Виникнення та сутність християнського етикету

Вступ.

1. Виникнення християнського етикету.

2. Сутність християнського етикету.

3. Норми і правила християнського етикету.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Християнство виникло у східній провінції давньоримської імперії Палестині ще у І столітті нашої ери у середовищі єврейського населення і середземноморської діаспори, а також у Вірменії, Сирії та Ефіопії, але вже в перші десятиліття й аж до IV століття нашої ери дедалі більше знаходило собі шанувальників і послідовників серед народів "поган", здебільшого серед пригноблених і знедолених. Поступово християнство в середовищі юдаїзму зійшло нанівець, і в V столітті євреї, перші носії християнства, зрештою залишилися єдиним нехристиянським народом посеред християнського світу. Головне в християнстві — вчення про Боголюдину Ісуса Христа.

Подальше поширення раннього християнства відбувалося за умов кризи античної цивілізації, ґрунтованої на рабовласництві, й занепаду її цінностей; громадянської етики, доповнюваної презирством до "чужинців", яка ігнорувала духовні запити індивіда; філософського раціоналізму, що піддався тискові астрології, окультизму та неопіфагорейства; і, нарешті, античного світогляду загалом — доволі абстрактного, всезагального й субстанціиного, не відповідного новому рівню людської самосвідомості.

Християнство за цих умов прийняло новий шлях "внутрішнього порятунку" від зіпсованого світу, від брутальної чуттєвості, від гордовитості сановників і культу слави — заклик "думати не тільки про свої потреби й локальні інтереси, але й про долі цілого світу" (Мр 9:35).


1. Виникнення християнського етикету

Моральна свідомість християн спочатку постала як відображення безсилля рабів і поневолених Римом народів у боротьбі за свою свободу. Християнська мораль та її етикет у подальшому розвитку набули певної самостійності, яка виявилася в тому, що християнська моральна свідомість існує аж до наших днів і виступає могутньою силою, що сприяє загальному морально-естетичному прогресу людства.

Християнство від самого свого виникнення сповнене гуманістичного змісту, воно привнесло в духовне життя людини високі моральні засади, сформувало нову шкалу цінностей, ошляхетнило особистість досконалістю утверджуваних норм і принципів, наклавши такий відбиток на духовне життя, що всю цивілізацію останніх двох тисячоліть слід розглядати не інакше, як християнську.

Християнство в результаті "схизми" (поділу церков, датованому 1054 роком) розкололося на два віровизнання — православ'я і католицизм; з останнього за часів Реформації у XVI столітті виокремився протестантизм, до якого належать три напрями: євангелістичний (лютеранський), реформатський (кальвіністський) та англіканський. В основу поширення християнства була покладена діяльність місіонерів.

Християнська релігія розпадається на низку самостійних напрямів, найзначнішими з яких є православ'я, католицизм і протестантизм.

Православ'я (гр.— правовірність) і його зовнішня форма — етикет — виникли 395 року з поділом Римської імперії на Захід і Схід. Моральне підґрунтя православного віровчення становить символ віри, затверджений на перших двох Уселенських соборах 325 і 381 років.

Віровчення та організація православних Церков зазнали впливу історичного розвитку Візантійської імперії.

Православ'я виходить з визнання Триєдиного бога, існування потойбічного світу, посмертної винагороди. Разом із тим воно відкидає низку католицьких догматів (сходження святого духа також і від Бога-сина, чистилище, непорочне зачаття Ганною Діви Марії). Великого значення у ньому набувають свята і пости. Таїнство миропомазання здійснюється одразу після народження, а водохрещення — зануренням у воду.

Католицизм (гр. — загальний, уселенський) оформився внаслідок розколу християнства у II столітті. Католицизм і його етикет є найпоширенішим напрямом у християнстві, що має прихильників усюди на земній кулі. Відповідно до дипломатичного протоколу Ватикан обмінюється дипломатичними представництвами зі 135 країнами світу, маючи там свої нунціатури. Християнсько-католицький етикет приписує визнання непогрішності (у питаннях віри й моралі) Папи Римського і широке екзальтоване шанування Святої Богородиці. Таїнство миропомазання здійснюють у 7-8-річному віці; таїнство водохрещення робиться шляхом обливання водою.

Протестантизм (лат. protestans, protestantis — незгодний, той, хто заперечує, привселюдно доводить, висловлює протест проти чого-небудь) — загальна назва різних віровчень, що виникли за часів Реформації XVI століття як протест проти римсько-католицької церкви. Він об'єднує низку церков і сект (лютеранство, кальвінізм, англійську церкву, методистів, баптистів, адвентистів, старокатоликів, меннонітів, квакерів, мормонів, п'ятидесятників, свідків Єгови та ін.)

Один із засновників протестантизму в Німеччині Мартін Лютер (1483-1546) виступав проти індульгенції (лат. idulgentia — поблажливість, милість, грамота про відпущення гріхів, що її надавали за гроші), а також проти претензії католицького духівництва контролювати віру й совість на правах посередника між людьми і Богом. Кожному віруючому, згідно з етикою та етикетом протестантизму, можна вільно витлумачувати віру й совість за "Святим Письмом" (Біблією), виходячи із власних преференцій, пристрастей, звичок[3, c. 52-54].

