Філософія Ф.Ніцше. Нігілізм

Вступ.

1. Погляди Ф.Ніцше у філософія.

2. Теоретичні філософські підходи у вивченні волі.

3. Нігілізм у філософії Ніцше.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Філософія виникає як наслідок нерозуміння, що всі поняття і слова - лише метафори (до того ж відносні). Вони не мають за собою нічого дійсного. Тому то й прагнення до істини є хворобою, нерозумінням неадекватності філософії як такої щодо реальності.

Всі переконання, цінності, звичаї відносні щодо волі до влади. Той, хто має волю до влади стоїть над мораллю, адже сам творить мораль заради управління масами невольових (не аристократичної породи) людей. Звідси, мораль існує тільки для підкорених.

На мою думку, філософія Фрідріха Ніцше як об’єкт історико-філософського дослідження органічно корелює із усіма відзначеними вище аспектами науково-теоретичної і культурно-ідентифікаційної актуальності.

Складність дослідження сучасного стану проблеми зумовлена модифікованими формами нігілізму, які вражають вже не відвертістю, силою чи наполегливістю свого прояву, а мають здатність приховуватися за антинігілістичними гаслами чи гуманістичними ідеями, за несприйняттям можливості жахливих злочинів та відволіканням від них.

Ці чинники засвідчують, що нігілізм – не лише стан занепаду, філософський напрям чи явище відверто неґативного змісту. Йдеться, передовсім, про філософсько-антропологічне та соціокультурне розуміння нігілізму як вчення, що компенсує однобічність уподібнення життя тільки позитивній присутності людини у світі поза її альтернативами, які характеризуються єдністю “буття” і “ніщо”.

Метою дослідженняє аналіз філософських поглядів Ф.Ніцше, шляхом контекстуального аналізу осмислення Ніцше проблеми волі до влади. Для досягнення цієї мети було визначено ряд дослідницьких завдань:

· визначення специфіки тлумачення Ніцше волі до влади;

· виявлення особливостей трактування Ніцше проблеми волі до влади;

· аналіз онтологічних, гносеологічних і аксіологічних метаморфізацій цієї проблеми в системі поглядів Ніцше;

· розкрити поняття та особливості нігілізму;

· з’ясувати філософську основу найбільших нігілістичних вчень західноєвропейської філософії та течій, які заклали основу нігілістичного світогляду;

· розкриття змістовних сторін філософських поглядів Ніцше на дану проблему в сучасній західній філософії.


1. Погляди Ф.Ніцше у філософія

Філософія Ніцше – це насамперед філософія індивідуума, але не індивідуаліста. Прагнення зрозуміти особистість, знайти вихід з кошмарів епохи - епохи подвійної моралі в усьому: у відносинах з людьми, націями, державами, у відношенні до самого себе – такий бачиться мета філософських побудов Ніцше. Звідси і поетична форма цих побудов, тому що чи можна усвідомити особистість, використовуючи біологічні, медичні, психологічні терміни? Звідси і найчастіше афористичний їхній характер – прагнення виразити свої думки в ємних, чітких і одночасно коротких фразах. Але тут і причина трагедії Ніцше. Дійсно, що може бути соблазном для інтелектуального обивателя, чим короткі, що легко запам'ятовуються і на перший погляд не потребуючі глибокого вдумування (настільки вони здаються очевидними і зрозумілими ) формулювання, що так відповідають підсвідомим устремлінням і бажанням. Наприклад:

«Ти йдеш до жінок? Не забудь батіг!». Але при цьому не треба забувати і те, що «найбільше у великих – це материнське. Батько завжди тільки випадковість»

Іншими словами до Ніцше і його праць не можна підходити з позицій однозначної логіки: Вона щонайменше двозначна, але найчастіше багатозначна і визначається контекстом. Звичайно, можна заявити, що все це викликано хворою свідомістю філософа. Але чи не та ця хвороба, що загострює сприйняття і дозволяє побачити те, що недоступно так називаному здоровому розуму? Та й де вона, границя між здоров'ям і хворобою в людини, що намагається «вивернути» свій розум у болісному процесі самопізнання?

