Особливості формування цін на ринках, фактор виробництва (наприклад ринків праці, природних ресурсів, капіталу)

Вступ.

1. Ринок праці та заробітна плата як цінаробочої сили.

2. Ринок капіталу та його ціна – ставка відсотку.

3. Ринок природних ресурсів та його ціна – рента.

4. Регулювання ціни на ринках як фактор виробництва в України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Ціна в умовах ринкової економіки - найважливіший економічний фактор, що характеризує діяльність підприємства. Ціни є засобом встановлення певних відносин між виробниками і покупцями і допомагають створенню певних уявлень про підприємство, що може вплинути на його подальший розвиток. Ціни визначають рентабельність і прибутковість, а отже, життєздатність підприємства; вони є істотним елементом, що визначає фінансову стабільність і стабільність підприємства, а також сильним засобом у боротьбі з конкурентами.

У визначенні, сформульованому А. О. Старостіною, ринок розглядається як сфера взаємовідносин між споживачами та виробниками, в якій відбувається узгодження та реалізація їхніх інтересів під час обміну товарами за допомогою ринкових цін [8]. Отже, ціна є не тільки інструментом утворення доходу, але й інструментом узгодження інтересів. Така роль ціни дозволяє використовувати її як ефективний спосіб боротьби за покупця — що і призводить до виникнення час від часу так званих «цінових воєн». Це явище все частіше можна спостерігати на ринку України, але йому все ще не достатньо приділено уваги з боку вітчизняних науковців.

Джереальна база. Даний напрямок проблем розглядається в багатьох наукових працях: В. Є. Єсипова [7], І. Л. Єрухимовича [1], В. Л. Корінєва [4], О. Ю. Мамедова [5], Ю. Г. Тормоса [6] та ін.

Розгляд проблеми втручання держави в економічний механізм взагалі та в процеси ціноутворення зокрема присутній в економічній літературі, проте необхідно дослідити питання регулювання державою цін у найліквідніших галузях та їх впливу на формування цін інших ланок народного господарства.

Основною метою даної роботиє розгляд питань визначення, що конкретно впливає на ціну продукції і, найголовніше, вирішення питання яку роль відіграє і повинна відігравати держава у формуванні цін.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити ринок праці та заробітна плата як ціна;
  • охарактеризувати ринок капіталу та його ціна – ставка відсотку;
  • дослідити ринок природних ресурсів та його ціна – рента;
  • проаналізувати регулювання ціни на ринках як фактор виробництва в України.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси формування цін на ринках.

Предметом дослідженнявиступають особливості формування цін на ринках, фактор виробництва (наприклад ринків праці, природних ресурсів, капіталу).

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, загального висновку, списку використаних джерел, додатку. Текст містить таблицю та 1 малюнок. Загальний обсяг роботи становить 30 сторінок. Список використаних джерел містить 20 найменувань.


1. Ринок праці та заробітна плата як цінаробочої сили

Ринок праці існує коли існують споживачі трудового ресурсу (підприємства, його продавці (наймані працівники) та заробітна плата як прояв ціни робочої сили. Деякі економісти пропонують розглядати ринок праці як ринок зайнятості. Серед аргументів, які висуваються проти використання терміну „ринок праці” найбільш часто зустрічаються такі: він не має права на існування, тому що замінює термін „ринок робочої сили”, праця не може бути об’єктом купівлі-продажу на ринку через те, що він являє собою цілеспрямовану діяльність людини в процесі виробництва, а об’єктом купівлі-продажу є здатність людини до праці. Але ж мова йде не просто про продаж праці, а й про право на використання робочої сили. Причому предметом торгу виступає не тільки окремий вид праці, але й тривалість його використання. Чи забезпечить угода результат, який очікує від неї підприємець, як покупець робочої сили, залежить, насамперед, від нього самого. Негативною стороною ринка праці виступає безробіття. Тому стан ринку праці з одного боку, характеризується рівнем зайнятості населення, аз другого – рівнем безробіття.

Як міра товарно-грошових відносин ринок праці являє собою складну систему, яка може функціонувати успішно лише при взаємодії з іншими ринками.

В категорії „ринок праці” правомірно виділити дві складові: ринок робочих місць і ринок робочої сили, причому продавці і покупці міняються ролями в залежності від виду діяльності в той чи інший період.

Ринок праці, як і ринки капіталів, товарів – складова частина ринкової економіки. На ньому, як пишуть експерти Міжнародної організації праці (МОП), „підприємці і працівники спільно ведуть колективні і індивідуальні переговори відносно заробітної плати і умов праці”. (Рекомендація 176 „Про створення зайнятості і захисту від безробіття”).

Механізм регулювання ринку праці – це збірка нормативних, законодавчих чи колективно-договірних актів, якими керуються партнери при реалізації політики зайнятості. Механізм регулювання охоплює весь спектр економічних, соціальних, психологічних факторів які визначають функціонування ринку праці.

Він здійснюється через систему працевлаштування. Включаючи широку сітку бюро зайнятості, банків даних про робочі місця, державних програм по придбанню професійних знань і працевлаштуванню, цільових програм підприємств, що передбачають перепідготовку кадрів в зв’язку з запланованою модернізацією виробництва, проведення на підприємствах політики стабілізації кадрів та інше.

Всі ці складові ринкового механізму регулювання зайнятості в різних країнах знаходяться в різному співвідношенні в залежності від економічних і історичних умов розвитку виробництва.

На динаміку зростання ринку праці впливають окремі групи факторів: державне регулювання з урахуванням рекомендацій і конвенцій МОП; економічні закони, діючі в той чи іншій період розвитку суспільства; ринкове саморегулювання; національні традиції; соціальні і природні фактори.

Специфічні особливості ринку праці в тій чи іншій країні можна розглядати в різних аспектах: у взаємодії з іншими факторами економічного і соціального розвитку і самостійно, беручи до уваги тільки риси, притаманні конкретному ринку праці[17, c. 152-153].

Існує два основних типи ринку праці:

• зовнішній, або професійний

• внутрішній.

Зовнішній ринок праці передбачає пересування робочої сили між фірмами і підприємствами, тобто наявність у працівників професій, котрі можуть бути затребувані різними підприємствами чи фірмами.

Внутрішній ринок праці заснований на русі кадрів на підприємстві: або по горизонталі, коли робітник переміщується на нове робоче місце, подібне по виконуваним функціям і характеру праці з колишнім, або по вертикалі, коли робітник переходить на більш високі спеціальності, або отримує вищі розряди. Професії і кваліфікації замкнуті внутрішнім ринком праці, складніше використовувати в інших фірмах, вони мають специфічний характер, зумовлений роботою в конкретній фірмі.

