Філософія: вчення та їх проблеми

1. Філософське вчення Фоми Аквінського (томізм)

2. Проблема текстуального діологізму у філософії М.Бахтіна.

3. Зміна форм ставлення людини до природи в ході історії.

Список використаної літератури.

1. Філософське вчення Фоми Аквінського (томізм)

Тома Аквінський (лат. — Томас) став засновником томізму — одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Аристотеля, Тома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Аристотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на арістотелізм, Тома Аквінський створив всеохопну філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію «симфонії (співзвучності) розуму та віри».

Тому істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбудеться, слід надати перевагу істинам теології.

Вчення Томи Аквінського про умови симфонії розуму та віри:

- існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та філософії);

- існують істини, які перевищують людські можливості (вони даються піше в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі);

- існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).

Отже, «симфонія» передбачає підпорядкування природного розуму істинам об'явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на:

  • теологію об'явлення;
  • природну теологію;
  • філософію (яка об'єднувала і всі інші науки).

Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «доречей» (у божественному промислі це була позиція "реалістів"), «у речах» (як їх сутність та необхідність - це позиція "концептуалістів"), «після речей» (як результат людського пізнання це позиція "номіналістів"). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме - і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно виливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.

Томізм (від лат. Thomas — Хома) — учення в схоластичної філософії і теології католицизму, засноване Томою Аквінським. Доктрина томізму виступає не стільки вченням про догмати віри, скільки вченням про способи збагнення цього вчення за допомогою розуму. Цим томізм відрізняється від августиніанства, що звертається до інтуїції. З цим пов'язана орієнтація томізму радше на вчення Аристотеля, ніж на Платона і неоплатоніків. На початку свого існування томізм натрапив на різку критику августиніанства і в 1277 році був офіційно засуджений церковно-університетськими інстанціями Парижа й Оксфорда, проте вже до XIV століття отримав визнання в різних школах домініканського ордену. Проти томізму виступали послідовники Іоанна Дунса Скотта, Вільгельма де ла Марса, Роджера Бекона, що групувалися навколо францисканського ордену. В результаті реформації і втрати католицькою церквою колишнього панування томізм дещо видозмінюється завдяки впливу т.з. другої схоластики (Франсіско Суарес).

Фома Аквінський уважав недостатнім онтологічний доказ існування Бога (тобто "очевидне" доказ існування Бога, виведене з існування його утвору - навколишнього світу, як уважав Августин Блаженний).

Фома висуває п'ять власних доказів існування Бога:

• рух: усе, що рухається, спонукуване кимсь (чимсь) іншим - отже, є первинний двигун усього - Бог;

• причина: усе, що існує, має причину - отже, є першопричина всього - Бог;

• випадковість і необхідність: випадкове залежить від необхідного - отже, первісною необхідністю є Бог;

• ступеня якостей: усе, що існує, має різні ступені якостей (краще, гірше, більше, менше й т.д. ) - отже, повинне існувати вища досконалість - Бог;

• ціль: усе в навколишньому світі має яку-небудь мету, направляється до мети, має сенс - виходить, існує якийсь розумний початок, що направляє все до мети, надає зміст всьому, - Бог.

Також Фома Аквінський досліджує проблему буття не тільки Бога, але й усього сущого. Зокрема , він:

• розділяє сутність (есенцію) і існування (екзистенцію). Їхній поділ - одна із ключових ідей католицтва;

• має на увазі як сутність (есенції) "чисту ідею" речі або явища, сукупність ознак, чорт, призначення, які існують у розумі Бога (Божественний задум);

• має на увазі як існування (екзистенції) сам факт буття речі;

• уважає, що будь-яка річ, будь-яке явище є сутність, що знайшла існування з волі Бога (тобто "чиста ідея", що придбала матеріальну форму в силу акту Божественної волі);

• доводить, що буття й благо оборотні, тобто Бог, що дав сутності існування, може дану сутність існування й позбавити, отже, навколишній світ тлінний і непостійний;

• сутність і існування єдині тільки в Богу, отже, Бог не може бути оборотний - Він вічний, всемогутній і постійний, не залежить від інших зовнішніх факторів.

