певні особливості. Уся мудрість, накопичена людством, не має для конкретної людини жодного значення, доки вона не відкриє для себе її правильність. Те, що для загалу є банальністю, кожен повинен перевірити на власному досвіді, щоб пересвідчитись в його слушності. І життя людини в цьому ракурсі є рухом від одного банального відкриття до іншого. Між іншим, істина як переживання знайома юристам. Адже момент істини, коли після тривалої напруженої праці у процесі розслідування правопорушення перед особою, що його проводить, нарешті постає істинна картина події, дає значний емоційний ефект.

Отже, істина є засобом досягнення людиною гармонії з природою, соціальним світом та з самою собою, тобто у своєму внутрішньому світі.

Пропонуємо розглянути зв´язки істини з іншими загальнолюдськими цінностями, які водночас є основними цінностями права. Істина пов´язана з власністю. Якщо людина має власність, то повинна володіти, користуватись і розпоряджатись нею грамотно, інакше ризикує її втратити. Власник повинен розуміти, що таке власність, і як можна її використати для досягнення і своєї мети, і гармонії у суспільстві (а також, можливо, і в природі). Для цього потрібні відповідні істинні знання. Необхідність у правильному, раціональному поводженні з великою власністю сприяла утворенню самостійної фундаментальної галузі науки — економіки.

Приватна власність відіграла принципову роль у процесі становлення і розвитку особистості. Первісний соціум існував на межі виживання. Матеріальні блага могли бути тільки спільною власністю, яка більш-менш порівну розподілялась між усіма членами соціуму — так, щоб він не загинув. Це була доба первісного комунізму. У процесі подальшого розвитку людини продуктивність праці поступово зростала і з´явився надлишковий продукт, який став приватною власністю окремих членів роду. Це ознаменувало новий етап в еволюції людини. Прадавній свідомості було властиве відчуття антропоморфності природи і космічності людини. Вона не відділяла людину від природи. Переживання себе як космосу, тобто частини і відображення загальної гармонії і порядку, означало відсутність межі між людською істотою та навколишнім предметним світом, давало відчуття права на перебування в цьому світі як своєму.

Так само людина відчувала себе невіддільною часткою соціуму. Можна припустити, що виділення з власності соціуму тієї частки, яка належала окремому його члену, спричинило виділення з соціуму її господаря, становлення його як особистості. Усвідомлюючи відокремленість свого майна від загального, людина усвідомлювала і свою власну відокремленість від спільноти. З´явилося прагнення до автономності у структурі буття загалом і прагнення стати його деміургом.

Відтоді почався процес утвердження автономного статусу особи. Людина, безумовно, має перебувати у гармонії з природою та суспільством, але як самостійний самодостатній елемент, як особистість, яка має власну гідність. Процес утвердження особистості треба визнати, особливо у світлі сучасного етапу розвитку людства, провідною складовою всієї його історії. Можна вести мову про посилену увагу до утвердження прав людини, дедалі повнішого задоволення її потреб, захисту її інтересів, навіть про звеличування особистості, її гідності в ході розвитку людства (незважаючи на те, що протягом останніх десятиліть у багатьох країнах, зокрема в Україні, її інтереси та потреби ігнорувалися). «Ця загальна лінія звеличування людської особистості йде від демократичної лінії у світогляді стародавніх філософів. Хоча і за тих, і за наступних часів вона зазнавала багатьох, далеко не гуманних перетворень» [7, 118], — пише В. Копєйчиков.

У структурі особистості й у практичній поведінці гідність реалізується через такі чесноти, як самодостатність, самостійність, незалежність, відповідальність, вимогливість до себе та інших тощо. «Людська гідність, — пише О. Грищук, — це самоцінність та су-спільна значимість людини як біосоціодуховної істоти, яка визначається існуючими суспільними відносинами» [8, 392]. Гідність є особливим предметом правового захисту. Невід´ємна, вроджена гідність, що випливає з самої суті людини, є одним з найголовніших прав і свобод людини та громадянина — природних вимог до правового, а також соціального статусу людини, необхідного для її нормального існування. Зокрема, Загальна декларація прав людини вказує, що визнання гідності, притаманної усім членам людської сім´ї, і рівних та невід´ємних їхніх прав є основою свободи, справедливості та загального миру в усьому світі [8, 398].

Гідність людини пов´язана з приватною власністю не лише генетично. Приватна власність значною мірою визначає становище людини у суспільстві та її самооцінку. Тож для відчуття власності гідності людина потребує незалежних джерел існування.

У руслі проблеми, яку ми розглядаємо, важливими є зв´язки гідності з істиною. По-перше, гідність є істинною цінністю людини, оскільки необхідна їй для повноцінного життя. По-друге, гідність людини передбачає встановлення нею істини щодо власних моральних, інтелектуальних, фізичних якостей, діяльності та її результатів, поведінки, зовнішнього вигляду, вимог до себе з боку суспільства і визначення очікуваної міри поваги з боку інших. Тобто людина потребує істинної самооцінки, а також правильного уявлення про істинну оцінку її гідності з боку інших людей, суспільства.

