Професійна етика юриста

Тема 1. Сутність і задачі професійної етики юриста

Тема 2. Основні категорії етики та моральний фактор у професійній діяльності юриста

Тема 3. Правове регулювання професійної етики юриста в Україні і світі

Тема 4. Моральні норми у здійсненні правосуддя

Тема 5. Етика діяльності слідчого

Тема 6. Етика діяльності прокурора

Тема 7. Проблеми адвокатської етики

Тема 8. Етика ділового спілкування і діловий етикет

Тема 9. Естетична культура юриста

Тема 10. Професійна деформація юриста

Список використаної літератури

Тема 1. Сутність і задачі професійної етики юриста

Питання:

1. Поняття етики професійної юридичної діяльності. Потреба дотримання спеціальних етичних правил при здійсненні професійної діяльності юриста і по за нею

Юридична етика - це галузь вчення про етику, що досліджує роль і значення моральних принципів у сфері здійснення правосуддя і правоохоронної діяльності.

Юридична етика переносить досліджувані етикою абстрактні моральні категорії на практичний грунт, пропонує шляхи втілення їх у реальне життя, сприяє моралізації професійної діяльності, додає їй морального змісту.

Якщо етику називають практичною філософією, то юридичну етику з повною підставою варто визнати прикладною етикою, духовним інструментом юриста, що забезпечує чесне і бездоганне виконання повсякденних обов'язків, розв'язання складних правових проблем максимально прийнятним шляхом.

Дослідницька і пізнавальна складність юридичної етики полягає в тому, що на даному етапі свого розвитку вона не володіє конкретними науковими критеріями, що дозволяли б стверджувати або спростовувати визначені результати наукових пошуків. Неможливо піддати числовому, хімічному чи ще якомусь аналізу роботу судді або слідчого на предмет визначення коефіцієнта доброти чи зла або відсутності таких у тих чи інших професійних діях.

Падіння духовності та моралі в правовій сфері - перше свідчення потреби в юридичній етиці як одного з неодмінних факторів оздоровлення сформованої обстановки, виховання професіоналів нового покоління з урахуванням моралі суспільства.

2. Задачі професійної етики. Функціональні обов'язки моралі

Професійна етика, досліджуючи специфіку конкретної професії крізь призму моральних принципів суспільства, практику відхилення від норм моралі у визначених сферах суспільних відносин, закономірності і наслідки, що виникають при цьому, дозволяє виробити деонтологічні правила поведінки членів того чи іншого професійного співтовариства, що відповідають етичним вимогам суспільства і держави.

Існує безліч професій, де такі поняття, як обов'язок, совість, справедливість не є головними в професійній діяльності людини. Можна бути блискучим музикантом чи фізиком, неабияким інженером чи висококласним токарем і, незважаючи на нестерпний і корисливий характер, користуватися репутацією відмінного фахівця. Приходячи в ці професії, люди не приносять ніяких присяг, не створюють кодексів честі тощо. Тут головна роль належить таланту, вмінню, майстерності і працьовитості.

Завдання юридичної етики включає в себе дослідження моральних відхилень і вад у діяльності посадових осіб судової і правоохоронної систем, визначенні розмірів моральної недуги працівників останніх, виявлення причин, що роблять можливим їхнє існування і формулювання рецептів їх послаблення. Логічно, на наш погляд, погодитися, що: «Практика професійної етики юриста міститься в реальних службових і позаслужбових діях, регульованих законодавством, відомчими нормативними документами, присягою і т. ін. Однак неодмінною є необхідність існування спеціального професійно-етичного кодексу з метою формування належного професійного об'єднання юристів».

3. Моральне регулювання відносин між людьми. Орієнтуюча, світоглядна, виховна та інші функції моралі

Моральні норми регулюють не «внутрішній» світ людини, а відносини між людьми. Однак не слід упускати з виду індивідуальні аспекти моральних вимог. В остаточному підсумку їхня реалізація залежить від моральної зрілості людини, міцності його моральних поглядів, соціальної орієнтованості його індивідуальних інтересів. І тут першорядну роль грають такі індивідуалізовані моральні категорії, як совість, обов'язок, які направляють поводження людини в русло соціальної моральності. Внутрішнє переконання індивіда в моральності або аморальності свого вчинку значною мірою визначає і його соціальну значимість.

Елементами морального регулювання є:

- ідеал, що виражає подання суспільства, класів, соціальної групи про моральну досконалість;

- система норм, дотримання яких є необхідною умовою функціонування суспільства, досягнення їм своїх моральних цінностей;

- особливі форми соціального контролю, що забезпечують реалізацію моральних норм, у тому числі суспільна думка.

Результатом такого підходу до моралі є викривлене тлумачення її регулятивної, виховно-ідеологічної та комунікативної функцій. Розчленування моралі, навіть якщо розглядати її через функціональну своєрідність, розділення її за відношенням до практики-повєдінки на сферу суспільної свідомості, початково тлумачену як протилежну індивідуальній свідомості, тягне за собою уявлення, що норми, приписи, правила вироблені суспільством у процесі практики, а індивідові належить їх засвоїти.

Специфічна сутність моралі конкретно розкривається у взаємодії її історично сформованих функцій: регулятивної, виховної, пізнавальної, оціночно-імперативної, що орієнтує, мотиваційної, комунікативної (забезпечує спілкування людей), прогностичної й ін. Неважко помітити, що перераховані вище функції моралі взаимноперекрещиваются: регулятивна функція містить у собі оціночно-імперативну, що орієнтує, почасти комунікаційну (упорядковуючи спілкування людей); виховна функція містить у собі почасти оціночно-імперативну, мотиваційну; пізнавальна - що орієнтує й прогностичну й т.д.

4. Поняття і роль принципів моралі. Принцип колективізму та індивідуалізму, їх розумне поєднання. Гуманізм і справедливість - як моральні принципи професійної діяльності юриста

До загальних позитивних моральних якостей, якими має володіти працівник ДПС належать: чесність, порядність, ввічливість, тактовність, доброзичливість, охайність, вихованість, терпіння, гуманізм; до спеціальних позитивних моральних якостей – ерудованість, компетентність, принциповість, людяність, стриманість, рішучість, сміливість, уважність, чуйність, самокритичність тощо.

Професійна мораль певним чином регулюється. Особливості цього регулювання диктують правила – певну поведінку, виконання функціональних обов’язків, реалізацію права. Тому професійна мораль не є чимось незмінним, усталеним. Вона динамічна, варіантна, враховує соціальні умови, напрями розвитку суспільства чи певної професії. Професійна мораль видозмінюється у зв’язку із наповненням соціальної культури новим змістом, відродженням загальнолюдських цінностей, прийняттям нового законодавства, стажем роботи тощо.

Далеко не всі моральні вимоги, з якими ми стикаємося, мають універсальний характер, проте кожна з них, якщо тільки вона є насправді моральною, може бути узагальненою або універсалізованою таким чином, що стане правомірною відносно цілого класу певних дій, хто б не був їхнім суб’єктом. Іншими словами: якщо перед індивідом у конкретній ситуації висувається певна вимога, то ця вимога є власне моральною лише в тому разі, якщо вона може бути зверненою й до будь-якої іншої людини, що потрапила б в аналогічну ситуацію.

Моральні потреби постійно змінюються, оновлюються залежно від розвитку суспільства. Вони не знають меж, із часом, із появою нових цілей, можливостей та мотивів ускладнюються.

Зовнішнім проявом моралі є культура поведінки. Вона характеризується способом вираження моральної та етичної свідомості у зовнішніх виявах. Тому мораль ґрунтується на таких засадах: традиціях, звичаях, мові, історії народу, громадській думці, співставленні особистих та суспільних інтересів, якими визначається добровільний вибір поведінки, регульований сумлінням. Для глибшого розуміння моралі важливим є знання моральних принципів та моральних категорій. Принципи моралі покликані висвітлювати характер відносин між суспільством та особою. До моральних принципів належать усі вимоги суспільства до особи, що зобов’язують добровільно виявляти у житті Зміст моральних принципів, моральних норм та вимог визначається історичними умовами життєдіяльності та світоглядом, життєвими потребами та інтересами людини, становищем у суспільстві.

Тема 2. Основні категорії етики та моральний фактор у професійній діяльності юриста

Питання:

1. Категорії етики - як загальні поняття, що відображають суттєві сторони і моменти моралі. Реалізація моральних явищ на рівні свідомості у вигляді конкретних почуттів

У теорії професійної етики велике значення мають такі категорії, як моральний ідеал, моральна оцінка, моральні почуття, моральні погляди, моральні якості, моральна діяльність, моральні відносини, сфера дії моралі, моральні цінності, моральний конфлікт, моральний вибір, моральна культура, моральний обов'язок, моральні вимоги, моральне переконання, моральна свобода, етичне мислення, моральні потреби, моральний вчинок, моральна свідомість та ін. Моральні категорії ніколи не мають логічно закінченого змісту. Кожна людина, кожна історична епоха вкладають свій зміст у ці поняття.

Практичне застосування у всіх сферах життя суспільства має така категорія, як моральна оцінка. Предметом її є вчинок, дія, бездіяльність, висловлювання тощо.

