Втрати економіки від циклічного безробіття та методи державного регулювання зайнятості

 

Вступ
  1. Рівень безробіття  та  вплив на економіку
  2. Види безробіття
  3. Регулювання зайнятості населення
  4. Методи регулювання зайнятості населення
  5. Основні конвенції МОП з питань регулювання ринку праці

Висновки

Використана література

 Вступ

     Трансформація економіки України супроводжуєтьсязагостренням проблем зайнятості населення.Зайнятість населення являє собою діяльність частини населеннящодо створення суспільного продукту (національного доходу).Зайнятість об'єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їх взаємозв'язків.Ефективне функціонування економіки пов’язане із забезпеченням повної зайнятості наявних ресурсів. В процесі динамічного розвитку ринкової економіки виникає одна зпричин макроекономічної  нестабільності  -  неповна зайнятість.  В  умовах, коли національний ринок праці ще тільки починає формуватись, не уникнути державного регулювання зайнятості населення.

Тому вибір теми курсової роботи є своєчасним  і актуальним.

Тема роботи: „Втрати економіки від циклічного безробіття та методи державного регулювання зайнятості”.

Мета: дослідити рівень безробіття та методи державного регулювання зайнятості населення.

Завдання:

  1. дати характеристику видам безробіття та вплив на економіку;
  2. аналіз методів регулювання зайнятості населення;
  3. основні конвенції МОП з питань регулювання ринку праці.

 При написанні роботи була використана наступна література:

Підручники та навчальні посібники з макроекономіки Панчишина С. М., Мельниковой В. І., Савченко А. Г. ,  „Ринок праці” ,   „Ринок праці та зайнятість”  Петюха В.М., Програма зайнятості населення - один із механізмів державного регулювання зайнятості  стаття з журналу „Україна: аспекти праці”, Концепція змішаного регулювання зайнятості населення України: журнал  „Актуальні проблеми економіки” та  інші професійні періодичні видання.

1.    Рівень безробіття та вплив на економіку

Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з іншого — великим суспільним лихом. Усі країни докладають багато зусиль до подолання безробіття, але жодній ще не вдалося ліквідувати його повністю. Навіть у таких країнах з розвиненою соціальне орієнтованою економікою, як Японія, Німеччина, США та інших, кількість безробітних, за різними даними, досягала не менше 2,0 — 3,0% загальної кількості працездатних. Узагалі ж експерти Міжнародної організації праці вважають, що в наступні роки в середньому в світі безробіття становитиме близько 10 % і повністю ліквідувати його не зможе жодна країна.

У класичній теорії існує поняття «класичного безробіття», яке є наслідком занадто високої ставки заробітної плати щодо тієї, яка врівноважувала б попит на робочу силу та її пропозицію і зафіксована, наприклад, профспілками. Висока ставка заробітної плати примушує роботодавців скорочувати попит, а власників робочої сили пропонувати її в кількості, яка перевищує потребу.

2. Види безробіття

Розрізняють також безробіття фрикційне, структурне та циклічне. Фрикційне виникає тоді, коли частина людей добровільно змінює місце роботи, частина шукає нову роботу після звільнення, частина тимчасово втратила сезонну роботу, а частина, особливо молодь, уперше шукає роботу. Коли всі ці люди знайдуть роботу або повернуться на стару після тимчасового звільнення, інші «шукачі» роботи й тимчасово звільнені працівники замінять їх у загальному фонді безробітних. Тому, хоча конкретні люди, які залишились без роботи з цієї або іншої причини, змінюють один одного з місяця в місяць, цей тип безробіття не зникає.

Отже, термін «фрикційне безробіття» застосовується до тієї категорії людей, які шукають роботу чи сподіваються її знайти в недалекому майбутньому. Визначення «фрикційне» точно відбиває суть явища: ринок праці функціонує неефективно і не приводить у відповідність кількість робітників і робочих місць.

Фрикційне безробіття вважається неминучим і певною мірою бажаним, тому що частина працівників, тимчасово втративши роботу, переходить з низькооплачуваної, малопродуктивної роботи на вищеоплачувану і більш продуктивну. Це означає вищі доходи для працівників і більш раціональний розподіл трудових ресурсів, а отже, і більш реальний обсяг національного продукту.

Деякі автори пов'язують фрикційне безробіття з інституційним. Причини інституційного безробіття пов'язані з інститутами ринку праці. Серед них можна виокремити такі:

  • відсутність доступної та вичерпної інформації про вакантні робочі місця;
  • високі виплати по лінії соціального страхування (нерідко люди зацікавлені в отриманні допомоги по безробіттю, тому що вона є не набагато меншою від попередньої заробітної плати) часто призводять до збільшення кількості безробітних;
  • встановлення мінімальної заробітної плати має двоякий вплив на якісний та кількісний склад робочої сили. З одного боку, введення високого мінімуму заробітної плати може призвести до того, що підприємець, який має потребу в робочій силі, не може найняти її, тому що не має змоги гарантувати виплату цього мінімуму, хоча при цьому працівники виявляють бажання працювати за нижчу заробітну плату. З іншого боку, якщо мінімальна заробітна плата встановлюється в дуже обмежених розмірах, то робоча сила, не задовольнившись станом речей, може піти в тіньову економіку. І в першому, і в другому випадку суспільство зазнає збитків;
  • упровадження непродуманої податкової політики. Високі ставки прибуткового податку змушують підприємців і найманих працівників приховувати свої доходи.

Структурне безробіттяє продовженням фрикційного. Воно виникає тоді, коли в результаті науково-технічного прогресу відбуваються важливі зміни в техніці, технології та організації виробництва, а отже, й у структурі попиту на робочу силу. Внаслідок цих змін попит на деякі професії зменшується або взагалі зникає, а на інші професії, яких раніше не було, зростає. Іншими словами, структура робочих місць і професійна структура працівників не збігаються. Виникає категорія працівників, у яких навички та практичний досвід застаріли й нікому не потрібні, а отже, їх неможливо продати. Саме цим структурне безробіття відрізняється від фрикційного, при якому безробітні мають навички, які вони можуть продати. «Структурні» ж безробітні не можуть знайти роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання і навіть зміни місця проживання. Фрикційне безробіття є короткочасним, а структурне - тривалим, тому і вважається більш важким.

