Емпіризм у філософії XVII—XVIII століття

Вступ.

1. Теорії пізнання і природного права Дж. Локка.

2. Суб'єктивний ідеалізм Д. Берклі.

3. Скептицизм Д. Юма.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Критичний аналіз філософських вчень не стільки ставить за мету осягнути історію філософії в цілому, скільки веде до самоусвідомлення історичної конкретної епохи. Історія філософії, як наука, породжує новий феномен – філософію історії філософії, а останнє призводить і до нового розуміння власне філософії, як зрілості методологічного мислення. На сучасному етапі превалюючою тенденцією є розуміння філософії як форми чи методу пізнання, як системи поглядів, чи підходу до пізнання світу. Філософія, в цілому, постає як “наукова філософія”, поступово втрачаючи статус “науки наук”. При цьому, метод пізнання стає теоретичним ядром методології як науки, шукаючи відповіді на проблеми буття і пізнання. Звідси і розмаїття пізнавальних проблем: підходи, шляхи, способи та засоби, ступені та форми, принципи, тенденції пізнання тощо.

Протягом всієї історії філософії не існувало єдиної теорії методу. Але можна виділити, принаймні, дві основні тенденції при розгляді цієї проблеми. З одного боку, в філософії поняття “методу” аналізувалось у зв’язку з конструктивістським, інструменталістським підходом до пізнання. При такому підході поняття “методу” ототожнювалось з поняттям “наукового методу”. З іншого боку, існувала тенденція, яка проявлялась у розгляді теорії методу з точки зору особистісного, суб’єктивного, інтуїтивного.

Протягом багатьох століть ці дві тенденції формували основні засади філософського осмислення світу. В наш час формується нова парадигма, яка свідчить про зближення цих двох тенденцій, їх позитивний взаємовплив. В зв’язку з цим актуальним стає історико-філософський аналіз становлення різноманітних підходів до теорії методу та їх вплив на формування сучасних підходів до цієї проблеми.


1. Теорії пізнання і природного права Дж. Локка

Джон Локк (1632-1704), англійський філософ, один із основних представників англійського емпіризму та Просвітництва. Народився в Англії в сім'ї адвоката. Початкову освіту здобув вдома. Закінчив Вестмінстерську граматичну школу, Оксфордський університет. Самостійно вивчив нову філософію (Бекона, Декарта та ін.), природознавство, медицину. Працював викладачем грецької мови і літератури в університеті, пізніше був вихователем сина, а потім внука відомого політичного діяча графа ІІІефстбері, багато подорожував, довго жив у Франції, де познайомився з ідеями Монтеня. В час розгулу абсолютистської реакції (1683) Джон Локк емігрував разом з своїм патроном, графом Шефтсбері до Голландії, повернувся до Англії після революції 1688 року.

Вважав найкращою формою конституційну монархію, для чого необхідним є поділ гілок влади на парламентську, виконавчу та федеральну. У своїй теорії суспільного контракту виходить із природного стану людства, в якому, на відміну від Гоббса, для якого людина є егоїстичною істотою, люди мають право на життя, рівність, свободу та приватну власність. В природних умовах, ущемлення кимось чиїхось прав мoже закінчитися (перебільшеною) помстою, а внаслідок помсти за помсту може виникнути війна. Для уникнення цього потрібна держава в якості арбітра. Для цього громадяни передають державі частину своїх суверенних прав, власником яких вони залишаються і надалі. Остання повинна забезпечувати їх на кращому рівні, ніж це можуть самі люди в природному стані. Якщо права людей масово порушуються, тоді вони мають право скинути владу. Лок вперше також довів право людини на прагнення до щастя, а не тільки на самозбереження. Обмеження свободи у формі рабства можливо, наприклад, у війні. Інші права людини можуть бути у неї відібраними, якщо людина їх не заслуговує, напр., через вбивство. Він сповідував ліберальну державу, але не самий ідеал манчестерського лібералізму. Держава має право втручатися у приватну власність, наприклад, накладати податки на несамостійну працю. Мав сильний вплив на декларацію незалежності, конституцію США та революційної Франції.

Щодо релігії прагнув створити для різних християнських конфесій платформу зі мінімальною спільною базою, яку можна пояснити за допомогою розуму (в дусі Просвітництва). Він водночас не заперечує, що в християнській релігії є також місця, які на перший погляд здаються нелогічним, але їх просто не можливо обґрунтувати за допомогою розуму. Правом на свободу релігії не охоплювалися атеїсти та католики (останні, за те, що визнають Папу главою держави). Вважав, що держава переступала би свої повноваження, якби зі силою вимагала людей вірити в щось.

