Естетичні погляди Платона та Аристотеля

Вступ.

1. Естетичні погляди Платона.

2. Естетична спадщина Аристотеля.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Естетика (грец. αισθητικός — чуттєво пізнавальний, від aisthēta - відчутні речі та aisthanesthai - пізнавати) — наука, що вивчає природу (функції, загальні закони і закономірності) естетичної свідомості (діяльності людини і суспільства, буття).

Метою естетики є філософське вивчення мистецтва і формування критичних суджень про мистецтво. Естетика охоплює Окрім питань стосовно пророди краси, естетика теж займається загальними питаннями щодо присудження цінності мистецьким предметам - що ми маємо на увазі коли говоримо, що якийсь мистецький виріб є добрим і як ми визначаємо стандарти такого судження. Об'єктивні підходи твердять, що краса чи цінність є в самому об'єкті і що самі естетичні судження є або вірними або помилковими. Суб'єктивні погляди бачать цінність як таку, що спостерігач приносить до виробу мистецтва - це може бути справою чисто особистої переваги або, як Кант вважав на противагу, чимось, що може бути універсально узгоджено. Існують також різні підходи щодо оцінки краси і мистецьких виробів, включаючи аналітичні позиції, що обговорюють стандарти і логіку такої оцінки, і тих хто бере до уваги суспільне чи моральне значення мистецтва.


1. Естетичні погляди Платона

Платон (427–347 до н. е.) – (від грец. широкий), справжнє ім'я Арістокл. Син заможного афінського громадянина, учень Сократа. Після смерті Сократа Платон залишив Афіни, жив у Мегарі, мандрував Єгиптом і деякий час жив у Південній Італії та на Сицилії. Приблизно у 387 р. до н. е. Платон повернувся до Афін, де заснував філософську школу, яка мала назву «Академії».

Естетичні погляди Сократа знайшли продовження у філософській концепції Платона – видатного представника античної філософії.

Естетична спадщина Платона пов'язана з дослідженням природи естетичного почуття, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу Платон приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін у V–IV ст. до н. е. Афінська демократія відстояла право на безплатне відвідування театру, народною повагою користувалися поети і музиканти. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: мистецтво виховує як позитивні, так і негативні якості. Платон розширює естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоча абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шлях до майбутніх теоретичних досягнень у галузі естетичного.

Водночас саме з ім'ям Платона пов'язані ті суперечності у постановці і вирішенні окремих естетичних проблем, які не лише відіб'ються у численних дослідженнях, авторських інтерпретаціях конкретних термінів, понять, а й виступатимуть у різні історичні періоди основою для формування нових філософських концепцій.

Так, у діалогах «Іон», «Держава» Платон, з одного боку, захоплюється «божественною» силою митця, а з іншого – свідомо принижує його через відсутність утилітарних (практично-корисних) наслідків діяльності митця. На думку Платона, не поету, а лікарю чи реміснику слід віддати перевагу, адже їх діяльність практично значуща. Проблема ролі мистецтва у духовному розвитку людини, у формуванні її почуттєвої культури ще теоретично не сформована, а на рівні ототожнення художньої та ремісничої діяльності мистецтво втрачає свою самобутність і самоцінність.

Порівнюючи бога – поета – рапсода – глядача, Платон відводить поетові роль посередника, який від бога передає благо людині. Це формальна функція, і високий зміст творчості втрачається.

Ще однією дискусійною проблемою є спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це і мисляча споглядальна людина, і світ абсолютної ідеї, і душі, які здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальна краса створена богом, а прекрасні предмети лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує у творі-діалозі «Гіппій Большій»: «Прекрасне – трудно»[5, c. 35-37].

Ідеальна держава трактується Платоном (в діалозі "Держава"), як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна справедлива держава — це досягнення тієї відповідності, яка існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. "Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого". Ідеальна держава Платона — це справедливе правління кращих. Платон поділяє природно-правове положення Сократа про те, що законне і справедливе — одне і те ж, оскільки в їхній основі лежить божественне, у Платона ще й ідеальне, начало. Правління філософів і дія справедливих законів для Платона в "Державі" — два взаємопов'язаних аспекти одного ідеального проекту.