Виходячи з даних посилок, відповідно до Фоми:

• все складається з матерії й форми (ідеї);

• суть будь-якої речі - єдність форми й матерії;

• форма (ідея) є визначальним початком, а матерія є лише вмістище різних форм;

• форма (ідея) є одночасно мета виникнення речі;

• ідея (форма) будь-якої речі троїчна: існує в Божественному розумі, у самій речі, у сприйнятті (пам'яті) людини.

Історичне значення філософії Фоми Аквінського (насамперед для католицької Церкви) у тім, що їм були:

• дано п'ять доказів існування Бога;

• систематизовано схоластику;

• закріплено поділ есенції й екзистенції (сутності й існування), що доводило всемогутність Бога й повну залежність від Нього, Його волі всього сущого;

• доведені (з погляду католиків) правильність, перевага ідеалізму над матеріалізмом, існування Божественних ідей, які передують речі: панування ідеї над матерією (а отже, Бога над навколишнім світом);

• висунуто ідею про істинність знання, отриманого розумом тільки у випадку відповідності розуму вірі;

• вичленовано сфери буття, які можуть бути пізнані тільки через одкровення;

• розділено філософію й теологія, причому філософія поставлена в підлегле положення стосовно теології;

• логічно доведений ряд положень теології й схоластики.

В 1878 р. навчання Фоми Аквінського рішенням Тати Римського було оголошено офіційною ідеологією католицизму.


2. Проблема текстуального діологізму у філософії М.Бахтіна

Михайло Михайлович Бахтін (17 (4) листопада 1895, Орел (місто) - 7 березня 1975, Москва) - російський філософ, літературознавець і теоретик мистецтва. Дослідник мови, епічних форм оповідання й жанру роману. Прихильник концепції драматичного поліфонізму (багатоголосся) у творі мистецтва. Досліджуючи художні принципи роману Франсуа Рабле, Бахтін розвив теорію універсальної народної сміхової культури.

Бахтін - автор декількох лінгвістичних робіт, присвячених загальнотеоретичним питанням, стилістиці й теорії мовних жанрів.

Діалогом же є те, що пробилося через неусвідомленість, стихійність і хаотичність взаємодії.

Діалог як свідомість - явище духовної природи. І, як феномен духовний, з'являється у своїй споконвічній подвійності. З одного боку - це явище іманентне свідомості, тому що свідомість автономно конституює свої змісти й зміст, тим самим, виявляючи свою сутність. З іншого боку, діалог як усвідомлена взаємодія, самим безпосереднім образом пов'язаний з реальними, необхідними факторами громадського життя людини. Діалог у своєму ідеальному вираженні з'являється в безпосередньому зв'язку з побутовими, життєвими детермінаціями. В аналізі діалогу як свідомості необхідно враховувати обидві ці характеристики, тому що вони рівною мірою беруть участь у розкритті сутності діалогу. Взаємозумовленість ідейного змісту, значеннєвого поля діалогічної взаємодії й реальних факторів життя є фундаментальною характеристикою діалогу. Розгляд даної характеристики в її динаміку й статиці при тісному зв'язку ж одночасного не зведення двох сторін одного процесу представляється нам досить істотним.

Суб'єктами діалогу свідомості можуть виступати окремі особистості, соціальні групи (спільності), культурні утворення. За допомогою феноменологічного методу можливе розкриття самої динаміки спілкування - діалогу через опис змісту реальних змістів.