Локк також хотів створити для науки спільну платформу, не втручаюсь в її окремі гілки. Він визнає частково Декартівський раціоналізм: для нього мислення починається від суб'єкту, проте, перечить тому, що реальність складається із окремих реальностей суб'єктів. Він не вірить у вродженні знання. При цьому виходить із наївних форм таких ідей (не як у Декарта), припускаючи, що вроджені ідеї повинні бути свідомими всім людям в будь-який час. Проте, ані діти, ані неосвічені люди не знають основних філософських понять. Окрім цього, вроджені ідеї роблять розум непотрібним. Наприклад, ідея Бога не є вродженою, оскільки існує багато народів, де не існує віри в Бога. Він вважає, що людина народжується як "табула раса" (з лат. чиста дошка). В розумі не знаходиться нічого, що би не було сприйнято органами чуття. Локк є емпіриком, проте, не сенсуалістом. Матеріалом пізнання є прості ідеї, вони всі походять із досвіду. Ідеєю є в найзагальнішому сенсі будь-яка уява, елемент свідомості як понятійно-раціонального як і чуттєвого типу.

Прості ідеї:

  • сенсації (зовнішні): чуттєві враження речових тіл, колір, запах, смак, розмір, рух тощо (вже тут він розрізняє першорядні та другорядні якості; див. нижче).
  • рефлекції (внутрішні): власні дії, стан, переживання, наприклад, ідеї з рефлексії бажання, прагнення, уяви, мислення тощо.
  • складається з обох однаково: радість, біль, сила, послідовність в часі.

Складні ідеї: що складають з простих через їх порівняння, поєднання, абстрагування; вони є в першу чергу поняттями / першими якостями (номіналізм), оскільки про реальну сутність речей не можемо нічого сказати.

Субстанції: речі, які складаються із постійного зв'язку між простими ідеями; не може знати, чи вони насправді є, проте, вважає, що Бог, янголо субстанціями.

Першорядні якості (властивості, які безпосередньо містяться в речах, напр.., об'єм, твердість або форма).

Другорядні якості (властивості, які не містяться у речах, але додаються до ідеї субстанції через наше сприйняття, наприклад, солодкість, теплота).

Тільки про субстанцію першої якості ми можемо щось сказати об'єктивно, оскільки можна виміряти кількісно, а не якісно.

Співвідношення (різних ідей одна до одної; ідентичність та не-ідентичність, час та простір); при цьому, каузальність стає суб'єктивною.

моді (ідеї, які не відображають реальність, а є розумовими конструкціями, напр., держава, трикутник тощо); поняття моралі зараховує сюди – для розвитку потрібний розум[7, c. 136-139].

Основною властивістю розуму він вважає можливість перевіряти ідеї на якість. Проте, на відміну від Канта, для Л. не існує ідей апріорі, а тільки можливість сприйняття, опрацьовування в образи складніших ідей та понять. Для Л. реально існують тільки прості ідеї, а складні ні. Окрім цього, існує реальна субстанція, про якому ми нічого не можемо сказати. Таким чином він вказує на межі пізнання. Пізнання для Локка є сприйняття відповідності або невідповідності ідей. Абстракція у Л., це відкидання певних властивостей у певних речей для кращої класифікації.

Він розрізняє три елемента пізнання (впевненість в знанні найвище в першому, найнижче в останньому):

інтуїтивне: Людина впізнає у порівнянні відповідність або протилежність ідей. Інтуїтивна правда виникає тоді, коли ідеї не піддаються подальшому аналізу, коло вони є очевидними;

демонстративне: в рамках аргументації кожен крок повинен підтверджується інтуїтивним пізнанням (пор. у Декарта);

Сенситивне: можна спостерігати тільки зовнішні тілесні речі, оскільки у нас відсутні адекватні ідеї.

Оскільки наші знання обмежені Бог наділив нас можливістю провидіння. Те, що Бог нам відкрив є безумовною правдою. Між знаннями та вірою, розумом та провидінням не може існувати протилежностей. Що є божественним провидінням - це повинен бачити розум.

Отже, все пізнання у Лока розпадається на пізнання субстанцій (матеріальної, духовної і божественної), якостей (первин них і вторинних) і відношень (тотожності, відмінності, причинного зв`язку). Початковим він вважав чуттєве знання: воно містить інформацію про існування речей поза нами. Другий вид знання - демонстративне, тобто знання через умовивід (через порівняння).Третій (вищий) вид знання - інтуїтивне сприйняття розумом відповідності або невідповідності ідей одна одній.

