Філософія як світоглядне знання

1. Філософія як світоглядне знання. “Софійний” та “епістемний” способи філософування. Діалектика та метафізика.

2. Особливості східної парадигми філософствування. Основні філософські напрями і школи Давньої Індії та Давнього Китаю.

3. Середньовічна філософська парадигма. Релігійний інтелектуалізм та релігійний антиінтелектуалізм.

4. Створення механістично – матеріалістичної картини світу. Орієнтація на науку.

5. Феноменологія як нова наука про свідомість.

6. Вихідні принципи філософської позиції Г. Сковороди.

7. Категорія буття: її смисл і специфіка. Матеріальна єдність світу та її світоглядний зміст.

8. Єдність і взаємозв’язок філософської, наукової і релігійної картин світу.

9. Народонаселення – передумова та суб’єкт історичного процесу.

Список використаної літератури.


1. Філософія як світоглядне знання. “Софійний” та “епістемний” способи філософування. Діалектика та метафізика

Філософія одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VI століття до нашої ери, тобто існує вже понад 2500 років. Вона складна за своїм змістом, предметом та функціями. Філософія є одночасно: формою суспільної свідомості, світоглядом і наукою.

Оскільки філософія досліджує найбільш загальні проблеми існування світу, остільки вона саме тому здатна осягнути його в цілому, дати цілісне уявлення про світ, його розвиток, тенденції поступу. Це торкається також і світу самої людини, її виникнення, розвитку, місця в природі тощо.

Уявлення про предмет в цілому, його цілісне бачення є надбанням розуму людини, свідченням могутності її інтелекту, здатності з’ясовувати найбільш загальні закономірності розвитку всього сутнісного. “Філософія, - відзначав Гегель, - займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле (прослідковує загальні закономірності...)”. Подібну думку висловлював також відомий іспанський філософ Ортега-і-Гассет: “Філософія, - говорив він, - є універсальною і абсолютною наукою”, філософія – “ це пошук цілого, загального”, “це пізнання Універсуму”.

Складні явища чи процеси людина може охопити в мисленні в цілому, але за умови, коли здатна виділити найбільш загальне, суттєве, притаманне усім цим явищам чи процесам. В цьому контексті філософія, як “пошук цілого, загального”, співвідноситься з мудрістю[5, c. 116-117].

Альтернативність осмислення проблем буття має місце і в підходах до з’ясування проблем розвитку, розкриття його сутності, методів пізнання тощо. Мова йде про діалектику і метафізику як певних альтернативних філософських концепцій. Почнемо з визначення самих понять “діалектика” і “метафізика”.

Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів. Гегель один з перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. “Діалектику, - писав він, часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона ґрунтується на якомусь суб’єктивному таланті, а не належить до об’єктивності поняття”; 2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика – це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика – це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; 7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу – діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять; 8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики – метафізиці. Що таке метафізика?

Термін “метафізика” означає: 1) “мета” (з грецької – між, після, через) – префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. “Фізика” – природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін “метафізика” дослівно означає “після фізики”. Даний термін був вперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е століття до нашої ери), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін “метафізика” набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика – це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика – це наука про речі, спосіб з’ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика – це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні “антидіалектика” термін “метафізика” запровадив у філософію Гегель[2, c. 85-87].

2. Особливості східної парадигми філософствування. Основні філософські напрями і школи Давньої Індії та Давнього Китаю

Філософські системи Давньої Індії. Найвпливовішою з них є веданта, яку розглядають як теоретичну основу індуїзму. В широкому розумінні слова вона є сукупністю релігійно-філософських шкіл, які розробляли вчення про брахмана й атмана (тотожність абсолютна-брахманаз суб'єктом пізнання атманом, індивідуальною душею). Ця тотожність досягається в процесі пізнання і веде до звільнення людини. Пізніше веданта зазнала впливу інших шкіл давньоіндійської філософії. Веданта ґрунтувалася на визнанні вищого авторитету Вед, увесь зміст яких розглядався як одкровення, джерело істинного знання. Інші стародавні перекази, що містяться в священних книгах, лише пояснюють і доповнюють одкровення Вед. Досягнення істинного знання - знання брахмана - передбачає ряд умов: усвідомлення відмінностей між вічним і невічним буттям; відмову від будь-якої матеріальної винагороди; наявність шести "засобів"

