Етнографія

1. Будівля хати, сіни (прикмети, приказки, обряди).

2. Риття криниці (прикмети, приказки, обряди).

3. Села. Селища – легенди про походження, а також в чому різниця, відмінності.

4. Храмові свята – великі церковні свята.

Список використаної літератури.


1. Будівля хати, сіни (прикмети, приказки, обряди)

Загальною ж символічною ознакою українських поселень була їх своєрідна прив’язаність до річок, хоча така етноекологічна ознака притаманна в цілому й багатьом іншим народам. Про зв’язок річки як стрижневої основи поселень з ознаками етнічного характеру їх мешканців влучно писав Василь Ключевський: «Річка є навіть свого роду вихователькою почуття порядку та громадського духу в народі... вона виховувала дух заповзятливості, звичку до спільної, артільної дії, змушувала розмірковувати та приловчатися, зближувала розкидані частини населення, привчала відчувати себе членом суспільства, спілкуватися з чужими людьми, спостерігати їхні звичаї й інтереси, обмінюватися товаром та досвідом, знати звички та вдачу».

Українська хата пройшла тривалий і складний шлях розвитку, виявивши глибинну спільність з житлом східнослов’янських, а частково і західнослов’янських народів, коріння якої сягає будівельної традиції як докиївської доби, так і періоду Київської Русі. Проте лише у XVII—XVIII ст. вона набула етнічної виразності, ставши найяскравішим символом української народної культури та ознакою духовності української нації. Образ «білої хати», що стоїть у садочку, квітами повита, неначе дівчина, за висловом Т. Г. Шевченка, став свого роду візитною карткою України, бо втілює не просто довершений зразок народної архітектури, а й цілу систему естетичних засад, народної творчості, навіть образ світоглядних уявлень та людських стосунків. «Біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, — писав Олександр Довженко, — архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».

Саме такий образ житла здобув назву «української хати», хоча генетично він пов’язаний тільки з окремим регіоном України — Середньою Наддніпрянщиною й Полтавщиною. Але оскільки саме тут, на Гетьманщині й Запорізькій Січі, зароджувалися націогенетичні процеси, формувалася національна культура, багато з явищ цієї культури сприймалося як національні символи. І це при тому, що українське житло не було одноманітним: воно виявлялося в кількох варіантах.

За комплексом типологічних ознак українське житло вже у XVIII ст. мало чотири підтипи, кожен з яких, у свою чергу, розподілявся на декілька варіантів. Це — північноукраїнський (або поліський) комплекс, що включав три зональних варіанти, центральноукраїнський (лісостеповий) з п’ятьма варіантами, західноукраїнський також з п’ятьма варіантами і південноукраїнський (або степовий) з чотирма варіантами.

Однією з головних ознак для вирізнення окремих типів або варіантів хати є її планування. «Українська хата» XVII— XVIII ст., найбільш типова для Лівобережної України, здебільшого була трикамерною: хата — сіни — комора. До речі, такий тип хати відомий у цьому регіоні ще в XII—XIII ст., що свідчить на користь спадкоємності народних традицій у галузі житлобудівництва. Щоправда, на той час все ж переважали одно- і двокамерні житла (хата або хата — сіни). У XVIII ст. на Середній Наддніпрянщині були вже трикамерні житла, хоча у багатьох регіонах в основному побутували дво-, а подекуди і однокамерні житла.

Житло, що складалося з однієї хати, ще у XVIII ст. не було рідкістю для Полісся та деяких східних районів, хоча типовим ставало двокамерне житло: тепла хата та холодна комора або сіни. До речі, холодні сіни — характерна ознака житла всіх східних слов’ян, як і неслов’янських народів Східної Європи. Така традиція тривалий час поширювалася і на трикамерні житла, два приміщення з яких не опалювалися, і це виправдано, бо трикамерне житло було колись з житлового помешкання, сіней та комори.

Згодом, у XVII—XVIII ст., воно складалося з двох хат, розділених сіньми або коморою. Такий тип української хати побутував майже до початку XX ст., а пізніше, з посиленням капіталістичних соціально-економічних відносин та впливу міської культури, формувався інший тип багатокамерної української хати різних варіантів: кругла хата, довга хата тощо.

У XVII—XVIII ст. в Україні сформувався і побутував такий тип народного житла, котрий одержав назву український. Він мав єдину основу, що характеризувалася наявністю таких ознак, як абсолютна однотипність інтер’єру хати (розміщення печі в кутку біля входу, а по діагоналі від печі — покуття), паралельне побутування зрубної і каркасної техніки спорудження стін та їх мазання, поширення відкритого типу двору з переважанням вільної забудови, нарешті, оригінальний інтер’єр хати.

Житлова обрядовість. Будівництво житла здавна було одною з найважливіших подій. З переселенням до нової хати люди пов'язували свої надії на щасливіше й заможніше життя. Боротьба з природною стихією, бажання найрізноманітнішими засобами задобрити її, прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі — усе це знайшло відбиття у своєрідних віруваннях, звичаях та обрядах. Це вибір місця і часу для будівництва житла, його закладини, закінчення будівництва, перехід у новий дім та багато іншого.

Колись суворо канонізований та регламентований комплекс обрядовості, пов'язаної з житлом, сьогодні існує лише у вигляді розрізнених елементів і побутує серед невеликої частини сільського населення. А такий украй необхідний захід, як вибір місця для житла, нині майже зовсім не здійснюється, оскільки це місце в обов'язковому порядку визначається районним архітектором при виборі забудовником того чи іншого типового проекту і неодмінно узгоджується з генеральним планом розвитку села.