Крім того, система виробничих відносин на внутрішньому ринку праці перешкоджає переходу робітників на інші підприємства. Таким чином, зовнішній ринок праці характеризується більшою плинністю кадрів порівняно з внутрішнім, де рух кадрів проходить всередині підприємства. Внутрішній ринок праці спрямований на підготовку робітників за професіями, специфічними для конкретної фірми.

Зовнішній ринок праці характеризується вищим рівнем безробіття, чим внутрішній, тому що при скороченні виробництва на внутрішньому ринку праці робітників або переміщують на інші робочі місця, або скорочують тривалість робочого часу, зберігаючи кадри на підприємствах. При необхідності адміністрація компаній забезпечує необхідну професіональну перепідготовку робітників і виплачує їм повну заробітну плату. Підприємці вважають, що „звільняти працівників – недешеве задоволення”. Наприклад в Іспанії, працівник звільнений по скороченню, отримує допомогу в розмірі 45 оплачених днів за кожен відроблений рік.

Враховуючи досвід іноземних держав, уряд України робить все можливе, щоб ринок праці не був стихійним.

Активне регулювання ринку праці передбачає наявність інфраструктури ринка робочої сили. Він складається з таких елементів як:

1. біржа праці;

2. центри підготовки і перепідготовки кадрів;

3. фонд зайнятості;

4. комерційні центри підготовки, перепідготовки і працевлаштування;

5. державний фонд сприяння підприємству;

6. пенсійний фонд;

7. фонди милосердя.

Існування перерахованих складових інфраструктури не можливе без наявності таких елементів:

1. регулювання заробітної плати (закони, угоди, договори, арбітраж та інше);

2. регулювання компенсацій (допомога по безробіттю);

3. закони, нормативні акти;

4. професійні союзи[9, c. 105-107].

Заробітна плата – це одна з найскладніших економічних категорій і одне з найважливіших соціально-економічних явищ. Остільки вона, з одного боку, є основним (і часто єдиним) джерелом доходів найманих працівників, основою матеріального добробуту членів їхніх сімей, а з іншого боку для роботодавців є суттєвою часткою витрат виробництва і ефективним засобом мотивації працівників до досягнення цілей підприємства, то питання організації заробітної плати і формування її рівня разом з питаннями забезпечення зайнятості складають основу соціально-трудових відносин у суспільстві, бо включають нагальні інтереси всіх учасників трудового процесу.

Сутність поняття „заробітна плата” складна і багатостороння, тому розглянути її потрібно з різних позицій.

По-перше, заробітна плата – це економічна категорія, що відображає відносини між роботодавцем і найманим працівником з приводу розподілу новоствореної вартості. В цьому розумінні доречнішим є поняття „оплата праці”, яка крім власне заробітної плати включає і інші витрати роботодавця на робочу силу.

По-друге, заробітна плата - це винагорода або заробіток, обчислений у грошовому виразі, який за трудовим договором роботодавець сплачує працівникові за роботу, яку виконано або має бути виконано.

По-третє, в умовах ринкової економіки заробітна плата – це елемент ринку праці, що складається в результаті взаємодії попиту на працю і її пропозиції і виражає ринкову вартість використання найманої праці. В цьому розумінні найчастіше вживаються усереднені показники ставок оплати одиниці (наприклад, людино-години) праці певної якості.

По-четверте, для найманого працівника заробітна плата – це основна частина його трудового доходу, який він отримує в результаті реалізації здатності до праці і який має забезпечити об’єктивно необхідне відтворення робочої сили.

По-п’яте, для підприємця заробітна плата – це елемент витрат виробництва, і водночас головний чинник забезпечення матеріальної зацікавленості працівників у досягненні високих кінцевих результатів праці.

Сутність заробітної плати виявляється у функціях, які вона виконує в процесі суспільного відтворення.

1. Відтворювальна функція полягає у забезпеченні працівників та членів їхніх сімей необхідними життєвими благами для відновлення робочої сили, для відтворення поколінь. В ній реалізується економічний закон зростання потреб. Ця функція тісно пов’язана з особливостями державного регулювання заробітної плати, із встановленням на державному рівні такого її мінімального розміру, який би забезпечував відтворення робочої сили.

2. Стимулююча функція заробітної плати полягає у встановленні залежності її розміру від кількості й якості праці конкретного працівника, його трудового внеску в результати роботи підприємства. Ця залежність повинна бути такою, щоб заохочувати до постійного покращання результатів праці.

3. Регулююча, або ресурсно-розміщувальна функція заробітної плати полягає в оптимізації розміщення робочої сили за регіонами, галузями господарства, підприємствами з урахуванням ринкової кон’єктури. Формування ефективно функціонуючого ринку праці передбачає свободу кожного найманого працівника вільно обирати місце прикладання своєї праці, а його прагнення до підвищення життєвого рівня обумовлює професійні переміщення у пошуках такої роботи, яка б максимально задовольняла зростаючі потреби. Іншими словами, в ринкових умовах вища заробітна плата на ефективніших робочих місцях стимулює перехід сюди працівників з неефективних робочих місць.

4. Соціальна функція заробітної плати відображає міру живої праці при розподілі фонду споживання між найманими працівниками і власниками засобів виробництва. Заробітна плата виступає індивідуальною часткою працівника в новоствореному доході в відповідності з його трудовим внеском. Соціальне значення цієї функції заробітної плати полягає у забезпеченні соціальної справедливості, по-перше, при розподілі доходу між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, і по-друге, при розподілі між найманими працівниками у відповідності з результатами їхнього трудового внеску.

5. Функція формування платоспроможного попиту населення. ЇЇ призначення - узгодження платоспроможного попиту, під якою розуміють форму виявлення потреб, забезпечених грошовими коштами покупців, з одного боку, і виробництва споживчих товарів – з іншого. Оскільки платоспроможний попит формується під дією двох основних факторів – потреб та доходів населення, то за допомогою заробітної плати в ринкових умовах встановлюються пропорції між товарною пропозицією та попитом[4, c. 65-66].

Для забезпечення реалізації заробітною платою зазначених вище функцій необхідне дотримання таких найважливіших принципів:

• підвищення реальної заробітної плати мірою зростання ефективності виробництва та праці. Порушення цього принципу може призвести, з одного боку, до виплати незароблених грошей, а значить до інфляції, знецінення отриманої номінальної заробітної плати, що в кінцевому розрахунку веде до зниження реальної заробітної плати. З іншого боку, може виплачуватися занижена заробітна плата, що не відповідає ефективності трудового внеску працівника і призводить до неможливості задовольнити потреби людей, зменшує платоспроможний попит населення.

