Суть та особливості організації процесу нормування праці

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти нормування праці на підприємстві.

1. Сутність нормування і види норм праці.

1.2. Класифікація витрат робочого часу.

1.3. Методи вивчення витрат робочого часу.

Розділ 2. Принципи і значення нормування праці.

2.1. Особливості принципів і значення нормування праці.

2.2. Підвищення ефективності праці та його резерви.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми.Соціально-економічні перетворення, які характеризують сучасний стан і тенденції розвитку національної і міжнародної економіки, потребують приведення в дію всіх резервів ефективності використання трудового і виробничого потенціалу, що є неможливим без успішного вирішення проблем в сфері нормування праці.

Поява недержавного сектора економіки не визвала перегляду традиційно сформованого відношення до системи нормування праці як прерогативи планової економіки і командно-адміністративного управління, навіть на фоні надання самостійності підприємствам в вирішенні питань організації, нормування і оплати праці. Загальною тенденцією стало зниження рівня нормування праці, скорочення чисельності робітників, зайнятих нормуванням праці, ліквідація нормативно-дослідних підрозділів з праці. Існує необхідність розробки методичних рекомендацій щодо підвищення ефективності управління системою нормування праці для поліпшення її якості як в масштабах держави, так і підприємств різноманітних форм власності.

Питанням побудови системи нормування праці, управління системою нормування праці на різних рівнях управління економікою країни присвячені роботи російських науковців ГенкінаБ., ПетроченкоП., ГальцоваА., НоволожиловаС., ОбразцоваГ., ПунськогоЯ., ШапіроІ., СлезингераГ. та ін. В розробку окремих теоретичних і практичних аспектів управління системою нормування праці зробили свій внесок вітчизняні науковці Колот А., Таран Н., Гулевський Є., Белопольський М., ЧумаченкоМ., Амоша О., Прокопенко М., Дзюба С., Семенов Г., Меліхов А., ВітвицькийВ., Єськов О., ПотемкінЛ., БлажиєвськаГ., Криворучко О. та ін. Разом з тим, сучасний етап переходу України на ринкові відносини потребує подальшого дослідження проблеми управління системою нормування праці. Зміст даної проблеми полягає в теоретичному узагальненні накопиченого вітчизняною та зарубіжною економічною наукою досвіду організації роботи з нормування праці, методичному вирішенні завдань вдосконалення системи нормування праці, які у відповідності до вимог принципово нової економічної політики, що формується, створюють передумови для раціонального використання трудових ресурсів та на цій основі дозволяють зменшити витрати виробництва та підвищити його ефективність.

Метою роботиє розробка науково-практичних пропозицій та методичних підходів щодо удосконалення управління системою нормування праці на підприємствах.

Для досягнення зазначеної мети поставлено і вирішено наступні задачі:

проаналізовано конкретні історичні й економічні особливості, стан і динаміку розвитку системи нормування праці в Україні;

обґрунтовано структуру управління сучасною системою нормування праці на рівні держави й підприємства;

виявлено новий методичний підхід до управління системою нормування праці.

Об’єктом дослідженняє підприємства різноманітних форм власності.

Предмет дослідження– процес управління системою нормування праці.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти нормування праці на підприємстві

1. Сутність нормування і види норм праці

Під нормуванням праці розуміють процес встановлення науково обґрунтованих норм витрат праці на виконання якої-не-будь роботи.

Наукове обґрунтування норм допускає облік технічних і технологічних можливостей виробництва, облік особливостей застосовуваних предметів праці, використання прогресивних форм, прийомів і методів праці, його фізіологічно виправдану інтенсивність, нормальні умови праці.

Норми праці відображають підсумок технічних і організаційних рішень на виробництві, вони фіксують досягнутий рівень технічної, технологічної й організаційної досконалості на підприємстві й для цих умов встановлюють міру витрат праці. Норми праці є також необхідним елементом планування праці й виробництва: за допомогою норм праці розраховують трудомісткість виробничої програми, визначають необхідну чисельність персоналу і його структуру на підприємстві. Нарешті, норми праці — це складова частина організації оплати праці, тому що з їхньою допомогою встановлюється розцінка — величина заробітку за виконання одиниці роботи.

На практиці використовуються наступні види норм праці:

- норма часу — кількість робочого часу, необхідного на виробництво якого-небудь виробу або якої-небудь роботи;

- норма виробітку — кількість виробів, яку необхідно випустити за одиницю часу (за одну годину, робочу зміну тощо). Між нормою часу й нормою виробітку існує обернено пропорційна залежність;

- норма обслуговування — кількість об'єктів (машин, механізмів, робочих місць тощо), які працівник або група працівників повинні обслужити протягом одиниці робочого часу;

- норма часу обслуговування — це час, необхідний для обслуговування одного об'єкта. Між нормою обслуговування й нормою часу обслуговування також існує обернено пропорційна залежність;

- норма чисельності — кількість працівників певного профілю й кваліфікації, необхідна для виконання конкретних робіт за певний період[2, c. 56-57].