У професійній діяльності особи, зокрема працівника органів внутрішніх справ, одну із провідних ролей відіграє моральна свобода. Вона передбачає такий вибір поведінки, який відповідає як суспільним вимогам моралі, так і внутрішнім переконанням індивідуума.

Професійна діяльність особи значною мірою визначається її моральними звичками, тобто встановленим способом поведінки у певних ситуаціях, який не викликає негативної реакції; соціальною послідовністю у здійсненні моральних вчинків; готовністю до правильного вчинку, умінням без роздумів підпорядковувати особисте суспільному, у критичній ситуації сміливо йти назустріч небезпеці, виконати завдання; єдністю внутрішнього настрою (потреби, устремління) і зовнішнього способу робити певним чином, що є характерною рисою стійкості моральної поведінки.

Основними складовими елементами морального вчинку є мотив та намір, які тісно пов'язані з поведінкою, моральними почуттями, моральними переживаннями тощо. Слід зауважити, що кожна особа має власний мотив чи намір у скоєні вчинку, які в свою чергу, як відомо, класифікуються як моральні та аморальні.

Основним мотивом вчинку є переконання. Моральні переконання — це невід'ємна індивідуальна гідність особи, важлива ланка, яка пов'язує почуття і знання, волю і поведінку.

Моральні переконання можуть передаватися іншій особі, а здебільшого вони формуються у кожної особи самостійно. І формування залежить від життєвого досвіду, рівня соціальної культури, особистих моральних якостей, наукового світогляду тощо.

Важливою категорією моралі є також моральний обов'язок людини. Про нього багато пишуть. Зокрема вважають, що моральний обов'язок передбачає поєднання зовнішньої поведінки та її внутрішніх спонукань, їхню органічну єдність, це він відображає суспільну необхідність у вигляді певних моральних вимог, які висуваються до окремої особи та особою до суспільства.

2. Добро і зло - як основні категорії науки етики. Особливості етичних категорій. Категорія професійного морального обов'язку, честі і совісті

Як і всяка наука, етика має у своєму розпорядженні багатий арсенал категорій. Саме вони поряд із законами, принципами, методами становлять основу змісту будь-якої науки. Саме слово "категорія" грецького походження. Їм позначаються найбільш загальні поняття, що відбивають істотні сторони дійсності. Це - вузлові пункти людського пізнання.

В етичному відношенні ці категорії відбивають ту сторону суспільних відносин, що пов'язана з поводженням людей, з їхнім відношенням друг до друга, до суспільства, державі, родині до колективу з погляду добра й зла, боргу, честі, справедливості. Інакше кажучи, категорії етики можна оцінювати з погляду добра й зла, гарного або поганого, а самі вони можуть виступати формою цієї оцінки: людина обов'язку, чесний, чималий, справедливий, відповідальний і т.п..

Однак категорії добра й зла, їхня моральна оцінка різними людьми часто буває різної. Це пояснюється тим, що категорії етики об'єктивні по змісту й суб'єктивні за формою. Об'єктивність змісту означає, що в ньому сконцентровано те, що є в реальному житті й не залежить від свідомості людей. І саме цей зміст по - різному оцінюється людьми. Ця оцінка залежить від цілого ряду факторів: інтелектуального розвитку особистості, її моральної культури, а також способу життя.

Дане тестування необхідно проводити по всіх етичних категоріях, які досить численні. Ці категорії прийнята класифікувати. Одні вчені ділять їх на структурні й субстанціональні.

Інші закладають в основу інший принцип: всю класифікацію будують на основі однієї з категорій, що розглядається як функціональна. Наприклад, Эпикур підкоряв всі категорії етики категорії щастя. Аристотель головної вважав категорію блага, а Кант - категорію боргу. Втім, з єдиного погляду на цей рахунок і в наш час. У вітчизняній науці всю сукупність категорій часто ділять виходячи зі структури моралі. Як основні елементи цієї структури деякі автори виділяють моральну практику, моральну свідомість і моральну самосвідомість, а моральні відносини й моральна діяльність у сукупності становлять моральну практику.

Взявши за основу другу позицію, серед категорій етики можна виділити: категорії моральної свідомості, категорії моральних відносин і категорії моральної діяльності. Варто помітити, що й ця класифікація досить уразлива, тому що всі категорії перебувають у тісній єдності, взаємно доповнюють один одного, переходять із однієї групи в іншу, впливають один на одного.

На основі моралі, категорії етики можна підрозділити на 3 групи:

  • категорії властиво моральної моральної свідомості (моральний принцип, моральна норма, моральне переконання, моральна мета, моральний вибір)
  • категорії моральних відносин (моральна взаємодія, моральний конфлікт, моральний авторитет, моральна репутація)
  • категорії моральної практики (моральний учинок, моральне воздаяние, моральні наслідки, моральні наслідки.

У принципі можна затверджувати, що всі категорії етики є й категоріями моральної свідомості, тому що якої би сторони моралі вони не відбивали - всі вони фіксуються в моральній свідомості. Сутнісні категорії моральної свідомості: добро, зло, борг, честь, достоїнство, совість і інші займають центральне місце в системі категорій, але їх не можна відривати від моральних відносин і моральної практики.

3. Міра проявлення моральних сил особистості. Структура морального фактору. Специфіка морального фактору для окремих юридичних спеціальностей

Коли постає питання структури моралі, то найочевиднішими її елементами називають моральну свідомість та моральну діяльність. Проте мораль не є закритою системою, отож при аналізі її структури треба враховувати й ті фактори, які безпосередньо впливають на становлення та розвиток моралі. Щоб виділити їх необхідно, насамперед, зауважити, що в синергетиці у відкритих складноорганізованих системах прийнято виділяти мікро-, макро-та мегарівень. Наклавши їх на структуру моралі, матимемо наступну ситуацію.

Тема 3. Правове регулювання професійної етики юриста в Україні і світі

Питання:

1. Національне законодавство, що регулює морально-етичні засади поведінки юриста. Закони України "Про статус суддів", "Про міліцію", "Про адвокатуру" та інші

Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об’єднань.

Конституція України (ч. 2 ст. 59) проголошує, що “для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура”. Саме це конституційне положення закладає загальні законодавчі засади діяльності адвокатури в Україні, розкриває її роль, завдання та повноваження.

Зазначена норма — це єдина в Конституції норма, в якій зустрічається слово “адвокатура”. Втім, ще кілька статей Конституції в тому чи іншому аспекті торкаються діяльності української адвокатури з надання правової допомоги. Так, ч. 4 ст. 29 передбачає право заарештованого чи затриманого користуватися правовою допомогою захисника. Стаття 63 гарантує підозрюваному, обвинуваченому та підсудному право на захист. Слід також зазначити, що права і свободи, передбачені ст. 29, 59, 63, не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 64 Конституції), тобто право на захист, згідно з Конституцією України, є правом абсолютним, і тому будь-яке втручання у здійснення цього права з боку держави має визнаватися неправомірним.

Найважливішим вітчизняним офіційним джерелом юридичної етики є Конституція України, статтею 62 якої закріплена презумпція невинуватості, як найважливішого принципу судочинства, безсумнівно є великим морально-етичним досягненням. У цьому ряду стоїть і положення про звільнення від відповідальності особи за відмову від дачі показань щодо себе, членів своєї родини і близьких родичів, що знайшло своє закріплення в ст. 63.

До офіційних джерел юридичної етики варто віднести деякі Закони України (Закон України «Про адвокатуру», прийнятий 19 грудня 1992 p.), Укази Президента (Указ Президента від ЗО вересня 1999 р. «Про деякі міри щодо підвищення рівня роботи адвокатури», що затвердив Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури), Постанови Кабінету Міністрів (Постанова КМУ від 14 травня 1999 р. № 821 «Про твердження порядку оплати праці адвокатів по наданню громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави»).

До офіційних джерел юридичної етики варто також віднести рішення Конституційного Суду України. Зокрема, рішення від 16 жовтня 2000 р. за N 13-рп/2000, що розширив коло осіб, які допускаються до виконання функцій із захисту прав громадян у кримінальних справах. Будучи чисто правовим по своїй суті, рішення торкається маси етичних питань, що потребують регулювання.

Корпоративні деонтологічні документи. Сюди слід віднести рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії з результатів розгляду скарг на місцеві КДК. Нарешті, дисциплінарна практика місцевих кваліфікаційно-дисциплінарних комісій.

2. Регулювання етики юриста нормативними актами професійних організацій та об'єднань

Правила адвокатської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України від 1 жовтня 1999 року, протокол від 1 — 2 жовтня 1999 року № 6/VI. Роль єдиного незалежного професійного правозахисного інституту, який покликаний захищати права і свободи, представляти законні інтереси особи в державних владних структурах на закріплених Законом України «Про адвокатуру» принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності, реалізується адвокатурою у складній системі правовідносин.

3. Міжнародно-правові документи, що регламентують моральні принципи юридичної діяльності. Стандарти незалежності юридичної професії. Деонтологічний кодекс

Юридична етика як галузь філософського вчення, постійно розвивається і підживлюється з численних міжнародних, офіційних і інших джерел.