Сприйняття - це вже спілкування, а не роз'єднання. Не заперечення іншого, а діалог з іншим. Діалог і нескінченний, і кінцевий. Справжній діалог завжди й не завершений, і завершений, є щось що відбулося. Діалогізм - внутрішня характеристика самого феномена свідомості. Таким чином, свідомість іманентно діалогу, а діалог іманентна характеристика самої свідомості. Діалог і є саме таким феноменом, тому що сам у собі розкриває й з очевидністю проявляє свою сутність, саме здійснюється.

Зазначеною проблемою в культурі цікавився М.М. Бахтін, що дотримується тієї точки зору, що пізнати суть явищ культури як системи (а також окремих культурних систем) можливо за допомогою діалогізму логічного й символічного. Діалогізм Бахтіна - це установка на вихідний діалогізм у розумінні культури (і її суб'єктів) як тексту взагалі, а точніше - мови, де відбувається пізнання "об'єкта", "речі", "предмета" у спілкуванні, у взаємодії. Створюючи добуток культури - суб'єкт культури, автор у творчості виступає як ціле через форму відносини до події (а всяке принципове відношення несе творчий характер), через форму його переживання в цілому життя й миру.

Відповідно до поглядів Бахтіна, спілкування, спрямоване на повноцінне взаєморозуміння суб'єктів культури, а також їх власне активне самодослідження (внутрішній діалог " Я-ТИ") відбувається завдяки естетичній діяльності. Ця діяльність складається в завершенні "Я" через інше "Я" у його цілісності й "другости" (як інший світ) у спілкуванні й, як наслідок, розуміння цього в художній творчості. Збагнення ідеї і її змісту можливо тільки в контексті естетичної діяльності, коли виникає "живий контакт із чужою думкою, втіленої в чужому голосі". Таким чином, при спостереженні зовнішнього театрального процесу, виявляється, що актор, втілюючи автора за допомогою режисера, відбивається в глядачі. "Розуміння тексту так, як його розумів сам автор даного тексту, може й повинне бути кращим. У розумінні воно розкривається різноманіттям змістів. Таким чином, розуміння заповнює текст і носить творчий характер". М.М. Бахтін заклав основи "семіотики в її сучасному виді", тобто семіотики, що визнає, що найважливішим , що надає значенню зміст, є не знак, а все висловлення, до складу якого входить даний знак.

По Бахтіну, у процесі розуміння один голос відповідає на інший, і "на кожне слово висловлення, що розуміється, ми як би нашаровуємо ряд своїх слів, що відповідають," і значень. Це має на увазі й мінімальну діалогічність. У діалогізмі Бахтін знаходив ключ до розкриття сутності людини, його індивідуальності.

Діалогічна загальність розуміється Бахтіним у трьох планах, трьох змістах.

От, відповідно, три витримки із книг Бахтина, що визначають ці три змісти діалогічної загальності:

1. Про загальність діалогу як основи людського взаєморозуміння.

"Діалогічні відносини... - це майже універсальне явище, що пронизує всю людську мову й всі відносини й прояви людського життя, взагалі все, що має сенс і значення... Де починається свідомість, там... починається й діалог". "Усе в житті діалог - тобто діалогічна протилежність".

2. Про загальність діалогу як основи всіх мовних жанрів. Про немісткість поняття "діалог" у поняття "спор".

- Бахтін заперечує проти "вузького розуміння діалогізму як суперечки, полеміки, пародії". Він затверджує: "Це - зовнішні, найбільш очевидні, але грубі форми діалогізму. Довіра до чужого слова, побожне прийняття (авторитетне слово), учнівство, пошуки й змушення глибинного змісту, згода, його нескінченні градації й відтінки (але не логічні обмеження й не чисто предметні застереження), нашаровування змісту на зміст, голоси на голос, посилення шляхом злиття (але не ототожнення), сполучення багатьох голосів (коридор голосів), що доповнює розуміння, вихід за межі що розуміються й т.п. Ці особливі відносини не можна звести ні до чисто логічних, ні до чисто предметного. Тут зустрічаються цілісні позиції, цілісні особистості". Але поняття діалогізму тут не випадково. В основі всіх цих форм відносини між "репліками" перебуває саме "діалог", у самому гострому й зрозумілому змісті: наявність особистісних позицій, відділення "висловлень" "діалогічним очікуванням" відповіді або питання (що погоджується, що сумнівається...) з боку іншої особистості.