1.2. Класифікація витрат робочого часу

Для того, щоб визначитися, з яких показників складаються різні норми праці, необхідно вивчити класифікацію витрат ро-бочого часу. Відповідно до неї весь робочий час виконавця або групи працівників розподіляється на час роботи й час перерв.

Час роботи — період, протягом якого працівник здійснює підготовку й безпосереднє виконання отриманої роботи. Він складається із часу роботи на виконання виробничого завдання й часу роботи, не передбаченого виробничим завданням.

Час роботи на виконання виробничого завдання складається з наступних категорій витрат робочого часу виконавця: підготовчо-заключного часу, оперативного часу й часу обслуговування робочого місця.

Підготовчо-заключний час — це час, витрачений працівником на підготовку засобів виробництва до виконання заданої роботи й дії, пов'язаний з її закінченням. До нього належать час, витрачений на одержання спецодягу для роботу, інструментів, приладів і технологічної документації; ознайомлення з майбутньою роботою, технологічною документацією, кресленням; інструктаж щодо порядку виконання роботи; налагодження устаткування на відповідний режим роботи; здавання готової продукції й ін.

Величина підготовчо-заключного часу не залежить від обсягу роботи, виконуваної за даним завданням. Тому, коли тривалий час виконується та сама робота, підготовчо-заключний час, розрахований на одиницю продукції, буде незначним за величиною. У таких випадках при встановленні норм цей час не враховується.

Оперативний час — це час, витрачений на виконання заданої роботи (операції), повторюваний з кожною одиницею або певним обсягом продукції. Він підрозділяється на основний, протягом якого предмет праці проходить кількісні і якісні зміни (наприклад, зняття стружки з деталі на токарному верстаті), і допоміжний, котрий витрачається на дії виконавця, що забезпечують виконання основної роботи (наприклад, установка й зняття деталі)[7, c. 28-30].

Час обслуговування робочого місця — це час, який витра-чається працівником на догляд за робочим місцем і підтримку його в стані, що забезпечує продуктивну роботу протягом зміни. Час обслуговування робочого місця поділяється на час технічного й організаційного обслуговування.

Час технічного обслуговування — це час, який витрачається працівником на догляд за робочим місцем, устаткуванням, необхідним для виконання конкретного завдання.

Час організаційного обслуговування — це час, який витрачається працівником на підтримку робочого місця в робочому стані протягом зміни (час на прийом і здачу зміни, на збирання інструменту тощо).

Час роботи, не передбачений виробничим завданням, — це час, що витрачається на виконання випадкової й непродуктивної роботи (наприклад, на виправлення браку продукції).

Час перерв — це час, протягом якого працівник не бере участі в роботі. Він поділяється на час регламентованих і час нерегламентованих перерв.

Час регламентованих перерв у роботі містить у собі час перерв у роботі, зумовлених технологією й організацією виробничого процесу, а також час на відпочинок і особисті потреби.

Час нерегламентованих перерв у роботі — це час перерв у роботі, спричинених порушенням нормального плину виробничого процесу. Він містить у собі час перерв у роботі, викликаних недоліками в організації виробництва, і час перерв у роботі, спричинених порушеннями трудової дисципліни.

Усі витрати робочого часу виконавця можуть розподілятися на нормовані й ненормовані. Нормовані витрати включаються в норматив. Вони необхідні для виконання заданої роботи. Сю-ди належать підготовчо-заключний час, час оперативної робо-ти, обслуговування робочого місця й регламентованих перерв.

Ненормовані витрати часу (час випадкової й непродуктивної роботи й нерегламентованих перерв) у норму часу не включаються. Вони є прямими втратами робочого часу. Класифікація витрат робочого часу виконавця дає можливість виявити величину й причини втрат, а також нераціональних витрат робочого часу. З цією метою проводиться вивчення витрат часу на робочому місці[6, c. 58-60].

1.3. Методи вивчення витрат робочого часу

Вивчення витрат робочого часу проводиться за допомогою спостережень: фотографій робочого часу, хронометражу й інших методів.

Фотографія робочого часу — вид спостереження, при якому вимірюють всі без винятку витрати часу, здійснювані виконавцем (виконавцями) за певний період роботи (наприклад, за зміну або її частину). Вона проводиться головним чином для виявлення втрат робочого часу, встановлення причин, що викликають ці втрати, і розробки необхідних організаційно-технічних заходів щодо їх усунення. Застосовується фотографія робочого часу й для розробки нормативів підготовчо-заключного часу, часу обслуговування робочого місця, перерв на відпочинок і особисті потреби, а також визначення оперативного часу на різні роботи в одиничному й дрібносерійному виробництві.

