Розвиток соціології праці

1.Надайте характеристику "донаукового" розвитку соціології праці, наведіть приклади.

2. Які соціологічні ознаки були закладені Томасом Пітером і Робертом Уотерменом у концепцію управління "сім "С".

3. Визначте соціокультурні чинники структурного безробіття у Вашому регіоні, та які заходи необхідно вжити для його зменшення.

4. Надайте характеристику світовим моделям соціально-трудових відносин. Визначте яка з них найбільш притаманна Україні.

5. Особливості соціального діалогу на регіональному рівні в Україні.

Список використаної літератури.


1.Надайте характеристику "донаукового " розвитку соціології праці, наведіть приклади

Історія розвитку соціології як окремої галузі знань вимірюється лише сотнею років. Проте впродовж тисяч років у надрах різних наук про людину йшов процес нагромадження соціологічних знань, у тому числі знань, пов'язаних із працею як основним видом її діяльності. З високим професіоналізмом цей процес досліджено відомими українськими соціологами М. Захарченком та О. Погорілим, про що свідчить їх наукова публікація «Історія соціології від античності до XX ст.».

У розвитку соціологічної думки загалом, а отже, і про працю зокрема, вчені умовно вирізняють три періоди: донауковий (III ст. до н. є. — XVIII ст. н. е.), класичний (XIX ст. — початок XX ст.) і сучасний (починається у 20-ті pp. XX ст.). Кожному з них притаманні свої відмінні особливості, перевага тих чи інших ідей, наукових шкіл чи напрямів, методів та цілей дослідження.

Перші спроби вивчення і регулювання соціально-трудових від-носин мали місце ще в Стародавньому Єгипті і Римі. В часи єгипетського фараона Амазиса кожний мешканець зобов'язаний був з'явитися до спеціального чиновника і сповістити про свої заняття, засоби існування та джерела доходів. У державах Стародавнього Сходу централізоване регулювання трудових відносин базувалося на систематичному обліку та опитуваннях стосовно продуктивної трудової зайнятості населення.

Ще в Стародавньому Єгипті виникла уява про професії першого і другого сорту, що стало підґрунтям появи самого стародавнього інституту мотивації праці — пониження в посаді. Чиновників, що завинили, могли перевести в залежних, а землеробів перетворити в рабів. Використання фізичної і малопрестижної праці як соціальної кари з тих пір міцно закріпилося у людському суспільстві і донині.

Загалом поява перших елементів наукового знання стає можливим у зв'язку з розвитком суспільного поділу праці. Особливо велике значення для виникнення науки мало відокремлення розумової праці від фізичної, коли з'являється категорія людей, що професійно займаються розумовою діяльністю. Спроби створення теорій про працю належать уже Демокріту, Платону, Арісто-телю. Є чимало матеріалів, що свідчать про їх намагання розтлумачити сутність праці, явищ і процесів, пов'язаних з нею. Проте наука на той час обмежувалася фіксацією подій у просторі й часі і не вникала в глибинні механізми їх виникнення. Так, давньогрецький філософ-матеріаліст Демокріт (460—370 pp. до н. є.) вивчав значення поділу праці для розвитку суспільства і наукового знання, трудову діяльність та деякі явища, пов'язані з нею. Його твори не збереглися, окрім деяких фрагментів, цитованих іншими вченими. Проте і в цих фрагментах трапляється багато надзвичайно цікавих думок стосовно сутності й механізму виникнення суспільства, походження і розвитку людини, місця і ролі в цьому праці. Демокріт розрізняє два види пізнання. До першого належать зір, слух, нюх, дотик. Те, що недоступно органам чуттів, людина осягає за допомогою мислення, що є істинним пізнанням, коли пізнавальним «органом» стає дослідження.

Головною заслугою Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження і розвитку людини, котра заради досягнення загального блага має підкорятися суспільним законам. При цьому він наголошував, що порядність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову перевагу, бо від природи керувати властиво ліпшому і морально тяжко бути під владою гіршого.

Кожна людина має набиратися мудрості, бо вона не так дається природою, як сумлінним навчанням.