Почуття гідності особи перевіряється у конфліктній ситуації, особливо коли над нею вчиняють насильство. Тут перед нею постає вибір: підкоритися або чинити опір. Вибір цей відбувається передусім у свідомості особи, супротивник має другорядне значення. Обравши покору, людина схиляється перед супротивником, перестає існувати як особистість, що може закінчитися і фізичною загибеллю. А шлях опору дає змогу людині змінити спосіб життя. Так людина рятує свою гідність. Вона усвідомлює, що цей шлях тяжкий і може призвести до загибелі, проте це найімовірніший шлях порятунку свого життя (і, можливо, інших життів). Протистояти насильству означає зберігати в душі частку незалежності, самому вирішувати, що і як робити. Додамо, що для виходу з конфліктної ситуації людині потрібно мати істинні уявлення про неї та про засоби її зміни у бажаному напрямі.

Людська гідність як незалежність передбачає свободу. Свобода має зв´язок з приватною власністю. Право приватної власності є правом вільно розпоряджатись нею. С. Франк пише: «Приватна власність є реальною умовою буття людини як духовно-тілесної істоти; тим самим вона є реальною умовою її свободи як члена соціального цілого і, отже, умовою буття самого громадянського суспільства» [9, 143-144].

Розглянемо зв´язки свободи з істиною. Свобода є істинною людською цінністю. Вона може розглядатись як істинний стан, людини, стан, необхідний для її всебічного розвитку і розкриття її справжньої суті. Якщо людина не вільна у своїх вчинках, ця суть залишається прихованою. Зв´язок свободи з істиною підкреслює М. Гайдеггер: «Свобода править у просторі, що виникає як просвіток, тобто як вихід із потаємності. Розкриття потаємного, тобто істина — подія, з якою свобода має найближчу та найінтимнішу спорідненість» [10, 237]. М. Гайдеггер торкається і такого аспекту зв´язку істини зі свободою: «Суть істини відкривається як свобода» [11, 20]. Можна сказати, що пошук істини збігається з пошуком свободи. Адже, за відомим висловом, істина робить людину вільною.

Справжня свобода — це здійснення свідомого вибору, для якого необхідне знання істинної картини ситуації. Як кажуть, хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. Є ще один цікавий вислів: «Вільним є той, хто може не брехати». Свобода полягає й у можливості вільно виражати ті думки, які людина вважає істинними. Відвертість та прямота притаманні відповідальній і незалежній особистості.

Для права свобода також є істинною цінністю. У сучасному правознавстві найпоширеніший погляд на право полягає у тому, що воно є нормою свободи. Можна сказати, що право за своєю суттю є інститутом, створеним людьми задля упорядкування свободи, надання їй визначеності й забезпеченості. Найвищими цінностями життя, вираженими у правових приписах, вважаються автономія й самодостатність, тобто особиста свобода. Г. Гегель вважав, що право є «взагалі свободою як ідеєю» [12, 89]. Цікаво, що незалежність, автономію розуміють як специфічно особистісне ставлення до закону. Етимологічно слово «автономія» означає право диктувати самому собі свій власний закон. Коли громадянин вважає норми позитивного права (закони) правильними і цілком згоден з ними, вони становлять його вибір, він ставиться до них як до правил, встановлених ним самим, і тоді для їх дотримання не потрібен зовнішній примус.

Варто зазначити, що прагнення особистості до свободи приводить до відповідальності. Це продуманість, виваженість, обґрунтованість рішень, урахування всіх обставин і можливих наслідків, готовність відповідати за свої вчинки. Якщо дії людини не детерміновані обставинами однозначно, якщо можливі різні рішення, то вона несе відповідальність за свій вибір. Відома думка В. Гюго, що усвідомлення права розвиває усвідомлення обов´язку. Але справедливим є і протилежне. Чим більшу відповідальність бере на себе особистість за своє життя, тим вільнішою вона стає. «Якщо... ми навчимося брати відповідальність на самих себе і жити в рівновазі та гармонії, — зауважує сучасний тибетський мислитель Т. Рінпоче, — то відчуємо глибоке почуття внутрішньої свободи, яке надасть нашому життю сенс і підтримає нас у скрутних ситуаціях» [13, 189]. Повністю свою суть свобода виявляє лише у поєднанні з відповідальністю, у цьому зв´язку полягає істина свободи. Безвідповідальна свобода — це сваволя, яка у суспільному житті є деструктивним чинником. Водночас відповідальності можна вимагати тільки від вільної людини. Відповідальність теж узгоджується зі справжньою природою людини не лише як біологічної, а й як духовної істоти, є істинною в цьому розумінні.

Діалектика свободи та відповідальності має місце й у сфері права. Правові норми надають людині свободу, але вони також накладають на неї юридичну відповідальність, права тягнуть за собою обов´язки. Зокрема, можливість вільного володіння, користування, розпорядження майном поєднується з «тягарем» пов´язаних з цим витрат і ризику.

