Етичне вчення Фоми Аквінського

Вступ.

1. Етичні погляди Ф.Аквінського.

2. Моральна філософія Фоми Аквінського.

Висновки.


Вступ

Найвизначніший теолог-схоласт Фома Аквінський (1225— 1274) при розробці питань про буття, про світ, про знання та віру, про Бога, про душу порушує також моральну проблематику. Відмінним у його підході, порівняно з попередниками, є усвідомлення важливості теоретичного обґрунтування моральних проблем. Попередники Фоми вважали, що питання моралі — суто практичні й не потребують теоретичного обґрунтування. Відмінним було і те, що Фома спирався не тільки на стоїчний аскетизм та неоплатонівський екстатизм, а й звернувся до "раціоналізму" Арістотеля. Виходячи з античної ідеї міри та розуму, він цінує кожне благо і кожному відводить належне місце. Розум виступає провідником волі для правильного вибору благ. Тут Фома стоїть на позиції античного інтелектуалізму у поглядах на зв'язок у моральному виборі розуму і волі. Щодо змісту морального вибору, то остаточна мета життя бачиться у досягненні щастя, а зміст щастя — у пізнанні Бога. Підстави такого розуміння виводяться з аргументу, що пізнання є найвищою функцією людини, а Бог — найдосконалішим об'єктом пізнання. При тому, що Бог бачиться основною "ціллю і мірою вчинків", Фома не заперечує важливості моральних учинків як шляху до блаженства. Вправи у доброчесності — своєрідна підготовка до небесного блаженства. Доброчесності людей у земному житті поділяються на нижчі, пов'язані зі ставленням до людей, та вищі, теологічні, пов'язані зі ставленням до Бога. Гріхом вважаються вчинки людини, що шкодять спасінню її душі, та вчинки проти ближніх і проти Бога. Для спасіння душі недостатньо лише доброчесностей "нижчого" рівня, без долучення до "вищого" — Бога. Етика Фоми, ідеї якої викладені в праці "Сума теології", є цілісною системою, у якій понятійний апарат етики Арістотеля знаходить застосування для обґрунтування християнського розуміння цінностей життя.


1. Етичні погляди Ф.Аквінського

Систематизатор ортодоксальної схоластики Фома Аквінський (1225/1226—1274) був удостоєний після смерті почесного звання “ангельський доктор”, а в 1323 р. — зачислений до святих. У 1879 р. його філософія офіційно проголошена філософською доктриною Ватикану. Започаткований ним філософський напрям томізму.

Томізм — напрям у схоластичній філософії й теології католицизму, для якого характерне прагнення поєднати християнське вчення з акцентованою увагою до прав розуму і здорового глузду.

У своїх працях (“Сума істини католицької віри проти язичників” та “Сума теології”) Ф. Аквінський підсумував теологічно-раціональні пошуки зрілої схоластики (типу релігійної філософії, що характеризується принциповим підпорядкуванням теології, поєднанням догматичних тверджень з особливим інтересом до формально-логічних проблем), спрямовані на вироблення віровчення, заснованого на здоровому глузді.

Згідно з ним “існуюче” і “благе” є тотожними, а індивід — особистісним поєднанням душі і животворимого нею тіла. Душа людини нематеріальна і самосуща, проте сама по собі не є “повною” людиною, вона реалізується завдяки тілу.

Вище благо Ф. Аквінський вважав ціллю цілей (вплив Арістотеля). Таке його визначення зумовлене теологічним розумінням світу: тотожність людських цілей з благом постає як вираження благості буття загалом. У змістовому плані вище благо можна розуміти як цілковиту тотожність з Богом, крім того, його конкретизують як блаженство, щастя. Людині благо доступне настільки, наскільки вона здатна до богоуподібнення, а блаженство досягається завдяки інтелектуальному спогляданню Бога. Цим твердженням Ф. Аквінський, на відміну від Августина Аврелія, заперечував можливість безпосереднього споглядання Бога. З огляду на це можна зробити висновок, що блаженство в його розумінні недоступне людині, оскільки вона як соціально-природна істота здатна робити висновки про Бога тільки на основі наслідків його буття.