• Диференціація заробітної плати в залежності від трудового внеску працівника в результаті діяльності підприємства, від змісту і умов праці, від місцеположення підприємства, його галузевої належності. Цей принцип заснований на необхідності посилення матеріальної зацікавленості працівників у підвищенні кваліфікації, у виконанні більш складної роботи, забезпеченні високої якості продукції. При цьому потрібно враховувати різницю у кількості й вартості матеріальних благ, необхідних для відтворення робочої сили в різних умовах праці, економічних та географічних умовах життя.

• Однакова оплата за однакову працю. В умовах ринкової економіки цей принцип слід трактувати, по-перше, як недопущення дискримінації у оплаті праці за статтю, віком, національністю тощо, і по-друге, як принцип справедливості при розподілі всередині підприємства, що передбачає адекватну оцінку праці через її оплату.

• Державне регулювання оплати праці, що включає законодавство і угоди в сфері праці, податкову систему, встановлення залежності між динамікою індивідуальних доходів і інфляцією. Засобом державного регулювання оплати праці, що забезпечує соціальну захищеність низькооплачуваних працівників – є встановлення мінімальної заробітної плати.

• Мінімальна заробітна плата як найнижча межа оплати простої некваліфікованої праці є вихідною величиною і соціальним нормативом, під впливом якої формується мінімальна тарифна ставка (оклад) найманих працівників. Вона є основою всієї системи оплати праці.

• Врахування впливу ринку праці. Ринок праці – це та сфера, де в кінцевому підсумку формується оцінка різних видів праці. Заробітна плата (і можливості зайнятості) кожного працівника знаходяться в тісній залежності від його положення на ринку праці, від співвідношення попиту і пропозиції праці певної якості. Тому на ринку праці представлений широкий діапазон розмірів заробітної плати як на державних і приватних підприємствах, так і у неформальному секторі, де відсутній будь-який соціальний і правовий захист і умови оплати праці цілком визначаються роботодавцем. Однак у будь-якому випадку в ринкових умовах роботодавець не зможе набрати і втримати робочу силу потрібної якості, не забезпечивши конкурентоздатний на даному ринку праці рівень її оплати.

• Простота, логічність і доступність форм і систем оплати праці, що забезпечують широку інформованість працівників про суть систем оплати праці. Стимул стає стимулом лише у тому випадку, коли у працівників є про нього інформація, і вона зрозуміла їм як неспеціалістам у галузі економіки праці. Виконавці повинні чітко уявляти, у яких саме випадках розмір заробітної плати, тобто рівень їхнього матеріального добробуту, буде підвищуватися[1, c. 132-134].

Заробітна плата як винагорода, обчислена у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, складається з таких частин:

1. основна заробітна плата

2. додаткова заробітна плата

3. інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Основна заробітна плата – винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата – винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством: премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові та матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які проводяться понад встановлені норми.

Структура заробітної плати – це співвідношення окремих складових заробітної плати в загальному її обсязі. В стабільних розвинених економічних системах основна заробітна плата складає 85 – 90 % в структурі заробітної плати. В Україні в сучасних умовах з різних причин (нестабільність доходів підприємств, інфляція, складна і непостійна система оподаткування, занедбаність нормування праці та інші) питома вага тарифних ставок в заробітній платі в середньому складає 65 – 70 ), що є одним з виявів кризи в організації праці[6, c. 259-260].

Отож, на сьогодні на українському ринку праці сформувалася така ситуація:

За даними Державної служби зайнятості, у січні - квітні 2008 р. її послугами скористалися 1177,6 тис. не зайнятих трудовою діяльністю громадян проти 1344,3 тис. у січні - квітні 2007 р.

З тих громадян, які шукали роботу, понад половину становили жінки або мешканці сільської місцевості, понад третину - молодь у віці до 35 років. Офіційного статусу безробітних на зазначену дату набули 98,0 % незайнятих громадян, із них 72,6 % отримували допомогу по безробіттю. Серед безробітних кожен другий раніше займав місце робітника, а кожен четвертий - посаду службовця або не мав професійної підготовки.

За даними експерта рекрутингового агентства "OCI" Аліни Бувалової, з початку 2008 року в загальній кількості наявних робочих місць кожне п'яте припадало на обробну промисловість, дев'яте - на торгівлю та надання послуг, десяте - на будівництво. Загальний попит на робочу силу продовжує зростати, але і пропозиція також. Так, якщо порівнювати з позаминулим та минулим роком, на одне вільне робоче місце (вакантну посаду) станом на 1 січня 2006 року припадало 6 осіб, на відповідну дату 2007 року - вже 5 осіб, а станом на 1 січня 2008 року ця цифра зменшилася до 4,7 осіб.

Якщо розглядати робочі місця за категоріями, то чи не найбільша завантаженість припадає на категорії робітників (5 осіб), службовців - (4 особи), працівників сільського господарства (близько 15 осіб), та 10 осіб припадає на місця, котрі можуть бути укомплектовані працівниками, що не потребують спеціальної підготовки.

Серед зареєстрованих безробітних, котрі з початку 2008 року отримали роботу, кожен п'ятий отримав її в промисловості (добувна, переробна тощо), кожен 4-й - в торгівлі, кожен 8-й - в сільському господарстві.

Більш приємним є той факт, що протягом чотирьох місяців 2008 року можна спостерігати позитивну тенденцію у зайнятості населення на некваліфікованих роботах, в особистому та підсобних господарствах, самозайнятість. Такі фактори свідчать про збільшення інфраструктури ринку праці. Але негативним фактором тут може виступити те, що така зайнятість найбільш сконцентрована в сільському господарстві, а найменше - в промисловості та будівництві.

Ще одним важливим фактором, котрий би характеризував ринок праці в Україні, є рівень старіння робочої сили. Якщо минулорічний показник базувався на позначці в 13 (тобто, кожен 13-й досяг пенсійного віку), то в 2008 році можна сміливо сказати, що кожен 12-й в Україні - пенсіонер, або ж стане ним протягом цього року.

Через це в 2008 році і в наступних роках очікуване скорочення трудоресурсного потенціалу настільки дасться взнаки та не зможе відразу бути компенсованим ані за рахунок продуктивності праці, ані за рахунок збільшення оплати, що робоча сила на ринку стане ще більш дефіцитним ресурсом.