В Україні, як і в інших країнах СНД, можна виокремити також «конверсійне» безробіття як різновид структурного. Таке безробіття пов'язане з перепрофілюванням оборонних підприємств з випуску військової продукції на цивільну та скороченням армії. Воно триватиме доти, поки держава не зможе забезпечити на належному рівні колишніх військових та їхні сім'ї робочими місцями, житлом, організує систему перепідготовки.

Циклічне безробіттязумовлене спадами виробництва, коли сукупний попит на товари та послуги знижується, зайнятість скорочується, а безробіття зростає.

В економічній літературі виокремлюють ще добровільнета вимушене,приховане, нормальнета оптимальнебезробіття.

Добровільне безробіттявиникає тоді, коли працівник звільняється за власним бажанням, оскільки він незадоволений рівнем оплати праці, умовами роботи; через психологічний клімат у колективі або з інших причин усупереч бажанню адміністрації. Його рівень залежить від стадії економічного циклу (зростає під час буму і знижується під час спаду в економіці країни), престижності професії., рівня кваліфікації, належності до тієї або іншої соціальної групи населення. Закономірність цього виду безробіття полягає в тому, що, чим менше у працівника шансів знайти нову роботу з кращими умовами найму, тим менше в нього бажання добровільно покинути робоче місце.

У класичній теорії ринку праці існує інше визначення добровільного безробіття, яке полягає в тому, що частина робочої сили не бажає працювати за ту ставку заробітної плати, яка визначається попитом і пропозицією в умовах вільного ринку праці або гнучкої заробітної плати.

На відміну від добровільного, недобровільне безробіттявиникає за умов жорсткості заробітної плати.

 Основне питання в цій ситуації таке: чому ставка заробітної плати не опускається до свого природного рівня, визначеного перетином кривих попиту та пропозиції. Причиною такого явища, або, як говорять економісти, джерелом «липкості» (липучості) заробітної плати, є насамперед особливості формування ставки заробітної плати на ринку праці й самого процесу найму на роботу. Ринок праці відрізняється від звичайного ринку товарів тим, що ціни на ньому не змінюються кожної хвилини, кожного дня. Особливості найму полягають у тому, що ставка заробітної плати попередньо обговорюється і її рівень не змінюється щонайменше протягом року. Крім того, профспілки укладають колективні договори з адміністрацією на збереження ставки заробітної плати для працівників певної кваліфікації не нижче певного рівня з регулярним переглядом ставок відповідно до змін індексу споживчих цін. Отже, заробітна плата наче «залипає» на певному рівні й не може опуститись. Саме жорсткість заробітної плати є джерелом недобровільного безробіття. Але, безумовно, через деякий час ставка заробітної плати може і знизитись. Тому в довгостроковому періоді економісти вважають ринок праці гнучким.

Вимушене безробіттявиникає тоді, коли працівник не бажає звільнятися, а адміністрація фірми скорочує персонал. Отже, лише частина безробітних може претендувати на робочі місця, а інші виявляються вимушено безробітними через перевищення пропозиції праці над попитом на неї. Такий стан ринку праці характерний, як правило, для періодів спаду в економіці, коли підприємці вимушені скорочувати розміри виробництва і чисельність персоналу через несприятливу ділову кон'юнктуру. Прикладом вимушеного безробіття може бути факт звільнення адміністрацією неугодного.

Приховане безробіттяпов'язане з так званою неповною зайнятістю.

Варто зауважити, що зусилля багатьох держав, у тому числі нашої, тривалий час були спрямовані на ліквідацію безробіття, на те, щоб всі працездатні були зайняті в суспільному виробництві. Проте час довів, що таку повну зайнятість забезпечити неможливо, оскільки існує фрикційне та структурне безробіття, яке є невідворотним. Дж. Кейнс писав: «Найбільш значними вадами суспільства, в якому ми живемо, є його нездатність забезпечити повну зайнятість» (Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента й денег. — М., 1949. —С. 359).

Тому останнім часом повну зайнятість визначають як зайнятість, за якої оплачувану роботу мають менш як 100% працездатних. Інакше кажучи, в разі повної зайнятості рівень безробіття дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття. Такий рівень безробіття називають нормальним, або природним.

Спробу математичними розрахунками визначити рух рівня безробіття й зайнятості залежно від відхилення фактично виробленого валового національного продукту від потенційного зробив американський вчений Артур Оукен. Він вивів закон, згідно з яким щорічний приріст реального ВНП приблизно на 2,7 % утримує кількість безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові два відсоткових пункти приросту реального ВНП зменшують кількість безробітних на один відсотковий пункт. Аналогічно, кожне додаткове скорочення темпів приросту ВНП на два відсоткових пункти спричинює зростання норми безробіття на один процентний пункт.

Закон Оукена дає змогу визначити рівень нормального безробіття, що, як встановлено, підвищується внаслідок розвитку ринкової економіки. Так, для 60-х років природний рівень безробіття в США визначався в 4 %, а для 80-х — 6 — 7 % (Экономические науки. — 1990. — № 4. — С. 105). В інших країнах він може бути нижчим через менші масштаби і мобільність ринку праці.

Із закону Оукена випливає, що, по-перше, певний приріст ВНП потрібний для того, щоб не дати збільшитись нормі безробіття. Чисельність робочої сили кожного року зростає, а її використання стає при цьому більш продуктивним. З цих причин від 2,5 до 3 % щорічного приросту реального ВНП має спрямовуватися на створення нових робочих місць, здатних стримувати безробіття на колишньому рівні. По-друге, більш швидкий приріст ВНП скорочує безробіття, тоді як відносне падіння темпів зростання збільшує кількість безробітних. Якщо темпи приросту ВНП збільшуються, наприклад, з 3 до 5 %, чисельність безробітних знижується приблизно на один відсотковий пункт.

Зважаючи на те, що економічні, моральні й соціальні втрати від безробіття величезні, уряди всіх країн докладають зусиль, щоб досягти зниження рівня безробіття нижче природного, або нормального. Тому вводиться ще одне поняття «оптимального безробіття», що означає безробіття, рівень якого нижче природного. Досвід ряду країн свідчить, що в міру зниження рівня безробіття нижче природного випуск продукції значно збільшується понад потенційний. Але, як не парадоксально, досягнення оптимального рівня безробіття не забезпечує максимального рівня добробуту населення. Це відбувається внаслідок дії законів ринкової економіки: існує тісна залежність заробітної плати й цін на споживчі товари від розмірів безробіття.