Діяльність людського розуму обмежена чуттєвістю. Людина, як і будь-яка реальність, загалом є благом, проте вона знаходиться на такому ступені досконалості, на якому можливий відхід від благості, тому її діяльність пов'язана і з недоліками, злом. Абсолютного зла, за Ф. Аквінським, не існує (протилежна думка суперечила б християнському монотеїзму (вірі в єдиного Бога)). Воно виявляється лише як відхід від блага, приміром у природному світі — натуральне псування речей. У діяльності й поведінці людини зло породжується недосконалою волею, яка не підкоряється законам, правилам.

За переконаннями Ф. Аквінського, Бог є буттям, яке має раз і назавжди встановлений, координований і субординований порядок. Моральне життя індивіда полягає в дотриманні цього порядку в особистих і суспільних справах.

У вченні про доброчесність та окремі чесноти Ф. Аквінський розкривав шляхи і засоби їх досягнення, закономірно висловлюючи свій погляд на проблему свободи волі. Необхідною ознакою доброчесного вчинку вважав довільність. Проте не всі вчинки людини залежать від її волі, оскільки вона може сковуватися примусом, страхом, невіданням, жадобою, хтивістю. Людський рівень свободи у вчинках починається тоді, коли їх детермінує розум. Пристрасті (любов, ненависть тощо) самі по собі не є ні злом, ні добром: вони набувають негативного чи позитивного морального значення залежно від того, наскільки їх контролює розум. Пристрасті, які підкоряються розуму і спрямовуються ним, підсилюють доброчесність вчинків, оскільки ці вчинки здійснюються внаслідок дії не тільки розуму, а й бажань, волі та пристрастей. Розум людини Ф. Аквінський вважав обмеженим, оскільки йому недоступні істини божественного розуму, які є предметом віри. Проте у відведених йому межах розум людини відіграє визначальну роль, контролюючи всі етапи вільного вчинку: прагнення до чогось (вольовий акт), вибір (зважування мотивів, обдумування способу дії), схвалення та відповідні дії. Інші душевні здатності, наприклад пристрасті, причетні до доброчесних вчинків завдяки розуму. Щоправда, дія людського розуму не може гарантувати справді вільну, орієнтовану на добро поведінку, тому для доброчесного життя людині необхідна допомога Бога, яка виявляється у законах і благодаті.

Закони Ф. Аквінський поділяв на такі види:

— вічний закон (згідно з ним Бог регулює всі вчинки);

— природний закон (є відображенням вічного закону в розумних істотах, що ґрунтується на принципі, за яким необхідно домагатися блага й уникати зла);

— людський закон (сукупність державних законів, що втримують людей від зла за допомогою страху, сили).

Участь Бога в моральному житті людини є постійною і всепроникливою, адже вічний закон безпосередньо існує в ній як сумління, крім того, зміст моральної поведінки людини регламентовано Божими заповідями. Здається, ніби вона за таких умов цілковито готова до доброчесного життя, проте, потопаючи в гріхах, нащадки Адама не можуть обійтися без Божественної благодаті, як хворі — без лікаря. Однак на відміну від Августина Аврелія Ф. Аквінський не заперечує можливість раціонального обґрунтування критеріїв доброчесного способу життя, вважаючи, що в певних межах доброчесність є наслідком діяльності людського розуму[6, c. 39-41].

Чесноти Ф. Аквінський поділяв на розумові, моральні (як і Арістотель) і богословські, а розумові — на інтелектуально-умоглядні і практичні. Характеризуючи моральні чесноти, доводив, що вони належать до частини душі, яка прагне і жадає, є якостями характеру людини. Істотно відрізняючись від розумових чеснот, вони не можуть існувати без розуму. Моральні чесноти він поділяв на ті, що виражають стосунки між людьми (насамперед справедливість) і чесноти, які характеризують ставлення людини до себе, своїх пристрастей. До головних моральних чеснот зараховував розсудливість, справедливість, помірність, мужність. їх наявність забезпечує людині блаженство, яке полягає не в чуттєвій, а в інтелектуальній діяльності, точніше в найвищій її формі — спогляданні. Блаженство полягає в пізнанні Бога. Йдеться не про опосередковане пізнання, що досягається шляхом осмислення створеного ним світу, а про безпосереднє його споглядання. Проте в земному житті таке споглядання неможливе. Найвищими вважав такі богословські чесноти, як віра, надія і любов.

