Філософія про сутність людини. Бердяєв М.О. Значення людини

Вступ.

1. Основні поняття про значення людини у праці М.О. Бердяєв «Про призначення людини».

2. Основне призначення людини, особистості, індивідууму у розумінні мислителя.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Свобода особи в Миколи Бердяева протиставляється світу необхідності, що підкоряє людину. Філософ негативно характеризує не тільки необхідність, а будь-яку форму визначення взагалі. Усі форми визначення вважаються видами рабства людини. Проблема суперечностей рабства і свободи набуває змісту вічної боротьби світу духовного, де панує свобода і творчість, і світу зовнішнього, об'єктивірованого, підкорюваного. Філософ виділяє різні рівні свободи людини: формальний, близький до свавілля; матеріальний і вищий, духовно досконалий рівень свободи. У формальній свободі воля взагалі не має предмета свого вибору. В матеріальній свободі такий предмет є. Але це ще замало мати предмет своїх прагнень: такий предмет може бути зовнішнім чи випадковим, і не відбивати суть самої особи. Досконалий, зрілий рівень свободи припускає зростання і підіймання внутрішньої людини, її органічне об'єднання з іншими людьми і космосом. Зміст теорії свободи Миколи Бердяєва полягає в усвідомленні того, що свобода людини є динамічний, що розгортається протягом життя, процес.

Бердяєв визнає єдиною справжньою антропологію християнську, в основі якої покладено дві ідеї:

1) про створення людини за образом і подобою Божою;

2) вчення про Христа як Боголюдини.


1. Основні поняття про значення людини у праці М.О. Бердяєв «Про призначення людини»

М.О. Бердяєв належить до мислителів, які зробили значний внесок у розробку філософських проблем людини, сенсу її існування. Він створив оригінальну концепцію божественного походження свободи та творчості як призначення людини, деякі ідеї котрої помітно виходять за межі традиційної релігійно-християнської філософії. М.О. Бердяєв розрізняє три типи свободи: 1) первинну ірраціональну свободу (свавілля); 2) раціональну свободу (виконання морального імперативу); 3) свободу, що просякнута любов’ю до Бога.

Первісним онтологічним принципом, за Бердяєвим, є божественне «ніщо», воно незбагненне, єдине, не має ніякої диференціації. «Ніщо» породжує Бога, який із цього «ніщо» створює людину і світ. Створення світу Богом є вже другим актом розгортання «ніщо». У «ніщо» і вкорінюється свобода, і якщо Бог-творець є проявом вищої, справжньої свободи, то у світі «ніщо» проявляє темну, ірраціональну свободу, тобто свавілля. Таким чином, первісна єдина свобода «ніщо» розщеплюється на два протилежні полюси, що належать Богові і світу. Бог-творець, створюючи світ і людину, аж ніяк не створює їх свободу, і тому він не має влади над ірраціональною свободою свого власного створіння, а відтак він не є відповідальним за цю свободу і за те моральне зло, що з неї випливає. Отже, Бог не є всемогутнім, а його промисел не є всеосяжним: він не може передбачати дій людини, адже її свобода має меонічну природу, коріння якої сягає «ніщо», «небуття» [1, 462].

