Сучасні проблеми народонаселення і міжнародної міграції робочої сили

Вступ.

Розділ 1. Міжнародна міграція робочої сили: сутність проблеми та сучасний підхід.

1.1. Проблема народонаселення і міграційні процеси.

1.2. Регулювання трудової міграції.

1.3. Соціально-економічні наслідки міжнародного переміщення робочої сили.

Розділ 2. Зовнішня трудова міграція в Україні як проблема народонаселення.

2.1. Міграція – демографічна проблема.

2.2. Зміни характеру трудової міграції.

2.3. Переваги та видатки трудової міграції.

Розділ 3. Участь України в міждержавному обміні робочою силою.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до дедалі більшого втягнення України в міжнародний обмін робочою силою. Перехід до ринкової економіки створює реальні умови для формування ринку праці. Одною з важливих рис його становлення є різке зростання міграційних процесів як усередині країни, так і за її межі.

Посилення територіальної міграції населення зумовлюється такими причинами: структурною перебудовою економіки і пов'язаними з нею зростанням безробіття, нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, суттєвими відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі і в місті, в різних регіонах країни; різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах; інтенсифікацією міграційних процесів на національному ґрунті; розширенням зовнішньоекономічних зв'язків України, а також лібералізацією режиму виїзду громадян за кордон.

Становлення ринкових методів господарювання відбувається в умовах гострих кризових явищ в економічному, соціальному і політичному житті. Ринкова трансформація економіки України здійснюється вкрай непослідовно й безсистемне, що призводить до зростання негативних явищ, поглиблення господарського хаосу.

Актуальність: міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих.

Тема роботи: „Сучасні проблеми народонаселення і міжнародної міграції робочої сили”.

Мета: показатисучасні проблеми народонаселення і міжнародної міграції робочої сили.

Завдання роботи:

1.охарактеризувати регулювання міжнародної міграції робочої сили;

2. розглянути зовнішню трудову міграцію;

3. розкрити участь України в міждержавному обміні робочою силою.

Розділ 1. Міжнародна міграція робочої сили: сутність проблеми та сучасний підхід

1.1. Проблема народонаселення і міграційні процеси

До числа найбільш актуальних проблем сучасного людства відноситься проблема народонаселення, пов'язана насамперед із прискореними темпами зростання населення. Так, на початку нашої ери на Землі нараховувалося близько 200 млн. осіб, у 1000 р. - 275 млн., у середині 17 ст. - 500 млн., у 1850 - 1,3 млрд., у 1900 - 1,6 млрд., у 1950 - 2,5 млрд., у 1970 - 3,6 млрд. за даними на 1999 рік, чисельність населення світу становила 6 млрд. [12, с. 127].

Зараз чисельність населення Землі складає 6,2 млрд. осіб. Протягом ХХ ст. кількість людей виросла у чотири рази. У містах мешкає 47% населення, у селах - 53%.

За оцінками ООН, чисельність населення збільшується на 1,2%, тобто 77 млн. 97% зростання доводиться на такі країни, як Індія, Китай, Пакистан, Нігерія, Бангладеш, Індонезія.

За прогнозам експертів ООН, до 2025 року населення світу досягне 8,3 млрд. людей. На земній кулі щорічно народжується більш ніж 130млн. людей, вмирає 50млн.; таким чином, приріст населення складає близько 80млн. людей [12, с. 127].

Як показує досвід цілого ряду країн, зниження темпів росту населення залежить від багатьох факторів. До таких факторів належать забезпечення всього населення житлом належної якості, повна зайнятість, вільний доступ до освіти і медичного обслуговування. Останнє ж неможливе без розвитку національної економіки на основі індустріалізації і модернізації с/г, без розвитку освіти, рішення соціальних питання. Дослідження, проведені в останні роки у деяких країнах Азії та Латинської Америки, показують, що там, де рівень економічного і соціального розвитку більш низький, де більшість населення безграмотне, народжуваність дуже висока, хоча у багатьох з них проводиться політика по регулюванню народжуваності, і навпаки, її зниження при прогресивних економічних перетворень.

Зміни, що відбуваються в чисельності населення, називають рухом населення. Він буває природним і механічним. Природний рух визначається як різниця між народжуваністю і смертністю. Показники народжуваності та смертності є найвищими в країнах, що розвиваються. Їх зниження відбувається з ростом економічного розвитку країни: народжуваність падає з підвищенням соціального статусу жінки, а смертність - завдяки покращанню медичного обслуговування та підвищенню рівня життя. розрізняють два типи відтворення населення, як показники його природного руху:

1 тип відтворення: низька народжуваність і низька смертність. Природний приріст до 10 чол. на 1000 жителів (менше 1%). Це призводить до скорочення трудових ресурсів, старіння нації. До цього типу відносять розвинені країни Західної, Східної, Центральної Європи, США, Японію, Канаду, Австралію. Від'ємний приріст населення мають ФРН, Угорщина, Бельгія, Австрія, Данія, Україна.

2 тип відтворення: висока народжуваність і низька смертність. Природний приріст перевищує 1,2% (понад 12 чол. на 1000 жителів). До цього типу належать країни Африки, Азії, Латинської Америки, Албанія [3, с. 142].

Складність і динаміку чисельності й руху населення висвітлює теорія демографічного переходу. Вона пояснюю відмінності у природному прирості населення різних регіонів насамперед соціально-економічними факторами.

Перша спроба оцінити динаміку кількості населення і відповісти на питання, чи може Земля прогодувати всіх на ній живучих, пов’язана з ім’ям Томаса Мальтуса, який в швидкому рості населення передбачав згубні екологічні наслідки.

Т.Мальтус стверджував, що чисельність населення збільшується в геометричній прогресії, в той час як харчові ресурси, необхідні для прожитку цього населення-в арифметичній. Таким чином, рано чи пізно , як би повільно населення не росло, лінія його росту перетнеться з прямою харчових ресурсів-арифметичною прогресією (на графіку-точкаХ). Коли чисельність населення досягне цієї точки, загальмувати його ріст зможуть тільки війни, злидні, хвороби та пороки (необхідно відмітити, що до цих способів боротьби з збільшенням населення він ніколи не закликав) [3, с. 149]. В інших видавництвах своєї книги Мальтус пропонував інші способи „гальмування” чисельності населення: безшлюбність, удівство, пізні шлюби. Перенаселення в концепції Мальтуса – не тільки біда людства, але й благо, яке змушує багато численних та лінивих від природи робітників із-за конкуренції якісно працювати за невисоку платню.