На цей час існує більше десятка міжнародних документів, присвячених етичним аспектам правової сфери. Деякі з них визнані ще радянською державою, а до більшості Україна приєдналася після здобуття власної незалежності. Це Загальна декларація прав людини, 50-річчя якої відзначалося в 1999 році, Деонтологічний кодекс, прийнятий на пленарному засіданні дванадцяти делегацій Європейського співтовариства в жовтні 1988 р. у Страсбурзі, та багато інших.

4. Законодавство окремих країн щодо етичних норм юридичної професії. Морально-етичний кодекс поліції США. Положення про етичні принципи поліцейської служби Великобританії

У сучасних цивілізованих країнах визнано, що життєздатність і легітимність політичної системи держави багато в чому залежать від того, наскільки державні інститути і вищі посадові особи відповідають домінуючим у суспільстві цінностям і ідеалам, а їх поведінка — нормам суспільної моралі.

Особлива увага приділяється деонтології юридичних професій, у тому числі поліції. Наприклад, Декретом № 86592 уведено «Кодекс деонтології національної поліції Франції». В Англії діє «Положення про етичні принципи поліцейської служби Великої Британії», у ФРН — «Етика поліцейського ФРН», у США — «Морально-етичний кодекс поліцейського США». У Росії також затверджено «Кодекс честі рядового і командного складу органів внутрішніх справ Російської Федерації», в Україні — «Кодекс честі працівника органів внутрішніх справ». Присягаючи на вірність професійному обов'язку, співробітник ОВС має пронести цю вірність протягом усіх етапів його службової діяльності.

Розвинуте почуття обов'язку, внутрішня прихильність йому підвищують рівень професійної відповідальності за доручену справу.

Тема 4. Моральні норми у здійсненні правосуддя

Питання:

1. Етична культура судового процесу. Моральна культура, її сутність і форми. Етичні принципи на стадії судового спору у кримінальному і цивільному процесі (спільні та особливі риси)

Вчені-правознавці пропонують своє поняття судової етики. Так, А.С. Кобликов вважає, що судова етика це: «сукупність правил поведінки суддів і інших професійних учасників карного, цивільного й арбітражного судочинства, що забезпечують моральний характер їхньої професійної діяльності і позаслужбового поводження, а також: наукова дисципліна, що вивчає специфіку прояву вимог моралі в цій області».51

Не досить виправданим є прагнення автора перевантажувати судову етику проблемами «позаслужбової поведінки інших професійних учасників» судочинства. Для цього існує адвокатська етика і деонтологічні норми професіоналів інших спеціалізацій. Необгрунтовано, на наш погляд, і визнання судової етики самостійною «науковою дисципліною». Вичерпним, здається, було б таке визначення:

Судова етика - це розділ юридичної етики, сукупність правил поведінки суддів, інших професійних учасників судочинства, що забезпечують моральний характер їхньої процесуальної діяльності.

Етика судді як в судовому процесі, так і поза ним безумовно є складовою судової етики. Природно, судова етика може і повинна містити визначені правила й настанова позаслужбової поведінки суддів, однак ці правила здатні лише доповнювати і підсилювати загальновстановлені моральні принципи і підходи суспільства, членом якого є суддя.

За єдності моральних вимог і спільної професійної мети - відшукання істини у справі та винесення справедливого вироку - у роботі судді та слідчого досить багато істотних розбіжностей у засобах і підходах до досягнення цієї єдиної мети, що, безумовно, впливає на їхній характер і поведінку.

Варто почати з того, що всі професійні учасники кримінального судочинства: слідчий, прокурор, адвокат, маючи кінцевою метою здійснення правосуддя, працюють, кінець кінцем, на правосуддя. Підсумком цієї багатоликої і різнобічної роботи є поява на суддівському столі справи, крапку в якій може поставити тільки суд. Ця крапка -вирок.

Будь-яке рішення суду проголошується ім'ям України. Звідси і широкі владні повноваження, з якого випливає висока моральна відповідальність за якість прийнятого рішення.

2. Моральні аспекти відношення судді до підсудного, потерпілого та інших учасників процесу

Моральні вимоги до суддів і суддівської діяльності, майже такі самі як і вимоги, звернені до слідчих, прокурорів. Дотримання положень ст. 62 Конституції України (презумпція невинуватості), законність, неупередженість, об'єктивність, справедливість - от чого чекає суспільство від судді. По суті, не так вже й багато, однак, як свідчить судова практика, це «дещо» дається нелегко і далеко не усім.

З правового погляду, завдання судді зводиться до правильного застосування матеріального і процесуального закону. Точне і грамотне застосування чинного закону вже саме по собі вирішує безліч моральних проблем, оскільки закони, крім правових, закріплюють і моральні вимоги суспільства.

Величезного морального і культурного виховання вимагає внутрішнє переконання судці. Стаття 323 Кримінально-процесуального Кодексу України формулює цю прерогативу суду в такий спосіб: «Суд оцінює доказ по своєму внутрішньому переконанню, заснованому на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом».

Суддя несе персональну відповідальність за допущену судову помилку. Однак, якщо юридична помилка виявляється досить легко, то помилки психологічного і морального характеру практично не збагненні.

3. Етика «нейтралітету» та етика «залежності судді від закону»

Кодекс професійної етики судді встановлює правила поведінки, обов’язкові для кожного судді України. Встановлюються вимоги, яких повинен дотримуватись суддя як під час виконання професійної діяльності, так і у вільний від роботи час.

Суддя не має права розголошувати інформацію, що стала йому відома у зв'язку з розглядом справи в закритому судовому засіданні. Він не може робити публічні заяви, коментувати в засобах масової інформації справи, які перебувають у провадженні суду, та піддавати сумніву судові рішення, що набрали законної сили.

Суддя повинен здійснювати судочинство в межах та в порядку, визначених процесуальним законом, і виявляти при цьому тактовність, ввічливість, витримку й повагу до учасників судового процесу та інших осіб.

Суддя має уникати будь-якого незаконного впливу на його діяльність, пов'язану зі здійсненням правосуддя. Він не вправі використовувати своє посадове становище в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб.

4. Етична культура судового процесу як засіб, що сприяє здійсненню правосуддя та виконанню виховних задач

Суддя не може уникати у своїй роботі моральних критеріїв процесуальних настанов. Кримінально-процесуальне законодавство, будучи абстрактним за формою, припускає безпосередню персоніфікацію в процесі його застосування суддею до конкретного підсудного, позивача, відповідача.

Моральна суть карних, цивільних, а також процесуальних норм і їхнього застосування в судовій роботі складається в гармонічному поєднанні вимог закону і моралі. За формального застосування закону без урахування цієї важливої особливості, робота судді, нерідко, може виглядати просто аморальною. На жаль, практика дає чимало основ до подібних висновків.

Допит потерпілого в судовому засіданні, залежно від характеру злочину, дуже тонка та делікатна процедура. Від моральної гідності судді, культури, його внутрішньої інтелігентності й уміння поважати достоїнство людини, що потерпіла від злочину, часом залежить навіть життя останньої.

Йдеться стосовно делікатної етичної проблеми ретельного добору судово-слідчих працівників, оскільки слід звільнити крісло судді від людей з ознаками психологічної неврівноваженості, фізичної ущербності, наділених такими порочними рисами, як заздрість, озлобленість, некерованість, корисність. Не виключено, що для розв'язання завдання потрібні спеціальні служби за участю психологів, медиків, що будуть провадити добір людей для судово-слідчої роботи.

Тема 5. Етика діяльності слідчого

Питання:

1. Діяльність слідчого як невід'ємна частина кримінального судочинства. Необхідність поєднання інтересів слідства і морально-етичних правил, що обумовлюється наявністю владних повноважень при провадженні слідства

Головний і єдиний обов'язок слідчого - швидке розкриття вчиненого злочину, розшук, затримка і викриття злочинця. Ця лаконічна формула вміщує в себе безліч слідчо-оперативних дій, колективну працю оперативних працівників, експертів, допоміжних служб і вимагає від слідчого швидкої реакції, холоднокровності, витримки, зосередженості, працьовитості, організаційних здібностей і ще багатьох інших неабияких якостей.

Слідчий є представником державної влади. Усі слідчі дії чиняться ним від імені держави і будь-яка самодіяльність, що спотворює чи порушує закон, сприймається навколишніми як акт державного беззаконня. Прикриття порушень закону інтересами слідства є не що інше, як дискредитація державної влади.

Усвідомлення слідчим вельми відповідального положення, розуміння ним високої ціни кожного його невірного, помилкового кроку тільки зміцнює його моральну основу і підвищує внутрішню відповідальність. Це, у свою чергу, припускає непохитну готовність професійного детективу додержуватися моральних принципів суспільства, вимог юридичної етики.

2. Культура спілкування під час встановлення об'єктивної істини. Елементи примусу в слідчій діяльності та їх моральний бік

Співвідношення тактичних прийомів і етичних вимог при розслідуванні справи значною мірою визначається моральними орієнтирами слідчого і цілями, що стоять перед ним.

Якщо слідчий заклопотаний розкриттям злочину і встановленням справжнього винуватця, його совість, як правило, чиста і він не вдається до підтасування фактів, фальсифікації матеріалів слідства та ін. Подібні прийоми застосовуються у разі, якщо розкриття злочину перетворюється на самоціль і досягається будь-якою ціною. Тоді використовується обман, шантаж, провокації.