Філософські пошуки Ніцше – це ошуки моралі для вільної людини на шляху руйнування традиційних цінностей, орієнтація на який руйнує людяність, особистість, а в остаточному підсумку і самої людини. Усі що існували й існують моралі, на думку Ніцше, не просто несуть на собі печатка суспільства й умов його існування і виживання, але спрямовані, і це головне, на обґрунтування і виправдання володіння. Іншими словами, вони корисливі, а тому й антигуманні. Усі, навіть так називані загальнолюдські моральні цінності при уважному їхньому розгляді виявляються ширмою, що маскує користь. Так чи не краще сказати про цьому прямо, назвати речі своїми іменами й або відмовитися від цих «моральних» цінностей, або жити відповідно до них? Але останнє навряд чи можливо для людини, що споживає і прагне до споживання і живучого в суспільстві - череді. А тому всі демократичні рухи, на думку Ніцше, випливають цієї моралі стадних тварин, що має свої корені в християнстві ( див.: По ту сторону добра і зла: Прелюдія до філософії Майбутнього// Ніцше Ф. Соч.: У 2-х т. Т.2). І цілком природної і логічний виглядає Ніцшевськая критика християнства і християнської моралі, тому що ця критика є наслідок неприйняття буржуазно-ліберального духу християнства і буржуазного раціоналізму.

Філософія Ніцше як філософія життя носить антропоморфний характер, повертаючи людини в природу й у теж самий час олюднюючи природу, наділяючи її антропоморфними рисами, і насамперед волею до влади. Принцип волі до влади основний динамічний принцип філософії Ніцше керує розвитком і людини, і світобудови. Звідси життя є абсолютна реальність, і вона збагненна із себе самої. І людська душа, людський інтелект породжені життям і включені в неї. Тут можна вгледіти визначене біологізаторство, визначену редукцію духовного до біологічного. Але це тільки одна сторона Ніцшеанської філософії життя. Можна помітити й іншу сторону, зв'язану з постійним пошуком людьми своїх зв'язків з світостворенням. І визнання природності душі в житті, їхньої злитості зі світобудовою. І визнання природності душі в житті, їхньої злитості зі світобудовою виглядає цілком логічним у контексті таких пошуків. Тоді і божевілля філософії Ніцше з'являється не ірраціональним, а цілком природним у спробах, що починаються філософом, виявити визначальне в розвитку особистості через принцип волі до влади, керуючий світом і людиною, особливо якщо цей принцип тлумачити так само широко, як це робить Ніцше.

По Ніцше, воля до влади – це не просте прагнення до панування сильного над слабким, але і прагнення зробити слабкого сильним. Слабість відносна і визначається, з одного боку, положенням людини серед інших людей, а з іншого боку – ступенем самопізнання особистості. Особистість вільна і сильна, якщо вона усвідомлює себе особистістю, що може надходити і надходить відповідно до цього усвідомлення. Але усвідомлення не тільки індивідуальне, воно ще соціально і історично. І тільки при виконанні всіх цих умов ми маємо дійсно вільної і моральної людини. Живучого у вільному і моральному суспільстві. Ідеалом тут є воля не в християнському розумінні, що є несвобода, внутрішнє поневолення, смиренність перед силою, а воля античності і Відродження – у вільному суспільстві подібний культ, нав'язаний християнським лицемірством, неможливий. Перехід же до такого суспільства можливий не на шляху насильницького знищення існуючого суспільства несвободи, тому що всяке насильство породжує нове насильство, а саме на шляху відродження ідеалу вільної сильної людської особистості.

Відомо, що до революції філософія Ніцше була надзвичайно популярна в Росії. Збіг, резонанс волелюбності російської інтелігенції. Шукаючої шляху розуміння сутності волі в контексті космізму і зв'язаного з цим індивідуалізму в кращому змісті цього слова у змісті суверенітету особистості – з вільнодумством Ніцше, з його волелюбністю і неприйняттям речового, прагматизму, християнської двозначності обумовили розуміння, хоча і критичне, поглядів Ніцше.

Ніцше включає у філософію два засоби вираження афоризм і вірш; форми, самі по собі розуміє нову концепцію філософії, новий образ і мислителя, і думки. Ідеалу пізнання, пошукам щирого він протиставляє тлумачення й оцінку. Тлумачення закріплює завжди частковий, фрагментарний «зміст» деякого явища; оцінка визначає ієрархічну « цінність» змістів, додає фрагментам цілісність, не применшуючи і не скасовуючи при цьому їхнього різноманіття. Саме афоризм виявляє собою як мистецтво тлумачення, так і щось тлумаченню підмет; вірш – і мистецтво оцінки, і щось оцінці підмет. Тлумач – це чи фізіолог, той хто спостерігає феномени як симптоми і говорить афоризмами. Цінитель – це художник, що спостерігає і діє « перспективи», говорить віршами. Філософ повинний бути художником, одним словом, законодавцем.

