Основні засади етикету давнього Риму

Вступ.

1. Витоки етикету у Стародавньому Римі.

2. Особливості етикету Стародавнього Риму.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

З найдавніших часів люди змушені були дотримуватися певних правил і норм поведінки для того, щоб полегшити собі життя. Мабуть, без них не можна було вижити навіть у первіснообщинному суспільстві.

Саме по собі спільне життя людей у будь-якім суспільстві припускає наявність визначених правил. Саме тому можна з упевненістю сказати, що етикет як низка визначених правил поведінки з'явився одночасно з виникненням первісного людського суспільства як необхідна умова його існування.

Спочатку ці правила були єдиними, тобто вони регламентували одночасно юридичні, економічні, родичівські, релігійні й морально-етичні відносини, їм підкорялися всі члени громади. Таким чином, етикет у цей період часу не виступав самостійно, окремо від інших правил, що регулюють громадське життя первісного колективу, а являв собою частину цих загальних правил.

Зрозуміло, подібні правила були неписаними і негласними, вони народжувалися із природної потреби всього колективу і регулювалися ім. Хранителями подібних знань були старійшини.

Трохи пізніше, коли суспільство перейшло на новий етап свого розвитку, норми етикету виділилися в самостійні правила і стали фіксуватися письмово. Правда, це були не спеціальні книга правил, а різні згадування про них у художніх творах.


1. Витоки етикету у Стародавньому Римі

Наприкінці І ст. до н. є. Римська держава з аристократичної республіки перетворилася на імперію. Часи затишку у класовій боротьбі в часи правління імператора Августа (27—14 pp. до н. є.) стимулювали високий розвиток культури й мистецтва. Рим стає величезним на той час містом з населенням понад мільйон жителів. Зберігаючи деякі риси поліса, він почав перетворюватися на світову столицю. В Італії починається економічне пожвавлення, вона об´єднується як в економічному, так і в культурному відношенні, кількість громадян в ній досягає п´яти мільйонів. Будуються нові дороги й акведуки, що забезпечують більш інтенсивне спілкування. Важливим елементом політики Августа стали ініційовані ним шлюбні закони, що передбачали зміцнення сімейних стосунків та збільшення народжень, особливо серед вищих верств населення.

Закон про шлюб 18 р. до н. є. вимагав, щоб чоловік від 25 до 60, а жінка від 25 до 50 років неодмінно перебували у шлюбі, в разі смерті або розлучення чоловік і жінка протягом півтора року повинні були знайти собі пару. Факти подружньої зради розглядалися судом, а винні засуджувалися до заслання на острови й навіть позбавлялися частини майна. Однак, незважаючи на нові закони, міцна сім´я у давньоримському суспільстві була скоріше ідеалом, аніж реальністю. Як і раніше, велику роль при створенні шлюбів відігравали політичні та майнові інтереси. Розлучення й подружня зрада залишалися звичайною справою. Проте жінки вищих станів були самостійні і мали право розпоряджатися своїм майном. Багато з них, отримавши прекрасну освіту, відігравали далеко не другорядну роль у політичному житті. В той же час емансипація жінок мала і зворотний бік — багато злочинів, таких як убивства своїх чоловіків і розпутне життя, стали для багатьох із них нормою.

У період Принципату (Рання римська імперія) верховна влада імператора (принцепса) поступово з почесного обов'язку ставала вираженням його величі. Наближені до принцепсу демонстрували могутність верховної влади. При Августі, засновнику системи Принципату, "друзі" імператора утворили Раду принцепса - консиліум (consіlіum). Їх можна вважати першими вельможами, що постійно свідчать свою повагу імператорові. В 1-2 століттях сенатори зобов'язані були бути присутнім при пробудженні імператора. У період римських династій Юліїв-Клавдієв, Флавіїв і Антоніїв сенатори мали простий доступ до персони імператора. У звичай уводяться ранкові прийоми. Охорону палацу забезпечували гвардійці-преторіанці, а особисту охорону імператора - охоронці з варварів. Імператор привітав шановних гостей поцілунками. Сенатори й придворні могли вести бесіду з імператором сидячи. На імператорських бенкетах особливо почесних гостей принцепс сам приймав і розсаджував. Однак гостей попередньо обшукували на предмет носіння зброї. Розкішні бенкети імператорів залучали багатих провінціалів, готових платити величезні суми грошей за право прийняти в них участь.