Попри те, що Ф. Аквінський знайшов компроміс між визнанням визначеної наперед Богом долі особи і наявністю в неї свободи волі, його вчення піддавалося критиці прибічників як раціоналістичних, так і ірраціоналістичних (які, виходячи з визнання обмежених можливостей розуму в процесі пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання) теорій. Одні його опоненти визнавали більшу автономність особистості і меншу її залежність від волі Бога, інші — проповідували повне єднання людини і Бога.

Етичні погляди Ф. Аквінського згодом розвинула і конкретизувала сучасна філософія неотомізму, прибічники якої вважають її “віковічною” (томізм існує понад 700 років). Неотомізм ґрунтується на ідеї гармонії віри і розуму, які за правильного підходу доповнюють одне одного. Його прихильники виходять з того, що людина у своєму діянні керується певним природним законом, згідно з яким їй слід робити добро і уникати зла. Прагнучи робити добро, вона набуває на цьому шляху моральних чеснот. Загалом суспільне життя необхідно спрямовувати на формування теологічних, моральних та інтелектуальних чеснот.

Представниками етики середньовіччя були також прибічники патристики Оріген (прибл. 185—253/254), Квінт-Септімій-Флорес Тертуліан (прибл. 160 — після 220), Григорій Богослов (прибл. 330 — прибл. 390), а також представники схоластики: Ансельм Кентерберійський (1033—1109), Іоанн Росцелін (прибл. 1050 — прибл. 1120), П'єр Абеляр (1079—1142), Альберт Великий (прибл. 1193—1280), Іоанн Дуне Скот (прибл. 1266— 1308)та ін.

Отже, найхарактернішою ознакою етики середньовіччя є теоцентризм — принцип, за яким Бог проголошується началом і центром Всесвіту, що обумовлює буття і смисл існування всього живого, передусім людини. Крім того, у цей період утверджується такий феномен, як духовна особа — особа, яка, не маючи змоги реалізувати себе у феодальному світі як соціальна одиниця, заглиблюється в себе, прагне осягнути буття Бога. Середньовічна етика визнає її певну самостійність, наявність у неї свободи волі[2, c. 34-36].


2. Моральна філософія Фоми Аквінського

Фома Аквінський (1225-1274) є визначним представником середньовічної філософії та теології. Завдяки Аквінському довершене теологічне католицьке віровчення та здійснена систематизація схоластики. Створив філософську працю “Сумма теології”. Уперше поєднав філософію з християнською вірою та використав її для розвитку теології. Беручи за основу філософію Аристотеля він вважав і переконував представників церкви що це є духовна опора релігії і самого віровчення. Він спробував осягнути істинну яка перебувала у лоні католицького віровчення. Прийшовши до висновку що не все підвладне розуму він чітко розрізняє істини розумні і стини над розумні. Філософія і теологія отримують у нього свій самостійний статус, свої завдання та цілі. Це є спроба прокласти міст між світською науковою філософією і божеською мудрістю (релігією). Істини розуму та над розумні істини мають найвищу основу у бутті Бога, який і є їх спільним джерелом твердить Аквінський. Стверджуючи існування Бога, розкриває абсолютну сутність як першопричини буття і отримує абсолютну істину. Між релігією та філософією усуваються бар’єри і відкривається духовна близькість. Істина Об’явлення як і істина розуму, мають єдине спільне джерело – Бога. Істина, людина яку отримує шляхом Божої благодаті не заперечує істини відкритої природним шляхом розумом. Коли розум має істинні принципи і правильні висновки він не суперечить змістові віри. Теологія у Аквінського отримує статус вищої священної науки у ній усі істини отримані завдання світу “Об’явлення”. Божій премудрості, а тому є неомильним, абсолютним і найвищим.