Вчення про світ та Бога. Матерія, за Локом, не є саморухомою, її атоми пасивні. Тому він визнає Бога джерелом руху і причиною свідомості, припускав божественне одкровення і багато істин християнської догматики. "Я вважаю, - писав він, - що ми з більшою ймовірністю можемо знати, що існує Бог, а не щось інше поза нами"(Книга IV, гл. X). Він вважав, що вище нашого розуму стоять твердження, які неможливо довести природними законами і логічними доведеннями, наприклад, падіння ангелів, воскресіння мертвих, але чудеса не суперечать розуму. Локkнаписав ряд богословських творів: "Згода християнства з розумом", "Три листи про віротерпимість" та ін.[5, c. 207-209]


2. Суб'єктивний ідеалізм Д. Берклі

Джордж Берклі (англ. George Berkeley) (12 березня 1685 – 14 січня 1753), також відомий як єпископ Берклі - впливовий ірландський філософ, відомий своїми роботами про суб'єктивний ідеалізм, підсумований в його книзі "Esse est percipi" ("Бути це відчувати"). Йог3, c. о теорія стверджує, що індивідууми можуть тільки безпосередньо знати відчуття й ідеї об'єктів, а не абстракції як, наприклад, "речовина". Він написав цілий ряд робіт, найбільш відома з яких – його “Трактати про принципи людського знання” (1710) і “Три діалоги між Хілами та Філонами” (1713) (Філон, "Коханець розуму", представляв самого Берклі. Хіли, названі за старогрецьким словом що означає ”речовина”, представляли ідеї Локе). В 1734 він опублікував книгу ”Аналітик”, критику основ науки, дуже впливову в подальшому розвитку математики. Місто Берклі (Каліфорнія), та університет, який там знаходиться, названі на його честь. Житловий коледж в Йельському університеті також носить його ім'я.

Берклі заперечував поняття матеріальної субстанції тому, що у нас немає чуттєвого сприйняття матерії як такої, наш розум може утворити загальну ідею окремої речі, але не загальну відірвану ідею матерії.

А як бути з окремими речами? Ми вже знаємо, що якості відчуттів (колір, звук, запах, тепло, протяг і т.д.) не є властивостями предметів. Всі властивості речей, які ми сприймаємо, суть лише сили, спроможні викликати в нас відчуття, і лише чаші відчуття роблять ці сили якостями предметів; дійсно, це не якості предметів, але просто умова нашої чутливості, коли вона стикається зі знайомими предметами, тобто наше знання зумовлене нашою тілесною організацією, пристосованою до сприйняття.

І тому Берклі запитує: "А що ж ми сприймаємо ще окрім наших власних ідей або відчуттів?". Інакше кажучи, чи можемо ми знати про те, що нами не сприймається? Адже саме наша свідомість створює ідеї або поняття. Все наше знання, говорить Берклі, - є знання ідей, а не речей, тому що відчуття існують, лише в душі.

Послідовники Берклі запитують реалістів: якщо ви нічого не можете знати, окрім своїх ідей (понять), то на якій підставі ви припускаєте, що існує ще щось? Якщо немає розуму (свідомості) спробуйте уявити собі щось, що існує поза розумом. Звідси висновок: буття окремо від сприйняття неможливе.

Заперечуючи буття матерії, Берклі визнає існування лише духовного буття. Але це призводило до соліпсизму - вчення, за яким існує лише людина та її свідомість, а об`єктивний світ існує лише в свідомості індивіда. Щоб уникнути такого висновку, Берклі вніс в своє вчення ряд застережень. Хоча речі ("суми ідей) існують лише як предмет сприйняття, суб`єкт, який сприймає, існує в світі не один. Річ, яку перестав сприймати один суб`єкт, може бути сприйнятою іншим суб`єктом. Але, якщо б зникли навіть усі суб`єкти, речі продовжували б існувати як "сума ідей" в розумі Бога. Бог такий суб`єкт, який не може зникнути, а тому не може зникнути і весь створений Ним світ. Тут Берклі приходить до об`єктивного ідеалізму, оскільки визнає об`єктивну реальність поза нами.

Матеріаліст Дідро писав, маючи на увазі теорію Берклі, наступне: "Екстравагантна система, яку могли б створити лише сліпі. І цю систему, на сором людського розуму, на сором філософії, важче всього заперечити".