3. Про нетотожність бахтінського розуміння "загальності діалогу" із прямим узагальненням. Про історичну й духовну особливість, унікальність, діалогізму Бахтіна.

- "Діалогічне проникнення обов'язково у філології (адже без нього неможливо ніяке розуміння): воно розкриває нові моменти в слові (значеннєві в широкому змісті), які, будучи розкриті діалогічним шляхом, потім упредметнюються. Усякому просуванню науки про слово передує її "геніальна стадія" - загострено діалогічне відношення до слова". Діалогізм загальний; діалогізм – унікальний, він властивий "геніальним стадіям" - вузловим моментам розвитку філології й культури в цілому. Діалог загальний не "розмазано", але - в осередках людського духу.

Діалогізм Бахтіна - це установка на вихідний і невикорінний діалогізм "тексту взагалі", точніше - мови в тім розумінні загальності про яке ми сказали вище. Свій "діалогізм" Бахтін побачив у загальних визначеннях людської мови. Мова - будь-яка мова, кожна мова може бути, по Бахтіну, істинно зрозуміла лише в контексті діалогічних відносин. Елементарна одиниця мови - "висловлення", границя якого й зміст якого - початок "відповіді" іншої людини, іншої особистості. Висловлення все орієнтовано на цю відповідь або на нове питання, до мене звернений, таїть у собі можливість і передбачення таких відповідей, - питань, - сумнівів. Бахтінське розуміння мови – всезагальне; це розуміння різко відмінно й від звичайного "монологічного", "граматичного" її розуміння (одиниця мови - пропозиція), і від сосюровського (у потенції - структуралістського) її розуміння


3. Зміна форм ставлення людини до природи в ході історії

Ми знаємо, що історія зазнала, пережила різні форми взаємовідносин людини з природою; значною мірою особливості культури зумовлені її ставленням до природи. Вона може розвиватися як органічне продовження природи – культура, що прагне до гармонії з нею, а може розвиватись і за принципом підкорення природи, вести себе як завойовник, як руйнуючий, а разом з тим створює й загрозу власному існуванню як родової, біологічної істоти. Історія свідчить, що ставлення до природи було взагалі дуже суперечливим. З одного боку, суспільство відповідно до свого загального культурного розвитку все більше звертається до природи як до джерела естетичних переживань, естетичних цінностей, а в іншої своєї діяльності шкодить природі, створюючи загрозу екологічної кризи, і, тим самим, загрозу існуванню людини як природної, біологічної істоти.

лема взаємовідносин в системі “Людина—Природа—Цивілізація” належить до вічних філософських проблем. Не заглиблюючись дуже далеко в історію її становлення і розвитку, зазначимо однак, що перші екологічні кризи (локального характеру) були відомі ще в давнині і були тією основою, яка служила наочною ілюстрацією життєвої важливості даної проблеми.