Дефіцит робочої сили вже зараз гальмує розвиток економіки - з кожним роком все сильніше це відчувається. За три останніх роки число вакансій у промисловості України зросло втричі. Це легко пояснюється ситуацією, коли під час реформ у країні сформувалася нова сфера зайнятості - у дрібному бізнесі й індивідуальній діяльності, що охопила, за різними оцінками, не менше 20 відсотків трудових ресурсів. Кадровий дефіцит спостерігається на кожному другому підприємстві, що відроджується.

На мою думку, ріст заробітної плати гальмує нераціональність використання трудових ресурсів, недовикористання трудового потенціалу.

Серед інших причин: серйозна суперечність між досить високим освітнім і професійно-кваліфікаційним потенціалом населення, з одного боку, і примітивізацією структури господарства - з іншого; відбуваються деградація нагромадженого протягом радянського періоду індустріального і наукового потенціалу та відплив кваліфікованих кадрів із національних анклавів високих технологій за кордон.

Таким чином, заробітна плата в Україні досі є надто низькою для виконання нею своїх основних функцій; її міжгалузева диференціація є надто високою, а міжкваліфікаційні розбіжності - надмірними у галузях з високою оплатою праці й такими, що межують із зрівнялівкою, у галузях з низькою заробітною платою; зберігаються значні борги по виплаті заробітної плати, сконцентровані переважно в реальному секторі економіки, зокрема, у промисловості.

2. Ринок капіталу та його ціна – ставка відсотку

Ринок капіталу – це частина фінансового ринку, де формується попит і пропозиція на середньостроковий та довгостроковий позичковий капітал виконує наступні функції. По-перше, об’єднує дрібні, розрізнені грошові заощадження населення, державних підрозділів, приватного бізнесу, зарубіжних інвесторів і створює великі грошові фонди. По-друге, трансформує грошові кошти в позичковий капітал, що забезпечує зовнішні джерела фінансування матеріального виробництва національної економіки. По-третє, надає позики державним органам і населенню для вирішення таких важливих завдань, як покриття бюджетного дефіциту, фінансування частини житлового будівництва тощо. Кредитний ринок дозволяє здійснити накопичення, рух, розподіл і перерозподіл позичкового капіталу між сферами економіки.

Кредитний ринок – це механізм, за допомогою якого встановлюються взаємозв’язки між підприємствами і громадянами, що потребують грошових коштів, та організаціями і громадянами, що можуть їх надати (позичити) на певних умовах. У той же час кредитний ринок – це синтез ринків різних платіжних засобів. У країнах з розвиненою ринковою економікою кредитні угоди опосередковуються, по-перше, кредитними інститутами (комерційними банками або іншими установами), які беруть у борг і надають позички, і, по-друге, інвестиційними або аналогічними організаціями, які забезпечують випуск і рух різних боргових зобов’язань, що реалізуються на особливому ринку цінних паперів.

Функціонування ринку капіталу дозволяє підприємствам вирішувати проблеми як формування інвестиційних ресурсів для реалізації реальних інвестиційних проектів, так і ефективного фінансового інвестування (здійснення довгострокових фінансових вкладень). Фінансові активи, що обертаються на ринку капіталу, як правило, менш ліквідні; для них характерний найбільший рівень фінансового ризику і відповідно більш високий рівень дохідності.

Слід відмітити, що такий традиційний поділ фінансових ринків на ринок грошей і ринок капіталів у сучасних умовах їх функціонування носить дещо умовний характер. Ця умовність визначається тим, що сучасні ринкові фінансові технології та умови емітування багатьох фінансових інструментів передбачають відносно простий і швидкий спосіб трансформації окремих короткострокових фінансових активів у довгострокові та навпаки.

Характеризуючи окремі види фінансових ринків за обома вищерозглянутими ознаками, слід відмітити, що ці види ринків тісно взаємопов’язані і функціонують в одному ринковому просторі. Так, всі види ринків, які обслуговують обіг різних за спрямованістю фінансових активів (інструментів, послуг), є одночасно складовою частиною як ринку грошей, так і ринку капіталів.

Ринки капіталу різноманітніші, ніж ринки грошей, оскільки їхня діяльність пов'язана з кількома видами зовсім різних інструментів. Тут можна виділити ринок облігацій (bond market) та ринок часток капіталу, або акцій (stock market).

На ринку облігацій обертаються довгострокові зобов'язання уряду всіх рівнів та корпорацій.

На ринку часток капіталу продаються і купуються акції корпорацій. Акції є свідоцтвом права власності на частину капіталу компанії. Права, привілеї та ризик, пов'язані з акціями, відрізняються від тих, які має власник облігації корпорації. На цьому ринку торгують привілейованими акціями, правами (rights) та варантами (warrants), котрі є опціонами, тобто надають право купити або продати фіксовану кількість звичайних акцій протягом певного періоду.

Ринки цінних паперів можуть також класифікуватися залежно від типу фінансових активів. Нерідко можна почути такі поняття: ринок скарбничих векселів, ринок облігацій, ринок акцій і т. ін.[10, c. 17-18]

Слід підкреслити, що компанії можуть отримувати кошти як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку грошей та капіталу. Наприклад, приблизно 50 % ринку облігацій США припадає на нові іноземні випуски цих цінних паперів. Випереджають США за цим показником ряд країн Західної Європи — Великобританія, Німеччина, Франція. Порівняно мала кількість привілейованих та звичайних акцій також реалізується на зовнішніх ринках. Останніми роками не фінансові компанії реалізують за кордоном і незначну кількість короткострокових комерційних векселів.

Позиковий капітал - це кошти, віддані в позику під певний відсоток за умови повернення.

Формою руху позикового капіталу є кредит. Основним його джерелом служать кошти, що вивільняються в процесі відтворення: амортизаційні фонди підприємств, частина оборотного капіталу в грошовій формі, прибуток, що йде на відновлення і розширення виробництва, грошові доходи і заощадження всіх верств населення. На ринку капіталів кредити надаються на термін понад рік.

Ринок капіталів сприяє зростанню виробництва і збільшенню товарообігу, руху капіталів усередині країни, трансформації грошових заощаджень у капіталовкладення, відновленню основного капіталу.

Економічна роль цього ринку полягає в його спроможності об'єднати дрібні, розрізнені кошти й у такий спосіб активно впливати на концентрацію і централізацію виробництва та капіталу.

З функціональної точки зору ринок капіталів - це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл грошових капіталів з метою забезпечення процесу відтворення: з інституційної - сукупність кредитно-фінансових установ, фондових бірж, через які рухається позиковий капітал.