Теорія Мальтуса з моменту виходу книги стала предметом гострих дискусій-одні критикували автора за негуманність ідеї, інші стали його прихильниками, побачивши в ній закон, дійсний для будь-якої епохи. Послідовники Мальтуса в 20 ст. - мальтузіанці та неомальтузіанці пояснюють бідність населення не рівнем розвитку продуктивних сил, а „природним законом природи”, а соціально-економічну відсталість країн що розвиваються не економічною ситуацією в країні та світі, а винятково надмірним ростом населення. В дійсності, помітна тенденція, що ріст засобів існування викликає надмірний ріст народжуваності, на певному етапі переходить в протилежну –підвищення рівня життя веде до зниження народжуваності і не тільки до стабілізації чисельності населення, але й до абсолютного його зниження (Див. Додатки).

Міграція (від латинського migratio - переселення) - фізичне переміщення населення, внаслідок чого відбувається зміна його кількості, тобто механічного руху. Бувають внутрішні та зовнішні міграції. Внутрішні характерні практично для всіх країн - переїзд, переміщення населення в межах країни. Переміщення з однієї країни до іншої називається зовнішньою міграцією. Виїзд до іншої країни на постійне місце проживання називається еміграцією, в'їзд людей до країни – імміграцією [13, с. 205].

Зовнішні міграції відбувалися постійно, але набули масового характеру, з виникненням капіталістичних відносин. Центром масової імміграції стала Західна Європа. За 1815-1915 рр. з Європи виїхало 35 - 40 млн. чол. Більшість переїхала до Північної Америки, де освоювалися величезні території. прикладами насильницької еміграції є вивезення негрів з Африки до Америки (ХVІІІ ст.), переселення кримських татар ХХ ст. до Сибіру та Уралу.

Існують міграції тимчасові, головним чинником яких виступає економічний і соціальний рівень розвитку країн. Так, у країнах Західної Європи працюють 13-14 млн. іноземців. Окремо можна говорити і про сезонні міграції (з Мексики для збору врожаю до США). Важливе значення має й політичний фактор (після розпаду СРСР зросла еміграція до Західної Європи, США, Канади, Ізраїлю, Австралії) [3, с. 148].

Вивчаючи переміщення населення, демографи визначили основні причини міграції:

- природно-географічні (освоєння нових земель - США, Австралія);

- соціально-економічні (зі слаборозвинених країн до розвинених, переїзд кращих учених до США, Японії, ФРН);

- релігійні (між Індією та Пакистаном, Бангладеш);

- національні (формування населення Ізраїлю);

- політичні (розпад держав, репресії, переслідування).

Демографічна політика - система заходів, що їх проводить уряд держави для зміни демографічної ситуації в бажаний бік. Прикладами країн, де основне завдання - зменшення приросту населення, є Китай, Індія, Бангладеш, Індонезія, Шрі-Ланка. Типовий приклад демографічної політики, спрямованої на зростання природного приросту (за рахунок збільшення народжуваності), країни Західної Європи. Демографічна проблема залишається досить гострою з глобальних проблем людства.

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років - професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою [3, с. 158].

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.

Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.

У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення - в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.

Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів [3, с. 162].

Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці - для іммігрантів та для своїх працівників - уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.

Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав-споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

- управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;

- сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

- організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину [5, с. 138].

1.2. Регулювання трудової міграції

Коротко зупинимося на характеристиці таких загальних рис стосовно до трудової міграції, що з економічної точки зору мають найбільший інтерес.

Найважливішою формою регулювання міграції з боку держави є впровадження кількісних квот на в'їзд іммігрантів у країну. Подібні квоти встановлюють кількість іммігрантів для країни в цілому, окремих галузей та регіонів і навіть значних фірм. Зміст кількісних обмежень складається в тому, що з їхньою поміччю забезпечується поступовість притоку в країну мігрантів, виключається їхній безконтрольний в'їзд, а отже, запобігаються або зводяться до мінімуму можливі негативні зовнішні ефекти.

Для багатьох розвинутих країн кількісні квоти дозволяють послабити пресинг некваліфікованої робочої сили з країн, що розвиваються. Так, для США серйозні проблеми створювали мігранти з Латинської Америки і країн Карибського регіону, тому що різниця в оплаті праці в цих країнах доходить до співвідношення 1:10. При цьому держави, що розвиваються, наприклад Мексика, розглядають легальну і нелегальну еміграцію в США як свого роду клапан безпеки від надлишкового тиску населення усередині країни і противляться зусиллям США встановити жорсткий імміграційний контроль. Європейські країни відчувають аналогічний пресинг із боку народів Азії й Африки, що так само намагаються емігрувати в пошуках високого заробітку [12, с. 128].

У рамках затвердженої квоти країни, що приймають, діють вибірково, ретельно вишукуючи іммігрантів для допуску в країну. Пріоритет віддається мігрантам, що володіють значним людським і фінансовим капіталом.

Освіта, кваліфікація і фінансовий капітал перетворюють таких іммігрантів в потенційно важливе джерело економічного росту країни, яка їх приймає. Тому артисти і художники зі світовим ім'ям, вчені і фахівці, значні бізнесмени, представники рідкісних професій, спортсмени, робітники нових і перспективних галузей звичайно не відчувають трудностей з одержанням виду на проживання в країнах, що приймають. США, наприклад, усіляко сприяли притоку великої кількості вчених і інженерів з Європи напередодні і в роки другої світової війни. У повоєнні роки до них приєдналися фахівці з інших регіонів світу. Так, вчені й інженери зі Східної і Південної Азії стали в США головною робочою силою в високотехнічних галузях промисловості. «Відплив умів» грав і грає важливу роль в економічному розвитку США й одночасно створює проблеми для країн, що розвиваються. Охоче приймають США значних бізнесменів з Куби і країн Латинської Америки [12, с. 129].

Що ж стосується некваліфікованих робітників, то в багатьох розвинутих країнах їх без особливих проблем за мінімальну оплату наймають для виконання важких, непрестижних, шкідливих видів робіт, від яких відмовляються робітники корінної національності.

Існують, далі, визначені обмеження для іммігрантів за здоров‘ям. Так, багато країн відмовляють у в’їзній візі хворим на СНІД, особам із психічними захворюваннями, наркоманам і т.д. Утруднена або заборонена імміграція для людей, що мають кримінальне минуле, членам екстремістських політичних або релігійних організацій і т.д.

Квотування імміграції, як правило, сполучається із суворим контролем за термінами перебування мігрантів у країні, що приймає. Це і зрозуміло, тому що без належного контролю за своєчасним виїздом іноземців із країни встановлення квот імміграції багато в чому втрачає зміст.