Демокріт учив, що суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує природу — у павуків навчилася ткати, у ластівок — будувати, у співочих птахів — співати. В основі цього була потреба, яку Демокріт називав учителькою життя. Люди розвиваються саме завдяки прагненню задовольнити свої потреби.

Геракліт (520—460 pp. до н. є.) залежно від співвідношення в людях здорового глузду та потреб поділяв їх на дві групи. Перша група — це люди, в поведінці яких розум панує над потребами. Вони керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб. Натомість рабами своїх потреб є представники другої групи.

Видатний давньогрецький філософ Платон (427—347 pp. до н. є.) вважав, що кожній людині притаманні розум, афекти і пристрасті, але їх співвідношення в кожної людини різні. Перевага розуму над пристрастями досягається здебільшого навчанням і вихованням. А коли людина сама не може побороти власні пристрасті, то стають необхідними держава та закони. На основі дії законів держава має забезпечити умови задоволення початкових потреб людей, наділити громадян матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства — людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин.

Структуруючи суспільство, найвищий щабель Платон відводить тій верстві людей, у діях яких домінує розум, розсудливість, які здатні споглядати істину, керувати за принципами справедливості й доброчесності. На чолі держави мають стояти філософи-правителі. Царі повинні філософствувати, а філософи — царювати.

Другий щабель платонівської ієрархії мають займати воїни-охоронці, душам яких притаманні афективність, мужність, запал. Представниками третього щабля є ті, що займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ (ремісники, землероби тощо). Це люди, які повинні забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі.

Кожна з цих груп має свої функції, займається тим видом діяльності, котрий задовольняє певну душевну домінанту і не мусить втручатися у функції інших.

Платон перший установив закон «гармонічного розмаїття праці», згідно з яким розмаїттю потреб людей відповідає розмаїття схильності до праці і розмаїття видів праці. Саме розмаїття потреб є сильним імпульсом соціального розвитку, появи розмаїття форм соціальних взаємодій, відносин. Потреби людей обумовили, на думку Платона, появу міст-полісів.

За Платоном, спеціалізація праці є необхідною умовою поліпшення якості продукту праці. І чим довше працівник спеціалізується у своєму ремеслі, тим кращі успіхи він матиме. Тому Платон уважав доцільним пожиттєве закріплення працівника за певною професією.

Учення Платона логічно викладене, аргументоване, але першоосновою його є позаісторична абстрактна ідея, а не соціальні реалії, аналіз конкретних процесів і явищ людського життя[3, c. 39-42].

Значно досконалішим є вчення його учня Арістотеля (384— 322 pp. до н. е.). Сенс життя людини, за Арістотелем, полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її кращою, це досягається через розумну діяльність, у процесі якої ці властивості розкриваються.

Відтак, розглядаючи раба в різних системах, Арістотель засвідчує, що в системі виробництва матеріальних благ — це знаряддя, у системі міжлюдських стосунків — це людина.

Арістотель започатковує знання про соціальне управління та його завдання, про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя великою мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види: брутальний, державний і споглядальний.

Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розглядаючи їх як невід'ємні складові життя людини. Дозвілля, на думку Арістотеля, — це не просто вільний час, а час, заповнений різноманітними заняттями — філософським умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуванням, що породжують відчуття приємності та задоволення. Проте така організація дозвілля потребує коштів, а тому багатство сприяє змістовному дозвіллю. Але в будь-якому дозвіллі важлива поміркованість. Нерозумне використання вільного часу ганьбить людину.

Розглядаючи цінності, Арістотель людське життя характеризує як вищу цінність, доброчинність розміщає на найвищому місці шкали цінностей. Цікаво, що цінність, авторитет державних діячів філософ визначає за їхніми інтелектуальними та фізичними можливостями.

На думку Арістотеля — людина є «істотою політичною», тобто такою, яка не може існувати поза полісом, поза межами суспільства.

Іншою невід'ємною властивістю людей він вважав соціальну нерівність. Арістотель класифікував громадян полісу за майновим станом на клас «надто заможних», клас «украй нужденних» та проміжний, або «серединний» клас. У кількісній перевазі останнього він убачав гарантію суспільної рівноваги та злагоди.