Людина в світі має пройти тяжкий шлях, аби піднести свою свободу від ірраціональної через раціональну до справжньої, істинної свободи, просякнутої любов’ю до Бога. Людина мусить підняти свою свободу на вищий щабель божественної свободи за допомогою Бога: адже тільки у свободі Бога здійснене просвітлення, подолання свавілля, поєднання з любов’ю до створінь. Однак у світі панує ірраціональна свобода, що призводить людину до зречення Бога-творця, до виникнення суперечності між добром і злом, унаслідок чого історія людини і світу перетворюється на трагедію. Син божий особисто вступає в космічну трагедію, аби зсередини світу поєднати свободу з любов’ю і у такий спосіб досягти переображення, обоження світу. Сходження людини за допомогою Бога до істинної свободи має передумовою вільну, без примусу любов людини до Бога, яка є подібною до любові Бога до людини. Цей процес означає, що творіння світу триває, цей антропологічний і космологічний процес є восьмим днем творіння [1, 463]. Бердяєв вважав, що найліпшим шляхом поєднання свободи і любові, що має привести до апокатастазису, є розвиток творчої діяльності людини. Переображення світу є процесом та результатом спільних зусиль, спільної творчості Бога і людини, від якої, як від свого друга, Бог очікує саме вільної творчої діяльності. Творчість розуміється як потрясіння людини, піднесення її до сфери божественного духу як трансцензус із феноменального світу об’єктивації (де панує необхідність, відчуження, розірваність часу, страждання, розтин існування раціональністю на суб’єкт та об’єкт) у ноуменальний світ суб’єктивації. Творчість — це активний внутрішній духовний інтуїтивний пізнавальний процес, у якому завдяки релігійній вірі, граничному емоційно-вольовому напруженню здійснюється опанування істиною через розкриття духовного універсуму у внутрішньому світі особистості, через релігійний гносис, богопізнання. Та тільки цим творча діяльність людини не обмежується: адже ноуменальний світ не є завершеним, і це відкриває перед людиною можливість співтворчості з Богом, більш того, творчість виступає аж як головна космічна, онтологічна місія людини.

Концепція свободи та творчості у Бердяєва є спробою вирішення гострої проблеми теодицеї: як християнський мислитель, він воліє обстояти постулат про Бога як першоджерела усього існуючого, але як релігійний реформатор, він прагне понад усе ствердити право людини на свободу і творчість. Саме тому він змушений звузити повноваження Бога-творця, звільнити його від відповідальності за наслідки свободи людини, аби перекласти її на всезагальне безособове «ніщо».

Бердяєв заперечував тлумачення християнства як релігії особистого спасіння, пов’язаної з ескапізмом та засудженням будь-якої активності людини, він сприймав і розвивав християнство як релігію свободи, любові, моральності й творчості людини. Особливе значення філософ надавав ствердженню морального абсолюту як передумови самої можливості справжньої свободи й творчості людини. Для нього питання співвідношення вільної творчості і моральності поставало таким чином: або моральний абсолют існує — і тоді можлива справжня вільна творчість особистості, або ж він не існує — і тоді свобода особи можлива лише у вигляді свавілля, тобто має негативний, нетворчий характер.

Отже, на думку Бердяєва, кожен справжній вільний творчий акт людини входить до царства божого, тому саме вільна творчість становить основу антроподицеї, а також і теодицеї.

2. Основне призначення людини, особистості, індивідууму у розумінні мислителя

Серед багатьох проблем ,піднятих М.Бердяєвим ,політичний його основний інтерес до антропологічної проблеми .Характеризуючи стан філософської розробки цієї теми ,Бердяєв вказує : ² Философы и ученые очень мало дали для учении о человеке .Антропологии мы должны учиться у великих художников ,у мистиков ,и у очень немногих одиноких и мало признанных мыслителей. Шекспир, Достоевский, Л. Толстой, Стендаль, Пруст гораздо больше дают для понимания человеческой природы, чем академические философы и ученые – психологи и социологи. А на ряду с ними нужно поставить немногих мыслителей – в прошлом Бл. Августина, Я. Беме и Паскаля, в ХІХ веке Бахофена, Е.Фейербаха, Киркегарда, в наше время Шелера. В науке ж первое место принадлежит Фрейду, Адлеру, Юнгу.

Тим самим М. Бердяєв підкреслює як необхідність філософської розробки антропологічних проблем, так і недостатню увагу до них. Разом з тим він відмічає і той великий вклад, який внесли в дослідження людини діячі літератури, мистецтва, релігії.

Розробляючи антропологічну тематику, М.О. Бердяєв використовує достатньо широкий діапазон матеріалу, починаючи з літературно-критичного і закінчуючи політично-ідеологічним. Саме такій підхід дає можливість виділити основні тенденції розвитку антропологічної проблематики не тільки в процесі її становлення, але і на наступних етапах.