Вибір місця для нової хати по всій Україні (крім Півдня) був одним із найважливіших обрядів, пов'язаних із народним житлом. При вирішенні цього питання брали до уваги багато чинників: віддаленість житла від вулиці, рельєф садиби, розташування хати щодо сторін світу тощо.

Для нового житла намагались знайти таке місце, яке мало задовольняти цілий ряд вимог, зокрема: 1) щоб город за хатою та господарськими спорудами виходив до річки, ставка, на долину; 2) щоб це місце було по можливості на цілині, де земля "спокійна"; 3) на горбку, де немає вологи; 4) там, де ранком не буває роси; 5) де не ростуть дерева; 6) де колись водилася худоба, була в сім'ї злагода і не вмирали діти; 7) де можна вдало розмістити господарські споруди; 8) де є зручний під'їзд; 9) вхід до хати повинен бути із південного боку або зі сходу.

Слід зауважити, що заборон при цьому було значно більше. Так, не можна було будувати нову хату: 1) за розмірами меншою від старої (щоб не зменшилась сім'я); 2) на, місці старої, хоча б трохи не посуваючись убік; 3) на садибі родини, де були п'яниці, злодії тощо; 4) там, де люди вимерли від пошесті; 5) де часто хворіли; 6) де були сварки та розлучення; 7) де колись вбили когось чи ще якось осквернили місце; 8) де були поховання, особливо вішальників; 9) де раніше була церква чи якесь інше святе місце; 10) де колись молотили (бо будуть чорти молотити); 11) на пустирах, вигонах, мочарах, на роздоріжжі, перехресті доріг та на межі; 12) там, де хата розділяла ділянку землі навпіл; 13) на стежках, дорогах та корчах; 14) на камінні та болотах; 15) там, де росло дерево, а особливо бузина, терен, груша і вкрай небезпечна калина; 16) де був льох чи якісь ями; 17) де був хлів чи стайня; 18) де був смітник, гноярка, місце, куди виливали помиї; 19) де скупчувалась дощова вода; 20) де була хата, яка згоріла від удару блискавки.

Крім того, щоб визначити місце для нового будинку, ходили до ворожок та розпитували старих людей. У деяких випадках на цьому місці сіяли жито: якщо воно росло гарно, то вважалося, що й місце гарне.

Перевірка правильності обраного місця полягала у подальшому уточненні розміщення хати на одній із найбільш придатних ділянок. Для цього здійснювався такий обряд: під кожним рогом майбутнього житла забивали дерев'яні кілки або ж клали камінці, біля яких після заходу сонця таємно від чужих очей насипали певну кількість зерен жита або пшениці — 27, 30, 33, 36, 39 тощо. Водночас посередині майбутнього житла на столику або стільці, застеленому рушником, клали хрест (який потім, при зведенні хати, переносили на покутній стовп), хліб, сіль і залишали яку-небудь посудину з водою. Подекуди для більшої вірогідності воду ставили біля кожного кілка чи камінця. Наступного ранку до схід сонця перевіряли, в якому стані були хліб, зерна, сіль та вода. Якщо все лишалося незачепленим, а кількість води навіть побільшала, то це було доброю ознакою. Такий обряд інколи повторювали дві-три ночі підряд.

Широко побутував також обряд із використанням металевого або глиняного посуду (сковорода, горщик тощо). Під такий посуд увечері клали жмут вовни, а вранці перевіряли, чи не зволожилась вона. Якщо так, то й житло буде вологим і будувати його в цьому місці небажано.

Усі зазначені магічні обряди в далекому минулому виконували тільки чоловіки, хоча наприкінці XIX ст. цієї традиції вже не дотримувались.

Жертовні атрибути закладин: гроші, зерно, вовна

Вибір часу для закладин житла вважався однією з важливих умов успішного будівництва. Закладати нову хату було прийнято навесні та влітку. На Поділлі будівництво починали у п'ятницю, найкраще у повнолуння, щоб у хаті було повно. Загалом по Україні найбільш сприятливими днями вважались вівторок, четвер, п'ятниця та субота. Небажано було починати будівництво у високосний рік, понеділок, середу та на свята. Перш ніж закладати житло, довідувалися, чи не припадає це на день, присвячений комусь із святих мучеників, бо не доведеш справу до кінця. Після ж закладин уже можна було працювати всі дні, крім неділі, свят та постів (Петрівка, Спасівка).

Закладини. Цей обряд, як правило, починався рано-вранці. У центрі майбутнього житла, перед місцем, де мала бути піч, або у східному кутку південного боку ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль, чашка води або вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: "Господи, допоможи", і починав роботу. Рушник, а інколи й добрий шмат тканини і гроші (своєрідний аванс) майстер забирав собі. Якщо у майстра були помічники, то найчастіше він розраховувався з ними сам.

З. починалися з того, що майстер робив хрест, який з ходом будівництва поступово піднімався до вершини даху (по закінченні його назавжди прибивали на горищі).

Щоб будинок стояв довго, перший камінь чи якийсь інший жертовний атрибут закладали тоді, коли пролітав крук.

Майстра на З. гарно частували, щоб той не зарубав на кого-небудь, коли закладатиме першу підвалину; намагалися не попадати йому на очі, бо як побачить кого, то той може померти скоро чи сильно занедужати. Крім того, на З., як і при зведенні нової хати, навхрест дерева не клали, бо невдовзі буде в домі мрець.

