Аналіз сучасного світового ринку праці

Вступ.

Розділ 1. Сутність міжнародного ринку праці.

1.1. Поняття та функції світового ринку праці.

1.2. Сегментація світового ринку праці.

1.3. Взаємодія попиту та пропозиції на міжнародному ринку праці.

Висновки до розділу 1.

Розділ 2. Мобільність трудових ресурсів у глобалізованому світі.

2.1. Масштаби та напрями міжнародної міграції.

2.2. Економічні наслідки міграції робочої сили.

2.3. Міжнародна Організація Праці та її вплив на розвиток соціально-трудових відносин.

Висновки до розділу 2.

Розділ 3. Україна на світовому ринку праці.

3.1. Сучасний рівень безробіття в Україні.

3.2. Регіональні особливості безробіття.

3.3. Співпраця українських профспілок з МОП.

Висновки до розділу 3.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність теми. Поряд з традиційними ринками товарів, капіталів, технологій набирає сили новий специфічний і неординарний феномен розвитку світового господарства – міжнародний ринок праці. Його функціонування вимагає створення координаційного механізму перерозподілу робочої сили між різними країнами та регіонами, що сприятиме підвищенню ефективності використання трудових ресурсів та інтенсифікації обміну знаннями і досвідом між народами.

Міжнародний ринок праці стає одним з інструментів ствердження пріоритетності духовних цінностей у розвитку особистості людини, посилення соціальної орієнтації світової економіки та демократизації трудових відносин. Завдяки міжнародному ринку праці відбувається інтернаціоналізація вимог до умов відтворення робочої сили, життя і праці мільйонів людей у різних регіонах світу.

Основна мета функціонування міжнародного ринку праці полягає у створенні сприятливих умов для підвищення рівня життя на основі задоволення потреб людей у професійній та творчій самореалізації, покращення якості освіти, обслуговування та міждержавного спілкування.

Становлення України як незалежної держави з власними кордонами та вільним обміном трудовими ресурсами вимагає принципово нового розуміння зовнішньої трудової міграції, яка стає потужним чинником інтеграції країни до світового ринку праці. Структурна перебудова економіки, конверсія оборонного комплексу, банкрутство та ліквідація ряду підприємств видобувної і переробної промисловості, об`єктивна, а іноді й штучно викликана зупинка виробництва, призвели до істотного скорочення сукупного фонду робочого часу та вивільнення різноманітної в регіонально-галузевому та якісно-професійному розрізі робочої сили. Водночас дефіцит державного та більшості регіональних бюджетів, незначна порівняно з іншими країнами частка приватних інвестицій в Україну не дають змоги за короткий час і без зростання соціальної напруги у суспільстві перепідготувати та перерозподілити великі обсяги вітчизняної робочої сили. В цьому контексті регульована трудова міграція надлишкової на даний момент робочої сили повинна стати ефективним засобом раціонального використання трудового потенціалу України.

Масштабність та інтенсивність розвитку міждержавного обміну робочою силою в Україні обумовили необхідність вдосконалення державної міграційної політики, яка має стати новою сферою зовнішньоекономічної діяльності уряду країни і створити належні умови для забезпечення українським працівникам гідного становища на міжнародному ринку праці.

В 60-70 роки трудова міграція розглядалась, як процес пересування населення між селом та містом, між малими містами та великими, між різними регіонами Радянського Союзу. Виїзди на роботу за кордон дозволялись тільки в межах країн соціалістичного табору. Дослідженням міграційної активності населення в ті роки активно займались Баранов Є.Ф., Брєєв Б.Д., Валентей Д.І., Козирєв Ю.Н., Коровкін А.І., Переведенцев В.І., Рибаковський Л.Л., Хомра О.У., Хорьов Б.С. та інші.

Ситуація суттєво помінялась наприкінці 80-х на початку 90-х років, коли в наслідок політичної та економічної трансформації суспільства трудова міграція українських громадян за кордон стала набувати значних масштабів. Наукові дослідження та публікації в пресі були зорієнтовані переважно на виявлення загальних тенденцій розвитку трудової міграції в Україні. Значно менше уваги приділялось теоретично-методологічному аналізу проблем виникнення та розвитку зовнішньої трудової міграції, аналізу процесу адаптації та механізму соціального захисту українських громадян за кордоном, створенню адекватної нормативно-правової бази регулювання процесів міждержавного обміну трудовими ресурсами.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є обґрунтування нових концептуальних основ розвитку міждержавного обміну робочою силою та становлення світового ринку праці і розробка на цій основі науково-методичних і практичних рекомендацій, спрямованих на забезпечення ефективної інтеграції України до міжнародного ринку праці.

Для досягнення мети було необхідно поставити та розв’язати такі завдання:

  • розкрити сутність, причини, фактори та особливості розвитку міждержавних пересувань робочої сили в світі;
  • дослідити особливості функціонування регіональних ринків праці та їх роль у формуванні світового ринку праці;
  • проаналізувати процеси створення інтернаціональної робочої сили на міжнародному ринку праці;
  • вивчити стан світового ринку праці, мобільність трудових ресурсів у глобалізованому світі;
  • визначити можливі соціально-економічні наслідки міграції;
  • сформулювати теоретично-методологічні пропозиції та практичні рекомендації щодо вдосконалення міграційної політики в Україні.

Предметом дослідженнястали економічні, політичні, правові відносини, що виникають з приводу функціонування міжнародного ринку праці і, зокрема, міждержавного обміну трудовими ресурсами.

Об'єкт дослідження- світовий та вітчизняний ринок праці, еміграційні та імміграційні потоки робочої сили, еміграційна політика України.

Теоретично-методологічною основою та інформаційною базоюпроведеного дослідження є об’єктивні економічні закони функціонування економіки перехідного періоду, вітчизняні та зарубіжні дослідження в сфері функціонування світового ринку праці, інструктивні та методичні матеріали Міністерства праці та соціальної політики України, Державного центру зайнятості, нормативні документи Міжнародної організації праці, Міжнародної організації міграції, Світового банку.

Дипломне дослідження проводилось з застосуванням методів історико-логічного та економіко-статистичниго аналізу, вибіркового обстеження та групування, схематичного та графічного моделювання.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукові результати, що одержані автором і виносяться на захист, стосуються розробки нових теоретико-методологічних положень та практичних рекомендацій щодо вдосконалення нормативно-правового та організаційно-економічного механізму регулювання світового ринку праці, тому що:

деталізовано структуру світового ринку праці та напрями трудової еміграції та трудової імміграції,проаналізовані позитивні та негативні наслідки впливу трудової міграції на вітчизняний ринок праці;

розроблена концептуальна схема організаційно-інституціонального механізму реалізації еміграційної політики в Україні.

Практичне значенняодержаних результатів полягає в тому, що основні положення, викладені у роботі, доведені до рівня методичних розробок та прикладних рекомендацій і можуть бути використані для:

  • підвищення ефективності реалізації державної еміграційної політики в Україні;
  • вдосконалення діяльності Державного та регіональних центрів зайнятості;
  • поглиблення теоретично-методологічного забезпечення навчального процесу при викладені курсів пов’язаних з вивченням вітчизняного та міжнародного ринків праці.

Структура та обсяги роботи. Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури з 46 найменувань і включає 3 таблиці, 4 рисунків, 3 додатків. Повний обсяг роботи складає 92сторінки машинописного тексту.

Розділ 1. Сутність міжнародного ринку праці

1.1. Поняття та функції світового ринку праці

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях.

Формування міжнародного ринку праці відбувається двома шляхами: по-перше, через міграцію трудових ресурсів і капіталу; по-друге, шляхом поступового злиття національних ринків праці, внаслідок чого усуваються юридичні, національно-етнічні, культурні та інші перегородки між ними. Це приводить до утворення так званого «спільного ринку праці». Становлення міжнародного ринку праці є свідченням того, що процеси світової інтеграції відбуваються не тільки в економічній та технологічній галузях, а й дедалі ширше охоплюють сфери соціальних та трудових відносин, які стають нині глобальними. Це дістає відображення в координації, погодженні й зближенні соціальної політики різних країн, які мають неоднаковий досвід та законодавство в соціальній сфері. Таке регулювання різнонаціональних соціальних структур відбувається у багатьох напрямах. Головні серед них:

• умови праці, способи найму і звільнення працівників;

• оплата праці, зокрема системи додаткових виплат;

• надання відпусток, вільних від роботи днів, тривалість робочого дня;

• соціальне страхування;

• надання різних пільг, у тому числі матеріального постачання, відпочинку і т. д.

Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва — капіталу і праці. Підвищення міжнародної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили.

Капітал, як правило, рушав у ті місця концентрації робочої сили, де вона значно дешевша від робочої сили в країні-експортері. Навіть у «нових індустріальних країнах» ставки заробітної плати промислових робітників у 80-х роках були в 5—10 разів нижчі, ніж у розвинутих країнах Заходу. Практична необмеженість на периферії світового господарства дешевих трудових ресурсів сприяє їх широкому включенню в орбіту функціонування продуктивного капіталу економічно розвинутих країн, насамперед на основі розвитку мануфактурних форм організації праці[6, c. 41-42].

Слід зауважити, що в недалекому минулому, в епоху колоніалізму, попит на закордонну робочу силу не відігравав будь-якої серйозної ролі в міжнародній експансії капіталу. Діяльність міжнародних компаній мала тоді переважно торговельний та фінансовий характер. Сучасна ж структура попиту на робочу силу значно ускладнилась, і вона часто містить як її необхідний компонент попит на іноземних працівників. Саме в нинішню епоху, коли ринкові відносини стали панівними у світовому господарстві, міграція досягла глобальних розмірів та найрозвинутіших форм.

Об'єктивні можливості для залучення приватним капіталом робочої сили різної національної належності пов'язані з розвитком ТНК, котрі розгорнули великомасштабне міжнародне виробництво з ієрархічним поділом праці різних груп зайнятих, які, живучи й працюючи в різних країнах, інтегрувалися в єдину виробничо-технологічну систему приватної корпорації. В межах ТНК із часом виник свій внутрішній ринок праці, який характеризувався частими переміщеннями різних категорій працівників (особливо керівної ланки) з однієї країни в іншу.

Паралельно з усіма цими процесами посилювалась також диференціація і серед самих країн, у результаті чого світова економіка набула з часом багаторівневого, складного та ієрархічного характеру. На найвищому рівні цієї ієрархії опинились колишні метрополії, які змогли розвинути виробничий апарат нової інформаційної економіки. Ці ж країни стали основним полем діяльності ТНК. На нижчих поверхах опинились країни з традиційною індустріальною економікою. З одного боку, їм відведена роль виробників масової стандартизованої продукції, з іншого — ці країни стали постачальниками дешевої робочої сили. Останнє стосується також країн з аграрною, сировинною економікою, яким дісталися найнижчі рівні ієрархії.

За всіма ознаками міжнародний ринок робочої сили, що формується, має явно сегментований характер. У межах цього ринку створюються кілька окремих, відносно автономних ринків робочої сили зі специфічними закономірностями її руху. Така сегментація міжнародного ринку робочої сили віддзеркалює як міжнародний поділ праці, що склався, так і особливості у кваліфікації робочої сили й попиті на неї. Сегментування міжнародного ринку праці урізноманітнює склад робочої сили, що пропонується на цьому ринку. Водночас у його суб'єктів формуються специфічні риси й особливості, що відрізняють їх у цілому від зайнятих тільки на національних ринках праці. Достатньо сказати, що в суб'єктів міжнародного ринку праці помітно послаблюються національні уподобання, вони мобільніші і більш пристосовуванні до вимог наймачів[2, c. 3-5].

У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих країн, а також країн о середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг). Слід згадати й інший, щоправда нечисленний, шар зайнятих у різних міжнародних організаціях (ООН, спеціалізованих органах ООН, Міжнародному валютному фонді, ВТО, ЮНЕСКО та ін.). Наймання працівників у такі організації відбувається на чисто міжнародній основі і, як правило, з урахуванням лише професійної придатності. Цей ринок праці має певну тенденцію до розширення з огляду на зростання міжнародних зв'язків та загострення глобальних проблем.

Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку. Серед цих працівників треба вирізнити специфічний загін так званої нелегальної робочої сили, чималі потоки якої спрямовуються в індустріальні країни, зокрема США. До цієї категорії працівників можна приєднати також «екологічних біженців», котрі через катастрофічні природні умови (наприклад, посуха) змушені покидати свої насиджені місця, шукати роботу в інших країнах та регіонах.

Працівники, що пересуваються між країнами нелегально, по суті не мають юридичних і політичних прав. За необхідності приватні компанії легко можуть позбавитись їх, удавшись до депортації.

Економічна функція нелегального ринку праці зводиться переважно до обслуговування потреб величезної маси дрібних та середніх підприємств в індустріальних країнах, які, на відміну від великих підприємств, неспроможні застосовувати в широких масштабах дорогі працезбережувальні технології. Ці підприємства не можуть також за потреби переводити свої капітали у країни з дешевою робочою силою, як це часто роблять гігантські ТНК. Держава, як правило, мовчазно сприяє використанню праці нелегалів.

На ринку праці можна вирізнити ще дрібніші сегменти, класифікуючи робочу силу за віковими й професійними особливостями, ознаками тієї або іншої культури, традиції, а також національними, расовими та статевими ознаками. Такий поділ чималою мірою пов'язаний з діяльністю ТНК, які мають попит на чітко визначені категорії робочої сили. Так, філіали західних компаній у країнах, що розвиваються (зокрема, в зонах «вільної торгівлі»), прагнуть використати насамперед працю молодих незаміжніх жінок, які не висувають високих вимог щодо оплати праці і водночас є слухняними, надійними, спритними в роботі і т. д. Жіноча робоча сила стала важливим сегментом нинішнього світового ринку праці, особливо в країнах, що розвиваються.

Сучасна структура світового ринку праці характеризується, насамперед, виникненням такого нового й особливого його сегмента, який пов'язаний з використанням висококваліфікованих спеціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів і т. д. Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послугами. Специфіка цього сектора ринку праці полягає в тому, що завдяки розвинутій мережі телекомунікацій певна частина інтелектуальної робочої сили може брати участь у виробничому процесі, що здійснюється на будь-якій відстані від місця її перебування.

Під впливом інформаційної революції у світовому господарстві по суті формується нове середовище. Змінюється звичний характер конкурентної боротьби. Поряд із традиційним пошуком ринків збуту тепер іде напружений пошук цінних видів ресурсів, серед яких перше місце належить інформаційним ресурсам та їхнім носіям — людям. Компанії, що діють у високотехнологічних галузях, посилено полюють за інтелектуальними ресурсами. Без них тепер не можна вижити в конкурентній боротьбі. Виникає, таким чином, попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.)[22, c. 82-85].

Важливою особливістю сучасного міжнародного ринку праці є те, що національні ринки робочої сили високорозвинутих країн задовольняють попит на неї не тільки власного, національного, а також іноземного капіталу. У США, наприклад, одним з вагомих факторів, що стимулює приплив іноземних приватних інвестицій, є наявність у цій країні висококваліфікованих робітників найрізноманітніших спеціальностей, без яких неможливе сучасне високотехнологічне виробництво.

В різних країнах світу сформувалися нині великі групи найманої робочої сили, котрі визначаються як «транснаціональна робоча сила». Цим професійним кадрам притаманна висока міжнародна мобільність: вони готові в будь-який момент задовольнити попит на робочу силу з боку підприємств, розташованих у різних районах світу. Такі групи робочої сили утворилися, наприклад, у країнах Азії, Західної Європи, Африки, в районі мексикансько-американського кордону. Умови їхнього наймання, як правило, досить вигідні підприємцям, хоча в багатьох випадках ці працівники отримують доволі високу заробітну плату, частину якої вони переказують своїм сім'ям на батьківщину.