Питання, чи може слідчий обманювати обвинувачуваного, свідка, влаштовуючи тактичні пастки, та інше, не є риторичним. З цього приводу написано чимало публікацій, що нерідко містять діаметрально протилежні думки.

У деяких слідчих ізоляторах як «стимулятор» до дачі «признавальних» показань практикувалося поміщення арештованих у так званий «відстійник» - маленьку комірку для двох чоловік. Іноді сюди заштовхували до десяти і більш ув'язнених. Люди задихалися, непритомніли. Скарги ув'язнених неодноразово перевіряла прокуратура, однак безрезультатно. І лише після того, як в одному із слідчих ізоляторів України три з тринадцяти поміщених у «відстійник» підслідних задихнулися до смерті, а п'ятеро - були витягнуті у важкому стані, була заведена кримінальна справа, внаслідок якої були засуджені троє працівників слідчого ізолятора.

У цьому самому слідчому ізоляторі для добування «правдивих» показань використовувалася спеціальна напівпідвальна камера, вікна якої наполовину піднімалися над рівнем зовнішнього асфальту. На прохання слідчого «непокірливого» підслідного закривали в камеру, до вікна якої підганялася вантажна машина і встановлювалася глушителем до спеціально відкритої кватирки. Водій «ненавмисне» вмикав двигун і зупиняв його лише тоді, коли підслідний знаходився на грані смерті.

3. Моральна культура слідчого під час проведення слідчих дій та контактування з учасниками процесу

Прийняття нового карно-процесуального законодавства, що остаточно передало розв'язання питання про видачу санкції на арешт і на її продовження у ведення судів, формально вирішує проблему дотримання прав обвинувачуваних. З правового погляду питання одержало своє законодавче вирішення. Однак з позиції вимог юридичної етики може відбутися те, що за словами В. Ульянова (Леніна) було формою законною, а за своєю суттю - знущанням.

Стан багатьох слідчих ізоляторів не відповідає найменшим вимогам елементарної санітарії. За таких умов недоречно говорити навіть про часткове забезпечення таких інститутів, як честь, достоїнство, права і волі громадян.

Неприпустимі за міжнародними стандартами умови в слідчих ізоляторах, певною мірою сприяють збереженню серед окремих слідчих тенденції до використання цих умов тримання для досягнення бажаних, але не завжди праведних цілей.

Виправдання підсудного, що тривалий час перебував під вартою, в разі недоведеності обвинувачення, відповідно до ст. 440-1 ЦК України, спричиняє відчутні наслідки для держави відшкодування матеріальної і моральної шкоди.

Радянське законодавство не знало інституту моральної шкоди, а тим більше його відшкодування. На той час панував пропагандистський «вислів»: людське життя і здоров'я безцінні. У продовження цієї декларативної посилки, існував закон, на підставі якого сотні тисяч безневинно засуджених людей і реабілітованих після відбуття тривалих термінів у таборах як компенсацію одержували двомісячний заробіток. З погляду законності того часу слідчий не відчував на собі наслідків реабілітації. Формально це було правильно, тому що вироки виносили суди.

За нових умов слідчий має самокритично і відповідально підходити до обрання запобіжного заходу, не розраховуючи на келійне розв'язання питання з прокурором щодо санкції та її продовження на утримання під вартою і його підтримку в суді.

Особливої уваги заслуговують взаємини слідчого з потерпілими. Карно-процесуальним законом потерпілі, як зацікавлені в результаті розслідування особи, наділені визначеними процесуальними правами.

Потерпілим визнається особа, якій вчиненим злочином заподіяна моральна, фізична чи майнова шкода (ст. 49 КПК України). Потерпілий, відповідно до закону, вправі давати показання, представляти докази, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства.

Очевидно не випадково законодавець серед інших видів заподіяної шкоди на перше місце висуває моральний. Образа людських почуттів, знущання над моральними людськими цінностями травмує психіку потерпілого набагато глибше матеріальних втрат і фізичних страждань.

Спілкування слідчого з потерпілими - це особлива сфера процесуальних і етичних відносин. Стан потерпілого в період розслідування злочину в основному визначається ступенем і характером заподіяної йому шкоди.

Якщо процесуальні відносини з потерпілими відрегульовані законом, то мистецтво морально-ділового спілкування залежить від багатьох обставин: особистого характеру, рівня культури і морального виховання обох сторін. Потерпілому можна вибачити не завжди адекватне сприйняття і реагування на навколишні події, оскільки він вражений горем. Слідчий - професіонал, він на службі, при виконанні обов'язку і не вправі піддаватися емоціям і керуватися особистими почуттями.

Особливість етики взаємин слідчого з потерпілими полягає в тому, що суворо дотримуючи формальних вимог закону у відношенні останніх, він дотримує максимальної коректності у вчинках і заявах, утримується від дій і висловлювань, здатних образити почуття потерпілих.

Ніякі особисті припущення чи антипатії не виправдовують брутальність або безтактність слідчого стосовно потерпілого. Потерпілі вимагають особливо дбайливого відношення до себе . З іншого боку, варто утримуватися від озвучування необережних прогнозів щодо завершення розслідування справи, передчасних висновків і необґрунтованих обіцянок. Одне лише непродумане слово слідчого може перетворитися на об'єкт скарг і серйозних обвинувачень з боку потерпілого.

Тема 6. Етика діяльності прокурора

1. Завдання і напрямки прокурорської діяльності. Проблема моральної оцінки діяльності прокурора в зв'язку з виконанням процесуальної функції обвинувачення. Моральний аспект правових обов'язків прокурора

Цей вид юридичної практичної діяльності слід пов'язувати з діяльністю системи органів прокуратури та завданнями, які покладені на них у зв'язку з функцією здійснення вищого нагляду за додержанням законів в Україні. У системі правоохоронних органів України прокуратура є єдиним органом спеціального призначення, який спеціально створено саме для здійснення контрольно-наглядових функцій у найширшому розумінні. Зазначимо, що ті чи інші контрольні функції здійснюють працівники суду, депутати, працівники різного рівня державних органів влади та установ. Але такі контрольні повноваження є лише допоміжним інструментарієм для виконання цими органами основних функцій іншого профілю. Для прокуратури здійснення контрольно-наглядових функцій є основним завданням, що значною мірою зумовлює специфіку прокурорського виду діяльності.

Діюча система принципів організації та діяльності прокуратури базується на змісті ст.6 Закону про прокуратуру. Виходячи з положень Конституції України, названу статтю Закону можна доповнити такими принципами як публічність, єдиноначальність, призначуваність на посаду, пріоритетність прав і свобод людини і громадянина. Прокурорському нагляду притаманні й такі загальнодемократичні, загальноправові принципи, як рівність всіх у правах, державна мова судочинства, гуманізм, справедливість тощо.

Принцип єдності обумовлений тим, що прокуратура України є єдиним органом, на який покладається нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів всіма органами, посадовими особами, громадянами у державі, він є невід’ємним елементом всієї системи принципів організації та діяльності усіх органів прокуратури; всі органи прокуратури входять до єдиної централізованої системи, яку очолює єдиний керівник – Генеральний прокурор України; всі прокурори є представниками прокуратури України, від імені якої вони діють; рішення прокурора мають силу і за межами території їх діяльності; усі прокурори, як правило, мають однакові повноваження щодо виявлення порушень закону і реагуванню на них; допускається можливість взаємозаміни прокурорів, за винятком виконаннявиключних повноважень, якими наділений прокурор певного рівня.

Такий багатогранний характер прокурорської діяльності потребує від юристів, котрі працюють в органах прокуратури, наявності певних властивостей мислення:

  • здатності побачити за зовнішніми показниками сутність явища, причинні зв'язки;
  • охопити в межах однієї проблеми широке коло питань та фактів, які перебувають поза межами безпосереднього впливу;
  • швидко та якісно вирішувати проблеми в межах своєї компетенції, незважаючи на нестандартність обстановки;
  • самостійно та відповідально приймати рішення, керуючись буквою закону та правосвідомістю професіонала;
  • залишатися на принципах об'єктивності, неупередженості та всебічного вивчення матеріалів справи;
  • вміти прогнозувати наслідки прийнятих рішень, вчинених дій з погляду їх правової, економічної або політичної спрямованості.

2. Відмежування від обвинувального ухилу як деформаційного явища

Слідчі помилки виявляються й усуваються на всіх судових стадіях кримінального процесу. Можна стверджувати, що розгляд кримінальної справи судом є чи не найважливішою складовою кримінального процесу і має на меті перевірку висновків досудового слідства, виявлення та виправлення помилок, допущених на досудовому слідстві.

Питання виявлення і усунення слідчих помилок при попередньому розгляді кримінальної справи не було предметом широкого обговорення в науковій літературі. Як правильно зауважив І. Ф. Демидов важливість стадії попереднього розгляду справи обумовлена тим, що з неї починається судовий розгляд кримінальних справ, саме в ній суддя має можливість вперше виправити слідчі помилки.