Таким чином, ринок капіталів - це складова частина фінансового ринку, що розпадається на ринок цінних паперів і ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів. Це також найважливіше джерело довгострокових інвестиційних ресурсів для уряду, корпорацій і банків. Якщо грошовий ринок надає високоліквідні кошти в основному для задоволення короткострокових потреб, то ринок капіталів забезпечує довгострокові потреби у фінансових ресурсах. Він охоплює оборот позикового і банківського капіталів, комерційного і банківського кредитів, а також функціонування кредитних аукціонів.

Ринок капіталів пройшов еволюцію від зародження на ринку простого товарного виробництва у формі обігу лихварського капіталу до широкого розвитку ринку позикових капіталів на загальному ринку (об'єкт угоди - наданий у позику грошовий капітал на основі співвідношення попиту і пропозиції на цей товар і ставки позикового (кредитного) відсотка).

Найрозвиненішим можна вважати ринок капіталів США. Він вирізняється розгалуженістю, наявністю могутньої кредитної системи і розвиненого ринку цінних паперів, високим рівнем нагромадження грошового капіталу, широкою інтернаціоналізацією.

Про створення ринку капіталів в Україні говорити поки ще рано. Мова може йти тільки про наявність і зміцнення деяких елементів цього ринку: формування повноцінної дворівневої банківської системи, поступовий розвиток спеціалізованих кредитно-фінансових установ і становлення ринку цінних паперів[18, c. 127-129].

Ринок капіталів - це один із сегментів фінансового ринку, особлива сфера фінансових відносин, пов'язаних із процесом і забезпечення кругообігу позикового капіталу.

Основні учасники цього ринку:

- первинні інвестори, тобто власники вільних фінансових ресурсів, які мобілізовані банками і перетворені у позиковий капітал;

- спеціалізовані посередники - кредитно-фінансові організації, які здійснюють безпосереднє залучення (акумуляцію) коштів, перетворення їх у позиковий капітал і подальшу тимчасову передачу його позичальникам на зворотній основі за плату у формі відсотків;

- позичальники - юридичні і фізичні особи, а також держава, що відчувають нестачу у фінансових ресурсах і готові заплатити спеціалізованому посереднику за право тимчасового користування ними.

Особливість цього ринку сьогодні в Україні - централізоване регулювання кредитних відносин в економіці з боку держави через НБУ. Це сприяє формуванню повноцінної системи безготівкового грошового обігу, а також розширенню переліку послуг і операцій комерційних банків.

Кредитні важелі використовуються як один із найефективніших регуляторів ринкової економіки:

- середньострокові позики - на цілі як виробничого, так і чисто комерційного характеру. Найбільше поширення вони одержали в аграрному секторі, а також при кредитуванні інноваційних проектів із середніми обсягами необхідних інвестицій;

- довгострокові позики - в інвестиційних цілях. Для них характерний великий обсяг переданих ресурсів. Особливий розвиток вони одержали в капітальному будівництві, паливно-енергетичному комплексі, сировинних галузях економіки. Такі позики видаються на термін від 3 до 5 років. У нашій країні вони використовуються не дуже широко через загальну нестабільність економіки і меншу прибутковість у порівнянні з короткостроковими кредитними операціями[2, c. 88-89].

Банк є однією із сторін відносин, яка в певній угоді на ринку капіталів виступає або як кредитор, або як позичальник.

У банку сконцентровані й проходять потоки тільки в грошовій формі. Банк утворився як наслідок розвитку кредиту, який, у свою чергу, є фундаментом цієї установи.

Банк є головною ланкою кредитної системи і забезпечує широкий комплекс різноманітних банківських послуг. Ця кредитна установа приймає і розміщує грошові внески громадян та юридичних осіб, надає різні види позик, здійснює розрахунки за дорученням клієнтів та їхнє касове обслуговування; випускає чеки, акредитиви, акції, облігації тощо; купує, зберігає та продає цінні папери; здійснює валютні операції; надає консультаційні послуги.

Залежно від економічного змісту всі види діяльності комерційних банків поділяють на дві групи:

пасивні операції -- забезпечують формування ресурсів банку, необхідних йому, крім власного капіталу, для забезпечення нормальної діяльності, забезпечення ліквідності й одержання запланованого доходу.

До пасивних операцій належать:

- залучення коштів на депозитні рахунки (поточні, строкові, ощадні та інші):

- недепозитне залучення коштів (одержання позик на міжбанківському ринку, позик Центрального банку, випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов'язань).

Основний вид пасивних операцій - залучення коштів на банківські рахунки всіх видів. Ці кошти називаються депозитами, а операції - депозитними. Депозити слугують важливим джерелом коштів, за рахунок яких банк формує переважну частину своїх дохідних активів. Недепозитні кошти залучають, як правило, для підтримки ліквідності банків, тобто в надзвичайних ситуаціях, оскільки ці кошти дорожчі та більш короткострокові, ніж депозитні.

активні операції -- пов'язані з розміщенням банком власних та залучених коштів для одержання доходу і забезпечення своєї ліквідності.

До активних операцій належать:

- операції з надання кредитів (кредитні операції);

- вкладення у цінні папери;

- формування касових залишків та резервів;

- формування інших активів (формування основних засобів - будівель, обладнання тощо).

Ключовий вид активних операцій - кредитні, які забезпечують переважну частину доходів багатьох банків. Це важливе джерело коштів для економіки.

Як фактор виробництва капітали — це засоби, застосування яких дає змогу збільшити ефективність людської праці. Щоб одержати, наприклад, воду в необхідній кількості, можна приносити її цеберками з найближчого джерела, а можна спорудити водопровід і качати її насосом. У другому випадку водопровід і насос будуть виступати як капітал. Його застосування потребує попередніх витрат, джерелом яких стають неспожиті доходи. Якщо одержувачі доходів не споживають їх цілком, а частину зберігають, то такі заощадження можуть стати джерелом позикових засобів, наданих у тимчасове користування, або для купівлі споживчих благ (споживчий кредит), або для інвестування у виробництво (інвестиційний кредит). Заощадження стають об'єктом купівлі-продажу на ринку факторів, де і складається їхня ціна — плата за право скористатися цими засобами, названа відсотком. Як на будь-якому ринку, ціна (норма відсотка) складається під впливом співвідношення попиту та пропозиції. Пропозиція на кредитному ринку визначається схильністю одержувачів доходів до заощадження певної їх частини. Попит же визначається, по-перше, прагненням до придбання більшої кількості споживчих благ, по-друге, рішеннями виробників збільшити випуск за рахунок додаткових капіталовкладень. Ринкова норма відсотка встановлюється в точці перетину кривих попиту на позикові засоби та їхньої пропозиції, у якій і досягається рівновага.

