Естетика та етика античності

Вступ.

1. Становлення етичних ідей у Давній Греції та античної естетики.

2. Етика Сократа.

3. Етичні ідеї у філософії Платона.

4. Етика Арістотеля.

5. Етичні школи доби еллінізму.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Антична естетика розвивалася в Давній Греції і Римі. Вона мала своїм витоком міфологічні уявлення, що склалися в первісному суспільстві. Для них характерний підкреслений космологізм. Космос, на погляд античних мислителів, хоча і просторово обмежений, але характеризується гармонійністю, домірністю і слушністю прямування, що відбувається в ньому, структурно і ритмічно оформлений, вражає піднесеною величчю. Він виступав як втілення найвищої краси. Все інше наділялося красою лише в тій мірі, у якій воно наближалося до цієї абсолютної гармонії, а створена людиною річ розглядалася як імітація космосу. Подібні уявлення про чуттєво-матеріальну організацію Космосу були властиві ранньому, натурфілософському періоду розвитку античної думки, що намагалася сконструювати Космос з таких фізичних елементів, як вогонь, ефір, земля, вода, повітря.

Антична естетична думка досягла найвищого розквіту в період VII ст. до н.е. — III ст. н.е., коли на зміну чуттєво-наочному, інтуїтивному уявленню натурфілософів про Космос приходить інтерес до самої людини, що пізнає. Античні мислителі сформулювали найголовніші проблеми естетики: питання про відношення естетичної свідомості до дійсності, про природу мистецтва, про сутність творчого процесу, про місце мистецтва в житті суспільства. Вони розробили теорію естетичного виховання. Велика заслуга античних мислителів в аналізі естетичних категорій прекрасного, міри, гармонії, трагічного, комічного, іронії та ін.


1. Становлення етичних ідей у Давній Греції та античної еститики

Естетичні поняття і терміни оформлюються уже в ранній грецькій літературі — в епосі Гомера і Гесіода. У Гомера зустрічаються найважливіші естетичні терміни: «красота», «прекрасний», «гармонія» та ін. В «Ілліаді» і «Одісеї» даний опис танків, розповідається про те, яке місце займали спів і музика в житті греків. При цьому раціональні думки Гомера про мистецтво вигадливо поєднуються з міфологічними уявленнями. Поєднання міфологічного і раціонального ми зустрічаємо й у Гесіода — автора поэм «Труди і дні» і «Теогонія». Краса і добро у нього мисляться як такі, що виходять від богів. Художню творчість він також вважає актом божественним.

Проте ні Гомер, ні Гесіод не створили естетичних теорій, що виникли в надрах античної філософії. Грунт для них підготували мілетські матеріалісти — Фалес, Анаксимандр і Анаксимен (кінець VII —VI ст. до н.е.).

Найбільш ранньою школою грецької філософії, що розробила важливі естетичні поняття, була піфагорійська школа. Вона була заснована Піфагором у VI ст. до н.е. у місті Кротоне (Південна Італія). Згідно з поглядами піфагорійців, число складає сутність речей, і тому пізнання світу зводиться ними до пізнання чисел. Безпосередньо до вчення піфагорійців про число примикає їхня концепція про протилежності. Все існуюче являє собою низку протилежностей, що і породжують гармонію. Піфагорійці вважали, що гармонія чисел є об’єктивною закономірністю, яка діє в усіх явищах життя, отже, і в мистецтві.

Початки філософської рефлексії над проблемами моралі чітко простежуються в Давній Греції епохи Гомера та Гесіода. Відлік часу у 200 років, що відділяє двох поетів, розкриває суттєву зміну уявлень про цінності життя. В епосі Гомера (XI—IX ст. до н. є.) основна увага зосереджена на уславленні таких доброчесностей, як фізична сила, мужність, військова доблесть. У поемах Гесіода (VIII—VII ст. до н. є.) утверджуються сумлінна праця, помірність у задоволеннях, простота в побуті. Основний принцип поведінки, що утверджується Гесіодом та його сучасниками, — "дотримуватися міри в усьому".

