Філософія

1. Філософія і культура.

2. Сутність людини і людської діяльності.

3. Еволюційний та революційний тип розвитку суспільства.

Список використаної літератури.


1. Філософія і культура

Людина за своєю суттю є істотою творчою. Ще Платон довів невіддільність «еросу» (потяг недосконалого до досконалості, що підносить людину, «немовби щаблями сходів угору») від суті людини. У ній іманентно (лат. immanons — властивий, притаманний) існує «тенденція переступати власні межі» (Б. Паскаль), запал пристрасті піднестися над собою (В. Шекспір). І цей одвічний людський потяг до творення, вдосконалення виявляє себе в універсальному явищі, яким є культура.

Різноманітність виявів людського духу, життєвих і практичних установок, проривів у новий вимір історичного буття зумовила широкий спектр різноманітних індивідуальних форм культури, що пронизують усі сфери суспільства. Поліфонію форм культури доповнює інтенсивне взаємопроникнення культур, зростання їх ролі в житті людей. Культура стає формою буття і спілкування людей різних культур минулого, сьогодення і майбутнього, формою діалогу культур, самодетермінації (самообмеження) індивіда, засобом вільного вирішення і зміни власної долі.

Диференційовані культурні форми народів планети містять незліченну кількість усіляких творчих сил і станів, зовнішніх і внутрішніх форм життя. Осягнути їх, об'єднати в єдине ціле практично неможливо. Водночас людям необхідна єдність переконань, оскільки будь-яка культурна праця є свідомою творчістю життя, що, можливо, не завжди актуально усвідомлюється. Річ у тім, що всі окремі, безмежно різні культурні функції тісно пов'язані зі своїм окремим змістом, а носії цих функцій нерідко знають про них лише те особливе, що відрізняє їх одну від одної. Однак кінцева цінність їх дається лише в єдності системи, яка забезпечується єдністю культурної свідомості, світогляду. З огляду на це, щоб набути, усвідомити таку єдність, необхідно осягнути сутність функцій, які репрезентують те спільне, що наявне в усіх конкретних культурних діяннях, яким би різним не був їхній зміст. Це означає, як справедливо підкреслює В. Віндельбанд, самосвідомість розуму, що самостійно породжує свої предмети і в них царство власної значущості. Досягається це тільки на рівні філософського мислення, зокрема в царині філософії культури.

Філософія культури — філософське знання про сутнісні засади культури як процесу й цілісності її архетики, закономірності та перспективи розвитку.

Тільки в її сфері культура стає цілісністю, оскільки завдяки цьому осмислює, усвідомлює сама себе, стає культурою для самої себе. Через наявність такої самосвідомості культура стає самоструктуруючим явищем, складові якого не лише взаємодіють, а й доповнюють одна одну. Тільки завдяки філософській рефлексії, осягненню самої себе вона стає для себе самої дійсністю. Та вона реалізує себе лише настільки, наскільки реалізує себе для самої себе, позаяк вона є самоіснуванням свідомості, а свідомість є свідомістю, лише усвідомлюючи сама себе. Тільки у філософії свідомість усвідомлює себе як само себе здійснююче; тільки у філософії досягає вона завершення свого шляху, тільки в ній вона вінчає своє себестановлення, самоздійснення.

У філософії культура протиставляє себе собі, виходить за власні межі, осягає і осмислює себе, але завдяки цьому, як зазначає німецький мислитель Ріхард Кронер (1884— 1974), вона об'єднується з собою, стає для себе поняттям і дійсністю.

Філософія культури (культурфілософія) — термін, запроваджений німецьким романтиком Адамом Мюллером (1770—1829), — виявляє своєрідну єдність сутнісних засад культурного процесу, інваріанти соціодинамічних моделей, архетипні ситуації, закономірності повторення і перевтілення постійних складових культури. Завдяки філософському осмисленню опановуються різноманітний людський досвід, можливості залучення особи до культурного космосу.

Однозначно сформулювати сутність культури непросто. Одні мислителі тлумачать культуру як цінності духовного життя, інші — зводять це поняття лише до явищ літератури, мистецтва, кіно тощо. Не менш відчутним є спроби трактувати культуру лише як певну ідеологію, покликану бути тлом для господарювання, чи якісну характеристику людської поведінки. Це далеко не повний перелік варіантів тлумачення поняття «культура», що охоплює надзвичайно багате, різноманітне явище. За підрахунками американських культурологів Альфреда Кребера і Клайда Клакхона, з 1871 по 1919 рік існувало всього 7 визначень культури, а з 1920 по 1950 рік з'явилося ще 157. Натепер їх налічується понад 500, що засвідчує багатогранність і надзвичайну складність культури як явища.

