Філософські погляди філософів стародавнього Китаю

Вступ.

1. Філософська думка Давнього Китаю.

2. Філософія конфуціанства.

3. Філософські погляди даосистів.

4. Моїзм.

5. Філософія легізму.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Історія філософської думки Китаю сягає початку першого тисячоліття до н.е. В центрі уваги філософії Давнього Китаю були проблеми морально-етичної природи людини та побудови досконалої держави, управління суспільством. Менше місця займали власне філософські проблеми, хоча й у цій сфері були певні досягнення. Важливу онтологічну роль відігравало поняття неба. Аналізувалися проблеми єдності світу та його розвитку, першооснови природи. Першоосновою всього сущого вважалося матеріальне начало "ці" і п'ять стихій — вода, вогонь, метал, дерево, земля. Важливе місце при цьому відігравали поняття "інь" і "ян", "дао" і "де", "буття" і "небуття", "Велика межа". Незначне місце займали гносеологічні та логічні проблеми, хоча й тут були певні доробки. Так, послідовники Мо-цзи цікавилися джерелами пізнання, а прибічники школи імен аналізували питання співвідношення імені і дійсності. У китайській філософії, на відміну від індійської та давньогрецької, майже відсутнє міфологічне забарвлення.

Коротко охарактеризуємо основні школи давньокитайської філософії.


1. Філософська думка Давнього Китаю

Виникнення та оформлення філософії як наукового знання в Стародавньому Китаї пов'язується з епохою правління династії Чжоу, а саме з періодами Весни та Осені (770-476 pp. до н. є.) і Воюючих царств (475-221 pp. до н. є.), що дістала назву епохи давньої китайської мудрості або суперництва всіх шкіл. Сформувалося десять основних напрямів філософської думки Китаю, з яких головні шість поклали початок історії китайської філософії: школа служилих людей (жу цзя), названа конфуціанською школою; школа моїстів (мо цзя); школа даосистів (дао цзя), школа законників (фа цзя), що отримала в Європі назву легізму; школа номіналістів (мін цзя), названа софістичною; школа прихильників учення про Інь та Ян (Іньян цзя). Конфуціанство і даосизм, поряд з буддизмом, що прийшов до Китаю пізніше, стали найбільш фундаментальними і впливовими напрямами китайської думки протягом усієї історії китайського суспільства.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, які виникають VІ-V ст. до н, е, зберігає своє значення протягом тисячоліть аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551-479 рр. до н. е.), яке отримало назву конфуціанства. Нерівну еталон у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його викладі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини. Її етики та моралі, життя сім’ї та управління державою. Проблеми космогонії, антології, гносеології, логіки були в стані започатування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. В центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття - "жень" - гуманність.

"Жень" визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становив щем. Згідно з принципом "жень" правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція "сяо" - синовньої поваги до батьків. Велику увагу він приділяв "юе" - музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив "лі" - етикету - правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція "чжен мін" -"виправлення" імен, тобто приведення речей у відповідність з їх назвами[2, c. 56-57].

З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. "Небо" - це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людину.

Первинною філософією матеріалістичного напряму в Китаї виступає Даосизм.

Засновником даосизму вважається Лао-цзи. Але, бажаючи підняти престиж даосизму у боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді (697-598 р. до н. е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао - це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно - основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято в конфуціанстві, а всезагальному закону "Дао". Згідно з цим законом будь яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.

Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону "дао", неможливості /моральної і фізичної/ діяти всупереч "дао". Виходячи з Космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія стояла на захисті природи, висувала принцип "ву вей" - невтручання в її розвиток, наслідування її законів.

Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дозволяє зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм заявляються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завдання вдосконалення людської поведінки в Китаї[6, c. 34-36].


2. Філософія конфуціанства

Конфуціанство — етико-політична концепція, яка істотно вплинула на розвиток філософії Китаю, хоча постановка та розв'язання філософських проблем в ній знаходилась у зародковому стані. Навіть у вченні про небо й небесне веління Конфуцій виходив із натурфілософських уявлень попередніх епох. Основне місце в конфуціанстві займали проблеми природи людини, її моралі та етики, життя сім'ї, управління державою. Конфуцій учив, ніби поведінка людей, їх суспільний статус залежить від неба, вищої духовної сили, яка, разом з тим є частиною природи. Моральні норми, за Конфуцієм, теж залежать від неба.