Так, логічно довести неспроможність цього вчення неможливо, хоча ми і не можемо припустити, що все буття обмежується нашим знанням, тому що в людях зберігається тверда віра (здоровий глузд) в те, що об`єкти існують незалежно від сприйняття. Однак те, що вірування тверде і всезагальне, ще не означає, що воно є істиною. Тривалий час люди вірили в те, що Сонце обертається навколо Землі. Берклі ж припускає існування чогось, що є причиною наших ідей. Цю причину він називає Творцем.

"Абсолютний ідеалізм" Бредлі - спроба з'єднати скептицизм Д. Юма з ідеалізмом Г. Гегеля й деяких ідей трансцендентального ідеалізму І. Канта. Усуваючи з гегелівського діалектичного методу поняття розвитку й виходячи з формально-логічних принципів, Бредлі у творі "Явище й реальність" (1893; 1969, 2- е видання) виразив погляд на діалектику як на доказ суперечливості наукового збагнення миру й розглядав діалектичний метод як засіб розкладання почуттєвої даності для досягнення щирої "надемпіричний" реальності, що має спіритуальний характер. Основу школи абсолютного ідеалізму становили роботи таких філософів як Т. X. Грін, Б. Бозанкет, Г. Йоахім, Д.Е.Мак-Таггарт. До кінця 20-х років XX століття школа абсолютного ідеалізму, не витримавши суперництва з аналітичною філософією у Великобританії й із прагматизмом і неореалізмом у США, припинив своє існування.

Етичні погляди Бредлі будувалися на критику кантіанської й утилітаристської позицій[2, c. 184-187].


3. Скептицизм Д. Юма

Г'юм Девід (David Hume) (26 квітня 1711—1776) — шотландський філософ-емпірист, історик та економіст, діяч епохи просвітництва. В першу чергу відомого своїми працями у галузі епістемології Г'юма часто називаюсь провідним нео-скептиком вісімнадцятого сторіччя.

У порівнянні зі своїм попередниками та авторитетами, котрі відігравали помітну роль у розвитку британського та світового емпіризму того часу — Джоном Локком, Джорджем Берклі та Ісааком Ньютоном, Девід Г'юм може бути охарактеризований як номіналіст. На противагу відносно збалансованій у правах на існування об'єктивної та суб'єктивної реальностей, дуалістичній Декартівській моделі світобудови, британські філософи-епістемологи починаючи від Локка беруть курс на сенсаціоналізм (sensationalism) — віддання переваги сприйняттю та суб'єктивній матерії як єдинно-обґрунтованому базису філософських теорій. Таким чином ми можемо спостерігати поступову редукцію ролі речей самих у собі (субстрату, матерії, субстанції) у їхніх роботах та наголос на емпіричне знання та сприйняття — єдинне у істинності чого людина може бути хоча б до якоїсь міри певна. Усе вищезгадане виливалося у монізм та номіналізм — зменшення кількості сфер та світів у яких ведеться людське існування з двох чи кількох до одного. Особливо помітними подібні удари по матеріалізму і субстанції стають після появи праць Берклі — основні первісні положення теорій якого запозичив Г'юм, зокрема вартою уваги є концепція ідей (ideas/ collections of ideas) Берклі, яка дещо модифікуєсться Г'юмом розмежовуючим усі обєкти свідомості на сприйняття (impressions) та ідеї(думки) що постали унаслідок їх синтезу (ideas). Тим не менше варто зазначити що не зважаючи на радикальність свого емпіризму, Г'юм визначав доцільним послуговуватись ним лише у метафізичному контексті так само як і своєю скептичністю щодо реальності причинно-наслідкових зв'язків про яку йтиметься нижче і визнавав безглуздість використання подібних судженнь у повсякденному житті.

Зв'язки ідей» та «предмети дійсності» безперечно не найвдаліший переклад словосполученнь relations of ideas, що упростих словах повинне було позначати способи та шляхи асоціювання, сполучення ідей одна з одною та іншими ідеями, побудову категорій та matters of fact — предмети мислення отримані з чуттів, «думальна субстанція», те над чим проводяться маніпуляції розуму.

Вплив цього нововедення на подальший розвиток світової філософії є цікавим у першу чергу тому, що воно лягло в основу знаменитої концепції синтетичних та аналітичних судженнь Іммануїла Канта, що захоплювався Г'юмом як борцем з догматизмом у сфері філософії та теології того часу.

