Філософія у Стародавній Індії (загальна характеристика)

Вступ.

1. Характеристика основних шкіл індійської філософі.

2. Ранні філософські течії у філософії Стародавньої Індії.

3. Буддизм – основне релігійно-філософське вчення Індії.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Вся історія індійської філософії - це безперервний діалог з традицією. У культурі сучасної Індії є риси будь-якого періоду історичного минулого. Зв'язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій і науки - невід'ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та її філософії. Аспект часу в історії філософської думки Індії завжди відігравав лише підпорядковану роль. Тому немає історії індійської філософії, а будь-яка історична періодизація розглядалася як умовність. Але філософія залишається невід'ємною частиною життя індійця - завжди сучасною і завжди життєвою. Усі давні школи філософії, як і раніше, мають послідовників, для яких традиція - не тільки частина культури мислення, а й способу життя. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна поезія вед - усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління.

Традиційно в історії індійської філософії виділяють кілька періодів. Це Ведичний період (1500-600 роки до н. є.), що охоплює епоху розселення індоарійських племен і поширення їх культури. Сюди належить і виникнення Вед, Брахманів і Упанішад. Другий період - Епічний (600-200 роки до н. є.) - створення філософських систем, названих «даршан». Третій період - створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад). Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я, що тлумачила ідеї основоположників філософських систем. Бхаш'ї - форма розвитку індійської філософії аж до XIX ст. Четвертий період - реформування класичної філософії Індії (XIX ст.). Сформульовані тоді ідеї створили теоретичні передумови сучасної індійської філософії.


1. Характеристика основних шкіл індійської філософії

Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії — кочові племена, які, за археологічними та етнографічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України. Вже в II тис. до н. е. на території Індії склались дрібні державні утворення. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах — збірниках гімнів. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в тому числі військовою аристократією — кшатріями. Звідси назва ведійської міфології — брахманізм. Основний мотив ведійської літератури — панування духовного над матеріальним, брахманів над іншими кастами.

У середині І тис. до н. е. в давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні об'єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям — джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для простих людей.

Одночасно зі змінами соціальних відносин і світоглядних ідей формуються основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв'язку з кризою міфології. Але перехід від ранньокласового до розвинутого класового суспільства відбувався в Індії поступово. Тому і в сфері ідеології не було різких стрибків: більшість філософських систем зберігає міфологічні теми, розвиває їх. Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості індійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення. Ці особливості зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку індійського суспільства[6, c. 18-19].

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого. Так, уже в Упанішадах (коментарях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істоти, чим живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман». Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна.

Сутність людини також включає атман і брахман. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Вайшешика визнає дев'ять субстанцій — землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз'єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.

Санкх'я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман — принцип індивідуальності й духовності. Ньяя і йога відомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силлогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина[11, c. 24-25].

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття—небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.

Чарвака-локаята — єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п'ять елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі, її моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської культури.

Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (веданта, міманса) являли собою логізацію міфу — переведення міфологічних образів у логічні абстракції. В деяких школах (вайшешика, санкх'я, чарвака-локаята) зроблено перші наївні узагальнення про речовинну будову світу і навіть висунуто ідею атомізму. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням.

В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдосконалення соціальної сфери, йому залишалось лише регулювати психічні процеси[3, c. 32-33].


2. Ранні філософські течії у філософії Стародавньої Індії

В Упанішадах вперше здійснено спробу, не заперечуючи історично більш ранні міфологічні уявлення, пояснити світ на поняттєвому рівні. Високий рівень раціоналізації та антропоморфна спрямованість реалізувалися у вченні про знання, яке здобувається шляхом медитації і носить містичний характер. Якщо залишити осторонь містику, то можна констатувати застосування методу інтроспекції (самоспостереження).

На рівні вчення про посмертне перетворення людини існувало два підходи: відомі нам ідеї про рай і пекло та ідея сансари (мандрування душі). Уявлення про райську віддяку за гідні вчинки погано кореспондувались з дійсністю ритуального жертвопринесення. Виникло протиріччя, що стало однією з причин занепаду державного брахманізму.

В Упанішадах вперше здійснено спробу абстрактно-логічного осмислення світогляду в поняттях "брахман" — єдина абсолютна реальність та "атман" — суб'єктивне духовне начало, душа.

