Філософія світогляду

1. Історичні типи світогляду. Матеріалізм та ідеалізм.

2. Філософія софістів. Протагор.

3. Проблема напряму зміни змістових наголосів у філософській парадигмі Відродження. Світоглядне значення геліоцентризму.

4. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха. Історичні умови та теоретичні передумови виникнення марксизму.

5. Нелінійна філософія ХХ ст.

6. Академічна філософія в Україні (П.Лодій, О.Новицький, С.Гогоцький, О.Козлов, П.Юркевич, Г.Челпанов).

7. Виникнення і природа свідомості. Свідомість і мова.

8. Людина в традиційному, сучасному і постсучасному суспільстві.

9. Філософія культури. Культура як сенс світів.

Список використаної літератури.


1.Історичні типи світогляду. Матеріалізм та ідеалізм

Кожен етап у розвитку людського суспільства — Стародавній Світ, Античність, Середньовіччя, Новий час і т. д., кожна культура (глобальна чи локальна) характеризуються певними уявленнями про те, що таке людина й довколишній світ, як вона повинна жити в ньому, до чого прагнути. Таке явище у свідомості людей і духовній культурі має назву світогляд.

Світогляд - це «система поглядів, звернених на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації». [4, с. 7]

Основу світогляду формують погляди, що створюють узагальнену картину світу (природи й суспільства), визначають місце і роль людини в ньому, фіксують норми поведінки та цінності життя, вказують життєві орієнтири.

У світогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і людину. Але не кожне, навіть перевірене наукою знання, є складовою світогляду. Специфіка світогляду в тому, що у ньому створюється не якась узагальнена модель дійсності і буття в ній людини, а головним чином осмислюється сукупність відношень «людина— світ». Причому характер цих відношень розкривається з погляду історично визначених соціально-культурних потреб, інтересів, ідеалів і цінностей.

У будь-якій своїй історичній формі світоглядні уявлення мають відповісти на основне питання — питання про призначення людини, тобто про те, якими є цілі, цінності та способи справжнього людського буття.

Світогляд — це форма суспільної самосвідомості людини. У ньому відбувається осмислення й оцінка світу і місця в ньому людини, її ставлення до навколишньої реальності та самої себе.

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів відношення «людина — світ». З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані людського буття, тобто типи відношень «людина — світ».

1. Онтологічний (онтологія — вчення про буття).
У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена
картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв'язків, основні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її існування.

В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типами світогляду — міфологічним, релігійним, науковим.

2. Гносеологічний (гносеологія — вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе. Визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності. З'ясовуються критерії істинності здобутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий, оскільки само пізнання — стихійний процес, в якому сумнів цілком природний.

Однією з форм пізнання є агностицизм — заперечення пізнаваності світу. Так у філософському вченні Канта визнається можливість пізнання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів — буття світу і людина в цілому непізнавані.

Інші філософські концепції, наприклад, гегелівське вчення чи філософія марксизму, визнають можливість одержання повного й істинного знання. Гносеологічний аспект світогляду дає вирішення проблеми співвідношення форм і методів пізнання, їхньої оптимальності. Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання, віри й розуму. Цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пізнання світу й самопізнання людини.

3. Практичний, або праксиологічний. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому.

Як показує історія розвитку людських уявлень, традиційною є дискусія з приводу того, що визначає людську поведінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї діяльності.

Альтернативними є трактування, одне з яких стверджує, що життя людини наперед визначене, інше — що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій та шляхи їх досягнення.

Перша світоглядна настанова була властива для багатьох релігійних та філософських концепцій, їх називають фаталістичними.

Другий підхід характерний для деяких сучасних філософських напрямів, наприклад — екзистенціалізму. Він визнає, що людина з самого початку істота вільна, вона приречена на свободу, її життя — це нескінченний процес вибору й здійснення своїх життєвих шляхів[8, c. 21-22].

У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людської діяльності — пізнавальної, виробничої (наприклад, ставлення до праці у протестантизмі), моральної.