Право людини на особисту свободу обмежується таким самим правом інших. Ця складова гармонії у суспільних відносинах є рівністю. Громадяни повинні бути рівноправними. Рівними мають бути й обов´язки. Тут діє принцип «бути у самому собі іншим — первинний сенс ставлення до іншого». Свобода і відповідальність безпосередньо пов´язані з рівністю.

Загалом рівність (формальна) у суспільстві має принципове значення для його прогресу. Боротьба між індивідами та їхніми групами має проходити у рівних умовах, які можуть забезпечити тільки закон і сильна влада. Для цивілізованого розвитку суспільства необхідно, щоб прийняті закони встановлювали рівні права громадян, рівні можливості їх реалізації та рівну міру відповідальності.

Рівність є необхідною умовою справедливості [14], яка передбачає рівність у правах і розподілі благ, потребує відповідності між практичною діяльністю окремих індивідів і соціальних груп та їхнім становищем у суспільстві, між правами й обов´язками, працею та винагородою, заслугами людей та їх суспільним визнанням. Справедливість містить у собі оцінку діянь, наявності в них добра і зла, законності і беззаконня. Можна сказати, що вона є формою гармонії. її забезпечення у суспільному житті становить одну з основних цілей права.

Істина має зв´язок і з рівністю, і зі справедливістю. Справедливість, як і рівність, має об´єктивні підстави і не повинна залежати від чиєїсь примхи. Е. Роттердамському належать такі слова: «Ти тільки не вважай справедливим те, чого ти бажаєш, бажай лише того, що є справедливим» [15, 182]. Зокрема, підставою оцінки справедливості юридичної норми слід визнати об´єктивну істину. «Чи існує механізм, який робив би норму максимально справедливою, а саму справедливість — нормативною? — запитує

А. Козловський і дає відповідь: «Такий механізм є, це — процес пізнання. А точніше, закони, методи, норми, цілі та принципи пізнання. Нерозумні закони, несправедливі норми права — це не пізнані належним чином норми... Неефективність — це результат певної недопізнаваності норм, це свідчення їх негносеологічності. Гносеологічність норм права — найнеобхідніша умова їх істинності. Істинність є головним принципом поєднання нормативності та справедливості. Справедливість не може бути хибною, істина ж не може бути ненормативною. Навіть із суто прагматичного погляду істина завжди більш практична, отже, вигідна, більш далекоглядна і людяна» [16, 5]. Взагалі відхід від загальнолюдських цінностей можна розглядати водночас і як відхилення від істини.

Отже, людське життя, істина, гідність, власність, свобода (в єдності з відповідальністю), справедливість і рівність утворюють систему найвищих цінностей. Вибудувати їх ієрархію, однозначно розподілити їх за значущістю дуже важко. Залежно від ситуації система цінностей може набувати різного вигляду. В одних випадках на першому місці буде життя (існування соціуму чи життя окремої людини), в інших — гідність, справедливість, власність або свобода тощо. Досвід свідчить, що в різних життєвих ситуаціях людина готова пожертвувати власним життям задля кожної з цих цінностей.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Бандура О. Основні цінності права як система // Право України. — 2008. — № 5. — С. 14—19.
  2. Resetter N. Is Reasoning about Values Viciously Circular? // The Journal of Value Inquiry. — V. 35. -2001. — № 1 (March). — P. 5-12.
  3. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. — М., 1999. — 435 с.
  4. Энциклопедия ума. — СПб., 1908.
  5. Дальке Р., Детлефсен Т. Болезнь как путь. Значение и предназначение болезней. — СПб., 2004. - 320 с.
  6. Бандура О. Єдність цінностей та істини у праві. — К., 2000. — 200 с.
  7. Копейчиков В. В. Народовластие и личность. — К., 1991.
  8. Гришук О. В. Людська гідність у праві : філософські проблеми. — К., 2007. — 432 с. Франк С. Л. Духовные основы общества. — М., 1992. — 512 с.
  9. Хайдеггер М. Вопрос о технике // Хайдеггер М. Время и бытие. — М., 1993. — С. 221—238. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. — М., 1991. — 192 с. Гегель Г. В. Ф. Философия права. — М, 1990. — 524 с.
  10. Ринпоче Т. Т. Жест равновесия // Хемфрейс К. Концентрация и медитация. — К., 1994. Gray С. В. Two Visions of Equality // Law and Politics in Search of Balance (IVR 21st Congress, Lund, Sweden, 12—18 August 2003). Abstracts : Special Workshops and Working Groups. Ed. : Cr. Wong. — Lund, 2003.-P. 189.
  11. Роттердамский Э. Философские произведения. — M., 1986.
  12.  Козловський А. А. Право як пізнання : Вступ до гносеології права. — Чернівці, 1999. — 295 с.
загрузка...
Top