Сутність світу — в тотожності брахману та атману, що розкривається на різних рівнях. Якщо атман є тіло, то брахман — Космос; якщо атман є життєве "Я", душа, то брахман — космічна душа; якщо атман інтелектуальне "Я", самосвідомість, то брахман — шивана (всевидячий володар світу), на рівні інтелектуального "Я" брахман і атман зливаються воєдино. А оскільки брахман є і безкінечна самосвідомість, і вище блаженство, то саме тут лежить шлях до спасіння душі. Необхідно досягти цієї єдності і тим самим звільнитися від сансари.

Сам брахман є абсолютне начало і кінець: усе, що в світі є, виникає з нього і повертається в нього. Але брахман не є світ, сам по собі брахман не визначається, бо лежить поза часом і простором, поза кількістю і якістю, а осягається особливого роду інтуїцією.

Однак мудреці Упанішад ще не були здатні створити струнку філософську концепцію. Їх побудови містять велику частку міфологічної спадщини, що починає трансформуватися у релігію.

Поруч з брахманом співіснує Брахма—персоніфікований бог-творець, який є новою формою існування ранньоведичного Параджапаті. Атман щоразу ототожнюється з Пурушою, який, окрім свого традиційного значення — пралюдини, набув значення якогось суб'єктивного начала, з притаманною властивістю одушевляти все живе.

Мудреці Упанішад, висунувши ідеї духовного шляху спасіння, мали включити до нього реальну практику ритуально-релігійних дій. Цікаво, що вже існував соціальний носій цього шляху — аскет-пустельник, але не можна було ображати і інших людей. Підсумком стала цікава концепція подвійного кругообігу душі: є шлях предків і шлях богів. Той, хто йде першим шляхом, роблячи жертвопринесення, досягає світу предків і через простір досягає місяця — "того світу", проте це ще не кінцева зупинка — через деякий час душа повертається в "цей світ", а тут на неї чекає "подяка": праведній людині — лоно брахмана або кшатрія, неправедній — лоно свині або собаки.

Другий шлях (духовного злиття з Брахманом) прямо веде до богів, переродження припиняються.

Є ще третій шлях тих, хто не йде двома першими. Їх чекає один і той же кругообіг, вони "народжуються" і "вмирають". Під ними ("нікчемні тварі") ймовірно розумілися варвари[1, c. 42-44].

Роль цієї школи в становленні індуїзму та інших філософських ортодоксальних шкіл дуже значна. Санк'я почала формуватися ще у VI — V ст. до н.е. і увібрала багато ідей шраманських шкіл. До III ст. до н.е. основним змістом ії вчення були проблеми буття та космології. Крізь призму їх розв'язання розглядалося основне питання індійської філософії — пошук "звільнення душі", "спасіння".

Єдиною філософською школою санкх'я стає тільки близько V ст., коли Ішваракришна написав трактат "Санкх'я-карика", де в лаконічній формі викладаються основні положення цього вчення.

Згідно зі вченням санкх'ї в основі буття лежать дві реальності: пракриті (об'єктивний світ) та пуруша (чиста свідомість). Пракриті (або непроявлене) містить у собі три кінцеві причини світу — гуни, які проявляються і в матеріальній, і в психоматеріальній дійсності. Саттва — відповідно в "освітленні" і в "радості"; раджас — в "активності" і в "стражданні"; тамас — в "перешкоді" і в "байдужості". Еволюція Космосу циклічна. Період спокою, коли гуни перебувають у рівновазі, змінюється процесом утворення підвалин буття (таттва), з яких виникають усі предмети та явища дійсності. Порушником рівноваги гун є пуруша. Домінування саттви породжує махат — "інтелект", який своєю чергою є причиною появлення аханкару (цей термін можна перекласти як "самосвідомість", "усвідомлення своєї індивідуальності"). Якщо починає переважати тамас, аханкара породжує 5 танматр — об'єктивні сприйняття: звуки, смаки, запахи, зорові форми та стикання. Якщо саттва — виникають 11 індрій — здатностей сприйняття та дії: слух, смак, нюх, зір, дотик, мова, ходіння, праця, випорожнення, розмноження та розум (манас). Потім танматри слугують джерелом 5 матеріальних праелементів: простору, вітру, вогню, води та землі. Всього виникає 23 підвалини буття, з комбінацій яких складається весь світ. Ці підвалини вторинні стосовно пракриті, тому мають такі властивості: невічні, причинове обумовлені, незводимі одна до одної, їхні дії обмежені заданими функціями тощо.

