Позитивіська естетика

Вступ.

1. Основні етапи розвитку позитивізму, проблема знання.

2. Особливості естетики позитивізму.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Розвиток науки в XX ст. (досягнення німецьких вчених — Карла Вейєрштраса (1815—1897), Георга Кантора (1845—1918), Георга Рімана (1826—1866) — в математиці, англійців Майкла Фарадея (1791—1867), Джеймса Максвелла (1831 —1879) та німця Германа Гельмгольца (1821—1894) — у фізиці, шведа Єнса Берцеліуса (1779— 1848) і росіянина Дмитра Менделєєва (1834—1907) — в хімії, англійця Чарльза Дарвіна (1809—1882) — в біології), усвідомлення її значущості для промисловості та суспільного добробуту зумовили виникнення позитивізму — філософської течії, головним предметом якої стало наукове знання, яке він називає «позитивним».

Позитивізм (франц. positivisme — умовний, позитивний, побудований на думці) —напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Він не тільки занурює філософію в наукову проблематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук). Позитивізм (філософія «позитивного» знання), який часто називають «філософією науки» — одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духовне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розвиток науки і техніки.


1. Основні етапи розвитку позитивізму, проблема знання

Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму, в науково-технічний прогрес, а також англійський емпіризм Локка і Юма.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси бере початок заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги.

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства. Вироблені природознавством критерії науковості та методи пізнання він розглядає як ідеал науки[5, c. 172-174].

Світогляд, який намагається вирішити основні проблеми — що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне тощо, виходячи з наукового знання, називають сцієнтизмом (лат. scientia — наука). Позитивізм є типовим сцієнтичним світоглядом. Сцієнтизм хибує тим, що намагається звести існування людини до буття речі серед інших речей, не бачить специфіки людського існування (екзистенції), яку не можна зрозуміти, виходячи зі знання природи. В цьому сенсі сцієнтизм (і позитивізм як його різновид) є опонентом антропологічного (гуманістичного) світогляду, який за вихідне обирає специфіку людського буття в світі. Виразниками антропологічної тенденції у філософії наприкінці XIX — XX ст. є філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика. Наприкінці XIX — протягом XX ст. опозиція сцієнтизму й антропологізму є однією з найважливіших у світовій філософії, культурі загалом.

Проблема співвідношення науки і релігії є актуальною для кожної з історичних епох і кожна з них вирішує її по-своєму. В другій половині XIX ст. під впливом наукових відкриттів, особливо дарвінізму, зокрема вчення про походження людини, які брали під сумнів традиційні релігійні уявлення, особливої гостроти набула проблема співвідношення науки і релігії. Позитивізм, що виступав як філософія науки, змушений був дати відповідь на це питання.

Конт заперечував традиційну релігію, намагався на її місці утвердити щось на зразок «позитивної релігії» з культом Людства. Це відповідало ранньому позитивізму. Серйозне теоретичне обґрунтування співвідношення науки і релігії з позиції позитивізму дав Спенсер, стверджуючи, що існуючі релігії не дають зрозумілої відповіді на питання про першооснову всього сущого. Розумом не можна збагнути створення світу з нічого. Всі релігії, зрештою, визнають, що першопричина світу є таємницею, яку неможливо осягнути. Але в такому ж відношенні до першооснови, на його думку, перебуває і наука. Поняття матерії, простору, часу (зокрема їх подільність до безкінечності) так само мало збагненні, як і релігійний Абсолют. Це визнання незбагненності, непізнаваності Абсолюту (першооснови) і споріднює, на думку Спенсера, релігію та науку. Релігія не повинна тільки претендувати на позитивне знання про Абсолют (тобто бути наукою про Бога), а наука не повинна виходити за межі позитивного знання. Реальність, яка прихована за явищами, людині не відома і завжди буде такою. Тому, на його думку, суперечка науки і релігії, а також матеріалістів і спіритуалістів (так за англійською традицією називають ідеалістів) є безплідною. В розумінні філософії Спенсер іде за Контом, замикаючи її в межах наукової проблематики. Філософія мислиться більш узагальненим знанням порівняно зі знанням конкретних наук. Така філософія, хоча й не є сумою конкретних наукових знань, а їх узагальненням, принципово не відрізняється від науки.