До осмислення моральних проблем спонукав стиль життя давніх греків. Перевага ідеї аго ну (змагальності) на усіх рівнях життя ставила особу перед необхідністю вибирати вчинки та нести відповідальність за їх наслідки. Це змагання у здобутті слави на полі бою чи в Олімпійських іграх; у державному управлінні чи у художньо-мистецькій творчості (змагання ліричних поетів, драматургів тощо). На засадах змагальності будувалися політичні стосунки міст-держав та різних політичних партій у межах міст-держав. Особливої актуальності набували питання про справедливість, моральну доброчесність, міру вчинків тощо. З потреби їх розв'язання складається давньогрецька етика.

Діоген Лаертський говорить про десять шкіл з етики у Давній Греції: академічна (засновник Платон), кіренська (Арістіп Кіренський), елідська (Федон Елідський), мегарська (Евклід Мегарський), кінічна (Антісфен Афінський), еретрейська (Менедем Еретрейський); діалектична (Клітомах Карфагенський), перипатетична (Арістотель Стагірійський), стоїчна (Зенон Кітійський), епікурейська (Епікур) [5, с 68].

Розмаїття ідей, що проголошували тогочасні філософи, видно уже з назви творів. Так, у працях Геракліта (VI—V ст. до н. е.), при тому, що тут переважає натурфілософська проблематика велика увага зосереджена на питаннях етики. Серед його праць називають трактати: "Про справедливість" (3 книги), "Про помірність", "Про благочестя" (5 книг), "Про щастя", "Про владу", "Про любов, або Кліній", "Закони і те, що до них належить" та інші. Понад 10 трактатів з етики нараховує творча спадщина Демокріта, зокрема: "Про душевний стан мудреця", "Про гідність мужа, або Про добродійність", "Про душевний добробут". Велика увага приділяється етичній проблематиці в працях Платона та Арістотеля — двох найвизначніших філософів класичного періоду грецької античності. В спадщині Платона близько 17 трактатів з етики; у Арістотеля — 25.

Виділяють 3 основні етичні проблеми, навколо розв'язання яких зосереджується думка філософів. По-перше, це питання сутності етичних понять "добро", "справедливість", "чесність", "мужність", "правдивість" тощо (гносеологічний аспект моралі) та умов, що визначають її дійсність між людьми (феноменологія моралі). По-друге, це питання онтології моралі, а саме: чи моральні закони мають загальнообов'язковий характер, чи вони відносні; чи дані вони від природи, чи створені самими людьми. По-третє, це питання аксіології моралі, тобто питання про те, чи мають моральні вимоги ціннісний зміст, чи пов'язані вони з досягненням мети життя, почуттями задоволення життям тощо.

Зазначимо, що в розв'язанні моральної проблематики давні греки спиралися на реальний ґрунт людських стосунків і зосереджували увагу на самоздійсненні людини у цьому, а не потойбічному світі. Сам феномен моральності бачиться привілеєм людей, оскільки боги — вічно юні, безсмертні, а отже не переобтяжені необхідністю вибирати вчинки та нести за них моральну відповідальність.

Етичні погляди Геракліта органічно поєднані з його натурфілософськими ідеями. Філософ говорить про мудрість як основу доброчесності, оскільки вона спонукає слідувати законам природи (законам розумного), а не релігійним чи законодавчим приписам. Моральне самовдосконалення розглядається як умова доброчесності, оскільки оперте на розумний вибір учинків. Геракліт виходить з діалектичного трактування сутності моралі, розуміючи відносність та взаємозалежність моральних понять. Він доводить, що від людини залежать її моральні чесноти. "Всім людям дано пізнавати самих себе і бути цнотливими" [10, с 198]. Сенс цнотливості філософ бачить в самообмеженні. Однак у самообмеженні він бачить і ваду, адже "цнотливість (самообмеження) — найвища доброчесність, а мудрість у то-му, щоб говорити істину і діяти згідно з природою усвідомлено" [10, с 198]. Тобто він віддає перевагу не униканню дій, а діяльності.