Ідеальна держава, як правління кращих і знатних, — аристократичний державний устрій. Цей кращий, за Платоном, тип державного устрою можна назвати двояко: якщо з правителів виділиться хто-небудь один, це буде монархія, якщо правителів декілька — аристократія. Ідеальному (аристократичному) державному устроєві Платон протиставляє чотири інших, розміщуючи їх у порядку прогресуючого псування державності. Розглядаючи увесь цей цикл деградації, Платон створює цільну динамічну картину політичного життя і зміни його форм.

Виродження ідеальної аристократії призводить до тімократії, під якою Платон має на увазі крітсько-спартанський тип державного устрою. Така держава буде вічно воювати. А війна, за Платоном, — "головне джерело особистих і суспільних бід, коли вона ведеться".

Творча спадщина Платона традиційно осмислюється передусім як надбання в галузі філософії і філософських наук, зокрема естетики. Проте значний інтерес до спадщини Платона виявляють і літературознавці, досить високо оцінюючи Платона-письменника, його знання міфології і давніх легенд. Художня практика Платона-письменника свідчить, що він мислив не тільки абстрактними категоріями, а й конкретними пластичними образами, виразно окреслював характери, майстерно компонував сцени, натхненно й точно малював пейзаж.

Безперечно, що ті чи інші ідеї Платона або якогось іншого давньогрецького філософа можуть бути об'єктом критичного аналізу. Проте слід пам'ятати і те, що давньогрецька філософія подарувала людству широко освічених теоретиків, пройнятих глибокою зацікавленістю в опануванні навколишнього світу. Тому історична відстань від епох їхнього життя не повинна розмити їхній людський образ.

Платон вважав, що головна мета всіх живих істот, предмет прагнення - щастя, що складається у володінні благом.

Вчення про «ідеї» блага Платон вважає найвищим із усіх філософських навчань. Етика Платона пронизана теологічними уявленням його теорії «ідей» і вченні про потрійну будову буття: щира сущих «ідей», «світової душі» і світу почуттєвих речей.

Троїстість ця відображається в будові душі людини, у якій розрізняються три здатності: інтелектуальна, вольова й афективна. Потрійним складом душі визначаються основні чесноти: мудрість, «чеснота розуму», мужність (чеснота волі) і чеснота, що представляє просвітління чи пристрастей афектів.

Синтез рівноваги цих чеснот здійснюється четвертою чеснотою -справедливістю. Основне положення етики Платона (рівновага, як духовних, так і тілесних сил і здібностей. Збіг знання з чеснотою розглядається як мудре і блаженство стану, що дає, усіх природних здібностей людини[1, c. 41-43].


2. Естетична спадщина Аристотеля

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля, а саме його роботи «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика», що висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля також простежується захоплення Космосом – носієм гармонії, порядку, довершеності, а естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував Аристотель (384–322 до н. е.) – видатний філософ Стародавньої Греції. Народився у грецькій колонії Стагіра у Фракії. Пізніше Аристотель отримав прізвисько Стагірит. Батько Аристотеля був лікарем македонського царя і мав змогу дати сину блискучу освіту. У 367 р. до н. е. Аристотель оселився в Афінах і почав навчатися в «Академії» Платона, де він пробув 20 років, аж до смерті свого вчителя. У 343 р. до н. е. філософ був запрошений вихователем до сина македонського царя Александра – майбутнього славетного полководця. У 335 р. до н. е. Аристотель повернувся до Афін і заснував філософську перипатетичну школу (від грец. регіраіео – прогулююся). Під час читання лекцій Аристотель прогулювався зі своїм учнем, тому школа дістала таку назву. Вона проіснувала кілька століть. Після смерті Аристотеля майже 34 роки цією школою керував Теофраст.

У Аристотеля власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа – обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця – «мімесису» – наслідування дійсності. Аристотель вважав, що мімесис властивий людині з дитинства. Саме цим – здатністю до наслідування – людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перші знання, навички. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже у них наявне впізнавання.