За цих умов християнський етикет, і особливо церква західного віровизнання, прагнули відновити відповідність обрядів, норм і правил реальності, що змінилася. Характерні для майбутнього тенденції ще наприкінці XIX ст. виявив Папа Лев XIII, який прагнув підняти міжнародний престиж християнського етикету в церкві й окреслив позицію у соціальних конфліктах (заклик до миру).

Християнський етикет як релігійний церемоніал є зведенням правил і норм поведінки віруючих, що сповідують вчення Ісуса Христа.

Засновником християнства є Ісус Христос, а головним джерелом християнського віровчення, що справляє величезний вплив на становлення і розвиток його етикету, — Біблія, поділена на дві головні частини: "Старий Заповіт" і "Новий Заповіт".

Перша частина Біблії, "Старий Заповіт", складається із 39 книг. Ці книги були написані давньоєврейською мовою, за винятком кількох уривків на спорідненій говірці — арамейській. "Старий Заповіт" оповідає про події, що відбувалися до Різдва Ісуса Христа. Книги Йова, Псалмів і Приповістей, книги пророків від Ісаї до Малахії — найвищий вияв людських почуттів, що набули літературної форми. За красою і глибиною ці твори не мають собі рівних. У них поеми переплітаються з літературними есе і драматичними уривками. Остання частина "Старого Заповіту" — книги пророків від Ісаї до Малахії.

"Старий Заповіт" поділяється на три великі цикли:

- Тора, або П'ятикнижжя (5 хронікально-законодавчих книг, написаних пророком Мойсеєм);

- кілька стародавніх хронік (книги Ісуса Навина, Суд-дів Ізраїлевих, дві книги Самуїла, чотири книги Ца-рів), а також "пророцькі" твори, приписувані народ-ним проповідникам VIII-V століть до нашої ери Ісаї, Єремії, Єзекіїлю, 12 "Малим пророкам" (V-IV ст.), і, нарешті, книга Даніїла, де йдеться про остаточну долю світу (II століття до нашої ери);

- Агіограф, або Писання (гр. Hagios — святий, та графія) — зібрання текстів, що належать до різних жанрів. Міркування про мету і сенс життя: книги Йова та Еклезіаста; обробка традиційних ритуально-етикетних весільних пісень: "Пісня над піснями"; повчальні повісті Рут та Естер; хронікальні тексти: книги Ездри й Неемії; а також дві книги Параліпоменон. Зрозуміло, що цей поділ умовний; наприклад, книга Ісуса Навина, котрий у біблійній міфології відомий як слуга Моисея, з другого циклу продовжує книгу "Вихід" із циклу першого, у зв'язку з чим саме й склався в біблійній літературі термін "шестикнижжя".

А якщо взяти навіть одну частину "Старого Заповіту" за назвою "Книга Приповістей Соломонових", що з'явилася задовго до виникнення християнства й увійшла до "Старого Заповіту", то її можна було б назвати "Збірником моральних висловів про божественну мудрість християнського етикету" стосовно земного життя, оскільки вона містить народні вислови, афоризми, сентенції, константи, норми й правила, які відображають мудрість Духа. За переказом, великий цар Соломон зійшов на престол 18-річним юнаком. На самому початку царювання Господь з'явився до нього уві сні й сказав: "Проси, що Я маю дати тобі!" Соломон попросив не влади, не довголіття й багатства, а мудрості. І дав Бог Соломонові мудрість і великий розум. І вирік Соломон приповісті, що живі й донині. Так, наприклад:

- ненависть побуджує сварки, а любов покриває всі вини (Пр 10:12);

- хто погорджує ближнім своїм, той позбавлений розуму, а розумна людина мовчить ( Пр 11:12);

- жінка чеснотна — корона для чоловіка свого, а засоромлююча - мов та гниль в його костях (Пр 12:4);

- мудра жінка будує свій дім, а безумна своєю рукою руйнує його (Пр 14:1);

- насмішник не любить картання собі, — він до мудрих не піде (Пр 15:12);

- серце розумне шукає знання, а уста безумних тупоту пасуть (Пр 15:14);

- нужденному всі дні лихі, кому ж добре на серці, у того гостина постійно (Пр 15:15);

- гнівлива людина роздражнює сварку, терпелива ж у гніві вспокоює заколот (Пр 15:18);

- серце праведного розмірковує про відповідь, а уста безбожних вибризкують зло (Пр 15:28);

- хто напучування не приймає, той не дбає про душу свою, а хто слухається остороги, здобуде той розум (Пр 15:32);

- перед загибеллю гордість буває, а перед упадком — бундючність (Пр 16:18);

- хто шукає любови - провину ховає, хто ж про неї повторює, розгонює друзів (Пр 17:9);

- хто відплачує злом за добро, — не відступить лихе з його дому (Пр 17:13);

- хто сварку кохає, той любить гріх (Пр 17:19); - язик нерозумного — загибель для нього (Пр 18:7); - хто відповідає на слово, ще поки почув, — то глупота та сором йому! (Пр 18:13);

- розум людини припинює гнів її, а величність її - пере-йти над провиною (Пр 19:11);

- коли віддалити безбожного з-перед обличчя царе-вого, то справедливістю міцно поставиться трон його (Пр 25:5);

- не вихвалюйся завтрішнім днем, бо не знаєш, що день той породить (Пр 27:1).