Систематизацію ідей своїх попередників здійснив Демокріт (бл. 460—370 pp. до н. е.). Він не обмежується приписами моральної поведінки, а розглядає етику як специфічний вид знання. Він вписує її в космологічну теорію, вибудовуючи цілісне знання як учення про світ, про буття, про пізнання, переживання (психологія) та діяння (етика). Говорячи про взаємозв'язок природного світу і людини, Демокріт розкриває сутнісну єдність природного (макрокосм) і людського (мікрокосм, малий світ) начал. "І (в людині) одні (частини), як розум, лише управляють, другі ж, як серце, і підпорядковуються, і управляють, ... треті ж лише підпорядковуються, як бажання" [2, с 337]. Злагоджена взаємодія людини зі світом визначається якостями останнього: його гармонійністю. Природа діє на відчуття людини, налаштовуючи її на приємний чи неприємний стан. Стан відчуттів має, на думку Демокріта, етичне забарвлення. Те, що викликає приємні відчуття, є критерієм добра, а те, що неприємні, — зла. Природним видається прагнення людини до самозбереження та задоволення. Останнє — сходинка до щастя. Однак не усяке задоволення торує шлях до щастя, а лише те, що задовольняє природні потреби і задовольняє їх не надмірно, а в межах необхідного. Надмірність розбещує людину, робить рабом пристрастей [див.: 4, с 217]. Поняття "міра" є одним із вихідних в етиці Демокріта. "Якщо перейдеш міру, то найбільш приємне стане найнеприємнішим" [4, с 232]. Поняття задоволення філософ пов'язує не лише і не стільки з чуттєвими тілесними задоволеннями, скільки з духовно-інтелектуальними. Саме на цьому шляху людина пізнає справжнє щастя, що дається спокійним сумлінням, радісним станом душі. Як свідчить сказане, в філософії Демокріта етика виступає частиною натурфілософського вчення про космічну цілісність світу.

2. Етика Сократа

Переорієнтація філософії на гуманістичну проблематику відбувається в другий період історії давньогрецької філософії. В. Татаркевич визначає його як період просвітництва й античних систем (V—IV ст. до н. е.). Започатковують цю тенденцію софісти, що висувають проблеми моралі в центр духовних пошуків. Власне з них починається гносеологія моралі. На відміну від Демокріта, що пояснював моральність із позицій сенсуалізму, софісти утверджували раціоналістичний підхід до моралі. Людину вони розглядали як свідомий суб'єкт морального вибору. Відтак піддавали критиці застарілі норми і звичаї, що гальмують свободу вибору. До того ж вони відкрили відносність моральних уявлень, оскільки у мандрах Грецією та країнами Сходу переконалися Біснуванні розмаїття моральних правил та законів різних держав. Ідея відносності моральних уявлень живилася також історією та тогочасною дійсністю. Софісти бачили відмінне у моральних уявленнях попередніх часів порівняно з існуючими. Часта зміна законодавчих положень, свідками яких вони були, порушення прийнятих норм поведінки визначили релятивізм їхніх висновків щодо моралі. Тобто, моральні поняття змінні, оскільки їх зміст зумовлюється практичними потребами людей, які керуються у вчинках принципом корисності. Добро визначається як те, що люди вважають корисним; зло — те, що шкідливе. Отже, моральні норми оперті, на їх думку, не на якісь об'єктивні закони життя, як вважав, скажімо, Демокріт, а базуються лише на уявленнях та висловлюваннях людей. Оскільки у кожної людини свої уявлення про щастя та свій досвід шляхів його досягнення, то мораль — сфера, щодо якої годі говорити про істину.

Саме своїм нігілізмом щодо моралі софісти стимулювали подальшу розробку моральної проблематики. На ґрунті критики етичного скептицизму софістів складалася етика Сократа (469—399 pp. до н. е.). Він перший зробив етичну проблематику предметом наукового дослідження. Аналізуючи вчинки людей, філософ доходить висновку, що існують деякі всезагальні закони морального відношення. Люди налаштовані на добро в стосунках. Зло ж виникає як наслідок незнання шляхів до добра. За вихідний у творенні шляху до добра Сократ бере принцип: "Пізнай самого себе". Цей афоризм був накреслений на фронтоні Дельфійського храму, і автором його вважався один із "семи мудреців" Хілон. Послідовно застосовуючи його, Сократ, по-перше, доходить висновку, що треба визначити вихідні моральні поняття та їх зміст, оскільки неясність моральних уявлень є можливою причиною аморальних учинків. По-друге, взявши за мету дати точне визначення понять, Сократ розробляє метод пізнання сутності моральних понять. Це метод діалогу, бесіди, в якій через вияв суперечностей у думках, через зіткнення їх досягається прояснення істини. В пізнавальному процесі думка проходить через сумнів щодо достовірності наявного знання. Наступний етап — етап іронії, що супроводжує процес руйнування усталених уявлень про явища. Подальший етап пов'язаний із доланням суперечностей і віднайденням однозначної відповіді на поставлене питання. Наступний крок до істини базується на віднайденні відповідних етичних фактів, зіставленні, порівнянні їх для отримання загального висновку. Нарешті, останній етап полягав у методі творення дефініцій, тобто віднайденні потрібного поняття. За таким принципом Сократ досліджував основні моральні доброчесності, доходячи висновку, що кожна з них має чіткий зміст. Це поняття: мудрість, помірність, справедливість тощо. Одною з основних доброчесностей філософ вважає знання того, як приборкувати власні пристрасті та зрозуміти, що таке добро і що корисне для людини.