Спенсер увійшов в історію філософії як творець концепції еволюції. Почав розробляти її за кілька років до опублікування в 1859 р. «Походження видів» Дарвіна, який, безперечно, вплинув на його погляди. На думку Спенсера, еволюція є універсальним явищем. Всесвіт, біологічний світ і окремі організми, суспільство і окремі соціальні явища підлягають певним еволюційним змінам. Він наголошував на трьох важливих моментах еволюції:

1. Перехід від відокремленого стану елементів до зв'язаного (інтеграція, або концентрація). Перш ніж розвиватись, система повинна утворитись.

2. Диференціація, тобто перехід від однорідного стану до різнорідного. Йдеться, зокрема, про спеціалізацію органів, поділ праці в суспільстві тощо.

3. Зростання порядку, перехід від невизначеності до визначеності[8, c. 209-211].

Загалом еволюцію він розумів як перехід від відособленої однорідності (гомогенності) до зв'язаної різнорідності (гетерогенності). Порушені Спенсером проблеми (упорядкування хаосу) є предметом вивчення нової науки синергетики, а його можна вважати одним із її попередників. Концепція еволюції Спенсера виникла на основі біології. Звідси походить біологізм його поглядів на суспільство. Моральні норми, наприклад, він розглядав як інструменти пристосування людини до середовища. Філософські побудови Конта і Спенсера, які ґрунтувалися на узагальненні сучасного їм наукового знання, виявилися вразливими: радикальна зміна наукових теорій протягом кількох десятиліть зумовила руйнування філософських узагальнень, які підносились над ними. Тому позитивізм «першої хвилі» змушений був поступитись місцем позитивізму «другої хвилі», який висунув на передній план теорію наукового пізнання.

Позитивізм у розумінні відношення філософії та науки в стислій формі повторив розвиток їх взаємозв'язків протягом тисячолітньої історії. Історично на першому етапі філософія мислилась як наука наук, як перша наука. Починаючи з Нового часу, у зв'язку зі становленням окремих наук, роль філософії у ставленні до науки все більше зводилася до методології наукового пізнання. Така трансформація співвідношення філософії та науки відбулась і в позитивізмі. Якщо Конт і Спенсер мислили філософію як своєрідну інтегральну «синтетичну» науку, то їх спадкоємці — представники «другої хвилі» позитивізму, усвідомивши марність подібних прагнень, звели філософію до методології наукового пізнання.

До «другого» позитивізму прийнято відносити близькі за змістом філософські погляди відомого австрійського фізика Ернста Маха (1838—1916) і швейцарського філософа творця емпіріокритицизму Ріхарда Авенаріуса (1843— 1896). Обидва вони мислили в руслі ідей і настанов позитивізму: філософію замикали на наукове знання (емпіричне й описове), на неї поширювали критерії науковості, вироблені для точної емпіричної науки.

Виникнення «другого» позитивізму спричинив крах ідеї «синтетичної» філософії Конта—Спенсера, криза механіцизму в науці (механічних моделей пояснення світу), яка постала у зв'язку з дослідженням електромагнітних явищ у фізиці, поява теорій-конструктів, які не вкладались у межі традиційної гносеології, що розглядала пізнання як «копіювання» дійсності.

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848—1925) і Б. Рассела. На відміну від махізму, що розглядав наукове мислення як біологічний і психологічний процес, неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвенціоналізму. Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови науки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходячи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зразок мови математики), вони намагались максимально формалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у своїх працях[2, c. 253-255].

Центральною для неопозитивізму є проблема значення наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що предметом філософії є не пошук істини, а «дослідження значень». Значення висловам задається, на його думку, способом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізована знакова система (логічно послідовна і внутрішньо несуперечлива) набуває певного значення, тобто про щось говорить лише через зведення її до тверджень, що фіксують безпосередній досвід («протокольні твердження»). Ця, досить не проста процедура зіставлення, оскільки понятійне твердження потрібно перекласти на мову фактів, називається верифікацією. На думку неопозитивістів, наукові твердження є осмисленими (мають значення) лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висловів (довести їх тотожність), або тоді, коли їх можна безпосередньо верифікувати.