Закладання сволока

Дрібні гроші, зерно, хліб, вино, трави, квіти, зілля, часник, овечу вовну, лампадки, іконки, ладан, освячену воду, проскурки та інші жертовні атрибути (як і перший камінь, перший кілок, глиняні вальки та інші будівельні матеріали) обов'язково закладали господарі майбутнього житла. У південнозахідних районах цей обряд інколи здійснювали куми (ненаш і ненашка). Жертовні атрибути закладались під усі чотири кутки житла, а подекуди — лише під один так званий красний куток, який, як правило, був розташований на сході. Із прийняттям християнства він став називатися також і святим.

Після того як майстер з помічниками уже встиг добре попрацювати, а господар приготував усе необхідне для трапези, родичів та сусідів запрошували на "З.", тобто обід на місці майбутнього житла. Таким чином сплачувалася своєрідна данина займаній природі. За звичаєм, господар наливав чарку горілки чи вина і спочатку випивав сам, дякуючи всім, що прийшли, а потім підносив кожному по черзі, починаючи з того кінця, звідки сонце сходить. Пообідавши, гості розходились, а майстер продовжував роботу. Іноді гості допомагали йому і працювали до вечора.

Закладання сволока — досить важливий етап зведення житла. Під його голову (від сходу сонця) закладали різні предмети, освячені в церкві, найчастіше ладан (від ударів блискавки), а з протилежного (глухого) кінця — шматочок хліба, сіль, гроші (для достатку) та вовну — для сухості й тепла. При З. с. не можна було грюкати (щоб не чаділо у новій хаті). Цей ритуал зберігся до наших днів.

Будівельна жертва - елемент обряду закладин, своєрідний відкуп на початку будівництва нового житла. Цей обряд глибоко архаїчний: у далекому минулому для зміцнення будівлі приносили людські жертви, потім — тварин, їхні черепи, ще пізніше — рослини й нарешті — дрібні гроші. Більшість сучасних забудовників за традицією продовжують кидати монети під перший камінь фундаменту, аби гроші з хати не виводились.

Щодо подальшого будівництва хати, то його часто-густо проводили всім гуртом, так званою толокою.

Завершення будівництва ("квітка"). По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів — це й була квітка. Досить часто відзначали й завершення якихось етапів будівництва. Так, після зведення стін і стелі майстер прибивав до сволока хрест і квіти. Господар у свою чергу прив'язував до сволока кожух (щоб у домі було тепло), скатертину (для чистоти й порядку), хустку з хлібом та сіллю (щоб у домі завжди був хліб-сіль). Хустка, хліб і сіль призначались у подарунок майстрові.

"Квітка"

Обряд "квітки" зберігся й донині, оскільки його активно підтримують майстри, що зводять житло. Вивершення хати "квіткою" слугує своєрідним сигналом до того, що господареві слід розраховуватися з майстром, а господині — накривати стіл. Це яскравий приклад утрати обрядом своєї колишньої змістовності, його суто матеріального приземлення.

Слід зазначити такий прояв магічної дії, котра мала вберегти мешканців нової хати від усякого лиха, як ідея незавершеності. Закінчуючи будівництво, майстри обов'язково залишали непокритою частину даху над сіньми, вважаючи, що через цей отвір мусить вилетіти усе зло. Через декілька днів отвір все ж закривали. Крім того, після спорудження хати протягом року не можна було білити всю будівлю, а залишити хоча б невелику "латку" де-небудь, щоб не бачили сторонні люди.

А втім, українська хата не обмежувалася побілкою, вона ще й розписувалася. Найпростішим видом малювання, поширеним у XVIII ст. на Полтавщині, Київщині, Поділлі і частково на Закарпатті, було фарбування стін: фасадні стіни, що, як правило, виходили на південь або схід, фарбувалися у світлі й холодні тони — білий, блакитний, синій або світло-зелений, задні зберігали природний колір глини: призьба підводилася червоною фарбою, як і двері та віконні прорізи, символізуючи очищення вогнем «всяк входящого». Власне, малювання — рослинні й геометричні орнаменти та фігурки птахів і тварин, що побутували майже скрізь в Україні (за винятком північних районів Полісся та деяких районів Харківщини), розміщувалися в різних частинах фасадної стіни, а особливо під дахом, між вікнами та довкола вікон і дверей.

У тому, як їх розташовано, була глибинна символіка, що грунтувалася на магічній цифрі «три» і відповідно на триподільній системі. Усе малювання поділялося на три рівні: перший розпочинався від призьби і доходив до вікон, другий визначався висотою вікон, третій — від вікон до даху. Ця магічна символіка виявлялась і в багатьох інших елементах хати: традиційна українська хата мала триподільне планування, вікна складалися з трьох шибок, житлова кімната мала три вікна, а саме житло складалося з трьох частин: призьби, стін та даху.


2. Риття криниці (прикмети, приказки, обряди)

Прикмети. Якщо нема довго дощу, то треба, щоби дівка посипала у три криниці свяченим маком, який святять на Великдень, то буде іти дощ.

Дощу іноді немає від того, що відьми знімають зорю і ховають у погребі - в горшок. У такому випадку варто чистити криниці - і дощ буде.

Криниця - символ батьківщини; здоров’я, сили, багатства, родючості; святості і чистоти; краси, вірності; безсмертя народного духу; розлуки, туги; високої духовності.