Такий тип філософа є до того ж найдавнішим. Це образ мислителя досократика, «фізіолога» і художника, тлумача і цінителя світу. Як розуміти цю близькість майбутнього і первісного? Філософ майбутнього є в той же час дослідником старих світів, вершин і печер, він діє не інакше, як силоміць спогаду. тім, що було власне кажучи забуте. А забуто було, по Ніцше, єдність думки і життя. Єдність складне: життя в ньому ні на крок не відступає від думки. Спосіб життя вселяє манеру думки, образ думки діє манеру життя. Думка активізується життям, що у свою чергу затверджує думку. У нас не залишилося навіть представлення про цій досократичній єдності думки і життя. Залишилися лише ті приклади, де думка приборкує і калічить життя, переповняючи її мудрістю, чи ті, де життя бере своє, змушуючи думку божеволіти і гублячись разом з нею. Не залишилося іншого вибору: або незначне життя, або божевільний мислитель. Або життя занадто мудра для мислителя, або думка занадто божевільна для людини здорового.


2. Теоретичні філософські підходи у вивченні волі

Воля - це самостійний процес, що починається з ідеї про ті рухи, які збирається виконати людина. Думка сама або собі містить силу, що може ініціювати поведінку людини. У. Джемс вважав основною функцією волі прийняття рішення при наявності в свідомості одночасно двох або більше ідей руху. Таким чином, основа волі - "моторні ідеї" (не дії), які створюють процес "воління" - самостійний психічний процес, який виробляє стійке прагнення людини. Тому вольове зусилля виявляється в спрямуванні людиною своєї свідомості на непривабливий, але потрібний об`єкт і зосередженні на ньому уваги. Таким чином, основа свідомості - прагнення і потяги, що спонукають людину до дії. А уявлення і почуття виникають із вольового начала.

Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі — волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує.

Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше вводить поняття "воля до влади". Від психологічного трактування цього поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а також прагне на цій основі філософськи обгрунтувати культ надлюдини. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем "волі до влади"; по-друге, існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та "волі до влади"; по-третє, сильна людина, природжений аристократ, є абсоВ структуру свободи особи входить як необхідний компонент внутрішня свобода людини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важливим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Свобода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне прагнення до самореалізації. Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе в суспільстві, де значно обмежені права і свободи особи, тоді в таких умовах неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи людини. Внутрішня свобода стає тим майданом, де розгортається боротьба за збереження індивідуальної суті людини і її духовної незалежності наперекір соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи особи полягає у самореалізації людини як творчої і активної істоти, то значення внутрішньої свободи є необхідністю її збереження у власній особистості та індивідуальності.

У тісному зв'язку з внутрішньою свободою особи знаходиться такий важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовнішній випадковий вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провести вільний час, хоча це також важливе. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Якщо мотив один, то нема і самого моменту вибору.

В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об'єднує у собі два основі компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення - це результат вибору. Вибір і рішення - найважливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати відповідний мотив, що йде від її власної індивідуальної суті, то така людина є залежною від іншої волі. Якщо поведінка людини обумовлюється дією іншої волі, то змістом волі діючого суб'єкта стає воля диктуючого суб'єкта. Отже, незалежність від інших - суттєва характеристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама визначає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння - це і є свобода волі. Свобода - суттєва якість волі особи.

Звичайно, особа живе і діє в суспільстві, більш того, за своєю природою і способом життя - істота суспільна, і в такому значенні - частина єдиного соціального, що впливає, визначає людину, найчастіше нав'язуючи їй певні зразки, стандарти життя і діяльності. Однак, знаходячись в межах єдиного, особа, крім соціальної якості, наділена ще дієвим, творчим, індивідуальним початком. Індивідуальне Я в людині складає ніби внутрішній центр особи, її ядро. І в такому значенні людині завжди залишалась деяка дистанційність, що визначається конкретними умовами часу і ситуації, субкультурою, індивідуальними особливостями. Безсумнівно, у особи завжди є хоч невелика можливість ніби відособитися від єдиного соціального для її особистісної оцінки, а, отже, визначитися з світом чи іншими людьми. Якби особа не була критичною, активною, творчою силою у перетворені суспільних відносин, то й сам прогрес суспільства не відбувався б, якби не були сильні та впливові об'єктивні соціальні фактори. Особистість лише тоді може залишатися особистістю, коли не пасивно підкоряється вже готовим і правлячим в конкретному суспільстві принципам, вимогам і нормам, а активно самовизначається, виробляючи власні особистісні моральні норми, що виражають ціннісний світ індивідуальності.