Проте праця І. Ф. Демидова орієнтована на тогочасне законодавство, яке передбачало окрему стадію кримінального процесу — віддання обвинуваченого до суду, котра передбачала дещо інші повноваження суду і можливості щодо виявлення і усунення слідчих помилок. При сучасній тенденції впровадження у кримінальний процес засад змагальності, суд позбавляється обвинувального ухилу своєї діяльності, змінюються його повноваження та коло процесуальних можливостей, а тому постає необхідність осучаснити наукову теорію у сфері виявлення і усунення слідчих помилок при попередньому розгляді кримінальної справи

3. Моральні аспекти відмови від обвинувачення та зміни правової позиції

В радянську добу відмова прокурора від державного обвинувачення була передбачена законом, проте до недавнього часу не мала правового значення для суду. Відповідно до діючого раніше законодавства, після відмови суд був зобов’язаний продовжувати розгляд справи і постановлювати належне судове рішення. З приводу цього у наукових і практичних колах точилися дискусії, в ході яких зауважувалось, що суд в такому разі брав на себе непритаманні йому функції, допускаючи обвинувальний ухил у своїй діяльності.

Незважаючи на правову регламентацію інституту відмови прокурора від державного обвинувачення в КПК та Законі України “Про прокуратуру”, закон не дає її визначення, вказуючи лише на “механізм” цього явища. На підставі аналізу різних дефініцій, що наводяться у юридичній літературі [13, с.12; 15, с.8; 21, с.51] загальне визначення відмови прокурора від державного обвинувачення можна сформулювати як повне або часткове заперечення прокурором обґрунтованості державного обвинувачення, оформлене у вигляді мотивованої постанови, зверненої до суду, в результаті якого прокурор припиняє обвинувальну діяльність проти підсудного, а суд – закриває справу, якщо проти цього не заперечує потерпілий.

результаті відмови прокурора від державного обвинувачення процесуальний статус потерпілого зазнає істотних змін. Як слушно зазначається в літературі, потерпілий, по суті, стає самостійним суб’єктом обвинувачення, що дозволяє стверджувати про суттєву зміну його ролі в доказуванні по кримінальній справі, від його волевиявлення залежить обсяг обвинувачення та доля кримінальної справи [24, с.469]. На наш погляд, зміни у процесуальному статусі потерпілого у зв’язку з відмовою мають кілька етапів. До моменту і під час складання і подання прокурором суду постанови про відмову від державного обвинувачення, потерпілий продовжує зберігати свій “звичайний” процесуальний статус учасника кримінального процесу. На другому етапі, коли суд відповідно до ч.3 ст.264 КПК роз’яснює потерпілому та його представнику їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення, від волі потерпілого залежить подальша доля кримінальної справи. Він може або погодитися з рішенням прокурора про відмову від обвинувачення, – і справу буде закрито за ч.2 ст.282 КПК, або скористатися передбаченим ч.2 ст.267 КПК правом вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення. І лише на третьому етапі, у разі, коли потерпілий скористається своїм правом вимагати продовження розгляду справи, він набуває нового процесуального статусу, пов’язаного з підтриманням обвинувачення.

Таким чином, сам по собі факт відмови не робить потерпілого обвинувачем. Для цього потрібний юридичний склад: власне відмова прокурора від державного обвинувачення, роз’яснення судом потерпілому його прав і активне волевиявлення потерпілого про продовження розгляду справи і підтримання обвинувачення. Потерпілий не стає після відмови обвинувачем автоматично, він повинен докласти до цього певних зусиль. Тому дуже важливо на цій стадії, особливо на другому її етапі, захистити права потерпілого і забезпечити законні його інтереси.

4. Етика взаємовідносин прокурора зі слідчим, судом, захистом та іншими учасниками процесу для успішного здійснення кримінального судочинства

Робота органів прокуратури, а отже, і прокурорська діяльність, незважаючи на її загальний характер, здійснюється за окремими напрямами, що закріплюється в законодавстві як функції прокуратури та дає можливість уявити масштабність вищого нагляду. Так, крім загального нагляду за додержанням законів органами, установами, посадовими особами і громадянами, прокурорський нагляд охоплює сферу діяльності органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, виконують покарання, утримують затриманих, а також сферу діяльності військових управлінь, частин та підрозділів Збройних Сил України, органів Служби безпеки України та інших військових формувань.

Слід також торкнутися тієї сторони прокурорської діяльності, де прокурор виступає як учасник судового процесу. Згідно з чинним законодавством, однією з основних функцій прокуратури є підтримання державного обвинувачення та участь у розгляді справ у судах. Характерним моментом цього напряму прокурорської діяльності є те, що у разі підтримання обвинувачення прокурор бере безпосередню участь у дослідженні доказів і подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону, визначення міри покарання, тобто своїми діями сприяє прийняттю об'єктивного рішення у справі, не посягаючи на незалежність суду. Така взаємодія з органами суду має на меті не тільки здійснення нагляду, а й сприяння ефективності судового слідства.

Незважаючи на широкомасштабність здійснення прокурорського нагляду, організацію контролю в різноманітних сферах соціального життя, вся діяльність прокуратури будується на певній системі принципів. Це принципи гласності, незалежності у прийнятті рішень, неупередженості до різноманітних категорій громадян, визнання рівності всіх учасників юридичного процесу перед силою закону, невідворотність відповідальності осіб, що допустили порушення прав.

Особливо слід підкреслити такі риси прокурорської діяльності, як її незалежність та обов'язковість виконання вимог прокурора. Незалежність прокуратури передбачає неприпустимість будь-якого втручання в її діяльність органів державної влади, їх посадових осіб, засобів масової інформації, політичних партій, крім Верховної Ради України, якій лише і підконтрольна діяльність прокуратури. Будь-якого роду запити, звернення та інші документи з приводу справ, що перебувають у провадженні органів прокуратури, не можуть містити вказівок або вимог щодо результатів їх вирішення. Крім того, намагання домогтися прийняття прокурором неправомірного рішення тягне за собою юридичну відповідальність.

Тема 7. Проблеми адвокатської етики

Питання:

1. Етика захисту. Моральні вимоги і принципи захисту. Принцип презумпції невинуватості як моральна підстава права на захист. Поняття "етики адвоката". Моральні проблеми відмови адвоката від прийняття справи до захисту

Для обвинувачуваного (підозрюваного), підсудного і його родичів адвокат стає головним порадником, єдиною ниткою, що пов'язує їх і надійним засобом обміну інформацією. Від адвоката чекають реальної допомоги, а, нерідко, і не тільки правової. Послуги адвоката можуть знадобитися людям будь-якого складу, статку і рівня інформованості. Залежно від комбінації цих факторів і відбувається пошук майбутнього захисника.

Діяльність слідчого повністю регулюється Кримінально-процесуальним кодексом. Однак головним правовим орієнтиром, що визначає всю, від початку і до кінця діяльність слідчого є конституційний принцип презумпції невинуватості, закріплений у ст. 62 Основного закону держави.

Фундаментальні положення цього принципу такі: особа вважається невинною у здійсненні злочину і не може бути покарана, поки ії провина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доказу вини особи тлумачаться на ії користь. Ці положення-аксіоми є не тільки правовими, але і глибоко моральними орієнтирами слідчого.

Згідно зі статтею 29 Конституції України, кожний затриманий має право знати мотиви затримання, отримати роз'яснення його прав відповідно до ситуації, захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Більш детально питання організації захисту за участю адвоката регламентуються Кримінально-процесуальним кодексом України. Взагалі в кримінальному процесі є й інші учасники крім затриманого. Це — підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач та цивільний відповідач. Усі учасники процесу мають право на захист своїх законних інтересів. Однак в юридичних питаннях судочинства, організації захисту вони, як правило, не мають досвіду, тому значна роль у відстоюванні їх прав та законних інтересів належить юристам-адвокатам.

Участь у справі захисника, насамперед адвоката, є однією з найважливіших гарантій права на захист. Згідно зі статтею 48 КПК України захисник зобов'язаний використовувати усі зазначені в законі засоби і способи для з'ясування обставин, що виправдовують обвинуваченого (підозрюваного) або пом'якшують його відповідальність, і надавати обвинуваченому (підозрюваному) необхідну юридичну допомогу.

2. Етичні аспекти надання консультацій адвокатом. Принципи професійної етики адвоката. Моральні аспекти адвокатської таємниці. Адвокат і клієнт - етика довіри

Правовідносини між адвокатом і довірителем (стороною, третьою особою та ін.) мають матеріально-правовий і процесуально-правовий характер. Матеріально-правові правовідносини ґрунтуються на договорі доручення. Процесуально-правові зв'язки виникають з приводу оформлення і визначення обсягу повноважень представника в цивільному процесі.

Правові відносини між адвокатом і судом у цивільному судочинстві врегульовано нормами цивільного процесуального права (ст. 110—117 ЦПК) і є цивільними процесуально-правовими. Процесуальне представництво є найбільш поширеним у цивільному судочинстві України. При здійсненні професійної діяльності адвокату надано право представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх судових органах та всіх стадіях цивільного судочинства. Для ведення справи в суді адвокат повинен мати повноваження, підтверджене ордером юридичної консультації (п. 4 ст. 113 ЦПК). Повноваження дають адвокату право на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних дій, крім таких: передачі справи до товариського чи третейського суду, повної або часткової відмови від позовних вимог, погодження з позовом, зміни предмета позову, укладення мирової угоди, передачі повноважень іншій особі (передоручення), оскарження рішення суду, подання виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей. Повноваження адвоката на вчинення кожної із зазначених дій мають бути спеціально обумовлені у виданому йому дорученні (ст. 115 ЦПК). Адвокат, що займається адвокатською діяльністю індивідуально, набуває повноважень після подання судового доручення, виданого довірителем, а також свідоцтва атестаційної комісії про право на заняття адвокатською діяльністю.