Поняття «мімесис» пізніше було трансформоване у розробку пізнавальної та емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Аристотеля, наслідування не лише стимулює впізнавання, а й породжує почуття задоволення, стимулює уяву. Саме ця властивість мімесису була використана як своєрідний зв'язок для введення образно-символічної концепції у середні віки.

Естетичні погляди Аристотеля пов'язані не лише з етичною проблематикою, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством;

він розглядав мистецтво через нові координати – роди й жанри. Видова специфіка мистецтва також є наслідком можливостей мімесису через надзвичайно широкий арсенал засобів: звук, фарбу, слово, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала на містичних, позареальних стимулах обдарованості, то твір Аристотеля «Поетика» закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти.

Слід зазначити, що теорія Аристотеля завжди спиралася на аналіз конкретних художніх творів. Учений посилався на практику видатних митців, найчастіше на Гомера та Софокла[3, c. 58-59].

Дослідники творчої спадщини Аристотеля вважають, що він присвятив Гомерові кілька спеціальних праць, а для свого вихованця Александра Македонського відредагував «Іліаду».

Порівнюючи творчість історика і поета, Аристотель віддає перевагу поетові: «Історик говорить про те, що справді сталось, а поет – про те, що могло б статися. Тому поезія має більш філософський і серйозний характер, ніж історія. Поезія говорить більше про загальне, а історія – про окреме».

Естетична спадщина Аристотеля пройнята глибокою повагою до художньої творчості, до митця. Значне місце у теоретичних розробках філософа займає процес дослідження нових естетичних понять і подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Це стосується не лише мімесису (наслідування), калокагатії (гармонія зовнішнього і внутрішнього), а й катарсису (очищення). Аристотель залучає до аналізу естетичних проблем такі поняття, як «канон» – система норм і правил у розвитку мистецтва; «гедонізм» – насолода, наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва; «алегорія» – образне іномовлення.

Арістотелізм — система мислення, яка в загальному слідує принципам і вченню Арістотеля, особливо що стосується особистої та суспільної етики (а так й політики) і тлумачення властивих людині благ. Арістотелізм яскраво контрастує зі сучасним капіталізмом, який відкидає ідею чеснот властивих лише людині. Етичні принципи Арістотеля яскраво вираженні в одному з його відомих творів - Нікомахейській етиці.

Арістотель розглядав філософію як подвійне заняття: практичне і теоретичне. Практична філософія охоплює етику і політику, а теоретична - логіку і фізику. Метафізика розглядається як наука про субстанції, яка має внутрішнє притаманні ній принципи спокою і руху. Душею Аристотель вважав те, завдяки чому людина живе, відчуває і розуміє. Звідси душі приписуються принципи і спосібності їстівні, чуттєві і інтелектуальні. Далі, він розглядав душу двійною - раціональною і ірраціональною, в деяких людях піднімаючою почуття над розумом. Аристотель визначав мудрість як науку про першопричини. Чотирма головними розділами його філософії були - діалектика, фізика, етика і метафізика. Бог визначався ним як Перший Рушій, найкраща серед істотностей, нерухома субстанція, віддалена від чуттєвих речей, позбавлена тілесних кількостей, неділима і не маюча частин. Платонізм базується на апріорному міркуванні, а арістотелізм - на апостеріорному розмірковуванні. Аристотель вчив свого учня, Олександра Македонського, що, якщо він не зробив добре діло, день пропав для нього. Серед учнів Арістотеля були Теофраст, Стратон, Лікон, Арістон, Критолай і Діодор.

Саме погляди Аристотеля можуть бути прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного понятійно-категоріального апарату, спираючись на який естетика у подальшому стала самостійною наукою[4, c. 11-14].