Інтернаціоналізація резервної армії праці відбувається паралельно з глобалізацією виробництва та розвитком світового ринку товарів і капіталів. Ринок праці перетворився на важливу складову частину світового ринку. Процес розширеного відтворення капіталу відбувається тепер не тільки в межах національних кордонів, а й у взаємодії з відтворювальними процесами інших країн, тобто набирає глобальних масштабів (так званий відкритий тип відтворювального процесу). Одним з регуляторів цього процесу є інтернаціоналізація виробничого циклу. Поряд з торгівлею і рухом капіталу міжнародний рух робочої сили стає важливим елементом, що забезпечує формування єдиного світового циклу. Рух робочої сили між країнами і спричинені ним потоки значних коштів у вигляді заробітної плати вносять істотні корективи у формування економічної ситуації в окремих країнах. Безпосередніми збудниками циклічних коливань нерідко стають перекази заробітної плати з однієї країни в іншу. Водночас міграція робочої сили впливає (погіршує або поліпшує) на умови життя працюючих у країнах — експортерах та імпортерах робочої сили.

Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість перенести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індустріальні держави» — Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш розвинутих регіонів залучалася (часто нелегально) на некваліфіковані й малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу.

Таким чином, динаміка міжнародного ринку робочої сили має складний соціально-економічний характер, що визначається розвитком трудових ресурсів, національних ринків праці, процесами розподілу та перерозподілу робочої сили. Якщо наприкінці 80-х років чисельність зайнятої робочої сили у всьому світі становила майже 1 млрд. чол., то, за прогнозами ООН, на початок 2000 р. загальна чисельність потенційної робочої сили мала зрости на 400 млн. і скласти 1,4 млрд. чол.[31, c. 135-137]

Важливою характеристикою міжнародного ринку праці є ступінь мобільності робочої сили. Рух трудових ресурсів набирає різних форм: природний, територіальний, галузевий, професійний, кваліфікаційний та соціальний. Найбільшу вагу має територіальний рух робочої сили, хоч у міру еволюції міжнародного ринку робочої сили посилюється значення й інших форм. Міжнародний ринок праці становить комплексне явище, пов'язане як з розвитком самої особистості людини, так і з підвищенням якості праці, зміною характеру робочої сили, формуванням її нових якостей.

Для формування і функціонування міжнародного ринку праці потрібні певні стартові умови, зокрема високий рівень міждержавних господарських взаємозв'язків. На сучасному етапі постала низка нових факторів, що зумовлюють необхідність широкої участі всіх країн у світогосподарських процесах. Нині жодна країна, навіть маючи багаті природні ресурси, розвинуту економіку, науку, кваліфіковані трудові ресурси і ємний внутрішній ринок, не може залишатися осторонь від потужних загальносвітових інтеграційних процесів.

На сьогодні сформувалися й активно функціонують кілька регіональних ринків праці (Південно- та Північноамериканський, Європейський, Близькосхідний, Африканський), які являють собою арену масових міграційних процесів, усталеного міждержавного обміну трудовими ресурсами. За даними міжнародної статистики, на кінець XX ст. у світі налічувалося близько 25 млн. працівників-мігрантів, а якщо додати членів їхніх родин, мігрантів-сезонників та нелегальних мігрантів, то ця цифра збільшується в 4-5 разів і сягає понад 120 млн. осіб.

Основними функціями сучасного ринку праці є такі: 1) суспільний поділ праці; 2) інформаційна — дає інформацію про структуру попиту і пропозиції робочої сили; 3) посередницька — узгоджує економічні інтереси між власниками робочої сили та власниками робочих місць; 4) професійна консультація тих, хто шукає роботу, або власників засобів виробництва відносно правових аспектів використання найманої робочої сили; 5) регулююча — профвідбір робочої сили та її профадаптація для формування оптимальної професійно-кваліфікаційної структури; 6) ціноутворююча — забезпечення конкурентного середовища для суб’єктів трудових відносин; 7) пропорційність розподілу робочої сили відповідно до структури суспільних потреб і розвитку науково-технічного прогресу; 8) резервна — сприяє формуванню резерву трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу суспільного відтворення. Вказані функції тісно пов’язані між собою і доповнюють одна одну. Вони характерні для всіх видів ринку праці: внутрішнього, зовнішнього або потенційного, та для циркулюючого, що складають національний ринок праці (рис. 1).

У той же час існує і класифікація ринків праці за обсягом: внутрішній, національний, міжнародний та світовий. Схематично це можна представити у такий спосіб (див. рис. 1)[40, c. 148-150].

Крім того, існують такі різновиди ринку праці, як відкритий і прихований.

На відкритому ринку представлене все працездатне населення. Це насамперед організована, офіційна частина ринку — населення, яке перебуває на обліку в державних службах зайнятості, тобто безробітні, а також випускники державної системи професійного навчання. Друга, неофіційна, частина охоплює тих громадян, які намагаються влаштуватися на роботу через прямі контакти з підприємствами або з недержавними структурами працевлаштування.

До прихованого ринку належать працівники, які зайняті на підприємствах і в організаціях, проте мають велику ймовірність опинитися без роботи з причини зниження темпів розвитку виробництва, його конверсії, ліквідації колишніх економічних і виробничих взаємозв’язків.

До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграції трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різних ділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов'язана з нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах. До цих чинників в останнє десятиріччя долучилися: політична та економічна кризи колишньої соціалістичної системи; поглиблення регіональної та світової економічної інтеграції; зростання попиту з боку лідерів світової економіки на інтелектуальну робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв'язку, комунікацій та транспорту; інформаційний фактор, а також чинники неекономічного характеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав, національні, сімейні та етнічні проблеми[43, c. 65-68].

1.2. Сегментація світового ринку праці

Важливим моментом в процесі аналізу ринку праці є його поділ на сегменти. Ринок праці підрозділяється на окремі частини — цільові ринки, які називаються сегментами.Сегментація ринку праці — це об’єктивно обумовлений процес структуризації ринку праці, при якому під впливом політико-економічних та соціальних факторів розвитку суспільства виникає необхідність його розподілу на окремі субринки або сегменти, які відрізняються характеристиками та правилами поведінки, з урахуванням особливостей кожної категорії працівників.

Ознаками сегментації можуть бути:

· територіальне положення — регіон, район тощо;

· демографічні характеристики — статевовіковий і сімейний склади населення;

· соціально-економічні характеристики — рівень освіти, професійно-кваліфікаційний склад працівників, стаж роботи тощо;

· економічні критерії — розподіл покупців за формами власності, за їхнім фінансовим станом; розподіл працівників за рівнем матеріальної забезпеченості та ін.;

· психографічні показники — особисті якості працівників, їх належність до певних верств і прошарків суспільства тощо;

· поведінкові характеристики — мотивація зайнятості та ін.

Всі ознаки можна об’єднати у три групи: професійно-галузеву, кваліфікаційно-оплатну та соціально-демографічну.

Територіально-сегментаційна структура ринків праці виглядає так (рис. 2):

У 1998 р. І. Л. Петровою було вперше запропоновано методику розробки сегментаційних моделей ринку праці.

Ця методика базується на здійсненні таких кроків: визначенні характеристик економічної поведінки та соціального становища працівників за різними кваліфікаційними ознаками; виявленні суспільних якостей працівників різних кваліфікаційних груп щодо подібності тих соціально-економічних відносин, в які вони вступають на ринку праці; встановленні відмінностей між працівниками за обраними критеріальними ознаками; виділенні у соціально-економічній структурі ринку праці сегментів, що мають суттєві стійкі ознаки внутрішньої подібності за зовнішньою відокремленістю.

Для реалізації даної методики застосовано методи теорії нечітких множин, якими встановлено ступінь належності деякого елемента ринку праці певному сегменту, котрий, внаслідок нечіткості своїх меж, є нечіткою підмножиною ринку праці. Критеріальні ознаки сегментації (способи включення, координації та оцінки праці) представлено як складені лінгвістичні змінні, а їх компонентами обрано оцінки показників використання робочого часу, співвідношення попиту і пропозиції на працю; типи, рівень та спосіб утворення доходів. Сегментаційні моделі ринку праці, побудовані за даною методикою, математично описуються у такий спосіб:

Ε = Σ Ai

Ai = (a1µA (a1 )),(a 2µA (a2 )),... a1µA (an ) , ai ∈Ε

де E — сукупність елементів (осіб, працівників) ринку праці;

Аi— деякий сегмент ринку праці, підмножина Е;

m— число сегментів ринку праці;

аi— окремий представник ринку праці;

µА(аi)— ступінь належності представника аi певному сегменту ринку праці за обраними критеріями[27, c. 106-108].

У результаті застосування даної методики запропоновано авторську модель соціально-економічної сегментації ринку праці.

На відміну від західних, вона є не дуалістичною, а троїстою, охоплюючи: 1) зайнятих в офіційній економіці; 2) зайнятих паралельно в офіційній та неофіційній економіках; 3) зайнятих виключно в неофіційній економіці.

У межах троїстої моделі сегментації українського ринку праці виявлено сім сегментів:

1. Зайняті в офіційній економіці:

· підприємці, менеджери, представники дефіцитних професій, пов’язаних з обслуговуванням ринку;

· висококваліфіковані спеціалісти, праця яких користується попитом у сучасному виробництві;

· представники професій різної кваліфікації, різного освітнього рівня із спадним або нульовим попитом на працю — контингент приховано безробітних;

· працівники, які через різні обставини не можуть знайти постійне місце роботи; маргінальні групи населення.

2. Зайняті одночасно в офіційній і неофіційній економіках:

· особи, які працюють на засадах вторинної зайнятості, або ті, які одержують нелегальні доходи та привілеї щодо оподаткування на основному робочому місці.

3. Зайняті в неофіційній економіці:

· зайняті нелегальною діяльністю;

· представники різних видів самозайнятості населення (неформальна діяльність).

Основні відмінності між сегментами полягають саме у способах включення робочої сили до трудового процесу, координації праці та її оцінки. За цими критеріями було описано сегменти українського ринку праці та визначений ступінь належності до них різних груп працівників (див. Додаток А).

Сутність представленої моделі полягає в тому, що за допомогою певних, науково обґрунтованих критеріїв (характеристик способів включення, координації та оцінки праці) визначається належність тієї чи іншої групи працівників до конкретного ринку праці. За оцінками автора, міжсегментні пропозиції визначено як 2:6:6:2:7:3:5.

Найважливішими сегментами українського ринку праці є третій та четвертий: приховано безробітні та маргінальні групи. До маргінальних груп віднесено: осіб, зайнятих неефективно, з виражено спадним попитом на працю; осіб, які втратили зайнятість і відчувають труднощі у її відновленні; осіб, які не мають роботи і не намагаються її знайти (зневірені). Критеріями маргінальності даних груп є:

а) нестабільна, неповна зайнятість або вилучення із суспільного виробництва;

б) відсутність ринкового регулювання (оскільки попиту на дану працю немає) і ускладнення державного регулювання у зв’язку з неповною зареєстрованістю;

в) низькі, нестійкі, часто випадкові доходи[19, c.96-99].

Отже, сегментація ринку праці— це поділ працівників і робочих місць на замкнуті сектори, зони, які обмежують мобільність робочої сили своїми рамками.

1.3. Взаємодія попиту та пропозиції на міжнародному ринку праці

Дослідження ринків праці починається і закінчується аналізом попиту та пропозиції праці. Що відносно попиту на ринку праці, то тут представлені роботодавці, що приймають рішення про наймання робочої сили в залежності від того стану, в якому знаходяться всі три ринки.

Що стосується пропозиції робочої сили на ринку праці, то тут представлені такі групи, як працівники і майбутні працівники, чиї рішення щодо того, де працювати і чи працювати взагалі, приймаються з урахуванням власних можливостей професійних і біологічних.

Попит — це платоспроможна потреба покупця в конкретному товарі при заданій ціні. Попит праці — це кількість праці, яку роботодавці хочуть і можуть найняти при альтернативних рівнях зарплати й інших рівних умов на даний період часу. Попит на працю (робочу силу) формується виходячи з попиту на кінцеві продукти і послуги, вироблені підприємством, фірмою.

У своїй діяльності фірми прагнуть реалізувати власну продукцію, що залежить від попиту, тобто від того, скільки праці і капіталу вони можуть одержати за даними цінами.

Коли вивчається попит на працю, то з'ясовують, яким чином кількість робітників на підприємствах залежить від таких факторів як праця, капітал і попит. Розглянемо окремі зміни, кожну автономно.

Зміни в зарплаті: зарплата зростає, не змінюються інші умови (технологія, кредити, ціни, податки, попит на продукт). З підвищенням зарплати зростає собівартість виробництва і ціна товару. Ціна зростає, споживач купує менше, роботодавці скорочують обсяги виробництва. Зниження обсягів виробництва призводять до зниження зайнятості. Скорочення зайнятості при зниженні обсягу виробництва називається ефектом масштабу, тобто переважання меншої зайнятості при меншому масштабі виробництва.

При підвищенні зарплати фірма прагне запровадити нові технології і нове обладнання, тобто відбувається зрушення до капітального виробництва. Це ефект заміщення — у міру зростання рівня зарплати в процесі виробництва капітал заміняє робочу силу.

Крива попиту на працю показує, яким чином необхідний рівень зайнятості, вимірюваний кількістю робочих годин або кількістю працівників, змінюється у зв'язку зі змінами у вартості робочої сили при інших незмінних факторах, що впливають на шкалу попиту.

Еластичністю попиту на працю називається здатність попиту на працю реагувати на зміни рівня зарплати[17, c. 168-171].

Пропозиція праці — висловлене працівником бажання і можливість працювати певну кількість часу при альтернативних рівнях зарплати за інших рівних умов.

Як відомо, кількість будь-якого товару або послуг, пропонованих до продажу, звичайно підвищується в міру підвищення їх ціни. Пропозиція праці реагує в такий же спосіб.

На рис. 3 крива попиту показує, скільки працівників необхідно роботодавцям при певній ставці за умови, що ціна капіталу і рівень попиту на продукт праці залишаються незмінними.

Крива пропозиції показує, скільки працівників може вийти на ринок праці на кожному рівні ставки зарплати за умови, що вона по інших професіях вона залишається незмінною.

При рівні зарплати We настає рівновага попиту та пропозиції.

При підвищенні зарплати до рівня W2 — пропозиція зростає доти, доки наймач не задовольнить попит. Утворюється надлишок робочої сили. Потім зарплата знижується до W1 — при цьому пропозиція знижується, утворюючи дефіцит робочої сили.

Пропозиція робочої сили кількісно визначається кількістю осіб, які виходять на відкритий ринок праці і звертаються в службу зайнятості та безпосередньо на підприємство. Ця кількість включає таких осіб, які:

— не мають роботи;

— вивільнюються;

— звільнювані з причин плинності або закінчення договору;

— випускники навчальних закладів;

— прибулі з інших територій.

Попит на робочу силу формується по галузях. Визначається потреба в нових працівниках — замінюваних робітниках[6, c. 45-46].

Коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї, з’являється надлишок робочої сили, тобто безробіття.

Коли попит на робочу силу перевищує її пропозицію, це означає нестачу, дефіцит робочої сили з усіма відповідними наслідками.

Різниця у співвідношенні попиту і пропозиції за професійно-кваліфікаційними, галузевими і статевовіковими групами зумовила поділ ринку робочої сили на ряд сегментів, що відрізняються передусім ступенем забезпеченості робочими місцями та їх надійністю (рис. 4).