Є у трактатах стародавніх філософів і міркування стосовно проблем спілкування людей, їхнього взаємного впливу, що є неодмінним наслідком розгляду сутності людини як суспільної істоти. Саме Арістотель найбільш послідовно дотримувався цієї думки. Він вважав, що кожна людина не ізольована від інших членів суспільства, а пов'язана з ними, взаємодіє, веде спільний спосіб життя. Це й породжує в неї спільні з іншими людьми думки та почуття.

Арістотель надавав великого значення спілкуванню, через нього люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспільною істотою», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються професійні та інші особливості.

Сократ (470—399 pp. до н. е.), досліджуючи процес спілкування, особливого значення надавав мовленню. В цьому переконує власний досвід філософа, що брав участь в обговоренні найрізноманітніших проблем політики, етики, виховання з будь-ким і будь-де. Його спілкування з людьми було активним, причому він не передавав знання в готовій формі, а лише допомагав співрозмовникові самому дійти істини. Майстерність Сократа вести дискусію полягала не в тім, що він завжди знав відповідь на питання, а в тім, що філософ міг переконати опонента, що той її також не знає. Красномовності, умінню переконувати вчила індійська філософсько-релігійна школа йоги (близько V ст. до н. е.)[5, c, 47-49].

Багато цінних міркувань про особистість, вплив на неї з метою виховання, а також про самовплив у процесі самовиховання було висловлено стародавніми китайськими мислителями.

Так, Конфуцій (551—479 pp. до н. є.) стверджував, що людина за своєю природою добра, її псують, прищеплюючи їй негативні якості, зовнішні обставини. Відтак він робив висновок про необхідність навчати людей засобів внутрішнього самовдосконалення. Сюнь-Цзі (298—238 pp. до н. є.) обстоював протилежну думку — людина від природи зла, а позитивних якостей вона набуває завдяки вихованню.

У середньовіччі нічого не з'явилося принципово нового для соціологічного розуміння праці. Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354—430 pp. до н. є.) однаково високо цінував розумову і фізичну працю, Фома Аквінський (1225—1274) фізичну працю ставив нижче розумової. Якщо в античні часи фізична праця здебільшого вважалася не вартою вільної людини, рабським заняттям, то християнство вважало її карою Божою. Вважалося, що праця забезпечує лише біологічне існування, а духовне дається через «непрацю», тобто пасивне споглядання.

Значний внесок у пізнання людини як соціальної істоти зробили представники середньовічного ренесансного гуманізму Алі-гієрі Данте (1265—1321) і Франческо Петрарка (1304—1374). Гуманізм — система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємин між людьми.

Соціалісти-утопісти англієць Томас Мор (1478—1535) та італієць Томмазо Кампанелла (1568—1639) обстоювали ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які, на їхню думку, можливі лише за умов суспільної власності.

Італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), вивчаючи вищий механізм дій людини, вважав матеріальний інтерес, спрямований на примноження власності, основним (люди швидше вибачать комусь смерть свого батька, аніж втрату власного майна).

Власний інтерес людини переважає над її турботами про честь та гідність, а відтак політик має поєднувати в собі риси «лева» і «лисиці». Такі ідеї об'єдналися в понятті «макіавеллізм», що обстоює право володарів застосовувати будь-які засоби для досягнення поставленої мети.

Англієць Френсіс Бекон (1561—1626) вважав, що людей об'єднує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Для захисту від несправедливості потрібні закони. Проте коли закон починає загрожувати інтересам більш чисельної і сильної групи людей, ніж та, інтереси якої він охороняє, то перша група скасовує цей закон (що трапляється дуже часто).

Вивчаючи соціальну природу людини, французький юрист, соціолог Жан Боден (1530—1596) визначальним чинником вважав географічне середовище (клімат, рельєф), яке, на його думку, зумовлює особливості життя людей, їхні інтелектуальні якості.

Жителі півночі — фізично міцні, але не дуже розумні, жителі півдня — фізично слабкі, відлюдні, скупі, а жителі помірної зони (Греція, Італія, Франція, Німеччина) поєднують і силу, і розум.