У країнах Західної Європи усе більш широке поширення одержує наймання іноземної робочої сили на певний строк із наступним поверненням мігрантів на батьківщину, що забезпечує безупинну ротацію робочих кадрів. Така форма організації міжнародної міграції робочої сили дуже ефективна. Вона дозволяє спрямовувати робітників туди, де в них є потреба. При цьому мінімізуються витрати на заробітну плату, розвиток соціально-побутової інфраструктури, знижується можливість появи негативних зовнішніх ефектів.

По цьому ж шляху йдуть країни ОПЕК, де практикується ввіз іноземних робітників за контрактом для виконання визначеного обсягу робіт і установлений жорсткий контроль за їхнім вивозом на батьківщину по завершенні робіт. При цьому іноземні фахівці і робітники мешкають в особливих поселеннях, що забезпечує мінімум контактів із місцевим населенням.

Країни, що приймають, у ряді випадків здійснюють спеціальні програми по стимулюванню рееміграції, що передбачають надання економічної допомоги країнам масової еміграції, фахове підготування іммігрантів, виплату їм спеціальних посібників.

Рееміграція вигідна країнам, що приймають участь у цьому процесі. Країна імміграції йде на подібні витрати, тому що це дозволяє їй позбутися від небажаних елементів, саме існування яких розпалює соціально-економічну обстановку. Стимулюючи рееміграцію, уряд такої країни йде назустріч вимогам профспілок, заспокоює суспільну думку.

У свою чергу, у рееміграції зацікавлена й інша сторона. Повертаючись на історичну батьківщину, мігранти збільшують її людський капітал. З професією, знаннями і досвідом, придбаними за рубежем, вони мають більше шансів добре улаштуватися на батьківщині.

Крім людського капіталу країна в результаті рееміграції одержує значні фінансові засоби. Реемігранти, повертаючись на батьківщину, привозять із собою накопичення, що по своїх розмірах порівняні із сумами їхніх грошових переказів за весь період еміграції.

Статистичні дані свідчать, що в середньому робітники мігранти переказують на батьківщину приблизно половину свого заробітку за кордоном. Переклад таких сум у країни, що розвиваються, означає створення передумов для економічного росту країни масової імміграції.

1.3. Соціально-економічні наслідки міжнародного переміщення робочої сили

Міграція робочої сили крім економічного ефекту супроводжується низкою наслідків, що знаходяться за рамками традиційного економічного аналізу. Вона може принести виграш або викликати витрати, що не піддаються звичайній ринковій оцінці. Деякі з них уже згадувалися в попередньому поділі даної теми.

Прикладом одержання виграшу від міжнародного переміщення робочої сили можуть служити перенос знань із країни в країну, їхнє поширення по усьому світі. Термін «знання» тут використовується в розширеному змісті. Це можуть бути талант видатного артиста або художника, спроможності значного ученого, знання сучасних технологій, маленькі секрети ремесла перукаря або кулінара. Від такої передачі знання виграють усі: і самий мігрант, і країни як еміграції, так і імміграції, а також світове співтовариство в цілому.

Проте міграція робочої сили нерідко породжує негативні зовнішні ефекти, що приймають форму витрат, що важко, а іноді і неможливо, оцінити в грошах.

Наприклад, нерівномірна імміграція може створити зайву щільність населення в окремих містах і регіонах країни, а це, у свою чергу, породжує труднощі з наявністю вільних робочих місць для корінного населення, призводить до переповнювання дитячих садків і суспільних шкіл, сприяє посиленню криміногенної обстановки і т.д. Часто сама національність іммігрантів викликає ворожість у представників корінного населення країни, що приймає не дуже бажаних гостей. Відомо, наприклад, негативне відношення до арабів у Франції, турків у Німеччині, російських євреїв в Ізраїлі.

Особливо великі негативні зовнішні ефекти міграції в тих випадках, коли розвинута країна граничить із країною, що розвивається, наприклад США і Мексика, або менш розвинуті держави знаходяться неподалік від країни тяжіння мігрантів. Прикладом останнього можуть служити Туреччина і Німеччина або країна Магріба і Франція. Легальна міграція в таких випадках супроводжується масштабним потоком нелегальних іммігрантів.

Тому під тиском суспільної думки і профспілок країни, що приймають, змушені проводити державну політику регулювання міграції. Спорадичні спроби окремих країн обмежити в'їзд небажаних осіб або перешкодити від'їзду окремих категорій робітників, так само як і висновки двосторонніх конвенцій по регулюванню міграції спостерігалися в Європі з кінця XVIII сторіччя. Кінець же широкомасштабної вільної міграції населення був призначений у 20-х роках теперішнього сторіччя обмеженнями в імміграційному законодавстві більшості країн, а так само міжнародними угодами, що регулюють переміщення населення. З тих пір правові акти, що регулюють міграцію населення, пройшли тривалий еволюційний шлях розвитку в напрямку створення усе більш жорстких і витончених обмежень для міжнародного переміщення робочої сили. При цьому, хоча імміграційне законодавство окремих країн не уніфіковано, у ньому можна виявити деякі загальні риси.

Розглянемо проблеми еміграції українських громадян. Переважну частину українських емігрантів поглинають три країни - Німеччина, Ізраїль і США. Сюди направляються люди переважно в ранньому працездатному віці, що одержали на батьківщині необхідну освіту і кваліфікацію. Більш ніж п‘яту частину всіх емігрантів складають науковці, лікарі і викладачі. «Відплив умів», який збагачує людський капітал розвинутих країн, негативно відбивається на економічному стані України, загострює і без того складну демографічну ситуацію в країні.

Що ж штовхає людей до еміграції? Якщо не брати до уваги кримінальні елементи, що легалізують накрадені в Україні гроші, то головними причинами від'їзду за рубіж є, очевидно, найглибша економічна криза, нестабільність політичної ситуації. Непевність у завтрашньому дні для себе і своїх дітей, складність застосування спроможностей і талантів, неможливість реалізувати свій потенціал в умовах сьогоднішньої України – ось в чому мотивація сучасної міграції. Найбільшою мірою схильні до теперішньої міграції особи з числа біженців і змушених переселенців. Не маючи роботи і житла, будучи позбавленими елементарних прав, ці люди найчастіше поповнюють ряди нелегальних мігрантів.

Поряд з еміграцією Україна в останні роки зіткнулася з проблемою іммігрантів із країн колишнього СРСР, а також дальнього зарубіжжя. Мова йде про найчастіше безконтрольний в'їзд на територію України громадяни з Китаю, Африки, арабських країн й інших частин світу.