Символіка криниці тісно пов’язана із символікою води. Практично всі народи світу обожнювали водну стихію. Напр., володарем озер, джерел, колодязів у тібетській міфології був Лу, у древньоарабській - Нахі. Корейці у давнину поклонялися водяному духу Мульквісіну, який жив у криниці, річці. У слов’ян володарками криниць вважалися Віли /Вили/ - чарівні дівчата з крилами. За даними митрополита Іларіона, українці вірили: "у криниці живе окремий криничний дід - криничник".

Із криниць щодня брали воду для пиття, варива їжі, прання, купання дітей тощо. Саме біля них збиралася молодь на свята, водила хороводи, жартувала, освідчувалась у коханні. Звідси, напоївши коней, їхали козаки боронити рідну Україну. Тут прощалися з милою. Біля криниць ворожили, їх щоразу очищали, освячували. Традиційними були походи усім селом до криниці. Парубки спільно чистили їх, упорядковували, дівчата прикрашали їх вінками, клали на цямриння запашне зілля /див. Зілля/, у воду кидали аїр, любисток. Це, за віруваннями, проганяло лихі духи, умилостивлювало русалок, криничників.

Ось чому, як пише С.Килимник, в українців криниця - "символ здоров’я, сили, багатства, родючості, плодючості, святості, чистоти. А для молоді - це символ дівочої краси, вірності, але й розлуки, суму, туги, жалю" /Килимник С. Український рік... - Кн. 2. - С. 415/.

Хвилюючим символом чоловічої вірності була так звана криниця-вдовиця. Коли помирала раптово кохана дівчина, парубок, бувало, вже не одружувався ніколи, "на віки залишався вдівцем". Причому він сам, без сторонньої допомоги, копав у полі криницю. Часто вода з’являлася на 20-30 метрів. Щоправда, дозволялося допомогти парубкові витягувати нагору землю. І все одно така робота тривала часто-густо кілька місяців. У давнину криниці були громадськими, їх копали кутком біля перехрестя доріг. Цямриння опоряджали вирізьбленими силуетами пташок, тварин, оздоблювали розмальовками. У дбайливих господарів обіч висаджували вербу чи калину, квіти, ставили лавку.

У фольклорі, літературі часто постає образ криниці як пахучої квітки, живої істоти. Оспівані у піснях, криниці символізували батьківщину, рідне село, кохану, непорушну віру у безсмертя народу, джерело його високої духовності.

Уклонилась, повела мене в світлицю,

Пригощала за столом новотесовим.

Пив я воду, пив холодну із криниці -

Срібнодзвонну, срібноплинно-проліскову.

/Б.Олійник/.

На подвір’ї має бути колодязь або криниця. Часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, сюди сходилися всі стежки, тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Слово криниця за давніх часів означало «джерело», колодязь на думку деяких мовознавців означає сам зруб із дерев’яних колод або похідне від «холод». Якщо господар мав на подвір’ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. Криниці присвячено безліч народних казок, повір’їв, легенд. Кринична вода, взята до схід сонця (непочата), мала лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі, на коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину «живу воду», якою виліковували навіть безнадійно хворих людей.

Священна роль криниці полягає в тому, що за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стрибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює зв’язок людини з її минулим і майбутнім. В найдавніших звичаях українців збереглося повір’я, що виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці. Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця — хмара — річка. Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі. В стародавні часи біля криниць здійснювалися ритуали поклоніння Мокоші — покровительці жінок, матері всього живого. Пізніше над криницею ставили образки Параскеви-П’ятниці або Богородиці. Для подорожнього завжди біля криниці стояв посуд, щоб напитися води.

Криниця, керниця, кирниця — символ єднання небесних та підземних вод. Кирничина — джерельна холодна вода. Давня назва лілеї— крин, у ній закладена магічна жіночність, енергія вологості. Лілея — улюблена квітка русалок, а тому її, особливо юнкам, не можна рвати, бо русалка за руку схопить і потягне у вирву. Вірили, що на Зеленому тижні на зрубах колодязів люблять удосвіта сидіти чарівні діви з розпущеним волоссям, яке все розчісують гребенем. Ці діви називалися криницями і русалками. Ріки та криниці в народних легендах обожнювалися, а тому у воду не можна було плювати («Не плюй у криницю — доведеться води напиться», «Плювати у воду — все одно що матері в очі»).

Святим обов’язком кожної людини вважалося посадити дерево і викопати криницю. І ніхто не смів називати себе власником криниці чи джерела, бо вода — священна, вона дана Богом усім, хто живе в цьому світі. Вірили, що криницю охороняють добрі духи-опікуни людського роду та що в кожній криниці живе дід — криничник. Криниця — символ здоров’я, сили, багатства, родючості, святості, чистоти. Для дівчат та хлопців — символ краси, вірності, але й розлуки, суму, туги, жалю. До криниці, особливо у водохрещенську, благовіщенську, купальську та спаську ніч, стараються проникнути лихі сили, де вони справляють свої «розгри», після чого люди й тварини можуть захворіти. Аби запобігти цьому, криниці кропили водо-хрещенською, благовіщенською, купальською та спаською водою попереднього року. У певні святкові дні (перед Великоднем, на Зелені свята, на Купала) переважно дівчата чистили джерела й криниці, прикрашали їх квітами. Чоловіків до цього дійства не допускали. Також робили священні походи до криниць усім селом — із танцями та піснями, заклинаннями та обкурюванням.

За давнини біля жертовної криниці будували капличку, біля якої проводили ритуали поховання та жертвоприношення. 19 березня обходили довкола криниць, освячували їх, щоб ті гіркими стоками не наповнювалися, щоб вода була добра, чиста й солодка, змивала всі хвороби. 22 квітня обходили криниці й Джерела, поклоняючись живильній воді. 21 червня вшановували Федора-колодязника, на грози щедрого. На Федора копають криниці — вода тоді буде чиста, світла й п’янка, від усяких пристрітів корисна.