На думку Томаса Гоббса (1588—1679) — англійського філософа-матеріаліста — природний стан людини проявляється в її пристрастях. їй притаманні суперництво (прагнення наживи), підозрілість (прагнення безпеки), користолюбство, марнославство (любов до слави). Саме пристрасті роблять людей ворогами: «людина людині — вовк». Тому там, де немає влади (у природному стані), яка тримає людей у страху, вони перебувають у стані війни один з одним.

Свобода — це право робити все те, що не заборонено законом. Проте люди повинні виконувати закони та укладені між людьми угоди, бо в них немає права на все.

Закони мають на меті не втримувати людей від небажаних дій, а спрямовувати їх у правильному напрямку. Т. Гоббс закони порівнює з огорожею край дороги, а тому, за його думкою, зайві закони шкідливі.

Голландський філософ-матеріаліст Бенедикт Спіноза (1632— 1677) вважав, що необхідність у державі та законах зумовлено суперечностями між пристрастями (егоїзм, користолюбство, ненажерливість) і розумом. Людина тільки тоді вільна й могутня, коли керується розумом. Але більшість людей керується пристрастями, які штовхають їх на негативні вчинки. Це й зумовлює необхідність існування права та держави. Саме Спіноза вперше висловив думку про те, що свобода — це пізнана, усвідомлена необхідність.

Англієць Джон Локк (1632—1704) у науковій праці «Два трактати про правління» обґрунтовує ідею прав і свободи людини, вважаючи будь-яку владу продуктом взаємного договору між: людиною і суспільством. Коли влада не захищає права людей або надає комусь більше прав, ніж іншим, суспільство може скасувати цей договір.

Отже, згадані філософи XVII ст. на відміну від Арістотеля та інших античних мислителів, виводили «суспільність» людини не з її суспільної природи і «вродженої» схильності до спілкування, а навпаки — з її одвічних асоціальних властивостей: прагнення абсолютної свободи й уседозволеності, егоїзму, ворожості й агресивності (звідси — «війна всіх проти всіх»). Щоб запобігти взаємному винищенню, люди повинні дотримуватися «суспільного договору», тобто відмовитися від частки своєї свободи чи прав на користь держави як виразника спільних інтересів.

У XVIII ст. у Франції з'являється низка теорій, які обґрунтовують необхідність формування суспільства на засадах справедливості, рівності, соціалістичних ідей. Зокрема Поль Гольбах (1723—1789) обґрунтовує цікаву думку, що основні природні права людини — свобода, власність, безпека, а шлях до звільнення людей — освіта.

Клод Гельвецій (1715—1771) у працях «Про розум», «Про людину» викладає ідеї про гармонійне поєднання особистих і суспільних інтересів, про вирішальну роль навколишнього середовища у формуванні людини. Люди не народжуються, а стають такими, якими вони є під впливом зовнішніх чинників.

Головним, на чому має будуватися суспільна система, за Гельвецієм, є природна рівність людських розумових здібностей, природна доброта людини, всемогутність виховання, взаємозалежність успіхів розуму та успіхів праці[2, c. 19-21].

Наведені теоретичні викладки мають форму розрізнених поглядів, ідей, думок стосовно окремих соціальних процесів, явищ, прямо чи опосередковано пов'язаних з трудовою діяльністю людини. Проте вони є елементами соціологічного знання про працю, з якого розвинулася згодом справжня наука — соціологія праці.


2. Які соціологічні ознаки були закладені Томасом Пітером і Робертом Уотерменом у концепцію управління "сім "С".

Однієї з найбільш популярних в 80-ті рр. системних концепцій менеджменту є теорія "7-S", розроблена двома парами дослідників, що працювали з консультаційною фірмою " Маккінзі". Першу пару склали Томас Питере й Роберт Уотерман - автори відомої книги "У пошуках ефективного керування", а другу пару - Річард Паскаль і Ентоні Атос - автори не менш відомого бестселера "Мистецтво японського керування: посібник для американських керуючих".

Дослідження даних фахівців в області управління привели їх до висновку, що ефективна організація формується на базі семи взаємозалежних складових, зміна кожної з яких з необхідністю вимагає відповідної зміни інших шести. Тому що по-англійському назва всіх цих складових починається на "S", ця концепція одержала назву "7-S".

