Розвиток етичної думки в Україні

Вступ.

1. Етика Київської Русі.

2. Етична думка в Україні XVII—XVIII ст. Етика Сковороди.

3. Соціально-етичний лібералізм XIX—XX ст. Розвиток етичної думки в ХХ ст.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Етична проблематика періоду Київської Русі (IX—XII ст.) обґрунтовується відповідно до потреб державотворення та згідно з християнським моральним ідеалом. Він утверджується, з одного боку, під впливом ідей візантійських отців церкви, праці яких приходять на Русь разом із християнством. З іншого боку, складається власна проповідницько-повчальна традиція, що задіює досвід доброчесного життя києворуських отців церкви.

1. Етика Київської Русі

Повчальність у культурі Київської Русі розвивається у двох основних напрямках. Перший пов'язаний з церковною ортодоксією і звернений до монахів та служителів церкви. У ньому протиставляється два світи: земний та небесний. Земний — це світ зла, світ плинний і неістинний, світ плотського життя. Ця позиція має місце у житійній літературі, зокрема "Житії Феодосія Печерського", "Житії Бориса і Гліба", "Києво-Печерському патерику". Богословське спрямування має "Поучения братії" єпископа Новгородського Луки Жидяти (помер 1059 p.). Воно суттєво вплинуло на розвиток давньоруського проповідництва [4, с 40]. Основна увага в "Поученні" зосереджена не на релігійних, а на соціально-етичних максимах. У ньому звучить заклик до православних братів бути правдивими, турбуватися про ближніх (про бідних, сиріт), уникати сварок і непорозумінь, не бути злостивими, облудними, скнарами тощо. Однак вона не містить проповіді монашого аскетизму, характерної для візантійської церковно-учительної літератури X—XI ст. Інший тип повчальності має виражений світсько-гуманістичний характер. У ньому органічно поєднані тенденції світської вченості грецького взірця та народно-міфологічні уявлення про світ і місце людини у ньому. "Уявлення про світ, людину, притаманні давньослов'янській міфології, знаходять своє відбиття у релігійних віруваннях того часу, де сакральному відводиться місце "вгорі" природного космосу, де припускається відносна єдність Духовного і тілесного начал. Ці уявлення накладають свій відбиток на характер філософської думки на більш високому рівні розвитку давньоукраїнського суспільства", — пише В. Горський [3, с. 28].

Основне місце у філософській проблематиці посідають моральні проблеми, оскільки філософія Київської Русі спиралася на християнський неоплатонізм. Згідно з ним, "філософія насамперед навчає людину, як вона може наблизитися до Бога "ділами своїми" [3, с. 31]. Мудрість розглядається не стільки як знання істини, скільки як "життя в істині". Світ бачиться світлим і життєрадісним, сповненим моральнісного змісту, що зумовлено непротиставленістю земного і небесного начал. Таке розуміння оперте, як було сказано, на переосмислення патристикою неоплатонічних ідей "кеносису" — сходження божества у світ, а отже світ постає як єдність реального та ідеального, земного і божественного. Добро постає як іманентне світові. Назване розуміння здобувало певне "підтвердження" і в системі суспільного життя, оскільки взаємини світської та духовної влади у Київській Русі базувалися на їх злагоді, а не протистоянні. Причому, світська влада виступала провідним організатором життя. Несуперечливість двох влад (принаймні, як ідеал їх зв'язку) створює для віруючих образ злагодженості двох світів: земного та небесного. Звідси зрозуміле недогматичне ставлення світської людини до віри: творення образу морально злагодженого життя зі світом.

Образ моральної злагоди як ідеал доброчесності містить визначна пам'ятка писемності "Поучения" Володимира Мономаха (1053—1125). Автор обстоює думку про доброчесне життя не у монашій аскезі, а в мирському житті, в активному творенні добра у державі, у родині, у стосунках між людьми. Повчальність цього плану цінна не лише корисністю порад як такою, а й філософією життя, опертою на духовних зв'язках між людьми. В "Поученні" звучать слова осуду насильства над слабкими і вбогими, міститься заклик творити добро, мати душу чисту і непорочну, язик стриманий, розум смиренний. Осуду піддаються такі моральні вади, як брехня, пияцтво, ледачість. Натомість утверджуються працелюбність, освіченість, наполегливість у справах: чи то у навчанні, чи то у домі своєму, чи на війні, чи на полюванні.