Вчення йоги сформувалося близько VI-V ст. до н.е. Йога ставигь на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення й від тягаря реалій світу. В галузі метафізики йогічні побудови в основному повторюють положення санкх'я. Новим елементом є лише ішвара, який у йозі не наділений усіма рисами божества — володаря реального світу (як у веданті), проте впливає на людей. В основі практики йога лежить уявлення про "Я" як чисту свідомість, яка, беручи участь у процесі пізнання, починає ототожнювати себе з діяльністю інтелекту — читти (у санкх'ї — буддхи) та наслідками цієї діяльності — відображеннями реалій світу. Шлях спасіння лежить у звільненні "Я" від впливу читти. Ступінь "поневолення" "Я" різна і має п'ять рівнів. Нижчий рівень (кшипта) — повний пристрастей життя, розум вільно блукає між об'єктів пізнання. Далі йде ступінь мудка (притупленість), що характеризується не-усвідомленим потягом до пороку, сонливістю і т.ін. Вікшикта (неуважність) — перехідний рівень стану свідомості, коли безконтрольність розуму послаблюється настільки, що стають можливі як правильна поведінка, так і правильне пізнання. Перші три рівні негідні послідовника йоги, який має прагнути до екагре (зосередженість на одному об'єкті) і до нірудхе, вищого стану свідомості, коли стирається грань між суб'єктом та об'єктом, припиняється акт пізнання[7, c. 28-30].

Міманса, виконуючи завдання захисту ведичної спадщини, пішла шляхом доведення "божественного" характеру стародавніх текстів. Для цього була запропонована оригінальна теоретична концепція, в якій субстанцією світу визнається слово, певний звуковий ряд.

Вічність слова обґрунтовує вічність вед, тому святий обов'язок кожної людини є суворе дотримування букви старовинних текстів, у першу чергу виконувати свій обов'язок, (дхарму), що дає змогу накопичувати внутрішню силу (апурву), яка допомагає звільнитися від карми, а тому і від страждань. Окрім дотримування дхарми, необхідно виконувати релігійний культ, приносити жертви богам.

На відміну від веданти, міманси та йоги школа вайшешика, а також близька до неї школа ньяя головну увагу приділяють власне філософським проблемам. Визнаючи авторитет Вед і традиційний спосіб спасіння душі, прибічники вайшешики створили оригінальну онтологію. Легендарному засновнику вчення Кананді (в перекладі "той, хто поїдає атоми") приписується створення "Вайшешики-сутри" (прибл. ІІІ-І ст. до н.е.), в 10-ти книгах якої послідовно розглядаються основні категорії, субстанції та їхні якості, атоми, рух, проблеми етики, логіки та теорії пізнання.

В основі вчення лежать шість категорій, які уособлюють шість видів реальності, вони ж об'єкти пізнання: субстанція, якість, дія, загальне, особливе і притаманність. Пізніше до них додалася сьома — небуття.

Субстанції є першоосновою та першопричиною світу і реалізуються у 9-ти формах: 5-ти матеріальних — земля, вода, вогонь, повітря і ефір (акаша) та 4-х нематеріальних — манас (розум), простір, час, атман. Субстанції становлять єдність якостей та дій. Одна з якостей є специфічною для даної субстанції (атрибут), інші можуть змінюватися. Всього налічується 24 види якостей. Субстанціональні якості п'яти матеріальних стихій співвідносяться з органами відчуття людей: земля — нюх, вода — смак, вогонь — зір, акаша — слух[9, c. 16-17].

Вчення Вайшешики мало не тільки розвинену онтологію, а й цікаву натуралістичну теорію пізнання, яка багато в чому збігається з гносеологією школи ньяя.

Виникнення школи ньяя відносять зазвичай до І ст., коли був створений трактат "Ньяя-сутра", авторство якого традиція приписує Готамі (Гаутамі) на прізвисько Актанада — "той, що дивиться під ноги". Багато дослідників пов'язують виникнення ньяя з необхідністю створення теорії суперечки. Справді, логічні проблеми аргументації посідають чільне місце серед досліджуваних цим вченням питань.

Ньяя та вайшешика виходять з спільних положень і приходять до близьких наслідків. Одне начебто доповнює інше: якщо вайшешика більше уваги приділяє онтології, то ньяя зосередила свої зусилля в галузі логіки та теорії пізнання. Незважаючи на близькість за змістом систем, обидві школи існували самостійно.