Центральним завданням соціальної філософії в галузі вивчення людини є теоретичне обґрунтування перспектив розвитку особи в історії. Яке майбутнє чекає кожну людину? Що буде з людьми в найближчий період і в більш віддаленій перспективі? Як позначиться майбутнє на соціальному, культурному, фізичному та психічному стані особи? Ось низка питань, що чекають філософського обґрунтування. Є всі підстави для висновку про те, що жодна з філософських концепцій, що існують чи існували в контексті світової історії, не можуть бути визнаними як остаточне обґрунтування складної та багатогранної проблеми. Не прояснила, а скоріш заплутала проблему й сучасна наука. Спроби змінити долю людини, суспільства засобами генної інженерії провалились, хоч деякі фанатично запалені такими ідеями вчені й продовжують пошуки. Не влаштовує людство й релігійна апеляція до вищого Розуму, Бога чи пункту Омега. Симпатизуючи ідеї потойбічного життя, ролі релігії у вирішенні моральної проблематики, багато людей звертається до неї як до єдиної опори, що дає можливість хоч за що-небудь зачепитися. І разом з тим - сумнів, нерозуміння, апатія, зневіра у власні сили та розум. Широку палітру майбутнього дають людині мистецтво та література, особливо фантастична. І хоч як привабливо не виглядає той чи інший обрис майбутньої людини в художньому творі, свою практичну життєдіяльність людство базує не лише на художніх засадах і не може звести до них перспективи свого майбуття.


3. Нігілізм у філософії Ніцше

Концептуальне усталення філософсько-антропологічного уявлення про нігілізм відбулося наприкінці ХІХ сторіччя в роботах Ф.Ніцше, тому й більшість аналітичних досліджень з нігілізму проводиться через рецепцію його філософії. Сам концепт “європейський нігілізм”, впроваджений Ніцше, став провідною характеристикою західноєвропейської культури, спричинюючи дискусії з приводу долі Західної Європи впродовж всього ХХ століття й донині.

Фрідріх Ніцше один з перших філософів, який охарактеризував нігілізм як хворобу сучасної йому європейської культури. Він намагався не лише знайти причини нігілізму, а й подолати його, вважаючи даний феномен, хоч і небезпечним, однак конче необхідним в поступальному розвитку цінностей життя. Тому Ніцше і називав себе першим абсолютним нігілістом Європи.

Філософ починає дослідження суті нігілізму з питання: “Що означає нігілізм? – Те, що вищі цінності втрачають свою цінність. Немає мети. Немає відповіді на питання “навіщо?”” [5, 27]. Згідно з Ніцше, питання “навіщо?” є результатом панування відчуженої людської сутності, надлюдського авторитету. Відкидаючи вищу санкцію, людина продовжує її шукати поза своїм “Я”, перекладаючи відповідальність на нове божество – на сучасну світську мораль, позбавлену богословського тлумачення (Ніцше вважає, що внаслідок секуляризації моралі чим більше людина віддаляється від Бога, тим фанатичніше вона тримається за мораль), “стадні” інстинкти, історію, віри в прогрес, у науку тощо. Сам же відчужений, трансцендентний принцип покладання цих вищих цінностей, що містяться в ідеальному, істинному світі, залишається незмінним. Так, віру в есхатологію замінили на віру в історичний прогрес людства: “Те, що раніше вважалося трансісторичним, стало сприйматися як продукт історії; поняття Бога і вічності трансформувалися в історично зумовлені ідеї” [3, 27].

Ніцше, будучи одним із провідних представників “філософії життя”, напряму, що сформувався в останній третині ХІХ століття, зактуалізував проблему кризи західної культури, розгляд якої продовжив О.Шпенґлер. Його ідеї гостро переживалися в російській релігійній метафізиці В.Соловйова, С.Булгакова, П.Флоренського, Д.Мережковського, М.Бердяєва, С.Франка і оцінювалися як ситуація затемнення смислового виміру культури технізацією та винаходами цивілізації. Дещо осторонь в плеяді російських інтерпретаторів нігілістичних ідей стоїть Л.Шестов, який завданням своєї філософії вважав звільнення від загальноприйнятого і всеналежного, формуючи власний принцип “безґрунтя” як способу недоґматичного мислення, наближаючись до способу мислення екзистенціалістів.