Отже, існують два ринки робочої сили. Перший ринок робочої сили представлений в основному робітниками і службовцями середньої та низької кваліфікації, працівниками галузей, що зазнали структурної перебудови, частково зайнятими, тимчасовими працівниками, надомниками, безробітними. На цьому ринку гнучкість досягається переважно за рахунок кількісних коливань, що зумовлюють нестійку зайнятість. Згідно з оцінками Міжнародної організації праці, у промислово розвинених країнах у 80-ті роки XX ст. частково зайнятих було в середньому 50 млн чол. на рік, що на 30 % більше, ніж у попередньому десятилітті. Ця негативна тенденція характерна і для сучасного стану економічного розвитку.

Другий — ринок складної, кваліфікованої робочої сили, що забезпечує повну зайнятість, і основна частка на котрому належить представникам нових спеціальностей і галузей високої технології.

Ця робоча сила потребує великих капіталовкладень, характеризується функціональною гнучкістю, відрізняється відносно високим ступенем захищеності.

Прогнозування показників попиту та пропозиції робочої сили на ринку праці базується передусім на економіко-статистичному аналізі існуючих тенденцій розвитку ринку праці та врахуванні прогнозних макроекономічних показників:

· валового внутрішнього продукту;

· трудових ресурсів;

· загального обсягу інвестицій за рахунок усіх джерел фінансування;

· основних фондів та їх структури за формами власності[8, c. 163-166].

Прогнозування попиту та пропозиції робочої сили на ринку праці здійснюється в межах окремих джерел їх формування.

Пропозиція робочої сили визначається за сукупністю таких показників:

· зареєстровані громадяни, не зайняті трудовою діяльністю на початок року;

· вивільнені з галузей народного господарства;

· випускники навчальних закладів;

· раніше зайняті в домашньому господарстві;

· інші категорії незайнятого населення.

Попит на робочу силу розраховується як сума:

· потреб в працівниках для заміщення вільних робочих місць, вакантних посад;

· потреб в працівниках для комплектування новостворених робочих місць.

При прогнозуванні джерел формування ринку робочої сили значна увага приділяється показнику вивільнення робочої сили із галузей економіки за умов прискорення процесу реформування економіки, який може значною мірою перевищити темпи розвитку сфери прикладання праці.

Вивільнення працівників із галузей економіки здійснюється під впливом комплексу чинників, характерних для конкретного етапу розвитку на даному етапі вивільнення робочої сили, і обумовлених в основному структурними зрушеннями в економіці за рахунок:

· ліквідації підприємств, установ;

· реорганізації;

· перепрофілювання;

· скорочення чисельності персоналу;

· вивільнення за власним бажанням;

· вивільнення за порушення трудової дисципліни.

При прогнозуванні пропозиції робочої сили головним є визначення очікуваної кількості незайнятих трудовою діяльністю громадян, які мають звернутися до біржі праці (звертаються не всі незайняті).

Враховуючи особливості періоду реформувань і започаткування економічного зростання в прогнозному періоді, можна передбачати підвищення частки незайнятих.

Структура пропозиції робочої сили прогнозується з урахуванням тенденції розвитку її окремих джерел і чинників, що діятимуть у прогнозному періоді.

Дещо складнішим є прогнозування попиту на робочу силу, що узагальнює потребу у працівниках для заміщення вільних робочих місць, вакантних посад і новостворених робочих місць. Ця потреба визначається з урахуванням чинників ринкових перетворень, структурної перебудови, приватизації, реструктуризації, що пов’язані з такими макроекономічними показниками, як ВВП, загальний обсяг інвестицій за рахунок усіх джерел фінансування, стан та структура основних фондів за формами власності.

У розрахунковому балансі ринку праці попит на робочу силу відображається як показник працевлаштування, що уособлює задоволений попит. Цей показник враховує як потребу в працівниках для заміщення вільних і новостворених робочих місць, так і інші напрями працевлаштування. Оскільки не всім, хто звертається до служби зайнятості, надається допомога з працевлаштування, певна частка незайнятих громадян знімається з обліку. Ця кількість осіб визначається з урахуванням тенденцій зміни їх співвідношення з пропозицією робочої сили. У перспективі питома вага цієї категорії громадян знижуватиметься.

Рівень безробіття визначається як відношення чисельності безробітних на кінець періоду до чисельності працездатного населення у працездатному віці[3, c. 79-81].

Висновки до розділу 1

У формуванні міжнародного ринку праці втілилися такі характерні тенденції сучасного етапу розвитку людської цивілізації, як посилення соціальної орієнтації світової економіки, демократизація трудових відносин, інтернаціоналізація вимог до відтворення робочої сили, стандартизація умов життя і праці людей у різних частинах планети, розвиток та вдосконалення особистості на основі загальнолюдських цінностей. Крім того, об'єднання національних ринків праці в один – світовий - істотно позначається на макроекономічній політиці окремих держав у галузі праці та соціально-трудових відносин, знімаючи обмеження, спричинені національними особливостями, та надаючи їй більш універсального характеру. Отже, розвиток міжнародного ринку праці матеріалізується у зростанні масштабів та інтенсивності міжнародних міграційних процесів, які набувають дедалі глобальнішого характеру, залучаючи населення абсолютної більшості країн світу. Поглиблення науково-технологічної революції, кардинальні зміни на політичній карті світу, структурні трансформації в міжнародній економіці зумовили появу нових рис і особливостей міжнародної трудової міграції, модифікацію її закономірностей і тенденцій. Ці зміни стосуються напрямків міжнародних міграційних потоків, обсягів та географії переселенських рухів, професійно-кваліфікаційного складу мігрантів, їхньої ролі в економічних процесах.

Ринок робочої сили не потребує додаткової сегментації за галузями, тому що здатний на самостійне сегментування за професіями та групами професій, які є характерними для даної галузі. Тим більш, що наймасовіші професії використовуються в багатьох галузях промисловості та інших галузях економіки. Управління цим ринком необхідно здійснювати з позицій професійної структури ринку робочої сили та соціально-економічних чинників виходу на нього.

Розділ 2. Мобільність трудових ресурсів у глобалізованому світі

2.1. Масштаби та напрями міжнародної міграції

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 % населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи.

На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду — більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у США, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. — 4 млн., або 44% загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина.

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.[11, c. 138-141]

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків.

Перша стадія (1945—1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. — із ФРН.

Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960—1969 рр.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок сприятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7 % усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів.

Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинені країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн.

Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переважною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне проживання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним.

Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного терміну повернутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на початку століття, але масових масштабів набрала в 60-ті роки.

Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й охоплює працівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30 % усієї чисельності працівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів[15, c. 6].

Міжнародну міграцію робочої сили можна класифікувати за такими шістьма ознаками:

1. За характером переміщення населення:

а) внутрішня міграція — переміщення населення в межах однієї країни;

б) зовнішня міграція — переміщення населення за межами своєї країни;

в) інтеграційна міграція — переміщення населення всередині держав інтеграційного об'єднання — ЄС, ЄАСТ тощо.

2. За часом:

а) остаточна (незворотна) міграція — виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання;

б) тимчасова (зворотна) міграція — виїзд населення в іншу країну на певний період часу;

в) сезонна міграція — це виїзд населення в іншу країну в певний період часу на певний термін, наприклад, для проведення сільськогосподарських робіт;

г) маятникова міграція, яка часто повторюється. Вона передбачає, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно або тимчасово в іншій країні. Це характерно для населення прикордонних районів.

3. За напрямком руху:

а) еміграція — виїзд населення за межі своєї країни;

б) імміграція — в'їзд населення в країну;

в) рееміграція — в'їзд емігрантів у свою країну.

4. За організацією:

а) добровільна міграція — непримусове переміщення населення;

б) самодіяльна міграція — нелегальне переміщення населення за межі своєї країни (наприклад, в Албанії, В'єтнамі тощо);

в) організована міграція — переміщення населення, яке здійснюється відповідно до національного законодавства;

г) примусова міграція — виселення громадян із своєї країни на основі рішення судових органів.

5. За професійним складом:

а) міграція робітників;

б) міграція спеціалістів;

в) міграція представників гуманітарних професій.

6. За якісним складом:

а) міграція робочої сили низької кваліфікації;

б) міграція робочої сили високої кваліфікації;

в) міграція вчених (тобто "відплив інтелекту").

Як показує практика, напрямки міжнародних міграційних потоків змінювалися і продовжують змінюватися. У першій третині XX ст. більше половини всіх емігрантів прямували до США. Решта мігрантів приблизно порівну ділилася між британськими домініонами (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз) і країнами Латинської Америки (Аргентина, Бразилія та ін.).

Після Другої світової війни збільшення масштабів міграції супроводжувалося істотною зміною її пріоритетних напрямків. Поряд із СІЛА і Канадою міграційні потоки почали спрямовуватися до Західної Європи і особливо до країн ЄЕС[5, c. 65-66].

В останні десятиріччя сформувалися нові ринки робочої сили внаслідок не тільки міжконтинентальної, а й внутрішньоконтинентальної міграції населення. Перший центр тяжіння мігрантів сформувався в Західній Європі. Тут тільки у країнах Європейського Союзу нараховується 13 млн мігрантів та членів їхніх сімей. Основну частину іммігрантів приймають Німеччина, Франція, Велика Британія, а також Бельгія, Нідерланди, Швеція та Швейцарія.

За прогнозами європейських експертів, у зв'язку зі створенням єдиного ринку в міграційних потоках відбудуться деякі зміни. Погано організована масова імміграція працівників низької кваліфікації поступиться місцем колективним договорам цільового призначення.

Другий центр тяжіння трудящих мігрантів сформувався у 70-ті роки XX ст. в регіоні Близького Сходу. Нафтовидобувні країни притягують на промисли величезну кількість людей з Індії, Бангладеш, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії. Частка іммігрантів у загальній чисельності робочої сили окремих країн Близького Сходу досить значна. Так в Об'єднаних Арабських Еміратах вона становить 97 %, у Кувейті — 86,5 %, Саудівській Аравії — 40 %.

Третій центр сучасної імміграції робочої сили знаходиться у США. Історично трудові ресурси цієї країни склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Повоєнна імміграція до Сполучених Штатів Америки складалася з декількох етапів. Перший являв собою могутній європейський потік, коли з країн Західної Європи приїхало до США 6,6 млн осіб. Другий розпочався в 1965 p., коли був прийнятий закон, що створив сприятливі умови для вихідців з Азії і Латинської Америки. З 1993 р. веде свій відлік третій етап, в якому віддається перевага емігрантам із Європи — Ірландії, Італії, Польщі, а також з Аргентини.

Четвертий міжнародний регіон міграції сформувався в Австралії, де працює більше 200 тис. іноземних робітників.

П'ятим центром трудової міграції є країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) — Бруней, Японія, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань.

В Латинській Америці формується шостий центр тяжіння робочої сили, де іммігрантів приймають в основному Аргентина і Венесуела[20, c. 147-149].

Міграційні процеси останніх років характеризуються не тільки зростанням масштабів, а й формуванням нових явищ, яких не було в недалекому минулому. Так, ще недавно можна було чітко відмежувати країни, які приймають робочу силу, від країн, які її постачають. У сучасних умовах все більша кількість країн втягується у процес одночасної еміграції / імміграції населення.

Крім того, якщо в галузі руху міжнародних потоків товарів і послуг пануючою тенденцією є лібералізація зовнішньоторговельних зв'язків, то щодо переміщення робочої сили діє система державного і міждержавного регулювання міграції, яка має тенденцію до посилення. В цьому полягає одна з відмінностей міграції робочої сили від зовнішньої торгівлі[9, c. 206-208].

Міжнародній міграції робочої сили характерні такі закономірності розвитку:

1) переважання міграції робочої сили у загальному обсязі міграційних потоків;

2) зростання демографічних факторів у розвитку міжнародної міграції робочої сили;

3) розширення географії міжнародної міграції робочої сили (зростає кількість країн, звідки емігрує і куди іммігрує населення);

4) розширення масштабів міжнародної міграції робочої сили. Це означає збільшення кількості міграційних потоків робочої сили, а також розширення структури міграційних потоків (вчені, робітники, спеціалісти і т. д.) та збільшення форм міграції;

5) збільшення обсягів нелегальної міграції;

6) збільшення частки висококваліфікованих спеціалістів (робітників, інженерів тощо) у міграційних потоках;

7) глобальний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає, що в міграційні потоки втягнуто більшість країн світового співтовариства;

8) інтенсивний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає зростання кількості і швидкості міграції населення[2, c. 6-8].

2.2. Економічні наслідки міграції робочої сили

Основними причинами, які зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили, є: 1) незадовільні економічні умови життя працездатного населення в країнах еміграції (низький рівень заробітної плати, безробіття, низький життєвий рівень, зубожіння і т. д.);

2) стабільний порівняно високий рівень заробітної платні в основних імміграційних центрах (США, Західна Європа);

3) порівняно вищий технічний рівень умов праці в країнах імміграції;

4) соціальні умови для більш повної реалізації своїх можливостей у країнах імміграції;

5) природні катаклізми в країнах еміграції і вищий рівень охорони навколишнього середовища у країнах імміграції;

6) політичні причини;

7) військові причини;

8) релігійні причини;

9) національні причини;

10) культурні причини.

Основу міжнародних потоків становлять робітники і меншою мірою службовці.

Міграція робочої сили крім економічного ефекту супроводжується низкою наслідків, що знаходяться за рамками традиційного економічного аналізу. Вона може принести виграш або викликати витрати, що не піддаються звичайній ринковій оцінці.

Прикладом одержання виграшу від міжнародного переміщення робочої сили можуть служити перенос знань із країни в країну, їхнє поширення по усьому світі. Термін «знання» тут використовується в розширеному змісті. Це можуть бути талант видатного артиста або художника, спроможності значного ученого, знання сучасних технологій, маленькі секрети ремесла перукаря або кулінара. Від такої передачі знання виграють усі: і самий мігрант, і країни як еміграції, так і імміграції, а також світове співтовариство в цілому.

Разом з тим країна, з якої емігрує робоча сила, зазнає негативних наслідків. В неї зменшується обсяг виробництва національного доходу і ВВП падають темпи розвитку НТП. Еміграція дуже часто завдає шкоди інтелектуальному потенціалу країн-експортерів робочої сили. При цьому слід мати на увазі, що ця шкода визначається не стільки кількістю спеціалістів, що емігрували, скільки значенням їх діяльності для країни. Адже від'їзд того чи іншого науковця може паралізувати роботу творчого колективу, який працював над важливою проблемою[10, c. 37-39].

Під впливом еміграції відбуваються негативні змінну віковій та статевій структурі населення країн-донорів. Серед тих, хто залишає країну в пошуках роботи і заробітку, переважають чоловіки працездатного віку. А тому в країні спостерігається старіння нації та зростання питомої ваги жінок в загальній чисельності населення.

Не можна не бачити негативних наслідків еміграції і для самих мігрантів. Вони, по-перше, несуть певні матеріальні збитки, зв'язані з переїздом з однієї країни в іншу, а також витрати, пов'язані з пошуками роботи. Крім економічних, мігранти зазнають моральної та соціально-психологічної шкоди: відірваність від сім'ї і друзів, необхідність вивчати чужу мову, звичаї та порядки. Приймаючи рішення емігрувати, люди піддають себе ризику, адже ніхто з них не знає як складеться їх життя на новому місці. Цей ризик особливо великий у випадку, коли організують еміграцію сумнівні посередники.

Масова імміграція робочої сили також викликає позитивні і негативні наслідки. Позитивним є те, що притік іноземних працівників дає можливість забезпечити непривабливі робочі місця робочою силою, зменшити вартість робочої сили, прискорити темпи розвитку НТП, збільшувати обсяги виробництва ВВП і національного доходу. Користь від імміграції є особливо відчутною, якщо іммігранти везуть з собою в чужу країну значний фінансовий капітал, або ж є висококваліфікованими спеціалістами. Саме фінансові засоби, рівень освіти і кваліфікації іммігрантів перетворюють їх у важливе джерело економічного зростання країни, що приймає переселенців.