Спрямувавши свою діяльність на боротьбу з авероїзмом, заперечуючи дуалізм віри та розуму і стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження, Фома Аквінський (1226-1274) дає класичне для теології визначення ряду схоластичних проблем, які століттями хвилювали мислителів.

Всупереч вченню авероїстів про подвійну форму істини, Фома стверджує, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то з існування суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я[3, c. 61-62].

Філософія і релігія, згідно з вченням Фоми, мають ряд загальних положень. Положення ці відкриваються як розумом, так і вірою. В тих випадках, коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. На цьому грунтується існування істин розуму ("природного богослов'я"). "Природне богослов'я" — найвищий рівень розвитку філософії. Однак слід завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом, який на неї спирається (тобто природними можливостями). Саме тому він вважає неправомірним "онтологічний аргумент" Ансельма Кентерберійсь-кого. Натомість Фома висуває свої п'ять доведень буття Божого. Всі вони мають не прямий, а опосередкований характер.

У першому доведенні стверджується: "Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше", тобто саморух предметів неможливий, що потребує від нас віри в першодвигун, або в Бога. Друге доведення виходить з арістотеліського поняття "продуктивної причини". Так само, як і в першому доказі, міркування доводиться до висновку про існування первинної "продз-ктивної причини", якою і є Бог. Третє доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру світу. Оскільки світ існує, повинна бути причина, але причин без причин не буває, отже повинна бути абсолютно необхідна причина, якою може бути лише надприродне — Бог. Четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів тих або інших якостей. Але в такому разі повинно існувати якесь абсолютне мірило, щодо якого ці різні ступені набувають визначеності як одне. Таким абсолютнім мірилом (найвищим і абсолютним ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П'яте доведення виходить з арістотелівського розуміння причиновості як обов'язково цілеспрямованої. Але якщо світ причинове обумовлений, то він і цілеспрямований, отже має бути той, хто цілеспрямо-вує існування світу.

У філософському підґрунті свого богослов'я Фома спирається головним чином на Арістотеля. У вченні про буття ("метафізиці") він стверджує, що будь-яке буття — і існуюче в дійсності, і тільки можливе — може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцією. Основні поняття вчення Фоми — поняття дійсності та можливості. При цьому "матерія" — це "можливість" прийняти форму, а форма є дійсність щодо матерії, що вже прийняла форму. Завдяки цьому поділу, запозиченому в Арістотеля, Фомі вдається дати класичне для схоластики вирішення проблеми універсали (завершити суперечку між номіналізмом та реалізмом). Бог творить не універсалі'!' чи індивідуальні речі, а матерію та форми. З форм-образів можуть бути створені як універсалі'!', так і індивідуальні об'єкти в результаті поєднання форми і матерії. Отже, немає значення, чи універсалів), чи індивідуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витікають з форм-образів, які творить лише Бог.

Згідно з Фомою матерія не може існувати окремо від форми, проте форма може існувати окремо від матерії у вигляді образів. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищої форми чи Бога, а також що Бог — істота чисто духовна. Тільки для тілесних речей природного світу необхідне поєднання форми з матерією.

У 26 років Фома став магістром теології і викладав її в університетах Парижа. На той час Фома розробив вже в загальних рисах свою систему “покатоличеного” арістотелізму - томізму, як стали називати це вчення За іменем автора. Фома визнає відмінність між філософією і теологією, але вбачає її лише в методах досягнення результатів. Що ж до предмета, то він відрізняється у філософії і теології лише частково. Фома визнає, що деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією / буття бога, безсмертя людської душі тощо).

Більшість догматів проте, не підвладні філософським засобам доведення, тому що вони “надрозумні”, тобто цілком раціональні з позиції “божественного розуму” який набагато переважає людський розум[1, c. 44-45].

Фома тлумачить людину як неповторну індивідуальну істоту, що знаходить свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі. Індивідуальність ця зберігається в безсмертній душі і після смерті тіла.

