Філософія, коло її проблем та роль у суспільстві

Вступ

1. Світогляд як духовно-практичний феномен.

2. Філософія, її предмет та функції.

3. Цінність філософії для особи та суспільства.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Нині в Україні нові часи, нові методологічні підходи до трактування співвідношення матеріального й духовного, теорії і практики, ідей і практичних дій. Плюралізм пізнавальних підходів підштовхує суспільствознавців не тільки до перегляду усталених стереотипів мислення, застарілих або хибних потрактувань буття і свідомості, а й до створення нових концепцій розуміння матеріального та духовного життя.

Є ще один найважливіший чинник розвитку науки, переосмислення ролі філософії й усього суспільствознавства постсоціалістичної епохи, який штовхає філософів на перегляд не лише старих підходів до реальності, матерії, духу. Це — зміна предмета філософії як науки в сучасній Україні й усіх постсоціалістичних державах.

Водночас існує реальна проблема перегляду, уточнення предмета сучасної філософії як науки, як навчальної дисципліни (що викладати студентам і аспірантам, якою має бути світоглядна позиція викладача, яку систему розуміння світу, людини ми закладаємо в розум майбутніх педагогів, інженерів, менеджерів, юристів, науковців).

Для людини, яка вірить у науку, найгірше, що сучасна філософія не має загальновизначених результатів (того, чим може володіти більшість людей). У сучасній науці постійно розширюється сфера визначених, загальноприйнятих знань, а те, що вже стає загальноприйнятним знанням, не є філософією й належить до конкретної сфери знань.

Водночас розширювався об’єкт і предмет прикладної філософії, тобто вона та інші науки постійно зближувалися. Однак об’єкт (предмет) філософії та інших наук не збігаються повністю. Філософія займається не об’єктами, а знаннями, отриманими внаслідок вивчення цих об’єктів спеціальними науками, використовує ці знання для розробки різноманітних форм людської самореалізації в конкретних соціокультурних системах. Спираючись на цей процес, і можна говорити про приріст та розширення філософських знань. Однак філософія взаємодіє не лише з наукою. Вона використовує матеріал для характеристики буденної свідомості та поведінки, суперечностей і суттєвостей у розвиткові економіки, техніки, в образах релігії та міфології. ХХ століття робить очевидною думку: «чиста» філософія, яка розв’язує проблеми людського буття, неможлива. Нині філософський аналіз людського буття пов’язаний із розглядом конкретних завдань екології, семіотики, культурології, з поясненням конкретних ситуацій повсякдення. У філософській системі кожного сучасного мислителя належна увага приділяється життю індивіда, умовам і передумовам його самореалізації, системі цінностей, що необхідна для його орієнтації в конкретному світі.


1. Світогляд як духовно-практичний феномен

Світогляд - це «система поглядів, звернених на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації». [4, с. 7]

Основу світогляду формують погляди, що створюють узагальнену картину світу (природи й суспільства), визначають місце і роль людини в ньому, фіксують норми поведінки та цінності життя, вказують життєві орієнтири.

У світогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і людину. Але не кожне, навіть перевірене наукою знання, є складовою світогляду. Специфіка світогляду в тому, що у ньому створюється не якась узагальнена модель дійсності і буття в ній людини, а головним чином осмислюється сукупність відношень «людина— світ». Причому характер цих відношень розкривається з погляду історично визначених соціально-культурних потреб, інтересів, ідеалів і цінностей.

У будь-якій своїй історичній формі світоглядні уявлення мають відповісти на основне питання — питання про призначення людини, тобто про те, якими є цілі, цінності та способи справжнього людського буття.

Світогляд — це форма суспільної самосвідомості людини. У ньому відбувається осмислення й оцінка світу і місця в ньому людини, її ставлення до навколишньої реальності та самої себе.

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів відношення «людина — світ». З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані людського буття, тобто типи відношень «людина — світ».

1. Онтологічний (онтологія — вчення про буття).
У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена
картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв'язків, основні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її існування.

В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типами світогляду — міфологічним, релігійним, науковим.

2. Гносеологічний (гносеологія — вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе. Визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності. З'ясовуються критерії істинності здобутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий, оскільки само пізнання — стихійний процес, в якому сумнів цілком природний.

Однією з форм пізнання є агностицизм — заперечення пізнаваності світу. Так у філософському вченні Канта визнається можливість пізнання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів — буття світу і людина в цілому непізнавані.

