Філософія: покликання чи професія?

Природа філософії така, що неможливо (і, більше того, повинне бути заборонене) обов'язкове викладання філософії майбутнім хімікам, фізикам, інженерам у вищих навчальних закладах. Адже філософія не являє собою систему знань, яку можна було б передати іншим і тим самим навчити їх. Становлення філософського знання - це завжди внутрішній акт, що спалахує, опосередковує собою інші дії. Дії, у результаті яких з'являється картина, добре спрацьований стіл або створюється вдала конструкція машини, що вимагає, до речі, відточеного інтелектуальної мужності.

Люди, що бажають прилучитися до філософії, повинні ходити не на курс лекцій по філософії, а просто до філософа. Це індивідуальна присутність мислителя, що має таке-то прізвище, ім'я, по батькові, послухавши якого можна й самому почати рухатися. Щось духовно пережити... Цьому не можна навчитися в лектора, що просто виконує функцію викладача, скажемо, діамату. Спілкування можливо лише тоді, коли слухаєш конкретну людину. Наприклад, в Іванова є якийсь свій спосіб вираження себе й у цьому змісті - своя філософія, тобто є вже якийсь особистий досвід, особистою, пройденою людиною шлях випробування, що він пережив, довідався й ідентифікував у філософських поняттях, скориставшись для цього існуючою філософською технікою. І, виходячи зі свого особистого досвіду, він вносить щось нове в цю техніку. Отже, філософія - це оформлення й до межі розвиток станів за допомогою загальних понять, але на основі особистого досвіду.

Коли студент зустрічається з філософією - а це і є вихідна точка розуміння її, - він зустрічається насамперед із книгами, з текстами. Ці тексти містять у собі якусь сукупність понять і ідей, зв'язаних за законами логіки. Уже сам факт зіткнення з їх словесною й книжковою формою як би піднімає тебе, і ти задаєшся питаннями, які виникають у силу індукції із самих же понять.

У філософії як предмет вивчення існують тільки оригінальні тексти. Немислимий підручник філософії, немислимий і підручник по історії філософії; вони немислимі як предмети, за допомогою яких ми вивчили б філософію. Трактат по історії філософії можлива лише як деяка реконструкція якоїсь сукупності реальних філософських подій. Знаряддям навчання може з'явитися оригінал у руках читача, що читає. Зіткнення з оригіналом є єдине філософське навчання. Адже якщо філософ іде нам назустріч, те й ми повинні йти до філософа; ми можемо зустрітися тільки в крапці обопільного руху. А якщо я не пішов, сиджу, схопившись за голову, над текстом, нічого не вийде. Тільки прийшовши в рух і пройшовши свою половину шляху, ми одержуємо шанс зустрітися з філософією – в розумінні можливості навчитися тому, що вміли інші, а я ні, але що я теж пережив, хоча й не знав, що це так називається, і, більше того, не знав, що про це так можна говорити.

Таким чином філософія може бути й професією. Але набагато важливіше те, що вона - частина життя як така. Якщо, звичайно, це життя проживається людиною як своє, особистісне, єдине й неповторне.

Філософ - це, звичайно, не духовний наставник і не суспільний діяч (так це, до речі, тавтологія). Якщо хтось займається філософією, то він і політик, і суспільний діяч, але не в тому розумінні, що він "займається суспільною діяльністю". Це було б зовнішнє, штучне повторення того, що він робить насправді, але у вигляді філософського акту. Що це означає?

Будь-яка справа можна представити як послідовність актів. Але серед них є якийсь акт, що не є жодним з них. Щось начебто паузи, інтервалу, зовні не вираженого ніяким продуктом; щось, що вимагає величезної праці, що є крапкою дуже великої напруги всіх людських сил, але ніяк що не розряджається в реактивних учинках, у вчиненні справи й навіть емоцій і страстях.

Щоб зрозуміти цю особливість філософського акту, уявіть собі нормальні людські реакції: гнів у відповідь на образу або радість від володіння бажаним предметом. Але адже можливі й неспоживання бажаного, і невідповідь кривдникові, коли як би застигаєш у цьому стані, у паузі.

Так, наприклад, Платон чітко усвідомлював філософствування як властивість свідомого життя. Крапка, у якій відбувається якийсь акт, що не є жодним з елементів у ланцюзі послідовних актів, а пронизуючий їх всі (накладаючи відбитки на них) і тому не здатний бути безпосередньо схопленим, - це називалося "зворотним плаванням" у Платона. Він користувався цим не як метафорою, а як терміном, що вказує на якийсь фундаментальний пристрій світобудови. Якби всі процеси йшли тільки в одному напрямку, від життя до смерті, і ніколи не траплялося б зворотного руху, від смерті до життя (метафора Відродження), неможливо була б наявність у світі якого-небудь порядку, мир виродився б у хаос, мертве минуле.

Якщо ж розуміти під філософією елемент якогось фундаментального пристрою життя свідомості (а свідомість як якесь підспудно впорядковане ціле, як локальна присутність глобального), тоді очевидно, що цей реальний процес філософської роботи - роботи думки - є частиною життя свідомості, що відбувається в житті в широкому змісті слова, тому що життя в цілому і є життя свідомості. Це думання відбувається не довільно, не при довільному виборі предметів інтелектуальної уваги, а екзистенціальним шляхом. Ми, мабуть, розуміємо що-небудь неминучим, а не виборчим образом, тому що нас приводить у стан або рух розуміння якийсь вузол, що зав'язався в самому нашім існуванні в потоці життя.