Крім того, фотографія проводиться для встановлення норм обслуговування устаткування й нормативів чисельності працівників, вивчення використання робочого часу передовими працівниками з метою поширення їхнього досвіду, виявлення причин невиконання норм виробітку окремими працівниками.

Залежно від кількості працівників, за якими проводиться спостереження, фотографія може бути індивідуальною, груповою (бригадною), масовою.

При індивідуальній фотографії робочого часу вивчається використання часу одним працівником протягом робочого дня або іншого періоду.

Фотографія робочого часу складається з наступних етапів: підготовка до спостереження, спостереження й вимір витрат робочого часу, обробка й аналіз спостережень, розробка й впровадження у виробництво організаційно-технічних заходів.

У період підготовки до спостережень вивчається майбутній технологічний процес, організація робочого місця, його сфера обслуговування; технічні характеристики, режими роботи й стан устаткування.

Спостереження й вимір витрат робочого часу ведеться за поточним часом. Всі дії виконавця й перерви в роботі фіксуються відповідно одна за одною на аркуші спостереження[8, c. 27-28].

При обробці за даними фотографії складається зведений баланс робочого часу за категоріями витрат: підготовчо-заключний час, оперативний час тощо. У процесі аналізу визначаються нераціональні витрати й втрати робочого часу, встановлюються їхні причини. Після аналізу складається проектований баланс робочого часу. При цьому всі нераціональні витрати й втрати робочого часу виключаться, і за їхній рахунок збільшується оперативний час. На підставі даних фактичного й проектованого балансів визначається можливий ріст продуктивності праці за рахунок усунення втрат і нераціональних витрат робочого часу.

Потім розробляються заходи щодо усунення втрат робочого часу й удосконалення організації праці, які включаються в план організаційно-технічних заходів із зазначенням терміну їхнього виконання й виконавців.

Групова фотографія робочого часу проводиться в тих випадках, коли робота, за якою спостерігають, виконується групою працівників. Одним з основних завдань групової фотографії є вивчення існуючого поділу й кооперації праці, використання робочого часу, ефективності використання устаткування.

Порядок проведення спостережень при груповій фотографії такий самий, як і при індивідуальній фотографії робочого часу.

При вивченні використання робочого часу більшого числа працівників (більше 10 чоловік) проводиться масова фотографія робочого часу методом випадкового спостереження, при якому фіксуються не абсолютні величини витрат часу на окремі види робіт, а число випадків їх виконання. Для досягнення необхідної точності результатів спостережень заздалегідь установлюється за формулами або відповідними таблицями їх обсяг, тобто число випадків, які необхідно зафіксувати.

Спостереження проводяться шляхом обходу по заздалегідь розробленому маршруту, де розташовані робочі місця виконавців. У процесі обходу спостерігач фіксує, чим зайнятий працівник у цей момент, заносячи оцінки на аркуш спостереження[11, c. 34-36].

У процесі обробки результатів спостереження підраховується кількість випадків, моментів по кожному виду витрат робочого часу, а також їхня сума й визначається їхнє процентне співвідношення. Аналіз результатів і розробка заходів щодо усунення виявлених недоліків розробляється аналогічно індивідуальній і груповій фотографіям робочого часу. У практиці нормування праці широко застосовується самофотографія робочого часу. На відміну від фотографії робочого дня при самофотографії враховуються лише втрати робочого часу, пов'язані з організаційно-технічними недоліками, які записуються самим працівником до спеціального бланку спостереження. Метою проведення самофотографії є залучення до вдосконалення організації праці самих працівників. На основі аналізу отриманих даних розробляються заходи щодо усунення недоліків.

Хронометраж — вид спостереження, при якому вивчаються циклічно повторювані елементи оперативної роботи, окремі елементи підготовчо-заключної роботи або роботи з обслуговування робочого місця.

Основне призначення хронометражу: визначення тривалості повторюваних елементів операції (прийомів і рухів) для розрахунку норм або для розробки нормативів часу; виявлення й вивчення передових методів і прийомів праці з метою передачі цих методів роботи широкому колу працівників; перевірка встановлених норм виробітку; виявлення причин невиконання норм окремими працівниками.

У період підготовки до проведення хронометражу спостерігач вивчає технологічний процес виконання нормованої операції, аналізує його, розбиває операцію на елементи, вивчає режим роботи устаткування й організацію робочого місця. Всі виявлені недоліки усуваються до початку спостереження.

При виборі виконавця враховується ступінь виконання ним норм, його кваліфікація, відповідність розряду нормованої роботи й робітника.

Перед проведенням хронометражу встановлюється кількість необхідних спостережень. Вона залежить від тривалості елементів операції, типу виробництва й вимог щодо точності отриманих даних. Для точності проводиться більше число спостережень. Хронометраж може бути безперервний, коли виміри тривалості елементів операції проводяться безупинно від початку до кінця операції, і вибірковий, при якому проводяться виміри окремих елементів операції.