Інші філософські концепції, наприклад, гегелівське вчення чи філософія марксизму, визнають можливість одержання повного й істинного знання. Гносеологічний аспект світогляду дає вирішення проблеми співвідношення форм і методів пізнання, їхньої оптимальності. Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання, віри й розуму. Цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пізнання світу й самопізнання людини.

3. Практичний, або праксиологічний. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому.

Як показує історія розвитку людських уявлень, традиційною є дискусія з приводу того, що визначає людську поведінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї діяльності[3, c. 45-47].

Альтернативними є трактування, одне з яких стверджує, що життя людини наперед визначене, інше — що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій та шляхи їх досягнення.

Перша світоглядна настанова була властива для багатьох релігійних та філософських концепцій, їх називають фаталістичними.

Другий підхід характерний для деяких сучасних філософських напрямів, наприклад — екзистенціалізму. Він визнає, що людина з самого початку істота вільна, вона приречена на свободу, її життя — це нескінченний процес вибору й здійснення своїх життєвих шляхів.

У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людської діяльності — пізнавальної, виробничої (наприклад, ставлення до праці у протестантизмі), моральної.

4. Аксеологічний (аксеологія — вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-політичних і т. д.). Через аксеологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.

Таким чином, у світогляді через різні форми відображення розкривається сукупність відношень «людина - світ», які називають духовно-практичними. Іноді їх поділяють на духовні й практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, другий (гносеологічний) і четвертий (аксиологічний) — духовних відношень. Проте чітко розмежувати відношення «людина — світ» і визначити їх як суто практичні й духовні можна лише за значних припущень, розділивши, наприклад, пізнання і практику на самостійні, автономні, суттєво не взаємопов'язані одна з одною реальності.

За своєю природою духовне і практичне — це два нерозривні моменти людського буття. Практична діяльність (перетворення природи, людини людиною) грунтується на пізнанні й усвідомленій діяльності (визначення цілей, самоусвідомлення), тобто духовному освоєнні людиною дійсності.

З другого боку, свідомість (знання й цінності) як духовне освоєння дійсності виникає і розвивається у процесі виробничої та суспільно-історичної діяльності.

Таким чином, світогляд як відображення людського буття у світі є формою суспільного самоусвідомлення людини та духовно-практичним його засвоєнням. Духовно-практичним, бо аксеологічний аспект (ставлення до світу та своєї життєдіяльності через уявлення про сенс життя) є домінуючим[8, c. 47-49].

Світогляд —це спосіб самовираження людини у світі. Сутність людського буття — це діяльність. Вона ґрунтується на свідомості й має історичні грані свободи. Перетворюючи природний та соціальний світи, людина виражає в культурі, соціальних відносинах своє «Я», тобто свої ідеали, цілі, цінності. Тому в процесі життєдіяльності людей розкривається, виявляється у зовнішньому світі внутрішній світ людини.

У виділених чотирьох аспектах світогляду його структура розкривається з погляду способів людської діяльності, типів відношень «людина — світ». Поряд з цим її можна розглядати і з інших позицій.

1. Через форми відображення і відповідні їм об'єкти. За такого підходу світогляд прийнято структурувати, поділяти на буденний і теоретичний. Традиційно вони називаються рівнями світогляду.

Буденний світогляд виникає як відображення щоденної діяльності людини. Передусім через почуття, настрої, емоції, логічно не оформлені уявлення.

Буденний світогляд відображає світ і людське буття, як правило, без з'ясування їхньої сутності, причин, усвідомлення закономірностей виникнення. Буденний світогляд емоційно забарвлений. Він рухомий і мінливий. Сукупність уявлень про світ і людину не вимальовується у логічно струнку, завершену за формою картину.

Буденний світогляд, як правило, позбавлений моменту самоусвідомлення. Людина не прагне пояснити сама собі, чому у неї таке бачення світу, саме таке ставлення до самої себе, довкілля, інших людей. У своїх буденних світоглядних уявленнях вона не тяжіє до усвідомленого вибору цілей і цінностей свого існування.

Буденний світогляд створює у людини емоційно забарвлену модель світу та власного буття у ньому. Нерідко їй властиве полярне бачення, коли людина ділить усі явища на «свої» і «чужі», «добрі» і «злі». Ставлення людини визначається не осмисленими оцінками, а почуттями любові чи ненависті, особистими й груповими симпатіями й антипатіями.