Відповідно до законів ринку за інших рівних умов зростання попиту на будь-який товар, включаючи робочі місця й робочу силу, збільшує його ціну. Якщо збільшується попит на робочу силу, зменшується безробіття, а отже, збільшується заробітна плата. У цьому разі платоспроможний попит населення на споживчі товари зростатиме. Однак, за тими самими законами, ціни на споживчі товари зростатимуть ще швидше, знецінюючи в такий спосіб грошові доходи населення, тобто призводячи до інфляції. Отже, ринкова економіка змушена постійно шукати відповідь на запитання: зростання інфляції або зростання безробіття?

Зважаючи на те, що ринок робочої сили передбачає наявність певної кон'юнктури зіткнення попиту та пропозиції, зазначимо три типи кон'юнктури: дефіцит кадрів, повна зайнятість і безробіття. Показниками кон'юнктури на ринку праці є рівень безробіття та рівень незайнятості населення.

Як свідчить світовий досвід, точно виміряти рівень безробіття ніколи не вдавалося. Причин тут може бути декілька. Розглянемо деякі з них.

  1. Часткова зайнятість. В офіційній статистиці всі зайняті неповний робочий день належать до категорії повністю зайнятих. Це занижує рівень безробіття тим більше, чим більше людей працюють за цим робочим графіком. Фактично такі люди частково зайняті, а частково — безробітні. Це саме стосується й тих, хто перебуває у вимушених відпустках.
  2. Особи, які втратили надію на працю. Офіційна статистика вважає безробітними тих, хто активно шукає роботу. Але є багато людей, які марно шукали роботу протягом деякого часу, а потім
    втратили надію і вже не шукають її. Ці люди офіційно не вважаються безробітними, що занижує рівень безробіття.
  3.   Неправдива інформація. Інколи люди, які говорять, що активно шукають роботу, насправді працювати не хочуть. Заявивши про бажання знайти роботу, вони деякий час отримують допомогу по
    безробіттю і вважаються безробітними, що збільшує рівень безробіття. Тіньова економіка може також збільшувати рівень безробіття, тому що можливо, що людина, яка займається підпільним бізнесом, назве себе безробітним.

3. Регулювання зайнятості населення

В  умовах, коли національний ринок праці ще тільки починає формуватись, не уникнути державного регулювання зайнятості населення. Базовим постулатом державної стратегії забезпечення зайнятості має стати принцип досягнення та підтримання повної продуктивної зайнятості. За цих умов, на наш погляд, концептуальні основи регулювання зайнятості населення в Україні мають полягати в органічному поєднанні механізму саморегулювання та механізму державного регулювання, які забезпечать умови для розвитку робочої сили та економічної активності.

В умовах ринкової економіки зайнятість регулюється в основному державою відповідно до прийнятої політики (концепції) зайнятості. Основними напрямами сучасної політики більшості розвинених країн є сприяння в працевлаштуванні незайнятого населення і подання допомоги в профпідготовці та перепідготовці, а також стимулювання створення гнучкого ринку праці.

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці та нормативними актами про зайнятість населення в ході реалізації державної політики зайнятості потрібно керуватися такими принципами:

  • забезпечення рівних можливостей всім громадянам незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на працю і вільний вибір виду діяльності;
  • сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, яка запобігає безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
  • добровільність праці, згідно з якою зайнятість ґрунтується на вільному волевиявленні громадян. В основу цього принципу, крім права на працю, покладено також інші громадянські права, які розширюють свободу розпоряджання працівником своєю робочою силою.

По-перше, кожен працездатний громадянин повинен мати право самостійно  вирішити питання: брати участь чи ні в суспільній праці. При цьому легалізована добровільна незайнятість виключає будь-які погрози проти цього виду свободи, якщо джерело існування непрацюючого громадянина є законним.

По-друге, добровільність зайнятості передбачає самостійний вибір працівником міри праці, тобто найбільш сприятливого для нього (з урахуванням реальних можливостей) режиму зайнятості. Йдеться про різноманітність форм організації робочого дня, тижня, всього періоду трудового життя людини.

     Третійважливий елемент добровільного трудового способу життя пов'язаний з наданням права вільного вибору географічного місця прикладання праці. Це положення здійснити в Україні сьогодні найскладніше через необхідність правового опрацювання питання щодо свободи переміщення, докорінного поліпшення житлової забезпеченості, ліквідації різких контрастів у рівні життя на території держави.

По-четверте, добровільний трудовий спосіб передбачає необмежене право вибору працівником сфери праці в будь-якому з секторів економіки, створюваних за ознакою форми власності, включаючи сферу виправної праці;

  • сприяння трудовій мобільності. Дотримання цього принципу пов'язане з розвитком існуючої системи загальноосвітньої та професійної підготовки з урахуванням загальних закономірностей динаміки професійної структури в епоху науково-технічної революції, нових вимог до якостей працівника в умовах ринкової економіки, а також з формуванням у психології людей орієнтації на безперервне вдосконалення професійної майстерності, пошук найбільш підходящої сфери для прикладання своїх здібностей, готовність до перенавчання в разі потреби;
  • єдність відповідальності. Означає наявність чотирьох умов: координація діяльності в галузі зайнятості з іншими напрямами економічної та соціальної політики, включаючи соціальне забезпечення, зростання й розподіл доходів, попередження інфляції; поєднання самостійності місцевих органів влади в забезпеченні зайнятості з централізованими заходами; участь профспілок і спілок роботодавців у розробці та реалізації заходів щодо забезпечення зайнятості у взаємодії з органами державного управління; міжнародне співробітництво в розв'язанні проблем зайнятості, включаючи професійну діяльність громадян за кордоном і трудову діяльність іноземних громадян у країні.

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» з метою створення умов для повного здійснення громадянами права на працю держава передбачає:

  • заходи інвестиційної та податкової політики, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудящих, створення нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці та праці вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;
  • забезпечення прав та інтересів працівників, створення сприятливих умов на виробництві, вдосконалення законодавства про зайнятість населення і працю;
  • проведення аналітичних і наукових досліджень структури економіки та прогнозування наступних змін якості й розподілу робочої сили;
  • регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили в Україні на основі квотування і ліцензування;
  • сприяння в разі потреби створенню додаткових робочих місць підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, а також поліпшенню умов праці в суспільному виробництві;
  • організацію професійної орієнтації.