Ньяя, як і вайшешика, визнає реальність довколишнього світу і можливість його пізнання. Видів пізнання виділяють чотири:

1) сприйняття, яке буває внутрішнім — розум (манас) та зовнішнім — органи відчуття;

2) висновок, що є логічним умовиводом;

3) порівняння, тобто зіставлення речі та її найменування;

4) свідчення авторитету, яке застосовується, коли об'єктом пізнання є об'єкт, що не сприймається.

Недостовірне пізнання сприймається як пам'ять, сумнів, помилки та гіпотетичні аргументи.

Особливу увагу прибічники ньяі приділяли розробленню логічних проблем. Вони створили теорію виводу на підставі п'ятичленного силогізму, в якій проаналізували підстави для виводу, види виводів, види логічних помилок, а також структуру речення. І теорія пізнання, і розроблення проблем логіки слугували засобом обгрунтування шляху спасіння — у цьому питанні ньяя йде вслід за іншими дар-шанами. Атман, взаємодіючи через розум (манас) та тіло зі світом, втягується в кругообіг перероджень. Звільнення душі можливе через правильне пізнання, яке дасть змогу зупинити страждання і досягти стану чистої свідомості, не зв'язаної з манасом.

Онтологія та космогонія ньяї близькі до відповідних розділів вчення вайшешики[13, c. 19-20].


3. Буддизм – основне релігійно-філософське вчення Індії

Буддизм - релігійно-філософське вчення - виникло в Індії у VI-V ст. до н. є. Його засновником вважають індійського принца Сідхарху Гаутаму, який отримав пізніше ім'я Будди - Просвітленого. Просвітлення Гаутами заклало основи буддійської релігії і філософії, що тривалий період поширювалися на території Цейлону, Тибету, Китаю, Японії та Кореї. Найдавнішим джерелом, що містить учення Будди, є Трипітака (Три кошики вчень), укладена його найближчими учнями. Трипітака має три канонічних тексти: «Вінаяпітаку» (правила поведінки), «Абхідхамма-пітаку» (філософські погляди на зовнішній світ та буття в ньому людини), «Сутта-пітаку» (зібрання проповідей і висловів Будди).

Філософська доктрина буддизму стверджує, що життя людини повне страждань, і важливо покласти їм край. Не теоретизування про душу і світ, а пошук шляху звільнення людини від страждань є справжнім призначенням людини. Буддійська ідея звільнення людини від страждань так чи інакше поділялася практично всіма філософськими системами Стародавньої Індії, лише теоретичне підґрунтя ідеї викликало заперечення прихильників ортодоксальних учень. На противагу брахманізму, буддизм декларував рівність людей незалежно від станової та кастової приналежності, а також виступав проти доктрини Атмана - субстанційного Я, Душі, всепроникаючого і постійного духовного початку.

Замість духовного початку буддизм розглядав потік послідовних станів як джерело ілюзії постійної душі. Усі речі підлягають змінам і розкладу, стверджували буддисти. Існування є лише моментом у такому потоці постійності. Не існує і незмінності душі, тому що незмінність лише видимість душі, яка залишалася б незмінною у безперервному потоці перероджень. Життя - безперервний ряд станів, кожен з яких безпосередньо залежить від попереднього і породжує наступний. Душа і людина - лише умовні назви певного поєднання тіла, самосвідомості, подібно до того, як колісниця - сукупність коліс, осей, голобель. Існування людини повністю залежить від такої сукупності. Коли сукупність розпадається, людина припиняє існування. Ланцюг смертей-народжень - це коло сансари, у якій статус живої істоти при кожному народженні визначається співвідносинами позитивної і негативної активності у попередньому існуванні, тобто кармою.

Спасіння мислителя як занурення у нірвану - стан Будди, абсолютного спокою, звільнення від пристрастей і бажань. Буддизм же стверджує, що всі явища світу зумовлені. Хто бачить загальний зв'язок - той бачить і закон (дхамму), «хто бачить закон (дхамму) -той бачить причинний зв'язок» - така думка Будди. Для того, хто осягнув закон (дхамму), стверджує буддизм, відкриються «Чотири благородних істини»: життя у світі повне страждань; існує причина таких страждань; можна припинити страждання; існує шлях, який приведе до припинення страждань[5, c. 24-26].