Інвестиційний попит, у свою чергу, залежатиме від так званої лізингової вартості устаткування. У більшості випадків нові капіталовкладення означають не придбання фірмою устаткування у власність, а його оренду в спеціалізованих лізингових фірм за певну плату, величина якої коливається залежно, по-перше, від пропонованої кількості, по-друге, від попиту на неї.

Між лізинговою вартістю і нормою відсотка існує певна залежність. За низької норми відсотка вигіднішим виявляється вкладати кошти в підприємницьку діяльність, і попит на інвестиційні кредити зростає. Це обумовлює високу лізингову вартість устаткування, з одного боку, і тенденцію до підвищення норми відсотка — з іншого. Проте у міру зростання інвестицій пропозиція капітальних благ зростатиме, лізингова вартість знижуватиметься, що відтворить падіння інвестиційного попиту на кредити і зниження норми відсотка. Ці залежності виливають на прийняття фірмою рішення про те, придбавати устаткування чи ні, чи здійснювати капіталовкладення при цій лізинговій вартості й існуючій нормі відсотка. Приймаючи таке рішення, варто порівнювати існуючі і майбутні доходи від капіталовкладень. Необхідно враховувати, що альтернативними витратами існуючих витрат на устаткування будуть суми доходів, які можна отримати у вигляді відсотків, якби гроші були віддані в позичку, а не вкладені в справу. Тому, оцінюючи існуючу вартість очікуваних через кілька років доходів від капіталовкладень, її слід зменшити на величину доходу, що наростає за цей період за правилом складних відсотків. Така процедура називається дисконтуванням[13, c. 164-166].


3. Ринок природних ресурсів та його ціна – рента

Земля як фактор виробництва - це не тільки та частина земної поверхні, яка не зайнята водою, але й природні ресурси – ліси, корисні копалини, ресурси морів, родючість ґрунтів, які можуть бути використані у процесі виробництва, тобто це всі рідкісні природні ресурси.

Природні ресурси розподіляються на такі, що не відтворюються (можуть бути використані тільки один раз – вугілля, нафта, природний газ), і що відтворюються (неодноразово використовуються у виробництві – моря, земельні угіддя).

Запас природних ресурсів визначається самою природою. Обсяг потоку – послуг природних ресурсів – визначається людським вибором. Ціною послуг природних ресурсів (землі) є земельна рента R – орендна плата за користування землею протягом певного періоду (року).

Економічна рента – це ціна, яка виплачується за використання землі та інших природних ресурсів, кількість яких (їх запаси) обмежена. Саме унікальна умова пропозиції землі та інших земельних ресурсів – їх фіксована кількість – відрізняє рентні платежі від заробітної плати, проценту та прибутку.

Рента – доход з землі, який отримує її власник (землевласник) на відміну від доходу, який отримує підприємець (орендар – землекористувач), використовуючи землю, як об’єкт господарювання.

Ціна землі як запасу визначається поточною цінністю майбутньої ренти. Якщо відомі процентна ставка r і щорічна рента R, то поточна цінність ренти (ПЦР) за N років складатиме:

ПЦР = R / (1+r) + R / (1+r)2 + R / (1+r)3 + …+ R / (1+r)N (1)

Через те що земля може давати ренту необмежено довго, ціна її Р визначатиметься поточною цінністю ренти за формулою (1), коли N прямує до нескінченності; ця величина може бути підрахована як сума членів спадної геометричної прогресії і дорівнюватиме:

Р = R / r (2)

Обсяг землі обмежений – і в національному масштабі, і на рівні окремих домогосподарств та сільськогосподарських підприємств. Щодо якості землі, то вона може з часом бути покращена або погіршена, залежно від того як ведеться господарювання.

На ринку чинників виробництва формується ще одна специфічна сфера — ринок природних ресурсів. Особливість такого типу чинників — їхня невідтворюваність, а отже, постійна, фіксована пропозиція, що відображується в його досконалій нееластичності (на рис. 1 крива пропозиції таких ресурсів має вигляд вертикальної прямої, перпендикулярної до осі кількості).

Найяскравіший приклад природного чинника — земля.

Такий ресурс обмежений та невідтворюваний і незалежно від рівня попиту на нього кількість залученої до економічної діяльності землі у певний період й у певному місці залишається незмінною. Збільшення земельної площі за рахунок меліорації, осушення боліт, ділянок моря тощо не може розглядатися як природний ресурс у чистому вигляді: це, скоріше, застосування капіталу, і принесений дохід буде в цьому випадку відсотком на капітал[12, c. 8-9].

Що ж стосується доходу, який винагороджує участь в економічній діяльності чинника, пропозиція якого зовсім нееластична у тривалий період, він називається чистою економічною рентою. її ринковий рівень встановлюється в точці перетину кривої пропозиції, що відбиває обмеженість природних ресурсів, та кривої попиту, що відтворює їхню продуктивність, тобто граничний дохід від певного чинника. Якщо рента вище за точку рівноваги, то це означає, що не вся земля використовується повністю, власники ведуть конкуренцію в пошуках орендарів і, як наслідок, рента має тенденцію до зниження. Якщо вона нижча за точку рівноваги, конкуренцію за обмежену кількість землі ведуть вже орендарі, і рента підвищується. З величиною ренти пов'язана і ціна тієї ділянки землі, з якої вона одержується. Ціна на землю є капіталізованою вартістю ренти, тобто сумою, яка за певної норми відсотка даватиме дохід, який дорівнює річній ренті з усієї ділянки:

PrR/r- 100,

де Pt— ціна землі; R — рента; г — позичковий відсоток.

Отож, ділянка землі, що приносить 5000 дол. США ренти за рік, коштуватиме 50000 дол. США при річній нормі відсотка 10% і 100000 дол. США при нормі відсотка, що дорівнює 5%. Очевидно, що ціна землі може змінюватися відповідно до зміни величини ренти. Рівноважний рівень ренти може переміщатися залежно, по-перше, від зрушення кривої попиту. Зростання попиту на землю при фіксованій пропозиції приводить до зростання ренти, а падіння попиту — до її зниження. По-друге, рівень ренти може змінюватися залежно від зрушення кривої пропозиції. Річ у тім, що досконалої нееластичності пропозиції природних ресурсів, у тому числі землі, практично не буває. Ділянки землі можуть бути різної якості, розташовані у більш-менш зручному місці, призначені для різних цілей, нарешті, у них уже можуть бути зроблені якісь попередні вкладення. Через це пропозиція стає еластичнішою, крива пропозиції відхиляється від вертикальної лінії, що може коливати рівень ренти.