Значну частину цього потоку людей утворять іммігранти, транзитні мігранти й особи, що клопочуться про надання політичного захистку. Число тільки офіційних мігрантів із країн із нерозвиненою економікою оцінюється приблизно в 100 тис. чол. щорічно. Доля цих людей схожа зі становищем вітчизняних біженців і змушених переселенців з країн СНД і Балтії, що утворюють другу частину зовнішньої міграції до України (Див. Додатки) [13, с. 209].

Таким чином, хоча пріоритети міграційної політики в Україні визначені, її практичне здійснення утруднене, насамперед, через хронічну недостачу бюджетних засобів. Першочерговими задачами є скорочення масштабів еміграції, перетворення безповоротної еміграції в поворотну, забезпечення гідних умов прийому іммігрантів і політичних біженців, усунення причин, що штовхають людей до нелегальної міграції.

Вирішення цих задач, у свою чергу, крім економічних передумов, припускає наявність відповідної нормативно-правової бази. У цьому напрямку має бути зробити дуже багато. У нас немає законів про міграцію населення, притягнення і використання іноземної робочої сили, не укладені міждержавні договори й угоди з питань трудової міграції. Без належної нормативно-правової бази не припадає говорити про цивілізоване входження України в міжнародний ринок праці.

Розділ 2. Зовнішня трудова міграція в Україні як проблеманародонаселення

2.1. Міграція – демографічна проблема

Після набуття Україною незалежності одним із здобутків демократизації суспільного життя стало зняття обмежень на перетин державного кордону, забезпечення вільного пересування громадян. Якщо в попередній період у відокремленій від світу “залізною завісою” країні закордонні поїздки були привілеєм небагатьох обраних, то в 90-і роки минулого століття вони стали доступними пересічним громадянам. Так, за даними Міністерства внутрішніх справ України, у 1986 р., на початку перебудови, кількість поїздок за рубіж в особистих справах не перевищувала 43 тис. У 1991 р. вона досягла 2327 тис., тобто збільшилася в 54 рази [2, с. 34].

Значна частина з них обумовлювалася не туризмом, відпочинком, чи відвідинами родичів і знайомих, а здійснювалася з метою отримання доходу. Економічні труднощі перехідного періоду, безробіття та неповна зайнятість, низькі доходи трудящих та затримки з виплатою зарплатні та пенсії примусили багатьох людей шукати заробітку за кордоном. За даними державної статистики, обсяги офіційно зареєстрованої трудової міграції постійно зростають: у 1996 р. вони становили 12 тис., у 1998 р. – 24 тис., а у 2002 р. – 41 тис. осіб [2, с.35].

Проте дані офіційної статистики навіть приблизно не відображають дійсні масштаби трудової міграції за кордон. Загалом у структурі трудової міграції громадян України за ступенем легальності можна виділити чотири якісно відмінні рівні:

- Офіційна трудова міграція – переміщення українських громадян, які виїжджаючи за кордон, декларують участь у трудовій діяльності як мету виїзду і є легальними трудовими мігрантами в приймаючих країнах (саме їх і фіксує офіційна статистика).

- Неофіційна легальна міграція – поїздки наших співвітчизників за кордон з декларованою метою туризму, відвідування родичів тощо, з подальшим працевлаштуванням та реєстрацією в країні-реципієнті; учасники таких поїздок не можуть бути відстежені вітчизняною статистикою, але при цьому стають цілком легальними трудовими мігрантами в країнах-реципієнтах.

- Успішна нелегальна міграція – поїздки за кордон, пов'язані з незареєстрованою зайнятістю видами діяльності, дозволеними законодавством відповідних країн.

- Міграція жертв злочинних угруповань – торгівля людьми та інші випадки перебування громадян України в нелюдських умовах або зайнятість протиправною діяльністю за кордоном не з власної волі.

Спеціальні дослідження та експертні оцінки дають підставу стверджувати, що реальна кількість працівників-мігрантів у десятки, а той у сотні разів більша за офіційну. Наприклад, за даними проведеного 2001 р. Державним комітетом статистики України обстеження “Життєві шляхи населення України”, чисельність українських громадян, які працюють за кордоном, становить щонайменше 1 млн. осіб [2, с. 37].

Згідно із результатами загальнонаціонального соціологічного моніторингу, що забезпечується Інститутом соціології НАН України в межах проекту “Україна на порозі ХХІ століття”, досвід тимчасової трудової міграції за кордон набули члени 10,2% українських сімей. Оскільки в країні нараховується приблизно 15 млн. сімей, це означає, що з метою заробітку за кордон виїжджали принаймні 1,5 млн. осіб. На підставі обстежень, здійснених центрами зайнятості низки областей за дорученням Міністерства праці та соціальної політики України, було зроблено висновок, що загальні обсяги трудової міграції з України сягають близько 2 млн. осіб.

Певне уявлення про масштаби трудової міграції дають дані прикордонної статистики в комбінації з результатами соціологічних опитувань міжнародних пасажирів у пунктах перетину кордону, які засвідчують, що з метою працевлаштування і торгового бізнесу здійснюються відповідно близько 4% і понад 16% виїздів на західному кордоні, 14% и 25% – на східному. Враховуючи різну інтенсивність руху на різних ділянках кордону, а також той факт, що щорічно українці понад 15 млн. разів перетинають кордон у напрямку виїзду, можна підрахувати, що громадяни України приблизно 1,4 млн. разів на рік виїздять за кордон з трудовими і близько 3 млн. – з комерційними цілями .

За інформацію дипломатичних представництв України, в Польщі на заробітках перебувають 300 тис. громадян, в Італії та Чехії – по 200 тис., у Португалії – 150 тис., Іспанії – 100 тис., Туреччині – 35 тис., у США – 20 тис. У Росії лише офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби цієї країни) працює близько 100 тис. українських громадян, загальна ж кількість українців, які працюють у цій країні, оцінюється в 1 млн [9, с. 73].

Разом з тим існують й інші, значно більші оціночні дані щодо кількості українських працівників-мігрантів. Деякі економісти називають цифру до 5 млн. осіб. Політики піднімають її ще вище. Так, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова вважає, що на заробітки за кордон виїхали до 7 млн. громадян. Незважаючи на різноманітність оцінок масштабів трудової міграції, всі вони, однак, засвідчують, що поїздки на заробітки за кордон набули широкого розповсюдження, стали типовим для багатьох українців джерелом доходів, мають завдяки цьому велике суспільно-політичне і соціальне значення.

2.2. Зміни характеру трудової міграції

З початку 90-х років характер трудової міграції істотно змінився. Змін зазнали: основна стратегія поїздок (спосіб заробітку), тривалість поїздок, географія поїздок, структура робіт, що виконуються, демографічні характеристики мігрантів, чинники, що зумовлюють трудову міграцію.