Освячення криниць – давній звичай наших пращурів, коріння якого сягає язичницьких вірувань у живу силу води. Всім животокам і джерелам у давній слов’янській міфології приписувалася надприродна сила. Біля них відбувалися різноманітні ритуально-обрядові та шлюбно-весільні дійства, влаштовували жертвоприношення. Про це, зокрема, йде мова в “Повісті врем’яних літ”, як древляни “кладзем и езером жертву приношаху”.

Однак особливо вшановували природні і рукотворні криниці, з якими тісно пов’язане все громадське й побутове життя селян. Про них створювали пісні, легенди, перекази. Згідно з народним звичаєм, забруднення криниці вважалося святотатством, яке суворо засуджувалося суспільною мораллю. Адже свята кринична вода дарує людині силу, здоров’я, наснагу. “То не біда, – підтверджує відоме прислів’я, – коли п’ється вода”. Або “нема голода, коли п’ється вода”.

Місце під криницю вибирали дуже ретельно – як і для оселі. Викопані спільними зусиллями (на толоках) криниці освячували й обсаджували вербами. Вважалося, що саме це дерево найкраще оберігає джерельця в літню спеку, бо коло верб люблять селитися добрі духи і покровителі людського роду. Адже за повір’ям уночі напередодні Водохрещі, Юрія (6 травня за новим стилем), Івана Купала та Маковія з’являються лихі сили, які завдають шкоди людям і свійським тваринам. Особливо їм подобаються ті місця, де не ростуть верби.

Селяни чотири рази на рік освячували всі криниці й животоки. Кожен обряд мав своє ритуальне призначення: водохрещенський і маковіївський – очищення для людей, юріївський – для тварин, купальський – для жнив. На Маковія освячення відбувалося найурочистіше. Спершу парубки й чоловіки вичищали днища, лагодили цямриння, впорядковували огорожі. Дівчата плели віночки і прикрашали ними криниці, обвішували їх татарським зіллям (аїром), папороттю, волошками, а в воду кидали любисток, щоб вигнати звідтіля злі сили і дати змогу оселитися добрим духам.

Напередодні сакрального походу в центрі села збиралися всі його мешканці – від дітей до дідів. Під супровід троїстих музик та сопілок гуртом йшли до криниці. Попереду, калатаючи в маленькі дзвіночки, бігли діти. Похід обов’язково супроводжували церковні дзвони. Адже це була особлива подія.

Біля криниці вже стояли застелені святковими скатертинами два столи: на одному – хліб-сіль та запалена свічка, на другому – свічка, свячена вода і коливо (кутя). Ця обрядова страва призначалася для душ померлих предків та добрих духів. Після освячення джерело обсаджували деревами, а коли в цьому не було потреби, то робили символічне клечання – обабіч втикали свіжі галузки.

Можливо, у дохристиянські часи освячення криниць і ритуальні походи відбувалися дещо по-іншому. Однак докладних описів про це, на жаль, немає. Залишилися тільки окремі згадки про те, що язичники розпалювали коло джерел два вогнища, обкурювали їх димом з цілющих трав, влаштовували різноманітні ігри, забави, співали обрядові пісні, промовляли магічні заклинання. Дещо з язичницьких вірувань збереглося і в християнізованих обрядах, зокрема освячення джерел. Про це згадує Тарас Шевченко у поемі “Москалева криниця”:

На те літо

Криницю святили

На самого Маковія,

І дуб посадили.


3. Села. Селища – легенди про походження, а також в чому різниця, відмінності

Споконвіку люди не були байдужі до назв своїх поселень. Про це свідчать не лише літописи, в яких часто пояснюються причини (здебільшого легендарні) появи назви міста, а й значно давніші писемні й усні перекази багатьох народів.

Серед назв міст і сіл є багато непрозорих, незрозумілих нам сьогодні,-- просто звичних та й годі, їх, ці назви, намагалися і намагаються нині пояснити, витлумачити для себе -- так з'являються легенди й перекази, які йдуть не від історичних подій до слова-назви, а навпаки -- від сучасної назви до історії, вигаданої звичайно. Ось приклад. Є на Черкащині невеличке місто Золотоноша. Лежить воно на річці Золотоношці, від найменування якої, гадають, і пішла назва міста. Але чому річка дістала таке ім'я? Звідки на Черкащині золотоносні ріки? І тут приходять на допомогу легенди. В одній розповідається, що на дні річки лежать татарські човни, повні золота, яке часом виблискує в погожу сонячну днину або -- ще краще -- місячної ночі. В іншій легенді розповідається, що Золотоноша була місцем, куди зносилися податки польському магнатові Вишневецькому, а що брав він ці податки лише золотом, то от вам і «золото-ноща». А найвірогідніше річку так назвали за дно, вкрите піщаними наносами, в яких окремі піщинки виблискують, мов щире золото. Як усе просто і прозаїчно: річка дістала назву за властивостями дна, місто -- за назвою річки.

Часом жителі непрозору назву поступово «пристосовують» до свого розуміння, змінюючи на близьку за звучанням до попередньої, але, на відміну від неї, зрозумілу.