Ключовими складовими є наступні:

• стратегія - плани й напрямки дій, що визначають розподіл ресурсів, що фіксують зобов'язання по здійсненню певних дій у часі для досягнення поставлених цілей;

• структура - внутрішня композиція організації, що відбиває розпадання організації на підрозділи, ієрархічну субординацію цих підрозділів і розподіл влади між ними.

• штат - ключові групи персоналу, що існують в організації й охарактеризовані за віком, підлозі, утворенню й т.п.;

• стиль - спосіб, якої керівники управляють організацією;

• сюди ж відноситься організаційна культура;

• кваліфікація - відмітні можливості ключових людей в організації.

• розділені цінності - зміст і зміст основних напрямків діяльності, які організація доводить до своїх членів.

Відповідно до даної концепції, тільки ті організації можуть ефективно функціонувати й розвиватися, у яких менеджери можуть тримати в гармонічному стані систему, що складається з даних семи складових.

Хоча ситуаційний підхід до керування й проголосив, що в результаті невизначеності, що існує в оточенні організації, множинності можливих рішень управлінських завдань, породжуваної розмаїтістю ситуацій, немає й не може бути єдиного універсального підходу до керування взагалі, спроби знайти загальні характеристики будь-якого керування ніколи не припинялися. Ідея єдиного для всіх організацій, універсального керування в 50- 60-ті рр. як би апріорно припускала, що в основі теоретичної моделі такого керування повинен лежати американський тип менеджменту, що вважався в той час не без підстав кращим і зразковим. Однак практика 70- х рр. показала, що американський тип керування не тільки не є універсальним, але й далекий від того, щоб уважатися кращим[6, c, 74-76].

Особливо наочно це виявилося при порівнянні американського управління з японським.


3. Визначте соціокультурні чинники структурного безробіття у Вашому регіоні, та які заходи необхідно вжити для його зменшення

Елементом структурного безробіття виступає сезонне безробіття, яке є наслідком сезонного характеру роботи в деяких галузях виробництва. Сільське господарство, будівництво і туристичний бізнес традиційно демонструють значну сезонність в характері зайнятості.

Передумовами структурного безробіття є зміни у структурі суспільного попиту на робочу силу внаслідок науково-технічних, технологічних зрушень і зміни у структурі споживчого попиту.

Фрикційне безробіття поступово переходить в категорію, яку називають структурним безробіттям. Воно виникає у разі, коли попит і пропозиція на робочу силу не збігаються, причому відповідність між цими показниками для різних видів праці та різних регіонів і секторів економіки неоднакова. Через певний період в структурі споживчого попиту і в технології виробництва відбуваються деякі зміни, які, в свою чергу, призводять до змін у структурі попиту на робочу силу. У зв'язку з такими змінами попит на окремі види професій зменшується або зовсім зникає, на інші, включаючи нові, які раніше не існували, зростає. Виникає безробіття, тому що робоча сила повільніше реагує на зміни, а її структура не відповідає потребам нової структури потрібних робочих місць. З одного боку, з'являються нові робочі місця, а з іншого — надлишок працівників застарілих професій.

Різниця між фрикційним і структурним безробіттям остаточно не визначена. Суттєва відмінність полягає в тому, що у “фрикційних” безробітних є навички, які вони можуть продати, а “структурні” безробітні не можуть одразу отримати роботу – без перепідготовки, додаткового навчання чи і зміни місця проживання. Фрикційне безробіття носить більше короткостроковий характер, а структурне – частіше довгостроковий і тому вважається серйознішим.

Структурне безробіття, при всій своїй хворобливості, також може не хвилювати країну, але лише в тому випадку, коли загальна кількість вільних місць не поступається кількості людей, які шукають роботу, хоча і мають інші спеціальності. Якщо робочих місць взагалі менше, ніж безробітних, тоді це погано. Це означає, що в країні виникла третя, найбільш неприємна форма безробіття – циклічне.

Структурне безробіття трактується по-різному стосовно того, існує воно в межах нормального (природного) рівня безробіття чи поза ним, то з приводу циклічного думка одностайна : його оцінюють як таке, що виступає головною причиною формування безробіття на рівні, який перевищує природний.