Причинно-наслідкові зв'язки та логічне мислення стають головним об'єктом атаки у роботах Г'юма, зокрема в його есе «Дослідження стосовно людського пізнання» (англ. An Enquiry Concerning Human Understanding, 1748). Берклі, що вимагав у матеріалістів прикладів безпосереднього сприйняття матерії що довело б її існування, вважав що усі чуття посилаються людині раціональним Богом. Г'юм вперше відверто задає питання — звідки ми можемо знати що те що посидає нам сприйняття насправді Бог і що дає нам підстави стверджувати що наші сприйняття та їх причинно-наслідкова пов'язаність реальні та дійсно впорядковані за якоюсь схемою. Згідно з версією Г'юма, раціональність а також причина, наслідок, а головне — розум — це всього-на-всього химера створена рядом постійних співпадіннь у морі світового хаосу. Звичайно ці співпадіння дуже стійкі і деякі з них повторюються вже не одну тисячу років, що дає нам всі підстави вважати що за однією дією слідуватиме інша та використовувати це для свого блага, проте крім цієї нестовідсоткової вірогідності співпадіннь, немає нічого що дозволяло б нам стверджувати про те що між двома подіями у всесвіті існує будь-яка раціональна каузальність та необхідність. За подібні вислови Г'юму довелось довго розплачуватись ярликами атеїста та радикала, проте саме він у свій час написав те, про що довго боялися навіть сказати інші.

Вчення про пізнання. Юм згідний з емпіристами в тому, що пізнання можна назвати пізнанням в повному розумінні цього слова лише тоді, коли ми зведемо його до відчуттів. Але саме цей емпіризм привів його до скептицизму. Дійсність, за Юмом, - "це потік вражень" причини яких не усвідомлені, ми пізнаємо не речі, а ідеї. На основі зовнішнього і внутрішнього досвіду виникають прості ідеї, тобто образи пам`яті і уяви, із яких комбінуються складні ідеї або асоціації. Асоціації - це зв`язок між психічними явищами (відчуттями, уявленнями, ідеями) який виникає під впливом повторення їх поєднань в часі і просторі. Коротко кажучи, асоціації - це повторення явищ пізнання.

Вчення про причинність. Увійшло в філософську традицію говорити "теорія причинності Юма". Юм заперечував не лише матеріальну і духовну субстанції, які є доведеними, але і причинність. Він вважав, що те, що одне явище попереджує інше, зовсім не означає, ніби попереднє - причина, а наступне за ним - дія (наслідок). Те, що ми називаємо причиною і наслідком -це лише зміна явищ. Він запитував: чи отримуємо ми ідею причинності в досвіді? За попереднім іде наступне, за однією подією іде інша - ось і все, що ми знаємо з досвіду. Причини подій ми передбачити не можемо - вона не дана нам в досвіді. Лиш? звичка спостерігати за зміною явиш викликає у нас ідею причинності, а звідси виникає і припущення повторення. 1 тому людина робить висновок: те, що виникає після того, виникає з причини того (в такому випадку день є причиною ночі). Так, за Юмом, з`являється неправильна ідея причинності[8, c. 207-209].

Слід сказати, що Юм не стверджував і не заперечував об`єктивного існування причинності, але гадав, що вона не підлягає доведенню. Він лише ніби показував, як послідовне логічне мислення приводить до скептицизму.

Який же богословський висновок ми можемо зробити, ознайомившись з так званою "теорією причинності Юма?". Дійсно, кожна причина є, в свою чергу, наслідком другої причини, друга - третьої і так до нескінченності. Якщо алмаз розітне скло, то ми скажемо, що це сталось через твердість алмазу. Але твердість, в свою чергу, має більш глибинну причину і т. д. Нескінченний ланцюг причин перетворюється в просту зміну явиш, і якщо ми не прийдемо до першопричини, то не знайдемо основ для ідеї причинності взагалі. Іншими словами, якщо немає першопричини, то сама ідея причинності зникає. Отже, без першопричини немає і причини. А першопричиною може бути лише те, чому не передує щось, що саме по собі не потребує причини, тобто Бог.

Вчення про Бога і релігію. Заперечивши ідею причинності Юм не визнає можливим пізнання Бога від природи. За кінцевим не можна зробити висновок про безкінечне. Те, що не доступне досвіду, не можна довести, в нього можна лише вірити. Бог не може бути пізнаним філософією. Тому Бога і Одкровення Юм вважав цариною віри, а не філософії.

Історичні релігії, за Юмом, - помилка, але вони природні, як такі, що витікають із сутності людської природи. Основа релігії не в розумі, а в практичній необхідності. Релігію Юм виводить із почуття страху та надії.

Етика. В етиці Юм розвинув теорію утилітаризму, тобто оголосив користь критерієм моральності, але тим не менше апелював до почуття солідарності й альтруїзму. В етиці ж прекрасне ототожнював з користю.