Для філософії Ніцше немає готової назви типа "ідеалізм", "реалізм" або навіть "екзистенціалізм". Інколи він говорив про свою філософію як про "нігілізм" що є центральним поняттям його філософії. У його ранніх роботах містяться ідеї, які як ехо-камера, відгукуються в його пізніх книгах, неначе всі вони вже містилися в цих перших.

Його думка постійно пульсує, так що з будь-якого окремо взятого фрагмента його тексту може бути реконструйована майже вся повнота його філософії.

Слово "нігілізм" означає негативність і порожнечу; фактично ж воно вказує на два напрями думки, які, не дивлячись на відмінність від позиції самого Ніцше, проте зберігають з нею часткову схожість. Нігілізм порожнечі, по суті, йде від буддійського або індуїста учення, згідно якому в світі, в якому ми живемо і який, як здається, ми знаємо, немає нічого від початкової реальності і наша прихильність йому є прихильність ілюзії. Реальність сама по собі не має ні імені, ні форми, а то, що має ім'я і форму, - це ілюзія, що всього лише приносить страждання, якою всі розумні люди хотіли б уникнути, якби усвідомлювали її як прихильність до уявного і знали б дорогу позбавлення. Життя позбавлене сенсу і призначення, вона є нескінченною зміною народжень і смертей, потім нових народжень, так, що колесо існування, що постійно обертається, вічно рухається в нікуди. Тому якщо нам потрібний порятунок, то нам слід прагнути саме до порятунку від життя. Цей східний песимізм, представлений в Європі філософією Артура Шопенгауера, ґрунтується на сукупності метафізичних положень, дуже схожих на тих, які висував Ніцше. Він говорив, що "прагнув з якоюсь загадковою пожадливістю продумати песимізм до самої глибини і вивільнити його з напівхристиянської, напівнімецької вузькості і наївності, з якою він з'явився напослідку в цьому столітті". Він, проте не погодився з виводами, зробленими Шопенгауером і східними філософами. Ніцше додає, що, хто б не аналізував песимізм "той, мабуть. зробив доступним собі, навіть окрім власної волі, зворотний ідеал: ідеал людини, повної крайній життєрадісності і мироутверждения". Ніцше виявився здатний - на основі метафізичного нігілізму самого бескомпромисного типа - обґрунтувати той підхід до життя, який своєю стверджуючою силою в будь-якому відношенні перечив нігілізму як порожнечі: це його "нова дорога до "Так".

Нігілізм негативності представлений рухом і відомим як нігілізм; він процвітало в останні десятиліття дев'ятнадцятого століття в Європі. Особливо в Росії 50-60-х років, і отримало своє найбільш відоме вираження в романі І.Тургенева "Отци і діти" (1861). Російський нігілізм, по суті, був негативною і деструктивною установкою по відношенню до сукупності моральних, політичних і релігійних учень, які нігілісти сприймали як обмежені і обскурантиські. На противагу своїм старшим сучасникам нігілісти заявляли, що вони вірять ні в що, хоча конкретно це означало, що вони втратили довіру до переконань, смаків і установок старшого покоління, а заразом і до їх авторитету. Вони вірили в реальний факт, причому робили це некритично, нерозбірливо, вставши на позицію вульгарно - матеріалістично інтерпретованої науки.

Нігілізм Ніцше є не ідеологією, а метафізикою, і ні в якому іншому відношенні його відмінність від нігілістів не є настільки помітною, як в його трактуванні науки. Її він розглядає не як сховище істин або метод їх відкриття, а як набір зручних фікцій, корисних угод, який не більшою мірою вкорінений в реальності, чим будь-який інший альтернативний йому. І вона не в більшій, але і в не меншій мірі, чим релігія, мораль або мистецтво, була проявом того, що він назвав "волею до влади", а саме деяким імпульсом і поривом нав'язувати хаотичною, по суті, реальності форму і структуру, трансформувати її в доступний людському розумінню світ до тих пір, поки він не стане зручним для нас. Але це було її єдиним виправданням, бо будь-яка інша нав'язана форма, що відповідає тій же меті, в тій же мірі була б виправданою; вміст тут означає не більше ніж функція, а фактично не означає нічого. І відповідно до даної теорії істини, яка була його власною, Ніцше зобов'язаний був сказати, що він ні в що не вірив, оскільки через метафізичну чесність не був на це здатний.