4. Аксеологічний (аксеологія — вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-політичних і т. д.). Через аксеологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.

Таким чином, у світогляді через різні форми відображення розкривається сукупність відношень «людина - світ», які називають духовно-практичними. Іноді їх поділяють на духовні й практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, другий (гносеологічний) і четвертий (аксиологічний) — духовних відношень. Проте чітко розмежувати відношення «людина — світ» і визначити їх як суто практичні й духовні можна лише за значних припущень, розділивши, наприклад, пізнання і практику на самостійні, автономні, суттєво не взаємопов'язані одна з одною реальності.

Матерія і свідомість — об'єктивне й суб'єктивне — це найширша єдність протилежностей, якою коли-небудь оперувала філософія.

Залежно від розв'язання першої сторони виділяються філософські напрями — матеріалізм і ідеалізм.

Ті, хто за первинне вважав природу, приєднались до різних шкіл матеріалізму. Останній у своєму розвитку пройшов три основні історичні форми, які обумовлені як соціальними, так і гносеологічними причинами:

Наївний матеріалізм стародавнього світу (рабовласницький лад), нерідко поєднаний з такою ж наївною (стихійною) діалектикою. Метафізичний матеріалізм філософії Нового часу (в основному XVII-XVIII ст.). Діалектичний матеріалізм (ХІХ-ХХ ст.), в якому матеріалізм і діалектика органічно поєднані. Ті, хто стверджував, що дух існував до природи і в кінцевому рахунку визнавав створення світу, становили ідеалістичний напрям. Ідеалізм має дві основні форми: об'єктивний і суб'єктивний. Об'єктивний ідеалізм - це вчення про первинність якогось позалюдського духовного начала (думка, воля, "світовий розум", "абсолютна ідея"), яке начебто має самобуття, субстанціональність.

Суб'єктивний ідеалізм визнає єдино існуючою свідомість суб'єкта, "Я" і заперечує об'єктивне існування матеріального світу. Речі, явища розглядаються ним як комплекси відчуттів, уявлень, ідей суб'єкта. Послідовне проведення суб'єктивно-ідеалістичної лінії приводить до соліпсизму, тобто такого розуміння, ніби існує лише "Я", а навколишній світ, інші люди — це продукт моєї свідомості. Та слід відмітити, що й самі суб'єктивні ідеалісти прагнуть уникати такого висновку.

Усі форми ідеалізму об'єднує визнання первинності духовного начала.

Матеріалізм історично і по суті пов'язаний з наукою, оскільки прагне осягнути світ таким, яким він є, без будь-яких сторонніх доповнень Ідеалізм, у свою чергу, переплітається з релігією, оскільки їх поєднує вчення про первинність духу стосовно матерії, природи, заперечення самобуття матеріального світу. Не будучи тотожним релігії, філософський ідеалізм все ж немовби є її теоретичним підґрунтям[5, с. 14-16].

2.Філософія софістів. Протагор

В античній софістиці дуже важко знайти цілісну концепцію чи течію, вона має розмаїття вчень, поглядів різних її представників. Однак й спільною ознакою можна чітко визначити суспільне становище софістів. Розквіт софістичної філософії відбувся у період Пелопонеської війни (431-404 pp. до н.е.). Найбільш відомими із старших софістів визнають Горгія, Протагора, Гіппія, Продіка, Антифонта. Горгій (прибл. 483-373 pp. до н.е.). Висунув три найвідоміші тези:1) нічого не існує; 2) якщо щось існує, то його неможливо пізнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось пізнати, неможливо ці знання передати чи пояснити іншій людині. Докази цих тез будуються на чіткій логічній фіксації визначень понять. Уся конструкція базується на прийнятті відповідного положення, з якого виводяться висновки, що суперечать розповсюдженим поглядам.

Горгій досить чітко вирізняє значення слів, використовує зміни значень у різних контекстах. Ця маніпуляція мовою, її логічною і граматичною структурою характерна для всіх софістів.