В новий час спостерігається тенденція до географічного поділу наукової думки в Європі. Різноманітні суспільні проблеми та інтереси ніби концентруються в тій чи іншій країні. Якщо Англії створюється блискуча школа політекономії, то суспільна думка Франції схиляється в бік соціальних проблем і ведуться ґрунтовні розробки в галузі політичної філософії, класична ж філософія поступово перемішується в Німеччину.

Віссю скептицизму Юма є дезавуювання базисної категорії новоєвропейської філософії - поняття субстанції. Приймаючи за аксіому емпіричну редукцію ідей до почуттів - "враженням", Юм аргументує недовідність причинно-наслідкових зв'язків у цій системі координат: людина бачить лише послідовність подій у просторі й часі, відношення ж причини- дії приписується їм ланцюга подій. Підставою цієї операції впровадження причинно-наслідкового ratіo у сукупність подій (вражень) є внелогичні інстинкти людської психіки. По-перше, звичка (в обрії нашого обмеженого досвіду так бувало завжди); по-друге, віра, що розширює обмеженість досвіду нескінченно (так буде завжди). Юм говорить у цьому випадку про природну віру (belіef), відрізняючи її від віри релігійної (faіth).

Як наслідок, безпідставним виявляється поняття причини всіх причин і самопричини - субстанції. По Юму, немає не тільки субстанціальної матерії, що перетворив у потік відчуттів ще Берклі. Немає й духовної субстанції. По-перше, немає Бога (принаймні , у системі агностичної філософії не можна затверджувати, що Бог є духовною субстанцією). По-друге, і це головне, в "пучок перцепції" перетворюється наріжний камінь гуманізму в цілому в новоєвропейській філософії від картезіанського cogіto до лейбницевой монади - мисляче людське Я. "Дух - щось подібне до театру, у якому виступають один за одним різні сприйняття... і в нас немає ні найменшого подання про тім місці, у якому розігруються ці сцени, і про той матеріал, з якого цей театр зроблений".

Навколо скептичної деконструкції поняття субстанції групуються основні частини філософії Юма: гносеологія, філософія релігії й етика. Редукуючи людську природу до внелогическим реалій - інстинктам, звичкам, вірі й почуттям, Юм виявляє, проте певну ієрархію в ній. Вона атипічна для Освіти. Розум, головний ідол епохи, не стоїть на власних ногах, він "є й повинен бути тільки рабом страстей". Мислення про себе як цілісної особистості, так сказати, монаде, є результат звички й інстинкту до ототожнення, а також віри.

Мораль має внелогiчну почуттєву основу, що визначається двома основними почуттями - задоволення й болю. Моральні почуття безкорисливі. Наприклад, найважливіше з них - симпатія. Реалізація природного симпатичного інстинкту приносить найбільше безкорисливе задоволення індивідові й користь суспільству. Мораль, побудована на цих підставах, може бути охарактеризована як альтруїзм і, почасти, утилітаризм[1, c. 361-364].

Філософія релігії Юма відповідає його гносеології, антропології й етиці. Юм говорить про природну релігію, як і Фічіно, ввівши цю ідею в коло новоєвропейської думки, але інтерпретацію релігії дає якісно іншу - атеїстичну по змісту, агностичний по висновках. Релігія виникає на компенсаційній психологічній основі, у процесі пізнання людиною себе й навколишнього світу. Страх (що домінує в створенні релігійних феноменів почуття) укупі з недоліком любові в реальному житті й обмеженістю пізнання приводять до сакралізації окремих сил і явищ. Подібно тому, як враження групуються в загальні ідеї, поступово в історичному розвитку людства з язичеського багатобожжя виникає релігія єдиного божества. До логічного завершення ця установка була доведена Л. Фейєрбахом і К. Марксом. Сам Юм, займаючи різко антиклерикальну позицію, феномен релігії розглядав з утилітарної точки зору: "відшукайте народ, у якого зовсім немає релігії, якщо ви взагалі знайдете такий, - будьте впевнені, що він коштує лише на кілька щаблів вище тварин".

По суті ж питання Юм допускає релігійну віру (faіth) у надприродну причинність подібно життєвій вірі (belіef) у природну причинність, затверджуючи непізнаваність істини.

В особі Юма гуманізм, з одного боку, уже відкриває за своїми аксіоматичними цінностями - субстанцією, розумом, людським Я, зовнішньо релігійну віру (belіef) людини в себе й свій розум. З іншого боку, ще не відмовляється від них як від "занадто людського".