Сукупність усіх протокольних тверджень є, на їх думку, емпіричним базисом науки, який вони розглядали як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї будови науки. Твердження, які принципово не зводяться до чуттєвих даних (не задовольняють вимог верифікації), проголошуються пустими, тобто позбавленими значення. Верифікація розглядається ними як демаркаційна лінія, що відмежовує наукове знання від усякого іншого (релігійного, містичного, етичного). Але основний пафос неопозитивістів полягає у відмежуванні наукового знання від метафізики. Метафізичні твердження, на їх думку, не верифікуються. Судження «душа безсмертна», «Бог існує», «матерія є першоосновою сущого» не можна звести до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не істинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сенсу). «Більшість тверджень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а позбавлені смислу», — стверджував Вітгенштейн.

Новітні концепції науки (наукознавства) виходять за межі типових для неопозитивізму проблем. Якщо неопозитивізм займався аналізом "готового" знання (такого, що вже склалося) і робив своїм безпосереднім предметом мовний вираз цього знання, то в концепціях, які прийшли йому на зміну, ставляться і обговорюються питання: як розвивається наука? Які чинники впливають на цей розвиток? Як відбувається зміна наукових теорій? Яке співвідношення між старою і новою теоріями? і т.п. Саме ці питання розглядаються в працях Т.Куна, І.Лакатоса, П.Фейєрбенда та інших. Науку при цьому намагаються внести в контекст суспільного життя й культури. Робиться ряд цікавих спостережень і висновків, які стосуються закономірностей розвитку науки, зокрема наукових революцій1 . Названі дослідники оперують поняттям "парадигма" (грец. parageigma — приклад, зразок) — прийнята модель, зразок постановки і розв'язання наукових проблем; "зміна парадигм", яка й означає наукову революцію, наприклад, перехід від геоцентризму до геліоцентризму, від фізики Галілея — Ньютона до фізики Ейнштейна; "науково-дослідницькі програми" і їх зміна (Лакатос); "наукове співтовариство", тобто група (спільнота) вчених-однодумців, яка створює і розробляє певну парадигму або здійснює зміну парадигми. Сучасні концепції розвитку науки виявляють ряд справді існуючих особливостей і закономірностей цього процесу, але тоді в них перебільшуються деякі його моменти, скажімо, принципова відмінність нової парадигми від старої.

У свою чергу неопозитивізм пройшов ряд своїх етапів розвитку. У вихідному вигляді, якого надали йому члени Віденського гуртка, він виступив як "логічний позитивізм", або "логічний емпіризм". Розглядаючи справді актуальні проблеми логічного апарату науки, вихідних начал наукового знання, його структури, відношення між емпірією і теорією, неопозитивісти зробили безсумнівний внесок у їх розробку. Але їм властива була й нігілістична позиція щодо філософської "метафізики". Філософії відводилася лише "жандармська" функція "очищення" мови науки від понять і термінів, які нібито не мають наукового смислу.

Як при цьому розумілося саме наукове знання? В ньому логічні позитивісти виділяли два головні елементи — емпіричний (фактуальний) і логічний. До першого відносили сукупність даних, чуттєвого досвіду, які можна звести до "атомарних" (тобто простих, нерозкладних) фактів, констатація яких виражається "протокольними реченнями" типу "в такий-то час, у такому-то місці, за таких-то умов спостерігалося те-то". Питання про відношення чуттєвих даних до об'єктивної реальності вважалося при цьому "позанауковим"[11, c. 214-215].

Протокольні речення пов'язувалися, впорядковувалися, зводилися в систему за допомогою логіко-математичного апарату, тобто правил і процедур сучасної логіки і математики.

Ці аксіоми і правила розглядалися як незалежні від досвіду, апріорні продукти розуму. Та або інша система аксіом і правил логічних та математичних операцій, на їх думку, може бути "конвенціальною", тобто умовною, встановленою за погодженням учених. Від неї вимагається лише внутрішня несупе-речливість і зручність, практична ефективність.

Логічна обробка емпіричних даних не розглядалася як заглиблення від явища до сутності, бо саме поняття "сутність" розумілося як "метафізичне". Цінність наукових концепцій полягає нібито не в тому, що вони адекватно відображають об'єктивну реальність, а в їх здатності робити прогнози, які б підтверджувалися досвідом. Таке розуміння істини було характерним і для прагматизму — вчення, близького до позитивістської традиції.