Спрямовуючи людей на рефлексію над власними вчинками, Сократ прагне навчити їх, як бути щасливими. Для цього важливо не уникати насолод життя, але і не бути їх рабом. Свобода волі стає одним із основних понять в етиці Сократа.

3. Етичні ідеї у філософії Платона

Учень Сократа Платон (428/7—348/7 pp. до н. е.) у перший період своєї творчості (90-ті роки IV ст. до н. є.) основну увагу приділяє моральній проблематиці, розробляючи її цілком у дусі Сократа. Він аналізує окремі моральні поняття, прагнучи віднайти їх родову сутність ("Апологія Сократа", "Крітон", "Протагор" та інші). В подальшому, в "перехідний" (80-ті роки) та "зрілий" (70—60-ті роки) період творчості Платон досліджує моральні проблеми, спираючись на розроблене ним поняття душі. Згідно з Платоном, індивідуальна душа — не що інше, як образ і породження "світової душі" (Філеб ЗО А; Тімей 41 DE — 69 CD). Так, відповідаючи на питання, чи є душа у людському тілі і звідки вона, устами Сократа Платон говорить у діалозі "Філеб": "Звідки ж воно взяло б її, якби тіло Всесвіту не було одушевле-не, містячи у собі те ж саме, що міститься у нашому тілі, але при тому ще у всіх відношеннях більш прекрасне" (30 А) [8, с. 35]. Душа наділена трьома здібностями: ідеально-розумною, доцільно-вольовою та інстинктивно-афективною. Провідне значення має перша. Названі здібності душі утворюють такі етичні доброчесності, як мудрість, мужність і просвітлення афектів. Єдністю цих доброчесностей утворюється найголовніша — справедливість. Чотири названі доброчесності зумовлюють такі якості душі: здоров'я, краса і благовидність. Доброчесності душі бачаться Платону станом її ідеального буття ("ідея"). У реальних її виявах філософ відзначає суперечливість, відхід від добра.

У діалозі "Тімей" говориться про складність людської душі, що має "двоїсту" природу. Адже "божественні істоти", яким деміург доручив творення смертних, "наслідуючи його, прийняли з його рук безсмертне начало душі і заклали у смертне тіло... але, крім того, вони приладнали до нього ще один, смертний вид душі, вклавши в нього небезпечні і залежні від необхідності стани: для початку — задоволення, цю найсильнішу приманку зла, потім страждання, що відлякує нас від блага" (69 D) [8, с 515].

Суперечності між потребами тіла та потребами душі дають підставу філософу говорити про тіло як в'язницю душі ("Федон" 64 А - 67 D).

Шлях до очищення душі Платон бачить у звільненні від тіла. "Очищення — чи не в тому воно полягає, щоб якомога ретельніше вивільняти душу від тіла, призвичаювати її збиратися з усіх її частин, зосереджуватися самій по собі і жити, наскільки можливо, — і зараз, і в майбутньому — наодинці з собою, звільнившись від тіла, як від кайданів" (67 D) [7, с 26]. Отже, для досягнення основного принципу етики — мудрої рівноваги усіх людських здібностей та потреб — необхідне належне виховання. Воно має поєднувати упорядкованість тілесних потреб, гармонійність душевних станів на основі розумно вибраного способу життя ("Держава" X 603 Е — 604 D). "Ми повинні привчати душу якомога скоріше звертатися до зцілення і надолужувати втрачене і хворе, тамуючи лікуванням скорботний плач. А те начало, що веде нас до пам'яті про страждання, до нарікань і ніколи цим не вгамовується, ми будемо вважати нерозумним, бездіяльним, подібним до боягузтва" ("Держава", X 604 D) [8, с 434].