Давид Юм (1711-1776) є одним з найбільш значних філософів, тому що він розвив емпіричну філософію Локка Беркли до її логічного кінця й, додавши їй внутрішню послідовність, зробив її неправдоподібної. Погляди Юма представляють у деякому змісті тупик у розвитку філософії; у розвитку його поглядів далі йти неможливо. З тих пор як він написав свої Турботи, спростовувати його стало улюбленим заняттям метафизиков.

Його головна філософська робота "Трактат про людську природу" була написана в той час, коли він жив у Франції, у період з l734 по 1737 рік. Перші два томи були опубліковані в 1739 році, третій - в 1740 році. Він був тоді ще дуже парубком , нe досягши навіть тридцятирічного віку; відомий він не був, і то висновки були такі, що майже всі школи повинні були б знайти їх неприйнятними.

Юм написав також "Діалоги про природну релігію", які при житті не опублікував: по його заповіті вони були опубліковані після його смерті, в 1779 році. У його ставших знаменитими "Нарисах чудесах" затверджується, що ніколи не може бути достатнього історичного доказу таких подій [7, с. 413].

Його "Історія Англії", що публікувалася в 1755 і наступні роки, присвячена доказу переваги партії торуй над вігами шотландців над англійцями; він не вважав історію гідної бути предметом незалежного філософського дослідження. В 1763 році Юм відвідав Париж і був там прийнятий з ентузіазмом філософами. На жаль, установивши дружбу з Руссо, він вступив з ним у конфлікт, що став широко відомий. Юм тримав себе при цьому із чудовою стриманістю, але Руссо, що страждав манією переслідування, наполягав на остаточному розриві.

Свій характер Юм з у своєму некролозі, або "Надгробному слові", як він називав його: 'Я відрізнявся м'якістю натури, самовладанням, відкритим, товариською й веселою вдачею, здатністю прив’язуватися, невмінням харчувати ворожнечу й більшою помірністю у всіх страстях. Навіть моя любов до літературної слави - моя пануюча пристрасть - ніколи не озлобляла мого характеру, незважаючи на мої часті невдачі". Все це підтверджується всіма тими фактами, що відомі про нього.

Юм вигнав із психології поняття субстанції, так само як Беркли вигнав її раніше з фізики. Він говорить, що не існує враження самого себе й тому немає ідеї пр самому себе. "Що стосується мене, те коли я самим інтимним образом вникаю в те, що називаю своїм Я, я завжди натрапляю на ту або іншу одиничну перцепцію - тепла або холоду, світла або тіні, любові або ненависті, страждання або задоволення. Я ніколи не можу піймати своє Я окремо від перцепції й ніяк не можу помітити нічого, крім якої-небудь перцепції". Можливо, іронічно допускає він, можуть бути деякі філософи, здатні сприймати своє власне Я; "але, залишаючи осторонь подібного роду метафізиків, я вирішуюся затверджувати щодо інших людей, що вони не що інше, як зв'язування або сукупність різних перцепцій, що випливають один за одним з незбагненною швидкістю й перебувають у постійному плині, у постійному русі" [7, С. 418].

Філософія Юма, чи щира вона або помилкова, являє собою катастрофа раціоналізму XVІІІ століття. Він, подібно Локку, починає з наміру бути сенсуалістичним і емпіричним, не приймаючи нічого на віру, але вишукуючи будь-які вказівки, які можна одержати з досвіду й спостереження. Але, будучи розумніше Локка, більше точним в аналізі й менш схильним погоджуватися із суперечливими положеннями, які іноді заспокійливі, він прийшов до злощасного висновку про те, що ніщо не можна пізнати шляхом досвіду й спостереження. Немає такого явища, як розумна віра: "Якщо ми віримо, що вогонь зігріває або вода освіжає, так це тому, що інша думка коштувала б нам занадто більших страждань". Ми не можемо перестати вірити, але ніяка віра не може бути заснована на розумі. І не може одна лінія поводження бути більше раціональної, чим інша, тому що всі вони однаково засновані на ірраціональних переконаннях. Однак цей останній висновок Юм, здається, не вивів. Навіть у його найбільш скептичних главах, у яких він підсумовує висновки книги Й, він говорить: 'Взагалі ж говорячи, релігійні омани небезпечні, а філософські - тільки смішні". Він не мав права говорити це. "Небезпечні" - це причинне слово, а скептик відносно причинності не може знати, що що-небудь є "небезпечним" [3, с. 511].

Фактично в останніх частинах "Трактату" Юм повністю забуває про свої основні сумніви й пише скоріше так, як міг би писати будь-який інший освічений мораліст його часу; він застосовує до своїх сумнівів ті ліки, що рекомендує, а саме «безтурботність і неуважність». У цьому змісті його скептицизм нещирий, тому що він не проводить його на практиці. Це, однак, має той безглуздий наслідок, що ліквідує всяку спробу довести, що одна лінія поводження краще іншої.