Термін «культура» походить від латинського слова «cultura», що в перекладі означає «обробіток», «догляд» ґрунту, ефективну сільськогосподарську діяльність, вказує як на перетворюючу активність людини щодо природи, так і на вміння, майстерність, які виявляла людина у праці. Тобто у змісті цього терміна чітко простежується єдність культури людини та її діяльності. На відміну від поняття «natura» (природа), культура означає «створення», «позаприродне». Світ культури, її елементи сприймаються не як результат дій природних сил, а як надбання зусиль людини, спрямованих на вдосконалення, зміну того, що безпосередньо дане природою.

Отже, культура охоплює все те, що є «ненатурою», «неприродою». Вона — надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Тотеми, табу, заповіді, традиції, моральні норми, право і закон є специфічними культурними формами регуляції пристрастей, бажань і поведінки людей у суспільстві.

Звісно, позаприродний вид діяльності не виключає з культури природних чинників. Їхній зміст, якість не байдужі для культури. Різні природно-географічні умови життя, як і специфічні тілесні потреби людей, детермінують і різні особливості праці (зокрема, виготовлення знарядь), побуту, звичаїв, уявлень про прекрасне тощо. Культура є людською діяльністю щодо зміни природи аж до її перетворення на «своє інше», штучне. Однак основою такої перетворюючої діяльності є природа, природне. Культура існує всупереч і завдяки природі. Збереження обох аспектів цієї суперечності є умовою збереження людського виміру культури. Взаємозв'язок, взаємовідносини природи і культури є онтологічно об'єктивними, історичними. Тому тип культури, її доля залежать від способів вирішення суперечностей між природним і штучним, створеним людиною. Найзагальніше в генезі таких відносин виокремлюються три основні етапи. На першому — природа визначає зміст культури, що відображає передусім потребу в пристосуванні до неї, страх перед її силою. На другому — в культурі свідомо постають завдання боротьби з природою, досягнення максимальної свободи від неї. На третьому — «штучне», створене людиною домінує над природою і людиною, відбувається експансія «штучного середовища», витіснення й екранування ним природної реальності та людини, зокрема як тілесної істоти.

Сутність культури можна осягнути тільки через діяльність людини. Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється відповідно до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого існування, змушена постійно звертатися до навколишньої реальності в пошуках необхідної енергії, інформації, прагне віднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе і навколишній світ.

Людина створює світ культури і живе в ньому. Це ще раз підтверджує, що культура є надбанням людського буття. Тому з'ясувати її сутнісні засади можна лише завдяки аналізу даних антропології та історії. Культурогенез у контексті антропогенезу здебільшого розглядається як зародження матеріальної культури (знаряддя праці, предмети побуту), духовної культури (мислення, воля, мова) і культури людських відносин (суспільна воля, норми поведінки, табу).

Серед дослідників побутує думка, що сутність людини слід розглядати як таку, що принципово співвідноситься з аналізом сутності культури. Перша людина була не стільки «людиною розумною», скільки «людиною культурною». Виділившись із природи, людина (з огляду на гіпотезу її земного походження) змушена сама себе формувати («Культура — феномен самодетермінації людини» — В. Біблер) через творення культури. Тобто проблема буття культури задана буттям людини у світі речей, світі ідей і світі людей.

На цій підставі культуру як явище можна розглядати у двох аспектах:

— як те, що виокремлює людину з природи, що є формою адаптації людини до природи. За таких умов культура постає як система здатностей людини, завдяки яким вона налагоджує свої стосунки з природою;

— як узагальнюючу характеристику людини, певний щабель її саморозвитку, зовнішній вияв духовної сутності людини. В цьому сенсі культура постає як людиновимірність.

Отже, поняттям «культура» позначають як смислову відмінність буття людини від буття природи, так і власні смислові ресурси людського буття.

Культура —увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтворений і «репрезентований» (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різноманітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе.

В аксіологічному аспекті культура — це сукупність досягнутих у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а в гуманістичному — найважливіший чинник духовного розвитку людини, вияву її творчих здібностей.