Стратегії поїздок: „човників” заміщують „гастарбайтери”. Коли кордони було відкрито, “перші ластівки” заробітчанства виїжджали до сусідніх країн з дешевими товарами вітчизняного виробництва. Продавши їх і придбавши за кордоном предмети широкого вжитку, вони заробляли, продаючи привезене вдома. “Човникові” міграції не тільки допомогли багатьом українцям вижити у найскрутніший період реформ, але й дозволили їм набути досвіду господарювання в ринкових умовах, уможливили перетворення частини з них на підприємців. Вони відіграли також помітну роль у забезпеченні споживчого ринку дешевими імпортними товарами широкого вжитку в умовах, коли власне їх виробництво було у кризі, а купівельна спроможність населення низькою.

У подальшому набуті завдяки комерційним поїздкам досвід та зв'язки використовувалися для налагодження поїздок з метою працевлаштування, що забезпечували, як правило, вищий і стабільніший заробіток. Таким чином, заробітчанські міграції громадян України на сьогодні трансформувалися з переважно комерційних („човникових”) у, головним чином, трудові, що здійснюється з метою працевлаштування.

Зміна стратегії поїздок (способу заробітку) потягла за собою зміну тривалості перебування більшості мігрантів за кордоном – вона істотно зросла. Якщо в середині 90-х років однозначно переважали кількаденні виїзди, а більше місяця тривали не більше 20% поїздок, то тепер найбільш поширеними виявилися поїздки терміном від 1 до 6 місяців (приблизно половина від загальної кількості поїздок). На такий термін виїжджають здебільшого до Росії, Польщі, Німеччини. Кожна п'ята поїздка, спрямована переважно до Італії, Іспанії, Португалії, тривала ще довше – у середньому 1,5 – 2 роки [7, с. 5].

Значно розширилася географія країн призначення мігрантів . Хоча Росія та країни, що є нашими західними сусідами залишаються найбільш відвідуваними українськими заробітчанами, збільшується їхня присутність у „старій” Європі, деяких азіатських, навіть латиноамериканських країнах. Наприклад, у Португалії, де 1999 р. налічувалось лише 127 легальних іммігрантів з України, у 2002 р. їхня кількість зросла до 65,5 тис, тобто більш ніж у 400 разів [7, с 5].

Структура робіт, що виконуються . На сьогодні основною сферами, де зайняті працівники - мігранти є: будівництво, сільське господарство (збирання врожаю), домашнє господарство (прибирання домівки, готування їжі, доглядання дітей та немічних людей похилого віку), сфера торгівлі та сервісу (у т.ч. – готельний бізнес).

Із вступом країн Вишеградської групи до ЄС ускладнився в'їзд українських громадян до цих країн, що є основними реципієнтами трудових мігрантів з України (до жовтня 2003 р. мав місце спрощений режим перетину кордону). Водночас, вступ Прибалтики до ЄС полегшив її громадян ам доступ на ринки праці в країнах „старої Європи” . На правах «громадян ЄС» балтійці почали активно конкурувати з «нелегалами» - вихідцями з країн Східної Європи. Обидві зазначені обставини ускладнили працевлаштування українських заробітчан у сфері будівництва, що з початку 90-х було найголовнішою сферою прикладання праці громадян України за кордоном.

Разом з тим, приблизно після 2000 р. спостерігається стрімке зростання мігрантів, що працевлаштовуються в країнах старої Європи (передусім – Італії) як домашня прислуга та у сфері торгівлі і сервісу. Зростання рівня доходів серед громадян Вишеградської групи призвело до попиту на прислугу, нянь, покоївок тощо і в цих країнах (особливо в Польщі) [13, с. 209]. Зміни у структурі попиту на робочу силу з часом призвели до відповідних змін у структурі видів робіт, що виконуються українськими працівниками-мігрантами.

Зміни демографічних характеристик мігрантів . Роботи в сфері будівництва виконують практично тільки чоловіки, у сільському господарстві серед працівників-мігрантів існує приблизний гендерний паритет, а праця у домашньому господарстві та сфері сервісу є прерогативою жінок.

В середині 90-х років трудова міграція характеризувалася переважно такими рисами: „чоловіки”, „будівництво”, „Польща” (країни Вишеградської групи) або „Росія”. Зміна попиту на західних ринках праці (правильніше говорити про зміну можливостей працевлаштування), що відбулася на початку 2000-х років призвела до масового виїзду на заробітки за кордон жінок з метою працевлаштування хатніми робітницями, нянями, покоївками тощо в Італії та інших країнах „старої” і „нової” Європи. Трудова міграція почала набувати „жіноче обличчя”. Із сіл Західної України до Італії жінки виїжджали цілими групами, залишаючи вдома чоловіків з дітьми. Слід брати до уваги, що як домашню прислугу тамтешні господині намагаються наймати жінок середнього віку – щоб вони були з навичками хатньої роботи, без великих домагань та не становили небезпеки стосовно спокушання господаря.

З початку 90-х розширилося охоплення трудовою міграцію населення України. Якщо першими до неї включилися мешканці столиці, великих міст, де люди були більш інформованими і мобільними, існували зв'язки із зарубіжними країнами, поступово все активнішими ставали жителі різних за величиною поселень. Так, за даними загальнонаціонального соціологічного моніторингу, на сьогодні в потоках тимчасової трудової міграції за кордон найбільш широко представлено населення малих міст (33% виявлених домогосподарств мігрантів) та сільської місцевості (28%) [11, с. 38].

Причини трудової міграції носять майже виключно економічний характер. Проте якщо на початку 90-х виїзди на заробітки за кордон зумовлювалися зупиненням підприємств, багатомісячними затримками з виплатою заробітної платні, зростаючим безробіттям, то нині їхньою метою у більшості випадків є підвищення добробуту, вирішення житлового питання, фінансування навчання тощо. Внаслідок певного покращення економічної ситуації безробіття та невиплати зарплатні втратили значення основних “виштовхуючих” факторів, натомість виїздити за кордон примушує ситуація, коли роботу знайти можна, проте прожити на запропонований заробіток неможливо, а вирішити життєво важливі матеріальні проблеми – й поготів.

Опитування працівників-мігрантів дає можливість встановити ієрархію мотивів, які зумовлюють поїздки за кордон:

- заробіток задля поліпшення житлових умов (купівлі квартири чи побудова будинку), придбання машини або інших дорогих товарів тривалого вжитку,

- заробіток задля задоволення поточних життєвих потреб – харчування, придбання необхідних товарів повсякденного вжитку (одягу тощо);

- накопичення коштів для оплати навчання дітей у вищих навчальних закладах;

- накопичення стартового капіталу для створення власного бізнесу або розвитку своєї справи;

- мотиви нематеріального характеру (побачити світ, здобути певні трудові навички, поліпшити знання мови тощо).