Поширення культу імператора в Римській імперії поступово піднімає особу верховного правителя над масою його підданих. З 3 століття римський імператор, "деус ет домінус" ("бог і пан"), був віддалений не тільки від маси своїх підданих, але й від вищих посадових осіб держави. Навіть членам верховної ради при імператорі доступ до нього був утруднений. Вони повинні були доповідати свої питання тільки коштуючи. Верховна влада в Римській імперії в 4-5 століттях починає зазнавати впливу від потужне Середнього в оформленні придворного етикету. Двір імператора, що раніше складався лише із близьких друзів, розростається до гігантських розмірів і перетворюється у величезний штат чиновників різного рангу. Нижчі посади, що призначалися в період Республіки й ранньої Імперії для рабів і вільновідпущенників, стають жаданими для людей вищого стану (секретарі, кур'єри, власники опахала й т.д. ). Східною рисою при римському дворі була поява євнухів, які придбали сильний вплив у палацовому житті. З'являються посади, раніше невідомі республіканському Риму: царський виночерпій, наглядач царського ложа. Носії цих посад починають впливати на політику імператора більшою мірою , чим зухвалі його побоювання командир охорони й великих полководців. Якщо в період ранньої Імперії такі принцепси, як Траян, Адріан зовні мало чим відрізнялися від знатного римлянина, то в пізній Імперії пурпур стає основним кольором в одязі імператора, що одяг із простих і зручних тканин заміняє на шовкові златоткані одіяння; без них імператор не з'являється на людях. Голову імператора вінчає важка золота діадема з дорогоцінними каменями. Великий штат чиновників, що становить канцелярію імператора, служить буфером між ним і його підданими. Прохачі заздалегідь записувалися на прийом і могли місяцями чекати виклику в канцелярію. Палац починає жити самостійним життям і перетворюється на державу в державі.

Подібно грекам, римляни харчувалися тричі в день:

раннім ранком - перший сніданок, біля полудня - другий, а ближче до вечору- обід.

Відносна помірність у їжі, властивим жителям Рима раннього періоду, згодом поступається місцем непомірній обжерливості й пируванню та розгулу. В імператора Олександра Севера бенкетуючим гостям подавалися тридцять кварт вина й стільки ж фунтів хліба (1 фунт дорівнює 327 г) нижчих сортів, тридцять фунтів м'яса й два фунти птаха - гусаків і фазанів, а на десерт - безліч фруктів. Але те - зразок майже «аскетичного» парадного обіду імператорського Рима.

Обіди супроводжувалися певною «культурною» програмою. У ній брали участь блазні, комічні актори або танцюристи, причому жінки, що танцювали в столів, поступово роздягалися.

Безладні мови переривали непристойні звуки. Багатьох гостей рвало - на підлогу або в золоті балії. Це відбувалося або через надмірну кількість з'їденого і випитого, або провокувалося спеціально для очищення місця в шлунку.

Не можна сказати, що подібні гастрономічні «оргії» викликали схвалення римлян. Безмірна ненажерливість багатіїв нерідко висміювалася поетами.

Не пройшли подібні пороки й повз увагу філософів. В одному з листів Сенека прямо говорить про те, що обжерливість і пияцтво приводять до безлічі хвороб.

У певні години в садах і особливо під портиками збиралася безліч публіки, що гуляє.

Дами з'являлися закутаними, відкритим залишалася тільки обличчя: довга стола спускалася до п'ят, широкий плащ покривав всю фігуру й навіть частина голови, тому що закони етикету не дозволяли жінкам з'являтися в суспільстві з непокритою головою; крім того, половину обличчя приховувала вуаль. За жінками ішли раби, оточуючи свою пані, щоб захистити неї від юрби. На противагу знатним дамам куртизанки вражали розкішшю, що б'є в очі, своїх туалетів і намагалися привернути увагу розв'язним поводженням і зухвалими поглядами. Серед чоловіків особлива увага своїм вишуканим убранням і прикрасами обертали на себе увага так звані bellus homo - красені. Їх взнавали насамперед по безлічі кілець, що прикрашали з пальці - до 5-6 штук на кожному пальці; потім по білизні шкіри, що із цією метою вони терли пемзою, по причесаному і надушеному волоссю, по підборіддю - гладкою або покритому пухнатою борідкою, по довжині туніки й рукавів, по блиску й добірності тоги незвичайної ширини.