4. Методи регулювання зайнятості населення

Розглядаючи аспекти аналізу сегментації пропозиції робочої сили в контексті видів і форм зайнятості, не можна не звернути увагу на проблеми державного регулювання попиту та пропозиції робочої сили в межах програм сприяння зайнятості.

Як відомо, методи та заходи щодо регулювання зайнятості поділяються на активні та пасивні, уявлення про які сформовані практикою використання методів державного регулювання ринку праці. Останні можна диференціювати так:

  • за об'єктами впливу. Об'єктами можуть бути населення та його окремі  групи, працівники та його окремі  групи, а також підприємці та їх окремі групи. Об'єктами регулювання ринку праці
    можуть також бути трудові відносини, включаючи оплату праці, тривалість робочого періоду, умови праці тощо, соціальні відносини і т. п. ;
  • за напрямами впливу. До них відносять заходи збільшення (зменшення) пропозиції робочої сили на ринку праці; заходи збільшення (зменшення) попиту на ринку праці; заходи впливу на структуру попиту та пропозиції робочої сили; заходи збільшення відповідності попиту і пропозиції;
  • за формою впливуметоди поділяють на прямі та непрямі;
  • за характером впливуметоди регулювання можна поділити на заохочувальні, обмежувальні, захисні та заборонні;
  • за змістом методи диференціюються на економічні, адміністративні та адміністративно-економічні. До економічних методів відносять, наприклад, підтримку економічно доцільних робочих
    місць, організацію громадських робіт, спеціалізоване інвестування для створення нових робочих місць, підтримку малого бізнесу тощо. До адміністративних методів відносять зменшення пенсійного віку й тривалості робочого періоду, обмеження кількості робочих місць і можливостей сумісництва для однієї людини тощо;
  • за рівнем впливуметоди регулювання ринку праці поділяють на загальнодержавні, регіональні, галузеві, внутрішньофірмові;
  • за джерелами фінансування- держбюджет, позабюджетні кошти, кошти Фонду сприяння зайнятості, кошти комерційних організацій.

В основу вибору тих чи інших методів регулювання ринку праці покладено аналіз і прогноз ситуації на ринку праці, визначення ступеня переваги кожного з методів, оцінку наслідків використання тих чи інших методів, аналіз ступеня узгодженості використаних методів, різноспрямованості їхніх наслідків .

Активна політика на ринку праці - це комплекс методів і заходів, націлених на сприяння найшвидшому поверненню безробітних до активної праці. Загалом активні методи та заходи являють собою сукупність методів і заходів:

  • щодо створення додаткових сфер зайнятості (переструктуризація економіки, додаткові робочі місця на державних підприємствах, субсидування створення нових робочих місць у приватному секторі, створення умов для іноземного інвестування, організація суспільних робіт, створення умов для самозайнятості громадян тощо);
  • з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів;
  • щодо посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;
  • щодо субсидування частини витрат підприємств на заробітну плату, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, застосування гнучких форм зайнятості;
  • щодо подання допомоги у працевлаштуванні.

На розробку і здійснення активної політики на ринку праці впливають три групи факторів:

  1. міжнародні трудові норми;
  2. тип соціально-трудових відносин на ринку праці, який склався в тій чи іншій країні;
  3. різноманітність умов, характерних для ринків праці різних країн і окремих регіонів у країні.

На наш погляд, дійсно найсуттєвішим важелем політики зайнятості є регулювання попиту на робочу силу, який, як відомо, може бути індивідуальним і сукупним. Індивідуальний попит (попит окремого роботодавця) залежить від таких факторів:

  • попиту на продукцію фірми, тому що робоча сила потрібна роботодавцеві передусім як виробничий ресурс для створення нових товарів і послуг. Попит на робочу силу, інакше кажучи, є похідною від попиту на продукт фірми;
  • стану виробництва (розміру та ефективності капіталу, особливостей технології, досконалості методів організації виробництва і праці);
  • якості індивідуальної робочої сили (освіти, професіоналізму, продуктивності, винахідливості, універсальності, загальнолюдських якостей: старанності, дисциплінованості, уважності, ретельності тощо).

Оскільки, як зазначалося, попит на робочу силу є похідною від попиту на продукт фірми (який на конкурентному ринку залежить від ціни), можна зробити висновок, що він є також похідною від обсягів виробництва та загального фонду заробітної плати, який є в розпорядженні роботодавця. Чим вищий загальний розмір фонду заробітної плати, тим більше найманих працівників може найняти роботодавець. І навпаки, чим вища середня заробітна плата одного працівника, тим меншу їх кількість буде найнято.

Стан ринку праці в Україні в сучасних умовах визначається загальним станом економіки, а саме: спадом виробництва, структурним регресом, змінами у формах власності, ситуацією в інвестиційній сфері. Отже, попит на робочу силу також перебуває в кризовому стані, тому для економіки України в сучасних умовах є характерним одночасне стимулювання попиту на робочу силу і зменшення її пропозиції.

Так, з одного боку, в Україні в умовах появи значної кількості тимчасово незайнятих працівників, які звільняються в основному з виробничої сфери внаслідок структурної перебудови економіки, ліквідації збиткових підприємств, розширення приватних форм власності, виникає потреба в стимулюванні попиту на робочу силу. Останнє передбачає стимулювання створення робочих місць і розвиток продуктивних сил, прямі інвестиції в створення та реконструкцію робочих місць, створення тимчасових робочих місць, встановлення системи пільгового оподаткування та кредитування для галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу, і т. п. Крім того, на наш погляд, стимулюванню попиту на робочу силу можуть сприяти такі заходи:

  • ліквідація юридичних обмежень зростання зайнятості (надання права учасникам трудової угоди уточнювати графік робочого часу, надання можливості індивідуального регулювання робочого часу, ліквідація обмежень на кількість найманих працівників);
  • відшкодування підприємству витрат, зумовлених пошуком, навчанням і наймом на роботу працівників;
  • сприяння в забезпеченні підприємства матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції і т. п. за умови збільшення підприємством робочих місць;
  • прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника;
  • створення умов економічної зацікавленості підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді та інших груп населення, менш конкурентоспроможних на ринку праці (встановлення пільг щодо виплат у бюджет за використання робочої сили цих груп населення, дотації для створення спеціалізованих робочих місць та організації профнавчання і т. п.);
  • створення умов для широкого використання елементів гнучкого ринку праці, зокрема посилення гнучкості витрат на робочу силу, мобільності робочої сили в професійному та територіальному розрізі, а також використання гнучких форм найму.