Особливість українського безробіття можна пояснити специфікою його окремих видів. Незважаючи на кризовий стан економіки, циклічне безробіття ще не набуло розмаху завдяки його штучному стримуванню шляхом дотування підприємств державного сектора. Так само гальмується повільністю ринкових перетворень і структурне безробіття, головний поштовх якому досі дала лише реорганізація військово-промислового комплексу. Фрикційне безробіття спричинене передусім низькою зарплатою у державному секторі.

Намагаючись прогнозувати подальшу ситуацію з безробіттям в Україні, необхідно враховувати чинники, що діятимуть як у бік збільшення, так і у бік зменшення його рівня. Зростання, зокрема, спричинятимуть :

• потреба структурної реорганізації неефективної економіки;

• зняття штучних обмежень щодо росту циклічного безробіття;

• дефіцитність інвестицій для створення нових робочих місць;

• відсутність досвіду роботи служб зайнятості, дисципліни і відповідальності виконавчої влади.

До чинників, які діють у бік скорочення безробіття, можна віднести :

• безмежність незадоволеного попиту і можливість створення нових робочих місць у багатьох сферах, особливо у сфері послуг;

• дотеперішня нерозвиненість приватного сектора і наявність тіньової економіки, які в разі зняття адміністративних пут зможуть залучити значну частину непрацюючих;

• традиційно низький рівень зарплати і слабкість профспілок, які не можуть домогтися підвищення загального рівня зарплати і пов’язане з цим обмеження попиту на працю.

4. Надайте характеристику світовим моделям соціально-трудових відносин. Визначте яка з них найбільш притаманна Україні.

Соціально-трудові відносини є найважливішим чинником, що робить вирішальний вплив на досягнення організацією стійкої позиції на ринку. Це пов'язане з тим, що саме соціально-трудові відносини відбивають всі зміни, що відбуваються у всіх організаційних процесах, формують умови ефективного використання трудового й інтелектуального потенціалу працівників, тому що тип соціально-трудових відносин і рівень їхнього розвитку дозволяє з більшою або меншою ефективністю реалізувати можливості людських ресурсів для досягнення високих фінансових результатів.

Як відомо соціально-трудові відносини - це існуючу взаємозалежність і взаємодію суб'єктів цих відносин у процесі трудової діяльності, націлені на регулювання (поліпшення) якості трудового життя. У той же час соціально-трудові відносини - суб'єктивовані, тому що відбивають суб'єктивно певні інтереси, потреби, наміри й дії учасників цих відносин, обумовлені їх усвідомленою й взаємною залежністю. Соціально-трудові відносини грають першорядне значення не тільки для оптимального рішення проблем продуктивної зайнятості й соціального захисту персоналу підприємства, але навіть у більшій мері стосуються підвищення технологізації керування людськими ресурсами, необхідність чого обумовлена змінами умов праці й вимог до якості персоналу.

Сучасна теорія соціально-трудових відносин повинна мати цілісний і системний характер, будуватись на принципах соціального партнерства прийняття рішень у сфері соціально-трудових відносин. Теорія соціально-трудових відносин, яка поступово формується з огляду на новітні якісні і кількісні зміни у сфері праці, має ґрунтуватися не на утилітарних мотивах діяльності окремих особистостей або соціальної групи, а на інтересах розвитку суспільства в цілому і окремої особистості. Основна система соціально-трудових відносин в перехідній економіці України базується на нових ринкових принципах господарювання, охоплюючи певну сукупність суб’єктів та об’єктів різних форм власності на всіх рівнях розвитку суспільної праці.

Реальний стан трудового потенціалу порівняно з європейськими стандартами доволі несприятливий. Негативні тенденції проявляються у звуженні демографічної бази відтворення трудового потенціалу внаслідок зниження народжуваності, скорочення очікуваної тривалості життя, загального постаріння населення та інших чинників.