Заміські поїздки - на носилках, в екіпажі або верхи - звичайно відбувалися на Аппієву дорогу. Тут світські люди показували свої чудові екіпажі, запряжені мулами, добре підібраними по росту й масті, з багатими пурпурними чепраками й золотий збруєю. Екіпажі були покриті дорогоцінними килимами, прикрашені слоновою кісткою, міддю, карбованим сріблом. Це були або чотьрьохколісні візки, запряжені парою коней, або екіпаж, закритий з усіх боків, або екіпаж, що везли три мули й т.д. Найкрасивіші екіпажі були запряжені четвіркою коней. Багато франтів, сідаючи замість візника, правили самі, тримаючи в руках довгі вожжі й бич. Поперед багатьох екіпажів їхали загони вершників, що розганяли юрбу. Менш заможні громадяни для цих цілей використовували більших собак. Осіб, що прогулювались, несли на носилках несли на плечах 6 або 8 рабів високого зросту. Всі ці раби, вершники й носії були одягнені в чудові одяги з білої або червоної вовни.

На Аппієвій дорозі можна було зустріти й жінок. Тут прогулювалися куртизанки в повному блиску своєї юності й краси, що напівлежали на відкритих носилках або їхали в оббитих шовком екіпажах, якими вони самі правили. У величних екіпажах випливали матрони. Звичайно це були двоколісні візки, який тільки вони мали право користуватися. Часом матрона пересаджувалася в носилки, опираючись рукою на м'яку пухову подушку. З боків носилок невідлучно перебували дві рабині - одна з парасолькою, інша з віялом з павиного пір'я. Спереду йшли чотири скороходи індійського або африканського походження, позаду - два білих раби, завжди готових, як тільки носилки зупиняться, поставити праворуч і ліворуч маленькі драбинки, - щоб матрона не утруждала себе вказівками, з якої сторони вона бажає зійти.

На прогулянках не тільки відпочивали, але й займалися справою. У Римі можна було бути ким-небудь, тільки постійно висуваючись уперед, відкриваючи свій будинок для всіх, зав'язуючи великі зв'язки й знайомства; і прогулянка була важливим і істотно необхідним актом у цьому житті. Людина, що не показувалася б усюди, де бувало все суспільство, дуже швидке був би забутий. Отже, для честолюбного римлянина було просто необхідністю постійно бувати в місцях дозвільного времяпроводження; прогулюючись, він як би виставляв і підтримував свою кандидатуру в суспільстві.

Суспільне й ділове життя в Римі проходили в основному на Форумі й Марсовому полі. У Римі й інших великих містах громадяни ходили пішки, пересувалися на носилках, які несли на плечах 6-8 рабів, або у візках, запряжених мулами. Римські громадяни охоче відвідували суспільні ігри й видовища, число яких доходило до 170 у рік. Іноді, особливо в лазні в древній період, громадяни й самі брали участь в іграх і змаганнях. Улаштування таких видовищ було важливим громадським обов'язком видних громадян, а пізніше - майже винятковою прерогативою імператорів. Історик Светоній у своїх "Життєписах Цезарів" докладно розповідає про багатьох іграх, незмінно ставлячи їх у заслугу організаторам. Засуджуючи жорстокість цих видовищ із сучасної точки зору, варто пам'ятати, що тодішня мораль докорінно відрізнялася від нашої.


2. Особливості етикету Стародавнього Риму

Римський етикет склався під впливом культур багатьох народів, насамперед етрусків і греків. Використовуючи іноземні досягнення, римляни в багатьох областях перевершили своїх учителів, піднявши загальний рівень власного розвитку до небувалих висот. В свою чергу, римська культура в пору свого розквіту вплинула на сусідні народи і на наступний розвиток Європи.

Розходження культур грецької і римської виявлялося і в стадіях розвитку особистісної свідомості. Орієнтації на грецькі культурні еталони Сципіонів протистояла італійська орієнтація Катона. В своїй творчості він не тільки завзято зберігав прийоми народного красномовства, але і захищав римський уклад життя від еллінської зніженості розкішшю. Сприймаючи літературу насамперед як засіб передачі соціально значимої інформації, Катон не розумів загального гуманітарного змісту грецької культури.