Протагор (481 -373 pp. до н.е.). Відомий як один з найбільш популярних учнів Демокріта. Відстоює традиційний для софістів релятивізм. Є автором знаменитої тези: "людина є мірою усіх речей, існуючих — що вони існують, неіснуючих — що вони не існують". Вказану тезу у Протагора допомагають зрозуміти суттєві пояснення Секста Емпірика про те, що "Протагор ... мірою називає критерій, речами — справи.., що людина є критерій усіх справ, діянь". Повне роз'яснення концепції Протагора принципово суперечить вченню Арістотеля про збігання висловлювань з дійсністю. Ці дві різні концепції антиномічні, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, які ведуть людину до успіху під час завершення задуманої справи, — істинні, а успіх у справах є універсальною людською мірою знань, будується на абсолютно протилежному Арістотелеві вченню про істину. Для софістів тільки досвід може слугувати джерелом знання, а не "нус", "абстрактне мислення", "ідея".

Найбільш відомими молодими софістами були Фразімах, Критій, Алкідам, Лікофон, Полемон. Практична розробка проблем риторики, граматики, логіки стала для них домінуючою, бо софісти усвідомлювали свій обов'язок саме як вчителі, наставники молоді.

Спираючись на своє переконання про важливість мови для впливу на людей, вони здійснили головний крок на шляху виникнення філології. Протагор першим почав визначати роди іменників, здійснив поділ мови на чотири види: прохання, питання, відповідь, вказування і назвав їх коренями мови. Продік відомий своїми думками про синоніми.

Практичне спрямування школи софістів призвело до розмежування в античній філософії течій практицизму та споглядання, усвідомлення суті буття[4, с. 25-26].

3.Проблема напряму зміни змістових наголосів у філософській парадигмі Відродження. Світоглядне значення геліоцентризму

Давньогрецький мислитель Арістарх Самоський (бл. 310—230 pp. до н. є.) одним із перших запропонував геліоцентричну систему, де Земля і всі планети обертаються навколо Сонця, але його припущення не знайшло відгуку в сучасників, подібна думка занадто випереджала свій час, крім того, його ідея цілком суперечила механіці Арістотеля, у якій центр Землі вважався природним місцем розташування важких тіл.

Спростував Птолемееву систему світу великий польський астроном Міколай Коперник (1473—1543). Геліоцентрична система Коперника була істотно простішою за систему Птолемея. Згодом послідовники Птолемея в угоду церкві вигадували нові «пояснення» і «докази» руху планет навколо Землі, щоб зберегти «істинність» і «святість» помилкового вчення. Але від цього система Птолемея ставала чимраз більш надуманою й штучною.

Геліоцентрична система світу - вчення про центральне положення Сонця у планетній системі, що кінцево затвердилось після праць Копєрніка (1473- 1543) і прийшло на зміну геоцентричній системі світу.

Незадовго до Коперника німецький кардинал і філософ Миколай Казанський і відомий італійський учений Леонардо да Вінчі стверджували, що Земля Рухається й займає не центральне місце у Всесвіті. Але система Птолемея все одно продовжувала панувати. Чому? Через те, що вона підтримувалася всесильною церквою, яка пригнічувала вільну наукову думку, чим заважала розвиткові науки. Крім того, вчені, які спростовували вчення Птолемея і висловлювали правильні погляди щодо будови Всесвіту, ще не могли їх переконливо обґрунтувати.

Першому кинути виклик католицькій церкві вдалося Миколаю Коперникові. Своєю книгою «Про обертання небесних сфер» він викривав церковників, обвинувачуючи їх у повному невігластві в питаннях будови Всесвіту. Після тридцяти років наполегливої праці, довгих розмірковувань і складних математичних обчислень він показав, що планети обертаються навколо Сонця, а Земля є планетою, отже, вона теж рухається[10, с. 36-37].

4. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха. Історичні умови та теоретичні передумови виникнення марксизму

Людвиг Фейербах (1804— 1872) — видатний німецький філософ, матеріаліст і атеїст. На перших порах поділяв погляди Гегеля, про що свідчить зокрема його дисертація "Про єдиний всезагальний і нескінченний розум". У 1830 році він анонімно опублікував свій твір "Думки про смерть і безсмертя", в якому заперечував ідею-безсмертя душі. Авторство Фейербаха було встановлено, і книгу конфіскували, а її автора позбавили права на викладацьку роботу. Проте Фейербах продовжує творчу діяльність. Він пише тритомну роботу з історії філософії XVII століття, в якій, залишаючись загалом на гегелівських позиціях, проявляє разом з тим велику увагу дофілософів-матеріалістів і атеїстів, високо оцінюючи їх вклад у розвиток філософської думки.

Фейербах — автор філософських праць - "До критики філософії Гегеля", "Сутністьхристиянства", "Попередні тези до реформи філософії", "Основні положення філософії майбутнього".

Значне місце у творчості Фейербаха посідає критика релігії, насамперед християнства. На відміну від Гегеля, він вважав, що філософія несумісна з релігією. Реальна причини релігії, на думку Фейербаха, криється в самій природі людини та умовах її життя. При цьому в центрі його уваги була емоційна сфера людини. Заперечуючи наявність особливого релігійного почуття, першопричину релігійних ілюзій він убачав у почутті залежності, обмеженості, безсилля людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля людини шукає виходу в придуманих фантазією надіях і втіхах. Внаслідок цього і виникають образи богів. Бог, будучи проекцією людського духу, відчужується від останнього і об'єктивується, перетворюючись із творіння людини в її творця і першопричину всього сущого. Відкидаючи релігійний культ, Фейербах проповідує культ людини, піднесений до рівня її обоготворення. Його девіз "людина людині бог".

Критика релігії переросла у Фейербаха в критику ідеалізму, головний недолік якого він убачав у ототожненні буття з мисленням. Мислене буття, за його словами, не є дійсним буттям. Мислення — це предикат, а суб'єктом є дійсне буття.

У теорії пізнання Фейербах був прибічником матеріалістичного сенсуалізму. Предметом філософії він вважав людину: "вона ... єдиний універсальний і вищий предмет філософії...» . Людина, на думку Фейербаха, — це матеріальний об'єкт і мисляча істота. Проте, виходячи з позицій антропологічного матеріалізму, він ігнорує соціальну природу людини, розглядаючи її як психофізіологічну істоту.

Наступним етапом розвитку світової філософської думки стала марксистська філософія, Вона сформувалась на багатому грунті попередніх філософських систем. Як це нерідко буває в історії, з одного боку, її поява була обумовлена попередніми вченнями, а з другого - стала їх діалектичним запереченням. Марксистська філософія, і в цьому одна з її специфічних рис, виникла як складова більш широкого вчення - марксизму.

До його складу, крім філософського вчення, входить також теорія економічного розвитку суспільства - політична економія і теорія соціально-політичного розвитку - "науковий комунізм". Ці три складові нового світобачення внутрішньо взаємопов'язані, доповнюють одна одну і зрозуміти філософське вчення марксизму можна лише в контексті їх взаємозв'язку і взаємодії[6, с. 98-99].

Марксизм - одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв'язок матеріального і духовного світів, об'єктивного і суб'єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Причому, - це спроба пояснити і змінити світ на практиці відповідно до сформульованих цілей та ідеалів водночас.