2.3. Переваги та видатки трудової міграції

До найважливіших результатів трудової міграції треба віднести зменшення напруги на ринку праці. 2002 р. в Україні було зареєстровано 1 млн. безробітних, або 3,7% працездатного населення у працездатному віці. Водночас, показник реального безробіття, розрахований за методологією МОП, сягав 11,1% [11, с. 39]. Таким чином, насправді не мали роботи 3 млн. осіб. Навіть якщо скористатися мінімальною оцінкою трудової міграції в 1 млн., це означає, що внаслідок виїзду безробіття в країні зменшилося принаймні на чверть.

Важко підрахувати обсяги інвестицій, які отримує Україна завдяки заробітчанству. За деякими оцінками, середньомісячні доходи громадян, які працюють за кордоном, сягають 2 млрд. грн., що можна порівняти з третиною номінальних грошових доходів усього населення. На думку інших фахівці, вони становлять 4-6 тис. доларів США на одного мігранта на рік . Множення цієї цифри навіть на мінімальну оцінку кількості заробітчан дає результат у 5 млрд. доларів. Лише на Тернопільщині, за оцінками місцевої влади, щорічні перекази від працівників-мігрантів становлять близько 100 млн. доларів. Накопичивши певні кошти, частина мігрантів вкладала їх у дрібне підприємництво. Як показало обстеження 2002 р., про яке йшлося, власний бізнес мали члени 19% домогосподарств, тобто практично кожного п'ятого [9, с. 75].

Значні кошти, які надходять від заробітчан, підвищують платоспроможний попит і таким чином стимулюють виробництво. Вони сприяють розвиткові малого бізнесу, прискоренню формування середнього класу. Завдяки привезеним “човниками” товарам насичується внутрішній споживчий ринок. Зовнішня трудова міграція є також джерелом досвіду, знань, міжособистісних контактів, школою бізнесу та ринкової поведінки.

Разом з тим, наслідки трудової міграції далеко не однозначні. Збільшення грошової маси призводить до зростання цін, дешеві імпортні товари, привезені “човниками”, створюють конкуренцію товарам вітчизняного виробництва. Орієнтовані на споживання гроші мігрантів лише незначною мірою мають інвестиційне чи кредитне використання. Вплив заробітків за кордоном на розвиток дрібного бізнесу є вкрай скромним внаслідок податкового тиску, відсутності дешевих кредитів, труднощів з реєстрацією підприємства, невіри громадян у перспективи малого бізнесу. Зовнішня трудова міграція руйнує трудові колективи, здатна спричинити дефіцит робочої сили у певних галузях та регіонах. Вона призводить до втрати кваліфікації, оскільки особи з високим рівнем професійної підготовки здебільшого виконують за кордоном малокваліфіковану роботу.

Відплив молоді спричиняє негативні демографічні наслідки як внаслідок руйнації сімейних відносин, так і через несприятливу для народження і виховання дітей специфіку “мігрантського” способу життя. Наприклад, у Чернівецькій області, охопленій значною трудовою міграцією, кількість укладених шлюбів на тисячу населення у порівнянні з 1990 р. скоротилася в 1,3 рази. Водночас, абсолютна кількість розлучень збільшилася майже у півтора рази. Ще більш складною сімейною проблемою, яка переростає у соціальну, є виховання дітей мігрантів, залишених в Україні, особливо у випадках тривалої відсутності обох батьків. Як наслідок, Україна стикається з новим видом соціального сирітства, необхідністю брати під державну опіку частину дітей мігрантів.

Оцінюючи результати трудової міграції, важливо враховувати перспективи її розвитку. Як доводять соціологічні дослідження, орієнтація на виїзд за кордон для постійного проживання більше притаманна особам, які мають досвід трудової міграції, ніж тим, хто такого досвіду не має, а з числа заробітчан – тим мігрантам, котрі частіше і довше перебували за кордоном. Таким чином, трудова міграція виступає фактором, що підвищує ризик еміграції. Тобто, нинішні тимчасові поїздки на заробітки у майбутньому можуть перетворитися у незворотні втрати населення.

Суперечливість явища трудової міграції підводить до висновків про те, що основний зміст політики держави у відповідній сфері має полягати у мінімізації її негативних наслідків, максимальному використанні позитивних для громадян (у тому числі – працівників-мігрантів) та суспільства результатів. Політика регулювання трудової міграції має виходити з того постулату, що право громадянина виїжджати за рубіж є невід'ємним від його права на гідний рівень життя вдома, тобто права мати роботу або власну справу, яка б дозволяла реалізувати себе, забезпечити добробут сім'ї.

„Помаранчева” революція породила сподівання, що дії нової влади сприятимуть поліпшенню економічної ситуації в країні, зокрема інвестиційного клімату, умов підприємницької діяльності, а також збільшенню кількості добре оплачуваних робочих місць (нам потрібні не просто нові робочі місця, а саме добре оплачувані). Такого роду позитивні зрушення безумовно сприяли б скороченню масштабів трудової міграції, поверненню на Батьківщину частини тих, хто тривалий час працює за кордоном. Однак наслідки теперішньої політики уряду, незважаючи на раніше проголошені цілі поки що не дають приводу для оптимізму. Скоріше за все у найближчому майбутньому обсяги трудової міграції зберігатимуться на існуючому рівні, а у випадку продовження спаду в економіці, що вже намітився, кількість виїжджаючих за кордон „заробітчан” зростатиме.

Розділ 3. Участь України в міждержавному обміні робочою силою

Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до дедалі більшого втягнення України в міжнародний обмін робочою силою. Перехід до ринкової економіки створює реальні умови для формування ринку праці. Одною з важливих рис його становлення є різке зростання міграційних процесів як усередині країни, так і за її межі. Посилення територіальної міграції населення зумовлюється такими причинами:

- по-перше, структурною перебудовою економіки і пов'язаними з нею зростанням безробіття, процесами роздержавлення власності й приватизації, які супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і географічним переливанням;

- по-друге, нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, суттєвими відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі і в місті, в різних регіонах країни;

- по-третє, різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах;

- по-четверте, інтенсифікацією міграційних процесів на національному ґрунті;

- по-п'яте, розширенням зовнішньоекономічних зв'язків України, а також лібералізацією режиму виїзду громадян за кордон.