Атман - всепроникаюче суб'єктивне духовне начало, "Я", душа. Воно протиставляється брахману як вищій об'єктивній реальності. Водночас брахман і атман збігаються: усвідомлюючи себе, брахман стає атманом. (спокій духу, помірність, відчуженість, терпіння, зосередженість, віра); прагнення до звільнення. В історії веданти виділяють три стадії: упанішади, для яких характерне переважання інтуїтивно-поетичних образів; "Брахма-сутра" ("Веданта-сутра"), котра приписується Бадараяні, який жив приблизно в 11—111 ст.н.е.; численні коментарі до "Брахма-сутри" і наступна розробка проблем веданти такими мислителями, як Гаудапада, Говінда, Бхартріхарі та ін. На цій стадії формуються три основні напрями веданти, які відрізняються розв'язанням питання про відношення брахмана і атмана: адвайта-веданта Шанкари (послідовний монізм), вишишта-адвайта Рамануджі (поміркований монізм), двайта-веданта Мадхви (дуалістична концепція).

Згідно з моністичною точкою зору, в світі не існує ніякої іншої реальності, крім бога, а уявлення про багатоманітність світу - це ілюзія, що породжується необізнаністю. Дуалістична точка зору визнає існування трьох реальностей — матерії, душі і бога. Головною з них є бог: без бога душа і матерія можуть існувати тільки як поняття, а не як дійсність. Основним методом пізнання, за ведантою, є божественна інтуїція. Істотне місце у веданті займає проблема спокутування, яке полягає в повному злитті з богом. У сфері філософії воно досягається", шляхом повного відходу від реального світу і заглиблення в чисте мислення.

Міманса. Розрізняють пурва-мімансу, тісно пов'язану з ведичним ритуалізмом, і уттара-мімансу, яка виникла пізніше й значну роль відводила проблемам пізнання, і зрештою мала служити справі раціонального обґрунтування того ж самого ритуалізму[4, c. 53-54].

Історія філософської думки Китаю сягає початку першого тисячоліття до н.е. В центрі уваги філософії Давнього Китаю були проблеми морально-етичної природи людини та побудови досконалої держави, управління суспільством. Менше місця займали власне філософські проблеми, хоча й у цій сфері були певні досягнення. Важливу онтологічну роль відігравало поняття неба. Аналізувалися проблеми єдності світу та його розвитку, першооснови природи. Першоосновою всього сущого вважалося матеріальне начало "ці" і п'ять стихій — вода, вогонь, метал, дерево, земля. Важливе місце при цьому відігравали поняття "інь" і "ян", "дао" і "де", "буття" і "небуття", "Велика межа". Незначне місце займали гносеологічні та логічні проблеми, хоча й тут були певні доробки. Так, послідовники Мо-цзи цікавилися джерелами пізнання, а прибічники школи імен аналізували питання співвідношення імені і дійсності. У китайській філософії, на відміну від індійської та давньогрецької, майже відсутнє міфологічне забарвлення.

Коротко охарактеризуємо основні школи давньокитайської філософії.

Конфуціанство — етико-політична концепція, яка істотно вплинула на розвиток філософії Китаю, хоча постановка та розв'язання філософських проблем в ній знаходилась у зародковому стані. Навіть у вченні про небо й небесне веління Конфуцій виходив із натурфілософських уявлень попередніх епох. Основне місце в конфуціанстві займали проблеми природи людини, її моралі та етики, життя сім'ї, управління державою. Конфуцій учив, ніби поведінка людей, їх суспільний статус залежить від неба, вищої духовної сили, яка, разом з тим є частиною природи. Моральні норми, за Конфуцієм, теж залежать від неба.

