Національне та етнічне у свідомості сучасних українців

Вступ.

1. Національне та етнічне у свідомості сучасних українців.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Сьогодні і на Заході, і в Україні йдуть процеси (звичайно різної інтенсивності) розвитку наук, які досліджують етнополітичну царину. Але в обох випадках досить повільно, мляво і невпевнено просувається справа становлення єдиної, загальної науки, яка б інтегрувала і синтезувала знання, вироблені і накопичені багатьма різними етнонауками та науковими етнонапрямками. Пасивність і зволікання західних науковців можна пояснити, на погляд автора, тим, що на Заході, по-перше, давно вже завершились процеси формування націй, будівництва держав та створення нових, демократичних суспільств, в яких етнополітичні проблеми вирішуються цивілізованими методами; по-друге, певним занепадом впливу національної ідеї і націоналізму та відносним послабленням традиційної ролі національної держави; по-третє, досить тривалою етнополітичною стабільністю та відсутністю гострих етнополітичних конфліктів; по-четверте, сподіваннями і очікуваннями, що національне і етнічне скоро і швидко кудись подінуться самі собою або зникнуть у процесі глобалізації та модернізації.

Щодо України, то тут існує чимало перешкод на шляху розвитку етнополітології. Головними з них є: 1) катастрофічне фінансово-економічне становище науки і науковців; 2) негативне ставлення багатьох впливових сил до науки, яка базується на цивілізаційних, гуманістичних принципах, заперечує пріоритетність якихось одних інтересів і цінностей над іншими, намагається дати об'єктивну оцінку місця і ролі етносів і націй та їх ідеологій (відповідно етніцизму та націоналізму) у суспільному розвитку і т.ін.; 3) упереджене ставлення до нової науки багатьох "технократів" та деяких суспільствознавців, зокрема, політологів, які досліджують політичні інститути і процеси без врахування їх етнонаціональної специфіки та соціологів, котрі все ще вивчають людину взагалі, а людей як загальну масу, населення міста, регіону, країни тощо; 4) відсутність порозуміння, співпраці, а подекуди і конфронтація між деякими дослідниками етнополітичної сфери.


1. Національне та етнічне у свідомості сучасних українців

Етнічна історія українців (як і будь-якого іншого народу) виявляється насамперед через її ключові ознаки: етнонім (назва народу), етнічну самосвідомість (усвідомлення своєї причетності до родоводу та культурних цінностей народу), етнічну культуру та етнічну ментальність.

Особливе значення серед усіх цих ознак має етнонім, оскільки він, по-перше, фіксує сам факт сформованості народу, а по-друге, виступає у ролі знамена етносу, увібравши ідеологічні й духовні його функції. Уся складність етнічної історії українців відбивається, таким чином, у розмаїтті самоназв (етнонімів), їх назв з боку інших народів (екзоетнонімів), назв окремих крайових частин України (етнотопонімів) та назв держави (етнополітотмів). Всі ці назви й самоназви формувалися історично і, отже, для кожного окремого історичного періоду були іншими або дещо зміненими, віддзеркалюючи соціально-політичну та етнокультурну ситуацію в Україні, а також характер взаємин з сусідніми державами. Вони (етнонімічні характеристики), врешті-решт, проливають світло на проблему походження українців.

Згідно з етнологічною теорією етнос починається з творення субетнічної системи, з того моменту, коли ця система є достатньо розвинутою, включає низку етнічних компонентів. Натомість спрощення етнічної системи до мінімальної кількості субетносів (до одного-двох) призводить до руйнації етносу.

Щодо українського етносу, то він зароджувався в надзвичайно розмаїтій етнічній системі, що має глибоке коріння, її можна представити кількома історично-етнічними шарами. Найдавніший із них — індоєвропейська цивілізація (VI—V тис. до н. е.), слов'янська етнічна спільність (II—І тис. до н. е.), східнослов'янська етнокультурна спільність (початок І тис. н. е.), давньоруська цивілізація (VII—XII ст.) і власне українська етнічна спільність. По суті, кожний із зазначених історичних шарів вибудовував етнічну основу українців — різну за своїми ознаками — і лише останній із них одержав найменування українського[1, c. 487].