Тобто, етична доброчесність полягає в активному "зціленні" душі, в діяльності з її удосконалення. Подібно до того, як людина упорядковує у собі духовне та тілесне начала, у "Державі" Платона на всіх рівнях життя панує порядок. Основа соціально-етичного вчення Платона — ідея держави, що утверджує і сповідує принцип всезагальних підпорядкувань. Кожна суспільна верства чітко знає свої доброчесності й культивує їх належною поведінкою та вихованням і самовихованням. В ім'я суспільного цілого філософ вважає за можливе заперечувати особисте. В його державі немає місця будь-якій індивідуалізації у стосунках, у вихованні тощо. Вони мають суто державницький характер, аж до того, що діти відбираються у батьків на виховання державою. Не існує й інституту сім'ї, оскільки діти і дружини спільні. Антидемократизм, антигуманізм платонівської теорії держави не пом'якшується і тим, що в ній відсутня приватна власність. Зрозуміти ці погляди на суспільство та державу можна хіба що з огляду на суспільну ситуацію, яка була в тогочасній Греції. Загальний розбрат, боротьба різних політичних партій та прошарків за панування спричинили економічне зубожіння та, зрештою, втрату політичної незалежності держави. Трактати "Філеб", "Федр", "Банкет" свідчать, що філософ бачить й інші шляхи самоздійснення людини на моральних засадах. Це, зокрема, шлях поєднання розуму і чуттєвого задоволення ("Філеб" 61 В-Е); розуму і любові ("Федр" 244 А — 253 С). Думки про повноту життя, в якій людина отримує відчуття блаженства завдяки мудрому, упорядкованому задоволенню усіх природних людських здібностей, містять діалоги "Теетет" (176 Е — 177А) та "Горгій" (504 А-В) [див. 6, с 335—336].

Етичні ідеї Платона суттєво впливали в подальшому на християнську етику. Неоплатонізм запозичив ідеї про приналежність людини до двох світів, про тіло як в'язницю душі, про безсмертя душі.

4. Етика Арістотеля

Ґрунтовна розробка етичної проблематики здійснена в працях Арістотеля (384—322 pp. до н. е.). У трактатах "Нікомахова етика", "Евдемова етика", а також "Політика" філософ тлумачить витоки моральних уявлень, слушно вважаючи, що вони зумовлюються життям людей. "Очевидно, не безпідставно благо і щастя уявляють собі, виходячи з власного способу життя" [3, с 58]. Арістотель виділяє три основні способи життя, характеризуючи влдстиві кожному чесноти. Це, передовсім, життя більшості, що під благом та щастям розуміє задоволення. Тому для них бажаним є життя, сповнене насолод. Філософ називає таке життя низьким, тварним.

Інший спосіб — державницький, що характеризується прагненням особи до поваги, отже тут розуміння блага збігається з інтересом держави. Однак, як слушно зауважує Арістотель, повага є дещо зовнішнє, тоді як під благом ми розуміємо внутрішнє, те, що невід'ємне від людини. Найдосконалішим бачиться третій — споглядальний спосіб життя. Характеризуючи його, Арістотель пише: "Споглядальна діяльність... є вищою, так як і розум — вище в нас, а з предметів пізнання вище те, з чим має справу розум" [3, с 281].