3. Коректність по відношенню до суду, обвинувачення, свідків. Заборона на провокаційні запитання

Неабияке виховне значення мають етичні норми адвокатської діяльності, не закріплені в офіційних документах, їх добровільне та глибоко свідоме виконання, засноване на загальнолюдських уявленнях про добро та зло, справедливість і гуманізм, обов'язок, совість тощо.

Правила адвокатської етики - це звід корпоративних норм, що вміщує обов'язкові для адвокатів та їх об'єднань етичні приписи, однак не є нормативно-правовим актом, виникає необхідність закріплення принципів адвокатської етики в Законі про адвокатуру. У цьому разі норми Правил зможуть розглядатися не лише як моральні, але і як правові основи адвокатської діяльності. Прийняття Правил адвокатської етики слід віднести до компетенції З'їзду адвокатів України.

Правила адвокатської етики не можуть передбачати все різноманіття питань, які виникають у діяльності адвоката, проте вони є тим орієнтиром, який дозволяє йому обрати належну лінію поведінки, а органу, який застосовує дисциплінарну відповідальність, належно оцінити поведінку адвоката в суперечливій ситуації.

Можна окреслити принцип домінування інтересів клієнта з огляду на правовий статус адвоката у кримінальному судочинстві, який визначається так:

а) кримінально-процесуальна функція захисника полягає в з'ясуванні обставин, які спростовують підозру чи обвинувачення, виключають або пом'якшують кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, та наданні їм необхідної юридичної допомоги (ст. 48 КПК);

б) захисник не тільки має право, але й зобов'язаний використати при виконанні своєї процесуальної функції всі зазначені в законі засоби та заходи захисту (ст. 48 КПК);

в) обов'язки та права захисника на різних етапах та стадіях судочинства регламентовані кримінально-процесуальним законом, ним окреслені та обмежені;

г) адвокат не має права відмовитися від прийнятого на себе захисту обвинуваченого, за винятком ситуацій виявлення обставин, передбачених ст. 611 КПК;

д) адвокат не може бути в одній справі захисником двох обвинувачених, якщо інтереси одного суперечать інтересам іншого (ст. 61 КПК).

Таким чином, мета захисту - саме й тільки захист, допомога правосуддю шляхом професійного виконання окресленої в законі специфічної однобічної функції.

4. Етичні питання культури мови адвоката

Отже, виникає потреба зупинитися на деяких етичних моментах адвокатської присяги, що вимагають перегляду й уточнення. Згадуючи про редакційні штампи типу: «суворо дотримувати», «суворо зберігати», напрошується думка про допустимість «дотримувати» і «зберігати» не дуже суворо.

Думки виражаються за допомогою мови, яка буває, як відомо, внутрішньою і зовнішньою. Зрозуміло, що внутрішня мова людини передує зовнішній, тобто слову. Проте, юрист працює в таких умовах, коли зовнішня мова не завжди повинна виражати думку чи внутрішню мову. Це позитивний результат його психологічної культури, хоча зміст вираженої думки характеризує ступінь розвитку загальної культури людини.

Тема 8. Етика ділового спілкування і діловий етикет

Питання:

1. Важливі поняття і принципи ділового етикету. Спілкування як спосіб буття людини. Етика ділового спілкування як сума морально-етичних вимог, принципів, норм і правил

Люди, як правило, починають спілкуватися з якогось приводу. При цьому їхні дії пов'язані з предметом спілкування, який визначає його сутність, дає змогу визначити його спрямованість. Існує, наприклад, спілкування інтимне, професійне, ділове та ін. Предметом нашого аналізу є ділове спілкування.

Змістом ділового спілкування є "діло", з приводу якого виникає і розвивається взаємодія. У літературі є різні описи його специфіки. Виокремлюються такі характеристики ділового спілкування: співрозмовники є особистостями, значущими одне для одного, вони взаємодіють з приводу конкретного діла, а основне завдання такого спілкування — продуктивна співпраця. На думку деяких учених, спілкування слід вважати діловим, якщо його визначальним змістом виступає соціальне значуща спільна діяльність. Інші вважають, що ділове спілкування — це усний контакт між співрозмовниками, які мають для цього необхідні повноваження і ставлять перед собою завдання розв'язати конкретні проблеми.

Під час ділового спілкування легше встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять "однією мовою" і прагнуть до продуктивного співробітництва. При цьому засадами їхнього спілкування є етичні норми та ритуальні правила ділових взаємовідносин, знання й уміння, пов'язані з обміном інформацією, використанням способів та засобів взаємовпливу, взаєморозуміння.

Велике значення має моральний аспект ділового спілкування. У професійній діяльності люди намагаються досягти не лише загальних, а й особисто значущих цілей. Але в який саме спосіб? Завдяки власним знанням і вмінням чи використанням Іншого? Егоїзм у стосунках між людьми може їх порушити.

Етика ділового спілкування базується на таких правилах і нормах поведінки партнерів, які сприяють розвитку співпраці. Передусім йдеться про зміцнення взаємодовіри, постійне інформування партнера щодо своїх намірів і дій, запобігання обману та невиконанню взятих зобов'язань. У деяких зарубіжних корпораціях і фірмах навіть розроблено кодекси честі для службовців. Доведено, що бізнес, який має моральну основу, є вигіднішим і прогресивнішим.

Професійне спілкування формується в умовах конкретної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особливості, є важливою частиною, засобом цієї діяльності. У професійній культурі спілкування можна виокремити загальні норми спілкування, що зумовлені характером суспільного ладу і ґрунтуються на здобутках минулого і сучасного. Водночас ця культура має індивідуальний характер і виявляється у способах спілкування, що їх вибирає суб'єкт у певних ділових ситуаціях щодо конкретних людей.

2. Професійний такт - поняття, прояв, необхідність

Але навіть найдосконаліше знання етикетних правил не гарантує правильності поведінки людини, якщо вона не здатна до емоційної підтримки співрозмовника. Реальні обставини настільки різноманітні, що ніякі правила та норми не в змозі охопити їх повністю. Визначити певну міру у висловлюваннях і діях, а також у прояві щирого інтересу до іншої людини дозволяє розвинений такт. Саме такт допомагає знайти правильний шлях у вирішенні питань, не принижуючи гідність інших людей, не втрачаючи власної гідності.

Особливий такт і увагу слід приділяти тим, хто проявляє нервозність, страх або ніяковіє. Як правило, така реакція спостерігається у надмірно збуджених, вразливих людей. Ніколи не слід відповідати різкістю на різкість, грубістю на грубість. Спокійна, тверда і доброзичлива манера спілкування – кращій засіб усунення негативної реакції і створення нормальної атмосфери для бесіди.

3. Вимоги до проведення ділових розмов, зустрічей, переговорів. Службові відносини, мікроклімат в колективі

Ділова бесіда може виконувати такі функції: обмін діловою інформацією, контроль і координація розпочатих дій, формування перспективних заходів, стимулювання активності партнера зі спілкування, його розумових здібностей, пошук і розроблення стратегій і міжособистісних стосунків поведінки тощо. Індивідуальна бесіда характеризується наявністю діалогу між двома співрозмовниками. Метою проведення ділових індивідуальних бесід с уточнення позиції кожного учасника взаємодії, одержання додаткової інформації про них, знаходження пояснення тим чи іншим їхнім діям.

В науковій літературі описано чимало рекомендацій, які сприяють ефективності ділової бесіди. Передусім побажання стосуються попередньої підготовки до ділової бесіди, яка може містити вирішення таких завдань: ретельно продумати мету даної акції; відпрацювати логіку її здійснення; підібрати спеціальні прийоми (засоби) стимулювання комунікативною пронесу й нейтралізації негативної поведінки опонента. Як бачимо, підготовка до ділової бесіди починається з розроблення плану дій, встановлення її мети й завдання. Далі визначається стратегія й тактика поведінки в ній. При цьому особливу увагу звертають на змістовий аспект виступу, постановку питань, відповіді на можливі запитання. Людині, яка планує бесіду, необхідно проаналізувати свою зайнятість, тривалість передбачуваної бесіди, продумати, чи зручно вибрано час для співрозмовника. Мистецтву встановлювати ділові контакти з людьми можна навчитись, але поряд з цим необхідно мати ще й доброзичливий інтерес до співрозмовника, тобто тон бесіди з учасниками взаємодії повинен бути доброзичливо-діловим, що швидко створює атмосферу взаємної довіри. Відомо, що людина, яка прочекала більше півгодини на зустріч, навряд чи буде налаштована доброзичливо на бесіду. Отож пунктуальність зміцнює атмосферу, причому пунктуальність обох співрозмовників, і якщо час бесіди прострочено, потрібно попередити партнера про непередбачену затримку й попросити його зачекати, вказавши час з невеликим запасом.

4. Етика ділового спілкування в екстремальних ситуаціях

В ході спілкування необхідно враховувати основні психологічні реакції людини на екстремальні умови, які на думку російського дослідника цього питання Тихомірова С.Н. можна розподілити на позитивні та негативні.