Людина, як і все живе на Землі, невіддільна від біосфери, яка є необхідним природним чинником його існування. Природа і природна основа життєдіяльності людей, причому повноцінна їх життєдіяльність можлива тільки в адекватних природних умовах. Людина може існувати лише в досить певних і вельми вузьких рамках навколишнього природного середовища, відповідних біологічним особливостям його організму. Він відчуває потребу в тому екологічному середовищі, в якому проходила еволюція людства протягом всієї його історії. Як відмічає Н.Н.Моїсеєв, розвиток суспільства поза біосферою — це нонсенс! Можливість існування суспільства може бути гарантована тільки в контексті розвитку біосфери, і те тільки у відносно вузькому діапазоні її параметрів. Знання цього діапазону — життєва необхідність людей. Звичайно, кожна людина володіє можливістю пристосовуватися до умов природного середовища, що змінюються (в певній мірі), нового для нього середовища мешкання. Дж. Уайнер зазначає, що «Всі представники виду Homo Sapiens здатні виявити необхідну пластичність реакцій у відповідь на зміну зовнішніх умов» [6,8]. Однак при всій їх широті і мобільності, адаптаційні можливості людського організму не безмежні. Коли швидкість зміни навколишнього природного Середовища перевищує пристосувальницькі можливості організму людини, тоді наступають патологічні явища, які ведуть, зрештою, до загибелі людей. У зв’язку з цим виникає настійна потреба співвіднесення темпів зміни навколишнього середовища з адаптаційними можливостями людини і людської популяції, визначення допустимих меж їх впливу на біосферу виходячи з допустимих кордонів її зміни. «Людство як жива речовина нерозривно пов’язане з матеріальноенергетичними процесами певної геологічної оболонки Землі з її біосферою, — підкреслював Вернадський. — Воно не може фізично бути від неї незалежним жодної секунди» [1,299]. Інакше кажучи, людина як біосоціальна істота для повноцінної життєдіяльності і розвитку потребує не тільки якісної соціальної середи, але і в природному середовищі певної якості. Це означає, що нарівні з матеріальними і духовними потребами об’єктивно існують потреби екологічні, вся сукупність яких уражена біологічною організацією людини. Екологічні потреби — особливий вид суспільних потреб. Людина потребує певної якості природного середовища його мешкання. Лише при збереженні належної якості таких фундаментальних умов існування людей як повітря, вода і грунт можливе їх повноцінне життя. Руйнування хоч би одного з цих життєво важливих компонентів навколишнього середовища призвело б до загибелі життя на Землі.

Людство почало усвідомлювати свою невід’ємну причетність до природи ще за стародавніх часів. «Показовою тут є та особистість архаїчної свідомості, яку французький вчений Л.Леві-Брюль називав “логікою партиципації” (причетності). Згідно з нею і надприродні сили, і природа, і людина є елементами єдиного космічного порядку, неперервним полем найрізнобічніших взаємодій та залежностей… Міфологічна свідомість переповнена відчуттям особливої пов’язаності, залежності або навіть тотожності макрокосму й мікрокосму, природи і людини… Ототожнення космічного і людського відбивало не стільки нерозвинутість архаїчного світовідчуття, скільки його екологічну чутливість».

Будучи по суті невід’ємною частиною Природи, Людство в своїх відносинах з нею пройшло ряд етапів: від повного обожнювання і поклоніння природним силам до ідеї повної і безумовної влади людини над природою. Катастрофічні наслідки останньої ми повною мірою пожинаємо сьогодні. Відносини Людини і Природи в XX ст. стали своєрідним центром, в якому сходяться і зав’язуються в один вузол різноманітні аспекти економічного, суспільного і культурного життя людей. Як відмічає Ф.Гиренок, сучасній людині «треба усвідомити той факт, що для неї немає привілейованого місця ні в природі, ні в космосі».