Проте міграція робочої сили нерідко викликає негативні наслідки в країнах імміграції. Причому ці наслідки важко, або й зовсім неможливо оцінити в грошах. Скажімо, надлишкова імміграція може призвести до надмірної густоти населення в окремих містах та регіонах країни, що, зрозуміло, викличе певні труднощі щодо забезпечення корінного населення роботою, місцями в школах та дошкільних закладах.

Негативним моментом імпорту робочої сили є підвищення соціальної напруги в країні, оскільки місцеві робітники та їх профспілки зростання безробіття і погіршення умов продажу робочої сили пов'язують з притоком в країну іммігрантів.

Звичайно, міграція вигідна і самим мігрантам, які завдяки в'їзду в ту чи іншу країну одержують можливість працювати і отримувати більш високу, ніж на батьківщині, заробітну плату. Інколи це може бути не економічна вигода, а політична чи фізична свобода.

Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:

1) міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;

2) міграція в межах промислово розвинутих країн;

3) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

4) міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті країни;

5) міграція наукових працівників, кваліфікованих спеціалістів із промислово розвинутих країн у країни, що розвиваються[4, c. 34-37].

Для промислово розвинутих країн наявність іноземної робочої сили з країн, що розвиваються, означає забезпечення ряду галузей, інфраструктурних служб необхідними працівниками, без яких не можливий нормальний виробничий процес. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25 % усіх зайнятих у будівництві, третину — в автомобілебудуванні. У Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40 % будівельних робітників.

Міжнародна міграція робочої сили, що існує в межах промислово розвинутих країн, значною мірою пов'язана з неекономічними факторами. Однак і для цих країн характерне таке явище як "відплив інтелекту", наприклад із Західної Європи до США.

В останні роки зростає міграція робочої сили між країнами, що розвиваються. Головним чином це міграція між новими індустріальними країнами та іншими країнами, що розвиваються. Ця міграція визначалася, в основному, економічними причинами — більш високим рівнем життя, заробітної плати в країнах — імпортерах робочої сили.

Існує міграція робочої сили з розвинених країн до країн, що розвиваються. В основному це потік кваліфікованих кадрів з країн Європи і Північної Америки до країн, що розвиваються. Причини цієї міграції є як економічного, так і іншого характеру.

Одна з головних закономірностей сучасної міжнародної міграції полягає у значному та постійному збільшенні її масштабів, залученні до цього процесу трудящих практично всіх континентів.

Світовий досвід свідчить, що трудова міграція забезпечує безперечні переваги як країнам, що приймають робочу силу, так і країнам, які її постачають. Разом з тим, міжнародна міграція робочої сили породжує й гострі соціально-економічні проблеми.

Країни, що приймають робочу силу, отримують при цьому такі переваги:

• внаслідок зменшення витрат виробництва підвищується конкурентоспроможність товарів, які виробляються країною, що пов'язано з більш низькою ціною іноземної робочої сили;

• іноземні робітники, створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;

• при імпорті кваліфікованої робочої сили країна, що її приймає, економить на витратах на освіту та професійну підготовку;

• іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття;

• іноземні робітники не забезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм[30, c. 72-75].

Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвинених країн знівелювали спад приросту населення, в першу чергу це стосується країн Західної Європи.

Залучення іноземної робочої сили призводить до зростання конкуренції на внутрішньому ринку праці до певної міри стимулює зростання продуктивності праці та ефективності виробництва в країні.

Необхідно також зазначити, що економіка цілого ряду промислово розвинених держав була створена за рахунок масового залучення робочої сили ззовні. Практично стовідсотковий внесок у створення та розвиток економіки таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, зробили іммігранти. Ними зроблено значний внесок і в розвиток економіки США, ПАР, Аргентини та інших країн.Але імпорт робочої сили має і "зворотний бік". Так додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття. Крім того, масову імміграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому, національному та регіональному ґрунті, зростання злочинності та інших негативних явищ[10, c. 136-137].

Необхідно також зазначити, що трудящі-іноземці, як правило, зазнають у країні — імпортері робочої сили різних форм дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу, оплати праці і закінчуючи" сферою медичного обслуговування, страхування.

Країни, що експортують робочу силу, також отримують цілий ряд як переваг, так і додаткових труднощів. До переваг можна віднести таке:

1) експорт робочої сили є важливим джерелом надходжень ВКВ у країну. За даними МВФ, середня норма прибутку від експорту товарів становить 20 %, послуг — 50 %, а від експорту робочої сили вона значно вища. Так колишня Югославія у 80-х роках XX ст. отримувала від експорту робочої сили тільки у вигляді переказів 3,5 млрд дол. США, а при повернені працівників з-за кордону — ще стільки ж;

2) експорт робочої сили означає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і, відповідно, соціальної напруженості в країні;

3) безкоштовне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою організацією праці тощо.

Водночас країни — експортери робочої сили стикаються з певними негативними явищами. Головне — це "відплив інтелекту", тобто кваліфікованих, ініціативних кадрів, які так необхідні національній економіці.

Проте міграція робочої сили нерідко породжує негативні зовнішні ефекти, що приймають форму витрат, що важко, а іноді і неможливо, оцінити в грошах.

Наприклад, нерівномірна імміграція може створити зайву щільність населення в окремих містах і регіонах країни, а це, у свою чергу, породжує труднощі з наявністю вільних робочих місць для корінного населення, призводить до переповнювання дитячих садків і суспільних шкіл, сприяє посиленню криміногенної обстановки і т.д. Часто сама національність іммігрантів викликає ворожість у представників корінного населення країни, що приймає не дуже бажаних гостей. Відомо, наприклад, негативне відношення до арабів у Франції, турків у Німеччині, російських євреїв в Ізраїлі.

Особливо великі негативні зовнішні ефекти міграції в тих випадках, коли розвинута країна граничить із країною, що розвивається, наприклад США і Мексика, або менш розвинуті держави знаходяться неподалік від країни тяжіння мігрантів. Прикладом останнього можуть служити Туреччина і Німеччина або країна Магріба і Франція. Легальна міграція в таких випадках супроводжується масштабним потоком нелегальних іммігрантів.

Тому під тиском суспільної думки і профспілок країни, що приймають, змушені проводити державну політику регулювання міграції. Спорадичні спроби окремих країн обмежити в'їзд небажаних осіб або перешкодити від'їзду окремих категорій робітників, так само як і висновки двосторонніх конвенцій по регулюванню міграції спостерігалися в Європі з кінця XVIII сторіччя. Кінець же широкомасштабної вільної міграції населення був призначений у 20-х роках теперішнього сторіччя обмеженнями в імміграційному законодавстві більшості країн, а так само міжнародними угодами, що регулюють переміщення населення. З тих пір правові акти, що регулюють міграцію населення, пройшли тривалий еволюційний шлях розвитку в напрямку створення усе більш жорстких і витончених обмежень для міжнародного переміщення робочої сили. При цьому, хоча імміграційне законодавство окремих країн не уніфіковано, у ньому можна виявити деякі загальні риси[16, c. 4].

Вплив міграційних процесів на країни імміграції та еміграції є багатоаспектним.

Наслідки для країн імміграції

1. Країни імміграції мають суттєві вигоди від підготовки спеціалістів іншими країнами. Так, за сучасними оцінками, чиста вигода для країни, що приймає, від залучення одного "середнього" вченого-гуманітарія становить 230 тис. дол. США, вченого у галузі суспільних наук — 235 тис. дол., інженера — 253 тис. дол., лікаря —646 тис. дол.

2. Фірми країн імміграції мають економію як за рахунок нижчої оплати праці іммігрантів, так і за рахунок того, що праця іноземних робітників дає змогу знизити загальний рівень заробітної плати.

3. Робітники-емігранти сприяють омолодженню структури трудових ресурсів країн імміграції.

4. Грошові перекази емігрантів на батьківщину сприяють розширенню реалізації товарів країн імміграції за кордоном.

Разом з тим наплив робітників з-за кордону ускладнює проблему зайнятості в країні, негативно впливає на економічне становище місцевих працівників. Поряд з економічними, виникають соціальні, культурні, правові та інші проблеми.

Наслідки для країн еміграції

Для країн еміграції повернення досвідчених кваліфікованих робітників після роботи за кордоном сприяє розвитку національної економіки. Для деяких з цих країн грошові перекази емігрантів є основним джерелом валютних надходжень, яке перевищує надходження валюти від експорту товарів. Водночас еміграція завдає шкоди країнам, оскільки національна економіка втрачає наймобільнішу і, як правило, найкращу частину трудових ресурсів. Це веде до старіння структури трудових ресурсів.

Серйозною є проблема реадаптації робітників, які повертаються після роботи за кордоном і відвикли від місцевих умов праці та життя.

Особливо негативні наслідки для країн еміграції має відплив висококваліфікованих спеціалістів та вчених. Тому уряди цих країн намагаються проводити політику гальмування такого процесу[11, c. 89]

2.3. Міжнародна Організація Праці та її вплив на розвиток соціально-трудових відносин

Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.

Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили[28, c. 167-169].

Міжнародна організація праці (МОП) — спеціалізована установа Ліги Націй, а після Другої світової війни — Організації Об'єднаних націй (ООН), що була заснована у 1919 році урядами різних країн для підтримки міжнародного співробітництва у справі забезпечення миру в усьому світі й зменшення соціальної несправедливості за рахунок поліпшення умов праці. У 20 столітті першочерговими завданнями діяльності Міжнародної організації праці є підтримка демократії і соціального діалогу, боротьба з бідністю і безробіттям, заборона дитячої праці.

В роботі МОП беруть участь представники роботодавців, організацій трудящих та представники урядових структур. У 1946 році МОП стала першою спеціалізованою установою ООН. Сьогодні членами МОП є 170 країн.

МОП приймає різні конвенції і розробляє рекомендації, а також встановлює міжнародні стандарти у сфері праці, зайнятості, професійної підготовки, умов праці, соціального забезпечення, безпеки праці й здоров'я.

Безпосередньо впливають на розв'язання цих проблем широкомасштабні програми досліджень, які здійснює МОП, а також міжнародне технічне співробітництво. Сьогодні першочерговими завданнями діяльності Міжнародної організації праці є підтримка демократії і соціального діалогу, боротьба з бідністю і безробіттям, заборона дитячої праці.

У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.

МОП активно працює в Україні з початку 90-х років. МОП вже здійснила проекти пов'язані з аналізом стану соціальної політики (спільно з ПРООН і Світовим банком), кризового стану ринку праці в Україні (1995 рік), розвитком соціального партнерства. Протягом усього часу МОП надавала і продовжує надавати допомогу Урядові в експертній оцінці законопроектів, ознайомленні урядовців, представників профспілок і роботодавців з міжнародними стандартами статистики праці та її національною систематизацією.

Характерною рисою структури МОП є те, що в її роботі спільно беруть участь як представники роботодавців й організацій трудящих, так і представники урядових структур. У 1946 році МОП стала першою спеціалізованою установою ООН. Сьогодні членами МОП є 170 країн.

МОП приймає різні конвенції і розробляє рекомендації, а також встановлює міжнародні стандарти у сфері праці, зайнятості, професійної підготовки, умов праці, соціального забезпечення, безпеки праці й здоров'я.

Безпосередньо впливають на розв'язання цих проблем широкомасштабні програми досліджень, які здійснює МОП, а також міжнародне технічне співробітництво. Сьогодні першочерговими завданнями діяльності Міжнародної організації праці є підтримка демократії і соціального діалогу, боротьба з бідністю і безробіттям, заборона дитячої праці.

Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.

Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.

Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.

На сьогоднішній день членами МОП є 174 держави. Відповідно до Статуту МОП її членом може бути кожна держава — член ООН. Україна являється членом МОП з 1954 p. Головним принципом роботи МОП є трипартизм, що означає, що формування майже всіх органів МОП базується на основі трьохстороннього представництва — від урядів, представників працівників і підприємців (роботодавців). Отже, кожна держава представлена чотирма делегатами: два — від уряду, по одному — від підприємців і працівників. Вищий орган МОП — Міжнародна конференція праці (Генеральна конференція), яка скликається щорічно і складається з делегатів усіх держав — членів МОП. До компетенції Генеральної конференції відноситься прийняття міжнародних конвенцій і рекомендацій, визначення задач і напрямів діяльності МОП, внесення змін в її Статут, прийом у члени МОП окремих держав, спостереження за застосуванням державами ратифікованих ними конвенцій, а також рекомендацій МОП.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;

• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.

МОП приймає міжнародно-правові акти в сфері праці у таких напрямках: право на працю, заборона примусової праці, право на колективні переговори, право на страйк, зайнятість і працевлаштування, умови праці, охорона праці, соціальна співпраця працівників і роботодавців, мирні засоби вирішення трудових конфліктів, право працівників на створення професійних організацій тощо. Систематизовані Конвенції і рекомендації МОП утворюють Міжнародний кодекс праці. З 1919 р. МОП прийняла 181 конвенцію і 188 рекомендацій з широкого спектра питань у сфері праці. Це — основні права людини, зайнятість і навчання, умови праці або техніка безпеки і гігієна праці.

Право на працю — одне з основних прав людини. Уперше це право було проголошене у Загальній декларації прав людини. Ст. 23 Декларації проголошує, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці й на захист від безробіття. У Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права зазначається, що право на працю — це право кожної людини на отримання можливостей заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Міжнародно-правові акти про працю підкреслюють неприпустимість примусової праці. Європейська конвенція про права людини (1959 p.), Конвенція МОП №29 про примусову або обов'язкову працю (1930 p.) визначають примусову працю як будь-яку роботу або службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою покарання, якщо тільки дана особа не запропонувала добровільні послуги. При цьому зазначається, що не є примусовою праця, що застосовується в зв'язку з надзвичайними (непереборними) обставинами, внаслідок законів про обов'язкову військову службу, а також що виконується внаслідок судового вироку. Конвенція №105 про скасування примусової праці вказує на неприпустимість примусової праці як засобу політичного впливу (виховання) або як міри покарання за наявність чи за висловлення політичних поглядів (переконань), протилежних встановленій політичній, соціальній або економічній системі. Україна, що ратифікувала названу конвенцію, закріпила в ст. 43 Конституції заборону використання примусової праці у відповідності до міжнародно-правових стандартів. Що стосується Конвенції МОП №105 про скасування примусової праці, Генеральною угодою на 1999—2000 роки передбачено проведення в рамках Національної ради соціального партнерства консультацій щодо визначення соціально-економічних можливостей її ратифікації. Саме ці дві конвенції (№29 і №105) ратифікувала найбільша кількість держав (Конвенцію №29 ратифікували 143 держави, а Конвенцію № 105 — 129 держав).

Основний принцип міжнародно-правового регулювання праці — рівність в здійсненні прав і свобод людини. Рівність у праці виключає дискримінацію, під якою розуміється будь-яка відмінність, недопущення або перевага, що встановлюється за ознакою раси, статі, релігії, іноземного, соціального походження, віку, сімейного стану, що приводять до порушення рівності можливостей в галузі праці і занять. На це, наприклад, вказують такі конвенції МОП, як Конвенція №111 про дискримінацію в галузі праці й занять (1958 p.), Конвенція №100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності (1951 p.). Аналогічне положення міститься і в нормах національного законодавства. Так, ст. 2-1 КЗпП закріплює положення про те, що Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Щодо іноземних громадян, то згідно зі ст. 8 Закону України "Про правовий статус іноземців" вони мають рівні з громадянами України права й обов'язки у трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Проте для того, щоб такі трудові відносини виникли, для іноземця необхідно отримати дозвіл Центру зайнятості.