Відповідно, його нігілізм був глибоким і загальним, в порівнянні з таким нігілізмом суперництво російських нігілістів з оголошеними ними ідеологічними противниками було лише проявом боротьби за владу і форму, яка, на погляд Ніцше, скрізь і завжди характеризує людське життя. В деякому розумінні це було єдиною характеристикою, яку він готовий був приписати всесвіту в цілому, оскільки і її він розглядав як поле вічної боротьби однієї волі з іншою.

Нігілізм Ніцше має мало загального із звичайними політичними коннотаціями даного терміну і під "нігілізмом" він мав на увазі повністю позбавлену ілюзій концепцію світу, до якої він міг собі це представити. Світ ворожий не тому, що він або щось відмінне від нас має свої власні цілі, але тому, що він байдужий до того, в що ми віримо, до того, на що ми сподіваємося. Визнання і прийняття даного жахливого факту зовсім не повинні означати "заперечення, немає, волю до ніщо". Швидше, він відчував, що ми прийдемо в збудження, коли взнаємо, що світ позбавлений форми і сенсу, і це, окрім всього іншого, продвигає нас на те, аби сказати "діониське та світу, як такому, без виключень, привілеїв і міркувань". Аби бути здатним прийняти і відстояти подібний погляд, буде потрібно, вважав він, значна мужність, бо це означає, що нам слід залишити ті надії і чекання. Якими спочатку за допомогою релігії і філософії тішилися люди. Для установки, яку, як він відчував, він міг, а ми повинні були прийняти, Ніцше запропонував форму любові до своєї власної долі, і, нарешті, спроби жити в світі, несприйнятливому до цих потреб, говорити "та" космічній незначності не лише самого себе або людських істот взагалі, але також життя і природи в цілому.

За Ніцше, нігілізм виникає, коли знецінюється надчуттєвий світ, який поставила над собою людина, не знайшовши цінності в реальному світі.

Мислитель виводить нігілізм з психологічного стану і називає три випадки або ж форми (так їх називає Гайдеггер), за яких він виникає. Перша форма – розчарування і зневіра у меті та сенсі буття, що веде до виснаженості сил, втоми та песимізму. У цьому випадку нігілізм є “усвідомленням тривалого витрачання сил, мукою “марності”, невпевненістю…” [5, 30]. Так втрачається віра у перспективу, тобто можливість досягнення ідеалу надчуттєвого світу: “Відповідно, розчарування у меті становлення, що уявляється як причина нігілізму: розчарування щодо достатньо визначеної мети чи взагалі усвідомлення неспроможності усіх донині існуючих гіпотез мети, що охоплюють собою усю мету “розвитку”” [5, 31]. Друга форма – руйнування ілюзії про єдність, цілісність, всезагальність усього, що відбувається. Ніцше вважає, що через введення понять єдності, всезагальності, системи в інтерпретацію сущого людина надає йому та собі певної цінності. Людина через оцінку явищ оволодіває світом, і, відштовхуючись від себе ж самої, переоцінює чуттєвий світ на догоду надчуттєвому світу. Іншими словами, цим людина відчужує від себе ціннісну сутність і їй же поклоняється. Відповідно, усвідомивши суть процесу оцінки сущого, верховні цінності – цінності потойбічного – почнуть втрачати свій авторитет. Досягти того, чого не існує, неможливо. Проте потойбіччя же гарантує самоцінність людині, тому Ніцше вважає, що у випадку руйнування ілюзій про єдність сущого “людина втрачає віру в свою цінність, якщо через неї не діє безконечне цінне ціле…” [5, 31]. Тут нігілізм як патологічний стан характеризується зневірою людини у власні творчі можливості: “Ми бачимо, що не досягаємо тієї сфери, в котру ми вклали цінності, але тим самим та інша сфера, в котрій ми живемо, ще ніскільки не виграла в цінності: навпаки, ми втомились, бо втратили головне наше спонукання” [5, 29].