Національна ідентичність спирається на культурні й громадянсько-політичні традиції, інтереси, перспективи політичного розвитку, спільні політичні інститути, права та обов'язки, економічний і соціальний простір, спільність громадянства. Цілісність національної ідентичності сприяє збереженню консенсусу з фундаментальних питань розвитку держави. Національна ідентичність це не вроджена риса народу, а результат суспільного виховання. У поєднанні з етнічною ідентичністю вона може перетворитися на рушійну силу суспільно-політичних перетворень.

Формування почуттів до рідної землі та природи також значною мірою визначається рівнем матеріальної забезпеченості молодих людей. У середовищі молодих українців спостерігається тенденція до збільшення значущості ставлення до Батьківщини залежно від зростання рівня матеріального статку, причому серед молоді ця тенденція виявляється найбільш яскраво порівняно з іншими поколіннями. Певний ідентифікаційний статус не лише характеризує будь-яку особистість, а й вказує на особливості оцінки почуттів до Батьківщини представниками різних поколінь. Зростаюча етнічна свідомість молодих людей зумовлює і найвищу оцінку почуттів до рідної землі (78,5 %).

Поняття “батьківщина” належить до категорії ідентитетів. Воно підкреслює об'єктивний характер етнічної ідентичності й базується на антропологічних (раса, біологічний тип), культурних (мова), психологічних (менталітет) та інших характеристиках. У сучасному розумінні почуття патріотизму не обов'язково означає повернення до традиціоналізму чи архаїзацію суспільно-політичного розвитку. Навпаки, умовою успіху не лише демократизації, а й модернізації суспільства є поєднання інноваційних елементів соціального укладу з ендогенними соціальними стандартами. Із стабілізацією матеріального стану в Україні підвищується рівень значущості ставлення до рідної землі у представників молодого покоління. Висока значущість почуттів до Батьківщини характеризує “військових” середнього покоління та молоду генерацію – підприємців, оскільки вони найгостріше усвідомлюють свою причетність до сьогодення та майбутнього Батьківщини. Проте такий стан етносоціальних пріоритетів молоді не залишається стабільним. У 40 % респондентів віком до 20 років і у 36 % від 20 до 36 років почуття гордості та самоповаги щодо своєї етнічної приналежності супроводжується почуттям соціальної незахищеності та непевності (20,0 і 20,7 %)[5, c. 449-450].

Складність процесів набуття молоддю стійкої етнічної і національної ідентичності пов'язана із сформованим століттями і відтак важко викорінюваним комплексом меншовартості українців, який набув викривлених форм несприйняття власної культури та своєї етнічної приналежності. Так, досить значна частина молодих людей при опитуванні визначають себе як "жителі України", "населення України", а не українці. Коли молодим людям запропонували визначитися, ким вони себе насамперед відчувають, то виявилося, що поряд з позицією “громадянин України” (її визначили понад 50 % опитаних до 30 років) у середньому 30 % віддали перевагу позиції “громадянин світу”. Подібна ідентифікація не виключає наслідків порушення інформаційних зв'язків, втрати етнічних цінностей. Більше того, вона змушує повернутися до думки, що без культурної вкоріненості людина втрачає почуття належності до етнічної спільноти.

Майбутнє незалежної України великою мірою залежатиме від того, наскільки успішно вона просуватиметься шляхом створення згуртованої політичної нації. Молодіжна політика в сучасних умовах спрямовується на адаптацію молоді до можливостей громадянського суспільства і повинна передбачати поєднання з етнонаціональною політикою через вітчизняну правову базу та міжнародний досвід, визначення як одного з пріоритетів утвердження основоположного для державної самоідентифікації принципу “нація – держава”, що має відігравати у свідомості молоді роль не лише етноконсолідуючого чинника, а й політичної мети.

Виходячи з необхідності утвердження у свідомості української молоді національно-державної ідентичності, визначимо основні напрями її становлення: формування етнонаціонально визначеної ментальності, що дає можливість чітко відрізняти представника даної держави від громадян інших держав; подолання маргінальної невизначеності економічної ситуації, політичної ідеології, життєвих орієнтирів; поєднання еліти суспільства з широкими верствами через розвинене відчуття державної спільності.