Даосизм — поряд з конфуціанством є однією з двох основних течій давньокитайської філософії, хоча їх ідеї іноді суттєво відрізняються. Так, в основі даосизму (Лао-цзи) було вчення про дао — закон, природний шлях речей. Теоретик даосизму Ян Чжу проголошував принцип себелюбства ("все для себе"), високо цінував земне життя, визнавав природність пристрастей і насолод, заперечував віру в безсмертя. Пізній же даосизм відмовився від будь-яких елементів матеріалізму і перетворився в третю (поряд з конфуціанством і буддизмом) релігію. Тепер дао уже розглядалося як надприродна божественна сила.

Згідно з класичним даосизмом, дао — це невидимий всюдисущий об'єктивний закон руху і зміни природи, людського суспільства, поведінки і мислення окремої людини (тому дао традиційно порівнюється з логосом Геракліта). Цей закон не залежить ні від бога, ні від людини. Осягнути дао означає пізнавати цей закон і рахуватися з ним. Даосизм часто критикують за принцип бездіяльності, не враховуючи його раціональний зміст: суспільство розвивається за об'єктивними законами, і свавільне втручання правителів у хід історії призводить до найзгубніших наслідків. Про це свідчать експерименти Мао і не лише його. Ідеї даосизму справили великий вплив на розвиток китайської культури і філософії.

Моїзм — вчення, яке набуло поширення в Китаїу V—III ст. до н.е. Автор його — Мо-цзи. Збереглася значна частина трактату "Мо-цзи", написаного учнями засновника цієї школи. Ось назви деяких розділів нього трактату: "Шанування мудрості", "Шанування єдності", "Всезагальна любов", "Проти нападів", "Про економію у витратах", "Воля неба".

Критикуючи конфуціанство, Мо-цзи виходив із принципів взаємодопомоги, поваги до талантів, економії, ненападу, загальної любові. Останній принцип вважався основним уже хоча б тому, що, керуючись ним, можна уникнути політичного хаосу в суспільстві, розв'язати всі соціальні і політичні конфлікти. Вдаючисьдо традиційного поняття "воля неба", Мо-цзи вчив, що небо карає тих, хто не виявляє любові до ближнього. Разом з тим він не поділяв думки, нібито воля неба наперед визначає долю людини. Життя людини, на його думку, визначається її діями. І якщо люди повірять у свою долю, вони перестануть боротися за свій добробут[7, c. 86-88].

3. Середньовічна філософська парадигма. Релігійний інтелектуалізм та релігійний антиінтелектуалізм

Безпосереднім виявом особистого людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу суспільства свідомість середньовіччя тлумачить її як “зовнішню видимість” більш фундаментальної реальності – духовного світу. Тому ключ до розв‘язання всіх, у тому числі і суто “земних” проблем середньовічна людина шукала у сфері духу.

На цьому “ґрунті” і починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовне ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням мислиться Бог, то теологія (богослов‘я) підносить за цих умов на рівень “найголовнішого” знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі “загадки буття”. Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько – середньовічна думка проголошує “неістотними”, тільки тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювались, як найзначніші. “Нема різниці поміж юдеєм та геллеєм”, “нема чоловічої статі або ж жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі”. Подібні твердження заперечують традиційні критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердження ніби задають “ключ” для нового прочитання книг Старого Заповіту.

Згідно з міркуванням, що їх знаходимо насамперед у посланнях Апостола Павла, іудеї, які (за Старим Заповітом)спершу були “обраним народом”, неправильно зрозуміли божу “благу звістку”, тлумачили її як закон, “букву”, а не як дух. Тому юдеї, мовляв і втратили свою “обраність”, тому і тому і знадобилися і Новий Заповіт і новий обраний народ – християни “які не знають ні юдея, а ні геллея”, тобто обраність яких визначається їхньою духовною, а не “тілесною” (кровноспорідненою, етнічною і т.п.) спільністю. Саме тому християни і стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє.

Антиінтелектуалізм (анти... та інтелектуалізм) - заперечення можливості пізнання істини за допомогою розуму[8, c. 216-218].