Проводячи безперервний хронометраж, в хронокарті позначають час початку хронометражу, а потім фіксують за поточним часом закінчення кожного елемента. Обробка результатів спостереження починається з визначення тривалості виконання окремих елементів операції. При проведенні безперервного хронометражу вона дорівнює різниці показників поточного часу двох суміжних вимірів. Потім виключаються помилкові (дефектні) виміри, про які зроблено оцінки при спостереженні, і складаються хронометражні ряди тривалості виконання кожного елемента операцій у всіх вимірах. Якість результатів спостереження характеризується величиною коливань цифрових значень хроноряда. Коливання залежать від виконуваної роботи, характеру участі в ній робітника, тривалості елементів операції, типу виробництва, кваліфікації спостерігача й використовуваних під час виміру приладів.

Показником оцінки хроноряда є фактичний коефіцієнт стійкості, що визначається відношенням максимальної тривалості елемента в даному хронологічному ряді до мінімального. Фактичний коефіцієнт стійкості дорівнює нормативному. Якщо він менший або дорівнює нормативному, хронологічний ряд вважається стійким, а саме спостереження — якісним.

Далі визначається середня тривалість виконання кожного елемента операції[12, c. 44-46].

Аналіз отриманих результатів проводиться з метою перевірки раціональності процесу виконання операцій. При цьому визначають шляхи скорочення витрат часу шляхом усунення окремих елементів операції, заміни деяких прийомів більш раціональними й менш стомлюючими, а також перекриття машинним часом окремих елементів ручної роботи.

За допомогою аналізу визначаються склад операції й тривалість виконання окремих її елементів. Після цього встановлюється оперативний час виконання операції або вихідних даних для розробки нормативів на ручні й машинно-ручні роботи. Аналогічно проводиться вивчення за допомогою хронометражу витрат часу на окремі елементи підготовчо-заключної роботи й роботи щодо обслуговування робочого місця. Вивчення витрат робочого часу дозволяє одержати необхідні дані для вдосконалювання організації праці й становлення норм трудових витрат, виявити резерви росту продуктивності праці й кращого використання устаткування.

Для нормування праці крім даних, отриманих за допомогою фотографій робочого часу й хронометражів, використовуються такі нормативні матеріали.

Нормативи режимів роботи устаткування — це регламентовані величини режимів роботи устаткування, що забезпечують найбільш доцільне його використання. Прикладом можуть слугувати нормативи режимів різання металу на верстатах, які містять значення глибини різання, подачі й швидкості залежно від конструкції і матеріалу ріжучої частини інструмента, заданої частоти й точності обробки та інші параметри. Ці нормативи призначені для встановлення раціональних режимів роботи устаткування й визначення часу машинної роботи.

Нормативи часу — це регламентовані витрати часу на виконання окремих елементів, що входять до складу операції. Вони призначені для визначення норм витрат праці на машинно-ручні й ручні роботи й поділяються на наступні групи нормативів: основного часу (при ручних роботах), допоміжного часу, часу підготовчо-заключної роботи, часу обслуговування робочого місця, часу на відпочинок і особисті потреби.

Нормативи часу обслуговування — це регламентовані величини витрат часу на обслуговування одиниці устаткування, робочого місця й інших виробничих одиниць. Вони використовуються для встановлення норм обслуговування, тобто кількості одиниць устаткування, робочих місць, виробничих площ та інших об'єктів, які необхідно закріпити за одним працівником або їх групою.

Нормативи чисельності — регламентована кількість працівників певного професійно-кваліфікаційного складу, необхідна для виконання одиниці (або певного обсягу) роботи. Такі нормативи призначені для встановлення чисельності робітників, в основному, на роботах, на яких її визначення іншими способами, зокрема, через нормативи часу, ускладнено.

Типові норми розробляються для робіт, виконуваних за типовою технологією з обліком раціональних організаційно-технічних умов, що вже існують на більшості або частині підприємств, де є такі види робіт. Типові норми рекомендуються як еталон для підприємств, де організаційно-технічні умови виробництва ще не досягли рівня, на який розраховані зазначені норми.

За сферою застосування нормативні матеріали підрозділяються на міжгалузеві (відомчі), галузеві й місцеві, а за ступенем укрупнення — на диференційовані (елементні й мікроелементні) і укрупнені[7, c. 67-69].


Розділ 2. Принципи і значення нормування праці

2.1. Особливості принципів і значення нормування праці

Для забезпечення виконання зазначених завдань у всіх їх багатогранності та взаємообумовленості нормування праці ґрунтується на певних наукових принципах (рис. 1), дотримання яких гарантує підвищення продуктивності суспільної праці.