2. Сутність людини і людської діяльності

Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — з давніх часів хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені в останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина — високоорганізована істота, яка має природну основу, але здобуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві як його член. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона володіє свідомістю і самосвідомістю, членороздільною мовою, розумом, волею, певною (історично зростаючою) мірою свободи, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина — це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття і освоєння дійсності, істота творча, моральна, відповідальна за свої вчинки. Формування і розвиток людини - це в той же час формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Діяльність — це специфічно людська форма активного ставлення до світу, спосіб буття людини. Тварина теж активна, але змістом її дій і поведінки є пристосування до природних умов життя. її дії визначені успадкованими біологічними особливостями, видовими ознаками тварини. Поведінка тварини регулюється в основному інстинктами, а також набутими умовними рефлексами.

Людина не тільки й не просто пристосовується до природи, але й пристосовує природу до себе, перетворює її предмети так, щоб вони служили людським потребам; вона «олюднює» природу. І робить це в таких формах, такими способами, які створюються в процесі самої діяльності, розвиваються історично. Л юдина перетворює діяльність, спираючись на свої знання про предмети і явища, їх властивості, причинні зв'язки, закономірності і т.д.; а самі ці знання вона здобуває, розширює, поглиблює на основі діяльності.

Таким чином, людська діяльність має свідомий, осмислений, цілеспрямований характер. Форми її різноманітні, вони залежать не тільки від властивостей самої людини, але й головне — від властивостей тих предметів, з якими вона має справу. Форми і способи діяльності закріплюються в колективному досвіді. За своєю сутністю діяльність соціальна. Люди виконують її або спільно, або так, що діяльність окремої людини є певною частиною, ланкою діяльності суспільства.

Аналізуючи діяльність, ми виділяємо такі моменти: потреби, інтереси, мотиви, цілі, засоби, процес діяльності, її результат.

Потреби — це ті «вимоги», які людина ставить до навколишнього світу, природи, речей, суспільства і задоволення яких необхідне для її життя і благополуччя. Людські потреби дуже різноманітні і належать до різних «рівнів» — від елементарних біологічних до найвищих духовних. Потребами визначаються інтереси.

Інтерес — це об'єктивно зумовлене і соціально опосередковане (тобто таке, що залежить від соціальної сутності людини, суспільних умов її життя) спрямування уваги й прагнень на ті предмети і дії, якими можуть бути задоволені певні особи. Потреби властиві й тваринам, інтереси мають тільки люди.

Усвідомлені потреби й інтереси стають мотивами — спонуками, рушійними силами діяльності. Що саме і для чого робить людина, безпосередньо визначається її мотивами. Знання мотивів — це умова правильної моральної оцінки вчинків, поведінки.

Мета (ціль) - це те, чого саме людина прагне досягти або уникнути своєю діяльністю. Оскільки людина діє свідомо, вона, починаючи діяти, ставить перед собою мету (ідеальний образ бажаного майбутнього). Це образ того, чого реально поки що не існує, а має бути створеним. У людській цілеспрямованій діяльності ідеальне — певний задум, проект — перетворюється в реальне, втілюється, «опредмечується».

В процесі діяльності якраз і здійснюється це перетворення. При цьому використовуються різні засоби діяльності — матеріальні (знаряддя і т. п.), інтелектуальні (знання, прийоми мислення, розв'язання задач). Система штучно створених засобів діяльності становить техніку, яку можна поділити на техніку матеріальної і техніку духовної діяльності. Одним із показників суспільного процесу є розвитоктехніки, їїускладнен-ня, вдосконалення, поява нових її видів. Основні етапи цього розвитку:

· знаряддя ручної праці (інструменти);

· машини і механізми;

· автомати.

Одне з найбільших досягнень XX століття — кібернетична й інформаційна техніка, комп'ютери, роботи, автоматизовані системи. В перспективі ця техніка має звільнити людину від тяжкої і монотонної праці, дозволить їй зосередитися на проектно-конструкторській, інженерній, творчій діяльності.

Різноманітна техніка, застосована як у матеріальній, так і в духовній діяльності, набагато примножує і розширює можливості людини — не тільки її фізичні, але й розумові сили.

Технізація життя в сучасних умовах відіграє подвійну роль: вона виражає великий прогрес продуктивних сил і цивілізації взагалі, але, з іншого боку, несе небезпеку дегуманізації (знелюднення) людини, поширення маніпулювання людською поведінкою («соціальної інженерії»), згубного впливу на природу (включаючи природу самої людини), створення засобів масового знищення.