Земля може використовуватись більш або менш інтенсивно. Наприклад, одну й ту саму площу може займати одноповерховий будинок і хмарочос; сільськогосподарська ділянка може оброблятися з використанням і без використання добрив, зрошування, сільськогосподарської техніки. Але інтенсивність не впливає на пропозицію землі. Вона залежить від того, як сполучається земля з іншим фактором виробництва – капіталом.

Попит на землю є вирішальним чинником земельної ренти, він визначається цінністю землі для фірм-користувачів. Можна вирізнити сільськогосподарський попит і несільськогосподарський (попит на землю для житлового будівництва, для промислового використання тощо).

На цінність землі сільськогосподарського призначення впливає якість грунтів, клімат, віддаленість від центрів споживання (хоча вага останнього чинника послаблюється внаслідок удосконалення засобів зберігання продукції та її транспортування). С/г попит є вторинним по відношенню до попиту на продовольство, котрий вважається низько еластичним; отже, чинники, які визначають попит на продовольство і стан рівноваги на ринку продовольства, прямо впливають на с/г попит.

На цінність земель несільськогосподарського призначення головним чином впливає її розміщення – цінність землі порівняно вища у містах, ніж у сільській місцевості і надзвичайно висока в центрі великих міст; меншою мірою на цінність землі впливає її якість, придатність для житлового будівництва чи промислового використання[20, c. 215-217].

Земельна рента — дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю. Причиною виникнення визнається існування монополії на землю як об'єкт господарювання. Земельна рента — нетрудовий тип приватної власності на засоби виробництва.

Розрізняють такі форми земельної ренти:

  • диференційна рента І-го роду — диференціація земель за їх якістю;
  • диференційна рента ІІ-го роду виникає при послідовних вкладеннях капіталу та праці в одну і ту ж ділянку землі;
  • абсолютна рента утримується власником землі з орендарів незалежно від родючості земель і їх місцезнаходження;
  • монопольна рента виступає у вигляді додаткового доходу, який утворюється внаслідок перевищення ціни товару над його вартістю, коли даний товар вироблений у сприятливих умовах, що дають можливість виробляти рідкісні види продукції й за рахунок цього встановлюють на них монопольно високі ціни.

Земельна рента як економічна категорія виражає відносини привласнення додаткового продукту власником землі у формі орендної плати за право користування землею. Проте рента не тотожна орендній платі. Крім ренти як плати за користування землею орендна плата містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу. При високих орендних ставках власник землі може привласнювати частину середнього прибутку сільськогосподарського підприємця.

Земельна рента і орендна плата є загальною економічною основою будь-якого суспільства. Спочатку земельна рента виникла і розвивалася у формі традиційної земельної ренти. Виникнення підприємницьких виробничих відносин стало умовою існування сучасної земельної ренти. Проте земельна рента завжди є економічною основою реалізації власності на землю. Це доход, не пов’язаний з підприємницькою діяльністю; це частина додаткового продукту, який створюється сільськогосподарськими виробниками, що господарюють на землі.

Як уже зазначалося, в сільському господарстві в процесі виробництва беруть участь природні процеси і біологічні фактори. У зв’язку з цим в сільському господарстві крім суспільних факторів слід розрізняти такі природні фактори, як кліматичні умови, хімічний і механічний склад землі, біологічні та інші моменти. Залежно від цих факторів одна й та сама кількість і якість праці може бути представлена в більшій або меншій кількості продуктів, споживних вартостей.

Якою б великою не була роль природних факторів, сільськогосподарський продукт створюється працею людей. Тому провідна роль у розвитку сільськогосподарського виробництва завжди належить економічним факторам. Це положення має особливе значення для з'ясування рентних відносин у сільському господарстві.

Незалежно від форми власності на землю утворюється диференційна рента. Причиною її є монополія на землю як на об'єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференційної ренти.

Першою природною умовою існування диференційної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок по відношенню до ринку (місць реалізації продукції). Розвиток науки і техніки, широке використання їх досягнень у сільському господарстві впливають на ці відмінності, проте повністю усунути їх неможливо.

Господарства, розміщені на кращих землях, створюють додатковий чистий доход. Цього останнього позбавлені господарства, що знаходяться на гірших землях. Якби вони одержували його, то монополія на землю як об'єкт господарювання зникла б.

Другою природною умовою утворення диференційної ренти є обмеженість землі. Земля у просторі обмежена, ще обмеженіші кращі за родючістю землі. Продукція, що виробляється на кращих і середніх землях, не може задовольнити потреби суспільства, тому у господарський оборот залучаються також ділянки землі, відносно гірші за родючістю і місцезнаходженням.

Господарства, які використовують кращі землі, мають більше продукції з одиниці земельної площі та одержують додатковий продукт, який є матеріальною основою диференційної ренти[7, c. 128-129].


4. Регулювання ціни на ринках як фактор виробництва в України

Найефективніше свої регулювальні функції ціна може виконувати лише тоді, коли вона формується під впливом ринкових чинників. Однак практика свідчить, що вільна ціна не спроможна враховувати всі цілі соціально-економічного розвитку країни і тому не може універсально регулювати економічні процеси. Так, стимулювальний вплив вільних цін на економіку може забезпечуватися лише за умов зрілого ринку, де існує обмежена діяльність монополій, панує вільна конкуренція, ефективно функціонує вся ринкова інфраструктура.

За браком таких умов вільне ціноутворення впливає негативно – викликає спад виробництва, безробіття, інфляцію.

Державне регулювання цін – це діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади, спрямована на досягнення трьох основних цілей: послідовного проведення цінової лібералізації, державного регулювання цін (тарифів) на окремі види товарів і здійснення контролю за їх утриманням.

Втручання держави в ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни, запровадження податкових платежів для вилучення частки доходів у виробників і споживачів, державна підтримка цін через дотації. Перелічені форми втручання здійснюють за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі та непрямі.

Пряме регулювання зазвичай переважає на початковому етапі створення ринку, коли в економіці виникає кризова ситуація. До прямих методів регулювання належать:

  • встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги;
  • застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення;
  • декларування зміни цін (одержання дозволу у відповідних органах);
  • заморожування (блокування) цін на певний період;
  • впровадження граничних рівнів посередницько-збутових націнок і торгівельних надбавок;
  • укладання договорів про ціни між державою та підприємствами.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку, коли регульований потенціал ринкового механізму реалізується повністю. За допомогою цих методів держава не диктує порядок чи способи визначення цін, а лише регулює поведінку суб'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення.