Багато міжнародних актів МОП присвячено забезпеченню прав працівників щодо охорони здоров'я на виробництві. Ці акти вимагають від держав — членів МОП проведення державної політики в галузі безпеки, гігієни праці, створення ефективної системи інспекції праці. Ряд конвенцій МОП присвячений забороні використання шкідливих хімічних речовин, інші конвенції пов'язані з працею в конкретних галузях господарства (професіях). Так, Конвенції №170 про хімічні речовини (1990 p.), №174 про запобігання значним промисловим аваріям (1993 p.) були прийняті у зв'язку з аваріями в атомній енергетиці.

Серед конвенцій про права людини на свободу об'єднання потрібно назвати Конвенцію 1928 p. №87 про свободу асоціації і захист права на організацію, що закріплює право працівників і підприємців вільно створювати свої організації з метою висунення і захисту своїх інтересів. Додаткові гарантії реалізації права на організацію надані Конвенцією №98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів (1949 p.). Конвенція №154 про сприяння колективним переговорам (1981 p.) передбачає, що колективні переговори є універсальним засобом регулювання питань праці. Колективні переговори проводяться між підприємцями (групою підприємців), організацією (організаціями) трудящих з метою визначення умов праці й зайнятості; регулювання відносин між підприємцями (їх організаціями) і організацією (організаціями) трудящих.

Рекомендації МОП "Про добровільне примирення і арбітраж" (1952 p.), "Про розгляд скарг" (1967 p.) регулюють питання мирних способів вирішення трудових конфліктів. Експерти МОП вважають, що право на страйк, хоч воно і не передбачене спеціальним актом, випливає з Конвенції №87 про свободу асоціації і захист прав на організацію (1948 p.), оскільки заборона на проведення страйків обмежує можливості працівників трудящих на захист їх законних інтересів. Українське трудове законодавство, що регулює питання проведення колективних переговорів, укладення і виконання колективних договорів (Закон України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 p.), реалізації права на страйк (Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 p.) відповідають міжнародним стандартам.

У Європі джерелами міжнародно-правового регулювання праці є акти, прийняті Радою Європи і Європейським Союзом. Рада Європи прийняла понад 160 конвенцій, хартій, угод і протоколів до них, в тому числі Європейську соціальну хартію (1961 p.), Переглянуту Європейську соціальну хартію у 1996 p., Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод 1950 p. Європейський Союз в 1989 p. прийняв Хартію основних прав працівників, що проголошує соціальні й економічні права. Переглянута Європейська соціальна хартія передбачає 31 право у галузі зайнятості, праці, медичного обслуговування, охорони здоров'я, соціального забезпечення. У даний час йде підготовка Переглянутої хартії до ратифікації Верховною Радою України. З травня 1996 p. міністр закордонних справ України підписав Європейську соціальну хартію, а згодом — 7 травня 1999 p. було підписано і новий варіант цього документа — Переглянуту Європейську соціальну хартію. Проте економічні чинники поки що не дозволяють ратифікувати цей документ Верховною Радою України. У даний час триває вивчення можливостей щодо адаптації українського національного законодавства до Хартії. Слід зазначити, що трудове законодавство України більшою мірою відповідає міжнародним стандартам, ніж соціально-забезпечувальне. У цій сфері в Україні триває кардинальна організаційно-правова реформа[33, c. 30-34].

Висновки до розділу 2

Використання робочої сили в процесі праці передбачає її відтворення, яке перебуває у взаємозв'язку із відтворенням суспільного продукту. Процес відтворення робочої сили поділяється на окремі фази. Це фаза формування, фаза розподілу й перерозподілу і фаза використання. Фаза формування характеризується:

• природним відтворенням, тобто народженням людей та досягненням ними згодом працездатного віку;

• відновленням здатності до праці в існуючих працівників. Для цього їм необхідні продукти харчування, одяг, житло, а також вся інфраструктура сучасного існування людини (транспорт, зв'язок, тощо);

• одержання людьми освіти, спеціальності й певної трудової кваліфікації. Фаза розподілу й перерозподілу робочої сили характеризується розподілом її за видами робіт, родом діяльності, а також по організаціях, підприємствах, районах, регіонах країни. У системі ринкової економіки ця фаза забезпечується функціонуванням ринку праці. Перерозподіл робочої сили здійснюється у вигляді її руху відповідно до попиту і пропозиції на ринку праці. Фаза використання полягає у використанні економічно активного населення на підприємствах, в організаціях і в економіці загалом. На цій фазі основна проблема полягає в забезпеченні зайнятості населення і в ефективному використанні працівників. Усі фази органічно пов'язані між собою. Масове переміщення робочої сили, якими б причинами воно не обумовлювалось викликає помітні соціально-економічні наслідки як в країнах-експортерах робочої сили, так і в країнах-імпортерах її. Причому ці наслідки позитивні і негативні. До позитивних наслідків еміграції робочої сили можна віднести те, що в країнах експортерах зменшується рівень безробіття, знижується соціальна напруженість, зростають валютні надходження за рахунок обкладання податками тих фірм, які організовують переміщення населення, а також за рахунок обкладання переказів мігрантів на батьківщину для підтримки своїх сімей чи родичів.


Розділ 3. Україна на світовому ринку праці

3.1. Сучасний рівень безробіття в Україні

Безробіття – це соціально-економічне явище, при якому частина робочої сили (економічно активне населення) не зайнята у сфері економіки. Тобто у реальному житті безробіття виступає як перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї. В Україні вперше у 1991 році з прийняттям Закону „Про зайнятість населення” законодавчо визначається безробіття. Згідно з нашим законодавством, безробітними вважаються люди працездатного віку, які втратили роботу з незалежних від них причин, не мають заробітку, а також ті громадяни, що виходять вперше на ринок праці, зареєстровані в центрах зайнятості, шукають роботу і здатні приступити до праці(Додаток Б,В).

До безробітних, зареєстрованих в органи державної служби зайнятості, відносяться особи, що не мають роботи, шукають роботу і в установленому порядку отримали офіційний статус безробітного в органах державної служби зайнятості.

Щоб пояснити причину безробіття, необхідно передусім проаналізувати наслідки нагромадження капіталу. Вони, як відомо, однозначно позитивні для підприємців тому, що передбачається в майбутньому отримання ще більших прибутків; неоднозначні для трудящого населення тому, що нагромадження капіталу суттєво впливає на рівень його зайнятості.

Для вирішення хоча б частини проблеми уряд міг би розглянути хоча б таку перспективу: зарплати й пенсії збільшити до прожиткового мінімуму. Це дозволить людям заробляти й купувати товари та послуги, розширить внутрішній ринок. Та наш патріотичний уряд йде протилежним шляхом. Він зменшив мінімальну зарплату із 237 до 205 гривень і відтягнув її збільшення до виборів, коли зростання цін давно «з’їло» підвищення. Через незаконні маніпуляції з розрахунком пенсій кожен пенсіонер щомісяця втрачає 30-40 гривень. Із подачі Кабміну Президент наклав вето на законопроект, який передбачав виплати вчителям згідно зі статтею 57 Закону «Про освіту». Через безвідповідальність уряду заборгованість із зарплати два роки тримається на позначці 2 млрд. гривень.

Система заходів щодо регулювання безробіття в Україні включає: розвиток розгалуженої системи державної служби зайнятості, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів; надання підприємцям субсидій, премій та податкових пільг для найму додаткової робочої сили або переведення частини працівни-ків на скорочений робочий день; державну підтримку нетрадиційним сферам зайнятості; стимулювання підприємців до навчання, перекваліфікації й по-дальшого працевлаштування додаткової робочої сили; залучення приватного (як вітчизняного, так й іноземного) капі-талу в райони зі стійким рівнем безробіття; регулювання можливості працевлаштування за кордоном, приєд-нання України до міжнародного ринку праці; стимулювання осіб, що отримують державну допомогу, до пошуку робочих місць; збільшення кількості стажистів у системі професійної освіти; введення в дію запасів невстановленого устаткування та підвищення коефіцієнта змінності його в цілому; заходи щодо квотування робочих місць для представників найуразливіших груп на ринку праці, безвідсоткові кредити, що надаються безробітним, які започатковують власний бізнес; організацію регіональними або місцевими органами влади у кооперації з окремими підприємствами або закладами соціальних (громадських) робіт тощо. Механізм соціальної допомоги безробітним становлять різні види компенсацій при втраті роботи; особливі гарантії працівникам, які втратили роботу в зв'язку зі змінами в структурі виробництва й організації праці стипендії на час професійної підготовки та перепідготовки, виплати допомоги по безробіттю. В Україні допомогу по безробіттю виплачують з одинадцятого дня після реєстрації громадянина у державній службі зайнятості до вирішення питання про працевлаштування, але не більш як 12 міс. протягом наступних трьох років, а для осіб передпенсійного віку - 18 міс. Розмір допомоги гарантується не менш як 50 відсотків середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи, проте не нижче встановленої законодавством мінімальної заробітної плати. Громадяни, які шукають роботу вперше або після перерви більше одного року, одержують допомогу в розмірі не нижче ніж 75 відсотків мінімальної заробітної плати. Система соціального захисту населення у сфері зайнятості повинна охоплювати три взаємопов'язаних рівні - макрорівень, регіонально-галузевий і первинний - з властивими для них функціями і механізмами реалізації їх. У моделі управління системою зайнятості повинні дістати відображення всі фактори, що впливають на поповнення ринку робочої сили, і мотиви, які формують поведінку населення допрацездатного віку, працюючого, працездатного непрацюючого і непрацездатного. Суспільне виробництво України в умовах переходу до ринкових відносин перенасичене робочою силою. За підрахунками спеціалістів, потенціальний надлишок її - надзайнятість - становить 18-20 відсотків. Це означає, що з кожним роком процеси вивільнення робочої сили торкатимуться все більшого числа людей і цілих колективів, інтереси яких можуть і не збігатися. Головне завдання системи захисту від безробіття в цих умовах боротьба із соціальним утриманством, стимулювання людини до пошуків роботи і перенавчання, а також надання їй необхідної при цьому допомоги. В цілому безробіття, як економічне і соціальне явище ринкової економіки, є виявом відносного перенаселення, появою відносно зайвих людей. Проте це не абсолютне перенаселення, а тільки відносно потреб у робочій силі для прибуткового ведення підприємницького господарства[44, c. 168-171].

Зрушення, що відбулись на сучасному етапі в економіці України, призвели до суттєвих негативних змін на ринку праці, зокрема, до досить значних обсягів і рівня безробіття серед населення і, як наслідок, до неефективного використання робочої сили. При цьому, слід визнати, що нинішній розвиток підприємництва, малого бізнесу та інші ринкові перетворення ще не в змозі на належному рівні вирішити проблеми забезпечення ефективності зайнятості населення, створення нових робочих місць, підвищення якості життя населення і т. ін. Одним з негативних наслідків на ринку праці стало формування значного рівня вимушеної неповної зайнятості, що перетворилось на характерну тенденцію сучасного періоду функціонування економіки.

Проведений аналіз стану ринку праці свідчить, що в останні роки проявилась позитивна тенденція щодо певного скорочення обсягів і рівня безробіття в Україні і за окремими групами населення, що пов'язано з початком стабілізації та економічного зростання.

Загалом в Україні у 2002 р. обсяги безробіття порівняно з 2001 р. у розрахунку на повний обсяг руху робочої сили скоротились на 8,4%, або на 215 тис. осіб. Останнім часом спостерігається зближення показників безробіття, розрахованих за методологією МОП, і реєстрованого ринку праці. Так, якщо у 1995 р. співвідношення показників обсягів реєстрованого безробіття до розрахованих за методологією МОП становили лише 8,8%, у 1996 р. - 17,6%, 1997 р. - 27,3%, 1998 р. -34,1%, 1999 р. - 43,5%, то у 2002 р. вже - 45%[2, c. 20-23].

Наведене свідчить, що відбуваються і набирають сили зміни системи соціального захисту безробітних щодо соціальних умов ринкових перетворень.

Водночас напруженість на регіональних ринках праці все ще спостерігається, зокрема у західній частині країни. Так, найвище навантаження в середньому на одне вакантне робоче місце у 2002 р. було в таких областях як: Чернівецька (58 осіб), Рівненська (33), Тернопільська (33), Івано-Франківська (25), Закарпатська (21), Вінницька (20), Львівська (19), Волинська (16), Житомирська (16). Найменша диспропорція між попитом і пропозицією робочої сили зафіксована в містах Києві та Севастополі.

З точки зору ефективного функціонування регіональних ринків праці і забезпечення соціальної стабільності, особливе занепокоєння викликає чисельність безробітних, які не мали роботи більше одного року. Так, зокрема у 2001р. ця категорія утворювала 50% усіх безробітних. Тобто більшість безробітного населення України все ще знаходиться у стані довготривалого безробіття.

З огляду на це, вважається, що після незайнятості більше дев'яти місяців у безробітних знижується активність пошуку роботи, зменшується бажання працювати, втрачаються трудові навички, переоцінюються трудові цінності. Довготривале безробіття породжує бідність і подальше розшарування населення за рівнем доходів, розвиток процесів маргіналізації населення та багато інших негативних наслідків.

Аналіз молодіжного сегмента ринку праці свідчить про те, що у складі економічно активного населення частка молоді (віком 15-29 років) дорівнює 26,1%. Серед економічно активної молоді безробітні становлять близько 16%. Ця частина молоді не в змозі достатньо адаптуватись до ринкових умов і нині є суттєвим відсотком серед безробітних. Так, якщо у 2000 р. загальна чисельність безробітної молоді перевищувала чверть всіх реєстрованих безробітних і становила 320,0 тис. осіб, то у 2002 р. цей показник скоротився з 27,7 до 24,3 %, і у абсолютному виразі досяг 251 тис. осіб, тобто на 69,0 тис. осіб менше, ніж у 2000 р.

Безробіття населення є одним із суттєвих чинників, що впливає на соціально-економічне становище населення, зокрема, визначає його бідність і масштаби трудової міграції за межі України.

Одним із суттєвих чинників бідності населення України є незадовільний стан ринку праці, зокрема безробіття і вимушена неповна зайнятість. Бідність спонукає економічно активне населення до трудової міграції, зокрема за межі України[7, c. 3-4]

Сучасний стан ринку праці України характеризується такими ключовими проблемами:

♦ недостатній рівень реформування трудової сфери, що призводить до неефективної зайнятості і проявляється у концентрації робочої сили на збиткових підприємствах; значні масштаби недовикористання робочого часу зайнятих,низька ефективність праці і недостатній рівень її оплати; зниження частки працюючих у високотехнологічних і наукоємних видах діяльності; відсутність взаємозв'язку між трудовим вкладом і доходами працівників тощо.

Втрата трудових навичок кваліфікованих і висококваліфікованих кадрів внаслідок закриття, реструктуризації великих промислових підприємств, їх збитковості; перехід фахівців і спеціалістів у сферу неформальної зайнятості, тіньової економіки, міграція за кордон;

♦ погіршення якісних характеристик робочих місць, недостатнє введення в дію нових робочих місць, особливо для кваліфікованих кадрів, що збільшує обсяги та рівень безробіття, знижує продуктивність праці і конкурентоспроможність виробництва;

♦ невідповідність між попитом і пропозицією робочої сили, незважаючи на ознаки стабілізації виробництва і пожвавлення інвестиційної активності; поряд з цим обсяги інвестицій у сферу виробництва є недостатніми для вирішення питань забезпечення безробітних сучасними робочими місцями; недостатньою є також державна підтримка підприємництва і малого бізнесу;

Недоліки процесів реформування системи державного професійного навчання і освіти, неадекватність масштабів, структури і форм професійної підготовки і перепідготовки кадрів вимогам сучасного ринку праці в аспектах попиту на певні професії; недостатня розвинутість системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації; слабка зацікавленість роботодавців у підвищенні кваліфікації працівників;

♦ складна ситуація щодо працевлаштування окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, колишніх військовослужбовців та ін.); збереження селективного підходу при вирішенні питань вивільнення і найму на роботу залежно від статі, віку, стану здоров'я; недоліки системи дотримання норм трудового законодавства щодо режиму і охорони праці окремих груп працюючих;

Існуюча диференціація регіональних ринків праці, наявність депресивних регіонів з особливо напруженою ситуацією на ринку праці, значно вищим за середній рівнем безробіття за одночасно обмеженої можливості щодо трудової міграції, що свідчить про недоліки державної системи регулювання цих аспектів зайнятості і безробіття.