Завершенням повної діяльності є одержання результату. Якщо мета була реальною, діяльність спланована і побудована правильно, з урахуванням об'єктивних можливостей і умов, то результат в основному відповідає задуму. Але трапляється так, що бажане не досягається, виникає щось непередбачене, зокрема негативне, шкідливе. Це спонукає до пошуку й виправлення допущених помилок, відмови від хибних уявлень, уточнення, коректування знань. Для досягнення успіху в діяльності потрібно:

· щоб наша мета відповідала об'єктивним (незалежним від бажання) можливостям, умовам, закономірностям;

· щоб обрані засоби були раціональними, ефективними;

· щоб дії були сплановані й виконувались правильно.

В діяльності, яка має суспільно-значущий характер і зачіпає життєві інтереси інших людей, суспільства в цілому, конче необхідно, щоб її цілі не суперечили цим інтересам — ні найближчим, ні віддаленим, були гуманними, а засоби не тільки ефективними (у вузькопрактичному розумінні), але й моральними. Вся історія, і особливо історія великого і трагічного XX століття, свідчить, що добрі цілі не досягаються аморальними методами.

Діяльність, залежно від того, що є її предметом, якого роду цінності нею створюються, — поділяється на матеріальну і духовну. Жорсткого характеру цей поділ не має; йдеться про те, що саме є головним, переважаючим у даному виді діяльності.

Види практичної діяльності розрізняються за своїми об'єктами (тобто за тим, на що, на які предмети спрямована діяльність), за сферами, в яких вона здійснюється, і відповідно — за її способами, за місцем і роллю в житті суспільства. Можна виділити такі види.

Матеріальне виробництво — цілеспрямований вплив суспільства на природу з метою одержання потрібних людям матеріальних цінностей, які задовольняють їхні потреби.

Соціально-перетворююча, зокрема політична діяльність — вплив людей на саме суспільство, його системи, структури, установи, відносини з метою їх збереження, вдосконалення або зміни. В останньому випадку ця діяльність може набути характеру соціальної революції.

Науковий експеримент — підпорядкований духовним, пізнавальним завданням, але сам собою становить ряд предметно-практичних дій.

Естетична діяльність — творчість за законами краси; продуктами її є твори мистецтва. Тут також духовний момент є провідним.

Крім того, можна назвати управлінську, адміністративну та іншу діяльність, навчально-виховну, релігійну (культову), а також побутову практику.

Різноманітність видів практичної діяльності, врешті, лежить в основі різноманітності типів суспільних відносин.

Підсумовуючи розгляд сутності й особливостей людини, специфіки людського буття, ми звертаємо увагу на те, що людину характеризують такі риси: здатність до створення й застосування знарядь праці, колективної трудової діяльності; наявність свідомості і розумного мислення, пізнання світу й самого себе; спілкування за допомогою членороздільної мови; вольова активність, самовизначення, самоконтроль; формування й розвиток людських (надбіологічних) потреб і способів їх задоволення; прояв усієї різноманітності людських почуттів; свідома й цілеспрямована діяльність, здатність до творчої як у матеріальній, так і в духовній сферах; забезпечення виключно людського способу життєдіяльності, створення і підтримання соціальних форм співжиття і взаємного спілкування.


3. Еволюційний та революційний тип розвитку суспільства

Суспільство у своєму розвитку проходить шлях постійного ускладнення. Для його розуміння і пояснення важливе значення мають знання про різні соціально-етичні спільності, починаючи з невеликих племен та родів і завершуючи багатомільйонними народами й націями. Останні функціонують на певній території, мають спільну мову, історичну долю, беруть участь у єдиному культурно-творчому процесі, формуванні й розвитку певного економічного укладу, є носіями своєрідних вірувань, звичаїв і традицій. Сучасне людство складається приблизно з двох тисяч націй, народностей і племен. Значна частина з них входить у багатонаціональні держави.

Суспільство, як і природа, розвивається закономірно. Така діалектико-матеріалістична точка зору. Закони суспільного життя подібні до законів природи. Існують і діють незалежно від свідомості й волі людини. Люди не можуть створювати або знищувати суспільні закони. Вони можуть лише відкривати, пізнавати їх і використовувати у своїх інтересах у процесі суспільної практики.