Причиною таких змін часом служить небажаність, неприйнятність за нових умов старої назви. Так, на Дністрі є місто Сороки. Це вже його «пристосована» назва, а справжня - Сараки. По-молдавськи (а це слово є і в українській мові) сарака - бідолаха, сирота, бідняк. Звісно, краще жити в Сороках, ніж у Сараках. Але не подумайте цієї мірки прикладати до ріки Сорока і старої назви міста Сорока (зараз -- Біломорськ) у Карельській АРСР. Це російська переробка карельського Саарі-йокі («річка з островами»).

У час появи назва кожного міста була мотивованою. Називаючи нове селище чи місто, люди використовували вже наявні слова, які певним чином співвідносилися з новоназваним населеним пунктом. Найчастіше міста, селища, укріплення й села іменувалися за певною їх прикметною ознакою або за належністю комусь. Проте, як ми побачимо далі, і ознаки, і належність могли називатися словами, що вже вийшли з ужитку в нашій мові, або словами чужих, навіть давно зниклих мов.

Тільки порівняно невелика кількість назв міст може бути точно і повністю розкрита і пояснена. Більшість же з них і сьогодні лишається нерозкритою або не до кінця розкритою; частина з них уже ніколи, мабуть, і не буде розкрита.


4. Храмові свята – великі церковні свята

Перш ніж приступити до характеристики зимового циклу обрядовості, зазначимо, що практика зустрічі Нового року 1 січня була запроваджена лише з 1700 p., — традиційно ж його святкували 1 березня. Втім за порівняно короткий історичний період склалася нова традиція і нова система календарної обрядовості. Хоча різнобій у літочисленні іноді дається взнаки: наприклад, у деяких колядках і зараз співають не про зиму, а про початок весни.

Зимовий цикл народної календарної обрядовості українців починається з Коляди, що відзначається напередодні Різдва (24 грудня ст. ст.) і закінчується Водохрещею (5 січня). Цей період називається зимовими святками, або Дванадцятиденним; християнізований же цикл продовжується до 24 лютого — свята Обрітення глави Іоанна Хрестителя. Загалом зимовий цикл включає такі свята: Коляду (або Свят-вечір); Свято народження сонця (або Різдво Христове, 25 грудня); Новий рік (Маланки або св. Василія Великого), Водохрещу (або Богоявлення), Стрітення (1 лютого) та Обрітення.

Вечір напередодні Різдва (Коляда, Свят-вечір) називався ще багатою кутею. До нього ретельно готувалися: розтоплювали піч 12 полінами, що висушувалися 12 днів, пекли й варили 12 ритуальних страв, головні з яких — різдвяна кутя та узвар. Під вечір до хати вносили дідуха — обжинкового снопа. Вважалося, що він, як і всі інші хатні речі, набуває чудодійної сили і приносить щастя та успішну працю. По вечері дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею, аби поминути душі померлих.

Починаючи від Свят-вечора і аж до Водохрещі колядували та щедрували — співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та їхнім домочадцям. Цю обрядову місію виконувала молодіжна громада, котра мусила обійти й поздоровити всі родини села. Вважалося, що все, про що співають колядники та щедрувальники, збудеться, отже, їхні співи були свого роду добрими закляттями. Особливо активно співочі ватаги діяли напередодні Нового року — на свято Маланки. До складу такого молодіжного гурту входили старший ватажок, заспівувач, музики (скрипаль, цимбаліст та гравець на бубоні), іноді ще танцюристи та міхоноша. Нерідко колядники, а часом і щедрувальники, представляли так званий «живий вертеп» — специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, його головними дійовими особами були «Маланка» або «Коза», котрі розігрували інтермедії, що являли собою традиційні обряди. Так, основною ритуальною дією «Кози» був танець, який відображав «умирання» і «воскресіння», символізуючи тим самим циклічність природи і сезонність аграрної діяльності. Аграрно-магічний зміст новорічної обрядовості ще виразніше проступав у засіваннях (посипаннях). Цей обряд виконували у перший день Нового року і дорослі, і діти. Зерно, посилане ними, зберігали до посіву, частину ж віддавали куркам, аби краще неслися, а також худобі, щоб забезпечити її здоров'я та приплід. Серед українців побутував і більш архаїчний звичай — ходити під Новий рік із плугом, імітуючи оранку.

Свято Коляди колись було цілісною обрядовою системою і присвячувалося насамперед сонцю: воно так і називалося — Святом народження сонця. Християнська церква, що докладала багато зусиль, аби позбутися «поганських» обрядів, до цього дня приурочила святкування Різдва, започаткувавши тим самим двовір'я. Про таку ситуацію писав ще у «Синопсисі» Іннокентій Гізель 1674 року: «Коляда й досі не перестає обновлятись... в усі Святі дні збираються на богомерзькі ігрища, пісні співають, а в них і про Різдво Христове згадують, але ж це беззаконно...» Врешті-решт деякі язичницькі і християнські обряди поєдналися; щоправда, при цьому втратилося багато суто народних свят. Так, призабулося колись поширене в Галичині свято Туриці на честь бога Тура, невиразним стало і свято Корочуна, що колись присвячувалося найкоротшому дню року.

Сильно християнізувалося й ще одне велике свято — Водохреща, котре отримало назву Богоявления. Водохреща включала три основні обрядові дії: Свят-вечір, святкову богослужбу і освячення води. Свят-вечір влаштовували після завершення посту (тому його називали ще голодною кутею, або третьою кутею: першу робили під Різдво, другу — під Новий рік) за таким же сценарієм, як і багату кутю.

