Характеристика основних здобутків філософії Відродження

1. Характеристика основних здобутків філософії Відродження.

2. Основні проблеми філософії Відродження.

3. Натурфілософія Високого Відродження. Пізнє Відродження.

Список використаної літератури.


1. Характеристика основних здобутків філософії Відродження

Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. Це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу, перехідна розумова епоха. Вона характеризувалась незавершеністю, неоднорідністю теоретичної свідомості. Незважаючи на те, що вона переборола схоластику, все ж успадкувала від неї її безліч рис. Це було звільнення думки від схоластичної мудрості, коли схоластичний раціоналізм поступився вільним формам пізнання.

Ідейними джерелами цієї філософії були: антична філософія (вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм); єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна (насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання.

Здійснювався докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став предметом дослідницького інтересу. З'являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нествореність світу. Цьому сприяли й епохальні відкриття (особливо геліоцентрична концепція М.Коперніка), винаходи XV—XVI століть, розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості.

Будучи відображенням своєї епохи, філософія Відродження не була простим відновленням античних концепцій. Вона мала й свій власний, досить багатий зміст. У ній прослідковується боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як такий, в якому панує єдиний закон причинно-наслідкових зв'язків.

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст, *збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.

Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом:

- Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а дише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально);

- тут розвиваються деякі явища суспільною життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху.

Велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою.

Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше - погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.

Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження? Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини.

Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога — людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження — піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях[4, c. 59-60].

Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування просто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також, мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї. Тому за будь-яких обставин людина повинна була довести свою людську гідність.

Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Виникає перспективне сприйняття дійсності, а на картинах з'являється глибина. Це свідчить про те, то реальність перестали розуміти площинною, тобто позбавленою власного змісту; навпаки, її тепер розглядали як самоконцентровану. Водночас перспектива підлягала точному математичному обрахункові. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна «загнати» у формули й розрахунки. Так естетичну цілісіь реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.

Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а й інколи просто жахливі.7італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорнулася діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, що заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський — продав душу дияволові. На деякий час фаустівський дух — дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне — стає символом європейського духу[1, c. 169-171].


2. Основні проблеми філософії Відродження

До найважливіших проблем філософії Відродження треба віднести: онтологічні (точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо.

Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності. Пояснюється це, по-перше, несталістю соціально-економічного устрою в провідних країнах Західної Європи. То був перехідний період від однієї (феодальної) формації до іншої, до нових, буржуазних виробничих відносин. Характеризується він невизначеністю соціально-класової структури, а звідси — неоднорідністю ідеологічних настанов. По-друге, теоретичні джерела філософії Відродження надто розмаїті і не обмежуються лише античною культурою. Так, період Відродження на перше місце ставить Платона, а не Арістотеля. Філософія Платона спрямовується проти католицької теології та авторитету Арістотеля в схоластичному його тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від середньовічної схоластики формі і відкрито виступає проти матеріалістичних тенденцій у філософії. В той же час вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Арістотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень.

Дослідники природи перебували, з одного боку, під впливом успіхів природознавства і античних матеріалістичних традицій, а з другого, — платонізму, неоплатонізму та арістотелізму. Внаслідок цього одні мислителі стали послідовниками атомістичної концепції (Г.Галілей, М.Монтень, П.Шаррон та ін.), а інші — пантеїстичної (Микола Казанський, Б.Телезіо, Дж.Бруно). Пізніше перша концепція, будучи збагаченою досягненнями природознавства, була покладена в основу поглядів видатних матеріалістів XVII—XVIII ст. Друга теж зробила відповідний вплив на філософію Нового часу, зокрема на вчення Б.Спінози.

Аналізуючи проблему руху та його джерел, більшість мислителів Відродження вбачали причину руху в самій матерії, розглядаючи рушійну силу як невід'ємне від матерії розумне начало ("світова душа" у Дж.Бруно, Ф.Патріці; "архей" — активна життєва сила у Парацельса; вічний божественний розум у Т.Кампанелли). Послідовніших поглядів на цю проблему дотримувалися Леонардо да Вінчі й Телезіо. Так, Леонардо приписував рух самій матерії, розглядаючи його активність, вічний кругообіг, при якому жоден елемент природи не зникає, а тільки перетворюється в інший.

Значні зрушення були й у теорії пізнання. Вона була спрямована проти схоластики й релігійного догматизму. В ній високо цінувався досвід, чуттєвість як найважливіший, хоч і перший крок у процесі пізнання. Разом з тим деякі філософи епохи Відродження визнавали й важливу роль розуму (Дж. Бруно навіть піддав критиці емпіризм). Правда, в творчості деяких філософів ще зберігався зв'язок із середньовічними та релігійними традиціями. Проте загалом, допускаючи іноді як компроміс пізнання з існуванням віри, філософи Відродження стояли на грунті матеріалістичної гносеології, про що свідчать такі її положення: визнання пізнаваності людиною навколишнього світу таким, яким він є; визнання дії зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, які переробляють результати цієї дії; заперечення природжених ідей і якоїсь особливої нематеріальної субстанції, яка нібито керує процесом пізнання людини; визнання великої сили розуму і логічної діяльності, без якої одними лише чуттєвими образами не можна досягти істинного знання.

Для гносеологічних і натурфілософських учень епохи Відродження характерна діалектичність. Метафізика і механіцизм склалися тільки в XVII ст. Значний вклад у теорію пізнання внесли Дж. Бруно, Микола Казанський, Мішель Монтельта інші мислителі епохи Відродження.