І, нарешті, третя форма – досягнуте відчуття відсутності смислу та недійсності дійсного призводить до усвідомлення ілюзорності платонівського світу ідей, тобто, “зневіра у метафізичний світ” [5, 32]. А з цього випливає, що, коли занепадає віра в істинність метафізичного світу, тоді занепадає й віра у світ реальний (оскільки вони ціннісно пов’язані між собою). Чуттєвий світ ніби стає єдиною реальністю, однак тепер він не гарантується потойбічними силами, він позбавляється оцінок, тому Ніцше доходить думки, що “цей світ, який більше вже не хочуть заперечувати, стає нестерпним” [5, 31]. В онтологічному аспекті Гайдеггер характеризує перехідний характер нігілізму як зневіру у будь-яку дійсність: “1. Світ становлення, тобто тут і тепер… життя з його змінними обрисами, не може заперечуватися як дійсний. 2. Це той самий єдино дійсний світ, в даний момент позбавлений мети і цінності, і тому в такому вигляді нестерпний. Панує не просто відчуття нецінності дійсного, а відчуття безвиході всередині усього дійсного…”[6, 82].

Усі ці три форми нігілізму як психологічного стану відповідають трьом поняттям, з допомогою яких намагались тлумачити загальний характер буття – “мета”, “єдність”, “істина”. Нігілізм вилучає ці категорії з інтерпретації буття, тому що за допомогою цих категорій стає неможливим витлумачувати світ. В антропологічному ж аспекті віра в апріорність метафізичних цінностей та християнського Бога як творця та судді сущого трансформувалась у два положення, які, за Ніцше, спричиняють нігілізм: “1) немає вищого виду людини, тобто того, невичерпна плідність і потужність якого підтримувала в людстві віру в людину” [5, 40]. Людина – вінець божого творіння, тому вище і краще неї нічого не може бути. Вона може вдосконалюватись, однак лише в парадигмі “людського”, “істинного”, “доброго”, тобто, знову ж таки того, що гарантується “верховними”, трансцендентними цінностями.

Філософія Ніцше є безперервною роботою по пошуку причин і наслідків нігілізму. Нігілізм Ніцше пов'язаний з любов'ю до своєї власної долі, а остання - з вічним поверненням, а воно у свою чергу пов'язане з вченням про "надлюдину".

Та картина, яка є результатом здійсненого Ніцше психологічно, - філософського аналізу, малює людські істоти що постійно намагаються нав'язати порядок і структуру позбавленою порядку і сенсу всесвіту, щоб зберегти відчуття власної гідності і значущості Ніцше висунув погляд на речі як на "зміну, становлення, множинність, зіставлення, протиріччя і війна".

Звідси витікає, що для нас не існує жодного справжнього, раціонального, впорядкованого або милосердного всесвіту. Він був переконаний, що весь склад нашого мислення ґрунтується на вірі в існування подібного всесвіту і, отже, буде дуже непросто розробити такі поняття, які відповідали б нереальності речей, які вони і суть насправді. Буде потрібно повну революцію в логіці, науці, моралі і в самій філософії. Ніцше сподівався застати, принаймні, початок подібної революції.


Висновки

Відомо, що рушійним імпульсом світової історії у філософії життя Ніцше постає воля до влади. При цьому варто наголосити, що в розумінні Ніцше воля до влади, позбавлена шляхетності, призводить до становлення охлократії або, використовуючи новітню політологічну термінологію, «натовпо-елітарного суспільства». Політична еліта такого суспільства рекрутується з так званих зайвих людей. Воля до влади цих «зайвих» не лише проявляється потворно, а й є принципово несумісною з творчою, життєвою силою і характеризується філософом як «повільне самогубство». Наскільки точно відповідають ці твердження реаліям сьогодення, підтверджує виступ голови Української Консервативної партії, професора Г.Щокіна, в якому, зокрема, розглядається опозиція «культура-антикультура»: «Культура завжди біофільна, бо вона орієнтована на життя, — говорить Щокін, — будь-яка культура несумісна з антикультурою, що прагне до суїциду».

Життя Ніцше – втілення самої його філософії у всій її суворій трагічності. Більшість дослідників поправу тлумачать жорстку душевну недугу, що отруїла останню чверть життя Фрідріха Ніцше, як праведну Божественну кару за його нечестиве вільнодумство, як достойна покута його сатанинської гордині. Проте покута не подіяла: в сутінках безумства, що надходило, філософу стало здаватись, що душевні і тілесні страждання послані йому, як Спасителю людства, він бачив самого себе у золотому німбі і так дивно ототожнював себе з Розп’ятим.