Світське спрямування повчальності яскраво простежується у праці "Слово про закон і благодать" сподвижника Ярослава Мудрого Митрополита Іларіона. Автор порівнює Старий і Новий Завіт як закон і благодать. Старий Завіт — "детоводитель ко Христу", але він не сама істина. Він виправдовує, але не спасає. Закон Іларіон розглядає не в містико-релігійному, а в світському аспекті — як державний Закон, що роз'єднує людей, адже одних підносить, а інших — принижує.

Інша справа — благодать. Це істина, що однаково світить усім народам, об'єднуючи, а не роз'єднуючи людей. Істина є джерелом спасіння, адже спрямовує не на земне і плинне, а на вічне. У "Слові про закон і благодать" немає песимізму і крайнощів аскези, немає спонуки на "монашу ангелоподібність" як умову спасіння. Натомість людина підноситься до Сина Божого — Ісуса Христа. Іларіон наголошує, що Христос заповідав наслідувати його, але у справах людських, а не божественних [4, с 47]. Тобто, свідомість віруючих спрямовується не на втечу від земних справ, а на моральну діяльність за прикладом Христа.

Етична проблематика порушена також у відомих пам'ятках книжності — проповідях Кирила Туровського та Климента Смолятича, "Слові" Данила Заточеника. Особливе місце у культурі Київської Русі посідає визначна пам'ятка світської літератури XII ст. "Слово про Ігорів похід". У ньому домінує мотив любові до рідної землі, бажання захистити її від ворожих нападів та розграбування, причинами яких часто є суперництво князів за владу. Силою поетичного слова автор намагається переконати князів забути чвари і розбрат, згуртуватися для захисту рідної землі. При усьому багатстві тенденцій осмислення моральної проблематики у культурі Київської Русі простежується цілісність погляду на цінності людського життя. Переважає тенденція поваги до людини як суб'єкта життєвості. Утверджується образ морально злагодженого життя людини зі світом та з собою [5, c. 16].

2. Етична думка в Україні XVII—XVIII ст. Етика Сковороди

Просвітницькі ідеї української філософії складалися і розривалися в XVII—XVIII ст. в Києво-Могилянській академії. Етика посідала тут одне з чільних місць. Курси етики професо-рів академії Стефана Калиновського (бл. 1700—1753), Сильвестра Кулябки (1704—1761), Михайла Козачинського (1699— 1755), Георгія Кониського (1717—1795) побудовані у формі диспутів на основі "Нікомахової етики" Арістотеля. Однак вони містили не лише виклад ідей Стагірита. В них — глибокі роздуми про добро і зло, про моральну мету людських вчинків, про кінцеву мету та цільові принципи людських дій, про волю та її зв'язок з інтелектом і низка інших, не менш актуальних питань. В праці С. Калиновського "Десять книг Арістотеля до Нікомаха, тобто етика" з'ясовуються питання суб'єкта, об'єкта та мети етичної теорії. Мету етичної теорії філософ бачить так: "Матеріальна мета етики — людина, тому що вона (етика. — В.М.) встановлена на благо людини, формальна мета — почесний вчинок або гідне життя, оскільки тут вона (людина) заспокоюється.

У трактуванні поняття "блаженство" як мети людини філософ вступає в певну полеміку з Аристотелем, який бачить найбільш гідним споглядальний спосіб життя. С. Калиновський, розмірковуючи над поняттям "благо-споглядання", доходить висновку, що блаженство передбачає не лише споглядання, але і дію. Щодо "безсмертних богів", він говорить: "...Ніщо не заперечує, що вони живуть: значить і діють. Адже не гідно їхнього образу постійно спати в своїх будівлях". Людина до дії викликається двома причинами: потребами благ тіла та долею. Блага тіла кличуть до споглядання, але доля змушує відволікатися від споглядання та друзів. І тут людина змушена діяти, щоб зробити блаженство реальним, приймаючи виклики долі. "Нещасна отже людина, що задоволена жертвоприношеннями і дарами" [1, с. 13].