Специфічною для логічного позитивізму є процедура верифікації, тобто перевірки наукових положень через їх зіставлення з фактами, які піддаються спостереженню. Якщо безпосередньо таке зіставлення неможливе, то з верифікованого положення робляться логічні висновки аж поки не будуть одержані ті, які можна перевірити в такий спосіб. Усі можливі положення (висловлювання) поділяються на категорії: безглузді (наприклад, "Місяць примножує трикутник"), які не підлягають верифікації; осмислені, але незіставні з чуттєвим досвідом, отже, "метафізичні" ("існує Бог", "душа безсмертна", "є об'єктивна закономірність" і т.п.), які теж не можуть бути верифіковані; висловлювання, які прямо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими даними і, отже, верифікувати. Залежно від результатів верифікації такі висловлювання поділяються на істинні, якщо вони досвідом підтверджуються, і хибними, якщо вони ним не підтверджуються або йому суперечать.

Обмеженість такого розуміння верифікації невдовзі стала очевидною. Воно ґрунтувалося на припущенні, ніби науково-теоретичні положення в принципі можуть бути зведені до емпіричних, доступних спостереженню фактів. Проте це не так: жоден загальний закон науки чи теоретична концепція такому зведенню на піддаються. Не можна застосовувати запропоновану процедуру верифікації й до фактів, що мали місце в минулому. Щоб це зробити, треба виходити з об'єктивного причинного зв'язку між минулим і теперішнім, а визнання об'єктивної причинності позитивістською установкою виключається[14, c. 203-205].

2. Особливості естетики позитивізму

На практику розвитку європейської естетики і мистецтва XX ст. значний вплив мали позитивізм, обгрунтований відомим французьким філософом Огюстом Контом (1798–1857 рр.), та неопозитивізм, що склався як нова історична форма позитивізму на початку 20-х років XX ст.

Позитивізм О. Конта визнавав існування об'єктивної реальності – матерії, але заперечував можливість пізнання її. Сприймаючи зовнішню форму речей, ми, на думку Конта, ніколи не опановуємо внутрішній, глибинний зміст тієї чи іншої речі. Така теоретична позиція давала можливість Конту розглядати позитивізм як проміжну позицію між емпіризмом і містицизмом. Однією з важливих сторін контівської концепції є обгрунтування трьох стадій інтелектуальної еволюції людства – теологічної, метафізичної і позитивної.

Теологічна стадія – обожнювання світу, невміння його пояснити. На рівні метафізичної стадії людина намагається пояснити світ науково, але робить це споглядальне, стаючи, зрештою, рабою абстрактних філософських схем. І лише на позитивній стадії людина відкриває для себе значення конкретної речі, яку треба спостерігати і вивчати.

Проголосивши позитивізм своєрідною вершиною інтелектуальної еволюції людства, О. Конт абсолютизував конкретну річ, знехтувавши проблеми зв'язку, залежності, взаємодії речей.

У межах контівської філософської концепції певне місце належить естетиці і мистецтву. Конт виділяє в історії людства дві епохи, найбільш, на його думку, сприятливі для розвитку мистецтва. Перша – античність, що мала «численні духовні і соціальні умови справжнього розквіту високого мистецтва». На зміну античності прийшли періоди монотеїстичного, теологічного і метафізичного мислення, які не стимулювали творчість ні в поезії, ні в філософії, ні в політиці. І лише в епоху позитивного мислення мистецтво набуло особливого значення, а саме – стало допомагати поєднувати «позитивне знання» з «релігією людства». Конт вважав, що мистецтво може бути інтерпретатором, популяризатором природничих наук та «об'єктивного» знання. Водночас воно існує для ідеалізації реального буття, для створення системи ідеалів, утвердження краси. Але ця спрямованість мистецтва переноситься із сфери чуттєвого світу у сферу науки, промисловості і соціології. «Дивовижні діяння людини, підкорення природи, чудова організація суспільства – ось що повинен оспівувати у наші дні справжній естетичний геній, який знаходиться під активним впливом позитивного духу – дієвого джерела нового могутнього натхнення» 3. Так пише. О. Конт.