Становлення ринкових методів господарювання відбувається в умовах гострих кризових явищ в економічному, соціальному і політичному житті. Ринкова трансформація економіки України здійснюється вкрай непослідовно й безсистемне, що призводить до зростання негативних явищ, поглиблення господарського хаосу.

Почуття постійного занепокоєння в населення країни викликають два чинники, що загрожують його фізичній та економічній безпеці: безпрецедентне зростання бандитизму і насування масового безробіття.

На 1 січня 1999 р. кількість офіційно зареєстрованих безробітних становила в Україні 1003,2 тис., або 3,69 % загальної чисельності працездатного населення. За розрахунками Міжнародної організації праці, цей показник набагато вищий і становить майже 15% працездатного населення. А з урахуванням так званого прихованого безробіття цей показник сягає від 30 до 45 % загальної чисельності зайнятих [6, с. 4].

Проблема масового безробіття і зубожіння широких мас населення може бути частково вирішена за рахунок міграції, виїзду частини громадян України за її межі в пошуках роботи і засобів проживання. Не секрет, що через постійне погіршення соціально-економічної й морально-психологічної ситуації в Україні еміграційні настрої в населення зростають. Але якщо раніше основним мотивом еміграції був етнічний, то в останній період таким став економічний фактор.

Після зняття штучних перешкод на шляху возз'єднання сімей кількість емігрантів з України зростала дуже швидко. Здебільшого емігрували євреї, німці, угорці, греки. За даними статистики, з 95,4 тис. осіб, які покинули Україну в 1990 р., 92 % виїхали в Ізраїль. У 1987 р. дозвіл на виїзд за кордон на постійне проживання отримали 6,8 тис. громадян України, в 1988 р. - вже 17,7 тис., а в 1989 р. - 50 тис., у 1990 р. - 95,4 тис. Правда, в 1991 р. цей показник упав до 50 тис. чол. Стабілізація і навіть скорочення кількості тих, хто виїжджає за кордон на постійне проживання, свідчить, з одного боку, про певну вичерпаність ресурсів етнічної еміграції, а з іншого - про посилення обмежувальної імміграційної політики країн-реципієнтів [1 с. 62].

У 1995 р. чисельність емігрантів з України становила 420 тис. чол. (у 1994 р. - 550 тис. чол.). До країн далекого зарубіжжя прямував кожний п'ятий емігрант. Упродовж 1994 -1998 рр. найбільша кількість вихідців з України, за даними Держкомстату, вирушила в Росію (798,0 тис.), Ізраїль (101,6 тис.), США (69,0 тис.), Німеччину (49,7 тис. чол.) [1, с. 62].

За матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від 1 до 3 млн. українських громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально.

Загальна чисельність емігрантів з України до цього часу точно не відома, оскільки спеціальної статистики не ведеться. Більше того, не відома кількість емігрантів, які виїжджають за кордон на постійну або тимчасову роботу. Спробувати працевлаштуватися за кордоном в період поїздки за особистим запрошенням прагне половина тих, хто отримує дозвіл на виїзд. Їх можна віднести до категорії напівлегальних іммігрантів, оскільки, діставши право на виїзд у ту чи іншу країну, вони не мають при цьому дозволу на отримання роботи, але в нелегальний спосіб усе-таки отримують її.

Загалом у найближчій перспективі є підстави очікувати безпрецедентного відпливу за кордон продуктивної робочої сили з усіх регіонів України, що загрожує підривом трудового потенціалу багатьох сфер виробництва, науки, культури, освіти, медицини.

Головні чинники масової еміграції:

- велика різниця в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні й країнах Заходу;

- відсутність перспектив професійною зростання для багатьох здібних людей;

- економічна нестабільність у країні й невизначеність шляхів виходу з неї;

- відсутність безпеки громадян.

На жаль, нам не вдасться уникнути не тільки виїзду простої робочої сили, а й «відпливу умів», причому в багатьох випадках безповоротного. Економічні й професійні мотиви «відпливу умів» полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним станом, а й своїм статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, неможливістю сповна реалізувати творчі можливості.

Нині міжнародна міграція робочої сили перетворилася на суттєвий економічний, соціальний та гуманітарний фактор розвитку як країн походження, так і тих, що приймають. Кожна з сторін, яка бере участь у процесі обміну трудовими ресурсами, намагається здобути для себе конкретну користь. Що стосується України, то її в найближчий період чекає, найімовірніше, доля країни-постачальника робочих рук на європейський і світовий ринок праці. Але і в цій якості вона може отримати низку економічних вигод:

- по-перше, знизити рівень безробіття і пом'якшити таким чином соціальну напруженість у суспільстві;

- по-друге, значну частину заробітної плати емігранти переказуватимуть на батьківщину, що поповнить валютний фонд країни (кошти, що пересилаються іммігрантами на батьківщину, становлять, за різними оцінками, 25-30 млрд. дол. США);

- по-третє, розроблені МОП рішення дають Україні право ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили від країн - можливих користувачів її трудових ресурсів.

Крім того, міждержавні трудові міграції - важливий чинник надходження в країну нових технологій, досвіду роботи, перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.

Проте цілком очевидне й те, що масовий відплив продуктивної робочої сили, особливо вчених і спеціалістів, завдасть Україні значних економічних, інтелектуальних та моральних збитків. Виїзд кваліфікованих кадрів, молодих спеціалістів негативно вплине на професійну структуру працездатного населення, погіршить його статево-віковий склад. Еміграція, як правило, супроводжується вимушеним розривом, нехай і не остаточним, сімейних зв'язків, їх послабленням.

Міграційна політика України має спиратися на міждержавні угоди з країнами-потенційними користувачами нашої робочої сили. Такі угоди, крім правової й соціальної захищеності співвітчизників за кордоном (маються на увазі ті, хто збереже українське громадянство), повинні передбачати планомірний, цілеспрямований відбір наших земляків, їх професійну підготовку й перепідготовку на місці, до виїзду за кордон, застережувати умови проживання і, як уже зазначалося, компенсацію за підготовку кадрів нашою державою (витрати на виховання, освіту, оздоровлення та ін.). Важливою функцією молодої української дипломатії має стати захист інтересів громадян України за кордоном, незалежно від того, в якій країні вони перебувають. Необхідно створити спеціалізовані біржі праці - для посередництва з наймання українських громадян на роботу за кордоном. Такі біржі брали б на себе функцію підбору робочих місць, укладання контрактів, гарантували б додержання угод стороною, що приймає.