Батьківщина марксизму - Німеччина. Його творці - Карл Маркс (Ш8-1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 pp.); час створення - 40-і роки XIX ст. Виникнення марксизму було детерміновано конкретними соціально-економічними і політичними передумовами. В кінці XVIII ст. в Англії, на той час економічно найрозвиненішій країні Європи, почався промисловий переворот, який у XIX ст. охопив інші європейські держави. Зростав обсяг промислового виробництва, будувались нові фабрики, збільшувалась чисельність найманих робітників. На зміну феодалізму широким фронтом ішов капіталізм. Формувались нові класи - буржуазія і пролетаріат. Дедалі сильнішою ставала експлуатація найманої праці з боку буржуазії, глибшала безодня між багатством і бідністю. В середовищі робітничого класу зростає незадоволення станом справ. Поступово воно переростає у страйки, організовані виступи проти існуючого економічного та політичного ладу. Деякі з них набувають великого резонансу. Серед них - повстання ткачів у м.Ліоні (Франція) в 1831 p. і 1834 p., сілезьких ткачів (Німеччина) у 1844 p., революційний рух англійських робітників за демократизацію державного устрою (чартизм) у 1830-1840 pp. Соціальні конфлікти та потрясіння цього періоду, закономірно, викликали у свідомості робітників та прогресивної інтелігенції багато соціально-філософських запитань: чи може бути суспільство справедливим, без експлуатації людини людиною, і як цього досягти; які перспективи розвитку суспільства і що є його метою; як можна використати знання про навколишню дійсність на користь усім людям; чому спроби реалізувати на практиці ідеали Свободи, Щастя, Рівності, Братерства, Краси закінчуються крахом та ін. Марксизм в цілому і його філософія зокрема виникає у вигляді системи ідей, принципів, теорій, яка прагне дати відповіді на ці запитання. Велику роль у формуванні марксистського філософського бачення світу відіграв бурхливий розвиток природознавства. Особливе місце тут належить трьом великим науковим відкриттям першої половини XIX ст., які дали можливість зробити ряд нових, принципово важливих філософських висновків, сприяли утвердженню діалектичного способу мислення[12, с. 121-123].

5. Нелінійна філософія ХХ ст.

З другої половини XIX ст. виникає й поступово утверджується принципово відмінна, нелінійна філософія історії. Філософсько-історичне пізнання фіксує і, в принципі, достовірно відображує означені «тримірність» часу та його спрямованість. І не тільки відображує, а й певним чином оцінює. Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві вибруньковується три найважливіші напрями філософії історії: прогресистський, регресистський та циклічний. Всі вони зберігають своє існування і значення основних донині.

Однак саму будову нелінійної цивілізаційної філософії історії, що засновувалася б на цих підвалинах, дослідники продовжують зводити і донині, а вивершуватимуть її, судячи з усього, вже наші наступники. Зрозуміло водночас, що, визнаючи відпрацьовану, високу технологію традиційних, класичних методологій історичного дослідження і їхню продуктивність у відповідному інтервалі застосовності, обмежуватися нині лише ними вже аж ніяк не можна. Поступаючись класичному філософсько-історичному розумінню темпоральних змін суспільства у зрілості, відшліфованості пізнавальних засобів і досвіду їхнього методологічного використання, нелінійний підхід до філософського осягнення історії має, проте, і свої істотні переваги.

Історичний шлях людства за такого підходу постає не як однолінійний і неухильно поступальний рух єдиного суб'єкта — людського суспільства загалом, а як сукупність самобутніх історичних організмів, багатолінійний, поліцентричний багатомірний процес надскладної конфігурації, перебіг якого аж ніяк не може зводитись до сукупності змін поступального характеру. Цивілізації виступають у даному разі як своєрідні макроіндивіди історії, в кожному з яких фокусується, відтворюється, уособлюється відповідною мірою і специфічним саме для нього чином увесь всесвітньо-історичний процес. Тобто як рівноцінні і водночас неповторні монади загальноісторичного рівня, відмінності між якими спричинюють багатоманітність, невичерпність і нескінченність людської історії[13, с. 137-138].