Бердяєв скептично відноситься до можливостей конкретних наук, проникнути в суть особистості. Чим об’єктивніше, загальнообов’язкове пізнання, тим далі воно від осягнення смислу і цінності людського існування. Антропологічні науки – біологія, психологія, соціологія – визначають людину як об’єкт в ряді інших об’єктів, як частину світу. Особистість не можна розуміти і як субстанцію; її треба осягати як суб’єкт. Особистість є не людина як феномен, а людина як ноумен, – говорить Бердяєв в книзі «Опыт эсхатологической метафізики» (1947), користуючись мовою гносеології.

Кожна людська особистість, згідно Бердяєву, є дещо унікальне, єдине, неповторне, вона не може бути пояснена ні з будь-якої іншої реальності, хай то реальність природна чи соціальна, і не може бути звернена до неї.

Поняття особистості відрізняється від поняття людської істини, яка зіставляє, з однієї сторони, частину природи, а з іншої – елемент суспільного цілого. Емпірично існуюча людина, взята з природної своєї сторони, яка наділена певною тілесно-душевною організацією, є за Бердяєвим, не особистість, а індивідум. В якості останнього, він має і свої соціально-культурні особливості, що відрізняють його від інших індивідів, що належать до інших суспільних організацій. Індивідуум, таким чином, детермінований як суспільством, так і природного, і зіставляє за словами Бердяєва частину універсуму. Оскільки таким чином, індивідуум підкорений природним і соціальним законам, є предметом вивчення спеціальних наук – біології, психології, соціології. Що ж стосується особистості, то вона згідно з Бердяєвим, є реальність духовна, а тому «ніякий закон до неї застосувати не можна». Її не можна тому перетворити на об’єкт наукового дослідження – це тезис, що ріднить екзистенціальну філософію Бердяєва з вченням про людину Кьєркегора, Ясперса, Хайдеггера, Сартра. Головною характеристикою особистості є її свобода: особистість, за Бердяєвим, не просто володіє свободою, вона і є сама свобода.

Бердяєв тому відкидає ті визначення людини, які йому давались традиційною філософією. Він не приймає в якості характеристики людського буття поняття субстанції, хоча в більш ранній період, він і схильний був бачити в людині духовну субстанцію – монаду. Починаючи з 30-х років, однак, він відмовляється від мислення таких традиційних категоріях, як субстанція і навіть буття. Особистість, за Бердяєва, є не субстанція, а творчий акт, вона є супротив, бунт, боротьба, «перемога над тяжкістю світу, перемога свободи над рабством».

Не згідний Бердяєв і з античною філософією, яка визначала людину як істоту, наділено розумом і цим відрізняється від інших істот. Звичайно, людина – істота розумна, але за Бердяєвим, не в цьому полягає її головна відмінність. Звести людину до розуму – означало б позбавити її унікальності, неповторності, а отже, особистісті.

Тут нам розкривається саме ядро персоналізму, чи екзистенціалізму, Бердяєва: більше всього філософа лякає розчинення особистості в без особистісній стихії, втрата нею самостійності, самодіяльності, одним словом – свободи. Не важливо, чи мислиться ця безособистісна стихія як природно-космічна, як соціальна, навіть як морально-розумна, в будь-якому випадку вона, за глибоким переконанням Бердяєва, небезпечна для особистості, загрожує їй рабством. В такому розумінні особистості фіксується основний пафос парадоксальної етики російського філософа. В зрілі роки, так само як і в перший період, Бердяєв не приймає моральний розум кантівського ідеалізму в якості вищого закону для людини, тому що будь-який закон є детермінація, а особистість, вважає він, повинна бути вільною. Морально-розумна природа людини у Канта, словами Бердяєва, ²є безособова, загальна природа². Таким чином, не тільки закон необхідності відкидається філософом, але і закон добра, закон цілеобразності, що підчиняє індивідуальну схильність моральному обов’язку, що не дозволяє перетворювати іншу людину тільки в засіб для егоїстичних цілей.

Таким чином, будь-яка всезагальність є для Бердяєва безособистісне начало, особистість визначається як принципове не всезагальне, як одиничне і єдине.