Важливе місце у міркуваннях вченого посідає питання свободи: чи має людина свобідний вибір. Філософ дає не просто позитивну відповідь. Він переконує, що свобода є основою людського буття, наводячи такий "аргумент" як постать Бога: "якщо деякі аргументи, здається, позбавляють людину свободи, то вони одночасно позбавляють свободи і Бога...Адже, якщо людські вчинки не свобідні, тому що Бог вічно їх передбачав, а його передбачення не можуть не здійснитися, то з тієї ж причини акти Бога, як створення світу, олюднення і терпіння Христа не будуть свобідними, адже Бог їх також вічно передбачав" [1, с.17]. Цікава сама логіка побудови міркувань, яка містить у собі прихований діалог з церковним вченням, а отже, спонукає слухачів (і читачів) на діалог (активне спілкування) не лише з питань етики, але і більш широкого кола світоглядних проблем.

Міркування і доведення автора оперті на ґрунтовну теоретичну базу. Крім постійного звертання до Аристотеля, він залучає до діалогу-міркування думки стоїків, Сократа, Августина Блаженного, Дунса Скота, Фоми Аквінського та ін. В аналізі проблеми зв'язку інтелекту та волі доводиться активна роль інтелекту у вольових спонуках. При цьому обстоюється характерна для Просвітництва ідея доброго розуму, згодом теоретично обґрунтована Кантом ("Критика практичного розуму"). Калиновський пише: "...Для акту волі недостатньо, щоб інтелект раніше подумав про об'єкт, але вимагається, щоб інтелект так довго про нього думав, як довго воля діє щодо нього". Хоча воля не є цілком залежною від інтелекту, але і всередині себе має спонуки до активного вияву, адже воля, якщо вона не може самій собі здобути свій справжній об'єкт, то "вимагає, щоб він для неї здобувався з допомогою інтелекту". Важливо в загальній гуманістичній концепції людини, що її сповідує філософ, заперечення думки про вроджену схильність людини до пороку. Як оманливе прагнення насолод, вона можлива, але як природна властивість людини — ні, — наголошує С. Калиновський.

В "Етиці" С. Кулябки розглядаються питання щодо "останньої цілі людини", добра і блаженства, людських дій та їх принципів. Принципами людських дій філософ бачить інтелект і волю. Визначаючи відмінне між ними, Кулябка вказує: "Інтелект належить до істини, а воля — до добра". На питання: "Що значить — інтелект рухає волю?", — він відповідає: "Це не що інше як інтелект переконує волю, пропонує наочно не лише природу об'єкта, але і виявляє, розкриває доброту і відповідальність такого об'єкта" [2, с.28]. Не минув Кулябка і питання доброчесності та їх вияви (мужність, помірність, справедливість). На цих свого часу зосередив особливу увагу Аристотель.

Курс етики М. Козачинського "Моральнісна філософія, або етика" містить два розділи. Основна увага зосереджена, по-перше, на питаннях теорії (перший розділ) та на моральності людини — моральній доброчесності (другий розділ). Етику автор визначає як "розсудливість стосовно операцій волі, спрямованих на моральну доброчесність" [8, с 300]. Розглядаючи етичні доброчесності, філософ вирізняє діаноетичні та етичні. Порушуючи питання суб'єкта, об'єкта, мети етики, автор стверджує, що "остання мета людини" зосереджена на питаннях моральної доброчесності та шляхах її досягнення. Він розрізняє внутрішні та зовнішні спонукальні причини людських дій. Зовнішні, хоча б знаходились поза людиною, активно впливають на неї. "Внутрішні спонукальні принципи людських дій ті, що є в самій людині, яка діє морально". Особа в міркуваннях Козачинського — свідомий суб'єкт морального вибору. Цільовим принципом вибору є добро, причому добро, оперте на ро-зум, а не те, що пов'язане з чуттєвістю. "Добро почесне є те, що відповідає здоровому глузду, або продиктоване совістю, наприклад доброчесність", — говорить філософ [2, с.31].

Аналіз поняття "щастя" здійснюється шляхом з'ясування позицій з цього питання стоїків, Платона, Аристотеля. Філософ, посилаючись на думку Августина, слушно стверджує, що щастя життя не в царстві смерті, "адже яке щасливе життя там, Де немає життя". Тут ми знаходимо пряму опозицію церковній ортодоксії і утвердження ідеї земного щастя. Аналіз сутності Моральної доброчесності, її суб'єкта, видів доброчесностей та Шляхи їх досягнення визначають велике практичне спрямування трактату М. Козачинського.