Основним же напрямом збільшення попиту на робочу силу було і залишається вдосконалення соціально-економічної структури економіки (встановлення різноманітних форм власності), основним елементом якого є приватизація, призначенням якої є створення потенційного інвестора. Разом з удосконаленням організаційно-економічної структури економіки, тобто її демонополізацією, вдосконалення соціально-економічної структури дасть змогу створити ринково-конкурентне середовище в Україні.

При пасивній політиці в країні формується «ринковий» державний патерналізм, в умовах якого держава бере на себе відповідальність за стан працівників і роботодавців на ринку праці.

До пасивних методів і заходів регулювання зайнятості належать асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним їхніх втрат у доходах, а саме: реєстрацію осіб, що шукають роботу; визначення розміру допомоги по безробіттю; організацію системи подання допомоги по безробіттю; впровадження негрошових форм підтримки безробітних та їхніх сімей тощо.

Пасивна політика надає гарантії працівникам у збереженні робочого місця, виплаті заробітної плати і допомоги, соціальному страхуванні тощо, а роботодавцям гарантує попит на запланований обсяг продукції, надання сировини та матеріалів, стабільні ціни й цільове фінансування. Недоліками такої політики є те, що ці гарантії, дозволяючи працівникам і роботодавцям відчувати себе захищеними при будь-яких ринкових, коливаннях, обмежують стимули до особистої активності, до пошуку найефективніших сфер застосування праці, підвищення продуктивності, виявлення внутрішніх резервів самозабезпечення, тобто розвивають пасивність у соціально-трудових відносинах. Проте, з іншого боку, допомога держави може сприяти перерозподілу та підвищенню купівельної спроможності населення, вирівнюванню доходів тощо.

Заходи активної політики зайнятості, які використовувались у різних країнах в різні історичні періоди

  1. Кейнсіанська політика. Спрямована на стимулювання сукупного попиту за рахунок коштів бюджету (економічне зростання,
    стабільність цін, збалансованість платіжного балансу).
  2. Втручання держави в економічні процеси розпадається на два
    напрями: організаційні заходи держави щодо ліквідації диспропорцій в попиті та пропозиції робочої сили та законодавчі й фінансові заходи держави.

До першого напряму відносять заходи, що сприяють поліпшенню якості робочої сили і є засобом наближення пропозиції робочої сили до структури попиту на неї. До зазначених заходів належать:

  • організація національної системи освіти. При цьому успіху досягають у тих країнах, де зусилля держави в цьому напрямі зосереджено не тільки на перепідготовці та підвищенні кваліфікації незайнятого населення, але й на решті ланок загальної та професійної освіти. У цій системі важливе значення має загальна та професійна довиробнича освіта, професійне навчання на підприємствах і професійна перепідготовка та підвищення кваліфікації незайнятого населення в освітній мережі державних служб зайнятості. Отже, допомогу в забезпеченні зайнятості отримують молодь; особи, які розпочинають трудову діяльність уперше або після тривалої перерви; працівники підприємств, особливо ті, хто має застарілу професію, підлягає скороченню через реорганізацію або ліквідацію підприємств тощо;
  • регулювання галузевої та територіальної мобільності кадрів; здійснюється з метою стимулювання розміщення робочої сили в трудо-дефіцитних районах і галузях. Для міграції в трудодефіцитні райони надаються різноманітні субсидії: допомога для виїзду з трудонадлишкового району, допомога на переїзд і влаштування на новому місці тощо. Підприємства також можуть отримувати субсидії, якщо вони сприяють розв'язанню проблем трудонадлишкових або трудодефіцитмих регіонів або створюють нові учнівські та робочі місця.

До другого напряму втручання держави в економічні процеси відносять законодавчі та фінансові заходи, спрямовані на сприяння зайнятості. Зазначені заходи передбачають пряме стимулювання зайнятості, непрямий вплив на зростання зайнятості, заходи щодо скорочення пропозиції на ринку праці, конверсію оборонних галузей, стимулювання самозайнятості, сприяння розвитку малого та середнього бізнесу, розвиток гнучкого ринку праці. Пряме стимулювання зайнятості передбачає:

  • розширення виробництва товарів і послуг збільшенням державних субсидій. Кошти спрямовуються в трудомісткі галузі: будівництво, транспорт, ремонт доріг, сферу послуг і т. п. Цей вид регулювання дає в чотири рази більше місць, ніж еквівалентне зниження податків з підприємств;
  • організацію суспільних робіт, які являють собою види тимчасової трудової діяльності, що, як правило, не потребують професійної підготовки і основною метою яких є сприяння включенню до активної трудової діяльності мало- або неконкурентоспроможних осіб. Ці роботи організовуються, як правило, в комунальному господарстві, будівництві суспільних споруд, на ремонтних роботах тощо;
  • створення робочих місць для молоді, а також запровадження контрактної системи працевлаштування випускників різних закладів освіти;
  • субсидії по зайнятості, які призначені для інвалідів та інших груп населення, неконкурентоспроможних на ринку праці. Для них створюються спеціалізовані та додаткові робочі місця через директивне виділення певної частки спеціалізованих робочих місць на всіх видах підприємств, будівництво за рахунок бюджетних асигнувань спеціалізованих державних підприємств, де робочі місця надаються тільки особам, які потребують соціального захисту, фінансування витрат і зниження податків тим роботодавцям, які створюють на своїх підприємствах спеціалізовані робочі місця;
  • повне або часткове субсидування створення робочих місць на приватних підприємствах та зниження для них податків. Так, у Німеччині підприємствам, що наймають на роботу безробітних, які працевлаштовуються після тривалої перерви, виплачуються субсидії. У Франції за кожного прийнятого некваліфікованого робітника виплачується одноразова дотація, а за кожного додатково прийнятого працівника у віці 16 - 26 років надаються податкові пільги;
  • організацію на підприємствах курсів професійної підготовки, які частково субсидуються державою. В разі найму та навчання молоді віком 16— 18 років без повної середньої освіти державні органи Великобританії, Італії, Швеції покривають 80 % витрат підприємств;
  • збільшення капітальних вкладень в економіку з метою суттєвої структурної перебудови її галузей. В Японії, наприклад, у повоєнний період відбулась велика перебудова економіки: спочатку переважало будівництво текстильної промисловості, потім - суднобудівної, сталеливарної, автомобілебудівної, електротехнічної, електронної, сфери послуг.