І далі, розводячи поняття людина і особистість, Бердяєв зауважив, що людина заглиблена в бурхливий океан першожиття і раціоналізована тільки частково; внутрішня сутність людини –мікрокосм –потенційно містить в собі весь всесвіт, всю світову історію. Бути особистістю, призначення, завдання, ідеал людини. Особистість є реалізація в природному індивідуумі її ідеї, Божого замислу про неї.

Не кожна, навіть обдарована, своєрідна людина є складеною особистістю. В людині є багато не «особистісного» : родового, історичного, соціального, класового, сімейного, спадкового, наслідуваного, багато «загального». Особистіше і не особистісне ведуть боротьбу в людині, що найчастіше приводить до нещастя, катастрофи. В людині наявне і демонічне начало, яке людина може прийняти замість Бога.

Найбільш яскраво виражає образ особистості Рицар. Крайньо далекі від особистості як буржуа, «іноді дуже розпухлий індивідуум», так і пролетарій, у якого людська природа найбільш відчужена –Демократичний вік – це вік міщанства –несприятливий для появи сильних особистостей.

Людина, за Бердяєвим, істота, що долає себе в світі, вічний протестант проти дійсності. З однієї сторони, вона бореться за особистість в протиборстві із стихією вона на стороні логоса. З іншої сторони, вона постає проти облегшень, що накладаються особистістю, прагне приєднуватися до космосу того, людина, з якого вона вийшла. Повстання проти батька (Єдиновий комплекс) приймає форму боротьби проти влади, розуму, норми, закону. Тому Бердяєв говорить про те, що людина не може бути зведена тільки до своєї зовнішності, фізичної оболонки, людина – це перш за все дух і самосвідомість. Фізичне тіло людини підчиняється закону природної необхідності, але її духовний двійник – знаходиться поза всякими обмеженнями.

«Бесконечный дух человека претендует на абсолютный, сверх природный антропоцентризм, он сознает себя абсолютным центром не данной замкнутой планетарной системы, а всего бытия, всех миров».

Сам дух людини по природі своїй безконечний і таким прирівнюється безкінечному світу. А отже розміри світу не зменшують силу і значність людського існування.

Але Бердяєв постійно вказує на бінарність людського існування, він вбачає її у всіх життєвих проявах людини. Та все ж дуалізм Бердяєва не є абсолютним – навпаки, він наближається до монізну: протилежності прагнуть до зближення. Воно відбувається до певного моменту, поки деякі центробіжні сили знову не заставлять ці протилежності, що знайшли єдність, «розійтися», відштовхнутись одна від одної. В світовідчуванні і світорозумінні Бердяєва, таким чином присутня пульсація. Бердяєвська людина роздвоєнна, але не розірвана: не дивлячись ні на що вона зберігає свою цілісність.

Звідси, означена складність людської природи дає можливість говорити про хаос, який має місце в людині. Людина – істота, яка належить до двох світів, тілесного, матеріального і духовного. Належачи до цих двох світів, людина є істотою суперечливою і такою, що парадоксально поєднує в собі полярні протилежності. Душа людини вічно перебуває на роздоріжжі, маючи перед собою два шляхи, – до тіла і до духу. В цій вічній двобічності людської істоти – її доля. Призначення людини, отже звести цю двоїстість до єдності. «Людина може пізнавати себе зверху та знизу, – нотує М. Бердяєв, – зі свого світла, з божого в собі начала, та пізнавати зі своєї тьми, із стихійно-несвідомого та сатанинського в собі начала… Людина є суперечливою істотою, істотою вищою мірою поляризованою, високою та низькою, здатною до величі та падіння, до великої любові та жертви і до великої жорстокості та безмежного егоїзму… В підсвідомих підвалинах кожної людини, в її нижчому я є потворне, огидливе, потенційно-злочинне, але важливе ставлення до цього її вищого, глибокого «я».