Філософія (і думка взагалі) не може й не повинна шанобливо завмирати ні перед чим. Та й людина, що потрапила в перехрестя тих самих силових ліній миру, на ту "крапку актуальності", що перебуває в стані "зупинки" і вслухується в мир, йому раптом відкрився, - така людина просто не в змозі завмирати в повазі перед чим-небудь. Сама ситуація, що породжує потреба у філософствуванні, - це зона "надвисокої напруги", концентрації всіх життєвих сил, досвіду, інтуїції. І те, що породжується всім цим, - це лемент, якому не можна стримати! Не так важливо, чи буде він викладений професійно грамотно або виродиться в нечленороздільний белькіт, чи знайде строго логічну структуру й академічну форму або виразиться в інтуїтивно знайдених словах, Важливо, що цей лемент, це прозріння будуть стосуватися всього того, що зв'язує людини з миром, з іншими людьми й буде неодмінно адресовано не тільки собі, але і їм.

Філософія - це публічна свідомість, тобто свідомість, якого не можна не висловити, свідомість уголос. І в цьому змісті воно невідворотно. Філософ нефілософом бути не може, якщо, звичайно, він потрапив на цю пряму думку, що виростає з того вузла, що змусив тебе зупинитися.

Взагалі філософ беззахисний - у порівнянні, скажемо, з поетом або драматургом. Шекспір міг сказати: це Гамлет говорить, а не я. Філософ же може говорити тільки від свого ім'я. Звичайно, не буквально - мова може бути письмова або усна. Це може бути й розмову із самим собою, що зовні виглядає як мовчання. Це свідомість уголос, висловлюване за правилами мови, за законами самої ж думки. Свідомість уголос у цьому змісті - професія, оскільки висловлюється професійно.

Отже, можна визначити філософію як свідомість уголос, як виявлену свідомість. Тобто існує феномен свідомості - не взагалі всякої свідомості, а того, що можна назвати загостреним почуттям свідомості, для людини доленосним, оскільки від цієї свідомості людина, як жива істота, не може відмовитися. Адже, наприклад, якщо око бачить, то воно завжди буде прагнути бачити. Або якщо ви хоч раз вкусили волю, довідалися її, то ви не можете забути неї, вона - ви самі. Іншими словами, філософія не переслідує ніяких цілей, крім висловлення вголос того, від чого відмовитися не можна. Це просте вміння усвідомити в очевидності - у свідченні власної свідомості. Тобто філософ нікому не хоче досадити, нікого не хоче спростувати, нікому не хоче догодити, тому й говорять про завдання філософії: "Не плакати, не сміятися, але розуміти". В ланцюжку наших думок і вчинків філософія є пауза, що є умовою всіх цих актів, але не є ніяким з них окремо. Їхнє внутрішнє зчеплення живе й існує в тім, що я назвав паузою. Древні називали це "недіянням". У цій же паузі, а не в елементах прямої безпосередньої комунікації й виражень здійснюється й зіткнення з родинними думками й станами інших, їх взаємовзнаванння й узгодження, а головне - їхнє життя, незалежна від індивідуальних людських суб’єктивностей.

Отже, можемо підсумувати, що філософія – це не професія, це доля. Є люди філософи, а є професіонали – кандидати, доктори наук, – але не філософи. На жаль, буває і таке. Філософія – це навіть не форма суспільної свідомості, це дещо більше. Якщо кажуть, що світопереживання можна виразити у звуках, то філософія – це світопереживання, виражене у поняттях. Філософія наближена і до релігії, і до мистецтва, вона певним чином об’єднує різні напрями.

Філософія – це вроджена здібність людини. Кожна людина – філософ, слюсар, математик – філософує, свідомо чи несвідомо. Кожну людину цікавить світ, в якому вона живе, цікавить вона сама. Мало хто замислюється над тим, що він сам для себе загадка, але багато мистецтвознавців і людей творчих професій це розуміють. У кожної людини своя філософія, своє місце у світі; людина як представник свого роду є первісно філософом.

А щодо практичного значення філософії, воно абсолютно об’єктивне, але не очевидне. Це вміння мислити, культура мислення, вміння розумітися на тому, що ти вивчаєш предметно, якщо ти вчений або художник, або просто у галузі своєї професії.

На мій погляд, найважливіша проблема сучасної філософії полягає в необхідності об’єднати культуру природничо-наукову та гуманітарну. Не вивчення яких-небудь нових архімодних течій – тому що мода буває не лише на взуття, але й на філософські думки, на систему, – а об’єднання роз’єднаних досі гуманітарних наук та природознавства. Це одна з основних функцій філософії, методологічна і світоглядна.

Список використаної літератури

1. Лобанова Л. Архітектура наукових ступенів: міжнародна практика і вітчизняні традиції //Вісник Національної академії наук України. - 2009. - № 1. - C. 42-55.

2. Старовойт С. Філософські аспекти зміни орієнтирів у методології системи професійної освіти //Рідна школа. - 2007. - № 11-12. - C. 7-9.

загрузка...
Top