Непрямі заходи впливу на зайнятість передбачають:

  • інвестування найбільш перспективних або трудомістких галузей через дешевий кредит для приватних капіталовкладень, через механізм банківської системи;
  • зміни структури оподаткування через скорочення частки податків, які стягуються із загальної суми заробітної плати та внесків у фонди соціального страхування і збільшення частки податків на основний капітал і додану вартість;
  • віддання переваг виробничому капіталу перед фінансовим і виплатою дивідендів.

Конверсія або реорганізація оборонних заводів у цивільні, як правило, зумовлює зростання кількості робочих місць. Для того, щоб конверсія стала реальним засобом регулювання зайнятості, потрібно: створити систему інформування органів влади про передбачуване закриття підприємств військової промисловості, підготувати плани альтернативного використання потужностей кожної військової бази і кожного підприємства оборонної промисловості.

Стимулювання самозайнятості населення (самозайнятими вважаються особи, які працюють і отримують доход не за наймом) — це надання можливостей населенню для створення спеціальних і тимчасових робочих місць (оплачуваних і неоплачуваних) для себе та інших осіб. У розвинених країнах основна маса самозайнятих громадян сконцентрована в галузях сільського господарства і лише близько 7 % — в обробній промисловості. Для безробітних, які вирішили зайнятися бізнесом, право на одержання допомоги по безробіттю або компенсації в разі звільнення замінюється правом на отримання одноразової суми, яка використовується для відкриття свого бізнесу. Розроблено спеціальні системи фінансування для безробітних, які вирішили створити свій бізнес. За французькою системою «Шомйоркреатьор» (безробітні-творці), розмір одержуваних безробітними сум залежить від досвіду попередньої роботи і тривалості безробіття (перевага віддається безробітним з більш коротким терміном безробіття). Ця система дає змогу безробітним придбати

будь-яке підприємство, якщо вони мають у ньому контрольний голос, або створювати нові.

У Великобританії система допомоги для створення підприємств передбачає виплату протягом року щотижневої допомоги в сумі 40 ф. ст. усім особам, які не мають роботи протягом 8 тижнів і більше. Для вступу в цю систему безробітний має інвестувати в новий бізнес 1000 ф. ст., які можна отримати як кредит. В Японії можливості створення власного бізнесу забезпечуються, зокрема, одержанням вихідної допомоги, яка видається в момент звільнення постійного працівника з підприємства за умови досягнення ним «граничного віку».

Сприяння в розвитку малого та середнього бізнесу практикується у Франції, Великобританії, США, Швеції та інших країнах включенням фінансової допомоги малому та середньому підприємництву до програми зайнятості. У Великобританії, наприклад, за підтримки муніципальних властей безробітні можуть засновувати власний бізнес у вигляді або мікрофірм, або підприємств третього сектора. Мікрофірми — це традиційні приватні малі підприємства, які обслуговують місцевий ринок, а підприємства третього сектора — це підприємства кооперативного типу, створені особами місцевої общини з допомогою фондів взаємодопомоги або пожертвувань неурядових організацій. Нерідко підприємства малого бізнесу стають підсобними підприємствами крупної фірми. Малі підприємства мають пільгові кредити.

Світовий досвід свідчить про успішне використання фінансових заходів впливу на зайнятість населення, метою яких є створення найбільш сприятливого клімату для підприємців, діяльність яких сприяє реалізації соціально-економічних завдань.

Найбільш суттєвими заходами фінансового впливу на зайнятість є:

- податковий механізм, який передбачає надання податкових пільг за такою схемою:

  • за формами - пільги, пов'язані зі звільненням від виплат у соціальні фонди; пільги з оподаткування прибутку; пільги з витрат, пов'язаних з професійним навчанням і підвищенням кваліфікації;
  • за вирішуваними завданнями — пільги, пов'язані з прийняттям на роботу неконкурентоспроможних верств населення; пільги, пов'язані з професійним навчанням;
  • кредитний механізм;
  • преференції, під якими розуміють певні фінансові субсидії, які надаються на безпроцентній та безоборотній основі державою тим фірмам, що беруть на себе виконання державних програм у якій-небудь галузі;
  • фінансові штрафи використовуються в основному при використанні такого адміністративного заходу, як квотування робочих місць для інвалідів та інших неконкурентоспроможних верств населення;
  • державні субсидії надаються безпосередньо громадянам з певною метою. Наприклад, особи, які не змогли після тимчасової роботи працевлаштуватись на постійну роботу, в деяких країнах можуть отримувати допомогу протягом періоду професійної підготовки.

Створення гнучкого ринку праці є об'єктивною передумовою розвитку економіки останніх десятиліть. Потреба в такому заході зумовлена посиленням виробничої гнучкості, внаслідок якої здійснюється диверсифікація виробництва, збільшуються дрібні виробничі одиниці, зростає кількість мобільних малих підприємств, орієнтованих на споживача, розвиваються підрядні форми праці. У межах цієї системи широко використовуються різноманітні гнучкі форми заробітної плати, зайнятості та організації робочого часу. Важливе значення мають також гнучкість використання робочої сили, її мобільність між підприємствами, в межах підприємств, між професіями, а також залучення трудящих у господарські справи фірми. Водночас ускладнюється розв'язання соціальних проблем: посилюється нестабільність стану тимчасово зайнятих і працюючих в умовах гнучких режимів робочого часу, скорочується кількість трудящих, які мають право на одержання допомоги і виплат по соціальному забезпеченню.

5.  Основні конвенції МОП з питань регулювання ринку праці

   З розвитком світової економіки, економічної інтеграції та співробітництва різних країн постало завдання узгодити і узагальнити трудові відносини, які склались на національних ринках праці. Виконання цього завдання взяла на себе Міжнародна організація праці, яка у своїх конвенціях і рекомендаціях юридичне закріпила норми трудових відносин як частину міжнародного права. Конвенції та рекомендації МОП після ратифікації їх парламентами багатьох країн стали складовою національного трудового права, яке регулює певні аспекти національного ринку праці. Розглянемо зміст деяких основних конвенцій МОП з питань регулювання ринку праці.