Як бачимо, мудрість приповістей Соломона віддзеркалює моральну сутність біблійної етики та етикету. Приповісті Соломонові не втратили актуальності й донині, вони беруть за живе, дають величезний морально-естетичний заряд на все життя[4, c. 121-123].

"Старий Заповіт" загалом був остаточно сформований до початку І століття нашої ери. Переклад його грецькою мовою, роботу над яким було розпочато з III століття нашої ери, за винятком кількох уривків, написаних спорідненою говіркою, — арамейською, тривав кілька століть.

Друга частина Біблії, "Новий Заповіт", складається з 27 книг. Стародавні рукописи, що дійшли до нас, написано давньогрецькою мовою.

Новий Заповіт — це Євангелія від Матвія, Марка, Луки й Іоанна. Так, наприклад, Євангеліє, написане Іоанном, називається "Святе Благовіствування від Іоанна". Слово Євангеліє означає "блага звістка", "радісна, благословенна новина". В усіх чотирьох Євангеліях ідеться про життя Ісуса Христа — про Його Народження, про Його людське походження, про Його отроцтво.

За чотирма Євангеліями слідом ідуть "Дії Святих Апостолів" — книга, яку іноді називають просто "Діяння". У ній змальовується Євангельське служіння багатьох апостолів, більшість із яких були учнями самого Ісуса Христа. Центральною постаттю перших 10 глав "Діянь" є апостол Петро, найвідо-міший з учнів Ісуса Христа. У Діяннях Апостолів розповідається про служіння апостола Павла.

У наступній частині Нового Заповіту йдеться про сімнадцять Послань Апостолів — це листи, адресовані християнським громадам найближчими послідовниками Ісуса Христа: Павлом, Петром, Іоанном, Яковом та Юдою.

Біблію писали упродовж 1600 років. Біблія була написана людьми, але створена й натхненна Духом Божим. Біблія, власне кажучи, була написана самим Богом. Усе письмо Богодухновенне (2 Тим., 3:16). От чому його називають "Словом Божим", бо ніколи пророцтво не було вимовлено з волі людини, натомість люди, Духом Святим спонукувані, вирекли його від Бога. У Біблії відбито всю історію людства, і тільки у Біблії людина може знайти вищі норми й правила християнського етикету.

Біблія — це найбільш читана і найвпливовіша книга, бо вона є істинна, важлива й сучасна. Впродовж багатьох років вона очолює список найцінніших джерел духовної культури всього людства. Будь-яка людина, що бажає мати фундаментальну освіту й виховання, відкинувши багато упереджень і забобонів, чи то інтелектуального, чи то релігійного характеру, не може оминути вивчення Біблії. її перекладено нині всіма мовами світу.

Основне місце в Новому Заповіті відведено центральній діючій особі — Ісусу Христу. Він є головним персонажем, осереддям і основою, центральною темою другої частини Біблії, де міститься опис Його життя й судження.

Біблія є для нас прикладом і суддею всіх наших учинків і помислів. Вона допомагає розв'язати всі наші суперечки, підбадьорює в стражданнях, розвіює сумніви, додає нам сили долати нещастя, спрямовує і веде нас шляхом праведності до всілякої доброї справи. З цього погляду Старий і Новий Заповіти нерозривно пов'язані морально-правовими зобов'язаннями, утворюючи єдине, гармонійне одкровення про Бога і Його призначення.

Новозаповітну концепцію Біблійної етики й етикету відбито в книгах "Євангелія" (тобто "благовісті" про життя й учення Христа) і Діяннях Святих Апостолів, що примикають до них — посланнях Якова, Петра, Іоанна, Юди (не Іскаріота!), і, нарешті, Об'явленні (передбаченні про останню боротьбу добра і зла наприкінці світу), що ввійшли до біблійного канону[6, c. 36-38].


2. Сутність християнського етикету

Загалом уся історія християнського етикету незмінно наголошує і стверджує, через норми, звичаї, правила, що розв'язання всіх суперечностей людського існування може бути тільки у Всемогутньому Господі Богу нашому Ісусі Христі. Бо ж Ісус Христос живий; а Біблія є істиною і сучасною книгою для формування духовного світу особистості. Ось чому так важливо бути глибоко переконаним у цих трьох аспектах єдиної істини, яку необхідно: знати (Бога, Біблію), мати (Віру, Надію, Любов) і вивчати в повсякденному житті (Біблію, Молитву, Свідчення).

Перша істина — Бог. Яка ж природа Бога? Хто Він? У широкому сенсі під словом Бог (гр. theos — образ, що лежить в основі релігійних вірувань), розуміють як надприродну істоту, у міфічних уявленнях — як верховну владу, а точніше, абсолютну владу над світом, або "всемогутність". Слово "монотеїзм" (від гр. моно- і theos — бог) означає єдинобожжя.