Міграція - це двосторонній процес. Експортуючи власну робочу силу, Україна неминуче імпортуватиме іноземну робочу силу. Впровадження у виробництво закордонних технологій, освоєння «ноу-хау», створення СГТ, їх участь у приватизації спричинять приплив із-за кордону бізнесменів, менеджерів, комерсантів та інших фахівців. Можливі канали припливу іммігрантів:

- по-перше, повернення на батьківщину частини тих українців, котрі живуть і працюють у Росії, інших країнах, що утворилися на теренах колишнього Союзу. Ця проблема потребує вирішення на міждержавному рівні;

- по-друге, рееміграція патріотично налаштованих представників далекого зарубіжжя, які проживають у Північній та Південній Америці, Австралії та інших країнах світу;

- по-третє, запрошення за потреби на роботу спеціалістів і робочих кадрів з різних країн Європи, Азії, Америки за ліцензіями. Поки що Україна використовує працю іноземних робітників у тих галузях виробництва, де через важкі умови праці відчувається нестача робочих рук. Це металургійна, швейна, суконна, взуттєва, машинобудівна та деякі інші галузі.

В середині 90-х років кількість іноземних громадян, які працювали на підприємствах України, становила близько 23,0 тис. чол. Крім того, за неофіційними даними, нині в Україні мешкає понад 500 тис. нелегальних іммігрантів;

- по-четверте, в'їзд біженців, які рятують своє життя, а також повернення раніше депортованих народів. Що стосується повернення на батьківщину кримських татар, то цей процес відбувається активно: в Крим уже повернулося 170 тис. татар, а загалом очікується понад 300 тис.

Висновки

Міграція - це двосторонній процес. Експортуючи власну робочу силу, Україна неминуче імпортуватиме іноземну робочу силу. Впровадження у виробництво закордонних технологій, освоєння «ноу-хау», створення СГТ, їх участь у приватизації спричинять приплив із-за кордону бізнесменів, менеджерів, комерсантів та інших фахівців.

Міграційна політика України має спиратися на міждержавні угоди з країнами-потенційними користувачами нашої робочої сили.

Такі угоди, крім правової й соціальної захищеності співвітчизників за кордоном (маються на увазі ті, хто збереже українське громадянство), повинні передбачати планомірний, цілеспрямований відбір наших земляків, їх професійну підготовку й перепідготовку на місці, до виїзду за кордон, застережувати умови проживання і, як уже зазначалося, компенсацію за підготовку кадрів нашою державою (витрати на виховання, освіту, оздоровлення та ін.). Важливою функцією молодої української дипломатії має стати захист інтересів громадян України за кордоном, незалежно від того, в якій країні вони перебувають.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

- управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;

- сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

- організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.

Згідно із результатами загальнонаціонального соціологічного моніторингу, що забезпечується Інститутом соціології НАН України в межах проекту “Україна на порозі ХХІ століття”, досвід тимчасової трудової міграції за кордон набули члени 10,2% українських сімей. Оскільки в країні нараховується приблизно 15 млн. сімей, це означає, що з метою заробітку за кордон виїжджали принаймні 1,5 млн. осіб. На підставі обстежень, здійснених центрами зайнятості низки областей за дорученням Міністерства праці та соціальної політики України, було зроблено висновок, що загальні обсяги трудової міграції з України сягають близько 2 млн. осіб .

Отже, інтеграція України у світовий ринок праці передбачає всебічне врахування тенденцій розвитку сучасної міжнародної трудової міграції, її форм та особливостей, механізму її державного регулювання.

З початку 90-х розширилося охоплення трудовою міграцію населення України. Якщо першими до неї включилися мешканці столиці, великих міст, де люди були більш інформованими і мобільними, існували зв'язки із зарубіжними країнами, поступово все активнішими ставали жителі різних за величиною поселень. Так, за даними загальнонаціонального соціологічного моніторингу, на сьогодні в потоках тимчасової трудової міграції за кордон найбільш широко представлено населення малих міст (33% виявлених домогосподарств мігрантів) та сільської місцевості (28%).

Таким чином, хоча пріоритети міграційної політики в Україні визначені, її практичне здійснення утруднене, насамперед, через хронічну недостачу бюджетних засобів. Першочерговими задачами є скорочення масштабів еміграції, перетворення безповоротної еміграції в поворотну, забезпечення гідних умов прийому іммігрантів і політичних біженців, усунення причин, що штовхають людей до нелегальної міграції.

Вирішення цих задач, у свою чергу, крім економічних передумов, припускає наявність відповідної нормативно-правової бази. У цьому напрямку має бути зробити дуже багато. У нас немає законів про міграцію населення, притягнення і використання іноземної робочої сили, не укладені міждержавні договори й угоди з питань трудової міграції. Без належної нормативно-правової бази не припадає говорити про цивілізоване входження України в міжнародний ринок праці.

Список використаних джерел

1. Біляцький С. Зростання населення: зайві роти чи потрібні робочі руки? // Політика і час. -2006. -№ 5. - С. 61-65

2. Варецька О. Соціально-економічне підгрунтя трудової міграції населення України // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 5. - С. 34-39

3. Горбач Л. М. Міжнародні економічні відносини: Підручник. -К.: Кондор, 2005. -263, с.

4. Довжук Б. Актуальне регіональне дослідження трудової міграції // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 3. - С. 37-39

5. Дяченко Б. І. Європейський ринок праці в системі міжнародної міграції трудових ресурсів // Економіка АПК. -2005. -№ 2. - С.138-143.

6. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції // Юридичний Вісник України. -2006. -№ 17. - С. 4

7. Макаренко Г. Українці приречені на трудову міграцію? // Юридичний Вісник України. -2004. -№ 21. - С. 1, 5

8. Мосьондз С. О. Адміністративно-правові основи державної міграційної політики в Україні: Навчальний посібник. -К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2005. -206 с.

9. Мосьондз С. Роль міграції в розвитку українського суспільства // Підприємництво, господарство і право. -2003. -№ 5. - С. 72-76

10. Піскун О. Проблеми становлення міграційної правової політики України // Розбудова держави. -1997. -№ 10. - С. 30-34

11. Позняк О. Масштаби зовнішніх трудових міграцій населення України // Україна: аспекти праці. -2002. -№ 6. - С. 37-40

12. Роменчак О. Визначення та класифікація міграцій: наближення до операційних понять // Політичний менеджмент. -2006. -№ 2. - С. 127-139

13. Рудницька М. Міграція в Україні як індикатор соціальних змін // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -2002. -№ 2. - С. 205-210

14. Чорноус Г. Прогнозування процесів міграції населення в Україні // Банківська справа. -2002. -№ 4. - С. 28-34

15. Ярошенко М. Державне регулювання міграційних процесів в Україні // Юридичний Вісник України. -2002. -№ 41. - С. 14

загрузка...
Top