У 1919 р. на першій сесії Міжнародної організації праці було прийнято Конвенцію про обмеження з 1921 р. робочого часу на промислових підприємствах 8 годинами на день, або 48 годинами на тиждень, але вона в той час не була ратифікована всіма державами. Зараз у більшості розвинених країн ринкової економіки законодавче встановлено 8-годинний робочий день, а в деяких країнах — 36— 40-годинний робочий тиждень (наприклад, у Франції, а також у США для підприємств державного значення).

Конвенція № 2 (від 29 жовтня 1919р.) «Про безробіття». У статті 2 зазначається, що держава встановлює систему безплатних державних бюро зайнятості під контролем центральних органів.

Конвенція № 29 (від 28 червня 1930 р.) «Про примусову або обов'язкову працю».

У статті 1 зазначається, що держава зобов'язується ліквідувати застосування примусової або обов'язкової праці в усіх формах у найкоротший термін.

Конвенція № 44 (від 23 червня 1934 р.) «Про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин».

У Конвенції дається визначення поняття «відповідна (підходяща) зайнятість» і вказується на ряд критеріїв: професія, місце проживання, винагорода та інші умови праці, непричетність до трудових спорів, особисті обставини претендентів. Зокрема, в деяких статтях Конвенції зазначається:

Конвенція поширюється на всіх осіб, які працюють за наймом (стаття 2);

  • право на отримання допомоги обумовлюється дотриманням особою таких умов: здатна до праці й може розпочати її, зареєстрована в бюро по працевлаштуванню і регулярно з'являється в це бюро;
  • у статті 6 зазначається, що право на допомогу залежить від стажу або сплати відповідної кількості страхових внесків або від зайнятості на роботі до настання безробіття;
  • право на отримання допомоги може обумовлюватися відвідуванням курсів професійного навчання (стаття 8);
  • у статті 9 зазначається, що право на отримання допомоги може обумовлюватися прийняттям у порядку, встановленому законодавством країни, громадської роботи, організованої державними органами влади;
  • допомога подається на обмежений термін, тривалість якого, як правило, не може бути меншою ніж 156 робочих днів за рік (26 календарних тижнів) (стаття 11);
  • у статті 14 зазначається, що законодавством країни створюються судові або інші відповідні установи, уповноважені вирішувати питання, які виникають у зв'язку із заявами на допомогу.

Конвенція № 87 (від 9 липня 1948 р.) «Про свободу асоціації і захисту прав на організацію».

У статті 2 зазначається, що трудящі та підприємці мають право створювати за своїм вибором організації без попереднього на те дозволу.

Державна влада утримується від будь-якого втручання в діяльність асоціації (стаття 3).

Конвенція № 88 (від 9 липня 1948 р.) «Про організацію служби зайнятості».

У статті 1 зазначається, що держава утримує або забезпечує утримання безплатної державної служби зайнятості.

Основний обов'язок служби — забезпечення можливої організації ринку зайнятості як невід'ємної частини національної програми досягнення і підтримання повної зайнятості, розвитку й використання продуктивних сил.

Служба зайнятості складається з національної системи бюро по найму та працює під керівництвом державної влади (стаття 2).

У статті 3 зазначається, що ця система має мережу місцевих і регіональних бюро.

Представники підприємців і працівників залучаються через консультативні комітети до співробітництва в справі організації і діяльності служби зайнятості, а також до розробки її політики.

У статті 9 зазначається, що персонал служби зайнятості складається з державних службовців.

Конвенція № 96 (від 1 липня 1949 р.) «Про платні бюро по найму».

У статті 2 зазначається, що держава передбачає поступову ліквідацію платних бюро по найму, які мають комерційні цілі.

Період ліквідації таких бюро може тривати доти, доки не буде створена система державної служби зайнятості (стаття 3).

Конвенція № 102 (від 28 червня 1952 р.) «Про мінімальні норми соціального забезпечення».

У статті 19 зазначається, що держава забезпечує особам допомогу на випадок безробіття.

Захисту підлягають особи, здатні й готові працювати, які тимчасово втратили заробіток через неможливість одержати відповідне заняття (стаття 20).

У статті 24 зазначається, що допомога може не надаватися під час періоду чекання, тривалість якого становить перші 7 днів кожного випадку тимчасової втрати заробітку.

Конвенція № 111 (від 25 червня 1958 р.) «Про дискримінації в галузі праці та зайнятості».

У статті І зазначається, що будь-яка різниця, недопущення або перевага щодо визначеної роботи, заснованої на специфічних вимогах, не вважається дискримінацією.

Терміни «праця» і «заняття» включають доступ до професійного навчання, доступ до праці та будь-яких занять, а також оплату і умови праці.

Конвенція № 122 (від 9 липня 1964 р.) «Про політику в галузі зайнятості».

У статті 1 зазначається, що держава здійснює активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості з метою стимулювання економічного зростання й розвитку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі та ліквідації безробіття. Ця політика враховує взаємозв'язок між цілями в галузі зайнятості, іншими економічними та соціальними цілями.

Представники підприємців і працівників залучаються до консультацій відносно політики у сфері зайнятості (стаття 3).

У 1970 р. МОП прийняла Конвенцію 131 про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються.

Стаття 2 цієї Конвенції проголошує, що встановлена мінімальна заробітна плата має силу закону і не підлягає зниженню; невиконання цього положення тягне за собою відповідні карні та інші санкції.

У 1967 р. прийнято рекомендацію про розгляд скарг на підприємствах з метою їх вирішення.

Конвенція № 142 (від 23 червня 1975 р.) «Про професійну орієнтацію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів».

У статті 5 зазначається, що політика і програми професійної орієнтації та професійної підготовки здійснюються у співробітництві з організаціями підприємців і працівників.

Конвенція № 150, прийнята в 1978 р., містить основні положення про регулювання питань праці, про роль, функції та організацію цього регулювання.

Конвенція № 159 (від 20 червня 1983 р.) «Про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів».

У статті 3 зазначається, що політика держави має бути спрямована на те, щоб заходи щодо професійної реабілітації поширювались на всі категорії інвалідів, а також на сприяння можливостям зайнятості інвалідів на вільному ринку праці. Ця політика заснована на принципі рівності можливостей інвалідів і працівників загалом (стаття 4).