У християнському віровизнанні образ Бога посідає центральне місце. Виникає релігійно-філософське вчення про Бога (гр. theos — бог + логія) — наука про Бога. Бог став не тільки основним предметом віри, а й зробився поняттям філософії. Вже у філософії стародавньої Греції було висунуто докази буття Бога.

Розглянемо докладніше, що ж таке дух.

Дух — сукупність і осереддя всіх функцій свідомості, або філософське поняття, що означає нематеріальне начало, на відміну від видимого матеріального, природного начала.

Перші уявлення про дух були результатом перших — родових відносин, їх узагальнення і перенесення на природу й суспільство. На ранній стадії розвитку людини ще нема розчленування уявлень про дух (і душу) й тіло. На цих щаблях свідомість людини оточила себе цим духом (душами), які чи то прямо тотожні речам (фетишизм), чи то відокремлюються від них тією або іншою мірою (анімізм). Були духи кожної речі і явища — дерев, річок, лісу, гір, народження людини, його здоров'я або хвороб, його смерті, роду, громади, племені, Сонця, Місяця, зірок тощо. Але в межах цієї формації ще не існувало уявлень про якийсь чистий, нематеріальний дух.

Однак для позначення поняття "дух" греки використовували інший термін — "нус", що буквально означає "розум". Нус в Анаксагора протистоїть усьому матеріальному, у Платона й Арістотеля для поняття "дух" немає важливішого терміна, аніж "нус". Для них "нус" є першорушієм космосу, адекватно мислить сам, виливаючись своєю енергією в темну матерію, іншим терміном для вираження поняття "дух" був у греків "логос". Зрештою, для позначення поняття "дух" греки вживали термін "пневма" (у римлян spiritos), пов'язаний із функціями дихання живої істоти, а в ранніх натурфілософських школах поняття "пневма" позначало або "повітря" (Анак-сімен, Анаксимандр, Демокріт), або "вітер" (Фалес, Емпедокл, Ксенофан), або "подув" чи "дихання" (Філолай).

Те, чим є "нус" — "логос" — "пневма" для цілого космосу, те, що дає можливість дихати всьому, є теж розум, який активно споглядає самого себе, але водночас активно діє назовні, "чистим" мисленням, "самодостатнім" і "божественним".

Змальовуючи остаточну долю людини на землі, апостол Павло говорить:

Тіло є тільки "земний храм", у якому до пори живе дух людський (1 Кор. 6:19). Щоправда, тіло так близько і внутрішньо поєднане з духом, що все, що б не робив дух: чи прославляє він світ, Бога (1 Кор. 6:20), або сподобляється причастя Святого Духа (Євр. 6:4), або взагалі чинить добре і лихе (2 Кор. 5:10), — він чинить разом із тілом[5, c. 81-83].

Розглядаючи сутність духовного комфорту, що становить підґрунтя християнського етикету, кожен із нас відтоді, як починає усвідомлювати себе, відчуває, що він належить двом світам, що крім тіла він має особливе духовне начало, особливу відмітну від тіла сутність, яка керує різноманітними тілесними рухами, яка мислить, пізнає, почуває, згадує, тобто має душу як окрема, самостійна, невидима духовна істота, що криється під тілесною, матеріальною оболонкою. Ми підійшли до з'ясування такого поняття, як "душа" (звідси й "душевність").

Неможливо усвідомити мудрість християнського етикету без розшифрування такої нематеріальної субстанції, як душа.

Душа (лат. animus; термін запровадив англійський учений Е.Б.Тейлор) — це поняття, що виражає історично мінливі погляди на психіку і весь внутрішній світ людини; особлива нематеріальна субстанція (лат. substantia — сутність, першооснова всіх речей і явищ), незалежна від тіла; вона втілювалася в найважливіших процесах життєдіяльності організму (дихання), його органах (серце, голова).

Виникнення поняття "душа" пов'язане з анімістичними поглядами народів. Анімізм (від лат. animus — душа) — віра в існування душ і духів (апіта), обов'язковий елемент будь-якої релігії. Не володіючи засобами причинного пояснення подібних явищ, людина сприймала (сон, смерть, непритомність тощо) як безпосередньо сприйману видимість за дійсну сутність. Душа —двійник людини; її звички, потреби, умови існування ті самі, що й у живих людей.

Надалі, мірою розвитку суспільства виникли ідеї про позаматеріальну природу душі. З погляду натурфілософської картини світу Фалеса, Анаксімена, Геракліта душа трактується як животворяща людей і тварин форма елемента, який становить першооснову світу (води, повітря, вогню). Послідовне проведення цієї ідеї приводить їх до висновку про наявність душі в матерії загалом — гілозоїму (від гр. hyle — матерія, zoe — життя), філософського вчення про загальне одушевления матери (термін у XVII столітті запровадив Р.Кедворт).