Учнем М. Козачинського був Григорій Сковорода, який навчався в Києво-Могилянській академії в період 1734—1753 pp. (з перервами). Очевидно, що широке звертання до проблем етики, всебічне осмислення її теоретичних засад та моральної практики, форма побудови занять — у вигляді диспутів — справили великий вплив на життєвий вибір першого професійного українського філософа — Григорія Сковороду. З нього, власне, і розпочинається історія української філософії, що стає поряд із філософією західноєвропейського Просвітництва. Центральною проблемою його етики є проблема самопізнання, що має виражений моральнісний зміст [4, c. 27].

3. Соціально-етичний лібералізм XIX—XX ст.Розвиток етичної думки в ХХ ст.

У XIX—XXст. етична теорія виробляє нові підходи до тлумачення моральної проблематики. Джерела моральності вона виводить із суспільної історії. У суспільності вона вбачає основу людського життя, а отже і його моральності. Етичний радикалізм розглядає можливість удосконалення людського духу не засобами моральної саморефлексії особи, а шляхом удосконалення соціальних інституцій за умови якісної зміни суспільного життя.

Український радикальний рух, започаткований насамперед Тарасом Шевченком, має національно забарвлений зміст. Радикальні погляди виділяли великого поета серед учасників Кирило-Мефодіївського товариства, що бачило своє моральне покликання у суто культурницькій діяльності: в просвіті народу та у пробудженні національної свідомості. Поетична творчість Т. Шевченка, у якій виражені його соціально-етичні ідеали, в основу нормального людського життя кладе свободу. Звільнення від гніту російського царизму поет бачить запорукою щасливого життя народу, адже багата земля України — образ райської землі. Люди ж мучаться у кріпосній неволі.

Етика Лесі Українки базується на ідеї та ідеалі свободи, що виступають провідними мотивами її поетичної, прозової, літературно-критичної та публіцистичної творчості. Навколо морального сенсу свободи групуються такі етичні проблеми, як роль творчої інтелігенції у розвитку суспільства, проблема моральної відповідальності особи за вибір вчинку та його наслідки, життя в умовах несвободи і шлях уникання рабства духу тощо. Письменниця осмислює покликання митця у суспільстві, вбачаючи вищим призначенням таланту — відкривати людям правду, позбавляючи їх ілюзорної свободи. Такою є свобода від відповідальності за вибір. Адже незнанням можна виправдати аморальний вибір чи загалом небажання вибирати вчинок.

У XXст. виникає особливий інтерес до ірраціонально-міфологічних ідей та образів. Вони розглядаються як засіб компенсації розірваної, зруйнованої системи архетипічних образів.

Найвизначнішим представником філософії срібного віку, засновником системи філософії, що отримала назву "позитивна філософія", — був Вол. Соловйов. Етична проблематика є домінуючою у його філософській системі, що складається з трьох частин: учення про моральність, учення про знання, учення про красу. "Позитивна філософія" (на відміну від "негативної", раціоналістичної) оперта на моральнісне начало як провідне. Етичні проблеми розглядаються у працях "Філософські начала цілісного знання", "Читання про Боголюдство", "Три розмови", "Смисл любові", "Життєва драма Платона", "Ідея надлюдини" та інших.

Висновки

Отже, епоха Просвітництва засвідчила про себе як час особливо великого інтересу до етичної проблематики. На відміну від середньовіччя, людська особистість розглядається у цю епоху як суб'єкт морального вибору. Філософія зосереджує увагу На пошуку об'єктивних засад моралі, намагається відповісти на питання джерела існування добра і зла.

У середині та другій половині XIXст. ідеї рівності, ненависть до рабства утверджують представники демократичної інтелігенції Росії та України ліворадикальної орієнтації ("революціо-нери-демократи"): Олександр Іванович Герцен (1812—1870), Микола Гаврилович Чернишевський (1828—1889), Микола Олександрович Добролюбов (1836—1861) та інші. В Україні виразниками ідей революційного демократизму були: Тарас Григорович Шевченко (1814—1861), Іван Якович Франко (1856— 1916), Леся Українка (Л. П. Косач-Квітка, 1871—1913) та інші.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. - К.: Либідь, 1992. - 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./. - 4-те вид.. - К.: Либідь, 2002. - 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. - 3-тє вид., виправл. і доп.. - К.: Знання , 2007. - 483 с.

загрузка...
Top