Разом з тим, закономірності суспільного життя не тотожні закономірностям природи. В природі закони діють стихійно. В суспільстві об'єктивні закони прокладають собі дорогу через свідому діяльність людини, яка ставить перед собою певну мету з тим, щоб її реалізувати. Це зовсім не означає, що закони втрачають свою об'єктивність. Вони діють так само нездоланно, неминуче, як і в природі. Це — історична необхідність. Але дія законів суспільства проявляється як тенденція. Це зумовлено взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивного фактора.

Під об'єктивним фактором розуміють такі умови, які не залежать від волі й свідомості людей і визначають напрями й межі їх діяльності. Це передусім природні умови регіону, досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, історично назрілі потреби суспільного розвитку та ін.

Суб'єктивним фактором є діяльність народних мас, держави, класів, політичних партій, громадських рухів, окремих осіб — їх свідомість, воля, рівень розуміння об'єктивних потреб розвитку суспільства тощо.

Люди у своїй діяльності змушені зважати на об'єктивні умови. Тільки їх врахування у конкретних історичних обставинах дає змогу вирішувати проблеми суспільного життя й розвитку. Разом з тим, наявність об'єктивних умов недостатня для перемоги нового, перетворення можливості в дійсність у розвитку суспільства. Рушійною силою історичного процесу виступають прогресивні, революційні елементи суб'єктивного фактора. Своєю активно-творчою діяльністю прогресивні елементи дають простір для дії об'єктивних законів розвитку. Але поряд з ними є й такі елементи, які перешкоджають соціальному прогресу, дії об'єктивних законів розвитку суспільства — фашизм, расизм, неонацизм та ін.

Дію об'єктивних умов і суб'єктивних факторів у суспільному розвитку треба розглядати нероздільно, в їх діалектичній єдності. Абсолютизація ролі свідомості, волі людей чи соціальних інституцій, ігнорування об'єктивних умов і законів веде до волюнтаризму й авантюризму. Фетишизація об'єктивних законів і умов при ігноруванні ролі суб'єктивного фактора, навпаки, породжує фаталізм, схиляння перед стихійністю.

Співвідношення історичної закономірності і свідомої діяльності людей треба розглядати в діалектичному взаємозв'язку, який розкривається в категоріях необхідності і свободи.

Під розвитком у найбільш поширеному значенні даного терміну розуміється творення нового типу суспільства. Ним передбачається зміна способу матеріального виробництва, перетворення соціальних структур та соціальних інститутів, змісту соціалізації і соціальної мобільності, форм культури, базової особистості.

Якщо всі вищеозначені вимоги виконуються одночасно, то розвиток призводить до зміни соцієтального типу суспільства. В інших випадках можна вести мову про корінні зрушення в одній або декількох сферах суспільного буття.

Соціальними індикаторами розвитку є ціла низка взаємопов’язаних показників: розмір сукупного суспільного продукту, стандарти споживання, обсяг і структура вільного часу, могутність меритократичних механізмів, рівень масового культурного виробництва, задоволення людей своїм суспільним буттям, міра контролю за перебігом соціальних процесів (керованість розвитку) та ін.

Класифікація показників за сферами життєдіяльності суспільства набуває такого вигляду: у сфері виробництва – це валовий національний продукт (більш суворий критерій – національний прибуток), виробництво певної сукупності найважливіших народногосподарських товарів або їх грошового еквівалента на душу населення, продуктивність праці, економія виробничих і людських ресурсів, організація праці та управління, рівень трудової мотивації, справедливість економічної стратифікації (розподіл праці і споживання залежно від ефективності трудової дисципліни), технічна озброєність праці та управління, впорядкованість ін формаційних і товарних потоків, рівень маркетингу тощо.

У політичній сфері розвиток визначається мірою контролю суспільства за діяльністю держави (демократія, народовладдя), розвиненістю і внутрішньою диференційованістю основних політичних суб’єктів (класів, страт, груп впливу, історичних рухів, громадських організацій), розподілом влад (законодавчої, виконавчої, судової), наявністю розгалуженої мережі, засобів масової інформації та їх незалежністю від державного втручання, ідеологічним і політичними плюралізмом, легальністю соціальних конфліктів і засобів їх розв’язання та ін.

У духовній сфері розвиток визначається масовістю і розмаїттям форм культурного виробництва і споживання, доступністю їх для основної маси населення, рівнем освіти, обсягом і структурою використання вільного часу, орієнтованістю позавиробничої діяльності на всебічний розвиток особи, індивідуалізацією побуту і дозвілля.