Що стосується ідентифікації молоді, то в її середовищі уживаються два процеси, які є похідними від пострадянської ідентифікаційної невизначеності. Перший процес пов'язаний з індивідуалізацією прозахідного типу, другий – з пошуками нової корпоративної самореалізації. Обидва ці процеси є наслідком балансування українського суспільства між західною та східною моделями суспільного розвитку.

Завдяки прозахідно-індивідуалістичній орієнтації дедалі більше молодих людей схиляються до сталої орієнтації на Захід, на основі якої слід вибудовувати власний шлях цивілізаційного розвитку. Замість стереотипних уявлень про "інтернаціоналізм" радянських часів та "інтеграцію" часів перебудови в молоді формуються ідентифікаційні настанови на "універсалізацію", "глобалізацію" та інші цінності, привнесені із Заходу[1, c. 490-491].

Східноорієнтований тип української людини, попри значний рівень індивідуалізації та відхід від радянської колективності, стимулює створення нових соціальних угруповань, які, з одного боку, означають реанімацію попередньої корпоративності, а з іншого – є свідченням тенденції до формування нових соціальних рухів.

На основі аналізу соціологічних даних виявлено низку тенденцій у трансформації свідомості молоді. По-перше, це незмінно негативне ставлення до державних органів. За результатами опитування 1997 р., 77% молодих людей покладаються на власні знання, здібності та сили і лише 5% – на підтримку держави. Опитування 2000 р. показало, що молоді люди лише в поодиноких випадках звертаються до державних органів за підтримкою. Водночас серед них непопулярна думка, що молодіжні проблеми має розв'язувати сама молодь, потрібні органи влади, відповідальні за здійснення державної молодіжної політики[4, c. 87-89].

Специфіку етнонаціональної ідентичності молоді засвідчує регіонально-територіальний чинник. Поряд з етнічною та національною самоідентифікацією регіональна приналежність виступає як відносно самодостатня цінність. 44% громадян декларують свою регіональну ідентичність як основну. Для населення центральних, західних та центрально-західних областей ідентифікація з Україною та її народом досить усталена. Весь комплекс відмінностей в ідентичностях та специфіці самоідентифікації молоді найбільш чітко виявився між Правобережною та Лівобережною Україною. При відповіді на питання “До яких груп Ви себе відносите – населення району чи міста, регіону, України в цілому, колишнього СРСР, Європи, світу в цілому” зафіксовано особливості самоідентифікації у соціально-громадянському просторі. Групи ідентифікації названо громадянськими, або соцієтально-громадянськими, оскільки вони утворються на основі самоідентифікації особистості в координатах суспільства в цілому та на основі своїх уявлень про зв'язок з країною, територією (громадянськість, нація в її громадянсько-територіальному, політичному розумінні). У відповідях на це запитання, по-перше, фіксувалася масштабність тієї соціальної спільноти, з якою себе співвідносить особа, по-друге, це давало змогу розглянути вікові особливості формування громадянської ідентичності. Найбільше громадяни віком до 30 років ототожнюють себе з Україною – 38,2%. Причому етнічні українці більш виразно ідентифікують себе з населенням України, ніж їхні ровесники етнічні росіяни – відповідно 41,9% та 22,9%. Етнічна належність та спілкування українською чи російською мовою в сім'ї накладає відбиток на громадянську ідентичність.

Нині в Україні окреслилося кілька соцієтально-громадянських самоідентифікаційних груп молоді. Перша (38,2%) – “населення України”, це переважно україномовні українці, які географічно проживають у західному та центральному регіонах. Друга (27,8%) – “населення району або міста”, яка майже порівну розподілилася по регіонах та етнічно. Серед них більше тих, хто говорить в сім'ї українською мовою. Третя – “населення СРСР” об'єднує 2,6% україномовної молоді та 15,4% російськомовної[2, c. 13-15].

У 90-і роки ХХ ст. для України викликом стало утвердження нової ціннісної основи, здатної сформувати позитивну модель майбутнього, реалізувати тривалу стратегію національного розвитку. Це передбачає зрушення у свідомості молодого покоління за такими основними параметрами: набуття якісно нової історичної самосвідомості, яка підноситься до рівня національної мети; налаштованість на співробітництво людей у різних сферах життя; формування вміння жити в умовах мультикультуралізму (множинності культур); підтримка ринкових реформ і подолання орієнтацій на державний патерналізм.