Аристотель, незважаючи на наступність естетичних поглядів, створив власну, відмінну від платонізму естетичну теорію. У його трактатах Про поетичне мистецтво (Поетика), Риторика, Політика, Метафізика представлені тексти, які певним чином пов'язані з естетикою. У них він дає визначення краси, універсальними ознаками якої є величина й порядок. Але прекрасне в Аристотеля не зводиться тільки до цих ознак. Вони прекрасні не самі по собі, але тільки стосовно людського сприйняття, коли розмірні людському оку й слуху. Підрозділяючи людську діяльність на вивчення, дію й творення, відносить мистецтво до творення, заснованому на правилах. У порівнянні із Платоном, він значно розширив вчення про наслідування (мемисисі), що розуміє як зображення загального.

Катарсис (греч. katharsіs - очищення). Сходить до древнього піфагорейству, що рекомендувало музику для очищення душі. Геракліт, за свідченням стоїків, говорив про очищення вогнем. Платон висунув вчення про катарсис як про звільнення душі від тіла, від страстей, від насолод. Аристотель розвиває вчення про катарсис як основі естетичного переживання. Художня творчість, по Аристотелю, за допомогою наслідування досягає свого призначення в прекрасних формах, що воно створює. Форма, створена творцем, стає предметом задоволення для сприйнятливого глядача. Енергія, вкладена в добуток, що задовольняє всім вимогам справжньої майстерності й прекрасної форми, породжує нову енергію - емоційну активність сприйнятливої душі. Проблема задоволення - важлива частина естетики Аристотеля. Задоволення в мистецтві відповідає розумній ідеї й має розумні підстави. Задоволення й емоційне очищення - це кінцева мета мистецтва, катарсис.

Калокагатія. Аристотель розробляє й характерне для античності вчення про калокагатії (від греч. kalos - прекрасний і agathos - гарний, морально зроблений) - єдності етично "гарного" і естетично "прекрасного". Калокагатія мислиться як щось ціле й самостійне. Філософ розуміє "гарне" як зовнішні життєві блага (влада, багатство, слава, пошана), а "прекрасне" як внутрішні чесноти (справедливість, мужність та ін.) Оскільки калокагатія в Аристотеля - повне й остаточне злиття "прекрасного" і "гарного", те між ними губиться всяке розходження. Калокагатія, по Аристотелю, є внутрішнім об'єднанням моралі й краси на основі створення, використання й удосконалювання матеріальних благ.

Найбільш правильною формою держави Арістотель називає політію. Це така форма держави, в якій править більшість в інтересах загального блага. Політія, за Арістотелем, є своєрідним поєднанням олігархії і демократії, їхніх кращих сторін, будучи вільною від недоліків і крайнощів двох останніх. По суті, арістотелівська політія означає не тільки особливу форму держави; вона, одночасно, є теоретичною конструкцією політичної форми влади взагалі. У цьому аспекті вона служить своєрідним еталоном для реально існуючих державних форм і критерієм для визначення рівня їхньої політичності або неполітичності, відхилення від норм політичної справедливості.

Право, за Арістотелем, є нормою політичного спілкування людей. "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування", — підкреслював Арістотель у своїй праці "Політика". Право характеризується Арістотелем також як рівність, але, відповідно до його трактування справедливості, ця рівність не абсолютна, а відносна, оскільки люди не рівні за своїм достоїнством.

Право, в цілому, як політичне явище Арістотель називає "політичним правом". Це, зокрема, означає неможливість існування неполітичного права, а також відсутність права в неполітичних (деспотичних) формах спілкування, суспільного устрою і правління. Причому, політичне право, за Арістотелем, "частково природне, частково умовне. Природне право — те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того чи його визнають, чи не визнають. Умовне право — те, яке спочатку могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість втрачається. Тобто, Арістотель не зводить всього права до права, створеного шляхом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що, хоча вся область права і змінюється, проте поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, перш за все, тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги і уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах[6, c. 37-39].

Під умовним (людським, волевстановленим) правом в концепції Арістотеля розуміється те, що пізніше стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносить приписи закону і загальних договорів. При цьому, він говорить про писані і неписані закони. Під неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, мається на увазі правовий звичай (звичаєве право).