Визначальним серед засад нормування праці є принцип забезпечення максимальної відповідності норм суспільно необхідним витратам праці. Ця вимога обумовлена тим, що норми завжди виконують роль одного з найважливіших засобів підвищення продуктивності праці у конкретному виробництві. Якщо норми витрат праці на окремому підприємстві значно вищі суспільно необхідних, то це робить його діяльність збитковою, нерентабельною, призводить до банкрутства. Якщо ж підприємство впроваджує більш економні норми праці, воно знижує витрати, підвищує конкурентоспроможність своєї продукції на ринку.

Економічна сутність першого принципу логічно продовжується принципом необхідності забезпечення прогресивності норм, тобто доведення їх до рівня витрат праці, який нижче суспільно необхідного. Виконання цієї вимоги робить норми стимулятором науково-технічного та організаційного прогресу, сприяє підвищенню ефективності виробництва.

Дієвість та ефективність норм забезпечуються виконанням вимог принципу наукової та організаційно-технічної обґрунтованості норм, що характеризується рівнем використання досягнень науки за умови повної відповідності розроблених норм реально досяжної продуктивності праці та максимального використання виробничих резервів. Під організаційно-технічною обґрунтованістю норм розуміють повноту врахування при їх розробці всіх виробничих факторів, що впливають на продуктивність праці. Необґрунтовані норми гальмують підвищення ефективності праці[3, c. 52-54].

Наукові принципи нормування праці:

— принцип відповідності,

— принцип прогресивності,

— принцип наукової та організаційно-технічної обґрунтованості,

— принцип єдності, рівнонапруженості норм,

— принцип обов'язковості комплексності норм,

— принцип регламентації складу робіт та умов виконання норм,

— принцип оптимального вибору об'єкта нормування,

— принцип демократичного залучення трудящих.

Досягнення дієвого аналізу резервів виробництва на засадах використання прогресивних та всебічно обґрунтованих норм

праці пов'язане з виконанням принципу єдності застосованих норм, рівної напруженості, тобто отримання за їх допомогою однакових результатів в ідентичних організаційно-технічних умовах. Це повинно забезпечити встановлення однакових норм витрат праці на однакові роботи, що виконуються в аналогічних організаційно-технічних умовах, незалежно від галузевого профілю підприємства. Таку ефективність нормування обумовлює дотримання принципу обов'язкового комплексного охоплення всього обсягу робіт обґрунтованими нормами з урахуванням всіх наявних на підприємстві факторів. При наявності робіт, трудомісткість яких невідома, контроль за мірою праці стає складним, а іноді неможливим. Нормування повинно охоплювати весь комплекс факторів продуктивності праці на робочих місцях: технічних, технологічних, організаційних, економічних, соціальних, при-родно-кліматичних, психофізіологічних. Неповний облік дієвих факторів чи витрат праці робить узагальнені розрахунки трудомісткості виробництва в цілому недостовірними. Причому неточність комплексного нормування (тобто можлива його похибка) залежить від рівня похибки найбільш недосконалої норми[1, c. 65-67].

Не менш важливими є вимоги принципу, чіткої регламентації складу робіт та організаційно-технічних умов їх виконання, що враховуються при розробці норм. Значення регламентації складу робіт полягає в тому, що у виробничих умовах лише найдоцільніша організація дає найбільш ефективні результати. Всі надлишкові елементи трудового процесу ведуть до надмірних витрат праці. Тому встановленню норм повинно передувати впровадження раціонального складу робіт, виконуваних найбільш доцільними методами.

Це повністю коригується дотриманням принципу оптимального вибору об'єкта дослідження як одиниці нормування праці. Кожний об'єкт нормування повинен мати таке визначення за функцією та робочим місцем, яке дозволило б чітко відрізняти його від інших об'єктів і точно фіксувати час виконання конкретної роботи, операції. Критеріями оптимального можуть бути: виявлення чіткого об'єктивного взаємозв'язку між зовнішніми ознаками нормованої праці та її змістом, можливостями формального обліку результатів та зіставленням особливостей виконання у різних організаційно-технічних умовах; стабільність внутрішнього змісту протягом досить тривалого часу.

Забезпечення умов економії праці пов'язане з виконанням вимог принципу демократичного широкого залучення трудящих до розробки норм праці. Він передбачає ініціативу трудящих, робітників в освоєнні, впровадженні прогресивних норм, їх перегляді, розширенні прав трудових колективів у встановленні міри праці з урахуванням умов праці та її напруженості на конкретних робочих місцях.