Природа і суспільство завжди знаходилися в єдності, в якій вони залишаться доти, поки будуть існувати Земля і Людина. І в цій взаємодії природи і суспільства навколишнє природне середовище як необхідна природна передумова і основа людської історії загалом ніколи не залишалося тільки лише пасивною стороною, що відчуває постійний вплив з боку суспільства. Вона завжди впливала і продовжує впливати певним чином на всі сторони людської діяльності, на самий процес суспільного життя, на соціальний прогрес взагалі, сповільнюючи або прискорюючи його, причому його роль в різних регіонах і в різні історичні епохи була різна. Так, на зорі розвитку людської цивілізації, коли люди задовольнялися переважно привласненням готових продуктів, суспільство знаходилося в абсолютній залежності від зовнішньої середи. Подібно стаду тварин, первісні люди після виснаження харчових ресурсів в одному місці переміщалися в інше, де було досить природних коштів для існування. Інакше кажучи, виснаження природних ресурсів, деградація природи вели до певних соціальних змін — міграції населення. Надалі, по мірі розвитку продуктивних сил, залежність суспільства від природи постійно зменшувалась, людина все більше виходила з-під влади її стихійних сил. Але ця незалежність людини від природи виявилася ілюзорною, оскільки інтенсивний вплив на навколишнє середовище веде до різкого погіршення умов його існування, тобто до екологічного дискомфорту. Більш того, наростання екологічних небезпек ставить під питання саме існування земної цивілізації, збереження населеності планети Земля. Все це свідчить про те, що в процесі відособлення людини від природи залежність його від неї не слабшала, а навпаки, зростала. Соціальний прогрес мав місце в історії лише внаслідок того, що постійно відтворювалося екологічне середовище. І в наші дні інтереси забезпечення майбутнього роду людського змушують людей все більше рахуватися із законами функціонування і розвитку біосфери. Однак діалектика взаємодії суспільства і природи виявляється і в тому, що не тільки навколишнє середовище впливає на суспільство, але і людина в процесі життєдіяльності накладає незгладимий відбиток на природу. Як зазначали К.Маркс і Ф.Енгельс, «історію можна розглядати з двох сторін, її можна розділити на історію природи і історію людей. Однак обидві ці сторони нерозривно пов’язані; доти, поки існують люди, історія природи і історія людей взаємно обумовлюють один одну.»

Ще за часів античності і середньовіччя вплив суспільства на навколишнє середовище був вельми істотним, що приводило до локальних екологічних криз, внаслідок яких під пісками пустель виявлялися похованими руїни колись квітучих цивілізацій. Так, одною з причин загибелі держави майі, цієї видатної цивілізації, було виснаження земель через застосування підсічно-вогневої системи землеробства. Локальні (або регіональні) екологічні кризи, мали місце у всі епохи розвитку людського суспільства. Історії відомі досить великі екологічні лиха, зумовлені господарською діяльністю людини, і в ті далекі часи, коли густота населення в країнах, що зазнали цих бід, по нинішніх мірках, була нікчемно малою, а промисловості в її сучасному розумінні не було зовсім. Досить пригадати сумний досвід Месопотамії і Греції, де огрядні пасовища були вибиті худобою, або землі Лівана, де спустошення було викликано вирубкою ліванського кедра. У XX ст. екологічні проблеми переросли в загальну екологічну кризу планетарного масштабу багато в чому “завдяки” тому, що саме в цей період людина стала активною стороною взаємодії в системі “людина—природа” і своїми непродуманими діями різко порушила баланс екологічної рівноваги. Загалом до XXст. активною стороною взаємодії була, як правило, природа. Зміни клімату, природні катаклізмм більше впливали на життя людей, ніж життєдіяльність останніх на природу. З того часу, як людина “порушила” закон природної еволюції, вийшла

з-під підкорення йому, знайшла шлях розвитку, відмінний від шляху розвитку інших живих організмів, починається соціоприроднича історія — історія взаємовідносин двох суверенних початків: суспільства і природи.

Загалом можна виділити наступні етапи взаємодії природи і суспільства:

1. Доісторичний (доцивілізаційний), коли має місце неусвідомлена співпраця, а протистояння носить неантогоністичний характер;

2. Історичний (цивілізаційний, сучасний). Для цього етапу характерні: наростання конфронтаційних, антагоністичних відносин між природою і суспільством; виробляюча діяльність, яка веде до знищення природного середовища мешкання, швидкої зміни природного ландшафту антропогенним, поступове усвідомлення згубності конфронтаційних відносин.

3. Постісторичний, постцивілізаційний (майбутній). Передбачає наявність альтернативи: або екологічна катастрофа планетарного масштабу, або повна перебудова філософської основи взаємовідносин Природи і Людини.


Список використаної літератури

1. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top