І все-таки у Римі вплив естетичного риторизму стримувався одвічно римською традицією практичної діловитості. Протиставлення естетиків-греків і практиків-римлян проходить через усю літературу. Горацій у "Науці поезії" висміює дар красномовства, незважаючи на те, що Рим шанував ораторів як людей, котрі беруть активну участь у суспільному житті. Тріумфи красномовства за часів Ціцерона скінчилися зі встановленням імператорського режиму. Римські легіонери — справжні вершителі політичної долі Риму у III ст. н. е. — дедалі менше схильні були слухати освічених ораторів.

Дослідження цього періоду показали, що від філософії стало віяти втомою і тонким розчаруванням. Довкола — розбурханий, хаотичний, войовничий світ, філософи-стоїки навчають достойно терпіти удари долі, знаходячи в цьому і втіху, і безжурність існування; епікурейці рекомендують тамувати свої пристрасті і поринати у блаженство, раювати у спогляданні; скептики звільняють від упередженості і відданості загальноприйнятому. Всі філософи уникають громадської і державної діяльності. Вони цінують свободу і заглиблені в себе.

Відчужена вже від общини людина пильніше зазирає в себе — їй цікавий світ індивідуального.

На межі старої й нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу — старі духовні цінності, створені полісним середовищем, вичерпали себе. У різних соціальних прошарках античного суспільства формувалася моральна атмосфера, на основі якої могло поширитися християнське віровчення. На відміну від уявлень про людину як іграшку в руках жорстоких богів або сліпого фатуму, вона проголошувала її потенційним «сином божим», а боротьбу за щастя і добробут переносила у внутрішній світ людини. Християнські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, вимога активної самопожертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення свого життя, стали фундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичної культури. Таке віровчення було зрозуміле не тільки широким верствам простих людей, а й найвибагливішим смакам високоосвічених людей пізньої античності.

Церемонія відрядження послів у Давньому Римі вже у IV столітті до Різдва Христова була не менш урочистою, ніж у Давній Греції. Зазвичай послів виряджали групами від трьох до десяти осіб; вони становили посольство. Кожен член такого колегіального посольства одержував золотий перстень, що надавав право на безмитне провезення багажу через кордон. Під час морської подорожі послів супроводжував почесний ескорт кораблів.

У республіканському Давньому Римі для організації прийому іноземних посланців навіть заснували спеціальну посаду "магістра церемоніалу". На честь іноземних гостей влаштовували народні святкування, розваги. Римський сенат приймав іноземних послів на своєму урочистому засіданні й призначав для переговорів із ними спеціальну комісію. Перед від'їздом послам підносили подарунки, зазвичай це були різноманітні коштовності.

Мірою зміцнення монархічних засад правління у Давньому Римі почали узвичаюватися певні правила поведінки, що в сукупності становлять придворний церемоніал, "зведення правил" із регламентації усього придворного життя. Часом вони були настільки безглузді, що спричинювалися до трагічних випадків, позаяк придворні й навіть королі були рабами придворного етикету.

Відомий німецький письменник Л.Фейхтвангер описує найжорстокіші вимоги придворного етикету, за якими римський імператор має "вмирати стоячи". Умираючого правителя Веспасіана, фундатора династії Флавіїв, підтримують під руки, він відчуває жорстокі муки, але зносить їх, щоб після його смерті могли оповістити, що "імператор Риму помер стоячи".

Від часів Давнього Риму дійшов до нас звичай гостинності. Давньоримський поет Овідій у творі "Мистецтво любити" застерігає молодь від надмірного вживання їжі й захоплення напоями.

У Римі ще до знайомства зі східною кухнею розумілися на їжі. Так, завдяки жвавій торгівлі з Сицилією, котра була тоді грецькою провінцією, та перемогам римських легіонів над греками дедалі більше поширювалися грецькі звичаї у їжі та питті. Почастішали пишні, з усілякими надмірностями, бенкети та оргії. Заможні римляни у своїх паланкінах пересувалися від однієї учти до іншої.

За давньоримським етикетом, за трапезним столом зазвичай розміщалися дев'ять персон, які влаштовувалися на трьох широких ложах. Ці софи розташовували підковоподібно навколо овального столу, й на них лежали гості, спираючись на ліву руку. Правицею вони брали їжу й напої. Іноді вони користувалися ножами. Тоді вже пальці мили в полоскальницях і витирали серветками.

До цього часу належить найдавніша із відомих нам кулінарних книжок, складена Апіцієм. Такі бенкети навряд чи мали прийтися до душі сучасним гурманам, адже передусім це були своєрідні шоу, головною метою яких було продемонструвати пишну оселю. В наш час уявити смак страв, що тоді подавалися, конче важко, бо він дуже змінювався через застосування сили-силенної екзотичних приправ, надмірної кількості меду та зацукрованих фруктів.