Таким чином, з одного боку, людина пригнічена своїми потребами й недоліками, вона придушена природою, вона обкутана матерією, чуттєвими цілями і задоволеннями, вона підкорена природним потягом і пристрастями і захоплена ними; з іншого боку, вона підноситься до вічних ідей до царства думки, дає собі в якості волі всезагальні закони і стверджує свою духовність. З одного боку, людина є твариною, але навіть в своїх тваринних функціях вона не зупиняється на них, як чомусь істота (як чинить тварина), але усвідомлює їх, пізнає їх і підноситься до самосвідомості. Цим людина змітає межу своєї безпосередності і перестає бути твариною саме тому, що знає, що вона тварина; і в такий спосіб вона пізнає себе як істоту духовну. Завдяки духу, людина «випала» з тваринного світу. Сам факт існування наділеної розумом тварини – є розривом в природному світі.

Отже, у своїй концепції людини Бердяєв торкається питань не тільки, що стосується суто людської істоти, особистості як вищого її прояву, є поєднання у ній проблеми свободи і творчості, як виправдання людини у світі, в якому вона існує. На його думку, особистість може проявитись тільки за наявності свободи, тому що вона є сама свобода.

Саму свободу Бердяєв онтологізує, виводячи її за рамки звичайних проблем філософії. Свобода яка своїми коренями виходить в ірраціональну і трансцендентну неузагадненість, є для всього висхідного і визначальною реальністю людського існування. Він пише про те, що свободу не можна ні з чого вивести, у ній можна лише споконвічно перебувати. Людська ірраціональна свобода укорінена в "ніщо", але це не пустка, це первинний принцип, що передує Богу і світові. Саме з цієї свободи Бердяєв вивчає походження зла. Крім цієї свободи він виділяє раціональну свободу як використання морального обов’язку і свободи, що пронизана любов'ю до Бога. Саме цією свободою має керуватися людина.

Що ж стосується творчості, що вона є протилежна егоцентризму, це забуття про себе, спрямованість до нього, що вище за мене. Але творчість трагічно замикає дух людини в об’єктах культури. Бердяєву хочеться вирватися з межі об’єктивованої творчості у само творення. Справжня творчість виходить з межі культури, стає вочним, що змінює людське в людині. Вона є "потрясіння і підйом цієї людської істоти, спрямованої до іншого, вищого життя, до нового буття".


Висновки

Видатний філософ Микола Бердяев є відомим теоретиком свободи людини. У центрі філософської концепції - особа в усій різноманітності її духовного життя. Особа розуміється філософом не як мала частина соціального цілого (держави, роду, соціальної групи), а як всесвіт-універсум, мікрокосм. Важливо, що особа не просто маленька копія величезного понадчуттєвого світу, а й абсолютна цінність світу. Поняття особи у Миколи Бердяева має концептуальний зміст: усі його роздуми починаються і закінчуються поняттям людина, вважається, що кожна людина є особистість, що основа її духовного буття і призначення людини полягає саме у можливості відкриття у собі особистості шляхом безкінечного самоутвердження. Суть людини полягає не в загальному і родовому, а в індивідуальному. Особа має свій неповторний образ. Індивідуальне буття людини, вважає Микола Бердяев, є первісним, визначальним. Зовнішня реалізація всього індивідуального і неповторного, що має людина, складає зміст творчості. Творчість - найважливіша характеристика людини як особистості. Свобода у Миколи Бердяева безпосередньо зв'язана з суттю людини: основна якість духа особистості. Особа, насамперед, за духовною природою є істота вільна і творча. Свобода є позитивною, творчою потужністю, що нічим не обумовлюється і не обґрунтовується, - це потужність духу творити не з природного світу, а із самого себе. Свобода, вважає Микола Бердяев, є самоочевидною і не потребує зайвих філософських обґрунтувань і доказів.


Список використаної літератури

1. Бердяев Н.А. Самопознание: Сочинения.— М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс; Харьков: Изд-во Фолио, 1999.

2. Бердяев Н.А. О назначении человека М., 1991.

3. Лях В.В. Людина в системі соціораціональних структур: проблема екзистенціального вибору// Проблеми філософії. Історія філософії і культура. Вип.92. К., 1992.

4. Новикова Л.И., Сиземская И.Н. Введение в философскую антропологию Николая Бердяева//Человек. № З, М., 1997.

загрузка...
Top