Центральною дією Водохрещі було освячення води. Після святкової богослужби йшли до ставка або річки (а іноді й до криниці), де заздалегідь видовбувалася ополонка у вигляді хреста. Священнослужитель занурював у неї хреста, після чого вода вважалася освяченою. Люди набирали її в посудини і кропили господарські будівлі, свійських тварин, дерева у садку (гуцули в такому випадку робили з вівсяного снопа перевесла, окропляли їх свяченою водою і перев'язували кожне дерево). Тобто і в хрещенській обрядовості явно простежувалася аграрна магія, котра підсилювалася християнською символікою: після освячення води пастирі ходили по обійстях своїх вірних і малювали на дверях хреста, освячуючи будівлі водою. Наступного дня (6 січня) Коляду «забивали» стрілами, що слугувало знаком завершення зимових святок.

Весняний цикл календарних свят та обрядів у середовищі українців мав особливе значення, бо пов'язувався з найважливішою життєвою справою — закладанням майбутнього врожаю. Тому люди за допомогою обрядів та ритуально-магічних дій намагалися всіляко прискорити прихід весни, тепла, дощу. Цей період — іще й пробудження природи та людських почуттів. Звідси весняна обрядовість спрямовувалася на розваги молоді, ворожіння, оберегові дії.

Перехідним святом між зимовим і весняним обрядовими циклами вважається Свято жайворонків, або Свято сорока мучеників (9 березня ст. ст.). Цього дня дівчата збиралися у гурти, йшли у поле, співали пісень, перегукувалися. Нерідко вони брали з собою печених із тіста жайворонків і підкидали їх угору, закликаючи весну. Свято жайворонків, власне, започатковувало тривале обрядове дійство — веснянки (гаївки, гагілки, ягівки), які продовжувалися аж до Зелених свят (Трійці). З роками вони поступово перетворюються на молодіжні гуляння, а пісенний репертуар — з обрядового на любовний, сімейний і навіть жартівливий.

Розпочинався весняний цикл днем св. Євдокії (Явдохи), котрий збігався з давньослов'янським Новим роком (1 березня). Цей цикл включав значну кількість свят: Збірну неділю, Масляну, Благовіщення (25 березня), св. Юрія, Великдень, день Симона Зілота, Навський і Рахманський Великдень та ін. Завершувався весняний цикл троїцько-русальною обрядовістю, якою водночас розпочинався літній обрядовий цикл.

Ідея пробудження, котра становила сутність Масляни, не обмежувалася, однак, пробудженням людських почуттів, а стосувалася оновлення всього живого. Люди намагалися магічними способами прискорити цей процес, звільняючись від зими, смерті, мороку: зокрема спалювали або розривали солом'яне опудало Морани (Мари) — слов'янської богині смерті. При цьому характерно, що вони немовби повертали її землі, аби дати тій силу для нового врожаю. Щоправда, українці мало де зберегли цей архаїчний звичай — на відміну від, скажімо, росіян. Проте Масляна в Україні має свої оригінальні варіанти: наприклад, поширений звичай колодія (колодки), генетично пов'язаний з ритуалом знищення опудала Зими. Пізніше він дещо трансформувався, проявившись і як символ проводів Масляни, і як засіб покарання. В останньому випадку дівчатам та парубкам до ніг прив'язували колоди за те, що вони не одружилися минулого року. Ті у свою чергу відкуповували колодку, ставлячи могорич; дівчата ж могли ще й повернути колодку, даруючи на Великдень своєму обранцеві вишиту хусточку. Подекуди в Україні зберігся і більш архаїчний звичай: жінки, збираючись протягом кількох днів у корчмі, робили над поліном певні магічні дії: у понеділок — сповивали, у вівторок — хрестили, у четвер — одспівували, у п'ятницю — ховали.

Близьке до обрядових дій Масляни давнє весняне свято Юрія (св. Георгія), що відзначається 23 квітня. Як і багато інших дохристиянських свят, воно канонізувалося, однак по суті існують два різних свята: церковне й апокрифічне. Функції давнього свята Юрія надзвичайно широкі; найголовніше ж призначення цього святого вбачається у відмиканні навесні неба та землі: «Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить».

Довкола цієї ідеї будувалася вся система обрядів, ритуалів та прикмет: «на Юрову росу» вперше виганяли в череду худобу, на ній качалися, бо вона цілюща, а дівчата вмивалися нею для краси. Гуцули під Юрія палили вогні, а череду освячували водою; в інших регіонах України влаштовували в полі хороводи, а також громадські трапези.

Головним весняним святом у народі завжди вважався Великдень — свято, котре пізніше християнська церква встановила як Воскресіння Христове. Воно досить органічно поєднувало давні язичницькі ритуали та церковні обряди. Великдень — це цілий обрядовий цикл, який включає такі основні компоненти: Страсний тиждень, що у свою чергу поділявся на Вербну неділю (або суботу) і Чистий четвер; Великдень (Паска) та Світлий (Великодній) тиждень, до якого входили радуниця (шанування предків) і Світлий (Волочильний) понеділок.

У Вербну неділю освячували в церкві лозини верби, якими потім шмагали домочадців та худобу, приговорюючи: «Верба хльос, бий до сльоз, рости на здоров'я»; або: «Верба б'є, не я б'ю, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко». Четвер напередодні Паски (Чистий, або Великий) пов'язувався з очищувальними обрядами і особливо був насичений магічними та символічними діями. Зокрема, люди обливалися водою, принесеною з джерела до схід сонця, — «поки ворон дітей не купав». Прийнято було дзвонити у дзвони, щоб відлякати нечисту силу, та влаштовувати гуляння на церковному подвір'ї. Починаючи з п'ятниці дзвони замовкали, але люди все ж калатали довбеньками у сухі дошки.