У філософській літературі буденний світогляд нерідко називають світовідчуттям, яке визначають як переживання людиною реальності та свого буття у ній.[1, c. 31-32]

Теоретичний світогляд або теоретичний рівень світогляду.Ґрунтується він на таких формах відображення, як поняття, концепції, теорії, гіпотези. На цьому рівні відображення створюється концептуально оформлена модель світогляду. Світоглядна картина ґрунтується на пізнанні сутності явищ, законів буття світу та людини. Внаслідок цього з'являється можливість тих чи інших явищ або подій. Людина може успішно планувати й реалізовувати свої дії, свідомо досягати визначених цілей і цінностей, організовувати власне життя відповідно до своїх уявлень про його сенс.

У структурному відношенні теоретичний рівень світогляду характеризується логічною стрункістю й оформленістю. Явища і події, що відбуваються, пояснюються на основі розуміння їхньої сутності, знання причин і закономірностей.

Необхідні компоненти теоретичного світогляду — розвинене самоусвідомлення, навички аналітичного мислення, а також момент сумніву, йому властиве практичне ставлення як до змісту самого світогляду, так і до його практичної реалізації. Цей рівень світоглядних уявлень стає фундаментом для формування переконань, оптимістичної життєвої позиції людини.

Як правило, у теоретичному світогляді відображається не щоденне людське життя з усією його унікальністю та рухливістю, а те, що властиве певним соціально-культурним пластам історичних епох, типам культур.

Відмінності об'єктів світоглядного відображення особливо разюче виявляються у двох його структурних утвореннях — індивідуальному і масовому світогляді. Критерієм такої структуралізації є відмінності між соціальними суб'єктами як носіями світогляду, тобто між індивідуальним і соціально-груповим буттям людини, а також між індивідуальною і груповою свідомістю як типами духовності, формами свідомості.

Індивідуальний світогляд відображає специфіку, неповторні риси людської особистості, особливості її існування.

У масовому світогляді відображається те, що властиве життєдіяльності багатьох людей, таким соціально-історичним суб'єктам, як, наприклад, соціальні прошарки (групи), класи, нації, а також те спільне, що характерне для буття людей на певних історичних етапах у межах певних культур.

Структуру світогляду можна розглядати в історичному аспекті як послідовний розвиток і зміну певних типів світогляду, що були найбільш загальними його формами чи типами на різних етапах еволюції людського суспільства.

Традиційно виділяють такі історичні типи світогляду:

· міфологічний,

· релігійний,

· науковий.

У деяких трактуваннях розмежовуються певним чином філософія і наука і, отже, науковий світогляд і філософія як теоретична форма світогляду[12, c, 68-70].

Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80х років. Добре відомі праці В.І.Шинкарука, В.П.Іванова, М.В.Поповича та інших. Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапляється іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду із знанням. Проте зв'язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це — просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання і ззовні формувати особистість, спричинила до появи репресивної педагогіки з її монологічністю та імперативними методами виховання типу "не хочеш — примусимо".

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є "само", тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження.

Сучасна доба пов'язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва державності і формування національної культури. Для філософії це означає насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але оновлення не має обернутися кон'юнктурщиною. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, а істина — в нових установках, які цілком заперечують марксистську традицію. Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь означає лише одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеплення індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд" не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, — це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, — а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність. Світогляд — інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших — до похмуро-песимістичного, стурбовано трагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по різному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії — навпаки[13, c. 154-155].


2. Філософія, її предмет та функції

Термін "філософія" має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. Перша частина цього терміна походить від слова "філо" - схильність, любов, бажання, відданість та слова "софія" - мудрість, яке, у свою чергу, складається із двох слів і буквально значить - казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у XIX ст. існував слов'янський термін "любомудріє", який можна вважати дослівним перекладом слова "філософія".

Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко з'ясувати те, якими вже проявили себе людина та її дійсність як історично, так і в їх інтелектуальних осмисленнях. Через це філософія постає перед нами формою випробовування буттєвих спроможностей людини; вона засвідчує той стан самоосвідчень людського єства, якого останнє спромоглося реально досягнути. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує "стартовий майданчик " для руху у майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок "топографії" людського універсуму, тобто допомагає людині зорієнтуватися у власній реальності та отримати певні інтелектуальні інструменти для подальшого життя і діяльності.