У житті древніх римлян одяг мав значення, що відрізнялося від того, котре їй надавали греки. В останніх одяг був чимсь особистим і побутовим у власному розумінні слова, тобто в рамках загальноприйнятої моди кожний одягався по своєму смаку й розсуду. Коли римлянин з'являвся в суспільстві, його одяг визначався не тільки досить твердим звичаєм, але й законодавчими встановленнями.

Одяг ділився на офіційну й неофіційну (або побутову), а також на верхню й нижню. Офіційний одяг був наступних видів: тога, туніка й стола. Тога була головним верхнім одягом і відмітною ознакою громадянина. Тому в часи Імперії вигнанцям забороняли її надягати. У такий же спосіб іноземець не міг облачитися в це одіяння. Осудженню піддавався й громадянин, що надумав надягти іноземне плаття.

Тога являла собою великий шматок вовняної тканини, що мав форму півовала або сегмента кола, довжина якого по прямому краї могла досягати більше шести метрів, а округлий край відстояв від прямого в самому широкому місці на два метри й більше.

Цей одяг мав досить глибокий зміст. Вона була врочистим, державно обов'язковим одіянням, що ввібрав національні традиції римлян, їхню самосвідомість. В 80 р. до н.е. цар Понта Митридат вирішив покінчити із владою Рима в Малій Азії й винищити всіх римлян, що жили в містах цієї провінції. Із цією метою він наказав винищувати всіх, хто одягнений у тогу. Більше надійного способу відрізнити римлян не існувало. Тога була елітарним одягом, наносима на неї червона або пурпурна смуга була ознакою аристократії й сенаторів.

Пурпурна смуга, що відрізняла представників вищих станів - сенаторів і вершників, наносилася також на туніку - вовняну сорочку з короткими рукавами або взагалі без них.

Стола - довга й широка туніка, переперезана під грудьми й нижче талії, - грала в жіночому одязі таку ж роль, як тога в чоловічий, засвідчуючи приналежність жінки до римської цивільної громади, її положення дружини й матері. Дівчини й незаміжні жінки стіл не носили.

У римлян був прийнятий розподіл одягу на два основні різновиди: кроєну, зі швами, і без швів, що драпірує тіло. Другий тип був властивий єгиптянам, грекам, римлянам і сприймалася як ознака середземноморської цивілізації, на відміну від зшитого одягу, що носили народи, що жили на перефірії античного миру - галли, германці, парфяне, - і яку вважали ознакою варварства.

Колір також був важливою деталлю римського одіяння. Тога завжди повинна була бути білої. Простий же народ, зайнятий важкою фізичною працею, не міг, природно, носити білий одяг. Тому в реальному житті римська юрба завжди була строкатої й багатобарвною. Колір міг бути двох різновидів, і римляни серйозно ставилися до їхнього розмежування. Всі відтінки жовтого і сіро-чорного були природним кольором овечої вовни й тому сприймалися як ознака скромних, трудових, ощадливих, по старинці живучих громадян. Всі відтінки червоного, фіолетового, зеленого (синій майже не зустрічається), навпаки, створювалися штучно, за допомогою натуральних барвників. Одяг цих кольорів указував на дві характеристики людини, що носили її: на його багатство, причому не в земельної, а в грошовій формі, і на його включенність у сферу торговельного обміну, що здійснювався в основному предметами розкоші. В ІІІ- І ст. до н.е. обоє ці фактора робили подібного римлянина випавшого із традицій, «новомодним», і протиставляли його громадянам, що втілювали настільки люб'язний серцю римлянина консерватизм.

Існувала також своєрідна етика кольору, обов'язкова для римських жінок. Сенека писав: «Матронам не слід надягати матерії тих квітів, які носять продажні жінки». «Пристойними» уважалися різні відтінки жовто-коричневого й, насамперед , зеленого квітів, «непристойними» - червоний і ліловий. Втім, непристойним уважався не стільки той або інший колір, скільки кричуща строкатість, незвичайність і нескромність сполучення. Строкатість сприймалася як протилежність римському смаку, стриманості й достоїнству, як щось чужоземне й варварське.