Визначивши відмінне в розумінні блага, Арістотель доходить висновку, що воно не є універсальним поняттям. Аналізуючи позицію платоніків щодо існування ідеї блага, Арістотель заперечує її: "Благо як дещо загальне, об'єднане одною ідеєю, не існує" [3, с 61]. Це зовсім не означає, що він стоїть на позиції релятивізму щодо моральних цінностей. У його етиці виявлено багатство змісту моральних понять. Стосовно поняття "благо" він говорить, що тут наявне те ж багатство значень, що і в понятті "буття". "У категорії суті благо визначається, наприклад, як бог і розум, у категорії якості, наприклад, як доброчесність, у категорії кількості — як міра" [3, с 59]. Благом філософ називає те, що служить йому і є його джерелом. "Якщо для усього, що робиться, є певна ціль, саме вона і буде благом, здійснюваним у вчинку, а якщо таких цілей декілька, то відповідно і благ декілька" [3, с 62]. Як свідчить сказане, основна мета моральності — у практичній її цінності для творення злагодженого, доброчесного життя. Розглядаючи людину як суспільну істоту, філософ зосереджує увагу на аналізі основних етичних доброчесностей, дотримання яких бачиться як шлях досягнення основної мети життя — щастя. У процесі аналізу конкретних видів доброчесностей Арістотель виділяє два основні їх типи: діаноетичні (доброчесності розуму) та етичні (доброчесності волі та характеру). До перших належать: мудрість, знання, поміркованість. До етичних — мужність, помірність, гідність, щедрість, щирість, справедливість тощо. Арістотель називає п’ять різновидів мужності, серед них найцінніша громадянська. Загальним же принципом визначення сутності доброчесностей є поняття "міра" як правильне співвідношення між двома крайнощами. Так, мужність — середина між боягузтвом і безрозсудною хоробрістю; щедрість — між скупістю і марнотратством.

Важливість етичної теорії Арістотеля для становлення етики як науки пов'язана з утвердженням провідного значення волі в моральності. Цінною є її виховна спрямованість. Моральне виховання розглядається як процес, що поєднує пізнання суті доброчесностей, з одного боку, та вправи в доброчесності — з іншого, адже, як наголошує філософ, "при певній діяльності виникають певні моральні устої" [3, с 106].

Спонука на моральне удосконалення оперта на вчення про душу. Згідно з Арістотелем, душа складається з двох частин, які всередині ще поділяються, так що загалом їх чотири. Основним є поділ за ознакою наявності розумної і моральної (чуттєвої) частини. Розумна, в свою чергу, поділяється на теоретико-пізнавальну, якій властиве споглядання незмінних принципів буття, та розсудливу. Остання осмислює конкретні обставини та здійснює правильний вибір способу дій. Щодо моральної частини душі, то вона поділяється на доброчесність природну та "у власному смислі слова, а з них та, що доброчесність у власному смислі, виникає [і розвивається] за участю розсудливості" [3, с 180]. Повага до розуму та впевненість у сумлінні людини як суб'єкта морального вибору звучать у словах філософа: "Дійсно, доброчесність, так само як і порок, залежить від нас. Отже, якщо від нас залежить здійснювати вчинок, коли він прекрасний, то від нас же — не здіснювати його, коли він ганебний" [3, с. 105]. Отже, від нас залежить, бути нам добрими чи поганими. Суспільне життя, на думку філософа, базується на взаємному інтересі людей, що підтримується державою. Мета останньої бачиться у щасті її громадян, що утворюють певне суспільне ціле.


5. Етичні школи доби еллінізму

В епоху еллінізму (кінець IV—І ст. до н. е.) в давньогрецькому суспільстві особливо посилюється інтерес до моральної проблематики у зв'язку з великими негараздами в житті суспільства. Політичні перевороти, втрата солідарності в середовищі вільних громадян спричиняють локалізацію інтересу навколо питань індивідуального виживання. У суспільних настроях домінує скептицизм, індиферентність.