Істотним складовим моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості і праву. Будь-який закон у своїй основі повинен мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення і дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, відповідно до концепції Арістотеля, відхід від політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. "Не може бути справою закону здійснення влади не тільки по праву, але й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права".

З політичного характеру права (природного права і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в рамках якої воно повинно діяти. В цілому, з вчення Арістотеля про різні форми правління — правильні форми і відповідні відхилення від них (тиранія, олігархія і демократія) — випливає, що всі вони, за принциповим виключенням тиранії (деспотичного правління), по суті, відносяться ним до політичної (державної) форми організації суспільного життя і правління і, відповідно, передбачають, в тій чи іншій мірі, політичну справедливість, право і закон.

Законодавство — частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу і стабілізації, таким чином, існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Арістотелем, роль констатуючого принципу для чинного законодавства, "бо порядок і є в певній мірі закон".

Політичне правління — це, згідно з Арістотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоб владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон — врівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою і можливої тиранії.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражена його політична природа, ідея права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності і політичної справедливості, до розумного способу дії і поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки шляхом покарання, бо, "взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінимим засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним, при цьому, є якість самого закону. "Зрозуміло, — писав Арістотель, — що для суспільного виховання необхідні закони, а для хорошого — необхідні хороші закони".

При характеристиці політико-правового вчення Аристотеля необхідно, в цілому, відзначити, що головним для нього є пошук саме природнолюдських, а не божественно-міфічних підстав політико-правових явищ; саме в людині, в її політичній (суспільній) природі він вбачає витоки та об'єктивні основи цих явищ. Тому вчення Аристотеля є своєрідним синтезом і подальшим розвитком попередніх підходів до політико-правової проблематики. Акцентування уваги на політичній природі людини, як на об'єктивній підставі, що є визначальною для специфічних відносин і взаємозв'язку людей у сфері їхнього суспільного, політичного, морального і правового життя, є визначальним етапом на шляху розвитку світських, раціонально-теоретичинх уявлень про специфічні закономірності, що діють у цій сфері.

В історії політичних вчень жоден із значних мислителів античності, середньовіччя і нового часу не обійшов стороною творчої спадщини Арістотеля, не уникнув того, щоб прямо або опосередковано не визначити своє ставлення до вчення Арістотеля[2, c. 61-64].


Висновки

Антропологічна естетика поставила перед філософією питання, відповіді на які ми знаходимо в Платона й Аристотеля. Розгорнуте естетичне навчання Платона представлено в таких його добутках, як Бенкет, Федр, Іон, Гіппій Більший, Держава та ін. Важливим моментом платоновської естетики є збагнення прекрасного. Краса в його розумінні - це особливого виду духовна сутність, ідея. Абсолютна, надпочуттєва ідея прекрасного перебуває поза часом, простору, поза змінами. Оскільки прекрасне - ідея (ейдос), те воно не може бути збагнено почуттям. Прекрасне осягається за допомогою розуму, інтелектуальної інтуїції.

У Бенкеті Платон говорить про своєрідні сходи краси. За допомогою енергії еросу людина сходить від тілесної краси до духовного, від духовної - до краси вдач і законів, потім до краси навчання й наук. Краса, що відкривається наприкінці цієї подорожі - це абсолютна краса, що не може бути виражена звичайними словами. Вона перебуває за межами буття й пізнання. Розвертаючи в такий спосіб ієрархію краси, Платон доходить висновку, що прекрасне - це прояв у людині божественного початку.

Особливість прекрасного в Платона складається й у тім, що воно винесено за межі мистецтва. Мистецтво, з його погляду , є наслідування миру почуттєвих речей, а не щирому миру ідей. Оскільки реальні речі самі є копіями ідей, то мистецтво, наслідувати почуттєвого миру, являє собою копію копій, тінь тіней. Платон доводив слабість і недосконалість мистецтва на шляху до прекрасного.


Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. - К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. - 2-ге вид., доп. і перероблене. - К.: Вища школа, 2005. - 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. - К.: Вища школа, 2000. - 270 с.

6. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. - К.: Кон-дор, 2005, 2007. - 333 с.

загрузка...
Top