4. Створення механістично – матеріалістичної картини світу. Орієнтація на науку

XVII-XVIII ст. були вирішальними у формуванні культури Нового часу, що тісно пов'язано з виходом на історичну арену нового класу - буржуазії. Її економічне утвердження, політична боротьба супроводжувалися складанням нового світогляду. Завдяки численним відкриттям видатних вчених стався переворот у поглядах на природу, утвердилася матеріалістична картина світу. Було поставлене питання про справедливий устрій людського суспільства. Відповідь на нього шукали блискучі мислителі епохи Просвітництва. Ускладнюються форми художньої творчості. Якщо в середні віки єдність європейської культури була наслідком її нерозвиненості, то тепер виникають умови для єдності культурного процесу вже на іншому якісному рівні. Перераховані культурні процеси були однією з передумов буржуазних революцій в Англії, а особливо у Франції.

Здобутки XIX ст. у всіх сферах культури виявилися колосальними. Цей період вражаючий за гармонійністю розвитку і величезними результатами творчої діяльності людини у найрізноманітніших сферах. Тенденції, закладені епохою Відродження, досягли зрілості, і люди в повному обсязі відчули їх наслідки.

У всій складності і, як тоді здавалося, повноті склалася наукова картина світу.

Змінилося становище науки в суспільстві, її досягнення стали прямо й усвідомлено впливати на рівень виробництва, всього життя. У масову, а в найбільш розвинених країнах загальну перетворилася письменність.

Регулярними стають міжнародні наукові, літературні, художні контакти, тим самим закладаються основи світової науки, світового мистецтва.

Взагалі можна сказати, що найважливішим підсумком розвитку дослідного природознавства і математики став переворот у всьому світогляді. Вже в кінці XVII ст. торжествує раціоналістична картина світу. Під природою розуміють все суще, включаючи людину. У ній все підпорядковано загальним закономірностям. Ці закономірності, що загалом не змінюються, можуть бути пізнані людським розумом, виражені в математичних законах. Такий світогляд визначають як механіко-матеріалістичний.

Зближення науки і практичних потреб людини, яке намітилося ще в епоху Відродження, в кінці XVIII ст. виходить на якісно новий рівень. Так, якщо раніше медицина вирішувала завдання ефективного лікування, то створена Е.Дженнером вакцина проти віспи дозволяла взагалі уникнути хвороби. Наукові відкриття, втілені в техніці, починають використовуватися у виробництві. Винахід механічної прядильної машини і ткацького верстата поставив питання про універсальний двигун. У 1784 р. була запатентована парова машина Д.Уатта. Причому Уатт відразу ж зрозумів значення свого винаходу для всієї промисловості, а не для приватних цілей. Англія, таким чином, відкриває еру промислового перевороту[3, c. 152-154].

5. Феноменологія як нова наука про свідомість

Термін феноменологія утворено з двох понять - феномен і логос, що мають грецьке походження. Логос перекладається як вчення. Розкриття змісту поняття феномен вимагає особливої уваги. Його не можна тлумачити як «явище», а швидше співвідноситься з поняттям сутність і, водночас, протистоїть йому. Феномен - це те, що себе-у-самому-себе-показує, самопроявляється, самодемонструє себе. Феномен, наприклад, це самодостатній і самоцінний твір мистецтва, що не вказує на щось сховане за ним, цим відрізняється від явища, наприклад, хвороби, коли висока температура вказує на порушення в організмі. Але феномен і не лежить на поверхні - бо твір мистецтва зрозумілий не всім, хто бачить.

Отже, феноменологію дослівно можна перекласти: вчення про феномени.

Отже, принципи розвитку, відображення і діяльності обираються як вихідні при вирішенні проблеми свідомості, що зовсім не заперечує ті досягнення західної філософії, що зроблені на шляху осягнення свідомості. Якщо діалектичний матеріалізм багато зробив для розкриття сутності свідомості, виявлення її матеріальних основ, визначення механізмів становлення, функціонування і розвитку, аналізу гносеологічного аспекту свідомості, то філософія життя, феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, логічний позитивізм, структуралізм, герменевтика та інші напрямки сучасної західної філософії досягли значних результатів у процесі дослідження різних змістовних аспектів свідомості, її внутрішньої логіки. Тому ще одним принципом осягнення свідомості має стати принцип додатковості різних філософських напрямків[1, c. 79-80].