Буддизм учив, що не тільки смерть, хвороба, Сансара старість, горе, сум, бажання, відчай, але й все, (дванадцять джерел що прив'язує людину до земного, є страждання) пям (духка). Молодість минає, задоволення колись закінчуються, страх людини втратити їх перетворює задоволення на справжні джерела страху, скорботи і страждання. У вченні Будди дається визначення дванадцяти джерел страждань. Усі земні страждання починаються з народження - джаті. Якби людина не народжувалася, то не зазнавала б ні хвороб, ні смерті. Народження зумовлене прагненням до життя -бхавою. Саме прагнення приводить людину до народження у світі. Бажання бути народженим випливає з прив'язаності до речей - упадани. Прив'язаність до речей - результат жаги насолоджуватися предметами зовнішнього світу - тришни. Щоб виникла жага речей, то речі мають спочатку міститися у чуттєвому досвіді - ведані, оскільки неможливо бажати того, що ніколи не сприймалося і не закріплювалося у якому-небудь досвіді. Чуттєвий досвід передбачає зіткнення з об'єктами - спаршу. Зіткнення з об'єктами можливе лише за наявності органів сприйняття - п'яти почуттів і розуму, які утворюють тілесно-духовний ембріон людини - нама-рупу. Такий організм не зміг би розвиватися у череві матері і народитися, якби був мертвий, тобто позбавлений деякої первісної свідомості - віджняни. Наявність первісної свідомості, яку вимушені, за вченням буддизму, визнати у ембріона, є лише проявом вражень минулого буття - самскару. Саме такі враження, що містять у знятому вигляді результати всіх минулих діянь, зумовлюють нове народження. Стійкість вражень, а, отже, кожне наступне народження пояснюється лише однією причиною - незнанням -авіл'єю. Якби людина подолала незнання і набула справжнього знання свого життя, то могла б уникнути долі (карми), яка викликає нові народження і супровідні їм страждання. Така сансара - коло буття і причина страждань.

Припинення страждань - це усунення земних

Восьмиступеневий шлях пристрастей, всього того, що зв'язує людину із усунення страждань світом. Стан звільнення означає згасання при (нірвана) страстей - нірвану. Вчинки людини, яка досягла згасання пристрастей, позбавлені жаги життя, прив'язаності до нього, не породжують долю (карму) і, отже, переродження. Згасання пристрастей -це стан безтурботності, незворушеності і неупередженого самовладання людини, пояснити його у поняттях повсякденного досвіду неможливо. Згасання пристрастей можна досягти і в сучасному житті, якщо суворо дотримуватися шляху - маргу, яким йшов Будда і якого можуть дотримуватися інші. Шлях марга має назву восьмиступеневий благородний шлях. Оскільки визначною причиною страждань людини, за вченням Будди, є незнання і помилки, що випливають, то найперша умова звільнення - формування правильних поглядів: засвоєння суті буддизму, чотирьох благородних істин. Для перетворення життя необхідно також долати недобрі нахили і наміри, ворожнечу до людей. Людина має уникати неправди, наклепів, брутальності, не завдавати шкоди всьому живому, не красти, не вдаватися до недо-зволеного у досягненні своєї мети, здобувати засоби до існування лише чесним шляхом. Правильна рішучість - саммасакаппа - контролює людину: спілкування, поведінку і, нарешті, весь спосіб життя. Але навіть дотримуючись правил уникнення страждань, загальноприйнятих норм поведінки, людина не застрахована від втрати здобутого. Причина найчастіше прихована у закоренілих звичках та ідеях, що за сприятливих умов обов'язково проявляться. Єдиний засіб, що дозволяє протистояти закоренілим звичкам і появі шкідливих ідей - це правильне зусилля - саммаваява, тобто вироблення протилежних звичок та ідей[8, c. 22-23].

Шлях звільнення передбачає постійну пильність: слід завжди пам'ятати про вже досягнуте. Правильне мислення полягає у постійному утриманні свого Я від змішування із змістом свідомості, почуттів. Тому і слід розглядати тіло як тіло, відчуття як відчуття, розум як розум. Усе це тлінне і минуще. Судження типу: «Я розгніваний!», «Я у скорботі», «Це моє» не повинні затьмарювати чистоту думки, її постійну зосередженість на істині. В результаті правильних поглядів, правильної рішучості, правильного спілкування, правильної поведінки, способу життя, правильного зусилля, спрямування думки виникає правильне зосередження (саммасамадхі), за допомогою якого людина крок за кроком звільняється від страждань, досягає безпристрасності, досконалої мудрості (праджії) і досконалої праведності (шили).