Відповідно до мети, завдань та принципів складається зміст процесу нормування праці на підприємстві. Це:

— вивчення та аналіз змісту і характеру праці відповідної категорії персоналу в цілому та окремих професійно-кваліфікаційних груп зокрема у реальних організаційно-технічних і санітарно-гігієнічних умовах;

— вивчення передового науково-технічного виробничого вітчизняного та закордонного досвіду, аналіз можливостей впро-вадження його в умовах підприємства;

— встановлення конкретної мети розробки певної норми, визначення вимог до неї, вибір методу нормування, вирішення питання необхідності проведення науково-дослідних робіт, що передують розробці норми, чи наявній можливості використання для цього типових галузевих або інших існуючих норм;

- проектування виконання роботи, ефективного складу її процесів, послідовності виконання у часі, що найповніше відповідало б організаційно-технічним умовам виробництва; відповідно до цього встановлення необхідного ступеня деталізації трудового процесу, способу спостереження і фіксації результатів, кількості спостережень;

— апробація норм, оцінка їх економічної ефективності, аналіз тенденцій змін організаційно-технічних умов, уточнення норм;

— впровадження норм на конкретні робочі місця у виробничому процесі[9, c. 51-53].

Таким чином, значення нормування праці полягає в тому, що воно являє собою одну з найважливіших складових частин використання суспільної праці на рівні конкретних підприємств. Упровадження тут ефективного нормування дозволяє виявляти об'єктивні втрати робочого часу та достовірно встановлювати їх кількість, відшукувати наявні резерви збільшення продуктивності праці та підвищення ефективності виробництва, конструювати раціональний склад і структуру трудових процесів з більш повним використанням робочого часу. Це стає засадами розробки обґрунтованих планів виробництва і праці, визначення реальної потреби в кількісному та якісному складі працівників.

Отже, сучасне нормування праці, що переходить від недосконалого, ненаукового за підходами досвідно-статистичного нормування до застосування техніко-економічно та психофізіологічно обґрунтованих норм праці для всіх категорій працівників, стає міцною основою для планування чисельності працівників, доцільної їх розстановки, найбільш ефективного використання техніки і можливостей людей. Нормування праці дозволяє оцінити ефективність праці шляхом порівняння з нормами фактичних її витрат, зіставляти результати праці, продуктивність праці робітників різних професій, використати отримані знання для усунення збиткової внутрішньовиробничої чисельності робітників як форми неофіційного прихованого безробіття[1, c. 42].


2.2. Підвищення ефективності праці та його резерви

Необхідність підвищення ефективності суспільного виробництва на етапі трансформування економіки України в ринкову потребує зниження витрат живої та уречевленої праці, підвищення ефективності праці у всіх ланках, викриття неофіційного (прихованого) безробіття. Саме живій праці належить найбільш активна функція у виробництві, пов'язана з поєднанням у технологічному процесі минулої праці, матеріалізованої у засобах виробництва. Ефективність використання живої праці визначає рівень її суспільної продуктивності, темпи її зростання та зниження витрат сукупної праці на одиницю продукції, а загалом — ефективність суспільного виробництва в країні. Про це свідчить увесь світовий історичний досвід. Але для ефективного ведення виробництва недостатньо мати досконалу техніку, матеріали, кваліфіковані кадри. Треба найкращим чином поєднувати ці елементи виробництва в часі та просторі, забезпечувати їх розумну взаємодію.

Серед великого кола проблем, що постають перед виробництвом у часи трансформації економіки України в ринкову, центральне місце належить ефективності використання живої праці залучених до виробництва трудівників. Сучасні ринкові процеси в економіці України потребують значних інвестицій для оновлення виробничого апарату в усіх галузях господарства. Але нова техніка зможе дати значне зростання ефективності суспільного виробництва тільки тоді, коли наявні умови використання трудового потенціалу будуть відповідними до можливостей та потреб техніки. В умовах все ще низького рівня механізації, розповсюдження ручної праці робітник відіграє вирішальну роль у безпосередній зміні форми, якості, положення і стану предмета праці. Можливості виробництва значною мірою визначаються фізичними можливостями людини та раціональною організацією її трудового процесу.

Сучасне виробництво ґрунтується на глибокому поділі та кооперуванні праці, для нього характерна одночасна зайнятість великої кількості робітників та інших груп персоналу, результати діяльності яких складаються у сукупний продукт праці. І для того, щоб цей складний процес ставав більш ефективним, усі його складові повинні витримуватись у певних пропорціях, побудованих на нормах праці.

В умовах великого механізованого й автоматизованого промислового виробництва також дуже важливе дотримання прогресивного співвідношення між обсягом виробництва та необхідною кількістю і якістю живої праці. Його порушення призводить до завищення витрат та послаблення позицій підприємства у конкурентній боротьбі на ринку. Для успішного вирішення цих важливих питань необхідно в організацію виробництва впроваджувати нормування всіх наявних ресурсів. Лише на основі встановлених обґрунтованих норм витрат живої праці та матеріально-речових факторів можна визначати виробничі пропорції використання ресурсів на підприємстві[10, c. 56-58].