Носіями певного негативного змісту в чоловічому одязі були зелений і особливо жовтогарячий кольори. Зелений був «жіночим» кольором, і його використання в чоловічому одязі було ознакою жіночності, зніженості, натяком на схильність до того, що зараз називається гомосексуалізмом. Існувало вираження «galbіnі mores» - «зеленуваті (тобто перекручені) вдачі». Такий же зміст ніс у собі й жовтогарячий колір - це був колір шлюбного покривала нареченої, і носіння його чоловіками виглядало як глузування над чистотою й мудрістю народних звичаїв.

Звичайно, римляни не виховувались, як греки, під звуки ліри, пише Й.-Г. Гердер, але стали залізними римлянами завдяки усталеному ладові життя, закону, державним обрядам.

Попервах, коли Рим жив у вбогості та війнах, вся поезія римлян обмежувалася музикою під час офірувань, невмілими віршами жерців, піснями на бенкетах про діяння предків. Тривалий час акторами були слуги, а поетами — підкорені чи вільні греки з провінцій. Першим поетом у звичному розумінні слова був Плавт, який писав трагедії з історії народу. Квінтиліан визнавав, що римська трагедія перевершує комедію, бо для останньої римській мові і римським звичаям бракує витонченості. Та навіть трагедія мало цікавила народ. Посеред вистави публіка раптом вимагала битви тварин і гладіаторів (про що писав Горацій), вершники жадали спостерігати тріумфальні походи царів, які підкоряли народи і грабували скарби, і вимоги всього цього супроводжувались таким галасом та плесканням у долоні, що не можна було розрізнити жодного слова акторів. Тому довше за інші ставилися мімічні вистави — римляни дуже полюбляли їх.

Луцилій, творець римської сатири, був поетом, наділеним римською могутністю і сміливістю: його музою стала правда, а римська доброчесність текла в його жилах і надихала його. Не варто, мабуть, особливо дослухатися Горація, коли той глузує із старих поетів. Він іронізує над ними як людина з тонким смаком, як поет "золотого віку" і як придворний Августа, котрий, певна річ, не міг вихваляти давні часи і звичаї. Так писав про нього Гердер.

Чим витонченішим ставав Рим, тим більш відточувалось і його поетичне мистецтво. У Римі народився поет-філософ (і навіть епікуреєць) Лукрецій, який написав поему "Про природу речей". Потім з´явився лірик Катулл — його мистецтво різноманітне, вельми цікаве (моралізування і піклування про пристойність поетам Риму чужі абсолютно). Коли він написав вірші, спрямовані проти Цезаря, той запросив його на бенкет, і сварці було покладено край.

Великі імена — Вергілій, Горацій, Тібул, Проперцій, Овідій (суперники греків!) — це вічні взірці добірного смаку з їх класичною правильністю, вишуканістю. Горацій, як і всі інші, тонко вихваляв Августа за привнесення миру стомленій землі, а в сатирах він іронізував над звичаями епохи. Вергілій у "Георгіках" і "Буколіках" проповідував сільське, пастуше життя. По суті, поет радив наслідувати греків. У монументальній поемі "Енеїда" Вергілій протягнув нитки від сучасності до легендарного минулого Риму. Широко відомою була поема Овідія "Метаморфози".

Тирани, які правили після Августа, — Тіберій, Калігула, а ще більше Клавдій, та особливо Нерон — усі були поетами, але вірші потрібні були їм для самовихваляння. А Лукан, Ювенал, Персій, хоч і таврували ганьбою звичаї Риму, та були безсилі.

Поетичне мистецтво ніколи не важило в Римі так багато, як у Греції. Мужнє красномовство та юриспруденція заміняли римлянам поезію. Проте навіть у найпохмуріші часи "Георгіки" Вергілія, "Послання" Горація, "Втіха філософії" Боеція залишалися знаменитими і популярними.

З II ст. у літературне життя втягувалася римська провінція; найбільш визначним її представником став Апулей, автор роману "Метаморфози", відомого під назвою "Золотий осел".

Поступово інтерес до елліністичного мистецтва і способу життя зменшився. На грецьку комедію посипалися звинувачення в аморальності і непристойності (промова Алія Арістіда "Про те, що комедії не слід ставити на сцені"). Та й власні традиції стали незрозумілими для греко-римської людини. Античний світ дозрів до радикальної духовної переорієнтації, яку взяло на себе християнство.