Вчення старійшин (хіиаяна або тхеравада) – най Вчення старійшин ранніша форма буддизму, свого роду релігія без(Хінаяна) бога, місце якого займає загальний моральний закон - Дхарма (або Дхамма). Повністю поділяючи ідею буддизму про восьмиступеневий благородний шлях звільнення від страждань, учення стверджує, що кожна людина повинна сама, без сторонньої допомоги, без сподівань на божественне милосердя, лише дотримуючись шляху, що вказаний Буддою, і віруючи в моральний закон, досягти власного звільнення. Такий шлях надзвичайно тяжкий і під силу лише небагатьом обраним.

Стрімке поширення буддизму, зростання чисельності прихильників -основні фактори, що зумовили появу модифікацій ортодоксального вчення і мали відносно закритий характер, незрозумілі широким верствам населен-* ия. Виникло вчення Махаяии. Найбільш значуща в буддизмі, за Махаяною, ідея спасіння всіх істот, які страждають. В ученні Махаяни підкреслюється: все життя Будди після просвітління служить тим, хто страждає, тому просвітління треба шукати не для власного порятунку, а для звільнення всіх істот, які сповненні почуттям життя. Духовний ідеал Махаяпи -досягнення стану мудрого існування — бодхісаттви (або бодісаттви). Мудрість існування полегшувала страждання інших, а страждання інших сприймали на себе мудреці, які досягли мудрого існування.

Вчення про мудре існування ґрунтувалися на розумінні індивідуального Я як моменту абсолютної реальності. Звичайно, історичний Будда -Гаутама - в філософії Махаяни перетворювався у символ первісного буття. Існували перекази про три різні Трикаї (три тіла), перевтілення і народження Будди. За доктриною трикаї, окремі Будди - в тому числі і історичний Гаутама - лише імена верховного божества. Концепція Махаяни - мудрого існування - знайшла поширення в китайських школах буддизму. Буддизм починає історичний шлях з відкидання зовнішньої релігійності ортодоксального індуїзму. Але, не зважаючи на перетворення буддизму на одну із світових релігій, філософія буддизму невидимими нитками зв'язує буддизм з історичним лоном - давньою культурою іпдоаріїв, справила значний вплив на розвиток філософської думки Індії[10, c. 42-44].


Висновки

Унікальним явищем в індійській культурі є філософське вчення локаяти. Воно виникло приблизно в середині І тисячоліття до н.е., на межі літосчислення оформилось у філософську течію, пізньою формою якої стало вчення чарвака. Локаята і чарвака часто вживаються як синоніми. Головна особливість цієї школи — заперечення вчення про карму, що поставило її в опозицію як до ортодоксальних, так і до неортодоксальних течій. Локаятики визнавали існування тільки матеріального світу, заперечуючи все надприродне: бога, душу, рай, пекло тощо. Тому приймаючи традиційну для шраманських учень концепцію праеле-ментів, виключали з їх числа акашу. З'єднання в різних пропорціях землі, води, вогню та вітру дає все розмаїття світу, зокрема і свідомість, що є властивістю, притаманною тілу, котра щезає після його смерті. Головним джерелом пізнання та критерієм істини є чуттєве сприйняття. Достовірність авторитету як джерела пізнання відкидається.

Радикальною була позиція локаяти-чарваки у соціальній сфері. Вони виступали проти системи варн, заперечували аскетичну та іншу релігійну практику, критикували жреців. Школа локаяти була притулком духовних дисидентів. Замість пошуків звільнення від ланцюга перероджень пропонувалося шукати щастя в цьому світі. Чарваки довели цей принцип до свого логічного кінця, створивши єдине в історії індійської культури вчення, що сповідує гедонізм. Вони виходили з того, що добро і зло е логічними абстракціями, за якими стоять реалії чуттєвого буття — страждання та насолода. Мета людини — долати страждання і намагатись отримати насолоду. Причому насолода не зводиться тільки до вдоволення фізіологічних потреб (в цьому чарваків часто звинувачують їхні супротивники), під нею розумілася повнота людського життя, тобто у всьому людина має віднаходити вдоволення — у праці, у політиці, у торгівлі — навіть якщо це пов'язано із стражданням.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

7. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

8. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

9. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

10. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

11. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

12. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

13. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

14. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top