6. Вихідні принципи філософської позиції Г. Сковороди

Філософія Григорія Сковороди базується на зрозумінні людини як особливого витвору макрокосму. Людина, вважав філософ, є центр, в якому сходяться всі життєві проблеми, діяльність і пізнання. Щоб пізнати світ (макрокосм) людина має пізнати себе (мікрокосм). Саме в самопізнанні бачив Григорій Сковорода ключ до розкриття буття світу як світу природи і людської культури. Найважливішим для людини є щастя, яке ґрунтується на духовному багатстві людини. Ні чини, ні звання, ні посади не можуть підмінити глибину духовного єства людини. Пізнавши себе, вважав філософ, людина вибере відповідно до власної природи заняття (“сродний труд”) і організує свій спосіб життя у відповідності зі своїми духовними надбаннями. Сковорода обстоював ідею відродження людини, маючи на увазі ідеал пізнання людиною в собі Бога. Звідси ж беруть витоки обґрунтування філософом системи суспільних відносин як людських, людяних, гуманістичних. Суспільно-політичний ідеал – гармонійне суспільство – трактується ним як “людська держава”, політичний устрій якої спирається на суспільний компроміс, взаєморозуміння і духовну (божественну) єдність громадян. І хоч його міркування певною мірою мають фрагментарний характер, багато в чому позначені утопізмом і містикою, загальну ідеологію повернення (наближення) людини до людських форм соціальних відносин, схоплена філософом досить точно і своєчасно.

Отже, згідно з представленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмі, знаходить своє завершення в людині - мікрокосмі. З позицій вчення Сковороди можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені. Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до Бога без посередників, бо Богом є сама природа, а людина - її витвір, - пізнаючи Бога - пізнає самого себе. У цьому значенні Сковорода заперечує агностицизм - вчення про непізнаваність світу.

Дуже тонким моментом в теорії пізнання Сковороди є той факт, що він не зв'язує множення людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних потреб, задовільнення яких розуміється як досягнення людського щастя. Швидше навпаки: чим краще людина пізнає саму себе і оточуючий її світ, тим розумніше і скромніше повинні бути її потреби.

Філософська спадщина Григорія Сковороди багато в чому визначала загальну спрямованість ідей його сучасників й мислителів більш пізнього періоду, зокрема, І.Котляревського, П.Гулак-Артемовського, М.Костомарова, М.Максимовича, Т.Шевченка, створеного ними Кирило-Мефодіївського товариства, української політичної думки ХІХ ст. загалом[10, c. 259-260].

7. Категорія буття: її смисл і специфіка. Матеріальна єдність світу та її світоглядний зміст

Теоретико-пізнавальними основами матеріалістичного відображення дійсності є матеріально-предметні діяльність людини, практика; розуміння “вторинності” людини по відношенню до “первинності” природи незалежності останньої по відношенню до людини, її свідомості.

Античні філософи, як правило, були стихійними матеріалістами. Вони бачили світ таким, яким він є, а саме: що світ передує людині, а не навпаки, що він є об’єктивним, незалежним від її свідомості, волі, бажань.

Про перших філософів Арістотель говорив, що вони прагнули з’ясувати “те, з чого сутнє складається, з чого воно як першого виникає і в що, як в останнє воно повертається; те, що як субстанція (першопочаток – В. Б.), залишається завжди одним і тим же і змінюється лише в своїх визначеннях... Тому вони вважають, що жодна річ не виникає і не знищується, оскільки завжди зберігається одна і таж природа”.

Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим.

Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти:

1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людини на рівні відчуттів. Загальне ж – на рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв’язку між загальним і конкретним?

Це непрості запитання, тому і з’ясовують їх різні філософи по різному.

Практична діяльність людини переконувала її в тому, що не нею створений світ, природа, а вона є породженням цього світу, природи. Саме тому античні філософи на перший план, як правило, ставили природу, її самодостатність, незалежність від людини. Це і стало пізнавальною основою об’єктивного, матеріалістичного відображення дійсності.