Фіксація законів стає важливим елементом переходу від родового суспільства до класового і становлення римського полісу. Зведення законів, що отримало назву «Закони дванадцяти таблиць», було записано на мідних пластинах і виставлено для загального користування на Форумі, а також на ринках у римських колонія. Так в Римі було започатковано полісну республіку. Але, на відміну від Афін, римський поліс не створив високої культури. Ця епоха культурного розвитку відома переважно з повідомлень пізніших авторів, які вивчали і описували минуле рідного міста, прагнучи довести, що Рим добився панування над іншими народами завдяки винятковим моральним якостям своїх громадян: мужності, дисциплінованості, стриманості, волелюбності, високому розумінню обов’язку, поважанню законів, а головне — відданості батьківщині, для якої громадяни не шкодували ні праці, ні життя, ні дітей.


Висновки

Має тисячолітню історію, значення якої важко переоцінити: латинська мова справила значний вплив на розвиток цілої групи європейських мов, що стали називатися романськими, ще два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох народів. Дотепер більшість наукових, медичних, юридичних термінів — латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в системі державного й приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивчення античної, зокрема римської культури, дає змогу зрозуміти закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можливим більш ґрунтовне вивчення сьогоднішніх соціальних та культурних процесів.

Роль античної спадщини у розвитку європейської культури важко переоцінити. Після кардинального перевороту від значної частини античних цінностей за період Середньовіччя ця культура уже у переосмисленому вигляді оживає у творах митців Відродження, які вбачали у зверненні до античності шлях відновлення духовної свободи, утвердження науки, творчості, пошуків в усіх сферах життя. Європейські наука, література та мистецтво Нового і Новітнього часу також звертаються до греко-римської культури, сприймаючи її як невід´ємну частину свого становлення та розвитку.

У Древньому Римі політичний етикет був розвинутий ще більше. Так, наприклад, на честь прийому іноземних послів до Риму влаштовувалися свята, а при від'їзді обидві сторони обмінювалися подарунками. Середньовіччя багате всілякими трактатами, що дають поради й рекомендації на усі випадки життя. Не обійшлося тут і без трактату про поведінки, про те, що потрібно від кожного вихованої людини: чемність і ввічливість.


Список використаної літератури

1. Амелина Е. Понятие «цивилизация» вчера и сегодня // Общественные науки и современность. — 1993. — № 3. —С. 94—102.

2. Безклубенко С. Д. Теорія культури: Навчальний посібник К.: Київський національний університет культури і мистецтв, 2002. — 324 с

3. Богословский М. Парадоксы культуры XX ст. — Харьков: Харьковская госакадемия культуры, 2000. — 218 с.

4. Вейнберг И. Человек в культуре Ближнего Востока. — М.: Наука, 1986. — 208 с.

5. Горелов А. А. Культурология: Учеб. пособие. — М.: Юрайм-М, 2002. — 400 с.

6. История мировой культуры. Ростов-на-Дону: Изд-во «Феникс», 2000. — 512 с.

7. Історія світової культури: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л. Т. Левчук. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Либідь, 1999. — 368 с.

8. Історія світової культури. Культурні регіони: Навчальний посібник / Керівник авторського колективу Л. Т. Левчук. — К.: Либідь, 2000. — 520 с

9. Кравець М. С, Семашко О. М., Піча В. М. та ін. Культурологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів І—IV рівнів акредитації / За заг. ред. В. М. Пічі. — Львів: Магнолія плюс, 2003. — 240 с

10. Культурологія: Навч. посібник / Б. О. Парахонський та інші. — К.: Видавничій дім «KM Академія», 2003. — 314 с.

11. Карпушина С. В., Карпушин В. А. История мировой культуры: Учебник для вузов. — М.: «Nota Bene», 1998. — 536 с.

12. ЛіндсейД. Коротка історія культури: Від доісторичних часів до доби Відродження. В 2-х томах. Т. 1. — К.: Мистецтво, 1995. — 240 с; Т. 2. — К.: Мистецтво, 1995. — 256 с

13. Лобас В. X. Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2000. —221с.

14. Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. посіб. для студ. гуманіт ф-тів вищих закладів освіти. — 2-е вид. стер. — К.: Либидь, 2000. — 358 с

15. Петрухинцев Н. Н. XX лекций по истории мировой культуры: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. — 400 с.

16. Підлісна Г. Світ античної культури. — К., 1989.

17. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури: Навч. посіб. — К.: Знання, 2000.

загрузка...
Top