Вузькопрагматичний погляд Конта на мистецтво як на естетичний феномен (проблеми естетики лише побіжно розглянуті філософом) дістав подальший розвиток в концепції відомого французького мистецтвознавця Іпполі-та Тена (1828–1893 рр.). Перебуваючи під впливом ідей Ч. Дарвіна, І. Тен, як і більшість англійських та американських позитивістів цього періоду, намагався пристосувати концепцію біологічної еволюції до розвитку суспільства, різних видів творчої діяльності людини. Тен вважав, що гуманітарні науки повинні «вчитися» у природничих чіткості мислення, аргументованості висновків, вони мусять послідовно розробляти понятійно-категоріальний апарат. Як наслідок такого підходу до естетики і мистецтва, Тен вводить поняття факт і ототожнює естетичний факт з конкретним твором мистецтва. Визначивши естетичний факт, слід, на його думку, переходити до описання фактів, пошуків джерел детермінації фактів.

Однією з важливих ідей естетики Тена є ідея про «головний характер», тобто пануючий тип людини, який формується в конкретному суспільстві і відтворюється мистецтвом. «Головний характер» визначається трьома факторами: расою (спадковими ознаками), середовищем (географічним, політичним, соціальним) і моментом (конкретною історичною епохою). Цими ж факторами Тен визначає і творчий розвиток митця. Процес художньої творчості має бути спрямований на створення естетичної цінності, але для визначення останньої він знову звертається до біологічних, моральних і формальних критеріїв. Творчий процес обумовлений здатністю митця зануритися у расові глибини створюваного характеру, а потім обгрунтувати його моральну значущість. Розгляд позицій Конта і Тена дає змогу визначити ті основи, на яких відбулося використання філософії позитивізму в процесі становлення і утвердження у XIX – XX ст. натуралізму в естетиці та мистецтві.

Філософсько-естетичні позиції Конта і Тена мали безпосередній вплив на розвиток натуралізму у французькій літературі другої половини XIX ст. (Гі де Мопассан, Е. Золя, брати Ж. та Е. Гонкур). Зазначимо, що для французької художньої інтелігенції цього періоду властивим був інтерес до філософії, до боротьби теоретичних концепцій, непереборним було бажання відбити активність науково-теоретичного життя в художній творчості, в конкретних художніх конфліктах. Вважалося, що це збагатить мистецьку палітру, залучить до осмислення філософської, морально-психологічної проблематики значну частину суспільства. Подібна тенденція не тільки взаємно збагачувала філософію, естетику і мистецтво, а й популяризувала нові ідеї, безпосередньо впливала на художні пошуки.

Натуралісти домагалися безпристрасного, «об'єктивного» відображення реальності, копіткого «нанизування» фактів. Введені І. Теном у теоретичний обіг терміни «факт», «естетичний факт» діставали безпосереднє тлумачення у розробці, наприклад, діагнозів психічно хворих людей, в аналізі генетики «поганої» спадковості, явищ психічної чи сексуальної патології («Жерміні Ласерте», «Пані Жервезе» братів Гонкур, 20 романів із серії «Ругон-Маккари» Е. Золя, в яких, за словами письменника, вивчені «на прикладі однієї родини питання крові і середовища»).

У літературно-критичних статтях «Експериментальний роман», «Романіст-натураліст», «Натуралізм у театрі» Е. Золя наполягає на відмежуванні мистецтва і митця від політичних чи соціальних аспектів життя, проголошує помилковими «метафізичний» і «психологічний» погляди на людину, які, як він вважає, є ознакою реалістичного мистецтва. Е. Золя відмежовує свою творчість і своє бачення мистецтва від Бальзака як мораліста і реаліста. Що ж пропонує натуралістичне мистецтво часів Еміля Золя?

Натуралізм проголошує предметом мистецтва процес спостереження над «усією людиною», про яку слід сказати «всю правду». Проте це завдання мистецтва інтерпретувалося досить обмежено – лише через наголос на сфері фізіології людини, на властивій їй біологічній боротьбі за існування, на фатальній залежності людини від спадкових факторів. Наслідком такого розуміння мистецтва стало руйнування напрацьованої віками понятійно-категоріальної системи його осмислення. Так, натуралісти відмовилися від мистецтвознавчих понять «умовність», «типізація», а аналіз й оцінку зображуваного підміняли фотографічною точністю відтворення життєвих фактів.