Філософська думка цієї епохи зосереджена на питаннях моралі, їх прагнуть розв'язати кініки (IV ст. до н. е., засновник Днтісфен); стоїки (IV—III ст. до н. е., засновник Зенон); епікурейці (з кінця IV ст. до н. е., засновник Епікур). (Епікурейська школа набула популярності в Римі й проіснувала до початку VI ст. н. є. Школа стоїків існувала в Римі до II ст. н. є. і дала таких визначних представників, як Сенека, Епіктет, Марк Аврелій). Етика кініків базується на утвердженні свободи людини, сенс якої вбачається у звільненні від усього, що може спричиняти несвободу. На цій підставі бідності надавалася перевага перед багатством. Звільнення розуму від будь-яких пристрастей душі і тіла проголошувалося як шлях людини до щастя. Кініки обстоювали принцип "атараксії" — самозвільнення людини від суспільного життя, заперечували необхідність моральних норм. Треба сказати, що вони не лише проповідували своє вчення, але й намагалися діяти згідно з його вимогами. Така ж риса характерна і для етики стоїцизму та евдемонізму. Не випадково їх ідеї здобули авторитет у тогочасному грецькому та римському суспільстві, ставши не лише здобутком науки, але й явищем в історії культури. Стоїки навчали, що людина — вище і наймудріше створіння природи. Як така, вона володіє доброчесністю, тобто "практичною мудрістю". їй властива сила духу, що, подібно до Платона, тлумачиться як чотири основні доброчесності. Однак людина наділена ефектами, що можуть негативно впливати на розум, а отже потрібне викорінення їх з душі. Поняття морального самовдосконалення набуває в етиці стоїків провідного значення і розглядається як основна моральна доброчесність. Ідеалом людини бачиться мудрець, що уникає плинних задоволень життя. Ідея очищення душі від минущих вражень життя пов'язана з космогонічними уявленнями стоїків, запозиченими з натурфілософського вчення Геракліта Ефеського. Увесь космос вони вважали субстанційним цілим. Конкретні речі — лише форми зміни субстанції, або "першої Матерії". Вона вічна і лише переходить з одного стану в інший. Матеріальність охоплює все суще, в тому числі душу і Бога. Увесь космос є світовою державою, що управляється долею. Підпорядкування долі, тобто космічній необхідності, є всезагальний закон, дією якого охоплена і людина як природна істота. Мудрець той, хто приймає свою долю і любить її (лат. — "atnor fati"). Та прийняття долі не означає, що людина приречена на несвободу. Її свобода покладена не у зовнішньому світі, а в духовному досвіді — у внутрішньому світі. В етиці стоїків поняття внутрішньої свободи набуває значення провідної категорії. Свобода здобувається в процесі морального самовдосконалення шляхом приборкання чуттєвих пристрастей.

Визначним представником етики стоїцизму був Луцій Анней Сенека (бл. 4 р. до н. є. — 65 р. н. е.). Його відома праця "Моральні листи до Луцілія" охоплює велику кількість етичних проблем: роздуми про життя і смерть, багатство й убогість, про дружбу, моральне вдосконалення тощо.

Одне з центральних понять етики Сенеки — virtus (від vii— муж), тобто мужність. Воно передбачає самовдосконалення і близьке до поняття "доброчесність", що конкретизується у поняттях "хоробрість", "вірність", "поміркованість", "людяність" тощо. Усі названі чесноти розкриваються через співвіднесення їх із добром і злом. "Одна лише річ може вдосконалити душу: стійке знання добра і зла..." [9, с 350].

Велику увагу Сенека приділяє питанням людського щастя та шляхів до нього. "Сам себе зроби щасливим! — говорить він. — А на це спроможешся тоді, коли зрозумієш: благо — це те, що пов'язане з чеснотами, а що пов'язане зі злом, те ганебне" [9, с 123].

Належна увага приділена ролі філософії як шляху до пізнання сутності моралі. Саме філософи-стоїки поділили філософію на моральну, натуральну і раціональну (етика, натурфілософія, логіка).

Етична проблематика є основною у праці одного з останніх римських стоїків Марка Аврелія (121—180). У праці "Наодинці з собою" він розмірковує про людське життя, про смертне тіло і безсмертну душу, про зв'язки тіла, душі та духу тощо.

"Час людського життя, — пише він, — мить; його сутність — вічна плинність; відчуття — невизначене; будова всього тіла — тлінна; душа нестійка; доля загадкова; слава недостовірна... Життя — боротьба і мандри по чужині; посмертна слава — забуття. Але що ж може вивести на шлях? Ніщо, окрім філософії" [1, с 520].

Отже, щастя можна досягти у роздумах над життям, у розумному, виваженому сприйнятті життя. Етичне вчення стоїків характеризується внутрішньою суперечливістю. З одного боку, воно містить ідею внутрішньої свободи, а з іншого — стверджує про існування у світі фатальної необхідності, якій людина мусить підпорядкуватися.