До основних непрямих методів регулювання цін належать:

  • застосування граничних нормативів рентабельності;
  • зміна рівнів і диференціація ставок товарних податків;
  • пільгове оподаткування та кредитування;
  • диференціація ставок ввізного мита[5, c. 54-55].

В Україні існує визначена система законодавчого впливу на цінову політику підприємств. Регулювання процесів ціноутворення ґрунтується на системі законів і законодавчих актів, основні з яких:

  • Закон України "Про ціни і ціноутворення" (1990);
  • Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" (1996);
  • Закон України "Про захист економічної конкуренції" (2000);
  • нормативні документи Верховної Ради України;
  • нормативні документи Кабінету Міністрів України;
  • нормативні документи Державної податкової адміністрації України.

Найвагоміший документ – Закон України "Про ціни і ціноутворення". Його чинність поширюється на всі підприємства й організації незалежно від форм власності, підпорядкування і методів організації праці і виробництва. Цей закон спрямовано на забезпечення:

  • рівних ринкових умов і стимулів для розвитку усіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів країни;
  • збалансованого ринку засобів виробництва товарів і послуг;
  • протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів і послуг;
  • об'єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію для еквівалентного обміну;
  • розширення сфери застосування вільних цін;
  • підвищення якості продукції;
  • соціальних гарантій, передусім для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку зі зростанням цін і тарифів;
  • створення необхідних економічних гарантій для виробників;
  • орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

Закон декларує вільне встановлення цін (тарифів) на всі види продукції, товарів і послуг за винятком тих, щодо яких здійснюють державне регулювання цін (тарифів). Державні фіксовані і регульовані ціни (тарифи) встановлюють на ресурси, що справляють вплив на загальний рівень і динаміку цін; на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення; а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що мають монопольне становище на ринку.

Важливий аспект державного регулювання цін – захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції. У кожній країні внутрішні ціни зазвичай відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво товарів і різницею в системі оподаткування. Якщо внутрішні ціни високі, імпорт дешевих іноземних товарів може завдати шкоди національним економічним інтересам. Для запобігання такому держава використовує протекціоністську політику, зокрема у сфері ціноутворення, передбачає дотування національних виробників або підвищення цін на імпортні товари до певного рівня за допомогою ввізного мита. Ввізне мито є непрямим податком і основним інструментом регулювання цін на імпортні товари. Ще одним напрямом втручання держави є регулювання цін і тарифів підприємств-монополістів[16, c. 59-61].


Висновки

Ринкова система являє собою сукупність взаємозв'язаних ринків, які охоплюють різноманітні сфери людської діяльності. Ці ринки взаємодіють між собою на основі цін, що формуються на них під впливом попиту і пропозиції, конкуренції тощо. Ринкові ціни є тією інформацією, що дає змогу постачальникам і споживачам ресурсів приймати необхідні економічні рішення та погоджувати їх.

Складовими ринкової системи є: ринок товарів (сировини, матеріалів, палива, готових виробів, проектних робіт, наукових досліджень, послуг, житла), ринок капіталу (інвестицій, цінних паперів, і грошей (кредитів)) і ринок праці.

Ринок праці - це передусім система суспільних відносин, пов'язаних із купівлею і продажем товару “робоча сила”. Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками. Елементами ринку праці є: товар, який він пропонує, попит, пропозиція та ціна. У сучасній економічній літературі відсутня однозначна відповідь на запитання, що вважати товаром на ринку праці: роботу силу, працю чи послуги праці? Проте більшість авторів схильні до думки, що товаром на ринку праці є індивідуальна робоча сила.

Ринки ресурсів, як і всі інші, регулюються силами попиту і пропонування. Попит фірми на фактори виробництва має спільні риси для всіх видів ресурсів, тоді як пропонування кожного з ресурсів має свої специфічні особливості. Закон попиту так само справедливий для ринку ресурсів, як для ринку готової продукції: чим вищою є ціна ресурсу, тим меншим за інших рівних умов буде обсяг попиту на нього.

Проте формування попиту на ресурси зазнає впливу багатьох специфічних факторів, пов'язаних насамперед з похідним характером попиту. Попит на ресурси залежить від:

  • попиту на готову продукцію;
  • технології, яку фірма обирає для виробництва продукції;
  • співвідношення продуктивності і ціни ресурсу.

Ці чинники впливають на формування кривої попиту на фактори виробництва не тільки фірми, але й галузі, а також економіки в цілому.


Список використаної літератури

  1. Антошкіна Л. І. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). — К., 2005. — 410с.
  2. Архієреєв С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / Сергій Ігоревич Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). — Х. : НТУ "ХПІ", 2004. — 205с.
  3. Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. - 2003. - № 5. - С. 12-21
  4. Воротін В. Державне регулювання економіки України: політекономічний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 2.
  5. Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин //Економіка України. - 2002. - № 6. - C. 52-58
  6. Гриньова В. Державне регулювання економіки: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2007. — 736c.
  7. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-ге вид., доопрац. і доп.. - К.: КНЕУ, 2005. - 316 с.
  8. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. - Львів: Українські технології, 1999. - 639 с.
  9. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. - 5-те вид., стереотип.. - К.: Знання , 2006. - 213 с.
  10. Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. - 2002. - № 6. - С. 13-22
  11. Кущевой Д. Особливості державного регулювання регіональної економіки //Економіст. - 2002. - № 3. - C. 67-69.
  12. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. - 2004. - № 5. - С. 7-11
  13. Могильний О. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. — К. : ІПК ДСЗУ, 2006. — 490с
  14. Скрипник А. До питання про державне регулювання економіки //Фінанси України. - 2003. - № 6. - С.86-93
  15. Стефанок І. Б. Теоретико-методологічні засади застосування контролінгу в системі державного регулювання економіки //Фінанси України. - 2006. - № 5. - С.149-156.
  16. Стеченко Д. Актуальні завдання і функція державного регулювання в реалізації економічної політики //Вища школа. - 2004. - № 4. - C. 55-62
  17. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. - К.: Вікар, 2007. - 262 с.
  18. Черевко Г. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. - К.: Знання , 2006. - 339 с.
  19. Чернюк Л. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Університет "Україна", 2007. — 322с

загрузка...
Top