Слід зазначити, що натуралізм другої половини XIX – початку XX ст. зазнав гостро критичної оцінки як з боку представників клерикально-містичної орієнтації в естетиці (Брюнет'єр, Гюісманс, Бергсон), так і революційно-демократичної, марксистської (Герцен, Енгельс, Лафарг, Плеханов). Енгельс, зокрема, підкреслював перевагу соціальне спрямованого, морально-психологічного реалізму Бальзака над всіма «Золя минулого, сучасного і майбутнього». Незважаючи на критичне ставлення сучасників, натуралізм знайшов прихильників у багатьох європейських країнах. На основі другого етапу розвитку позитивізму -– емпіріокритицизму Є. Маха, К. Пірсона, А. Богданова, а також третього етапу – неопозитивізму Ч. Огдена, В. Вуда, А. Річардса, Ч. Морріса, С. Лан-гер – натуралізм трансформувався у XX ст. в досить розгалужену, суперечливу, представлену численними теоретичними дослідженнями натуралістичну естетику.

У 20–30-і роки XX ст. представники натуралістичної естетики особливу увагу приділяли проблемі естетичної цінності, яку намагалися поєднати з поняттям естетичний досвід. «Естетична цінність як естетичний досвід» (а саме так зв'язує ці поняття відомий англійський естетик. А. Рі-чардс4) розкривається через біологічні, психологічні і соціальні механізми дослідження естетичного досвіду. Важливе місце в концепціях А. Річардса і Ч. Огдена займають нетрадиційні естетичні поняття: синестезія, імупльс, стимул.

Синестезія як міжчуттєва асоціація, вважає А. Рі-чардс,– це реакція на безпосередній стимул, активізація пам'яті і попереднього досвіду, а на їх основі – прогнозування майбутнього. Своєї завершеної форми синестезія досягає в мистецтві, у процесі художньої творчості, де органічно зливаються часові категорії минулого, сучасного і майбутнього. Щодо поняття імпульс, то стан людини, який воно відбиває, пов'язаний з її віковими ознаками: імпульси дитини, її нахили, уподобання хаотичні, безсистемні. Згодом, відповідно до віку, людина переходить від хаотичного стану й імпульсів до систематизації їх. Здійснити життєво-необхідну організацію імпульсів допомагає мистецтво. Річардс вважає, що «світ поезії не є якоюсь іншою реальністю, відмінною від іншого світу, не має якихось особливих законів, а складається з того ж досвіду, яким ми користуємося і в інших випадках життя». Водночас поема, роман, фільм, театральна вистава, симфонія – це «обмежений відрізок досвіду», індивідуальне спілкування митця і звичайної людини, побудоване на більш високому ціннісному рівні. Естетичний досвід може бути легко зруйнованим, його слід захищати від вторгнення байдужих або навіть ворожих сил. Ці сили Річардс об'єднує поняттям контамінація (забруднення) – внесення в естетичний досвід «неестетичних» елементів, девальвація естетичної цінності.

Провідна ідея. естетичної концепції А. Річардса і Ч. Огдена про мистецтво як форму організації досвіду протягом кількох десятиліть залишалася об'єктом теоретичних дискусій і водночас коригувала подальші пошуки західноєвропейських й американських естетиків. Саме в полеміці з Річардсом формувалася теоретична позиція Д. Д'юї5, який критикував його за «психологізацію» естетики, за твердження, що краса є «проекцією почуття», «звичайним психологічним ефектом». Критикуючи Річард-са, Д'юї продовжив розробку натуралістичних принципів в естетиці, зокрема, намагався утвердити поняття естетичного досвіду як заключного етапу всіх процесів природи і «повернення в ньому (в естетичному досвіді.–Л. Л.) природи до самої себе».