Арістотель вважав душу невіддільною від тіла (матерії), він трактував душу, як матеріальне начало в серці, яке передає теплоту крові, що живить життєвий дух (рпеита) організму. Він тлумачить душу як "...причину і початок живого тіла...". Ентелехія (гр. entelecheia — цілеспрямованість) як рушійна сила, активний початок, що перетворює можливість у дійсність (нематеріальний життєве начало, що спрямовує розвиток організму). Таким чином, душа є довершення такого тіла. Арістотель заклав початок розвитку віталізму (лат. vitalis — життєвий; присутність в організмі "життєвої сили", "душі", ентелехії), інтелекту, розуму.

Концепція "душі", її характер пов'язаний з ідеєю єдиного Бога-творця. У філософських системах "Світовий розум" стоїть вище від "світової душі", і всіляка дія, активність пов'язані винятково із силою розуму, ідеальною за природою.

В античній філософії "душа" — як і тіло, є реальна частка світу (космосу), що витікає з єдиного Бога (світовий розум — світова душа) — як духовна першооснова. Душа пізнає Бога тільки шляхом "злиття" з ним. І очищення "душі" відбувається через знання "Слова Божого" (Євангелія). Індивідуальна "душа" — образ Бога в людині[7, c. 193-195].

В основі християнської етики та її етикету: Бог, Найчистіший Дух, є Єдиний за Суттю, але потрійний в Обличчях: "Як Бог у трьох Обличчях, — говорить святитель Дмитрій Ростовський, — так і розумна душа людська в трьох силах — розуму, слова й духу. І як слово від розуму і Дух від розуму, так Син і Дух Святий від Отця. Як розум без слова і Духа бути не може, так Отець без Сина і Духа Святого не був ніколи і бути не може. І як розум, слово і Дух — три сили душевні різні, а душа єдина, а не три душі: так Отець, Син і Святий Дух — три Обличчя Божі, а не три Боги, але єдиний Бог" (Прав. Догм. Бог. митр. Макария, т. 1. — О 455).

Господь зробив усе, щоб людина пізнала Його буття і пізнала Його; Він дарував людині високий розум, але водночас, покликавши її з небуття до буття, уклав дух її у малому тілі, що залежить від навколишнього світу, поставив її серед величезного всесвіту, що вражає своєю величчю і мудрістю свого устрою.

Християнська етика вчить, що Бог творить людину і закликає її до пізнання Себе, щоб їй бути другом Божим і розділяти Його блаженство. Бог творить людину від надлишку Своєї любові, залучаючи її до участі у Божественних благах, і відкриває велич образу Божого, духу.

"І власний твій дух, або розумна душа твоя, — говорить преподобний Сімеон Новий Богослов, — є в усьому розумі твоєму, і весь розум твій — у всьому слові твоєму, і все слово твоє — у всьому дусі твоєму неподільно й неразом. Це є образ Божий".

От чому наш розум, маючи образ Божий, прагне пізнати Благість — Святу Трійцю, що є Розум, Слово і Дух. Розум — це образ Бога в людині.

Розрізняється в людині тіло, душа, дух — і в душі розглядаються три частини або сили: словесна (або словес-ності), дратівлива і хітлива. Словесну силу поділяють: ро-зум, воля, почуття.

Святий Григорій Богослов чесноту уявної (словесної) сили назвав розсудливістю, віданням і мудрістю; чесноту сили дратівливої — мужністю і терпінням; чесноту сили почуттів — любов'ю, цнотливістю й утриманням; щоправда — в усіх силах тричастинної душі навчає благообразності, коли розум покірний Богу, а душа — розуму Боголюбивому.

Добре відома всьому світові теорія відносності німецького вченого, одного з фундаторів сучасної фізики, лауреата Нобелівської премії Альберта Ейнштейна (1879-1955), котрого релігія привела до формування такого поняття, як "космічна релігія". Ця релігія, як і будь-яка інша, визнає існування вищого Духа, що творить світову гармонію.

Теорія квантів, розроблена іншим німецьким фізиком, Максом Планком (1850-1947), привела вченого до переконання, що єдиним первинно даним для натураліста є зміст його почуттєвих сприйняттів і виведених з цього вимірів. Звідси, шляхом індуктивного дослідження, намагається він якомога наблизитися до Бога і Його світопорядку як до вищої, але повік недосяжної мети.

Далі М.Планк указує, що якщо ми приписуємо Богові, крім усемогутності й усевідання, ще й атрибути добра і любові, то наближення до нього надає пошуковцю розради, а також відчуття щастя у високій мірі своєї поведінки в будь-який етикетній ситуації[2, c. 75-78].

Християнська етика вчить, що у свідомість людини Бог уклав щось божественне, що приносить людині полегшення — це совість, котра, подібно до Іскри й Світла, просвіщує розум і показує йому, що таке добро і зло. Від розташування совісті, котра, як міркують святі отці церкви, визначається ставлення людини до Бога і Його творіння, залежать і життя душі, її молитовний стан та міра досконалості особистості.