Означена "широта" предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні особливості предмету філософії

Зазначені особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати їй одне єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського мислення, які дозволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснення. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мислення[5, c. 34-35].

Розуміння предмета філософського знання створювалось досить важко і змінювалось у спільному зв'язку з розвитком суспільства, всіх аспектів духовного життя. Філософи відносно рано зрозуміли, що йдеться про новий спосіб мислення, де предметом виступає реальний світ. Реальний світ розглядається не як різноманітність речей, явищ, подій, а як єдність різноманіття речей, явищ, подій. Тому філософи античності прагнули здебільшого відкрити єдине джерело різноманітних явищ. Так, засновник Мілетської школи філософ Фа-лес (625 -бл. 547 pp. до н. є.) - вважав матеріальною причиною існування воду. Анаксімен (бл. 585 - 525 pp. до н. є.) - повітря, Геракліт (бл. 520-460 pp. до н. є.) - вогонь. Акцентування уваги на «природі речей» обумовило ту обставину, що першою історичною формою філософії стала натурфілософія. Але філософія не зупинилась на проблематиці буття - космосу. Мірою нагромадження знань, створенням спеціальних методів, способів дослідження почався процес розгляду буття людини. Це виразно сформулював Сократ (469-399 pp. до н. є.) у тезі «Пізнай самого себе». Із трактування тези Платон робить висновок, що Сократ мав на увазі людину з її духовним світом. Звідси висновок: людина перебуває в центрі земного буття та побудови світу. Безумовно, для світогляду IV ст. до н. є. ще не характерне чітке розрізнення культури та природи. Проте висунення в центр упорядкованого всесвіту людського розуму, як повноважного представника світового логосу, відображало ідею космосу як культури. Античні філософи вважали, що предметом філософії є внутрішній світ людини[9, c. 24-25].

Фундатором європейської філософської традиції є давньогрецький мислитель Сократ ( 470-399 р. до н.е.) який визначив подальший хід філософії своїм знаменитим питанням: чи можемо ми досягнути істину не знаючи що таке істина ? чи можемо ми вважати щось красивим, не знаючи що таке краса ? чи можемо ми бути добрими не знаючи що таке добро ? Цим Сократ дав поштовх розвиткові трьох основних дисциплін:

а)гносеології - теорії пізнання - вчення проте, що таке істинне знання і шляхи його досягнення ;

б)етиці - вченню про те, що таке добро і зло і як людина повинна оцінювати свої вчинки;

в)естетиці - вченню про прекрасне.

Заслуга Сократа в тому, що він показав , що предмет філософії вимагає осмислення самого способу його пізнання. Тому, по мірі того, як окремі науки, що входили раніше до складу філософії тримували свій, відмінний від філософського метод пізнання, вони відгалужувались від філософії: в Кінці 18 ст. німецький філософ І.Кант окреслив предмет філософії такими питаннями: що я можу знати? що я повинен робити? чого я смію сподіватись?

Для того щоб відповісти на ці запитання, мало знати, що таке світ і що таке людина. Тому філософія вивчає не тільки сутність "речей, світу, людини" а сам спосіб їхнього існування. Філософська дисципліна, що вивчає буття у всіх його аспектах, називається онтологією (від грецького онтос - суще та логос - вчення). Предметом філософії є загальні, граничні засади людського мислення, пізнання, буття людини у світі.

Таке розуміння предмету мислення зумовлює особливості філософського мислення, які відмежовують філософію як від буденного так і від природничо-наукового мислення. Першою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює проблематику філософії в цілому, тому філософію не можна викладати як інші науки, від більш простого до більш складного. Другою - те, що будь-яке філософське питання охоплює не тільки філософію в цілому, а й ставить під питання того, хто запитує, тобто філософське мислення вимагає не тільки осмислення своїх власних підвалин та можливостей пізнання, а й зміни того, хто мислить - зміни світоглядних, життєвих здібностей і самого способу мислення.

Предметом філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розвитку світу, виражених в принципах, філософських законах та категоріях. Предметом філософії є не тільки вивчення наявного і минулого, але й можливого і майбутнього. Тому її називають наукою мудрості /слово "філософія" - з грецької мови - любов до мудрості /. Крім цього, предмет філософії характеризується своїм гуманістичним характером, бо в центрі його змісту перебуває людина[3, c. 15-17].

Зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.

Означені характерні риси філософського мислення дозволяють нам не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності.

. Враховуючи вищевикладене, можна визначити і сам основний предмет філософії.

Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами, як було вже показано вище, є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включається, як основне, - відношення “людина – світ”, його різні модифікації.

Скажімо, у Гегеля в основі його філософської системи лежить так звана “абсолютна ідея”, котра є ні чим іншим, як гіперболізованою об’єктивованою людською свідомістю, “абсолютним розумом”. “Абсолютна ідея, - наголошував філософ, - є розум, мислення, розумне мислення”; у філософії екзистенціалізму, у Ж.П. Сартра, абсолютизується, перебільшується “світ людини”, її суб’єктивність. “Немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності”, - підкреслював Ж. – П. Сартр; Едмунд Гуссерль, засновник так званої феноменологічної школи, в предмет філософії включав лише “чисту свідомість” – відокремлену від існування і свідомості конкретної людини; Л. Фейєрбах дотримувався іншої точки зору. Для нього “єдиним, універсальним і вищим предметом філософії” є “людина і природа як базис людини”; філософські концепції, наприклад, Д. Локка, П. Гольбаха та інших ґрунтуються на пріоритетності світу, природи, матерії, їх об’єктивності тощо.

Отже , при осмисленні основних проблем буття філософи так чи інакше розглядали їх через призму відношення “людина-світ”. Не випадково Йоган Фіхте, представник німецької класичної філософії, вважав, що розвиток філософії може відбуватися двома основними шляхами – від речі до ідеї (Фіхте називав такий підхід “догматизмом”) і від ідеї до речі (Фіхте називав такий підхід “ідеалізмом”).

Фактично ж німецький філософ визначив два основних протилежних напрямки у філософії – матеріалістичний (“від речі до ідеї”) і ідеалістичний (“від ідеї до речі”). Бо що таке матеріалізм?

Матеріалізм (від лат. Materialis – речовинний) – це філософський напрямок, який виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух – вторинними. З точки зору матеріалізму, світ як природа є матеріальним, об’єктивним, незалежним від людини, її волі, свідомості. А сама свідомість, мислення, дух є властивістю високоорганізованої матерії, її ідеальним відображенням.

Ідеалізм (від грецьк. Idea – ідея, образ, поняття) – філософський напрямок, протилежний матеріалізму, який виходить з того, що свідомість, мислення, дух є первинними, а природа, буття, матерія – вторинними. Він поділяється на певні різновиди – об’єктивний ідеалізм та суб’єктивний ідеалізм залежно від того, яке духовне першоначало кладеться в його основу. Об’єктивний ідеалізм за основу дійсності приймає безособистісний дух, розум, свідомість (“абсолютний дух”, “абсолютний розум”, “чиста свідомість”). Суб’єктивний ідеалізм конструює світ на основі особливостей індивідуальної свідомості і ставить цей світ в залежність від неї, від “Я”ю

То в чому полягає предмет філософії нині, коли стало зрозумілим, що її основне питання не зводиться до відношення свідомості до буття, мислення до матерії, до прояснення первинності духу або природи? Ці проблеми важливі, але мають лише методологічне значення для розуміння найзагальніших проблем взаємозв’язку людини й природи. Якщо ми зосередимося тільки на цих питаннях, то можемо створити багато абстрактних, схоластичних гіпотез і концепцій, що не матимуть кінцевого розв’язання і дуже далекі від практики, яка, на думку багатьох філософів, зокрема й Маркса, є критерієм істини. [2, c. 16-18].


3. Цінність філософії для особи та суспільства

Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обґрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх, а не ілюзорних людських цінностей. Успішний пошук конструктивної відповіді — передумова збереження нормального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призначенні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті. У добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі "інструментального" ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства.

Сучасна філософія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає її покликання. Хоч зв'язок філософії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не дають ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати ці якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії. Філософія має сенс не замикатися в "національних" межах, рамках, а долати еклектичність і створювати фундаментальні філософські праці та нові парадигми наукового пізнання й суспільного поступу. Серед повчальних уроків цінностей філософії чільне місце посідає і урок з німецькою класичною філософією.