Новий етап у розвитку натуралістичної естетики пов'язаний з роботами відомого американського естетика Т. Манро 6. Переконаний прихильник натуралістичної естетики, він різко критикував тенденцію зближення естетики і філософії, заперечував «філософський» погляд на мистецтво. Манро намагався реанімувати ідеї О. Конта, Г. Спенсера і наполягав на еволюційному шляху розвитку мистецтва. Американський естетик зробив багато для популяризації у США традицій французького, німецького, англійського позитивізму та його численних модифікацій. Поняття «наукова естетика» він пов'язує лише з теоретичними пошуками позитивізму, з іменами конкретних дослідників і виокремлює три етапи її становлення: 1. Інтеграція соціологічних ідей І. Тена, біоеволюційної та психологічної концепцій Г. Спенсера та Г. Аллена. 2. Вивчення стилю в мистецтві як технології художньої діяльності» (Г. Земпер), як «способу бачення світу» (Г. Вель-фін), як «художньої волі» (А. Рігль). 3. Становлення науки про мистецтво (М. Дессуар).

Вважаючи себе безпосереднім продовжувачем ідей своїх попередників, передусім М. Дессуара, Манро переконаний в тому, що замість абстрактних розмірковувань про природу краси, проблеми піднесеного чи потворного, естетика повинна «обмежитися тільки фактами, їх коментарем». Ототожнюючи поняття «мистецтво» з поняттям «факт», Манро розглядає мистецтво як самостійний, замкнений феномен, який не пов'язаний з розвитком суспільства, із загальним рухом культуротворчих процесів. Під час аналізу мистецького твору наголос робиться на формі, як начебто основному компоненті визначення естетичної цінності твору. Наслідком такої позиції стала повна і незаперечна підтримка не лише Манро, а й іншими представниками натуралістичної естетики Європи і США 50–70-х років будь-яких формалістичних експериментів у мистецтві XX ст. З ім'ям Манро пов'язане і поняття «ненормативна естетика», тобто така естетична теорія, яка не претендує на оцінку певних явищ, не наполягає на істинності тих чи інших напрямів у мистецтві: «Закони, які вона (естетика) визнає,– це рухливі гнучкі описи типів естетичних феноменів, які повторюються, таких, наприклад, як тенденція окремих видів мистецтва справляти певний ефект на особистість певного складу при певних обставинах».

Ігноруючи традиційний, протягом століть сформований понятійно-категоріальний апарат естетичної науки, Манро обмежує його поняттями «факт», «форма», «досвід». Навіть мистецтво, аналіз якого цікавить теоретика насамперед, втрачає свою специфіку, тому що Манро нівелює будь-яку людську діяльність, в основі якої лежить «позитивний досвід».

У період 50–70-х років неопозитивізм включав кілька напрямів і течій, які пізніше оформилися у самостійні теоретичні концепції і, як правило, розглядалися вже поза посиланнями на першоджерела – філософію позитивізму і неопозитивізму (лінгвістична, структуралістська, семантична естетика, функціоналізм, контекстуалізм, соціально-символічні теорії інтерпретації мистецтва тощо).


Висновки

На особливості естетики цього періоду активно впливають позитивізм, соціологія. Для цього етапу характерна атака на спекулятивну естетику. Так, позитивізм прагнув вивести естетику за межі філософії, перетворити її в експериментальну науку. З іншого боку, атропологічний матеріалізм критикував ідеалістичну естетику. Її ж критикував марксизм, претендуючи на побудову справді наукової естетичної теорії (Г. В. Плеханов намагався створити цільне марксистське естетичне навчання).

Все це розширювало естетичну проблематику й створювало різні види естетики: фізіологічну, соціологічну, семіотичну, кібернетичну й ін. І все-таки саме філософська естетика є базовою для всіх інших її різновидів.

Історичний розвиток позитивістської традиції яскраво засвідчив такі істини:

— прагнення «звільнити» науку від «метафізики» є утопією; неможливо провести чіткої межі між філософським і науковим знанням;

— не виправдались сподівання розбудувати «наукову» філософію, тобто філософію, яка б відповідала позитивістським критеріям науковості;

— виявилась хибною модель науки як суто логічного конструкта, який розвивається шляхом вдосконалення (кумулятивна модель). Принципи, критерії науковості виявились залежними і від соціальних факторів, і від практичної доцільності.


Список використаної літератури

1. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

2. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

3. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

4. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

5. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. - К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

6. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. - 2-ге вид., доп. і перероблене. - К.: Вища школа, 2005. - 431 с.

7. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

8. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.

9. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

10. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

11. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. - К.: Вища школа, 2000. - 270 с.

12. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

13. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. - К.: Кон-дор, 2005, 2007. - 333 с.

загрузка...
Top