Вирішення проблем безробіття на ринку праці України по регулюванню незайнятості населення мають включати заходи, що систематизовані за 7 основними напрямами, зокрема:

1. Формування нормативно-правової бази в сфері зайнятості населення.

♦ Забезпечення розробки нових проектів, перегляд і адаптація чинних законодавчих і нормативних актів і міжнародних договорів з питань регулювання процесів незайнятості з метою приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними нормами і принципами, запровадження механізмів захисту внутрішнього ринку праці України.

Законодавче забезпечення підвищення конкурентоспроможності робочої сили на основі адекватного вимогам ринку праці розвитку механізму підготовки кадрів.

2. Професійно-освітня підготовка кадрів, підвищення якості робочої сили.

Розширення зв'язків підприємств і організацій з місцевими освітніми установами всіх рівнів з метою залучення інвестицій на розвиток матеріальної бази навчальних закладів, вдосконалення системи професійної орієнтації учнів загальноосвітніх шкіл з урахуванням потреб місцевих ринків праці.

♦ Вирівнювання освітнього потенціалу між регіонами країни за рахунок трансформації мережі вищих навчальних закладів; зменшення міграційних потоків молоді[5, c. 172-175].

Розвиток системи виробничого навчання персоналу підприємств і організацій, а також випереджаючого навчання працівників, які підлягають вивільненню, як важливого засобу підвищення їх конкурентоспроможності в умовах реформування окремих галузей економіки.

Створення системи безперервної освіти, розробка професійних стандартів з урахуванням вимог до професійного рівня працівників, що дозволить забезпечувати якість і продуктивність виконуваних робіт.

Створення системи оцінки професійних якостей працівників, що ґрунтується на визначенні їх компетентності і здатності гнучко реагувати на безперервні зміни вимог до кваліфікації і професійної підготовки відповідно до вимог професійних стандартів.

Розроблення і затвердження на державному рівні концептуальних засад формування та розвитку єдиної цілісної системи безперервної професійної освіти, зорієнтованої на задоволення поточних і перспективних потреб у кадрах для сучасного виробництва та сфери послуг.

3. Збереження і створення робочих місць, сприяння розвитку підприємництва та самостійної зайнятості населення.

Реалізація Державної та регіональних програм зайнятості населення, акцентуючи увагу на розширенні сфери прикладання праці за рахунок збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць, особливо в регіонах з критичною ситуацією на ринку праці, насамперед у вугільних регіонах, сільській місцевості, малих монофункціональних містах.

Забезпечення збереження ефективно функціонуючих робочих місць, підвищення ефективності використання робочої сили та скорочення обсягів "прихованого безробіття", розвиток гнучких форм зайнятості на допоміжних роботах та у сфері послуг.

Створення сприятливих умов для розвитку сфери малого бізнесу; самозайнятості та підприємницької діяльності безробітних.

Сприяння стабільній діяльності провідних промислових підприємств, які визначають зайнятість в Україні з метою максимального уповільнення темпів скорочення чисельності зайнятих в промисловості, створення в економіці нових робочих місць.

Вдосконалення податкової політики з метою зниження податкового тиску на роботодавців і стимулювання створення робочих місць в перспективних галузях економіки.

4.Розв'язання проблем зайнятості населення у сільській місцевості.

Підтримка суб'єктів господарювання, що створюють нові робочі місця, особливо в сільській місцевості, регіонах України з високим рівнем безробіття, через надання пільг за рахунок місцевих бюджетів.

Створення додаткових робочих місць у сільській місцевості шляхом розвитку суміжного виробництва, побутового обслуговування, стимулювання малого підприємства і самозайнятості, професійної освіти[10, c. 27].

5. Сприяння зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці.

Створення робочих місць для окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, колишніх військовослужбовців тощо) шляхом надання роботодавцям дотацій за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Забезпечення можливостей для соціально незахищених категорій громадян (молоді, жінок, інвалідів) в отриманні у повному обсязі послуг з підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці.

Забезпечення соціального захисту громадян, які мають додаткові державні гарантії щодо працевлаштування, вдосконалення механізму бронювання робочих місць та підвищення ефективності їхнього використання.

6. Регулювання соціально-трудових відносин.

Розробка і впровадження механізму надання першого робочого місця випускникам шкіл, випускникам професійних і вищих навчальних закладів.

Залучення коштів місцевих бюджетів і роботодавців для реалізації заходів зі сприяння зайнятості працівників, які підлягають вивільненню.

Розвиток соціального партнерства на всіх рівнях, розробка механізмів взаємодії органів виконавчої влади, роботодавців, професійних спілок та інших представницьких органів при вирішенні проблем незайнятості населення.

Посилення державного регулювання питань "прихованого безробіття" і одержання допомоги в цих умовах.

Удосконалення управління процесами вивільнення працівників, в першу чергу, з підприємств, що реструктуруються або відносно яких порушені справи про банкрутство, з метою збереження робочих місць та соціального захисту працівників, регулювання цих питань через колективні договори. Регулювання процесів трудової міграції, розвиток співробітництва з державами, що мають спільні кордони з Україною.

Створення умов для підвищення територіальної, професійної і соціальної мобільності робочої сили. Легалізація "тіньової" зайнятості, зокрема в сфері малого бізнесу та підприємництва.

7. Надання соціальних послуг зареєстрованим безробітним.

Вдосконалення професійної освіти безробітних громадян з метою підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці і можливості якнайшвидшого працевлаштування.

Зниження рівня й тривалості безробіття, особливо молодіжного, сімейного та сільського шляхом розвитку заходів активної політики зайнятості, залучення безробітних до підприємницької діяльності. Розвиток тимчасових, сезонних та оплачуваних громадських робіт шляхом поширення їх видів та напрямів.

Надання матеріальної допомоги безробітним та членам їх сімей, поступове наближення мінімальних розмірів соціальних виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням до прожиткового мінімуму. Консолідація фінансових коштів для реалізації заходів по запобіганню безробіттю і підвищенню ефективності їх використання.

Координація дій державних органів виконавчої влади, місцевих органів виконавчої влади, об'єднань роботодавців і профспілок по залученню фінансових ресурсів, що виділяються на здійснення заходів, пов'язаних з регулюванням ринку праці і сприянням зайнятості[4, c. 6].

За останні роки рівень безробіття в Україні неухильно скорочується. Якщо в 2000 році він дорівнював 11,6% економічно активного населення, то за І півріччя 2007 року в цілому по Україні він склав 6,6%. Цей показник нижчий, ніж у середньому по країнах Євросоюзу, який там становить 7,1%.

Основними умовами для віднесення людей до категорії безробітних є відсутність роботи, активний її пошук і готовність приступити до неї. Безробітні можуть шукати роботу самостійно або за сприяння державної служби зайнятості.

Такий показник, як “Рівень зареєстрованого безробіття”, враховує лише частину осіб, зареєстрованих у державній службі зайнятості, в загальній чисельності населення працездатного віку. За станом на 1 жовтня 2007 року рівень зареєстрованого безробіття складав 2,1%.

Показники “Рівень безробіття (визначений за методологією МОП)” і “Рівень зареєстрованого безробіття” розраховуються за різною методологією і тому не суперечать один одному, а відображають різні явища на ринку праці.

Отже, “Рівень безробіття (за методологією МОП)” – це загальна ситуація щодо безробіття, а “Рівень зареєстрованого безробіття” – це питома вага громадян, зареєстрованих у державній службі зайнятості як безробітні, серед чисельності населення працездатного віку.Такого показника, як “прихований рівень безробіття”, не існує, як не існує й показника “офіційний рівень безробіття”. Всі дані, які озвучуються і публікуються Державним центром зайнятості і Державним комітетом статистики, є відкритими і офіційними.


3.2. Регіональні особливості безробіття

Сучасний ринок праці України характеризується значним напруженням внаслідок зниження попиту на робочу силу, падіння рівня реальної заробітної плати, зростання чисельності вивільнених працівників, збільшення прихованого безробіття. Ці характеристики мають суттєві територіальні розбіжності, що зумовлює необхідність поглибленого вивчення та потребу у додаткових теоретико-методологічних й практичних дослідженнях регіональних особливостей ринку праці України. Незважаючи на наявні публікації з цієї проблеми, на сьогодні практично відсутні роботи, в яких проблема регіоналізації національного ринку праці України досліджувалась би системно.

Аналіз сучасного стану регіональних ринків праці дає можливість дійти висновку, що ефективний механізм їх регулювання повинен включати досить різнопланові та диференційовані за силою впливу підсистеми, не обмежуючись лише сферою трудових відносин. Для його формування слід перш за все визначитися з пріоритетами регулювання попиту на робочу силу та її пропозиції. Розробка ефективної стратегії управлінням процесами на регіональному ринку праці вимагає також комплексного підходу до вирішення економічних, соціальних, демографічних проблем, які безпосередньо впливають та визначають його стан.

Практикою доведено, що на ринок праці та його кон'юнктуру впливають такі блоки факторів як, демографічні, соціально-економічні, а також дієвість регіональних центрів зайнятості. Проведення кластерного аналізу передбачало визначення діагностичних показників впливу за кожним блоком факторів. В результаті цього аналізу виявлено п'ять найбільш суттєвих узагальнених груп (типозон) регіональних ринків праці.

Перша типозона (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Полтавська, Харківська та Луганська області) характеризується невисоким рівнем зареєстрованого безробіття, наявністю значних обсягів прихованого безробіття, високим ступенем урбанізації населення. Для вирішення питань зайнятості в ній доцільно сфокусувати увагу на додаткових інвестиціях у традиційні, "профільні" для регіонів галузі та на створенні сприятливих умов для самозайнятості і розвитку малого бізнесу.

Для другої типозони (Івано-Франківська, Рівненська, Сумська, Миколаївська, Київська області) характерні досить високі рівні промислового та сільськогосподарського виробництва. Тому, при вирішенні проблем зайнятості й безробіття слід орієнтуватися на досягнення високої конкурентоспроможності суб'єктів господарювання і регіону в цілому шляхом розширення можливості використання частки прибутку на виробниче інвестування у регіональну економіку.

Третю типозону (Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Черкаська, Чернігівська області) можна охарактеризувати як таку, що вирізняється значними обсягами сільськогосподарського виробництва. Їй притаманні значні обсяги заборгованості із виплати заробітної плати та вимушено неповно зайнятих. Тому, при формуванні політики зайнятості для цієї групи регіонів слід враховувати саме ці місцеві особливості. Важливими факторами виходу з кризи є створення вільних економічних зон, які мають формувати тут матеріальну основу найбільш конкурентоспроможних галузей економіки.

У четвертій типозоні (Волинська, Закарпатська, Кіровоградська, Тернопільська, Херсонська, Чернівецька області) традиційно спостерігається надлишковість робочої сили. Тут продовжує розвиватися сформований роками специфічний тип економічної поведінки населення з ознаками високої мобільності та зайнятості у підсобних господарствах. У ній методи регулювання ринку праці повинні бути спрямовані на розвиток працепоглинаючих сфер діяльності, створення невеликих підприємств з переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, виробництва будівельних матеріалів і товарів народного споживання з місцевої сировини та відходів, розширення сфери обслуговування.

П'ята типозона (м. Київ, АРК, Одеська та Львівська області) об'єднує регіони, які мають сильні міжнародні зв'язки, що проявляється у збільшенні кількості спільних підприємств, формуванні інфраструктури сучасних послуг. Вирішення проблем зайнятості для цієї групи регіонів полягає у розвитку туристського та рекреаційного бізнесу, науково-технологічно містких галузей тощо.

Сформовані кластери як важливий методичний інструментарій діагностики регіональних ринків праці мають певну сталість у часі, обумовлену особливостями регіонального розвитку та пов'язаною з ним специфікою демовідтворення, структури зайнятості, трудової мобільності, мотивації тощо. На думку дисертанта, визначені типозони доцільно використовувати при прогнозуванні стану ринку праці, зайнятості в регіонах, навантаження на служби зайнятості тощо. Це дасть змогу здійснення регіоналізації національної політики зайнятості, тобто вирішення конкретних проблем кожної типозони[5, c. 35-38].

Уряд правління в Україні звітує, що 2006 року економіка зросла на 14 %. Але робочих місць побільшало тільки на 1%!

Рівень безробіття є досить диференційованим по окремих регіонах України. Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіття характерний для західних областей республіки — Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Найнижчі показники рівня безробіття склалися в Одеській області, м. Києві та Севастополі.

Враховуючи демографічну ситуацію, яка склалася в різних регіонах України, можна передбачити, що при нинішньому рівні створення нових робочих місць у західних областях і природному прирості населення рівень безробіття в майбутньому набуде в цьому регіоні ще більшої гостроти.

Впровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави, регіональних органів управління завчасної розробки та реалізації соціальних гарантій у сфері зайнятості населення працездатного віку. Тим більше, що значна частина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості. Лише чисельність працюючих в режимі неповного робочого тижня (дня) перевищує 2 млн. чоловік.

Впровадження ринкових реформ повинно мати чітке узгодження з розробкою загальнодержавними та місцевими органами влади запобіжних заходів щодо зайнятості населення.

Дані, які наведено нижче, узгоджені з матеріалами вибіркових обстежень населення (домогосподарств) з питань економічної активності та не включають інформацію щодо інституційного населення. Основні показники економічної активності населення за 1999–2003рр. перераховані у зв'язку з приведенням їх у відповідність до нової демографічної структури населення, отриманої за результатами Всеукраїнського перепису населення 2001р.

За забезпеченістю працересурсним потенціалом всі регіони України в сучасний кризовий період відносяться до праценадлишкових, але за умови соціально-економічного піднесення багато з них належали до працедефіцитних. Про це свідчать показники, що характеризують сучасний працересурсний потенціал (частка працездатного населення, рівні зайнятості, освіченості, безробіття), а також природний і механічний рух населення (табл.3.1).

Найбільшу чисельність трудових ресурсів мають відповідно ті області, які мають найбільшу кількість населення і високу частку працездатних людей. В Україні трудові ресурси становлять майже 30 млн. осіб, в їх структурі переважають працездатні люди –

За забезпеченістю працересурсним потенціалом всі регіони України можна поділити на три групи:

1) із значною часткою працездатного населення, але дуже низькими показниками природного руху, значним механічним відтоком людей (Харківська, Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Київська області).;

2) із значною часткою працездатних людей, високими показниками “старіння” населення, від’ємними або незначними додатними показниками природного приросту населення, значним механічним відтоком населення (Одеська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Львівська, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області, Автономна Республіка Крим;

3) з найнижчою в Україні часткою працездатного населення, дуже низьким (від’ємним) природним приростом населення, найвищою часткою осіб пенсійного віку, із значним відтоком населення (Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Черкаська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернівецька області). Найгірший стан щодо збільшення працересурсного потенціалу в областях третьої групи, тому реструктуризація їх господарства повинна відбуватись у напрямі розвитку непрацемістких галузей.

Рівень зайнятості населення (відношення зайнятого населення до всього працездатного) в Україні постійно знижувався, в 2004 р. він становив 56.6% (в 1996 р. – 70.4%) внаслідок згортання виробництва в період загальної економічної кризи. Про особливості зайнятості населення у різних галузях господарства свідчить таблиця 3.2.