6. Академічна філософія в Україні (П.Лодій, О.Новицький, С.Гогоцький, О.Козлов, П.Юркевич, Г.Челпанов)

Русь споконвіку цуралася міркувань, не суголосних з заповітними істинами віри. І тільки така філософія вводить до святилища істинної мудрості, що сягає філософствування Платона, філософської антропології. Орест Маркович Новицький (1806-1884 pp.) - професор Київського університету, не пориваючи з Шеллінгом, слідує за Гегелем. Відстоюючи ідею необхідності філософії, переконує слухачів, що філософія не може бути небезпечною ні релігії, ні державі. Словами Шеллінга говорить: «Що це були б за держава та релігія, для яких філософія була б небезпечною? Якщо б це було так, то вина лежала б на самій релігії і державі». За філософією належить визнати самостійність і свободу мислення. Філософи, як представники народу, доводять до свідомості те, що втаємничене в дусі народному. У статті «О разуме» Орест Новицький визначає головні ідеї розуму: ідею істинного (доброго) та ідею прекрасного. Процес розкриття ідей здійснюється послідовно двома ступенями: спочатку ідеї розуму, що сприймаються серцем, перетворюються у почуття істинного, доброго і прекрасного, а потім з сфери чуттєвості ідеї переходять у фантазію, що наповнюється ідеями серця. Тут ідея краси стає предметом релігійної символіки і сердечного прагнення. Зв'язок філософії Ореста Новицького з ірраціоналізмом, а також те, що у нього є гра серця, фактори набагато важливіші, аніж у Гегеля, свідчать про належність філософії Ореста Новицького до національного світогляду.

Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813-1889 pp.) - професор Київської академії і Київського університету, вирішуючи питання про розум та віру, глибоко критично аналізує антропологічну філософію Іммануїла Канта з позицій історичного методу. Принципова самостійність філософії, зв'язок ставлення її питань з вимогами сучасності вигідно відрізняють Сильвестра Гогоцького від його попередників.

Отже, в першій половині XIX ст. завершується період успадкування досягнень філософії Заходу і починається етап філософської національної самосвідомості України.

На думку Памфіла Юркевича, значення серця для релігійної свідомості величезне. Але ще більше його значення в людській діяльності. Про вчинки людини судять у залежності від того, визначаються зовнішніми обставинами чи виникають з безпосередніх і вільних рухів серця. Справи людини набувають високої моральної ціни лише тоді, коли здійснені вільно, охоче, з любов'ю або від серця, з усердям. Це не означає, що розум зовсім не відіграє ролі у поведінці людини, але це означає, що наміри розуму можуть отримати моральний зміст тільки після того, як вже діємо і живемо за своїм моральним призначенням. Розум (голова) є урядовою силою, а серце - сила породжуюча. Байдужки сприймаємо дорікання за помилки, допущені в реалізації настанов розуму. Але бентежить вчинок, здійснений проти совісті[2, с. 154-156].

7. Виникнення і природа свідомості. Свідомість і мова

У світі довкола нас немає нічого дивовижнішого і загадковішого за людський розум, інтелект, свідомість. Стало звичайним твердження: все, що існує поза нами і нашою свідомістю, є нічим іншим, як конкретними різновидами і формами матеріального.

Ідеальні, духовні явища, які на відміну від матеріальних існують тільки у головах людей як похідні від матеріальних, як результат їхнього відображення, становлять зміст свідомості. Вони знаходять свій вияв у мові і, головне, в діях, діяльності людини. Мабуть, через неможливість об'єктивної фіксації та опису духовні, ідеальні явища все ще залишаються важкозбагненними і загадковими.

Довгі тисячоліття людство шукало відповідь на питання, в чому ж полягає суть феномена свідомості, яка її природа, як вона виникла і яке її призначення в світі. У історико-філософському процесі проблема свідомості набувала найрізноманітніших тлумачень.

Значний крок у розумінні природи свідомості здійснює матеріалізм XVII —XVIII ст. Він відкидає ідеалістичні та дуалістичні уявлення про свідомість, розглядає її як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, як функцію особливим чином організованої матерії. Матеріалісти завжди шукали спільність, єдність між явищами свідомості і об'єктивним світом. Вони намагались духовне вивести із матеріального як первісного, визначального щодо свідомості. Разом із тим матеріалізм минулих століть так і не зміг розкрити суспільну природу і активний характер свідомості.