Християнська мудрість етикету вчить:

- Бог є Особистість. Він не є кимось чужим, хто не розуміє наших почуттів, суму, радощів або наших роздумів. Бог не є якоюсь страхітливою, холодною і безликою істотою, що не має жодного відношення до наших повсякденних справ і турбот. Таке уявлення про Бога — хибне. Бог знає, почуває, Він має бажання. Отже, Він розуміє нас, він почуває і співчуває нам,, зичить нам щастя.

- Бог єдиний, інших богів немає. "Один бо є Бог" (1 Тим. 2:5). Які Божественні риси, і яка вдача Бога?

- Бог всюдисущий. "Якщо заховається хто у криївках, то Я не побачу Його?.. Чи Я неба й землі не наповнюю?" Так говорить Сам Бог (Єр. 23:24);

- Бог усевідаючий. "Очі Господні на кожному місці, — позирають на злих та на добрих" (Пр. 15:3). Це значить, що Бог знає про нас усе. Кожна щонайдрібніша думка, яку, здавалося б, можна було б сховати в потаємному кутку серця, відома Богові;

- Бог усемогутній. Для Нього нема нічого неможливого. Ісус, Син Божий, сказав: "Можливе все Богові". (Мт. 19:26);

- Бог вічний. Він не обмежений часом. Він прийшов з нескінченності й іде в нескінченність. "Перше ніж гори народжені, і поки Ти витворив землю та світ, то від віку й до віку Ти - Бог!" (Пс. 90:2);

- Бог незміненний. Ми постійно змінюємося під впливом обставин і оточення. Але Бог не змінюється ніколи. "Бо Я, Господь, не змінююся..." Таке твердження Самого Бога (Мал. 3:6);

- Бог святий. У ньому немає ні гріху, ні зла, ні розбещення, ні неправди. "Господові огида - дорога безбожного... Думки злого - огида для Господа..." (Пр. 15:9, 26). "...Переступи Ваші відділювали вас від вашого Бога" (1с. 59:2). Бог святий, і тому не може дозволити, щоб гріх став між Ним і людиною;

- Бог праведний. Під цим мається на увазі, що Бог справедливий і безсторонній "Ти праведний, Господи, і прямі твої присуди" (Пс. 137:137);

- Бог є любов. Це найважливіша з усіх характеристик Бога — у тому, що стосується нашого з вами повсякденного життя і практичного застосування норм і принципів християнського етикету. Бог любив нас ще перш ніж ми народилися. Він любить нас і зараз. І він завжди любитиме. Люблячи, Він піклується про нас. ВІН хоче, щоб ми принесли до Нього всі свої прикрості і сум, Він хоче й може дати розраду і розв’язати наші труднощі.

Адже справжні причини трагізму людського буття лежать у нерозв'язній суперечності між абсолютною істиною Бога і недосконалістю гріховної за своєю природою людини. Людина не може не прагнути зрозуміти Бога, але ці її спроби марні: для людських почуттів і розуму Бог назавжди залишається незбагненною таємницею.

Розібратися в сутності християнського етикету можна тільки за умови пізнання самого себе як людини. Існує два підходи до відомої проблеми походження людини. Один говорить про те, що людина є продуктом природної еволюції, пояснюючи, що в результаті розвитку з менш досконалих біологічних видів з'явилася людина. Біблія стверджує, що людина є безпосереднім творінням Бога. Слово Творця таке — ми всі створені Богом. Бог, створюючи людину, побачив, що творіння Його вельми добре (1 М. 1:31). Бог створив людину незалежно від інших творінь. "Кожного, хто тільки зветься Іменням моїм, і кого Я на славу свою був створив, кого вформував та кого Я вчинив" (Іс. 43:7). Створивши людину, Бог дарував їй дві переваги перед іншими творіннями. Одна з них полягає в тому, що людина панує над усім живим. Бог сказав: "...і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі" (1 М. 1:26).

Перевага людини в тому, що вона користується свободою вибору. Ми не створені, подібно до робота чи машини, що рухається, але не має власної волі. Ми створені, відповідно до християнської етики, щоб здійснювати вільний вибір між добром і злом, будучи образом і подобою Божою[1, c. 37-39].

3. Норми і правила християнського етикету

Православний етикет приписує віруючим усвідомлення трагедії свого гріхопадіння, що прирікає їх на смерть, бо не знаючи і не розуміючи, що таке гріх, неможливо зрозуміти ідею порятунку через Ісуса Христа. Гріх і грішники постійно згадуються в Біблії.

Під гріхом, за християнською етикою та етикетом розуміються не тільки такі вчинки, як крадіжка, обман або вбивство, але й усвідомлення того, що ж саме є основою первинного гріху, що змушує нас чинити всі інші трагедії гріхопадіння. Очевидно, нам варто поглянути глибше на причину, а не на наслідок.