“Повна” субстанція людини потребує єдності душі і тіла, так само як і їх неповторності виявляє певну гуманістичну тенденцію в міркуваннях “ангельського доктора”.

За Аквінським є 5 доведень буття божого:

“Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше”- це перше томістське “доведення” виходить із неможливості саморуху предмета, в результаті чого утворюється довгий ряд причин, серед яких остання - арістотелівський першодвигун, або бог.

Друге “доведення” виходить із арістотелівського поняття “продуктивної причини”. Так само як і в першому “доведенні”, міркування доводиться до існування первинної продуктивної причини”, яка і є богом. Третє доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру світу.

Оскільки світ існує, повинна існувати і якась абсолютна причина, якою може бути лише бог. Четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів якостей. Але ж мусить існувати і якесь абсолютне мірило, що визначає ці ступені і цим мірилом є бог.

П‘яте доведення виходить з арістотельського розуміння причинності як обов‘язково цілеспрямованої - Але якщо світ причинно зумовлений, то він і цілеспрямований, отже, має бути той, хто цілеспрямовує існування світу, тобто бог.

Фома Аквінський намагався поставити філософію на службу реглігії, між знаннями і вірою, доводячи можливість гармонії між ними, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізнив істини розуму і одкровення.

Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнені тільки через віру.

Таким чином Фома виступає з одного боку проти Тертуліана: ”Вірю тому, що абсурдно” який відкидав значимість розуму у справах віри, з іншого боку підтримує Абеляра, який доводив, що релігійні догми не мають суперечити розуму. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає не першорушія, а цілеспрямованість у світі - мету.

Фома - поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей, виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму.

Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви.

За своїми поглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу він розглядав як “Божу волю”, а самого папу як намісника бога.

Він рішуче виступав проти соціальної нерівності людей.

Вчення Фоми Аквінського дістало назву томізм. Дане вчення у формі неотомізму і досі є офіційною католицькою доктриною.

На сучасному етапі розвитку філософії його вчення трансформувалось у філософську течію “неотолізм”[3, c. 56-58].


Висновки

Одним з найвидатніших представників зрілої схоластики, був Хома Аквінський (1225/26-1274), учень знаменитого теолога, філософа і природодослідника Альберта Великого (1193-1280).а Як і його вчитель, Хома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на навчання Аристотеля.

Слідуючи Арістотелю, Хома розглядає розум як вищу серед людських здібностей, бачачи і в самій волі, перш за все її розумне визначення, яким він вважає здатність розрізняти добро і зло. Як і Арістотель, Хома бачить у волі практичний розум, тобто розум, направлений на дію, а не на пізнання, що керує нашими вчинками, нашою життєвою поведінкою, а не теоретичною установкою і спогляданням.

У кінцевому рахунку, світі, що представляє Хома Аквінський, достовірно сущими виявляються в індивідуумів. Цей своєрідний персоналізм складає специфіку середньовічного природознавства,а предмета якого ця дія індивідуальних у прихованих сутностей, душ, духів, сил. Починаючи з Богу, який є чистий акт буття, і, кінчаючи щонайменшою із створених сутностей, кожне суще володіє відносною самостійністю, яка зменшується у міру руху вниз, тобто в міру убування актуальності буття істот, розташованих на ієрархічних сходах. Навчання Хоми користувалося великим впливом в середні століття, римська церква офіційно визнала його.

Таким чином, в середні століття, не дивлячись на ідеологічне панування одного світогляду - релігійного, етичні дослідження були достатньо багатобічними, насиченими, інтенсивними. Саме в середні століття були сформульовані основні компоненти сучасної моральної культури.


Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. - К.: Либідь, 1992. - 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. - 4-те вид.. - К.: Либідь, 2002. - 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. - 3-тє вид., виправл. і доп.. - К.: Знання , 2007. - 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. - К.: Видавничий центр "Академія", 2005. - 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. - К.: Дакор, 2006. - 319 с.

загрузка...
Top