До основних позитивних відносяться:

- мобілізація можливостей, активізація ділових мотивів, обов’язку, відповідальності;

- виникнення ентузіазму, інтересу, азарту;

- актуалізація творчих здібностей, підвищена готовність до рішучих та сміливих дій;

- підвищення витривалості, прискорення реакцій, зниження межі відчуттів;

- зниження стомлюваності;

- зникнення втоми, безтурботності, недбалості.

До негативних:

- поява тривоги, неспокою, невпевненості, загострення почуття самозбереження;

- поява страху, гостра боротьба мотивів обов’язку і особистої безпеки;

- значне зниження нижньої межи моральної допустимості, руйнація звичних нормативних етичних уявлень;

- ступор, фрустрація, дезорганізація, відчай, нерозуміння того, що коїться, демобілізованість;

- втрата самоконтролю, істерика, панічні дії, почуття слабкості, психоз.

Для розуміння етичного обґрунтування спілкування працівників міліції з громадянами в екстремальних умовах доцільно розглянути зміни, що проявляються в його характері і змісті:

Нормальні (стандартні) умови службової діяльності передбачають демократичний стиль управління; багаторівневий стиль відносин, в основі якого знаходяться симпатії і антипатії, управлінські та залежні); конфігурація зв’язків – міжгрупові та внутрішньогрупові, наявність 3-4 неформальних груп в колективі, групова мораль передбачає наявність всього спектру відносин і підходів, санкції управління передбачають всі способи взаємозв’язків лідера з групою, заохочення і покарання.

Екстремальні (нестандартні) умови службового спілкування характеризуються: авторитарним стилем керівництва, відносини носять строго дворівневий характер – функціонально офіційні чи неформально дружні, зв’язки будуються у формі кола – лідер в центрі, підлеглі – навкруги, групова мораль має чіткий розподіл “біле” – “чорне”, “свій” - “чужий”, без компромісів, санкції управління передбачають граничну жорстокість, бо від цього залежить життя групи.

Проаналізуємо ж основні форми та ознаки змін поведінки людини в “гострих” ситуаціях, що впливають на ефективність та культуру спілкування. Першим типом поведінки тут є конфлікт, при якому виникає антагонізм мотивів, відбувається зміна домінант, що призводить до придушення свідомості і волі, різко знижує можливості і “поле” спілкування.

Другий тип – це криза. Людина усвідомлює, що прийшов критичний момент, такий період, коли обставини, що склалися примушують її змінити власну систему цінностей і відносини, а вона до цього не здатна, неспроможна чи не готова. В цих умовах втрачаються точки опору, настає влада свавілля. Третім типом поведінки в екстремальній ситуації є стрес та фрустрація, які виявляють нездатність людини контролювати події при появі потреби знаходження виходу з них. Ця установка породжує відношення агресивного відкидання того, що не відповідає задоволенню його потреб “зараз” і “тут”.

Всі ці типи є формою морально-психологічного захисту людини на екстремальну ситуацію, що виникає.

Тема 9. Естетична культура юриста

Питання:

1. Поняття естетики. Призначення правової естетики. Естетичні вимоги до зовнішньої сторони юридичної діяльності

Естетика (від грецьк. — здатний відчувати) — це загальна характеристика певної сфери пізнання, наука про закони створення і засвоєння цінностей. Закони і норми містяться у живій формі, чуттєвій повноті змісту, гармонійне членування тощо. Серед різних видів естетики для юридичної діяльності цінною є нормативна естетика.

Правова культура - це складне явище, частина державного багатства суспільства, створеного багатьма поколіннями людей. Це система правових цінностей, у яку перш за все входять правові норми і законодавство у цілому з правосвідомістю людей та інших найбільших правових утворень. Матеріальною основою правової культури є система конкретних правових документів, коріння якої сягає глибокої давнини. Так вважає О.Р.Михайленко і це правильно. Але правова культура юриста - це міцні знання юридичної теорії, діючого законодавства, наявність вміння і навичок його реалізувати, а також повага і дотримання цого законодавства.

Володіючи правовою культурою, юрист повинен мати слідуючі риси:

1. Юрист відрізняється глибокими і міцними знаннями юридичної теорії:

а) знання основних юридичних понять, категорій, термінів;

б) знання основних закономірностей функціонування державно-правових явищ;

2. Юрист повинен добре знати діюче законодавство:

а) повинен досконало орієнтуватись в змісті основних законів;

б) повинен глибоко знати юридичні норми, які повсякчас реалізує у своїй професійній діяльності;

3. Вміння і навички реалізації законодавств - це:

а) вміння тлумачити законодавства, тобто розуміти зміст цих законодавств, вміння роз’яснити зацікавленим особам;

б) вміння застосовувати юридичні норми в конкретних життєвих ситуаціях;

4. Правова культура юриста передбачає повагу і дотримання діючого законодавства.

Складовою частиною правової культури є правосвідомість юриста.

Правосвідомість - знання права, а також психічне почуття, емоції про діюче чи бажане право. Тому в правосвідомості виділяють ідеологічний (знання права) і психологічний елемент (почуття; емоції про право).

4. Етична культура юриста - знання юристом його моральних прав і обов’язків та використання їх у професійній діяльності.

Мораль - одна із форм суспільної свідомості людей, соціальний інститут, що виконує функцію регулювання поведінки людей на кожному етапі розвитку людства у всіх сферах їх суспільного життя. Мораль є критерієм оцінки поведінки людей для визначення її точки зору того, що є добро або зло.

Естетична культура юриста - це розуміння юристом правил зовнішньої гармонії своєї професійної діяльності та реалізація їх на практиці для ефективного, оптимального розв’язання юридичних задач.

Вона складається з:

1. Культури мови (вміння вдало висловлювати свої думки усно і на папері).

2. культури зовнішнього вигляду (справжній юрист має бути одягнений чисто і охайно, по-діловому, відповідно до професії).

3. культури організації робочого місця.

4. Культури підготовки юридичних документів (адже наявність хоч однієї помилки може привести до непередбачених обставин).

5. Отже, всі культури важливі, але правова культура - основа формування професії юриста. Чому? По-перше, як юрист, не маючи правових знань, зможе зрозуміти політику, правильно розтлумачити політичні явища? Нехай юрист буде знати політику, але без правових знань, без розуміння їх, ці знання нічного не варті. По-друге, кому потрібен юрист з етичною і естетичною культурою, якщо він не буде знати законів? Кращим буде юрист нехай не маючий етичних і естетичних знань, але прекрасно знаючий право, ніж юрист охайний, чистий, з високими моральними якостями, але не маючий правових знань. Звичайно, всі культури важливі, але правова культура - це основа його професійної культури.

2. Основні норми професійного етикету юриста. Коректність, точність, культура мови, культура почуттів та емоцій

Службовий етикет у юридичній роботі призначений для регулювання діяльності працівників. Завдяки йому закріплюються існуючі і утверджуються нові правові цінності. Він є показником моральної вихованості юриста і свідченням його загальної культури, важливою умовою створення довір’я і сприятливої соціально-психологічної атмосфери в цілому.

Етикет є зовнішнім проявом моралі, але за своєю структурою і функціями він простіший від моралі. Службовий етикет регулюється нормативними актами, відомчими наказами та інструкціями. Це пояснюється тим, що він є обов’язковим атрибутом професійної діяльності.

Зміст службового етикету юриста полягає в тому, що він є правовим інструментарієм, визначає систему взаємних юридичних прав та обов’язків держави та особи, виступає регулятором поведінки юриста. Він базується на розумі, на внутрішній потребі, на повазі до права і держави, є важелем ефективного правового регулювання суспільних відносин.

Службовий етикет юриста – це традиційно встановлена у правоохоронних органах і підтверджена нормативними документами форма дотримання службових норм і правил правомірної поведінки у взаєминах особового складу та спілкуванні з населенням.

Предметом службового етикету юриста є морально-правовий статус працівника правоохоронних органів, факти, за якими закон надає юридичного значення, методика надання юридичних послуг, а також основні аспекти правової естетики та особистої культури юриста.

Службовий етикет має свої функції. Основні з них: управлінська, оцінна, виховна, пізнавальна, естетична. Службовий етикет юриста покликаний бути інструментом духовного оздоровлення працівників правоохоронних органів. Сучасні юристи ще не достатньо володіють належними нормами моралі, не дивлячись на те, що моральна культура пронизує будь-яку професійну діяльність і стає міцним фундаментом формування внутрішнього імперативу службового обов’язку.

3. Роль зовнішньоестетичних факторів у підвищенні ефективності юридичної діяльності

Отже, юридичну діяльність можна охарактеризувати не тільки як особливий вид соціальної діяльності, а й як певну професію. Вже зазначалося, що виходячи з особливої відповідальності, складності юридичної процедури, значущості правових наслідків, юридична робота повинна здійснюватись кваліфіковано і на професійній основі. Це, у свою чергу, потребує спеціальної підготовки фахівців різного профілю правової роботи, формування цілісної системи професійних знань, а отже і установ, які б виробляли та поширювали ці знання, готували висококласних спеціалістів певного профілю — юристів-професіоналів.