Щодо основ ідеалістичного відображення дійсності, то слід відзначити, насамперед, значні труднощі, які зустрічає людина на шляху процесу пізнання, можливість створювати нею такі пізнавальні образи і об’єкти, котрих немає у дійсності. Наприклад, ми маємо уявлення про речі, які ніколи ніхто не бачив (міфологічні образи). Але вони є у свідомості.

В середні віки (XIV) у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з приводу природи загальних понять (універсалій).

Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв’язку загального і конкретного. Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об’єктивно існують, і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі[9, c. 95-98].

Далі. З точки зору філософів-сенсуалістів (Дж. Локк, д. Дідро та ін.), у мисленні немає нічого, чого раніше не було б у відчуттях, тому істинним, справжнім пізнанням є емпіричне пізнання, що засноване на чуттєвому досвіді (сенсуалізм – від лат. Sensus – почуття, відчуття – напрямок в теорії пізнання, котрий визнає відчуття єдиним джерелом знань).

Раціоналісти (Р. Декарт, Лейбніц та ін.), виходили з того, що справжнє, достовірне знання не може бути отримане емпіричним шляхом, з допомогою досвіду. Знання мають лише одне джерело – сам розум (раціоналізм від лат. – rationalis – розумний). Забігаючи наперед, слід підкреслити, що істинне пізнання можливе лише за умови органічної єдності емпіричного та раціонального пізнання на основі практики.

2. Образ предмета, будь-якої речі, є одночасно і об’єктивним, незалежним від людини, і суб’єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета – об’єктивний, а за формою – суб’єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб’єктом пізнання, вона з’ясовує сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб’єктивний момент у пізнанні має, безумовно, важливе значення.

3. Пізнання, з одного боку, як пізнання світу – безмежне. З іншого боку, воно має певні межі, оскільки такі межі мають конкретні речі.

Якщо ж в процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі заблудження, неадекватне відображення дійсності.

Ідеалістичний спосіб відображення проблем буття якраз і ґрунтується на перебільшенні, абсолютизації суб’єктивних моментів в процесі пізнання, ігноруванні або відкиданні його об’єктивних моментів.

Це і є однією з підвалин альтернативного ідеалістичного відображення дійсності.

З’ясовуючи основи альтернативного відображення дійсності, необхідно вказати ще на одну таку обставину – це перебільшення в процесі пізнання ролі самих понять. Питання стоїть так: що є першим у пізнанні – створене в процесі пізнання поняття, чи те, що відображається цим поняттям.

З точки зору здорового глузду, висхідним у пізнанні виступає не поняття про речі, а самі ці речі, їх загальні ознаки, які і відображаються цим поняттям. Бо що таке “поняття”? Поняття – це форма мислення, в котрій відображаються загальні ознаки, властивості, відношення передмов. В процесі абстрактної діяльності людина виділяє найбільш загальні моменти речей і фіксує їх у понятті про дані речі.

Здавалось, що якщо відсутній сам предмет, то не може бути і поняття про нього, не може бути уявлення про те, які загальні властивості йому притаманні[8, c. 146-147].

8. Єдність і взаємозв’язок філософської, наукової і релігійної картин світу

Релігійна і наукова картини світу також відрізняються між собою. В релігії, так само як і в науці, існують різні теорії і пояснення виникнення світу. В релігійних колах така велика кількість думок пояснюється існуванням великої кількості релігій, конфесій і напрямків. Але все ж таки існують спільні риси, характерні для всіх релігій, які характеризують релігійну картину світу.

Перш за все, спільною рисою є твердження про творення світу Богом "з нічого". У всіх релігіях присутній факт творення. І хоча кожна релігія по своєму трактує це явище, все ж таки створення світу є провідною ідеєю кожної релігії. При чому творення не обмежується лише творенням світу, сюди входить створення всього існуючого на землі ( людини , тварин, рослин і т.д.). Це логічно випливає з того, що Бог є творцем. Але творець – означає не лише одноразове створення чогось, а постійне творення, оновлення створеного. Так Бог, створивши світ, людину, постійно творить (але вже через саму людину). Деякі релігійні люди говорять, що прогрес є ні що інше, як акт діяльності Бога.