З точки зору формування етнічної та національної ідентичності у студентської молоді звертають на себе увагу такі характерні ознаки: раціонально-практичне наповнення етнічної та національної ідентичностей соціальним та практично-політичним змістом; відсутність усвідомлення чіткої межі між етнічним і національним буттям; орієнтація на нові цінності, першочерговими серед яких вважаються свобода пересування у світі, свобода слова й доступу до інформації, свобода підприємництва й можливість розпоряджатися своєю власністю, свобода волевиявлення, захищеність з боку держави, національна самобутність у поєднанні з основними детермінантами загальнолюдського.

Ідентифікаційні процеси в молодіжному середовищі засвідчують, що в ньому в сучасних умовах уживаються два процеси, які є похідними від пострадянської ідентифікаційної невизначеності. Перший процес пов’язаний з індивідуалізацією прозахідного типу, другий – з пошуками нової корпоративної самореалізації.

Українська молодь шукає шляхи переходу до демократичної самоорганізації на принципово новій етнонаціональній основі, що передбачає: пристосування індивідуальної свідомості, поведінки, культурного досвіду до мінливих наслідків техногенної революції; зниження у свідомості молоді значення держави як учасника процесів формування культурного простору; переорієнтацію свідомості значної частини молоді на відхід від неусвідомлених наслідків домінування вестернізації; формування соціокультурних механізмів становлення громадянського суспільства як процесу перетворення етнічних та національних орієнтацій та засобу ефективного регулювання міжособистісних взаємовідносин[6, c. 73-74].


Висновки

Принцип етнічної приналежності є найбільш чітким вираженням почуття групової ідентичності й тому пов'язаний переважно із соціологією та соціальною антропологією, національна ж приналежність набуває у сучасних умовах політичного сенсу (за політичною теорією нації). Проте у сучасних поліетнічних суспільствах принцип етнічної приналежності та відповідної суб'єктивної ідентичності набуває політичного сенсу, подекуди провокуючи різке збільшення випадків суперечностей і суперечок між етнічними групами.

Концепція етнічної ідентичності у вітчизняній етнополітології ще не сформована остаточно. На основі аналізу точок зору на етнічну ідентичність (І.Кресіної, М.Обушного, М.Шульги та інших учених) запропонуємо узагальнене розуміння етнічної ідентичності як засобу виділення й віднесення людиною і групою себе чи інших осіб за певними ознаками (усвідомлення своєї єдності, спільності походження, історичної долі, культури, комплекс стереотипів свідомості й поведінки) до певної етнічної спільноти. Витоки етнічної ідентичності слід шукати в минулому, однак процес етнічної самоідентифікації відбувається і на основі нинішнього етнокультурного контексту. Причому етнічність дедалі більше переходить із середовища матеріальної культури до духовної і особистої сфери. Для індивіда потреба у визнанні його причетності до великої спільноти є мотиваційним чинником поведінки. Відтак внутрішніми факторами співвіднесення індивідом себе з певною спільнотою виступають мова, культура і престиж етносу в суспільстві.

Поняття національної ідентичності належить до розряду соціально-політичних, які орієнтовані на вироблення еталонів етносоціальної, політичної поведінки.


Список використаної літератури

1. Вільчинська І.Ю. Українство у пошуках етнічної та національної ідентичності // Держава і право: Збірник наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип.10. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 487 – 492.

2. Колісник В. Національно-етнічний чинник в Конституції України //Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 3. - C. 13-24

3. Колісник В. Форма використання національно-етнічного чинника в системі територіальної організації держави //Вісник Академії правових наук України. - 2002. - № 4. - C. 34-44

4. Огульчанський Я. Розвиток національної свідомості та гідності - запорука справжності духовного життя християнина //Сучасність. - 2006. - № 10. - C. 79-95

5. Сенюшкіна Т. Методологічні проблеми концептуального аналізу феномена етнічності //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 3. - C. 449-457.

6. Шкляр Л. Етнополітика незалежності: 10 років тому Верховна Рада прийняла Конституцію незалежної України //Політика і час. - 2006. - № 6. - C. 62-74

загрузка...
Top