Що ж таке гріх? Гріх — це:

- нездатність задовольнити вимоги Господа Бога. "Бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави" (Рим. 3:23). Це значить, що всі ми, люди, грішні й позбавлені можливості досягти славної мети, поставленої перед нами Господом Богом. "Слава Божа" означає абсолютну досконалість. Господь Бог висуває вимоги до наших помислів, справ, учинків, висловів і, звичайно, до нашого способу життя й психології поведінки. Всі слова, справи й думки, що не відповідають принципам і нормам християнського етикету — це гріх;

- недотримання закону Божого. Бог установив певні норми й правила для нас, щоб ми їх дотримувалися і були щасливі. І той факт, що більшість із нас нещасливі в житті, є показник неслухняності щодо Бога;

- коли ми знаємо, що маємо зробити добру справу і не робимо її — це теж гріх. Бо християнство — релігія людей діючих, а не таких, хто утримується від дії. Християнсько-євангелійський етикет вимагає і спонукає робити добро. Уникати зла недостатньо. "Отож, хто знає, як чинити добро, та не чинить — той має гріх" (Як. 4:17).

Біблія є нашим остаточним авторитетом, вона вчить, а ми маємо пам'ятати про те, що "хто всього Закону виконує, а згрішить в одному, той винним в усьому стає" (Як. 2:10). Якщо навіть ми намагалися дотримуватися заповідей Божих і правил християнського етикету, ніколи не таїли злих помислів і ніколи не заподіювали лихо — але не робили добро, знаючи, що нам треба було робити добро — ми порушили закон Божий загалом.

За християнським етикетом, блюзнірство стосовно святині — найстрашніший гріх, що опоганює і мову (яка є дійсністю нашої думки), і душу (бо людина завдає образи своєму Творцю і Попечителю, перед Яким тремтять ангели, архангели і всі Небесні Сили).

Тоді постає природне запитання: "Хто ж у такому випадку не грішний?" У Біблії сказано: "Всі згрішили..." (Рим. 3:23); "...нема праведного ані одного..." (Рим. 3:10). Ані рівень нашої освіти, соціального стану, походження, багатство чи бідність, талант і здібності, вік, або сувора дисципліна, — ні на йоту не замінить той факт, що ми грішні. Всі ми вчинили гріх перед Богом, відплатою за який є смерть.

Здавалося б, наскільки безнадійне й трагічне становище грішної людини, котра безпомічна сама по собі, але Біблія твердить: "...дар Божий — вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім" (Рим. 6:23). Це говорить про те, що Бог дарував нам вихід із цього безпорадного й безнадійного стану — дарував не тому, що ми на це заслужили, а через Свою любов до нас. Божа любов така, що наш розум не в змозі осягнути цю любов. Злюбивши нас, Бог приніс найбільшу жертву, щоб позбавити нас від смерті. "Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Одно-родженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне" (їв. 3:16). Постає логічне питання: "що мені робити, щоб врятуватися? Сама людина не може відповісти на це запитання. За людину (за нас із Вами) відповідає Бог, оскільки Він (Ісус жив у цьому світі, їв, спав і працював як людина, Йому зрозумілі наші сум і радощі, сподівання й розчарування, поразки й перемоги. Ісус Христос піклується про нас в усьому. От чому людина знаходить вищу морально-естетичну радість, коли звертається до Бога. Однак найчастіше гріх, як ми вже знаємо, заважає їй знайти шлях порятунку. От чому Ісус Христос сказав: "Я — дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене." їв. 14:6) "Віруй в Господа Ісуса, — і будеш спасений ти сам та твій дім" (Дії 16:31). Вірити — це значить покаятися у своїх гріхах. Покаяння включає три етикетно-християнські правила, за котрими потрібно:

- сказати "Я грішний". Ми повинні визнати всі гріхи нашого минулого, скоєні довільно або мимоволі; гріхи, відомі іншим, і таємні, про які знаємо тільки ми, гріхи подумки і гріхи у справах — усі гріхи взагалі;

- сповідатися у своїх гріхах перед Господом Богом нашим;

- молити Бога про прощення гріхів — ім'ям Ісуса Христа. І "не грішити надалі", Прийняти Ісуса Христа всім серцем як Спасителя свого. Не за допомогою батьків, або друзів, учителів, наставників, а за своєю волею відкриємо своє серце Ісусу. Чому? Та тому, що це суто особиста справа, Ісус не ввійде в наше серце з примусу. Треба тільки особисто побажати прийняти Його. Якщо в когось нема такого бажання — Ісус може стати Рятівником для інших, але не для вас! Але це зовсім не означає, що Ісус не хоче порятунку всіх людей. Навпаки, всі ми згрішили, і Він хоче врятувати нас усіх, а для цього потрібно тільки одне — бажання. "Ось Я стою під дверима та стукаю, — говорить Сам Ісус Христос, — коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду..." (Об. 3:20).

Норми і правила християнського етикету, висловлюючи дух Святого Письма, приводять нас до того, що прийняття Ісуса Христа як Спасителя — поворотний пункт у житті кожної людини, найвище, піднесене і важливе рішення. Зі знедоленого грішника кожен із нас може перетворитися на дитя Боже і перебувати з Богом у близькому й повному спілкуванні, а це і є основа нашого щастя.