Було неминуче, щоб за таким самоспростуванням раціональності пішов найбільший спалах ірраціональної віри. Сварка між Юмом і Руссо є символичной: Руссо був безрозсудний, але мав вплив, а Юм був розсудливим, але не мав послідовників. Послідовні британські емпірики відкинули його скептицизм, не спростовуючи скептицизму в цілому; Руссо і його послідовники погоджувалися з Юмом у тім, що жодне переконання не ґрунтується на розумі, але вважали, що почуття вище розуму, і, керуючись цим, прийшли до переконань, що повністю відрізнялись від тих, котрих на практиці дотримувалися Юм. Німецькі філософи, від Канта до Гегеля, не сприйняли аргументів Юма. Я говорю це навмисне, всупереч думці, що разом з Кантом розділяють багато філософів, що його "Критика чистого розуму" була відповіддю Юму. Фактично ці філософи, принаймні Кант і Гегель, являють собою доюмовский тип раціоналізму, і їх можна спростувати аргументами Юма. Філософами, яких не можна спростувати таким шляхом, є ті, які й не претендують на раціоналізм, як, наприклад, Руссо, Шопенгауэр, Ницше. Зростання алогізму протягом XІ і минулого років XX сторіччя є природним продовженням юмовського руйнування емпіризму [3, с. 516].

Тому й важливо показати, чи є в рамках самої філософії яка-небудь відповідь Юму, що повністю або по суті був би емпіричним. Якщо ні, тоді немає й інтелектуального розходження між розсудливою людиною й безумцем. Душевнохворого, котрий вірить, що можна засуджувати єдино на тім підставі, що він у меншостях, або, скоріше - тому що ми не повинні припускати демократії, - на тім підставі, що з ним не згіден уряд. Це жахлива точка зору, і потрібно сподіватися, що їсти шлях уникнути її.


Висновки

Історико-філософський аналіз методів пізнання свідчить, що вже в Античну добу розмежовуються методи “першої” філософії та так званих практичних наук. “Перша” філософія започатковувала теорію мудрості як вище споглядання, що в пізніші епохи співвідноситься з філософією самосвідомості. У той же час основним філософським методом Античної доби визначається і діалектика. Але особливим, пізнавальним феноменом, як досліджено в дисертації, виявляється те, що діалектика, як метод, починає слугувати як “першій” філософії, так і власне наукам, тобто проявляється тенденція, яка полягає в тому, що діалектика починає розглядатись з точки зору двох методів: споглядального та аналітичного. Ці два методи визначають протистояння різноманітних методів пізнання, виявляючи в історії філософії прадавню проблему – матерія чи дух, розум чи віра і, отже, так звані матеріалізм та ідеалізм починають визначати майбутнє філософії.

Емпіризм (грец. empeiria — досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає почуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді. При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в Е. тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані емпіризм — це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.

У якості цілісної гносеологічної концепції емпіризм сформувався в XVII—XVIII ст. В історії філософії Е. виступав як ідеалістичний (Г'юм, Берклі, Мах, Авенаріус, сучасний логічний емпіризм тощо), такий що визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід (відчуття, уявлення), і як матеріалістичний Е. (Ф. Бекон, Гоббс, Локк, Кондільяк та ін.), що вважав, що джерелом почуттєвого досвіду є об'єктивно існуючий світ. Протилежний емпіризмові — раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, а раціоналізм – через діяльність розуму.

Сенсуалізм – джерело всіх знань є відчуття (“Нічого нема в розумі , чого не було б у відчуттях” Дж.Локк)

Джон Локк основне завдання своє функції вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел люд. пізнання. Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду і поділяв на 2 сфери : зовнішній (основа чуттєвого пізнання природи) і внутрішній( - рефлексивного пізнання діяльності душі)

Локк створив концепцію про т.зв. "первинні і вторинні якості об'єкту» (Локк ділив властивості речей на 2 групи: 1)об'єктивні (залежать від об'єкту) – вага, довжина і т.д.; 2)суб'єктивні (залежать від людини) – смак, колір, запах і т.д.)

Засновником емпіризму був англ. філософ Френсіс Бекон (“Новий Органон”). Головне завдання – пізнання природи і оволодіння її силами; основні методи – індукція та експеримент.

Засновником раціоналізму був франц. філософ Рене Декарт (“Міркування про метод”) свою методологію будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичного мисленню.

Список використаної літератури

1. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top