Система соціально-трудових відносин, як і будь-яка система існує лише тоді, коли вона підпорядковується певним законам, правилам, нормам, нормативам, які у своєму еволюційному розвиткові пройшли селекцію і відповідність загальнолюдським цінностям. Через те, важливим є визначення методичних аспектів створення регіональних оптимізаційних моделей соціально-трудових відносин на основі макроорієнтирів та нормативного індексу якості соціально-трудового потенціалу регіонів.

Аналіз стану та динаміки розвитку соціально-трудових відносин на етапі формування регіонального ринку праці показав, що їх система повинна опиратися на методи визначення рівня безробіття, виявлення причин його погіршення та прогнозування шляхів вирішення проблем.


5. Особливості соціального діалогу на регіональному рівні в Україні

Стан і тенденції соціально-трудових відносин та забезпечення соціального захисту працюючих свідчать про наявність загроз руйнування трудового потенціалу. Сприяють цьому тривалий кризовий стан та слабка соціальна орієнтація економіки, незорієнтованість ринкових трансформацій на адекватні зміни в трудовій сфері, низька вартість та неконкурентоспроможність робочої сили, відсутність умов для її повноцінного відтворення; невисокі гарантії зайнятості тощо. Необхідною є розробка та впровадження організаційно-економічного механізму забезпечення соціального захисту працюючих.

Найбільш вагомими перешкодами для забезпечення умов соціального захисту є недосконалість двох сфер соціально-трудових відносин – оплати праці та зайнятості. Відсутні умови нормального відтворення робочої сили через її низьку вартість, наявність заборгованості із заробітної плати, неадаптованість мотиваційного механізму до праці тощо. Стримує ефективну зайнятість несформованість ринку праці, висока тіньова зайнятість, низький попит на робочу силу та значне перевищення її пропозиції, невисока місткість ринку праці тощо.

Соціальна напруженість та конфліктність обумовлюють соціальні ризики, пов’язані з гострими соціальними проблемами та масовою неправовою поведінкою. Тому результати соціологічних досліджень з цих питань одночасно із об’єктивними статистичними відомостями щодо кількості звернень громадян регіону у центральні органи влади мають бути підставою для формування заходів в регіональні стратегії розвитку та Угоди регіонального розвитку.

Таким чином, при формуванні регіональних стратегій розвитку виникають реальні можливості щодо попередження, мінімізації та подолання соціальних ризиків. Для реалізації цих можливостей регіональна політика повинна базуватись на принципах запобігання виникнення соціальних ризиків; на пріоритетності надання державної допомоги регіонам виходячи з потреб збереження та розвитку людського потенціалу; на забезпеченні ефективного сполучення централізації та децентралізації регіональної політики, мобілізації населення та підвищення його активності щодо подолання соціальних ризиків; на розвитку договірних засад між центром і регіонами тощо. Державне регулювання регіональним розвитком має підставу та можливості визначати пріоритети для регіональних стратегій розвитку, які спрямовані на зниження соціальних ризиків регіону та забезпечення соціальної безпеки, що відповідає національним інтересам України.


Список використаної літератури

1. Боришкевич Л. Д. Соціологія праці: Аналітико-стат. інформація / Український ін-т науково- технічної і економічної інформації — К. : УкрІНТЕІ, 2002. — 41с.

2. Вакуленко С. Соціологія праці: навч.-метод. посібник. — К. : Знання, 2008. — 262с.

3. Дворецька Галина Власівна. Соціологія праці: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2001. — 244с.

4. Лукашевич М. Соціологія праці: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2004. — 440с.

5. Огаренко В. Соціологія праці: Навч. посібник / Гуманітарний ун-т "Запорізький ін-т держ. та муніципального управління". — Запоріжжя : ГУ "ЗІДМУ", 2001. — 306с.

6. Осовий Г.В., Жуков В.І., Руденко В.М., Семеніхін В.О. Соціально-трудові відносини: питання теорії та практики. Навч. посіб. – К.: АПСВ, 2005. – 411 с.

7. Терещенко В. Соціологія праці: підручник:навч. посібник для підгот. бакалаврів у галузі знань 0305 "Економіка та підприємництво" у вищих навч. закл. ІІ-ІV рівнів акредитації Мінагрополітики України — Вид. 2-ге, доп. і переробл. — К. : Четверта хвиля, 2007. — 168c.

загрузка...
Top