За 1990-2004 рр. чисельність зайнятого населення зменшилася на 5.1 млн.осіб (20%). У всіх галузях господарства, крім фінансової сфери та управління, відбулося скорочення працівників, найбільше у матеріальному виробництві, зокрема у будівництві – в 2.2 рази, промисловості – 1.7 раза. Змінилася також структура зайнятості, якщо в 1990 р. все зайняте населення працювало у галузях економіки, то вже в 2004 р. майже 10 млн.осіб – у інших сферах економічної діяльності, передусім об’єктах ринкової інфраструктури (біржах, консалтингових компаніях та ін.).

Частка працівників матеріального виробництва зменшилась із 67.2% у 1990 р. до 49.7% у 2004 р., відповідно людей, що працюють у сфері послуг – збільшилась з 32.8 до 50.3%.

Але це зовсім не означає, що збільшення частки останніх відбулося внаслідок збільшення кількості працівників. Це було досягнуто неоднаковими темпами скорочення працівників, значно більшими у галузях матеріального виробництва, ніж у сфері послуг. Збільшення кількості і частки зайнятих відбулося тільки у сфері управління та у галузях фінансування, кредитування і страхування (див. табл. 3.2). Склалася в сучасних умовах така ситуація, що на 1000 працівників виробничої сфери припадає 71 управлінець (в 1990 р. – 23), на кожну 1000 працівників взагалі – 42 управлінців (в 1990 р. – 16), що в умовах загального падіння виробництва зовсім не є виправданим[17, c. 241-243].

Якщо подивитись на особливості зайнятості населення у регіонах України, то побачимо, що найнижчий рівень зайнятості населення спостерігається в тих областях, де найбільші темпи спаду виробництва, де обмежена сфера прикладання праці. Одночасно збільшується кількість безробітних людей. Безробітними в Україні вважають працездатних громадян, які не мають заробітку або інших передбачених законодавством прибутків, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до роботи. Вони становлять 8.7% (в 1995 – 5.6%) від працездатного населення. За визначенням Міжнародної організації праці, безробітними вважаються особи працездатного віку, зареєстровані і незареєстровані у державній службі зайнятості), які або не мають роботи (прибуткового заняття), або шукали роботу та намагались організувати власну справу на обстежуваному тижні, або готові приступити до роботи впродовж двох наступних тижнів. До безробітних також відносяться, за оцінками цієї організації: 1) особи, які приступають до роботи впродовж найближчих тижнів; 2) ті, що знайшли роботу і чекають відповіді; 3) ті, що шукають роботу і зареєстровані у службі зайнятості; 4) які навчаються за направленням служби зайнятості.

Крім офіційно зареєстрованих безробітних, близько 30-40% працездатного населення регіонів тимчасово не працюють, або зайняті неповний тиждень чи декілька днів на місяць (т.з. “приховане безробіття”). Ці люди разом з офіційно визнаними безробітними реально відображають рівень зайнятості трудових ресурсів (цей рівень майже в 3 рази нижчий від офіційного).

Серед безробітних людей у 2004 р. переважали ті, що були звільнені у зв’язку із реструктуризацією виробництва та скороченням штату (60.2%) та непрацевлаштовані після закінчення навчальних закладів (17.7%). Більшість із вивільнених займали робочі місця та місця, які не потребують професійної підготовки (62%). Близько 63% звільнених людей – жінки. У цьому році найбільше вивільнено працівників у промисловості, причому із підприємств державної форми власності. Найменше вивільнення спостерігалось із установ та закладів сфери послуг, яка вже переорієнтовується на ринкові засади господарювання. Найбільше поповнили ряди безробітних у 2004 році люди із Донецької, Дніпропетровської, Львівської, Харківської, Київської областей.

В умовах постійно зростаючого безробіття відбувається формування ринку праці. Ринок праці - це співвідношення між попитом і пропозицією на робочу силу.

Зміна економічних відносин, реструктуризація економіки та інші чинники сприяють, з одного боку, появі дедалі більших резервів працездатного населення, а з іншого, наявність таких резервів є основою для подальшого розширення виробництва, розвитку нових галузей. Для того, щоб встановити шляхи раціонального використання резервів праці, необхідно виявити не тільки їх кількісні, але й якісні параметри (віковий, освітній та професійний склад). Важливе значення при цьому має професійно-кваліфікаційний рівень незайнятого населення і виявлення потреби господарства у працівниках різних спеціальностей, тобто попит і пропозиція на робочу силу.

Потреба у працівниках різних галузей господарства на 1.01.2005 р. в Україні становила 166.5 тис.осіб, найбільше – у промисловості. Але попит і пропозиція робочої сили не є збалансованими ні за професіями, ні за регіонами. Співвідношення між попитом і пропозицією працівників на ринку праці у регіонах України показує таблиця 3.3.

Найбільше навантаження працівників на одне вільне робоче місце спостерігається у тих областях, які мають невисокий рівень диверсифікації виробництва, в яких ринкові перетворення в економіці відбуваються повільно (Івано-Франківська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська та ін., див.табл.3)[21, c. 168-173].

В сучасних умовах важливою проблемою, яка постала перед працересурсним потенціалом, є припинення його виснаження та забезпечення найбільш економічно ефективної його зайнятості (на відміну від забезпечення повної зайнятості у період планової економіки). Її вирішення не передбачає повністю ліквідації безробіття, бо наявність безробіття у певних межах (1-3%) стимулює певним чином виробництво. Необхідне створення механізму підвищення рівня і ефективності зайнятості трудових ресурсів, регулювання ринку праці та ін.

В умовах переходу економіки до ринкових відносин важливою є проблема підвищення якості робочої сили. Велика кількість працівників втратили високу кваліфікацію внаслідок тривалого простоювання підприємств, багато із них змінили професію, або виїхали на заробітки за кордон. А значна частина тих, що здобувають вищу та середню професійну освіту, зовсім не працевлаштовані. Із країни, яка відзначалася донедавна одним із найвищих показників освіченості населення, Україна поступово зійде до рівня відсталих країн, якщо не буде здійснено реформування економіки.

На 1.01.2002 р. у господарстві країни працювало 21.5% працівників із вищою освітою, найвища частка таких людей – у науці (51.2%), освіті (44.6%), державному управлінні (48.9%), інформаційно-обчислювальному обслуговуванні (40.9%), культурі (30.5%) та ін. Найнижча частка спеціалістів з вищою освітою – у сільському господарстві (5.8%), житловому господарстві (8.5%), транспорті (12.7%).

Внаслідок невисоких розмірів зарплат та несвоєчасного їх виплачування у підприємствах та установах державного сектора економіки значна частина працівників (причому висококваліфікованих) переходять на роботу у інші галузі, займаються невиробничою діяльністю (торговельним бізнесом та ін.), поступово втрачаючи свою кваліфікацію. Цьому сприяє також міграція “умів” – висококваліфікованих спеціалістів, науковців – за межі України.

Дефіцит робочої сили вже зараз гальмує розвиток економіки - з кожним роком все сильніше це відчувається. За три останніх роки число вакансій у промисловості України зросло втричі. Це легко пояснюється ситуацією, коли під час реформ у країні сформувалася нова сфера зайнятості - у дрібному бізнесі й індивідуальній діяльності, що охопила, за різними оцінками, не менше 20 відсотків трудових ресурсів. Кадровий дефіцит спостерігається на кожному другому підприємстві, що відроджується.

Ще більш ускладнює ситуацію цілком сформований сектор ринку праці за кордоном. Позитивною тенденцією тут є повернення працездатних громадян з-за кордону та міграція населення з інших країн. За даними Держкомстату України, з початку цього року понад 9 тис. громадян (в тому числі й працездатного віку) прибули до України, та понад 5 тис. вибули. З початком літа ця тенденція може значно змінитися, адже не секрет, що робота за кордоном у більшості випадків сезонна. До того ж статистика - лише офіційна. Не секрет, що головна проблема сучасної української міграції - нелегали, котрі до офіційної статистики не входять. Лідерами з міграції за кордон, згідно з даними Держкомстату, продовжують залишатися західні регіони, де один з найменших показників зайнятості населення в Україні - це Рівненська та Закарпатська області. А от лідерами за числом прибулих громадян є Вінницька, Харківська, Київська та Донецька області - традиційно одні з найрозвинутіших областей України. Абсолютним рекордсменом тут є Одеська область - попри розвиток промисловості, це ще й значна частина зайнятості в портах, на морі, та всьому, що з ними пов'язано.

Економічне зростання 2008 року, хоч і поступове, створило умови для підвищення доходів населення - в першу чергу, заробітної плати та збільшення її частки у сукупних доходах. Проте через низькі стандарти оплати загальний рівень доходів залишається низьким. Низький рівень трудових доходів та їх невиправдана диференціація неминуче призводять до кризи мотивації трудової діяльності, наслідком якої стає низька трудова активність, неповне використання трудового потенціалу, зниження ролі праці та її повне чи часткове виключення з основних життєвих цінностей. До всього додається ще й високе податкове навантаження, що не стимулює ані роботодавців, ані, власне, саму робочу силу.

Залишаються низькими, невідповідними загальносвітовій практиці показники, що характеризують частку заробітної плати у ВВП та собівартості продукції.

Досить гострими продовжують залишатися міжгалузеві співвідношення у рівнях оплати праці. Належність до певної сфери діяльності створює співвідношення в оплаті праці. Насправді ж оплата має залежати від якості та результатів праці, як показує світова практика.

Відповідно до специфіки регіональних економічних комплексів, зберігаються і високі міжрегіональні відмінності у рівнях заробітної плати. Вже зараз амплітуда коливань становить 100% від середнього по країні рівня в деяких галузях.

Наприклад:

За даними Держкомстату України, середньомісячна номінальна зарплата штатного працівника протягом І кварталу 2008 року склала 1619 грн., і зросла в порівнянні з відповідним періодом минулого року на 39,4 %.

Зростання реальної заробітної плати спостерігалося в усіх регіонах за винятком Дніпропетровської області, а найбільше - у Волинській, Закарпатській, Кіровоградській, Київській та Чернігівській областях (більш ніж на 14%).

Середній розмір оплати праці в усіх регіонах з початку 2008 року був вищий за прожитковий мінімум для працездатної особи. Проте лише у 5 з них заробітна плата перевищувала (на 2,3-72,8%) середню по Україні: у м. Києві - 2942 грн., Донецькій - 1916 грн., Дніпропетровській - 1810 грн., Київській - 1764 грн. та Запорізькій - 1700 грн.

Відсоток, менший за середній, спостерігався у Тернопільській - 1214 грн., Вінницькій - 1270 грн., Херсонській - 1279 грн., Чернігівській - 1283 грн., Волинській - 1287 грн. та Житомирській - 1289 грн. областях.

Серед інших причин: серйозна суперечність між досить високим освітнім і професійно-кваліфікаційним потенціалом населення, з одного боку, і примітивізацією структури господарства - з іншого; відбуваються деградація нагромадженого протягом радянського періоду індустріального і наукового потенціалу та відплив кваліфікованих кадрів із національних анклавів високих технологій за кордон.

Таким чином, заробітна плата в Україні досі є надто низькою для виконання нею своїх основних функцій; її міжгалузева диференціація є надто високою, а міжкваліфікаційні розбіжності - надмірними у галузях з високою оплатою праці й такими, що межують із зрівнялівкою, у галузях з низькою заробітною платою; зберігаються значні борги по виплаті заробітної плати, сконцентровані переважно в реальному секторі економіки, зокрема, у промисловості.


3.3. Співпраця українських профспілок з МОП

МОП активно працює в Україні з початку 90-х років. МОП вже здійснила проекти пов'язані з аналізом стану соціальної політики (спільно з ПРООН і Світовим банком), кризового стану ринку праці в Україні (1995 рік), розвитком соціального партнерства. Протягом усього часу МОП надавала і продовжує надавати допомогу Урядові в експертній оцінці законопроектів, ознайомленні урядовців, представників профспілок і роботодавців з міжнародними стандартами статистики праці та її національною систематизацією.

Нині МОП спільно з ПРООН та іншими агенціями здійснює в Україні важливі проекти, які пов'язані з розробкою моделі соціального бюджету, ринком праці та професійним навчанням безробітних, розвитком малого та середнього підприємництва, соціального партнерства і діалогу.

Нині МОП спільно з ПРООН та іншими агенціями здійснює в Україні важливі проекти, які пов'язані з розробкою моделі соціального бюджету, ринком праці та професійним навчанням безробітних, розвитком малого та середнього підприємництва, соціального партнерства і діалогу.

Конвенція Міжнародної організації праці (1988 р.) про сприяння зайнятості й захисту від безробіття передбачає, що держави, які до неї приєдналися, всіма відповідними засобами здійснюватимуть політику сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості.

Зайнятість населення України має забезпечуватися шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.

З метою забезпечення зайнятості населення в Україні передбачено комплекс заходів, серед яких найважливіші такі:

інвестиційні та податкові заходи, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудових ресурсів, заохочення підприємництва, створення нових технологій, нових малих підприємств, застосування гнучких режимів праці (скороченого робочого дня, роботи дома та ін.), що сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;

забезпечення прав та інтересів працівників через удосконалення законодавства про зайнятість населення і працю, створення сприятливих умов на виробництві;

проведення аналітичних і наукових досліджень економічної структури і прогнозування змін у якості й розподілі робочої сили;

регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили на основі квотування й ліцензування, а також забезпечення своїм громадянам права працювати за кордоном;

сприяння (з боку підприємств, установ і організацій усіх форм власності) при потребі створенню додаткових робочих місць, а також поліпшенню умов праці в суспільному виробництві.

У реалізації цих заходів особливе місце належить державним і територіальним програмам зайнятості населення, державним службам і фонду сприяння зайнятості, відповідним координаційним комітетам за участю профспілок, власників підприємств.

На вересень 1998 p. Україна завершила приєднання шляхом ратифікації лише до 28 конвенцій Ради Європи і протоколів до них, а також заявила про приєднання шляхом підписання ще до 9 конвенцій, хартій і протоколів до них.

Україна як держава — член СНД є учасницею багатосторонніх угод, деякі з яких включають регулювання трудових відносин, прав людини і громадянина в трудовій і соціальній сферах. Наприклад, угода, прийнята державами — членами СНД, про співпрацю в галузі трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів (1994 p.)[29,c. 54-57].

Україна також є учасницею значного числа двосторонніх міждержавних угод щодо регулювання відносин у галузі праці й соціальній сфері. Так, у 1993 p. укладена угода "Про трудову діяльність і соціальний захист громадян Російської Федерації і України, що працюють за межами своїх держав", у 1996 p. аналогічна угода укладена між урядами України та Республіки Білорусь, у 1997 p. укладена угода між урядом України та урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки.

Членом МОП Україна є з 1954 року. Але не зважаючи на своє більш ніж чотирьох десятилітнє перебування у цій орієнтації, вона ратифікувала лише 45 із більш ніж 170 конвенсій, розроблених і прийнятих МОП, які стосуються різних сторін трудової діяльності, визначають необхідні заходи соціального захисту. Однією з причин такого становища є перехідний характер періоду, який переживає Україна. Гостра криза не дає змоги в нинішніх умовах віднайти необхідні кошти для того, щоб забезпечити дотримання світових стандартів у таких питаннях як соціальне страхування, медичне обслуговування, гарантії праць тощо. Тим часом саме в галузі соціальної демократії Україні належить ще чимало зробити, щоб вийти на рівень розвинутих країн. Для того, щоб швидше досягти відчутного прогресу в трудовому законодавстві і соціальному захисті трудящих, досвід такої впливової міжнародної організації, як МОП, може стати досить ефективним знаряддям.