Своєю головною заслугою Ніцше вважає те, що він розпочав і здійснив переоцінку всіх цінностей: усе те, що звичайно признається цінним, насправді не має нічого спільного з істинною цінністю. У цій переоцінці цінностей, яка по-суті, власне, й складає філософію Ніцше, він прагне встати «по той бік добра і зла». Істинна людина, за Ніцше, повинна будувати все своє життя у просторі, межі якого лежать не там, де знаходиться добро і зло пануючої моралі.

Конститутивно нігілізм стосується аналізу можливості повноти буття як тотальності, адже ця повнота буття потребує врахування його єдності з небуттям, що вкорінене в самій буттєвості як її іновираз та пасіонарний стимул. Тільки через обличчя “ніщо” буття затверджується у своїй тотальності.

Меонічний зміст та етимологія “нігілізму” потребували розкриття значення категорії “ніщо”, дослідження якої показало кордон її логічного аналізу й неможливість безпосереднього розуміння. З’ясувалося, що “ніщо” схоплюється тільки через власну альтернативу, тобто буттєвість, а отже, проявляється як “двійник” реального Ніщо.

В історії нігілізм посідає місце, подібне до положення, яке собі знайшли уявлення про проґрес чи провіденціалізм. Тому нігілізм можна визнати супутником історичного процесу. Така позиція передбачає подвійне розуміння нігілізму як: з одного боку – прагнення тотального всезаперечення, яке необхідно долати, та, з іншого боку, принципу, що відображає спосіб історичного звершення.

Таким чином, Ніцше характеризує нігілізм як зневіру у метафізичний світ, у його апріорну цінність і в світ дійсний, світ реального становлення. Проте це лише проміжний, патологічний стан, адже вилучення цінностей веде до зняття протилежності буття і небуття. Зневіра є наслідком вилучення людиною цінностей як власної відчуженої сутності із сущого. Відчуваючи недійсність, а, отже, і не-цінність (в розумінні невинності) сущого, нігіліст стоїть перед вибором: або до кінця зруйнувати старі цінності і самому творити нові у єдиній реальності, що залишилась – у становленні життя, або впасти у повне самовідречення, розчинитися у “ніщо”, назвати цей світ “найгіршим з усіх світів” (буддизм, християнство, філософія Шопенгауера).

Список використаної літератури

1. Галеви Д. Жизнь Фридриха Ницше: монографія/ Даниэль Галеви,. - [Репринт. изд.]. - М.: Сов. писатель, (1990). - 315 с.

2. Галеви Д. Життя Фрідріха Ніцше. – М., 1998

3. Геворкян А.Р. Ницше и метафизический пессимизм //Вопросы философии. - 2001. - № 8. - C. 157-167

4. Данто А. Ніцше як філософ. – М., 2000

5. Делез Ж. Ніцше. – Спб., 2001

6. Евлампиев И.И. Концепція особистості у філософії Ф. Ніцше. // Вісник Спб університету., сірий. 6.,2000 - № 3 - с.31-41

7. Ємельянова Н. Філософія щастя Фрідріха Ніцше на зламі цивілізацій//Філософська думка. - 1999. - № 3. - C. 20-31

8. Зимовець Р. Співвідношення понять часу та волі в філософії Фрідріха Ніцше // Ґенеза. – 1998. – № 1–2. – С. 40–52.

9. Ницше Ф. Воля к власти. Опыт переоценки всех ценностей – М., 2005.

10. Ницше Ф. К генеалогии морали. Полемическое сочинение/ Ницше Ф. Сочинения: В 2-х тт. – М., 1990. – Т. 2 – С. 407–524.

11. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла // Ницше Ф. Сборник соч. - Минск, 1997.

12. Риль А. Ницше, как художник и мыслитель: біографія окремої особи/ Алоис Риль,; Пер. с 5-го нем. изд. И. В. Постман, Вступит. ст. Г. Я. Полонского. - М.: Электропечатня К.А.Четверикова, 1999. - 124 с.

13. Файгингер Г. Ницше как философ: монографія/ Ганс Файгингер,; Пер. с 2-го нем. изд. А.А.Малинин. - М.: Типо-лит. А.В.Васильева и К, 1992. - 85 с.

14. Хома О. Ніцше і шизоаналіз // Філософсько-антропологічне читання’96. – К., 1997. – С. 147–156.

15. Чичнева Е.А. Философско-правовые идеи в творчестве Ф.Ницше/ //Вестник Московского университета. - 2001. - № 6: Сер.7 Философия. - C. 65-72

загрузка...
Top