Арістотель та його місце в історії філософії

Вступ.

1. Логіка Арістотеля – перша історична форма теоретичної філософії.

2. Вчення Арістотеля про категорії.

3. Арістотель – систематизатор античної філософії

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) - провідний філософ класичного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу - Лікей.

Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: "Платон мені друг, але істина дорожча". З точки зору Аристотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Аристотелем, активний початок, тоді як матерія - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Аристотель вважає чисту,очищену, звільнену від матерії, форму. Врешті-решт Аристотель здійснює відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун, котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Аристотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіччя десятками століть залучали його до фундаторів богослов'я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.


1. Логіка Арістотеля – перша історична форма теоретичної філософії

Арістотель (384-322 pp. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа II Александра. Його роботи — "Метафізика", "Топіка", "Етика Нікомаха", трактат "Про душу" та інші.

Арістотель - фундатор /засновник/ формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:

1. Закон тотожності:

2. Закон усунення протиріччя;

3. Закон вилучення третього.

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"). Головною ж його філософською працею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова "метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".

Логіка Аристотеля аж ніяк не є тією формальною логікою, що замикається в рамках вивчення формальної правильності мислення безвідносно до його істинності. Для Аристотеля істина є відповідність мислимого з дійсним на відміну від того формальнологічного розуміння істинності, відповідно до якого істинність належить цілком сфері самого мислення й не має ніякого відношення до справжньої дійсності. По Аристотелю, логічні закони суть спочатку закони буття й логічні форми збігаються з формами самого буття: форми щирого мислення є відображенням реальних відносин. Основним критерієм істини в Аристотеля служить матеріальний критерій: згода думки із самими речами.

По навчанню Аристотеля, істинно те судження, у якому поняття з'єднані між собою так, як зв'язані між собою відповідні їм речі в природі. Неправдиве те судження, що з'єднує те, що роз'єднано в природі, або роз'єднує те, що з'єднано в ній. На цій концепції істини заснована аристотелівська логіка.

На тісний зв'язок логіки Аристотеля з його метафізикою вказав Тренделенбург, що бачив у логічних формах Аристотеля не що інше, як вираження онтологічних законів і відносин. Внаслідок цього Тренделенбург сперечався з формальним логіки право називатися аристотелівською і вважав формальний напрямок, що став розвиватися в логіку із часу стоїків, рішучим відхиленням від Аристотеля.

Той же погляд на логіку Аристотеля висловлюється в "Історії логіки" Прантля, що перші зачатки формальної логіки вбачає в перших перипатетиків: Теофраста й Евдема. Погляд Тренделенбурга розділяють Боніц, Ібервег, Целлер і ін., а з російських істориків логіки Е. А. Бобрів, що говорить, що логіка Аристотеля настільки тісно пов'язана з його метафізикою, що без останньої не може бути вірно зрозуміла.

На думку Е. А. Боброва, формальна логіка є незаконне дітище аристотелівської логіки. "Відмовившись від метафізичної основи логіки Стагирита, представники формальної логіки не створили, однак, своєї нової, особливої логіки, але скористалися готовою будовою аристотелівської логіки, даючи їй хибне тлумачення й роблячи невідповідні надбудови", - так характеризує Е. А. Бобрів відношення між формальною логікою й логікою Аристотеля. Відповідно до його оцінки формальної логіки, в останньої "не може бути й мови про яке-небудь доповнення або розширення логіки Аристотеля; є тільки зміну розуміння її духу, або, вірніше, є втрата й перекручення її живої й загальнофілософської, метафізичної підстави".

Логічне навчання Аристотеля нині оцінюється з погляду сучасної логістики. Однак у курсі історії античної філософії важливо показати зв'язок логіки Аристотеля з його метафізикою. тому що цей зв'язок багато чого проясняє як у метафізиці, так і в логіку. Вище ми вже бачили, що основний закон буття, відповідно до якого те саме не може одночасно в тому самому змісті існувати й не існувати, володіти й не володіти тим самим властивістю, є також і закон мислення.

Таким чином, логіка Аристотеля - органічна частина його системно-системно-раціоналізованого, філософського, світогляду. Логіка Аристотеля допомагає зрозуміти навіть його теологію. Бог Аристотеля - теж логік, а оскільки Аристотель - перший логік, то в понятті свого бога Аристотель, можна сказати, обожив самого себе. Справді, бог, по Аристотелю,- це мислення про мислення, що і є логіка. Правда, вище відзначалася неясність предмета думки бога: чи є їм форми буття або форми мислення. Але тут, по суті, немає протиріччя, оскільки в силу панлогізму Аристотеля форми мислення й форми буття тотожні.