Змінювались погляди на людину та місце її у Всесвіті. Теоцентризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину із релігійної компетенції, перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи.

Переглядалися й погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою проти церковного абсолютизму робилися спроби обґрунтувати ідею громадянського суспільства, яке було б незалежним від релігійних санкцій (Н. Макіавеллі, Ж. Боден).

В епоху Відродження виникли й перші соціалістичні утопії (Т. Мора, Т. Кампанелли), які мають глибокий сенс як ідеал майбутніх поколінь, хоч і неодноразово були використані для авантюристичних експериментів.

Гуманістичний індивідуалізм трансформувався в Макіавеллі не в етатизм, а в той жагучий і в основі своєї гуманістичний патріотизм, що різко виділяв автора "Правителя" і "Міркувань" на фоні літератури інших політичних мислителів. Не абсолютистська держава, а Батьківщина-народ стала в Макіавеллі кінцевим критерієм суспільної й індивідуальної моралі.

Ідеалом для Макіавеллі, якому він був готовий служити від початку до кінця, є не абстрактна держава, але конкретний народ і улюблена ним батьківщина. Проте, вже елементарна історична справедливість змушує нас визнати, що для улаштування свого народу і гаряче улюбленої ним батьківщини Макіавеллі був готовий на будь-які жахи абсолютистично-поліцейської держави і на будь-які жахи стосовно окремих особистостей та угруповань. Ніколо Макіавеллі є однією з дуже суперечливих постатей у політичній історії. За п’ятсот років після того, як він жив і творив, філологи, політологи, історики та культурологи продивилися незліченні документи і зробили безліч інтерпретацій ідей Макіавеллі; проте дебати над його істинною вірою, поглядами, ідейними домінантами і досі тривають. Історія часто оголошувала його людиною деспотичних та жорстоких поглядів, але недавні студії (переважено західноєвропейські) дають можливість по-новому говорити про ідейний вплив Макіавеллі та непорозуміння або й свідомі маніпуляції в інтерпретації тверджень цієї людини.


3. Натурфілософія Високого Відродження. Пізнє Відродження

Епоха Відродження - нове явище не тільки європейської, але й світової філософії. Насамперед це нова система цінностей, де на першому місці коштують людина й природа, а релігія відходить на другий план, хоча й не заперечується. Нові орієнтири вимагали звільнення розуму від догматичних принципів схоластики й повороту від сугубо логічної проблематики до природничо-наукового пізнання миру й людини. Мислителі Ренесансу не вважають потрібним поринати в схоластичні тонкості й значеннєві відтінки абстрактних понять і категорій. Вони не сперечаються про визначення, а бажають пізнавати самі реальні явища природи, суспільства й особливо людини.

Народжується гуманізм - прославляння людини, його культ. Людина розглядається як з миру, вінець і творець земного буття. На передній план висуваються людські можливості, насамперед можливості пізнання, його достоїнство, сила, гармонія, у тому числі тілесна. Людина заслуговує насолоди життям - провідний принцип епохи. Ця епоха первісного становлення капіталізму народжує титанів думки, почуття, знання й справи. Видатні представники цього часу - цільні, універсальні, масштабні натури.

Епоха Відродження проголосила нове народження ідей античної філософії, насамперед її спрямованості до людини. Це не означало, що релігія заперечувалася повністю, вона просто відійшла на другий план. Деякі представники епохи Відродження, критикуючи офіційну церкву за її пристрасть до мирських благ, гріховність існування, призивали до відродження чистого первісного християнства.

Однак людина - істота недосконале, що визнавали й самі гуманісти. У середні століття перед ним стояв ідеал досконалості - Бог, завдяки чому можна було прагнути до ідеалу боголюдини. Ренесанс видалив Бога з п'єдесталу, поставивши на нього людини. Тим самим були закладені основи культу людинобога й покладений початок обезбоживанню миру.

Філософія цього періоду є новим етапом у розвитку світової філософії. Вона опиралася в основному на античність, але й увібрала все краще, що дало середньовіччя. Не тільки філософія, але й вся культура Відродження підготували інтенсивний розвиток філософських досягнень Нового часу.

На основі найбільших відкриттів і технічного прогресу в епоху Відродження розвивається своєрідна натурфілософія (філософія природи). Саме вона вплинула на розвиток філософії й природознавства Нового часу.

Натурфілософія найчастіше носила пантеїстичний характер, тобто, прямо не заперечуючи існування Бога, вона ототожнювала його із природою. Подібну натурфілософію розвивали Бернардино Телезіо (1509-1588), що заснував у Неаполі академію для досвідченого вивчення природи, і найближчий радник Папи Пія ІІ, кардинал, учений, філософ Микола Кузанський (1401-1464).

Отже, ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосму і мікрокосму. Але в цьому співвідношенні в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світо-устрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності[3, c. 219-221].

Висновок

Відомими мислителями Відродження були Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших.

Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі життя, земного щастя, всебічного розвитку особистості/реабілітації земної краси, які були притаманними для молодої буржуазії. Зрозуміло, що атараксія епікурейців і апатія стоїків були неприйнятними для етики Відродження. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму та волюнтаризму.

І все ж філософія Відродження не повністю порвала зі схоластикою. Хоч вона й заперечила теологію, замінивши її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями, та все ж залишилась перехідною на шляху до послідовних форм науково-філософського світогляду.


Список використаної літератури

  1. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
  2. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
  3. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
  4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
  5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
  6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
  7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

загрузка...
Top