Великдень сприймали як найсвітліше свято. У цей день знову по всіх усюдах розносився церковний благовіст (при цьому вважалося, що чим гучніше дзвонити, тим багатший буде врожай). Церква ж проказувала: «Як Христос воскрес, сонце з радості не заходило, і день був великим, тому й назва Великдень. На Воскресіння Господнє одне одного цілуємо з червоним яйцем і мовимо: один — «Христос воскрес!», другий — «Воістину творець неба і землі і всього світу воскрес із мертвих!»

Загалом весняний обрядовий цикл, присвячений небесним силам та їхнім персоніфікованим образам, мав, як правило, аграрне заземлення. Навіть звичайні виробничі дії люди намагалися, бодай символічно, приурочити до певних святих: до Єремії Запрягальника — першу оранку, до Юрія — перший випас худоби і т. д.

Найрізноманітнішим є літній обрядовий цикл, котрий тривав від русалій (кінець травня) аж до Головосіки (29 серпня). Він включає такі свята: русалії, Зелені свята (Трійцю), Купайла (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла), Маковія, Ілліч день, Пантелеймона Цілителя, Спаса, а також нині призабуті свята — богів Лада (з 25 травня по 15 червня), Ярила (3 червня), Громові свята та ін.

Ключовими в літньому обрядовому циклі були два поняття: вода і рослини. Саме довкола них вибудовувалися обрядові й магічні дії, пов'язані з шануванням сонця, рослинності, предків і покликані забезпечити врожай. На це спрямовувалися і русалії — перший обрядовий тиждень перед Зеленими святами. У народі він сприймався як Навський Великдень, коли русалки виходили гуляти, водили хороводи і заманювали парубків і дівчат.

Уся купальська обрядовість наскрізь просякнута символікою, яка поєднує елементи солярного культу, аграрної магії, очищувальних та еротичних обрядів: купальські вогні — це відгомін культу сонця, купальська вода — символ цілющої сили, папороть — символ щасливої долі, чудодійна Іванівська роса забезпечувала красу й кохання, а купальське дерево — родючість та щастя.

До жнивних свят належать також Маковія (1 серпня) та Спаса (19 серпня). На Маковія святили мак, зілля та збіжжя, на Спаса — також плоди і мед. Цими святами, власне, й завершувався цикл літньої обрядовості.

Осінній цикл календарних свят не становить цілісної системи, а вбирає окремі, часом розрізнені звичаї та прикмети. Втім їхній загальний характер визначається станом засинання природи та підготовкою до зими. Обрядові дії переважно переносяться у приміщення, набуваючи форми вечорниць.

Розпочинається осінній цикл із свята Семена (1 вересня), котре колись збігалося з новим церковним роком. Увесь цикл включає такі свята та обряди: Семена, Покрови (1 жовтня), св. Димитрія (Дмитра; 26 жовтня), Кузьми та Дем'яна (1 листопада), Введення (21 листопада), Катерини (24 листопада), св. Георгія (23 листопада), Андрія (30 листопада), св. Варвари (4 грудня) та св. Миколи (6 грудня).

Обряди осіннього циклу переважно були спрямовані на родинне життя. З Покрови починалися весілля (дівчата казали: «Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку»). Цей сезон тривав до Пилипівки (14 листопада), після чого не можна було вже вінчатися: «До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі лавку нею витри». Те, що весілля припадали саме на перші місяці осені, не є випадковим: вони збігалися зі шлюбними сезонами давнини, і недарма день покровителів шлюбу Козьми та Дем'яна відзначався саме у цей період. Інші свята осіннього циклу також пов'язані з одруженням чи ворожінням про обранців. Ворожили і на Введення, і на Катерини, і на Андрія, причому «арсенал» цих ворожінь був надзвичайно різноманітний.

Крім суто родинного спрямування, свята осіннього циклу позначали і стадіальність природи, так би мовити, «колесо часу». Найбільш виразно це проявлялося у святі Дмитра. Символічно, але саме св. Дмитро, згідно з уявленнями, тримає у себе ключі, якими замикає землю аж до приходу св. Юрія. Останній, приїхавши на білому коні, відмикав тими ключами землю на весну. Отже, коло аграрного календаря замикалося, і все починалося спочатку.


Список використаної літератури

1. Гогохія Н. Українська етнографія: Навч.-метод. посіб. для студ. спец. "Історія", "Соціологія", "Соціальна робота" пед. ун-тів (денна форма навч.) / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. — Луганськ : Альма-матер, 2006. — 90с.

2. Етнографія і фольклор рідного краю: На допомогу викладачам, учителям, організаторам нац. виховання учнівської молоді:Конспект лекцій / Інститут змісту і методів навчання / Іван Миколайович... Цимбалюк (уклад.). — К., 1996. — 80c.

3. Історія, культура, фольклор та етнографія слов'янських народів: Доповіді / АН УРСР ; Український комітет славістів ; Інститут історії ; Інститут археології ; Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т.Рильського / П.С. Сохань (відп.ред.). — К. : Наукова думка, 1988. — 251 с.

4. Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій:Навч.посібник для студ.вищих навч. закладів. — К. : Либідь, 1994. — 317с.

5. Українські традиції і звичаї: Укр. етнографія. Народ. вірування. Традиції. Звичаї. Обрядовий календар. Свята. Обереги:Для дітей серед. шк. віку / Валентина Марківна... Скляренко (авт.-упоряд.)В.М. Юденков (худож.). — Х. : Фоліо, 2006. — 318с.

загрузка...
Top