Роль Аристотеля в логіку. Аристотель - батько логіки як систематпзированной науки про мислення і його закони. Він опирався на Демокрита, Платона й інших давньогрецьких філософів, але ніхто з них не створив науки про розумову діяльність людини, що міркує. Аристотелівський бог - ідеальний логік, що споглядає розумовий процес із боку як його змістовної, так і формальної сторін. Правда, слово "логіка" (як іменник) було ще невідомо філософові, він знав лише прикметник "логікос" ("стосовне до слова"). Він називав також висловлення, несумісні з тим, що ми тепер називаємо логікою, "алога". Слово "логіка" (як іменник) з'явилося лише в елліністично- римські часи[6, c. 18-20].


2. Вчення Арістотеля про категорії

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог – це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття. подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні[5, c. 39-40].

Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.

Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час. відношення, місце, стан. дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.

Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі. У Аристотеля форма як суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне, вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Аристотеля – це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом – форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії – наступниці форми. При цьому під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити.

Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ[2, c. 52-54].

Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.

Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі – розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум – це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання[1, c. 26].

3. Арістотель – систематизатор античної філософії

Велич Арістотеля полягає і в тому, що він узагальнив і систематизував класичну філософську спадщину. Так, перипатетиками /назва послідовників Арістотеля/ було систематизовано близько 200 наявних на той час державних об'єднань - грецьких полісів. Узагальнення науково природничих знань дано Аристотелем в трактатах "Фізика "Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслиться необхідність філософії для конкретних наук (метафізика - це філософія, яка існує понад фізикою). У трактаті Арістотеля "Про душу" закладені основи психології.

Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин - етики та політики. Арістотель - фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя /на відміну від етики гедонізму - філософії насолоди /. Щасливою людину робить добродійність /арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.

Людина - це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об'єднання - це поліс. Остаточна мета полісу - щасливе життя. Найкращий лад - це правління найкращих аристократів, Арістотель вважав природним відношення "раб - господар", але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики — науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Передусім це проблема відношення матерії та ідеї. Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, які ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкоряє собі матерію — небуття. Отже, не повинно існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від останніх?[9, c. 64-66]

Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді афоризму: "Платон мені друг, але істина — дорожча". Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючи цю обставину, вирішити порушену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.

Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття "матерія". Він розуміє матерію як пасивний "матеріал" буття і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі — матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).

Таке вирішення проблеми загального та індивідуального породжує нову філософську проблему: яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арістотель вирішує шляхом залучення понять "можливість" і "дійсність". Матерія постає носієм можливостей, а форма — дійсності. Таким чином, матерія у Арістотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.

В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього сущого — одні й ті ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем "формою форм". Ця форма форм визначається як "перше двигун", незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена "божественною формою"[11, c. 56-58].

На розвиток свого вчення про форми Аристотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так він створює підвалини нової науки про форми мислення—формальної логіки. Аристотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.

Здійснюючи свої наукові дослідження явищ природи, Аристотель скрізь шукає форму, яка призводить до появи тих чи інших речей. У випадку, коли йому вдається зафіксувати існування такої форми, він формулює загальне визначення закону природи, який керує тим чи іншим процесом. Розглядаючи проблеми суспільства, Арістотель керується цією ж методологією. Він вважав, що вирішення суспільних проблем можливе лише після пізнання форм, що породжують ці проблеми. Поступово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспільства, що в завершеному вигляді стає теорією світової держави. Саме цю теорію використовував його учень Александр Македонський. Однак сталося так, що діяльність царя Македонії завершується його випадковою смертю від малярії. Сучасники таку несумісність досконалої, логічно обґрунтованої теорії з впливом реального малярійного комара на долю[8, c, 41-42].


Висновки

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

Історичне значення філософії Аристотеля в тім, що він:

• вніс істотні корективи в ряд положень філософії Платона, критикуючи вчення про "чисті ідеї";

• дав матеріалістичне трактування походження світу й людини;

• виділив 10 філософських категорій;

• дав визначення буття через категорії;

• визначив сутність матерії;

• виділив шість типів держави й дав поняття ідеального типу - политті;

• вніс істотний вклад у розвиток логіки (дав поняття дедуктивного методу - від часткового до загального, обґрунтував систему силогізмів - висновку із двох і більше посилок висновку).


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

7. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

8. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

9. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

10. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

11. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

12. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

13. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

14. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

15. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

загрузка...
Top