Центральним поняттям конфуціанства є "жень" (гуманність), що виступає як закон, сукупність соціальних і етичних взаємин людей. Припис жень - "Чого не бажаєш собі — того не роби людям". Важливе місце в конфуціанстві займав етикет "лі", тобто норми суспільної поведінки, звичаї, ритуал. Суворе дотримання "лі", вважали конфуціанці, допомагає осягненню "жень". Дотримуватися "лі" — це означає знати своє місце в суспільстві і діяти згідно зі своїм суспільним становищем. Названі норми співжиття, на їх думку, діють у всіх сферах суспільного життя. Цей соціальний регламент ґрунтувався на нормах, визначених тогочасною аристократією. Теоретичним фундаментом цієї концепції послужило вчення Конфуція про "виправлення імен", згідно з яким титул людини повинен відповідати її суспільному становищу. Керувати — це означало ставити всіх на своє місце. Великого значення надавав Конфуцій вихованню і навчанню, зводячи їх до осягнення і засвоєння етико-політичних норм і вимог. Державна влада, на його думку, має користуватися довір'ям народу. Правителі мають особистим прикладом повчати народ своєї країни.

Глибока повага до традицій давнини і до хранителів традицій та звичаїв сформувалася у Конфуція в ідею правильного державного устрою, в якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного управління реальна влада належала б чиновникам-інтелектуа-лам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою усієї конфуціанської філософії. Конфуцій вважав писемність, культуру - вень, носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню і спадкуванню. До культури віднесені й найдавніші книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії: «Ши цзин» («Книга пісень»), «Шу цзин» («Книга історії»), «І цзин» («Книга змін»), «І Лі» («Зразкові церемонії і правила благопристойності»), а також «Чжоу Лі» («Етико-ритуальні норми епохи Чжоу»). Спочатку ці джерела філософії складали п'ятиканоння, а кілька століть згодом перелік доповнено, вень - носій давньої традиції, став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включаючи і саму писемність як невід'ємний елемент культури[1, c. 39-40].

Розглядаючи діяння давніх правителів і культурних героїв, Конфуцій та його послідовники змогли не тільки відобразити єдину картину історичного минулого Китаю, а й запропонували оригінальне філософське трактування, тлумачення історії, використовуючи весь арсенал мовної, писемної і міфологічної спадщини. Уявлення про історію пов'язане у конфуціанстві з найдавнішим поняттям дао - шлях, а також метод, принцип, мораль, абсолют та ін. Культурність і правильний суспільний устрій, що підтримується чиновниками-інтелектуалами, трактувався як дві сторони одного сущого - різні прояви Дао[7, c. 23-24].


3. Філософські погляди даосистів

Даосизм — поряд з конфуціанством є однією з двох основних течій давньокитайської філософії, хоча їх ідеї іноді суттєво відрізняються. Так, в основі даосизму (Лао-цзи) було вчення про дао — закон, природний шлях речей. Теоретик даосизму Ян Чжу проголошував принцип себелюбства ("все для себе"), високо цінував земне життя, визнавав природність пристрастей і насолод, заперечував віру в безсмертя. Пізній же даосизм відмовився від будь-яких елементів матеріалізму і перетворився в третю (поряд з конфуціанством і буддизмом) релігію. Тепер дао уже розглядалося як надприродна божественна сила.