Прийнято вважати, що в своїй сукупності конвенції та рекомендації МОП створюють Міжнародний Кодекс Праці. МКП охоплює такі питання, як тривалість робочого часу, охорона материнства, соціальне забезпечення, нічна праця жінок, охорона праці підлітків, міграція у пошуках роботи, інспекція праці, ліквідація примусової праці, право працівників створювати свої професійні організації, рівна оплата жіночої праці, взаємовідносини між трудящими і організацією, охорона праці моряків, рибаків і т.д.

З метою розширення демократичних засад і підвищення відповідальності профспілкових органів за виконання вимог Статуту ФПУ, забезпечення єдності дій членських організацій організаційна діяльність ФПУ здійснюватиметься шляхом:

– оптимізації структурної побудови профспілок і зміцнення членських організацій, запровадження інституту представників профспілок в організаційних ланках профспілок;

– сприяння об’єднавчим процесам у профспілках;

– залучення до профспілок і до роботи в їхніх виборних органах молоді, жінок, представників основних професій, забезпечення представництва профспілкових організацій та об’єднань у вищих за рівнем виборних органах відповідно до їх чисельності та повноти сплати членських внесків;

– посилення координації дій всеукраїнських профспілок і територіальних об’єднань організацій профспілок, приведення їх статутів (положень) до норм, що не суперечать Статуту ФПУ;

- збільшення:

чисельності профспілок – шляхом сприяння створенню первинних організацій на підприємствах, в установах різних форм власності, транснаціональних компаніях, залучення до профспілкового членства працюючих, студентської та учнівської молоді;

членства в ФПУ – за рахунок здійснення заходів щодо залучення до лав Федерації інших профспілок та об’єднань, які діють в Україні, у тому числі запровадженням транзитного членства; надання допомоги щодо створення нових профспілок;

– розробки й реалізації конкретних заходів щодо посилення мотивації профспілкового членства.

Міжнародна діяльність ФПУ спрямовуватиметься в першу чергу на:

– вивчення міжнародного досвіду профспілкової діяльності з метою запровадження західноєвропейської моделі соціального захисту, заснованої на соціальному діалозі;

- інтеграцію в міжнародний профспілковий рух, щоби спільно протистояти негативним наслідкам глобалізації світової економіки;

- поглиблення співпраці з Міжнародною конфедерацією вільних профспілок і відповідними федераціями глобальних профспілок, Європейською конфедерацією профспілок, Загальною конфедерацією профспілок, Міжнародною організацією праці[38, c. 206-208].

Отже, на мою думку, головна проблема сьогоднішнього ринку праці - низька вартість робочої сили. Говорячи простіше, на ринку існує і попит, і пропозиція вакансій, але лише декілька процентів передбачають заробітну плату понад 2 тисячі гривень, 20 % передбачають платню розміром з дійсну мінімальну зарплату, гарантовану державою, решта - варіюються. Це й ускладнює їх комплектацію кадрами - такі дані за 2008 рік.

Наразі ж сам ринок праці в Україні перебуває в стані становлення і лише йде до того, аби керуватися економічними законами та важелями.

Висновки до розділу 3

Отож, на сьогодні на українському ринку праці сформувалася така ситуація:

За даними Державної служби зайнятості, у січні - квітні 2008 р. її послугами скористалися 1177,6 тис. не зайнятих трудовою діяльністю громадян проти 1344,3 тис. у січні - квітні 2007 р.

З тих громадян, які шукали роботу, понад половину становили жінки або мешканці сільської місцевості, понад третину - молодь у віці до 35 років. Офіційного статусу безробітних на зазначену дату набули 98,0 % незайнятих громадян, із них 72,6 % отримували допомогу по безробіттю. Серед безробітних кожен другий раніше займав місце робітника, а кожен четвертий - посаду службовця або не мав професійної підготовки.

Якщо розглядати робочі місця за категоріями, то чи не найбільша завантаженість припадає на категорії робітників (5 осіб), службовців - (4 особи), працівників сільського господарства (близько 15 осіб), та 10 осіб припадає на місця, котрі можуть бути укомплектовані працівниками, що не потребують спеціальної підготовки.

Серед зареєстрованих безробітних, котрі з початку 2008 року отримали роботу, кожен п'ятий отримав її в промисловості (добувна, переробна тощо), кожен 4-й - в торгівлі, кожен 8-й - в сільському господарстві.


Висновки

В глобальному вимірі міжнародний ринок праці разом з іншими ринками - товарів, капіталів, ресурсів, інформації, технологій - є складовою світової господарської системи. Він формується на основі поглиблення всесвітнього поділу праці та обумовлений існуванням нерівності економічного розвитку між країнами, інтернаціоналізацією виробництва, перерозподілом фінансових капіталів, міграцією трудових ресурсів, створенням спільних ринків праці внаслідок регіональних об’єднань держав, взаємодією між світовими організаціями та країнами в сфері уніфікації вимог до рівня життя населення, умов та оплати праці, системи соціального захисту працівників тощо.

В конкретнішому розумінні міжнародний ринок праці являє собою сукупність економічних, політичних, правових, демографічних, національних відносин між окремими покупцями та продавцями робочої сили. Йдеться про окремі країни, між якими безпосередньо відбувається погодження попиту та пропозиції на робочу силу шляхом обміну частиною працездатного трудового потенціалу.

Міжнародний ринок праці суттєво відрізняється від товарно-речових ринків, оскільки на його розвиток впливають соціальні та соціально-психологічні фактори. Найм робочої сили - це складний процес, який є завершальним етапом на довгому шляху кількісного та якісного визначення потреби у робочий силі зі сторони роботодавця та прийнятті рішення про працевлаштування на певних умовах і за певну винагороду зі сторони конкретного працівника. Як правило, у більшості випадків попит на закордонну робочу силу передбачає її здібність до фізичного руху, і що особливо важливо, до перетинання національних кордонів.

Отже, важливою складовою функціонування міжнародного ринку праці є міждержавний обмін робочою силою, який відбувається в формі трудової міграції. Міжнародна трудова міграція виступає однією з форм міжнародних економічних відносин, являє собою стихійний або організований рух трудових ресурсів між країнами, регулює процес перерозподілу трудових ресурсів між різними ланками світового господарства; обумовлена різним рівнем розвитку продуктивних сил та характером виробничих відносин окремих країн, міжнародним поділом праці та потужними інтеграційними процесами, які відбуваються в світі.

Соціально-економічною підставою трудової міграції є незбалансованість між попитом та пропозицією робочої сили на вітчизняних та закордонних ринках праці, бажання частини населення покращити свої умови праці та матеріальне становище, знайти адекватні можливості професійної самореалізації.

Значний вплив на розвиток світового ринку праці має демографічний фактор. Сучасна демографічна ситуація свідчить про високі темпи приросту населення Землі, а отже і про загальне збільшення чисельності працездатного трудового потенціалу в світі. Головними постачальниками робочої сили є колишні колоніальні та слаборозвинуті країни. Низький рівень економічного розвитку та високі темпи народжуваності не дають можливості задовольнити всіх бажаючих роботою, що створює прецедент “надлишкової робочої сили” в цих країнах. Згідно з розрахунками фахівців з ООН “надлишок робочої сили” в державах третього світу буде постійно зростати і служити потужним чинником поширення еміграційних процесів.

Міжнародний ринок праці можна розглядати як взаємодію двох сегментів – покупців та продавців робочої сили, які в свою чергу мають дуже широку та різнобарвну внутрішню структуру. Серед трудових мігрантів чітко виділяються ті, хто має високу загальну та професійну освіту, постійну та гарантовану роботу, високу заробітну плату, гарні умови життя, соціальні пільги та гарантії – це привілейована робоча сила. Проте більша частина працівників-мігрантів, і особливо з країн, що розвиваються – це низькокваліфіковані робітники, які шукають будь-яку роботу, погоджуючись часто на важку, фізичну та небезпечну для здоров’я працю. Ця частина міжнародної робочої сили, яка в кількісному вимірі набагато більша, складає непривілейовані прошарки трудових мігрантів. Серед них багато нелегалів та біженців, які найчастіше зазнають тягар експлуатації, дискримінації, принизливого ставлення місцевого населення, підпадають під депортаційну політику країн-експортерів робочої сили.

Певна річ, міжнародний ринок праці є сферою купівлі-продажу робочої сили, але разом з тим він є результатом загальних зусиль суспільства по розробці механізмів раціонального відтворення та ефективного використання трудового потенціалу світу. Враховуючи ситуацію на вітчизняному ринку праці, зовнішня зайнятість в найближчому майбутньому буде актуальною проблемою для України. Це передбачає розробку та впровадження в життя ефективної державної міграційної політики, яка повинна базуватись на:

  • вивченні й застосуванні провідного закордонного досвіду країн-експортерів та країн-імпортерів робочої сили;
  • визначенні пріоритетних для української робочої сили ринків праці за кордоном;
  • посиленні соціального захисту українських працівників на території країн працевлаштування через підписання двосторонніх трудових угод;
  • обґрунтуванні необхідності застосування іноземної робочої сили на національних підприємствах;
  • визначенні стратегічних цілей державної міграційної політики та майбутнього розвитку закордонної зайнятості частини працездатного населення України.


Список використаних джерел

  1. Аксьонова Світлана Юріївна. Демоекономічні взаємозв'язки міграції населення України: Дис... канд. екон. наук: 08.09.05 / НАН України; Інститут економіки. — К., 2005. — 272л.
  2. Біляцький С. Зростання населення: зайві роти чи потрібні робочі руки? // Політика і час. -2006. -№ 5. - С. 61-65
  3. Біляцький С. Нові світові тенденції на ринку праці //Україна: аспекти праці. - 2006. - № 4. - C. 3-8
  4. Борецька Н. Зарубіжний досвід удосконалення ринку праці та соціального захисту населення //Економіка України. - 2003. - № 10. - C. 79-81
  5. Бублій М. Державне регулювання зовнішньої міграції робочої сили в Україні: автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.02 / Національна академія держ. управління при Президентові України; Харківський регіональний ін-т держ. управління. — Х., 2008. — 20с.
  6. Бугас В. В., Веклич О. О., Чубукова О. Ю., Козаченко В. М., Костевич Н. О., Романенко О. В. Міжнародні економічні відносини: навч. посібник / В.В. Бугас (ред.). — К. : ПП ВМБ, 2008. — 111c.
  7. Варецька О. Соціально-економічне підґрунтя трудової міграції населення України // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 5. - С. 34-39
  8. Вивчення ринку праці у десятьох областях України: зменшення негативного впливу від трудової міграції за кордон та запобігання торгівлі людьми через покращення економічної ситуації: Жовтень 2004 р. - лютий 2005 р. -144 с.
  9. Відякіна М. М. Перспективи міграції сільськогосподарських працівників у розширеному ЄС // Економіка АПК. - 2006. - № 12. - С.140-145
  10. Вишневская Н. Проблемы и перспективы рынка рабочей силы //Мировая экономика и международные отношения. - 2001. - № 8. - C. 41-46
  11. Гайдош І. Регіональні аспекти міграційної політики // Голос України. -2004. -19 березня. - С. 6-7
  12. Горбач Л. М. Міжнародні економічні відносини: Підручник. -К.: Кондор, 2005. -263, с.
  13. Довжук Б. Актуальне регіональне дослідження трудової міграці // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 3. - С. 37-39
  14. Дяченко Б. І. Європейський ринок праці в системі міжнародної міграції трудових ресурсів // Економіка АПК. - 2005. - № 2. - С.138-143.
  15. Дяченко Б. І. Європейський ринок праці в системі міжнародної міграції трудових ресурсів // Економіка АПК. -2005. -№ 2. - С.138-143.
  16. Западнюк С. О. Ретроспективний аналіз міждержавних міграцій населення України (2000- 2007 рр.) // Український географічний журнал. - 2008. - N2. - С. 46- 50
  17. Западнюк С. О. Суспільно-географічні фактори міграції населення / Западнюк С. О. // Український географічний журнал . - 2007. - № 3. - С. 40 - 45.
  18. Западнюк С. О. Аналіз науково-методичних підходів до суспільно-географічного дослідження міграцій населення// Український географічний журнал. - 2007. - № 1. - С. 34 – 38
  19. Зовнішні трудові міграції населення України / НАН України; Рада по вивченню продуктивних сил України / Е.М. Лібанова (ред.), О.В. Позняк (ред.). — К. : РВПС НАН України, 2002. — 206с.
  20. Кириченко О. А.Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник. -К.: Знання-Прес, 2002. -382, с.
  21. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції // Праця і зарплата. -2006. -№ 19. - С. 6
  22. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції // Юридичний Вісник України. -2006. -№ 17. - С. 4
  23. Козик В. В. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Знання-Прес, 2003. -405, с.
  24. Леонтенко О. Проблеми інтеграції України у світовий ринок праці // Демографія, економіка праці та соціальна політика: Збірник наукових праць. Вип.5. – Кіровоград: КІСМ. - 2005. - С. 7-13.
  25. Липов В. В. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406, с.
  26. Макаренко Г. Українці приречені на трудову міграцію? // Юридичний Вісник України. -2004. -№ 21. - С. 1, 5
  27. Межгосударственные миграционные связи Украины: основные тенденции и проблемы / Фащевский Н. И. и др. // Український географічний журнал. - 2007. - № 4. - С. 33 - 38
  28. Міжнародні стратегії економічного розвитку: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -351 с.
  29. Мосьондз С. О. Адміністративно-правові основи державної міграційної політики в Україні: Навчальний посібник. -К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2005. -206 с.
  30. Мосьондз С. Роль міграції в розвитку українського суспільства // Підприємництво, господарство і право. -2003. -№ 5. - С. 72-76
  31. Передрій О. С. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
  32. Позняк О. Масштаби зовнішніх трудових міграцій населення України // Україна: аспекти праці. -2002. -№ 6. - С. 37-40
  33. Поліщук О. Історичні етапи виникнення та розвитку міжнародної трудової міграції, її правового регулювання // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 12. - С. 94-97
  34. Прибиткова І. Трудові мігранти у соціальній ієрархії українського суспільства: статусні позиції, цінності, життєві стратегії, стиль і спосіб життя // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -2002. -№ 4. - С. 156-167; Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -2003. -№ 1. - С. 108-124
  35. Роменчак О. Визначення та класифікація міграцій: наближення до операційних понять // Політичний менеджмент. -2006. -№ 2. - С. 127-139
  36. Руденко Л. Г. Население Украины : размещение и оценка его миграционной подвижности // Український географічний журнал. - 2005. - № 4. - С. 23 - 29.
  37. Рудницька М. Міграція в Україні як індикатор соціальних змін // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -2002. -№ 2. - С. 205-210
  38. Рязанцев С. Трудовая миграция в СНГ: тенденции и проблемы регулирования // Мировая экономика и международные отношения. -2005. -№ 11. - С. 65-69
  39. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми: Навчальний посібник.-К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231, с.
  40. Сєрова І. Національна політика світових країн по протидії нелегальній міграції у сучасний період // Підприємництво, господарство і право. -2003. -№ 1. - С. 103-106
  41. Столбовий В. Методи регулювання зовнішніх міграційних процесів // Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 1. - С. 72-75. -
  42. Ткач В. Фінансові аспекти участі держави у міжнародному ринку праці //Банківська справа. - 2007. - № 1. - C. 65-78
  43. Ульяницька О.В. Проблеми безробіття і трудова еміграція українців // Актуальні проблеми економіки. -2005. -№ 8. - С. 167 – 172
  44. Фащевский , Н. И. Проблемы межгосударственных миграционных связей Украины и основные пути их решения / Фащевский Н. И. и др. // Український географічний журнал . - 2007. - № 3. - С. 35 - 39. -
  45. Чорноус Г.Прогнозування процесів міграції населення в Україні // Банківська справа. -2002. -№ 4. - С. 28-34
  46. Ярошенко М. Державне регулювання міграційних процесів в Україні // Юридичний Вісник України. -2002. -№ 41. - С. 14

загрузка...
Top