Байдужість до матеріальних багатств, відмова від чуттєвих пристрастей, уникання зовнішніх зв'язків, що можуть зробити людину внутрішньо несвобідною, — риси етичного вчення стоїків, що згодом будуть запозичені християнством. Ідея стоїків щодо життя в злагоді з природою відчутно вплинула на етичні ідеї доби Відродження (XV—XVI ст.), а також на етику Шефтсбері, Монтеск'є та Руссо (XVIII ст.). Внесок стоїків у розвиток етичної теорії пов'язаний із структуруванням філософського знання на логіку, фізику та етику, що зумовило виділення її в окрему науку.

Вчення про щастя та шляхи його досягнення, розроблене у працях Епікура, складає основу етики евдемонізму. Етичне вчення Епікура звернене до окремого суб'єкта життєвості, що бачить щастя у задоволенні від здоров'я тіла та душевного спокою. Філософ говорить, що для досягнення щастя необхідно задовольняти здорові потреби тіла та уникати тривог душі. Тобто, щастя досягається сумою корисних задоволень. Мудрий той, хто знає, яким задоволенням слід надавати перевагу, дотримуючись при цьому принципу міри. Духовні задоволення Епікур ставить на чільне місце, адже вони дають відчуття повноти життя. Щастя — це свобода від зла. Особливу увагу він звертає на задоволення, що отримуються у пізнанні. Провідне значення має заняття філософією, оскільки вона вчить людину мистецтву жити, не боячись смерті. "Адже, коли ми існуємо, смерть Ще не присутня, а коли смерть присутня, ми вже не існуємо".

Цікавою є проблема співвіднесення особи, налаштованої на Досягнення щастя, та суспільства. Епікур висловлює думку про суспільство як певне ціле, що тримається "взаємною угодою". Вводяться такі угоди мудрецями і не для того, щоб не вчиняти Несправедливості, а для того, щоб не терпіти її від інших. Ідея суспільного договору згодом була розвинута в етиці раціоналіста Гассенді (XVII ст.) та його учня Гоббса, а також впливала на Лока, Ларошфуко, Мандевіля. У XIX ст. її впливу зазнала філософія Штірнера та Ніцше.


Висновки

Питання естетики обговорюються Арістотелем у таких творах, як «Риторика», «Політика» і особливо в «Мистецтві поезії». Цей твір, названий коротко «Поетикою», дійшов до нас у неповному і недостатньо обробленому вигляді. «Поетика» Арістотеля є узагальненням художньої практики свого часу і, так би мовити, склепінням правил для творчості, тобто носить певною мірою нормативний характер. На противагу Платонові, що переважно схиляється до умоглядного, абстрактного трактування естетичних категорій, Арістотель, навпаки, виходить завжди з практики мистецтва.

Арістотель, як і його попередники, у центр своїх естетичних міркувань ставив проблему прекрасного. Основними видами прекрасного, за Арістотелем, є: злагодженість, домірність і певність. Арістотель бачить завдання мистецтва в імітації (з грец. — мимесис). У «Поетиці» філософ говорить про три різновиди імітації: у засобі, предметі і способі. Всі види мистецтва, відповідно до Арістотеля, різняться засобами імітації: звук — засіб для музики і співу; фарби і форми — для живопису і скульптури; ритмічні прямування — для танків; слова і метри — для поезії.

Велике місце в працях Арістотеля займає проблема виховної ролі мистецтва, вказівка на зв’язок мистецтва з моральністю людей. У творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого найвищого розвитку.

У післякласичний (елліністичний) період Космос як основний об’єкт античної думки трактується вже у світлі суб’єктивних людських переживань. Міра, ритм, гармонія та інші категорії естетики з відокремлених і абстрактно загальних схем космічного буття все більше перетворюються на засоби самовивчення і внутрішнього влаштування людини. Цим займалися різноманітні філософські школи пізньої античності — стоїки, епікурейці, скептики та ін.


Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. - К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. - 2-ге вид., доп. і перероблене. - К.: Вища школа, 2005. - 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. - К.: Вища школа, 2000. - 270 с.

6. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. - 4-те вид.. - К.: Либідь, 2002. - 382 с.

7. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. - 3-тє вид., виправл. і доп.. - К.: Знання , 2007. - 483 с.

8. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. - К.: Видавничий центр "Академія", 2005. - 414 с.

9. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. - К.: Дакор, 2006. - 319 с.

загрузка...
Top