Резерви підвищення ефективності праці містяться й у відсутності нормування праці та недостатньому поширенні технічно обґрунтованих норм. Нині переважна більшість робітників працює без достатнього визначення міри праці, обґрунтованого вимірювання її кількості та якості. Це суперечить сутності ринкових відносин — вільному формуванню попиту й пропозиції робочої сили на ринку праці. Потреба у нормуванні праці виходить з необхідності точного знання фактичних витрат праці у виробництві для потреб обґрунтованого її планування. Сюди входить встановлення чисельності робітників з урахуванням професійного складу, рівня кваліфікації, правильної розстановки по окремих робочих місцях. Воно необхідне для визначення виробничих можливостей робочих місць, різного устаткування і встановлення ефективної плати за працю. Тому технічне нормування слід розглядати як одну з найважливіших передумов правильної організації праці та заробітної плати на виробництві, безперервного зростання продуктивності праці, зниження собівартості продукції, обґрунтованого планування роботи підприємства. Його роль тим більша, чим вища трудомісткість виготовлення продукції.

Тому нормування надає можливості більш ефективного використання основного виробничого устаткування, сприяє вивченню і впровадженню передових методів праці, прогресивних технічних норм та стимулює підвищення кваліфікації робітників.

Технічне нормування праці являє собою метод встановлення технічно обґрунтованих норм часу для виконання певної роботи (або встановлення норми виробітку на одиницю часу) на основі вивчення процесів праці на робочих місцях; розробки та впровадження заходів, спрямованих на поліпшення організації виробництва і праці.

Норми, визначені методами технічного нормування, сприяють підвищенню продуктивності праці та її матеріальному стимулюванню. Нормування праці на підприємстві виконує надзвичайно важливі функції, тому що норми є основою виробничого планування на всіх рівнях та організації виробництва і праці, підставою для правильного встановлення заробітної плати робітникам виробничої та невиробничої сфери, засобом врахування індивідуальних і колективних результатів праці, а також розповсюдження і закріплення передових ноу-хау. Слід відзначити, що жодну з цих функцій не можна розглядати як домінуючу, бо кожна спрямована на забезпечення економії робочого часу та підвищення ефективності його використання[7, c. 32-33].

Головною метою нормування, встановлення міри праці в ринкових умовах на кожному підприємстві є максимальне зменшення витрат виробництва за рахунок щільного використання робочого часу, вивільнення його від непродуктивних втрат. Міра праці являє собою робочий час, який необхідно вкласти у виробництво конкретної продукції, роботи або її частини. Тому практичні завдання технічного нормування праці полягають у забезпеченні економії робочого часу та всемірного підвищення ефективності його використання на конкретних робочих місцях у виробничих умовах діючого підприємства.

Завдання технічного нормування можна визначити як:

— встановлення нормативу часу на одиницю продукції;

— впровадження найбільш раціонального режиму використання устаткування, машин і механізмів;

— розробку найбільш раціональної структури виробничого процесу;

— впровадження ефективної організації праці робітника на робочому місці.

Необхідність технічного нормування праці обумовлена його роллю в системі економічної роботи на підприємстві як основи планування обсягів праці, чисельності персоналу і фонду заробітної плати. За допомогою технічного нормування праці визначають зміст, раціональну структуру і тривалість робочих процесів у часі; уточнюють виробничі плани підприємства та провідних його дільниць; створюють ефективну оплату праці персоналу; визначають науково обґрунтовану потребу підприємства та його підрозділів у трудівниках різних категорій, в першу чергу — робітниках.

Безпосередній зміст діяльності працівників, що займаються нормуванням праці на підприємстві, включає: вивчення й аналіз кожного елемента виконуваної роботи і виробничих можливостей робочого місця та підрозділу; узагальнення передового виробничого досвіду організації виробництва і праці, впровадження раціональних прийомів і методів праці; проектування складу, регламенту та послідовності виконання трудових процесів (операцій) на основі даних аналізу; обґрунтування розроблених варіантів виконання робіт з технічної, економічної і психофізіологічної точок зору; встановлення норм праці (тобто визначення нормативних величин кожного з елементів трудового процесу), перевірку та уточнення їх у виробничих умовах; створення засад для впровадження цих норм. На підставі такого послідовного дослідження конкретної операції, її структури, методів виконання з'являється можливість розробки конкретних шляхів удосконалення та скорочення часу на виконання того чи іншого трудового елемента і як кінцевий результат — підвищення продуктивності праці[4, c. 65-67].