По-друге, спільним для всіх релігій є віра в ідеальний світ (пантеон богів, янголи, біси тощо). Ставлення до цього світу в кожній релігії є неоднозначним, але поклоніння і обожнення ідеального світу є обов’язковим фактично в кожній релігії.

Саме тут логічно було б перейти до обговорення власне картин світу, порівняння релігійної картини світу з науковою. Так склалося історично, що на теренах нашої держави традиційною релігією є християнство; крім того, християнство сповідують більшість найрозвинутіших (в науковому розумінні) країн світу. Тому на мою думку важливо розглянути саме християнську картину світу і порівняти її з картиною світу науковою[4, c. 48].

Однією з найістотніших характеристик світоглядного знання взагалі (релігійного, філософського тощо) є його принципово історичний характер. Знання як таке необов’язково має бути світоглядним. Світоглядним ми можемо вважати те знання, головна увага якого спрямована на відношення "Людина – Світ", а не просто на даність людини чи світу самих по собі. Саме для такого виду знання історія набуває сутнісного значення, стає одним із визначальних "вимірів" цього знання.

Постійно орієнтована в майбутнє людина водночас глибоко укорінена в минулому, завжди несе його досвід, пам’ять з собою. І головне полягає в тому, що майбутнє (бажання, цілі, плани, та ін.) і минуле, не існуючи наявно, справді становлять невід’ємну частину людської особистості. Зрозуміло, що людина, суспільство в цілому живуть одночасно у всіх трьох часових вимірах – майбутньому (пам’яттю), теперішньому, і майбутньому, об’єднуючи їх у собі в нерозривну часову цінність – історію. Виходячи з такого розуміння варто зазначити, що саме в історичному контексті ми можемо зрозуміти такі світоглядницькі явища – як наука і релігія.[5. с. 18]

9. Народонаселення – передумова та суб’єкт історичного процесу

Люди, які живуть на земній кулі, утворюють її населення. Це головні дійові особи у відношенні «природа - суспільство», вони творять і самих себе і всі взаємодії з природою. Тому проблема народонаселення розглядається в плані взаємодії природного і суспільного.

Проблеми народонаселення вивчає демографія — наука про закономірності розвитку структури, розміщення й динаміку народонаселення.

Поряд із природним середовищем суттєвим фактором розвитку суспільства є народонаселення. Цю сторону природи людини вивчає наука демографія (від гр. demos — народ і grapho — пишу). Вона досліджує динаміку чисельності населення, міграцію, сім'ю, її склад і розвиток, народжуваність, смертність, зайнятість, пропорції складу населення за віковими, статевими та іншими ознаками, вступ до шлюбу і розлучення тощо.

Дослідниками суспільства, економістами, соціологами, політиками часто використовується поняття демографічна ситуація. Це насамперед стан таких демографічних процесів, як народжуваність і смертність, вступ до шлюбу і розлучення (шлюбність), склад і розміщення населення на певній території у відповідний період часу тощо.

В останні десятиріччя в Україні, як і в усьому цивілізованому світі, спостерігається тенденція до зниження народжуваності. Характерно, що це відбувається паралельно з помолодшанням мам. У 1959—1960 роках найбільша кількість дітей, народжених жінками у віці від 20 до 34 років, у 1990 — від 15 до 29 років. Це дещо небезпечна тенденція для держави і для нації.

У чому вбачають причини зниження народжуваності демографи? З цього питання є кілька концепцій: 1) теорія "перешкод"; 2) теорія зміни ціннісних орієнтацій; 3) теорія витіснення потреби у дітях; 4) інтегративна теорія або теорія народжуваності як адаптивної реакції сім'ї до всієї сукупності умов життя людей[1, c. 467-469].


Список використаної літератури

  1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
  2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
  3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
  4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
  5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
  6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
  7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
  8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
  9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
  10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
загрузка...
Top