В історії розвитку філософської думки були також вульгарно-матеріалістичні концепції, які ідеальне ототожнювали з матеріальним, думку — з нервово-фізіологічними процесами мозку (Л.Бюхнер, Я.Молєшот, К.Фогхт). Спіноза розглядав свідомість (мислення) як всезагальну властивість, атрибут матерії, яка тільки кількісно різниться на різних рівнях її організації (гілозоїзм).

Нова епоха в розумінні генезису свідомості була пов'язана з виникненням німецької класичної філософії. Гегель впритул підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації, на активність і історизм. Він виходив з того, що свідомість особи (суб'єктивний дух) необхідно пов'язана з об'єктом, залежить і визначається історичними умовами життя[5, с. 168-169].

Велика заслуга у з'ясуванні природи свідомості належить позитивному знанню, яке збагачується в XIX — XX ст. досягненнями нейрофізіології (частково вченнями І.М.Сеченова, І.П.Павлова, Й.Прохаска, та експериментальної психології (в працях Е.Вебера, Г.Фехнера, В.Вундта, У.Джемса та ін.).

У марксистській концепції свідомість, по-перше, розглядається як функція головного мозку; по-друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини. Свідомість виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю, на основі її чуттєво-практичної діяльності, суспільно-історичної практики. Відображаючи об'єктивний світ, свідомість детермінується природним і соціальним середовищем.

Питання про походження і сутність свідомості пов'язується з розглядом матерії, яка здатна саморухатись і саморозвиватись. Останнє зумовило можливість розуміти природу свідомості як властивість високоорганізованої матерії, як вищу форму її атрибутивної властивості — відображення. Ось тут і постає необхідність послідовного історичного дослідження характеру відображення як атрибуту матерії, специфіки різних форм його прояву на всіх рівнях еволюції матерії та дослідження свідомості як найвищої форми відображення.

Але не слід забувати, що поставлені питання є предметом дослідження не тільки філософії, а й природодослідників, психологів, кібернетиків, генетиків, соціологів та ін.

Світова філософська думка XX ст. переважну увагу приділяла ролі суб'єктивних факторів у існуванні та функціонуванні свідомості. Взагалі питання свідомості стає предметом постійної зосередженості й пошуку зарубіжної філософії цієї доби. Більшість представників різних філософських шкіл підкреслювали, що в їхніх теоретичних концепціях на противагу попередній "метафізиці" мова буде йти про розбудову "особливої онтології людської свідомості та суб'єктивності"[7, с. 212-213].

8. Людина в традиційному, сучасному і постсучасному суспільстві

В XX ст. сформувалось стійке розуміння того образу людини, який склався в античності. Проблема людини, її життя, смерті, призначення та цінності, природи та сенсу існування і перспектив розвитку - здавна предмет зацікавленості людей, їх життєвих турбот та філософських роздумів. Ці питання завжди вічні і завжди вічно нові, кожного разу постають перед людиною, яка живе у конкретних історичних умовах, вирішує питання свого часу, інакше мислить, відчуває та розуміє світ. Питання виникають та одержують перші відповіді ще в міфологічних та релігійних вченнях стародавніх народів, у їх легендах та священних писаннях і тільки пізніше стають предметом філософського осмислення. В історії розвитку антропологічної думки утворилися дві загальні тенденції осягнення людини - натуралістична, що виходить з невідривного взаємозв'язку людини та природи, і ідеалістична, що акцентує увагу на духовному вимірі людини, у крайній формі протиставляє тілесне та духовне у неї. Ці тенденції взаємодоповнюють одна одну та складаються уже у стародавній філософії.

У філософії Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії, Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу. Стародавньогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Філософи мілетької школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Рухливою бачиться межа між живими істотами в Упанішадах, що відбивається у вченні про переселення душ. Але вже тут здійснюються спроби з'ясувати особливості людини: тільки їй властиві прагнення та можливість звільнитися від кайданів емпіричного буття, поринути у нірвану. У стародавньокитайській філософії вже підкреслюється включення людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство). Розуміння людини як самостійного активного індивіда - здобуток значно пізніших часів (вчення Яп Чжу, Мо-Цзи, легістів тощо).

Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антрополо-гічної думки. У V ст. до н. є. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини.

Подвійність людини залишається найважливішою рисою і середньовічної антропології. Ідеї Платона у середні віки розвиває Августін Блаженний, пізніше представники реалізму. Традицію Арістотеля продовжує Фома Аквінський. Проте ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого змісту. Виникають нові уявлення про ставлення людини до природи та до вищої реальності. Людина розглядається як образ та подоба Бога, вінець творіння і цим остаточно виноситься за межі природи, протиставляється їй як володар[8, с. 219-220].

Дальший розвиток антропології триває у німецький класичній філософії. Іммануїл Кант вводить уявлення про людину як самоцінну, автономну, активну істоту. Людина, за Кантом, суб'єкт духовної діяльності, який створює світ культури, носій загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального початку - духу, розуму. Ще одна особливість розвитку західної філософської антропології - прагнення відмовитись від усякого узагальненого визначення людини, що існувало аж до 70-х років XX ст.

9. Філософія культури. Культура як сенс світів

В процесі здійснення соціальних і політичних перетворень проблеми культури набрали небувалої гостроти. Отже, культурна революція в умовах формування демократичної держави, здійснення економічних і соціальних реформ стає однією з важливих факторів. На сучасному етапі не стоїть питання ліквідації неписьменності, як ще бувало раніше в історії України, та багато проблем і негативних явищ в сфері господарської діяльності, праці і побуту, спілкування відображаються недоліки у розвитку культури і виховання. Інтерес до питань теорії культури має глибокі практичні основи. Все це стимулює розробку філософських проблем культури, привело до значного прогресу в сфері культури, створення окремої науки про культуру — культурології. Інакше, при вивченні історії і прогнозуванні майбутнього соціальна філософія уже не може обійтися без урахування культурної складової суспільно-історичного процесу. Культура цікавить філософію не в своїх окремих, емпіричних проявах, а як явище суспільного життя.

Створені матеріальні і духовні цінності, що, безумовно, мають людський вимір, у певних соціальних умовах поділяються на культуру і антикультуру. Як явище культури, цінності виступають лише у тій мірі, в якій сприяють розвитку суттєвих сил людини, творчих потенцій особистості. Культура виступає своєрідною нормою суспільно-історичного процесу у розумінні його людського, гуманного і творчого змісту, певною сферою, де об'єктивні знання і закони підкоряються людській меті, задовольняють людські потреби. Такий аспект дозволяє виділити три філософських значення поняття культури: по-перше, можна впевнено говорити, що культура є лише тим, що сприяє утвердженню людини як розумної істоти, розвиває її суттєві сили, здібності, підносить особистість. По-друге, неосмисленна, непізнанна річ (ідея, процес, ставлення) - своєрідна річ-у-собі - не предмет культури, тому її потенціал не може адекватно використовуватися в культурі. По-третє, предмети, що випали з практики спілкування з людиною, суспільством, втрачають загальнокультурний зміст. Нормальне функціонування культури передбачає безпосередньо життєву реалізацію, відкритість цінностей для людини. Якщо немає людини без праці, то не може бути і культури без людини, її суспільно-особистісних зв'язків, відношень, практичної і творчої діяльності. Культура стає істинною тоді, коли входить в життя, у звички особистості, виявляється у всій сукупності соціальної діяльності, у практиці повсякденної поведінки. Суть культури полягає в процесі створення і розвитку суспільної людини в ім'я реалізації родової людської природи за допомогою усіх створених матеріальних і духовних засобів, всього багатства суспільних відносин і форм[15, с. 179-180].


Список використаної літератури

  1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
  2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
  3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
  4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
  5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
  6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
  7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
  8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
  9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
  10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
  11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
  12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
  13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
  14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
  15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
  16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top