Проблема розвитку та його критеріїв у соціології постає перш за все як аналіз: а) суспільних відносин (конфліктні – консенсусні, рівні – нерівні, справедливі – несправедливі, гармонійні – відчужені, персоніфіковані – знеособлені, комунітарні – статуарні та ін.); б) соціальної структури (стабільна – нестабільна, ригідна – гнучка, гомогенна – гетерогенна, статична – динамічна та ін.); в) соціальних інститутів (ефективність реалізації соціальних функцій та задоволення колективних потреб, підконтрольність громадському впливу тощо).

Для зручності і простоти розвитком у подальшому будемо називати структурні перетворення у суспільстві. Нейтральне у ціннісному відношенні визначення знімає ідеологічні та психологічні нашарування, які містить у собі цей термін унаслідок його суперечливого вживання у контексті різних методологічних підходів.

Під керованим розвитком розуміються такі структурні перетворення, які відповідають таким критеріям: у них задіяні всі або переважна більшість соціальних груп, верств і прошарків. Відносини між ними є консенсусними, узгодженими, діалогічними і легальними. Останнє означає, що суперечності виникають, розгортаються і розв’язуються законним чином.

Суб’єктом розвитку за таких умов постає суспільство, вся сукупність діючих у ньому соціальних груп, політичних, професійних і громадських об’єднань, в т. ч. окремих людей. Залежно від соціотворчої могутності соціального суб’єкта, розвиток постає у таких різновидах: історичний суб‘єкт (суспільство в цілому, предметом діяльності якого є вся система існуючих суспільних відносин); колективний актор (суб’єктом розвитку виступає певна соціальна група або спільність – клас, нація, страта, професійна група, політична партія, соціальна організація, громадське об’єднання тощо). Предметом його діяльності є конкретна сфера суспільних відносин, а метою – приведення її у відповідність із загальними зрушеннями у суспільстві; персональний актор (суб’єкт розвитку – індивід, окрема особа, зміст діяльності – пошуки зв’язку з колективним актором або історичним суб’єктом задля участі у перетвореннях соціальних структур).

Джерело розвитку полягає у розв’язанні суперечностей, соціальних антагонізмів, конфліктів та опозицій. Зазначимо, що джерело стихійного розвитку спрямоване на розв’язання соціальних антагонізмів переважно насильницького типу. Отже, відповідно до поставленої мети, до керованих форм розвитку слід віднести таке суспільство або таку історичну ситуацію, де переважають не соціальні антагонізми, а конфлікти та опозиції.

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

У західній соціальній філософії історично склалися три "концепції маси".

1. Аристократичний варіант (І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет) народився ще у XIX ст. Маса, тобто народ, — це руйнівна сила, що приходить на зміну феодальній чи буржуазній еліті. "Масове суспільство", за такого підходу, означає повернення до варварства, неминучий занепад науки і культури. Так, Ф.Ніцше писав, що народ — це матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, котрий потребує різб'яра. Уява Ніцше змальовувала образ "надлюдини", героя, який стоїть "поза добром і злом", зневажає мораль більшості. Головним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до влади. Заради цього все можливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.

2. Ліберально-демократична концепція (Е.Фромм, Х.Арендт, Е.Ле-дерер) виникла у 30-і роки нашого століття як результат розчарування ліберальної інтелігенції та її страху перед фашизмом. Ліберальні філософи стверджували, що класова самосвідомість пролетаріату ослабла, що місце організованого класу займає аморфна і безлика маса, яка складається із відчужених один від одного індивідів, які легко піддаються впливу користолюбної меншості.

Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукупність агресивних заколотників, то представники цієї концепції розглядають її як конгломерат зневірених індивідуалістів, які сліпо йдуть за "вождем".

3. Третя, мабуть, найпопулярніша, зараз концепція (Д.Рісмен, Д.Макдональд та ін.) виникла у США після другої світової війни як відображення внутрішньої суперечливості культури. Творці цієї теорії в минулому вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання загальноосвітнього рівня американців саме собою не супроводжувалося зростанням їхньої політичної та культурної активності. Звідси — уявлення про масу як пасивну більшість напівосвічених людей, які є опорою всякого конформізму.

Еліта, — робить висновок американський публіцист М.Харрінгтон, — розбещує маси й отримує таким чином прибуток і владу, але сама еліта також розбещується масами, оскільки вона створює неповноцінну культуру. Результатом цієї діалектики є занепад усього суспільства.

Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як свої вади, так і раціональні моменти. Не погоджуючись повною мірою з жодною з них, автори вважають, що народ завжди був і є творцем історії, хоч іноді ставав її маріонеткою. І тому в переломні періоди історії, під час доленосних подій народ спочатку може "мовчати", а потім брати на себе весь тягар соціально-економічних перетворень суспільства.

Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її "живому русі" беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особистості, які суттєво впливають на долю країн та народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи "вибраних", впливових осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні
особистості. Адже еліти з'являються як вираження інтересів певних історично висхідних соціальних груп. Але це вже предмет політологічного аналізу. Залишається констатувати, що історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.

Нарешті, ще раз повернемося до суб'єктів суспільного розвитку — ролі поколінь. Ця спільність людей чомусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.

Покоління — багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію — ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління '— спільність учасників, чиє життя нерозривно пов'язане з якимись важливими історичними подіями.

У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається як суб'єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та когортного аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації суспільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже "естафета поколінь" є реальною історією кожного народу і всього людства.

Важлива роль у життєдіяльності суспільства належить соціально-етнічним спільностям. Різноманітні соціально-етнічні спільності як суб'єкти суспільних, зокрема національних та міжнаціональних відносин, надають їм особливої своєрідності, неповторності, збагачуючи загальний процес розвитку етносуспільного буття, соціуму загалом.

У загальному вигляді етносуспільні відносини можна характеризувати як взаємовідносини людей, що належать до різних соціально-етнічних спільностей, тобто більш-менш стійких історично сформованих угрупувань людей. Етносуспільні процеси мають глобальний характер. Вони, зокрема, зумовлюються тією обставиною, що більшість соціально-етнічних спільностей (а їх у сучасному світі нараховується більше чотирьох тисяч) проживають у багатонаціональних державах. Все це суттєво актуалізує глибоке вивчення як історичних тенденцій, так і сучасних складних та суперечливих процесів розвитку соціально-етнічних спільностей, етносуспільного буття як необхідної умови його гармонізації та гуманізації.

Історично першою соціально-етнічною формою спільності людей є рід. Протягом усієї історії первісного суспільства домінуючими були кровнородинні зв'язки. Рід якраз і є формою спільності людей, що заснована на кровнородинних зв'язках і веде своє походження по одній лінії — материнській (у період матріархату) чи батьківській (у період патріархату), має спільну мову, спільні звички, релігійні вірування та деякі елементи первісної культури.

Рід як соціальна спільність людей виникає з первісного людського стада і є результатом розвитку суспільства, його продуктивних сил, зокрема форм суспільної організації людей. Рід, згуртовуючи в єдине ціле членів общини, є її ядром, забезпечує відтворення потомства (нащадків) шляхом певного регулювання шлюбно-сімейних відносин на основі екзогамії (заборони шлюбів всередині роду). Родовий устрій характеризується такими рисами, як первісний колективізм, панування суспільної власності, відсутність приватної власності, моногамної сім'ї, майнової та соціальної диференціації. Родовій організації життя людей були також властиві родові культи, зокрема культ вождя, фетишизм, анімізм (віра в існування душ і духів), тотемізм (одна з первісних форм релігійних вірувань, для якої характерна віра в спільне походження і кровну спорідненість між даною групою людей (родом) і певним видом тварин, рослин).Чисельність родової общини була незначною — не перевищувала 30—50 чоловік. Але з розвитком первісного суспільства чисельність родів поступово збільшується, пізніше відбувається об'єднання їх у фратрії (братства), а фратрій — у племена, а тих, у свою чергу, в союзи племен.

Плем 'я, таким чином, утворюється з сукупності близьких одна одній родових общин, як правило, з певної кількості пов'язаних шлюбними відносинами родів. Плем'я — це відносно стала спільність людей, що характеризується кровнородинними відносинами, певною спільністю співплеменників, єдиною мовою, племінною самосвідомістю, спільними елементами первісної культури. В основі даної спільності лежить колективна власність на землю і загальна праця, яка і робила члена племені співволодарем власності. Близькородинні племена часто об'єднувались у групи чи союзи племен, яким було властиве племінне самоврядування, зокрема племінна рада, громадянські та військові вожді і т.д. Найважливіші питання вирішувались на зборах усіх членів племені.