У статті 6 зазначається, що компетентні органи вживають заходи щодо розвитку служб професійної орієнтації та зайнятості інвалідів.

Конвенція № 160 (від 20 червня 1985 р.) «Про статистику праці».

У статті 1 зазначається, що держава зобов'язується регулярно збирати, обробляти та публікувати статистичні дані про економічно активне населення, зайнятість, безробіття, структуру і розподіл економічно активного населення, а також вартість робочої сили.

Конвенція № 168 (від 21 червня 1988 р.) «Про сприяння зайнятості і захист від безробіття».

У статті 2 зазначається, що держава прагне, щоб методи подання допомоги зацікавили трудящих шукати зайнятість, а підприємців — пропонувати продуктивну зайнятість.

Держава зобов'язується здійснювати програми сприяння зайнятості (стаття 8).

У статті 12 зазначається, що держава визначає методи захисту населення або через систему внесків, або не засновану на внесках систему, або на поєднанні таких систем.

Якщо допомога нараховується на підставі внесків, які робить захищена особа, то вони встановлюються в розмірі щонайменше 50 % попереднього заробітку.

Якщо допомога не заснована на внесках, то вони мають становити щонайменше 50% встановленої законом мінімальної заробітної плати (стаття 15).

Міжнародне трудове право визнане в багатьох країнах, і конвенції, а також рекомендації відіграють суттєву роль у регулюванні ринку праці, коригуванні механізму його саморегуляції й захисту найманої праці.

Висновки

    Основні дослідження  з питань економічної активності, зайнятості та безробіття за міжнародною методологією засвідчили щорічне стрімке зростання безробіття з 5,6 відсотка економічно активного населення у віці 15 - 70 років у 1995 році до 11,3 відсотка в 1998 році. Починаючи з 1999р. економічно активного населення у віці 15 – 70років становило щоквартально 11,9 відсотків.Показники вибуття працівників з галузей економікиперевищують показники їх прийому, значними залишаються втратиробочого часу через неефективне використання робочої сили. За 2001рік з підприємств, установ та організацій з різних причин вибуло3340,5 тис. працівників (12,1 відсотка зайнятих в галузях економіки), втой же час чисельність прийнятих на підприємства, в установи таорганізації становила 1339,3 тис. осіб (9,7 відсотка).Дані свідчать, що безробіття має все більше застійний характер. Це в однаковій мірі торкається як чоловіків, так і жінок. Рівеньбезробіття серед чоловіків працездатного віку у 2001р. складав 12,7відсотка та 12,3 відсотка - серед жінок. Майже третину всіхбезробітних громадян складають молоді особи віком від 15 до 24років. Середня тривалість пошуку роботи безробітними складала 9місяців, а тривалість їх незайнятості - 18 місяців.Серед причин безробіття, що домінували у 2001 році, є вивільнення у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією, конверсією виробництва, скороченням штатів - 40,1 відсоток, вивільнення за 979 власним бажанням - 27,1 відсотка, неможливість знайти роботу після закінчення учбового закладу - 18,1 відсотка. Характерно, що з кожним роком чисельність реальнобезробітних громадян, що звертаються до служби зайнятості, зростає,її послугами зараз користується майже кожен другий безробітний.Протягом 2001р. на обліку служби зайнятості України перебувало 2,8млн. незайнятих громадян

    Незаперечно, що пов'язання проблем зайнятості та безробіття знаходиться в площині економічної стабілізації, у відновленні виробництва та досягненні його сталого зростання, пожвавлення інвестиційних процесів та ділової активності, удосконаленні регуляторної політики, стимулюванні створення нових робочих місць. Разом з тим, питання посилення соціальної підтримки безробітних поряд з забезпеченням фінансової стабільності Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття багато в чому залежатимуть від того, чи буде в Україні забезпечено випереджаюче зростання вартості робочої сили з одночасним впровадженням механізмів, спрямованих на підвищення продуктивності праці, чи вдасться подолати платіжну кризу, чи будуть керованими інфляційні процеси та багато іншого. Так одним з напрямків для рішення проблем зайнятості є активізація інноваційної діяльності, яка реалізується у створенні нових підприємств.

    Варто звернути увагу на те, що регулювання зайнятості досягає найвищого ефекту в тих країнах, у яких, по-перше, політика зайнятості є вмонтованою у загальноекономічний механізм функціонування суспільного господарства; по-друге, заходи державної політики зайнятості зосереджені не лише на територіальному рівні реалізації, а також ураховують галузевий рівень, тобто здійснюються не тільки державною службою зайнятості, а й передбачають активність галузевих міністерств, підприємств та організацій різних форм власності; по-третє, в загальний економічний механізм закладено основний важіль політики зайнятості — стимулювання попиту, в тому числі попиту на робочу силу; по-четверте, до сфери політики зайнятості включено найсуттєвіші аспекти регулювання заробітної плати, посилення трудової мотивації тощо. Іншими словами, державна активна політика зайнятості не повинна обмежуватись проведенням заходів щодо сприяння працевлаштуванню.

Використана література

  1. Петюх В.М. Ринок праці. Навчальний посібник.- К., 1999
  2. Петюх В.М. Ринок праці та зайнятість. Навчальний посібник. К., 1997
  3. Савченко А.Г.  Макроекономіка: Підручник для вузів. -К.: Либідь, 1999
  4. Павловський М.А.  Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст -К.: Техніка, 1999
  5. Панчишин С.М.Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів,. -К.: Либідь, 2001
  6. Манків, Грегорі Н.Макроекономіка: Підручник для України. -К.: Основи, 2000
  7. Мельникова В. І.Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів; М-во науки і освіти України, Нац. аерокосмічний ун-т ім. М. Є. Жуковського, Нац. банк України. -2-е вид., доп.. -К.: Професіонал, 2004.
  8. Кривцов О.С. Макроекономіка у запитаннях та відповідях: Навч. посіб.,. -Харків: Факт, 2003
  9. Ковальсий В.  Програма зайнятості населення - один із механізмів державного регулювання зайнятості/ В.Ковальсий // Україна: аспекти праці. -2000. -№ 3. - С. 12-16
  10. Краузе О. І.  Концепція змішаного регулювання зайнятості населення України/ Краузе О. І. // Актуальні проблеми економіки. -2004. -№ 10. - С. 167-172
загрузка...
Top