Основами для даосизму, як і для всієї класичної китайської філософії, виступають поняття доброчесність - благодать чесність - благодать (дао і де). Дао і де співвідносяться як принципи, що породжують і плекають породження. Але на відміну від конфуціанців даосизм говорить про існування двох Дао - безіменного (у мін), що породжує небуття, і має на зву (ю мін), що породжує буття речей. Дао, що має назву, трактується подібно конфуціанському осмисленню: всеохоплююче, всепроникаюче, як вода, змінюється разом із світом. Дао - благочестя і благодать, дійове, доступне сприйманню і пізнанню, виражається в імені, знаках, понятті і символі, породжує наявне буття, тобто буття речей. Дао - предок темряви речей, але тільки частина, а не власне дао. Дао безіменне - це самітнє й окреме від усього, початок світу, що даоси називали ще предком, коренем, матір'ю всього. Благодать постійна, бездіяльна і перебуває у спокої. Благодать не доступна сприйманню і пізнанню. Благодать дає початок Небу і Землі, породжує відсутність-небуття, щось на зразок порожнистого простору, де потім появляються речі. Безіменна благодать (дао) передує всьому світу, у тому числі і Верховному Імператору, вищому божеству.

Згідно з класичним даосизмом, дао — це невидимий всюдисущий об'єктивний закон руху і зміни природи, людського суспільства, поведінки і мислення окремої людини (тому дао традиційно порівнюється з логосом Геракліта). Цей закон не залежить ні від бога, ні від людини. Осягнути дао означає пізнавати цей закон і рахуватися з ним. Даосизм часто критикують за принцип бездіяльності, не враховуючи його раціональний зміст: суспільство розвивається за об'єктивними законами, і свавільне втручання правителів у хід історії призводить до найзгубніших наслідків. Про це свідчать експерименти Мао і не лише його. Ідеї даосизму справили великий вплив на розвиток китайської культури і філософії[5, c. 43].

У релігії даосів виділялось два аспекти: удосконалення тіла (гімнастичні і дихальні вправи) і вдосконалення духу (релігійне споглядання). Даоська алхімія підкріплювала дослідами теоретичну модель - відому систему гуа з «Книги змін», що демонструє єдність Людини і Всесвіту, людського і світового організму. Алхімічні експерименти, що часто приводили до отруєння важкими металами, дозволили накопичити надзвичайно багатий матеріал у хімії та медицині. Даоси розглядали практику набуття безсмертя як стратегію крадійського походу на Небо: даос ніби крав природні сили, використовуючи їх для досягнення мети. Ідея крадіжки поширилась у даосизмі. Ще в лаоському трактаті «Канон таємних знаків» (перша згадка про нього належить до II ст. до н. є.) розповідалося, що все існує у світі взаємозв'язано, і тому кожна річ може існувати тільки за рахунок цілого, ніби обкрадаючи його. Так, п'ять елементів, що виникають у поступовому русі світобудови - вода, вогонь, метал, дерево, ґрунт - називаються п'ятьма крадіями. З ними порівнюється і лаоський мудрець, який осягає взаємозв'язок усього в світі і використовує для реалізації своєї мети, удосконалюючись і стаючи безсмертним[10, c. 19-20].


4. Моїзм

Моїзм — вчення, яке набуло поширення в Китаїу V—III ст. до н.е. Автор його — Мо-цзи. Збереглася значна частина трактату "Мо-цзи", написаного учнями засновника цієї школи. Ось назви деяких розділів нього трактату: "Шанування мудрості", "Шанування єдності", "Всезагальна любов", "Проти нападів", "Про економію у витратах", "Воля неба".

Критикуючи конфуціанство, Мо-цзи виходив із принципів взаємодопомоги, поваги до талантів, економії, ненападу, загальної любові. Останній принцип вважався основним уже хоча б тому, що, керуючись ним, можна уникнути політичного хаосу в суспільстві, розв'язати всі соціальні і політичні конфлікти. Вдаючись до традиційного поняття "воля неба", Мо-цзи вчив, що небо карає тих, хто не виявляє любові до ближнього. Разом з тим він не поділяв думки, нібито воля неба наперед визначає долю людини. Життя людини, на його думку, визначається її діями. І якщо люди повірять у свою долю, вони перестануть боротися за свій добробут. Виходячи з перелічених принципів, Мо-цзи виступав проти ієрархічної етики, проти агресивних війн, проти аристократичних розколів. Він вперше висунув категорії причини і роду, аналізував проблеми пізнання. На його думку, знання має не вроджений характер, а набувається в ході практичного життя. Істиною є те, що ґрунтується на позитивному досвіді минулого, корисне народу. На цій основі пізні моїсти розробили свою логіку і гносеологію[8, c. 36-37].