До речі, про професіоналізм юридичної діяльності свідчить і той факт, що поряд із практичною діяльністю юристів виділяють наукову (де виробляють нові знання про юридичні практику) та освітню (завдяки якій готують спеціалістів юридичного профілю — юристів-професіоналів). Наявність професії завжди передбачає наявність системи професійної освіти та відповідної системи наукових знань.

Професійність вказує і на те, що здобувши спеціальну освіту, працівник може працювати лише за визначеним колом посад, які передбачають ще й спеціалізацію знань у певній галузі права.


Тема 10. Професійна деформація юриста

Питання:

1. Несприятливий психологічний стан та комплекси, що розвиваються на різних стадіях трудової діяльності. Сутність професійної деформації

Аналіз посадових обов'язків співробітників правоохоронних органів свідчить про те, що в їхній діяльності часом поєднуються протилежності, які, з одного боку, філософськи доповнюють одна одну, а з іншого створюють величезні проблеми вибору, що супроводжуються невизначеністю та екстремальністю ситуацій. Це зумовлено самою сутністю правоохоронної діяльності, реалізацією владних повноважень, застосуванням примусу. Використання зброї, спеціальних засобів до правопорушників, нанесення їм тілесних ушкоджень в установлених законом випадках поєднуються одночасно з діями з надання допомоги, роз'яснення прав та організації подальшої роботи, що потребує внутрішнього спокою та виваженості у спілкуванні. Навіть сама можливість правової свідомості побачити в одній особі злочинця, що посягає на суспільний інтерес, і людину, яка є найвищою соціальною цінністю, викликає у співробітників суперечливі почуття. Робота в таких умовах, постійне емоційне напруження, пов'язане з професійним ризиком, нерідко призводять до професійних захворювань, специфічних відхилень від загальновизнаних стандартів емоційно-психічної діяльності, які називають фактами професійної деформації. Для більш детальної характеристики цього явища необхідно визначити три основні напрями його вияву: емоційний, функціональний і комунікативний. У першому напрямі спостерігаються зниження емоційної стійкості працівника, підвищена або знижена емоційність, неадекватність реагування у спілкуванні. У другому напрямі деформації спостерігаються зниження рівня ефективності в роботі, несвоєчасне, неякісне виконання обов'язку, перекладення частини обов'язків на підлеглих або оточення. Урешті-решт, у третьому напрямі виявляється втрата комунікативності, уміння цілеспрямованого спілкування, що може мати форму грубощів, внутрішньої замкнутості, відчуження, а іноді й неповаги.

2. Детермінізм професійної деформації. Професійна деформація як результат стихійного або цілеспрямованого формування особи. Різноманітність наукових підходів щодо причин професійної деформації

У результаті досліджень виявлено, що основні мотиви правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів, такі:

• намагання співробітників викрити правопорушника;

• неправильно зрозуміле почуття службового обов'язку, інтересів служби, які співробітник намагався захистити;

• висунення на перший план особистих світоглядних та моральних переконань, які стають визначальними факторами порівняно зі службовими обов'язками;

• прагнення до максимальної реалізації або демонстрації владних повноважень.

Перелічені вище мотиви свідчать про відхилення правової або моральної свідомості. Водночас вони є прикладами моральної деформації, які тягнуть за собою вчинення правопорушень. Що є першопричиною цих негативних процесів? Серед іншого видається можливим визначити групу внутрішньо-системних безпосередніх причин, що сприяють деформації моральної свідомості співробітників правоохоронних органів:

• негативні приклади поведінки керівників, безпринципність у службових відносинах;

• перевантаження роботою та відсутність контролю за її виконанням;

• низький рівень правової та моральної культури колективу, факти прояву правового нігілізму;

• неефективність форм та методів правовиховної роботи;

• негативний вплив з боку злочинного середовища в результаті постійного та безпосереднього спілкування з його представниками;

• незадоволеність рівнем матеріального забезпечення, іншими умовами праці;

• невідповідність рівня кваліфікації співробітників до займаних ними посад та ін.

Знання та урахування наведених вище факторів та показників мають винятково важливе значення для керівників підрозділів, контрольно-наглядових структур, а також для самих співробітників, що стає засобом здійснення ними самооцінки своєї діяльності.

3. Класифікація чинників професійної деформації юриста. Юридичний, економічний, організаційно-технічний, інтелектуальний та інші фактори професійної деформації юриста

Питання професійної деформації юристів — це питання їх правового виховання, моральної свідомості та культури. І проблеми, які постають у цьому руслі перед кадровими апаратами, керівництвом правоохоронних органів, є проблемами єдиного походження. Однак слід зазначити, що на деформацію правової свідомості у процесі професійної діяльності, а також на формування системи професійно-моральних якостей в процесі правового навчання впливає низка факторів внутрішнього та зовнішнього походження.

Зовнішні фактори — це недоліки системи політичної та економічної організації суспільства. Вони виступають як середовище, в якому має функціонувати право, а також як визначальні фактори соціального життя, які зрештою впливають на всі види соціальних відносин, у тому числі на правові відносини в правоохоронній сфері. Застої виробництва, безробіття, затримки з виплатою заробітної плати тягнуть руйнування бюджетних сфер (правоохоронна, освіта, медицина), негаразди в політичній системі призводять до чергових "чисток" або реформ правоохоронних структур, що також негативно впливає на ставлення співробітників до своїх обов'язків, професії в цілому. Так, серед зовнішніх факторів соціального життя — можливих причин деформації моральної свідомості слід назвати:

• соціальну нестабільність;

• кризу соціальних, ідейних та моральних ідеалів;

• корумпованість владних структур;

• казусність системи законодавства, низький рівень якості нормативно-правових актів, суперечності в офіційному тлумаченні законів, невиконання законів;

• низький рівень соціальної та правової захищеності співробітників правоохоронних органів;

• переважання негативних оцінок у висвітленні діяльності правоохоронних органів;

• низький соціальний престиж роботи правоохоронних структур;

• виконання співробітниками не властивих їм функцій.

Внутрішні фактори пояснюються недоліками самої правоохоронної системи, до яких слід віднести негативні традиції, стереотипи мислення, аморальні критерії оцінки, правопорушення самих співробітників, що в результаті також призводить до дефектів правової свідомості. Такі дефекти можна поділити на три групи: відображення, ставлення та мотивації. Відповідно до першої групи відносять правову недбалість, до другої — правовий нігілізм, до третьої — несприйняття особою приписів правових норм та вимог моралі.

4. Суб'єкти профілактики професійної деформації юриста. Засоби корекції професійної деформації. Практична психологія як можливість попередити професійну деформацію

Вважається, що професійна деформація людини як особистості являє собою комплекс специфічних, взаємодіючих змін у особистісній структурі, що виникають внаслідок ряду умов, які пов’язані з трудовою діяльністю.

Ураховуючи особливі умови праці працівників органів внутрішніх справ (часті ситуації із непередбаченим наслідком, спілкування з асоціальними елементами, ризик травмування або поранення, психічні та фізичні перевантаження та ін.), цілком логічно припустити, що у цьому виді діяльності професійна деформація буде розвиватися особливо інтенсивно та масштабно.

Наслідком розвитку даного феномена можуть бути такі прояви поведінки працівників органів внутрішніх справ, які не тільки не співпадають із професійною етикою, не тільки мають глибоке неприйняття у суспільстві, але й призводять до прямого порушення закону, до правопорушень і навіть злочинів.

Отже, прояви професійної деформації у правоохоронній системі дуже небезпечні як для суспільства, так і для самої системи і врешті для самого працівника.

5. Діагностика професійної деформації

В сучасній психології поняття “професійна деформація” достатньо повно відбиває сутність зазначеного ним явища. Визначаючи цей феномен, можна стверджувати, що він являє собою сукупність особистісних специфічних змін спеціаліста, які здійснюються, перш за все, внаслідок особливостей професійної діяльності і професійної ролі. Процеси професійного становлення і розвитку особистості знаходяться у взаємодії та взаємовпливові.

Особистісні якості, сформовані в період виховання та навчання, у певній мірі можуть вплинути на професійне становлення спеціаліста. Зі свого боку, характер і особливості професійної діяльності можуть обумовити зміну якостей особистості. Тривалий вплив трудової діяльності на особистість може супроводжуватися розвитком процесу професійної деформації.

Одним з основних чинників, детермінуючих формування та розвиток професійної деформації працівників міліції, являється порушення ними юридичних вимог, інструкцій та правової регламентації їхньої службової діяльності, ефективність якої страждає при наявності досліджуваного феномену.


Список використаної літератури

1. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія: (Стислий курс лекцій)/ І.В.Бризгалов; Міжрегіональна Академія управління персоналом. - К.: Б.в., 1998. - 142 с.

2. Гусарєв С. Юридична деонтологія: Основи юридичної діяльності: Навчальний посібник/ Станіслав Гусарєв, Олександр Тихомиров,. - 2-ге вид., перероблене. - К.: Знання , 2006. - 487 с.

3. Сливка С. Юридична деонтологія: Підручник для вищ. навч. закл./ Степан Сливка,; Львів. ін-т внутр. справ. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Атіка, 2006. - 294 с.

4. Юридична деонтологія: Підручник/ За ред. В. Д. Ткаченка; М-во освіти і науки України, Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого. - Харків: Одіссей, 2006. - 253 с.

загрузка...
Top