Родоплемінна організація суспільства була історично необхідною умовою формування та розвитку форм спільності людей, через яку пройшли всі народи світу. Підготувавши умови для переходу до більш високих соціально-етнічних форм суспільного життя людей, на зміну родо-племінним відносинам на вищому ступені свого розвитку приходять нові соціально-етнічні спільності людей — народності. Їхнє формування є наслідком розкладу первісного суспільства, зародження спочатку сімейної, а потім і приватної власності та виникнення різних угрупувань, посилення економічних зв'язків між союзами племен, їхньої консолідації.

Особливістю утворення народностей є те, що вони формуються за територіальною ознакою. Це означає, що люди, які живуть на певній території, пов'язані між собою певними, хоч ще слабкими, але економічними відносинами.

Народність — це соціально-етнічна спільність людей, що характеризується спільністю території, єдиною мовою (поряд із існуванням різних діалектів племен, що входять у народність), елементами єдиної культури. Кожна народність має також свій побутовий спосіб (уклад) життя, свої види господарської діяльності, свої обряди, традиції, свою збірну назву. Народності утворювались як на основі розкладу первісного устрою і заміни його рабовласницьким (наприклад, у Римі, Стародавньому Єгипті), так і на базі переходу від первісного до феодального суспільства в тих країнах, яким рабовласницький лад не був властивий (наприклад, в Україні, Росії).

Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв'язків між окремими народностями, об'єднання місцевих ринків всередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та інші фактори привели до появи більш зрілої, розвиненої соціально-етнічної спільності людей — нації.

У літературі немає чіткого визначення поняття "нація". Немало вчених висловлюють сумнів щодо можливості дати більш-менш прийнятне визначення нації, посилаючись на виняткову складність, суперечливість та своєрідність цього феномена, зокрема, на динамізм та неоднозначність специфічних ознак даної історичної спільності людей. Визначення, які в літературі можна знайти, тісно пов'язані з різноманітними теоріями нації. Умовно їх можна поділити на кілька основних груп: психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні.

Засновниками психологічної теорії нації є французький філософ та історик Е.Ренан і австромарксист О.Бауер. У психологічних концепціях закономірності формування та розвитку націй розглядались як похідні від свідомості і психіки окремої особистості, "психології народів". Так, в ренанівському трактуванні "нація — це душа, духовний принцип", що формується шляхом "узгодження" та "солідарності", утворюваної чуттям минулих та майбутніх поколінь. О.Бауер вважав, що нація являє собою "сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру". Ще один представник психологічної теорії, М.Кареєв, розглядав націю як групу, що виникає із "безпосередньої психологічної взаємодії" індивідів.

Виникнення культурницької'теорії нації пов'язане з іменем К.Реннера (Шпрингера). Він уявляв націю як безкласову духовну спільність індивідів, як суб'єктивну єдність чи культурний союз, породжений свідомістю етнічної приналежності людини. Нація, писав Р.Реннер, "це союз особистостей, які однаково розмовляють ", "культурний союз". В основі культурницької теорії нації, таким чином, лежить спільність національної культури, зокрема національної мови.

Досить значного поширення набула етнологічна теорія нації. Вона увібрала в себе деякі елементи як психологічної, так і культурницької теорії. Дослідники-прихильники етнологічної теорії вважають, що основними ознаками нації є спільність походження, етнічної самосвідомості, національних почуттів, прихильність до етнодуховних цінностей. Однак у більшості етнологічних концепцій нації, як і в попередніх теоріях, недооцінюється значення соціальних аспектів у розвитку націй.


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Волинка Г. Філософія: Посібник для аспірантів і пошукувачів, які готуються до кандидатського іспиту з філософії / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2002. — 64с.

9. Волович B.I. Проблеми соціального розвитку українського суспільства //Вісник Київського університету. Серія: Філософія, політологія, психологія. — К., 1993. — С. 3—16

10. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

11. Горак Ганна Іванівна. Філософія: Курс лекцій. — К. : Вілбор, 2004. — 271с.

12. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

13. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

14. Качуровський М. Філософія: Навч. посіб. / Сумський держ. педагогічний ун-т ім. А.С.Макаренка. — Суми : СумДПУ, 2002. — 398с.

15. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

16. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

17. Куцоконь М. Вступ до філософії: Курс лекцій: Навч. посібник для студентів спец. "Філософія" / Бердянський педагогічний ін-т. — К. : ІСДОУ, 1994. — 172с.

18. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

19. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

20. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

21. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top