5. Філософія легізму

Легізм - етико-політичне вчення про управління людиною, суспільством і державою, яке виникло і сформувалося в VI— III ст. до н.е. Як і конфуціанство, легісти прагнули створити вчення про створення могутньої оптимально керованої держави. Та якщо конфуціанці на перший план висували моральні якості людей, то прибічники легізму вище всього ставили закон. "Закони-батько і мати народу", - учив один з основних творців легізму Гуань-Чжун. Він зробив спробу поставити закон вище всіх, навіть від правителя. "Правитель і чиновники, вищі і нижчі, знатні і підлі - всі повинні дотримуватися закону. Це і називається великим мистецтвом управління". Проте ця думка не була підтримана його послідовниками. Легісти, створивши концепцію деспотичної держави, яка ґрунтувалася б на рівності всіх перед законом, за винятком правителя, єдиного творця законів, зіграли не останню роль у формуванні імператорсько-бюрократичної системи управління, яка без істотних змін проіснувала в Китаї до початку XX століття.

У цілому вся концепція управління, запропонована Шан Яном, пронизана ворожістю до людей і впевненістю, що за допомоги насильних заходів (або жорстоких законів) їх можна підпорядкувати бажаному порядку. Причому, під «порядком» малася на увазі повна безвольність підданих, що дозволяло деспотичній центральній владі цілковито, без перешкод маніпулювати ними як завгодно у справах внутрішньої та зовнішньої політики.

Цьому ідеалу «законницької» держави зовсім чужим було уявлення про будь-які права підданих за законом, про обов'язковість закону для всіх (зокрема й тих, хто їх видає), про відповідність покарання тяжкості скоєного, про відповідальність лише за вину і т. д. Насправді закон виступав тут лише як гола приказна форма, яку можна заповнити будь-яким довільним змістом і наділити будь-якою санкцією. Причому законодавець, за вченням Шан Яна, не тільки не зв'язаний законами (старими чи новими, своїми), але навіть вихвалявся цим: «Мудрець творить закони, а дурень обмежений ними».

Легізм, або "школа закону", є тим теоретичним обґрунтуванням тоталітарно-деспотичного управляння державою і суспільством, що сформувалося в 4-3 ст. до н.е., яке першим в китайській теорії добилося статусу єдиної офіційної ідеології в першій централізованій імперії Цинь. Легістське вчення виражено в автентичних трактатах 4-3 ст. до н.е. Гуань-цзи, Шан цзюнь шу, Шень-цзи, Хань Фей-цзи, а також менш значущих через сумніви в автентичності і змістовній недиференційованій щодо "школи імен" і даосизму Ден Си-цзи і Шень-цзи[3, c. 21-22].


Висновки

Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначимоюі гуманістичною.

Із надбанням потужних соціальних та духовних санкцій (офіційно-державною, раціонально-філософською, емоційно-психологічною, релігійною) конфуціанські та конфуціанізовані етико-ритуальні норми і цінності стали незаперечно обов'язковими для всіх членів суспільства — від імператора до простолюдина.

У конфуціанстві поняття лі ("етика-ритуал", що охоплює споріднені поняття, "правила поведінки", "обряд", "звичай", "благопристойність" та ін.) стало вищим символом ритуалізованої етики, перетворилося у найзагальнішу характеристику правильного, навіть ідеалізованого соціального устрою та поведінки людини: "Правитель керує підданими за допомогою лі", "Подолання себе та звернення до лі є гуманністю. У той день коли переборюють себе і звертаються до лі, Піднебесся повернеться до гуманності..."

У політичній історії Китаю, розвитку китайської державності та функціонуванні політичної культури імператорського Китаю значну роль відіграли легізм та конфуціанство. Легісти були головною силою, що протистояла конфуціанству саме у сфері соціальної політики та етики. Доктрини легізму, його теорія й практика в ряді важливих пунктів кардинально протилежні тому, що пропонувало конфуціанство.


Список використаної літератури

1. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

4. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

5. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

6. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

7. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

8. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

9. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

10. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

11. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

загрузка...
Top