Свого часу німецька класична філософія подолала зведення філософії до теорії пізнання, до логіки та методології науки і вийшла на рівень розуміння філософії як інтегрального духовного феномена, як самосвідомості всієї культури, а не лише науки. В той же час німецькі класики не створювали філософію заради філософії, а підкреслювали її слугову роль у суспільному та особистому житті. У Канта, наприклад, теоретична свідомість (розум), підпорядкована практичній, тобто моральній; у Шеллінга — естетичній; у Гегеля — осягненню епохи ("філософія є у думках схоплена доба"); у Фейербаха — антропології. Зазначені аспекти підкреслювали, що завдання філософії полягає в духовно-практичному осягненні людиною світу, утвердженні гуманістичних цілей. Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії — у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного поступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, у потрясінні свідомості.

Потрясінння — пролог до пробудження духу, до самостійного духовного життя особи, до самосвідомості. У цьому випадку очевидне, те, до чого звикли, перетворюється у проблему, в сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини з самою собою, народжується процес філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення буття, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її не можна. Свого часу Кант писав у трактаті "Про педагогіку": "Взагалі не можна назвати філософом того, хто не може філософствувати. Філософствувати можна навчитись лише завдяки самостійному застосуванню розуму"[6, c. 69-70].

Душа філософії — рефлексія як. принцип людського мислення, що спрямовує його на осмислення і усвідомлення власних 4зорм та посилань. Без цього вона перетворюється у звичайне знання про щось, але тільки не про себе. Роздуми ж є переосмисленням, тобто перетворенням знань у проблему, яка засвідчує межі знання, досвіду, вміння та виявляє нове незнання. А тому філософія цілком вільна від самовдоволення; вона є втіленням скромності та самокритики. Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії: "Пізнай самого себе" та "Я знаю, що я нічого не знаю". Його ж видатний учень Платон у діалозі "Тімей" розцінив філософію як такий дарунок богів смертному людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: "Я не знаю" — означає знайти в собі мужність взяти під сумнів завершеність, остаточність своїх суджень. Це, за словами Миколи Кузанського, "вчене незнання", а зовсім не невігластво.

Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основним імперативом філософії є навчити людину мислити пошуково, творчо, самостійно. Сучасний світ надто складний, суперечливий, динамічний, і місце людини в цьому світі, її мобільність і творчість завжди вимагатимуть постійного філософського аналізу й осмислення. Філософія як методологія пізнання і соціальної дії окреслює магістральні шляхи розвитку суспільства, визначає основні тенденції духовно-практичного осягнення світу, постійно актуалізує докорінні проблеми людини і буття на шляхах утвердження високих загальнолюдських цінностей[14, c. 165-168].


Висновки

Отже, претензії філософії на статус науки наук, на загальну методологію вивчення законів природи, суспільства й мислення треба залишити історії. Ці претензії були більш-менш обґрунтовані в Давніх Греції та Римі. Коли ж суспільствознавство й природничі науки відокремилися, предмет філософії як науки почав звужуватися. Науково-філософська діяльність ставала дедалі специфічнішою і пов’язувалася з формуванням світогляду людини, з питаннями формування суспільств, держав, людських спільнот, із тлумаченням взаємовідносин особистості та природи, суспільства, з розглядом перспектив розвитку людства тощо.

Тому предметом сучасної філософії є світогляд людини, суспільство й особистість, а основним її питанням — людина, її мислення, дії, розвиток. У цьому основному питанні філософії людина як особистість і суспільство як форма організації особистостей — два складники єдиної проблеми. Філософи можуть займатися історією людини та суспільства й розробляти філософію історії або соціальну філософію, досліджувати соціальну природу людини (в межах філософської антропології), методології та методики філософського пізнання, дискутувати про різні світогляди тощо. Але нині вони втратили функцію провидців, оракулів, як філософія втратила статус «цариці наук» і є однією з наук суспільних. Виходячи з уточнення предмета сучасної філософії, слід подумати над створенням нових підручників з філософії. Чи варто викладати історію філософії з Геракліта до Пітірима Сорокіна математикам? Бо не викладають історію математики філософам. Методологічна криза зумовлює сумніви в істинності розуміння сучасності. Причиною кризи є втрата філософією її універсальності. У середині ХХ століття філософія на Заході (а нині це поширилося й на вітчизняну) відрікається від того, що становило основу її буття в епоху класики, — відмовляється бути теоретично вираженим світоглядом (осмисленням світу).


Список використаної літератури

загрузка...
Top