Із людиною, що покаялася в гріхах своїх і прийняла Ісуса Христа як свого Спасителя, відбувається славне перетворення, яке настільки переповнює її, що людська мова не може його цілком висловити. У Біблії говориться: "А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у імення Його" (їв. 1:12). Ісус Христос говорить: "...Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю" (Лук. 23:43). "Що маємо в ньому викуплення кров'ю Його, прощення провин, через багатство благодаті Його (Еф. 1:7). "Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний і праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої" (1 їв. 1:9).

Святе Письмо через християнську етику й етикет проголошує:

- "... переможцеві дам їсти від дерева життя, яке в раю Божім... і Я тобі дам вінця життя!" (Об. 2:7-10);

- "Життя вічне через Господа Бога нашого Ісуса Христа" — є дарунком Божим, дарунок Його нескінченної любові. Приміть же Його сьогодні — з каяттям у серці, охоче, зі смиренністю і довірою.

Тільки за цієї умови ми будемо "породжені наново" і ввійдемо до Царства Божого. Ці приголомшливі істини є основою християнської етики, що допомагають глибше зрозуміти практичну значущість розгляду основних норм і принципів християнського етикету.

Християнська етика через свій церемоніал (форму етикету) наказує:

- слова любові підкріплювати справами любові — служінням. А в служінні керуватися щонайчистішими спонуканнями. Якщо ж ми служимо, щоб отримати нагороду, — ми не більш, ніж наймані робітники;

- служити безкорисливо, не шукаючи схвалення в родичів і друзів, не шукаючи визнання в суспільстві, бо ми служимо не їм, а Христу. Тому що Його любов спонукує нас до служіння. І в нас нема права очікувати нагороди за служіння — це радше привілей служити іншим з Божою любов'ю, адже Бог полюбив нас перший, задовго до того, як ми з вами навчилися любити Його.

- виявляти розуміння до інших; охоче і смиренно прощати їхні гріхи, вчинені проти нас! Коли ми поводимося так, наше життя стає виразом нашої сутності, і тоді інші починають (особливо ближні) відчувати, що ми — "Божі люди". От чому не варто берегти любов у вигляді якоїсь шляхетної ідеї в голові. Любов виховані й інтелігентні християни бережуть у серці, вона є побудником до дії. Любов — це наше з вами життя;

- може існувати любов тільки в тому випадку, якщо спілкуються щонайменше двоє осіб. Любов — краще й найплідніше з усього, що є в людських взаємостосунках. Легко любити тих, хто вже любить вас. Легко любити тих, хто легко відгукується на любов. Але найважче за все любити тих, хто не хоче вашої любові;

- Біблія говорить: "...любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас... і моліться за тих, хто кривду вам чинить" (Лук. 6:27, 28). Як ми з вами знаємо, що любов Ісуса Христа, Господа Бога нашого, така глибока і така сильна до нас, що й наша має бути такою самою[7, c. 115-117].


Висновки

Головною особливістю християнських етикету й етики є те, що основні положення їх ставляться в обов'язковий зв'язок із догматами віровчення. Оскільки "Богооткровенні" догмати християнського віровчення вважаються незмінними, то й основні норми та правила християнського етикету так само стають незмінними.

У найстислішому вигляді християнський етикет можна сформулювати як систему морально-естетичних уявлень, понять, норм, почуттів, правил і відповідної їм поведінки, тісно пов'язаної із догмами християнського віровчення.

Християнський етикет, як бачимо, містить певну сукупність норм (правил), покликаних регулювати взаємини між людьми у родині, у колі віруючих і невіруючих. Такими є відомі старозаповітні заповіді, євангельські "заповіді блаженства" й інші новозаповітні морально-етикетні настанови. У сукупності вони становлять те, що можна назвати офіційним, схваленим церквою кодексом християнської етики.


Список використаної літератури

1. Білик Е. Сучасна енциклопедія етикету / Елліна Білик,; Пер. з рос. Олени Росінської,. - Донецьк: БАО, 2005. - 382 с.

2. Етика ділового спілкування: Курс лекцій/ Міжрегіон. акад.управл. персоналом; Тамара Чмут, Галина Чайка, Микола Лукашевич, Ірина Осечинська. - К.: МАУП, 1999. - 203 с.

3. Етикет: Для дітей середнього шкільного віку/ Авт.-упор. В. М. Скляренко, М. О. Панкова, Іл. Г. В. Беззубова, Оформ.кн. Л. Д. Киркач-Осипова. - Харків: Фоліо, 2006. - 316 с.

4. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник/ Ред. Надія Бабич,. - Чернівці: Книги-ХХІ, 2006. - 495 с.

5. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: науково-популярна література/ Ярослав Радевич-Винницький,. - Львів: Сполом, 2001. - 223 с.

6. Чмут Т. Етика ділового спілкування: Навчальний посібник/ Т.К. Чмут, Г.Л. Чайка,. - 2-е вид., пе-рероб. і доп.. - К.: Вікар, 2002. - 223 с.

7. Шеломенцев В. Етикет і сучасна культура спілкування: учбовий посібник/ Василь Шеломенцев,; Ред. В. К. Федорченко. - К.: Лібра, 2003. - 415 с.

загрузка...
Top