Висновки

Необхідність підвищення ефективності суспільного виробництва на етапі трансформування економіки України в ринкову потребує зниження витрат живої та уречевленої праці, підвищення ефективності праці у всіх ланках, викриття неофіційного (прихованого) безробіття. Саме живій праці належить найбільш активна функція у виробництві, пов'язана з поєднанням у технологічному процесі минулої праці, матеріалізованої у засобах виробництва. Ефективність використання живої праці визначає рівень її суспільної продуктивності, темпи її зростання та зниження витрат сукупної праці на одиницю продукції, а загалом — ефективність суспільного виробництва в країні. Про це свідчить увесь світовий історичний досвід. Але для ефективного ведення виробництва недостатньо мати досконалу техніку, матеріали, кваліфіковані кадри. Треба найкращим чином поєднувати ці елементи виробництва в часі та просторі, забезпечувати їх розумну взаємодію.

Серед великого кола проблем, що постають перед виробництвом у часи трансформації економіки України в ринкову, центральне місце належить ефективності використання живої праці залучених до виробництва трудівників. Сучасні ринкові процеси в економіці України потребують значних інвестицій для оновлення виробничого апарату в усіх галузях господарства. Але нова техніка зможе дати значне зростання ефективності суспільного виробництва тільки тоді, коли наявні умови використання трудового потенціалу будуть відповідними до можливостей та потреб техніки. В умовах все ще низького рівня механізації, розповсюдження ручної праці робітник відіграє вирішальну роль у безпосередній зміні форми, якості, положення і стану предмета праці. Можливості виробництва значною мірою визначаються фізичними можливостями людини та раціональною організацією її трудового процесу.

Сучасне виробництво ґрунтується на глибокому поділі та кооперуванні праці, для нього характерна одночасна зайнятість великої кількості робітників та інших груп персоналу, результати діяльності яких складаються у сукупний продукт праці. І для того, щоб цей складний процес ставав більш ефективним, усі його складові повинні витримуватись у певних пропорціях, побудованих на нормах праці.

В умовах великого механізованого й автоматизованого промислового виробництва також дуже важливе дотримання прогресивного співвідношення між обсягом виробництва та необхідною кількістю і якістю живої праці. Його порушення призводить до завищення витрат та послаблення позицій підприємства у конкурентній боротьбі на ринку. Для успішного вирішення цих важливих питань необхідно в організацію виробництва впроваджувати нормування всіх наявних ресурсів. Лише на основі встановлених обґрунтованих норм витрат живої праці та матеріально-речових факторів можна визначати виробничі пропорції використання ресурсів на підприємстві.


Список використаної літератури

1. Багрова І. Нормування праці: Навчальний посібник/ Інна Багрова,; Дніпропетровський ун-т економіки і права. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 211 с.

2. Березівський П. С. Організація виробництва в аграрних формуваннях: Навчальний посібник/ П. С. Березівський, Н. І. Михалюк; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. аграрний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 559 с.

3. Бондар Н. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Наталія Бондар, Валерій Воротін, Олег Гаєвський,; За заг. ред. А. В. Калини; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 350 с.

4. Гриньова В. Організація виробництва: Навчальний посібник/ Валентина Гриньова, Марина Салун,; М-во освіти і науки України, Харківський нац. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. - 550 с.

5. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін.. - К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. - 777 с.

6. Економіка праці і соціально-трудові відносини: Навчальний посібник/ В. М. Ковальов, В. С. Рижиков, О. Л. Єськов та ін; Мін-во освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 255 с.

7. Єгупов Ю. Організація виробництва на промисловому підприємстві: Навчальний посібник/ Юрій Єгупов,; Мін-во освіти і науки України, Одеський держ. економічний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 488 с.

8. Колот А. Мотивація персоналу: Підручник/ Анатолій Колот,; М-во освіти і науки України, КНЕУ ім. Вадима Гетьмана. - Вид. 2-ге, без змін. - К.: КНЕУ, 2006. - 336 с.

9. Матюха М. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Микола Матюха; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 305 с.

10. Організація виробництва: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Володимир Онищенко, Олександр Редкін, Анатолій Старовірець, Віра Чевганова,. - К.: Лібра, 2005. - 334 с.

11. Пасічник В. Г. Організація виробництва: Навчально-методичний комплекс для студентів екон. спеціальностей усіх форм навчання/ В. Г. Пасічник, О. В. Акіліна; Ін-т муніципального менеджменту та бізнесу. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 293 с.

12. Савенко М. Організація виробництва в сільськогосподарських підприємствах: [Навч. посібник для вищ. навч. закладів з агр. спец.]/ Микола Савенко. - К.: Вища шк.: Голов. вид-во, 1997. - 326 с.

13. Світлична М.Л. Організація виробництва та обслуговування підприємства: Навчальний посібник-практикум/ М.Л.Світлична; М-во освіти і науки України; Житомирський комерційний технікум. - Житомир: М.А.К., 2001. - 191 с.

14. Чернов В. Нормування праці: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Віталій Чернов, Євгенія Оленич; За ред. Є.І.Оленич; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. - К.: КНЕУ, 2000. - 146 с.

загрузка...
Top